Виражальні засоби мовного дискурсу у метахудожньому контексті

Поетична семантика тексту може бути в повній мірі уявлена як система лише в індивідуальному стилі письменника, в його ідеостилі, бо визначальним началом в творчості митця слова є його особистість. Визначення його ідеостилів - одна з головних задач стилістики художньої мови.

П'ятий підрозділ "Засоби техніки сценічної мови" цілком присвячений питанню про те, як за допомогою техніки мовлення оратор, актор, читець може вкласти набагато більше змісту в те, що він говорить. Володіння голосом є найважливіший засіб створення образу оратора.

В цьому підрозділі обгрунтована думка про те, що публічна та сценічна мова несуть в собі такі види інформації: логіко-семантичну, емоційно-експресивну, естетичну. Реалізується ця інформація більшою мірою через технічну досконалість мови. Значно впливають на рівень технічної виразності інтонаційна змістовність та психологічна наповненість мовного звучання. Розбірливість, нормативність та емоційно-експресивне забарвлення мови створюють комплекс виразних засобів, які впливають на художньо-естетичні якості мови. Однією з основних функцій мови як комунікативної системи є емотивна, тобто функція передачі інформації про емоційний стан того, хто говорить.

В дисертації виявлено, що під час перцепції мовного повідомлення інтонаційні і тембральні параметри мови не тільки надають інформацію слухачеві про стан того, хто говорить, але й значною мірою "заражають" його відповідною емоцією. Механізм такого сугестивного впливу є не виявленим, але, очевидно, він пов'язаний з витісненням просодичних та тембральних характеристик на периферію свідомості. Очевидно, що використання відповідних сугестивних властивостей мови є одним з основних прийомів сценічної та ораторської мови.

В цілому дисертація містить авторську концепцію роботи над технікою мовлення, котра передбачає систему прийомів, направлених на синтез роботи зі словом, над аналізом тексту, над жестом, аналізом інших виражальних засобів та умов комунікації конкретного оратора чи артиста.

Четвертий розділ "Мистецтво мовлення як система мовного дискурсу" присвячений виявленню можливості застосування системного підходу, який дозволить аналізувати мовну ситуацію в цілому у більш точних термінах, тобто досліджувати загальну основу мистецтва мовного дискурсу у всіх його формах і аспектах - за умови інтерпретації тексту виконавцем, при розумінні тексту реципієнтом, при синтезі вербальних та невербальних прийомів комунікації, при практичній організації усного спілкування у вигляді особливої форми комунікації, при аналізі логіки мови, при розгляді окремих елементів мовної структури, при освоєнні технічних засобів мовного спілкування у метахудожньому контексті.

Розділ має п'ять підрозділів.

У першому підрозділі, який називається "Полісистемні виміри мистецтва мовлення", висувається ідея, згідно з якою слово "система" використовується при аналізі мистецтва мови не випадково, воно вказує на можливість використання системного підходу в аналізі. Однак використання цього підходу з його орієнтацією на однозначність висновків виправдано не у всякій мистецтвознавчій роботі. Виявлено два напрямки і два стилі роботи мистецтвознавців: екстенсіональний (котрий застосовувався автором у попередніх розділах роботи і котрий зв'язаний з розширенням поля дослідництва у галузі мистецтва - з отриманням "знання про …" і, відповідно, з дескриптивним стилем) і інтенсіональний, котрий направлений не на описання, а на пояснення дійсності в мистецтві, і за своїми стилістичними характеристиками наближується до наукового дослідження. Показано, що використання системного підходу виправдано тільки у другому випадку, але при цьому необхідно уточнення поняття адекватності.

Використання різних концепцій системного підходу, пов'язаних з аналізом кількісних характеристик об'єкта, не адекватне мистецтвознавчому аналізу взагалі і аналізу мистецтва мови, зокрема, оскільки кількісна сторона мистецтвознавства - не сама суттєва для розуміння суті художніх явищ. Здається, що відмова від теоретико-системної методології залишає тільки одну можливість - використовувати у якості інструментарію роботи герменевтичну інтерпретацію тексту і феноменологічний аналіз процедури інтерпретації. Але це, по-перше, ні в якому разі не вичерпує всього проблематичного поля мистецтва мови, по-друге, направлене на аналіз вибраних інтерпретатором концептів, а не структурних особливостей мовного спілкування, вироблення прийомів відтворення тексту, синтезу елементів мистецтва мови у щось ціле і ефективне практично, по-третє, недостатньо раціональне і "технологічне".

Адекватним засобом аналізу мистецтва мови в цілому є загальна параметрична теорія систем. Ця концепція приймає принцип толерантності до метафізичних передумов. Вона не вимагає признання жодних, начебто найбільш фундаментальних структур мовного спілкування, спочатку заданими (це побоювання висловлювалось постструктуралізмом - Ж. Дерріда, У. Еко та ін.). Але вона дозволяє процедуру розуміння (а саме розуміння є метою конкретного мовного акту, і саме розуміння нам потрібно тоді, коли ми хочемо усвідомити сам об'єкт - мовний акт - у вигляді цілісної єдності вербальних і невербальних засобів, заданих даною культурою і контекстом спілкування) не тільки уявити як систему, але й включити аналіз цієї процедури у контекст системних досліджень. Таким чином, виявилось, що багато характеристик мистецтва художнього слова - унікальність художнього твору, сила впливу на слухача, стабільність та здатність жанру до репродукування і стійкості до зовнішніх впливів, завершеність та ін., виражаються через значення системних параметрів. А це відкриває дорогу до порівняно однозначного розуміння змісту роботи оратора чи актора, а також використання системних закономірностей і до будування концепції мистецтва мови як раціонально контролюючого знання.

У другому підрозділі "Два шляхи інтерпретації тексту" показано, що при трансляції тексту завжди виникає "дилема читця". Порівняно рідко буває, щоб текст цікавив реципієнта сам по собі, в своєму обмеженому обсязі та значенні. В цьому плані текст цікавий, наприклад, математику, логіку, чи лінгвісту-прагматику. Частіше буває те, що проявляється при відтворенні літературного чи музичного твору, коли текст - тільки відправний пункт розширення його власного змісту. Під час читання літературного твору доводиться вирішувати проблему: або в максимально можливому обсязі прагнути передати авторський задум, або, звертаючись до сьогодення, використовувати текст як привід та засіб для передачі власних інтенцій. В абсолютному вигляді не можливо реалізувати жодного з цих шляхів: в першому випадку не вдається повністю звільнитися від власної інтерпретації, в другому - обмеження на інтенції накладає сам авторський текст, до котрого треба ставитися бережливо. І все ж ці шляхи різні, кожний інтерпретатор змушений вирішувати дану дилему, яка властива усякому мовному дискурсу. В системному сенсі ця дилема означає, що текст розглядається або як іманентна, або як неіманентна система.

Особливістю першого шляху є те, що авторський задум може бути розкритий лише через знайомство з особистістю самого автора в контексті його культурного середовища. Комунікація через текст в цьому випадку реалізується тоді, коли не тільки виконавець знайомий з авторським контекстом, з умовами створення тексту, але аналогічне знання припускається у реципієнтів. Аудиторія повинна бути спеціально підготовленою.

Йдучи іншим шляхом, інтерпретатор припускає у реципієнтів тільки знайомство зі своїм власним культурним контекстом та з особистістю виконавця. Автор стає сучасним, текст сприймається як ad hoс, так, ніби він був написаний спеціально для даного випадку або навіть для даного виконавця. "Дилема читця" істотна не тільки для гуманітарної комунікації, але і в спілкуванні через наукові і технічні тексти.

За будь-якого вибраного шляху можна виділити п'ять етапів та п'ять способів сприйняття тексту (не тільки художнього). 1. Нульовий етап. Нерефлексивне ставлення до тексту. Об'єкт не виноситься "за дужки". Ставлення до феномену як до об'єктивної реальності. 2. Ноематичний етап. Найпростіша рефлексія над поняттям як таким. 3. Ноетичний етап. Рефлексія над структурою феномену. 4. Концептуально-інтенціональний етап. Рефлексія над самими інтенціями неможлива без уявлень про особистість автора тексту та власної особи. 5. Онтологічний (трансцендентальний) етап. Рефлексія над особистою інтелектуальною роботою. Настає етап холодного раціонального аналізу себе самого як інтенціонально сприймаючого текст, етап свідомого вибору інтенцій, способів розуміння та виголошення текстів. Кожний з етапів має свою специфіку, проявляється в різних формах, проходить індивідуально.

У третьому підрозділі "Розуміння художнього тексту як систем різних видів мовного дискурсу" подано розуміння художнього тексту за допомогою герменевтики. В дисертації обгрунтовано, що є три підходи до розуміння текстів - як вони функціонують у мовному дискурсі. По-перше, "зрозуміти текст" може означати розуміння самої сукупності знаків у відповідності з кодом, прийнятим в суспільстві відносно відповідної знакової системи. Це - інтернальне (іманентне) розуміння. Текст в такому випадку стає внутрішньою системою.

По-друге, це екстернальне (зовнішнє відносно тексту) розуміння: вимагається зрозуміти автора за текстом, а він, в свою чергу, розуміється в контексті його культури. Мистецтвознавство у всіх його видах та проявах, існує саме для того, щоб відкрити можливості розуміння тексту в цьому (іншому) сенсі - як зовнішньої системи: її системно-творчий фактор виходить за межі відносин між елементами системи.

Третій засіб розуміння фактично потребує рефлексії та саморозуміння з приводу тексту. Оскільки інтенційний концепт задано художником, структура тексту являє собою набір властивостей буття реципієнта, що відповідають цьому концепту. Знання трьох типів розуміння необхідно всім, хто має справу з текстом.

Кожний з цих способів застосовується при різній організації мовного спілкування. Риторика - це модель практичного мислення. Організуючи мову, навчаючи вмінню будувати міркування, риторика дозволяє індивіду вирішити цілий ряд завдань і досягти мети, яка виникає у самому житті. Це вміння може виникнути як уміння переконати іншого, повідомити іншому свою впевненість, пов'язану з визначеною системою цінностей. У реальності вплив на систему переконань іншого не є ознакою виду чи форми мовної комунікації, а іманентною властивістю людської комунікації як такої.

У четвертому підрозділі "Системні параметри мовлення в актах комунікації" показано, що будь-яка система, а мова і є система, володіє специфічними системними параметрами. У кожній мові можуть бути вказані, виділені системні параметри. З точки зору мовного дискурсу цікаві не всі системні параметри, а лише окремі з них, наприклад, центрованість. Мова - внутрішньо центрована система тоді, коли в ній є одне суттєве судження, яке надає сенс всім останнім і ці судження без головного судження стають не суттєвими. Оскільки одна з системних характеристик виголошує, що центрованість корелює з ненадійністю системи, тобто з тим фактом, що є елемент, вилучення котрого веде до знищення системи, це означає, що саме це центральне судження повинно бути виділене, обов'язково донесене до слухача. Ця проста теза є основним питанням публічної мови.

Основною проблемою промови є проблема відновлення природного мовного процесу, властивого буденній мові. Питання це постає у зв'язку з тим, що під час публічного виступу у комунікативному процесі виникає більше перешкод, ніж при буденній мові і необхідно знайти шляхи для їх усунення. Для цього в першу чергу варто врахувати дані психології про внутрішній бік мовлення. Вибір буденного мовлення як відправного пункту для побудови теорії публічної мови обгрунтований тим, що саме в буденній мові спостерігається використання найбагатших засобів мистецтва мови, зустрічаються різноманітні ситуації спілкування. Публічна мова, беззаперечно, утворилась на основі буденної мови, але в процесі розвитку виробила специфічні прийоми використання мовних засобів, які застосовуються в буденній мові. Ці прийоми, які зумовлені різними естетичними, політичними, етичними та іншими екстралінгвістичними факторами, змінюються від епохи до епохи, то наближаючи публічну мову до буденної, то викликаючи відчутну різницю між ними. Однак елементи буденної мовної комунікації завжди присутні в публічному мовленні.

Говорячи про побудову системи публічної мови, доводиться виділяти три аспекти: аспект описовий (чи дескриптивний), аспект генеративний та аспект сприйняття. Що ж стосується навчання публічній промові, то воно поділяється на три етапи: 1) засвоєння теоретичних знань про психіку та мову людини, що допомагає в подальшому контролюванні своєї мови і поведінки; 2) засвоєння техніки мови, необхідне для того, щоб мовний апарат міг з необхідною силою продукувати мовні звуки і витримувати збільшене навантаження під час роботи в умовах публічної мови; 3) спеціалізація виступаючого в залежності від основного стилю та виду мови, з якими він головним чином матиме справу.

У п'ятому підрозділі "Структурна організація мовного дискурсу", аналізується проблема словесної дії, яка не розроблена остаточно. В дисертації розглядається театральна система словесної дії як модель процесу зародження мови, в тому числі і актів публічної мови, частково використовується при цьому нейрофізіологічна інтерпретація системи. Фундаментальним поняттям театральної моделі є вольова дія, що виходить з визначених мотивів та направлена на вирішення того чи іншого завдання. Виступ політичного оратора, диктора, читця і т.п., можна розглядати як низку дій, що вирішують ті чи інші завдання: переконати, довести, інформувати і т.п. Завдання і дії створюють ієрархічну систему, виступ у цілому вирішує якесь конкретне головне завдання (концепт системи, чи надзавдання), підпорядковуючи собі всі інші завдання. У театральному мистецтві волевиявлення за допомогою мовних засобів називається словесною дією, підкреслюється, що мова з цієї точки зору входить до системи дій людини.

Мовний дискурс має для цього достатньо багато засобів, в тому числі наявність трьох функцій мови: інтелектуальної, емотивної та волюнтативної. За допомогою мовних засобів передається інформація про наслідки процесів мислення, висловлюються почуття та воля того, хто говорить. Відповідно, в дисертації виділено чотири функції інтонації: 1) інтелектуальна - вираження елементів смислу, породжених мисленням; 2) волюнтативна (вольова) - вираження елементів смислу, в основі яких лежать вольові процеси; 3) емотивна (емоційна) - вираження елементів смислу, в яких проявляється емоційний стан; 4) зображувальна - вираження елементів смислу, причиною яких є сприйняття чи уява. Інтонація існує як інваріантна модель логіко-граматичної структури речення, що передає значення.

ВИСНОВКИ

1. Проблеми сценічної мови основні не тільки для театрального мистецтва. Аналіз показує, що більш або менш такі ж проблеми інваріантні і для усіх видів мовного мистецтва, і для ряду суміжних форм культури. Однак їх постановка здійснюється у відриві від постановки аналогічних проблем в галузі ораторського мистецтва (чи риторики - у вузькому смислі цього слова), мистецтва мовлення взагалі. Розроблені теоретичні основи мистецтва мовлення визначили загальну методологічну основу трьох гілок мовної комунікації - ораторського мистецтва, мистецтва художнього читання та сценічної мови. Логічний, синтаксичний, орфоепічний аналіз, мізансценування, робота над невербальними засобами і т.п. - у оратора і читця все це принципово не відрізняється від акторської праці, а також може розглядатися у метахудожньому контексті.

2. Розгляд генезису публічної мови, у тому числі, традицій риторики в Україні, методів роботи майстрів слова, вирішення головного протиріччя, з яким зустрічається оратор, актор і читець у своїй роботі - проблеми відповідності-невідповідності творчих індивідуальностей, приводить до обміркування тенденцій, суті та специфіки сучасного ораторського мистецтва, мистецтва художнього читання, сценічної мови у єдності їх цілей, завдань та функцій як, взагалі, в галузі моделювання людини у світі мови, так і в області практичної роботи над літературним матеріалом.

3. Аналіз історичного розвитку риторики, мистецтва художнього читання та сценічної мови показав, що розвиток не був рівномірним та прямолінійним, а знав свої "злети" та "падіння". В основі даної нерівномірності лежали соціальні фактори. Інтерес до мистецтва мови прямо пропорційний зростанню чи згасанню ролі суб'єктивного фактора в окремі епохи.

4. Нерівномірність історичного розвитку мистецтва мови виявилася і у тому, що її естетична та прагматична функції почергово виходили на перший план. Оскільки сучасний науково-технічний прогрес ставить нові питання, котрі пов'язані із створенням штучного інтелекту, контролем за роботою людської свідомості, яка одержує і зберігає інформацію у процесі спілкування, загальної тенденції до лібералізації соціального життя, це без сумніву призведе до нової зміни функцій мистецтва мови у контексті "культурної розмови людства".

5. Єдине мистецтво мови являє систему з відносно високим ступенем цілісності. Ця система задана наступними кроками діяльності читця (це синтетичне поняття узагальнює актора, юриста, педагога, оратора, диктора та інших): а)усвідомлення мети і завдань комунікації; б)визначення архітектоніки спілкування і жанру мовлення; в)робота над текстом у відповідності з обраною структурою і жанром мови.

6. Усвідомлення мети та завдань мистецтва мови припускає звернення до риторики у широкому сенсі. Безпосередньо до мистецтва мови відноситься не тільки риторика в вузькому смислі слова, а саме риторика, котра вважає своїм предметом ораторське мистецтво. Риторика ж у широкому сенсі, тобто наука про умови і форми ефективної комунікації взагалі, для мистецтва мови виступає теоретичною базою, котра виділяє такі аспекти контексту реалізації мистецтва мови:

а) Екстенсіональна ознака. Різко збільшилась потенціальна аудиторія, до якої можна звернутися.

б) Інтенсіональна ознака. Безмежною стала тематика комунікацій, що не зводиться, як раніше, до суспільно-політичних та виховних проблем.

в) Психологічна ознака. Втрачаючи ефект індукції, "ефект натовпу", коли оратор, впливаючи на частину масової аудиторії, набував можливості оволодівати всіма одразу, риторика проте стає більш інтимно-індивідуальною, звертаючись не стільки до всіх, як до кожного.

г) Політична ознака. Риторика стає більш ліберальною у смислі масової доступності і в тому плані, що перестає бути нормативною та імперативною. Якщо раніше оратор мимоволі ставав у позицію людини, яка знала, що потрібно робити, повідомляла своє знання незнаючій аудиторії, то тепер він (в політичному плані) не більш, ніж рівний серед рівних. В Інтернеті немає абсолютних авторитетів, та не прийнято відбивати поклони соціальним маскам.

д) Гносеологічна ознака. Риторика стає більш раціональною за способом реалізації. Комп`ютер привчає до більш раціональної організації комунікації, а отже, до більш обгрунтованих (за типом наукових) міркувань. Почуття минають, а докази вічні. В той же час раціональність ця реалізується більш через відеоряд, ніж через організацію мови, що є новим для теорії пізнання.

е) Демонстраційна ознака. Разом з відеорядом в риторику прийшли позамовні способи переконання і досягнення віри.

7. В цілому, виражальні засоби мовного дискурсу переорієнтуються на нові пріоритети в вирішенні питання про культуру дискусій: не перемога над "супротивником" у суперечці, а компроміс, не переконання, а толерантність, не відвертість, а раціональність, не суперництво, а співробітництво з партнерами по комунікації. Питання культури дискусій не вичерпується мовною поведінкою, а є частиною більш загальної проблеми, сформульованої як проблема культури мови.

8. Вибір архітектоніки (форми) спілкування і жанру мовлення обмежений певними та прийнятними цілями і задачами конкретного акту комунікації.

9. Робота читця над текстом припускає різні форми змістовного і "технічного" аналізу. Змістовний аналіз тексту, розбір його логіки, задач і мети обмежений вже певними концептуальними завданнями і архітектонікою спілкування. Робота ж безпосередньо над технікою мови відносно незалежна від попередніх кроків організації мовлення: аналіз інтонації побудови мови, підсилення мови мімікою, жестом та іншими атрибутами комунікації, необхідні при досягненні будь-якої мети та при вирішенні будь-яких задач.

10. Смисловий аналіз тексту - це певний засіб його розуміння, що завжди означає певне системне уявлення. Відповідно, це припускає у читця здатність до елементарного феноменологічного і герменевтичного аналізу, володіння навичками системного підходу.

11. Розрізняються п`ять етапів та п`ять способів сприйняття тексту (не тільки художнього):

а) Нульовий етап. Нерефлексивне ставлення до тексту. Об`єкт тексту не виноситься "за дужки". Текст розглядається як феномен об`єктивної реальності, який доведеться осмислити для будь-якої мети.

б) Ноематичний етап. Виявляється предметний зміст тексту.

в) Ноетичний етап. Рефлексія над структурою тексту, розпізнавання у тексті самого предмету та предмету в визначених смислових ракурсах.

г) Концептуально-інтенціональний етап. Рефлексія над інтенціями автора тексту (чи власними інтенціями, якщо автор тексту і читець одна і та ж особа, але навіть і в останньому випадку "автор" і "читець" - різні персонажі мовного комунікативного акту). На цьому етапі доречна герменевтична інтерпретація тексту, коли усвідомлюються три підходи до розуміння тексту:

- текст може сприйматися інтернально, внутрішнім чином, "сам по собі", безвідносно до авторської особистості, культурного чи соціального контексту, лише відповідно до коду, прийнятого в суспільстві відносно відповідної знакової системи;

- текст може інтерпретуватися екстернально, тобто в контексті життя автора, в контексті інших (передбачливих) текстів;

- текст може розглядатися читцем тільки лише як засіб самовираження (саморозуміння). В останньому випадку постає "проблема читця", яка вирішується на наступному етапі.

д) Трансцендентальний етап. Рефлексія над особистою інтелектуальною роботою. Настає етап холодного раціонального аналізу себе самого як інтенціонально сприймаючого текст, етап свідомого вибору інтенцій, способів розуміння та виголошення текстів. Основна проблема, котру вирішує читець (оратор, актор, юрист, педагог, диктор) на цьому етапі - це "дилема читця": чи намагається він донести до слухача наміри автору тексту чи він вирішує свої особисті завдання за допомогою тексту. Обидва рішення реалізуються тільки в межах самого тексту. В системах підготовки актора знаходять своє вираження різні вирішення "дилеми читця".

12. "Технічна" робота над текстом багатогранна, але завжди відповідає на питання "як?" (тобто "як зробити?") і направлена на ефективність вирішення вже поставлених задач. Її елементами є різні системи (відносно загальної системи роботи читця вони виступають в вигляді підсистем) втілення та перевтілення актора, психологічний аналіз персонажа чи автора тексту, робота над інтонаційною будовою тексту, орфоепічна робота тощо. Найбільш цікавий і розроблений матеріал для роботи в цієї галузі дають праці театральних діячів, які розробляли психологію творчості актора. Вона має за мету знайти засіб відновлення нормальних психічних процесів і природної поведінки актора на сцені.

13. Театральна концепція роботи актора над роллю будується з урахуванням трьох функцій системи мистецтва мови: інтелектуальної, волюнтативної і емотивної.

- Інтелектуальна функція може бути виконаною, якщо читець розкриває логіку (як засіб міркування) автора тексту чи свою особисту логіку інтерпретації даного тексту (ці випадки можуть співпадати, коли читець пропонує особистий текст) з урахуванням здібності аудиторії засвоювати цю логіку та різні формально-логічні фігури (скажімо, дитяча аудиторія чи аудиторія, яка не займається інтелектуальною діяльністю, гірше засвоює соріти).

- Волюнтативна функція висловлювання людини може розглядатися як конкретні вольові дії, що мають за мету впливати на психіку, поведінку, дію слухача. Вольові дії групуються в залежності від засобів, за допомогою яких здійснюється відповідна дія, тобто виконується завдання, досягається мета. Виділяються три види вольових дій: а)фізичні дії, що виконуються за допомогою м`язової сили; б)психічні дії, які виконуються за допомогою пізнавальних психічних процесів - сприйняття, уяви, мислення, пам`яті тощо; в)словесні дії, що виконуються за допомогою мовних засобів.

- Емотивна функція реалізується через інтонацію, яка є індикатором дії. Серед загальних законів і правил інтонації в театральній системі головний найсуттєвіший закон інтонації - її залежність від змісту мови, від підтексту, а також від характеру аудиторії. Коли творчі та технічні завдання об'єднуються, і техніка стає психотехнікою, слово перетворюється в мистецтво, виділяються загальні закони і правила інтонації сценічної мови.

14. Мистецтво мовлення неможливе без врахування прагматичного аспекту, тобто без аналізу конкретних обставин розгортання акта комунікації. В умовах загальної тенденції до демократизації усного спілкування основним питанням, яке вирішується в прилюдному виступі, є питання про межі і форми використання більш багатих інтонаційних, психологічних, орфоепічних можливостей буденного мовлення, котрі породжуються обставиною довіри приватного спілкування, але, в той же час, без зниження вимог, котрі висуваються до лектора, оратора, актора, за яким завжди припускається, що його загальна і мовна культура вище культури аудиторії. Вибір буденної промови як відправного пункту для побудови публічної мови обгрунтований тим, що в буденній мові спостерігається використання найбагатших засобів мовної комунікації, зустрічаються різноманітні ситуації спілкування.

15. Нарешті, орфоепічний аналіз тексту і відповідний тренінг перед усним виступом, хоч і є відносно незалежним від основних функцій системи усного спілкування аспектом роботи читця, проте здається надзвичайно суттєвим - як його (читця) "візитна картка". Уся попередня робота над змістом тексту і аналізом умов комунікації піде нанівець, коли читець (не в інтересах стилістики, а в силу слабкого знання мови) порушує норми наголосу, пропускає необхідні чи додає непотрібні літери і чужі звуки, інтонаційно підкреслює зовсім не ті місця тексту, котрі потребує зміст. В цьому випадку апріорно заданий авторитет читця знижується, часто - нижче рівня реципієнта (слухача), зміст його виступу стане зникати від аудиторії, чи буде прийнятий з сумнівами.

16. Системне уявлення акту мистецтва мови вказує на необхідність його методологічного обгрунтування в теорії систем. Аналіз цього питання показав, що використання цього підходу як засобу наукового аналізу має сенс тільки у межах структурно-інтенсіональних досліджень у мистецтвознавстві. Пошук адекватного засобу мистецтвознавчого аналізу призводить до параметричної загальної теорії систем, котра опирається не на кількісні подання про об'єкт дослідження, а на структурні категорії речі, властивості і відношення, визначеності, довільності та різного роду невизначеності, і в той же час відрізняється від процедур герменевтичної інтерпретації конструктивністю, оперативністю і раціональною репродукцією результату. Використання системного підходу дозволяє:

- фіксувати предмет роботи читця (тексти і контексти, комунікативні структури, умови комунікативного акту) як системи різних видів;

- аналізувати різні ступені розуміння - як ступені цілісності репродукції чи сприйняття тексту, ступень цілісності моделі комунікативної ситуації;

- описувати системи мистецтва мови в термінах системних параметрів та їх значень (центрованості, надійності, стабільності, регенеративності, іманентності, валідності, завершеності, унікальності, здатності бути внутрішньою чи зовнішньою системою тощо.). Мистецтво мови в цілому може розглядатися як система зовнішнього типу: її системостворюючий фактор виходить за межі відносин між її власними елементами. Реципієнт тексту натуральним чином, якщо він не ставить перед собою спеціальної задачі, в результаті уникає того, щоб розуміти не стільки сам по собі текст, скільки текст як соціальний чи культурний феномен;

- використовувати загальносистемні закономірності для пояснення незрозумілих комунікативних ефектів чи для передбачення результатів планування комунікативної діяльності;

- представляти комунікативну ситуацію в цілому як ситуацію синтезу систем, зокрема, тексту як системи і концептуальних каркасів реципієнтів, комунікативного акту і соціально-культурного контексту;

- поставити питання про системні характеристики різних систем роботи читця над собою.

17. Мистецтво мови - це модель практичного мислення. Організуючи мову, тобто навчаючи вмінню будувати міркування, риторика дозволяє індивіду вирішити цілий ряд завдань і досягти мети, яка виникає у самому житті. Це вміння не тільки переконати іншого, повідомити іншому свою впевненість і віру, пов`язану з визначеною системою цінностей, але і дозволити реципієнту зробити власний вибір на основі наявних альтернативних можливостей. У реальності вплив на систему переконань іншого не є ознакою будь-якого виду чи форми мовної комунікації, а іманентною властивістю людської комунікації взагалі, і усного спілкування, зокрема. Останнє цілком може розглядатися як особливе мистецтво. Вияв цієї фундаментальної ознаки мистецтва мови належить до безсумнівних заслуг давніх риторів та пізніших теоретиків риторики і дає пояснення постійному включенню змісту риторичного вчення до структури гуманітарних знань.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Овчиннікова А.П. Мовленнєва комунікація та мистецтво мовлення: Монографія. - Одеса: Маяк, 1999.- 254 с.

2.Овчинникова А.П. Техника речи учителя: дикция, голос, дыхание // Педагогическая инициатива.- 1991.-№ 8.- С.48-54.

3.Овчинникова А.П., Цофнас А.Ю. Некоторые стили речи и типы мышления // Філософія. Менталітет. Освіта. - Одеса: ПУДПУ, 1994.- С. 54-56.

4.Овчиннікова А.П. Мовна комунікація як елемент культури // Науковий вісник ПУДПУ. - Одеса: Вість, 1997.- Вип. 1.- С.23-25.

5.Овчинникова А.П., Цофнас А.Ю. Понимание художественного текста как систем разных видов // Наукове пізнання. Методологія та технологія. - Одеса: ПУДПУ, 1998.- Вип. 1-2.- С.133-136.

6. Овчиннікова А.П. Виразність та логіка мовлення в системі К.С. Станіславського // Наукове пізнання. Методологія та технологія. - Одеса: ПУДПУ, 1999.- Вип.1.- С. 87-91.

7. Овчиннікова А.П. Риторика як форма культури // Наука і освіта. - Одеса, 1999.- № 3-4.- С. 107-108.

8. Овчиннікова А.П. Риторика змінює обличчя // Бористен. - 2000.- № 6 (108).- С. 23-24.

9. Овчиннікова А.П. Сценічна мова та жест // Бористен. - 2000.- № 8.

10. Овчиннікова А.П. Перетворення художнього читання у мистецтво // Бористен. - 2000.- № 11.- С. 20-21.

11. Овчиннікова А.П. Два лики мистецтвознавства // Культура України. Вип. 7. Мистецтвознавство: Зб. наук. пр./ Харк. держ. акад. культури. - Х.: ХДАК, 2000.- С. 50-58.

12. Овчиннікова А., Жорник О. Алгоритми мистецтва // Бористен. - 2001.- № 2 (116). - С. 14-15.

13. Овчиннікова А.П. Проблеми сучасної сценічної мови // Бористен. - 2001.- № 4 (118).- С. 19-20.

14. Овчинникова А.П. "Дилемма чтеца" как проблема трансляции и коммуникации // Теория, методология и практика научного и технического творчества.- Одесса: ОПИ, 1993.- С.183-184.

15. Овчинникова А.П. Риторика и нравственность // Нравственная культура учителя.- Одесса: ОГПИ, 1993.- С.43-46.

16. Овчинникова А.П., Цофнас А.Ю. Формирование способности понимания текста // Педагогическая культура учителя (Сб. науч. трудов).- Одесса: ЮГПУ, 1995.- С. 44-46.

17. Овчиннікова А.П. Риторика в Україні: традиції та перспективи // Науковий вісник ПУДПУ. - Одеса: Вість, 1997.- Вип. 8-9.- С.115-119.

18. Овчинникова А.П. Культура речи и речь политика // Виховання і культура. Міжнародний науково-практичний журнал. - 2001.- № 1.- С. 85-87.

19. Овчиннікова А.П. Вивчення мовленнєвої комунікації у коледжах та університетах США // Перспективи (Науковий журнал).- Одеса, 1999.- № 3-4. - С. 3-6.

20. Овчиннікова А.П. Риторика та неориторика // Записки з романо-германської філології: Збірник наукових праць факультету романо-германської філології ОДУ. - Випуск 5.- Одеса: Латстар, 1999.- С.127-136.

21. Овчинникова А.П. Риторика и компьютеры // XXI век: будущее России в философском измерении.- Т.1. Онтология, гносеология и методология науки, логика. - Ч.1.- Екатеринбург: Изд-во Уральского университета, 1999.- С. 112-113.

22. Овчиннікова А.П. П'ять кроків до гарної мови. - Одеса: ОКФА, 1997.- 187 с.

23. Овчинникова А.П. Сценическая речь в самодеятельном театральном коллективе. - Одесса: ОНМЦ, 1984.- 25 с.

24. Овчинникова А.П. Риторика (Программа для гимназий, школ, ПТУ) // Педагогическая инициатива.- 1992.- № 5-6.- С.54-60.

25. Овчинникова А.П. Применение актерского тренинга в подготовке учителя // Проблемы освоения театральной педагогики в профессионально-педагогической подготовке будущего учителя.- Полтава, 1991.- С.72-74.

26. Овчинникова А.П. Атмосфера урока // Педагогическая инициатива.- 1991.- № 6-7.- С.63-66.

27. Овчиннікова А.П. Сценічна мова: традиції і перспективи // Культура України. - Вип. 8. Мистецтвознавство: Зб. наук. праць - Харків: ХДАК, 2001.- С. 64-70.

28. Овчиннікова А.П. Системні та несистемні характеристики усної мови // Теоретичні та практичні питання культурології: Зб. наук. статей. - Вип. V.- Мелітополь: Вид. "Мелітополь", 2001.- С. 72-80.

29. Овчиннікова А.П. Виразні можливості техніки мовлення // Бористен. - 2001.- № 10 (124).- С. 23-24.

30. Овчиннікова А.П. Культура мовлення в ораторському мистецтві. // Актуальні проблеми держави і права. Зб. наук. праць. - Вип.11.- Одеса: Юридична література. - 2001.- С. 44-48.

31. Овчиннікова А.П. Українська риторика та шкільний театр // Бористен. - 2001.- № 11 (125).- С. 23-24.

32. Овчиннікова А.П. Жанрова різноманітність мистецтва художнього читання // Бористен. - 2001.- №12 (126). - С.23-24.

33. Овчинникова А.П. Слово Т. Шевченко и художественное слово // Т.Г.Шевченко і загально-людські ідеали. - Одеса: ОПИ, 1989.- С. 81-82.

34. Овчинникова А.П. Воспитание культуры человека средствами поэзии // Роль искусств в воспитании творческой личности.- Кировоград: КПИ, 1990.- С. 22-23.

35. Овчинникова А.П. Артистизм педагога // Класична педагогіка і філологія в світлі сучасних завдань шкільної і вузівської словесності. - Одеса: ОПИ, 1993.- С. 28-30.

АНОТАЦІЇ

Овчиннікова А.П. Виражальні засоби мовного дискурсу у метахудожньому контексті. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства 17.00.01 - теорія і історія культури. - Національна музична академія України ім. П.І. Чайковського, Київ, 2002.

В дисертації обґрунтовано, що риторика, мистецтво художнього читання і сценічна мова за їх комунікативними ознаками і за структурними характеристиками можуть розглядатися як єдина система. Досліджується можливість застосування системного підходу для аналізу мовного дискурсу в художньому і метахудожньому аспектах. До даної системи включено і невербальні засоби. Виділено етапи інтерпретації та способи сприймання тексту. Процедури розуміння тексту представлені як системи різних видів. Даний аналіз системних характеристик і моделей забезпечує читцю інструментарій для аналізу мовної ситуації виражальних засобів мовного дискурсу. Розглянуті традиції риторики в Україні і тенденції розвитку сучасного мистецтва мови. Результати роботи знаходять застосування в театральній діяльності, роботі засобів масової комунікації, юридичній, педагогічній та політичній практиці.

Ключові слова: мистецтво, риторика, сценічна мова, комунікація, художнє читання, система.

Овчинникова А.П. Выразительные средства речевого дискурса в метахудожественном контексте.- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора искусствоведения 17.00.01 - теория и история культуры.- Национальная музыкальная академия Украины им. П.И. Чайковского, Киев, 2002.

В диссертации обосновано, что три разных ветви искусства - риторика, сценическая речь и художественное чтение - по своим коммуникативным основаниям, наиболее существенным признакам и структурным характеристикам могут рассматриваться как единая система в рамках речевого дискурса: искусство речи. В диссертации предпринята попытка дать анализ искусства речи с помощью системного подхода. В данную систему включаются и невербальные средства общения. Выделены этапы интерпретации и способы восприятия текста. Процедуры понимания текста представлены как системы различных видов. В работе дан анализ системных характеристик и моделей, которые обеспечивают чтецу инструментарий для анализа речевой ситуации, рассмотрены традиции риторики в Украине и тенденции развития современного искусства речевой коммуникации. Результаты работы находят применение в театральной деятельности, работе средств массовой коммуникации, юридической, педагогической и политической практике.

В диссертации показано, что главный вопрос, с которым сталкиваются оратор, актер и чтец в своей работе - проблема "дилеммы чтеца": стремится ли он донести намерения автора текста либо решает свои собственные задачи с помощью текста. Оба решения реализуемы лишь относительно границ самого текста.

"Техническая" работа над текстом многообразна, но всегда отвечает на вопрос "как" и направлена на эффективность решения уже поставленных задач. Ее элементами являются различные системы (относительно общей системы работы чтеца они выступают как подсистемы) воплощения и перевоплощения актера, психологический анализ персонажа или автора текста, работа над интонационным строем текста и т.д. Интереснейший материал для работы в этой области дает театральная система, разработанная многими театральными деятелями психология творчества актера. Эта концепция строится с учетом трех функций системы речевого общения: интеллектуальной, волюнтативной и эмотивной.

Осознание цели и задач речевого общения предполагает обращение к риторике в широком смысле слова. Непосредственно к искусству речевой коммуникации относится лишь риторика, которая считает своим предметом ораторское искусство. Риторика в широком смысле слова, т.е. наука об условиях и формах эффективной коммуникации вообще для искусства речевого общения выступает теоретической базой, которая в современных условиях позволяет различать такие аспекты контекста реализации искусства речи: экстенсиональный признак, интенсиональный признак, психологический признак, политический признак, гносеологический признак, демонстрационный признак.

Искусство речи невозможно без прагматического аспекта, т.е. без анализа условий конкретного акта коммуникаций. В условиях общей тенденции к демократизации устного общения основным вопросом, который решается в публичном выступлении, является вопрос о границах и формах использования более богатых интонационных, психологических, орфоэпических возможностей разговорной речи, которые порождаются обстановкой доверительности частного общения, но, в то же время, без снижения требований, которые предъявляются к лектору, оратору, актеру, за которым всегда предполагается, что его общая и языковая культура выше культуры аудитории.

Системное представление акта устной коммуникации указывает на необходимость его методологического обоснования в теории систем. Анализ данного вопроса показал, что применение системного подхода в качестве средства научного анализа осмысленно только в рамках структурно-интенсиональных исследований в искусствоведении. Поиск адекватного средства искусствоведческого анализа приводит к параметрической общей теории систем, которая опирается не на количественные представления об объекте исследования, а на структурные категории вещи, свойства и отношения, определенности, произвольности и разного рода неопределенности и в то же время отличается от процедур герменевтической интерпретации конструктивностью, оперативностью и рациональной воспроизводимостью результата.

Искусство речи - это модель практического мышления. Организуя речевой дискурс, т.е. обучаясь умению строить рассуждения, риторика позволяет личности решить целый ряд задач и достигнуть цели, которая возникает в самой жизни. Это умение возникает как умение не только переубедить другого, сообщить другому свое убеждение и веру, связанную с определенной системой ценностей, но и позволить реципиенту сделать собственный выбор на основе представленных альтернативных возможностей. В реальности влияние на системы переубеждения другого не является признаком какого-либо вида или формы речевого дискурса, а имманентным свойством человеческой коммуникации вообще, и устного общения, в частности.

Основные результаты работы применимы в искусствоведении, в театральном искусстве, методологии социальных и гуманитарных наук, культурологии, юриспруденции, педагогике.

Ключевые слова: искусство, риторика, сценическая речь, коммуникация, художественное чтение, система.

Ovchinnikova A. P. Expressive means of oral discourse in a metaart context.- Manuscript.

The dissertation for Doctor's of the study of Art degree by the speciality 17.00.01 - theory and history of culture.- Ukrainian National Tchaikovsky Academy of Music, Kyiv, 2002.

In a thesis is reasonable, that the communicative basis and structural performances of rhetoric, scenic speech and art of art reading can be considered as a uniform system. The system approach is applied to the analysis of art of speech. The unverbal means also are included in the given system. In the work are chosen the stages of the interpretation and methods of perception of the text. The procedures of understanding of the text are represented as the systems of different kinds. In work is given the analysis of system performances and models which ensure to the reader toolkit for the analysis of a speech situation, the traditions of rhetoric in Ukraine and tendency of development of modern art of speech are considered. The results of the work find the use in theatrical activity, work of means of the mass communications, jurisprudence, pedagogical and political practice.

Key words: art, rhetoric, scenic speech, communication, artistic reading, system.

Размещено на Allbest.ru