Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Японська культура, як складова східної цивілізації

Розділ ІІ. Мистецтво Японії

Розділ ІІІ. Вплив релігії на особливості культури японців

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність теми. Культура -- це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно повґязані з рівнем розвитку культури. Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подальшу долю людини, ціль її життя.

Також, актуальність даної теми полягає у тому, що культура була і є дуже важливою складовою в житті японського традиційного суспільства. Японці вирізняються хорошим смаком, який поєднує в собі простоту та елегантність, що передає гармонійність естетики та емоцій внутрішнього світу. Японія відрізняється від інших культур, своєю відкритістю і прийняттям іноземних звичаїв, наприклад, в ній можна віднайти риси китайського етикету, разом з тим японці консервативно представляють свою ідентичність. Для зручності дослідження розвитку японської культури можна поділити на такі періоди: стародавній період, епоха середньовіччя та період нового і новітнього часу.

Метою курсової роботи є характеристика культурного розвитку Японії, який сьогодні інтенсивно розвивається, вирізняючись своєю яскравістю та різноманітністю.

Для досягнення мети нами були визначені наступні завдання:

* спробувати вивчити історію становлення особливостей японської культури;

* проаналізувати розвиток мистецтва в Японії, ознайомитися із особливостями скульптури, архітектури та образотворчого мистецтва японців;

* виявити особливості традицій японської літератури;

* охарактеризувати вплив релігії на особливості культури японців

Об'єкт дослідження - це процес становлення, формування та розвитку культурно - релігійного феномену японців.

Предмет дослідження - аналіз історичних подій,які вплинули на японську культуру, виникнення і розвиток мистецтва та літератури, а також, становлення релігійно - філософських течій в Японії.

Хронологічні рамки даної курсової роботи охоплюють весь період становлення японської культури.

Рівень вивчення проблеми. Для успішного виконання визначених завдань слід проаналізувати чималу кількість наукових прац, частина з них лягла в основу нашої курсової роботи.

Перша спроба дослідження національного костюму японського народу та висвітлення його історії міститься в праці Афонькіна Елена Юріївна Традиційний японський костюм [4], ця праця була видана в 1997 році. Автор аналізує дану роботу як зразок виникнення традиційного костюма в житті японського суспільства. Також знаходить знаходить елементи, необхідні для з'ясування сутності кімоно - японського національного одягу як історико-культурного явища, виявлення його характерних рис і особливостей функціонування в контексті соціокультурних процесів.

Аналізуючи працю Васильєва Історія Сходу [7]автор в першому томі спирається на розглядання історії стародавнього часу та епохи середньовіччя держав і суспільства Азії та Африки, придаючи велику увагу історії, традиціям, особливостям релігії та культури народів Сходу.

Другий том присвячений історії Азії та Африки з стародваньої епохи до сьогоднішнього дня. У книзі звернуто увагу на роль релігійно цивілізаційної традиції в процесі пошуків шляхів розвитку сучасного Сходу.

Проаналізувавши наступного автора Тавровського і його працю Двоповерхова Японія: дві тисячі днів на японських островах[21], автор бере до уваги враження Тавровського, щодо зустрічей з простими і видатними японцями, а також розповіді про Токіо, про інші, не менш виразні, міста. Автор акцентує увагу на традиції та особливості Японії.

Для конкретизації даної роботи автор спирався на документальну базу: “Закон Японії про національні свята” [1], Закон Японії “Про охорону пам'яток культури”.[2]

Закон Японії про національні свята був прийнятий 20 липня 1948 року, який визначає національні свята та загальнояпонські вихідні в країні. Закон складається з трьох статей: перша визначає значення національних свят, друга -- їх зміст, а третя -- вихідні дні.

Закон про охорону пам'яток культури був прийнятий в 1950 році. Цей Закон регулює правові, організаційні та соціальні відносини у сфері охорони культурних пам'яток з метою їх збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Методи. Відповідно до завдань курсової роботи використані загальнонаукові методи аналізу і синтезу з метою порівняння і узагальнення даних, отриманих у процесі вивчення культурологічної, історичної, мистецтвознавчої літератури. Системний і структурно-функціональний методи сприяли виявленню значення культури в житті японського суспільства.

За структурою дана курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

У першому розділі описуються особливості історії японського народу. Другий розділ ознайомить нас з мистецтвом та літературою, досліджується вплив японської культури та культури інших народів. В третьому розділі, аналізується розвиток релігії, її становлення. У висновках підводяться підсумки курсової роботи.



Розділ 1. Японська культура, як складова східної цивілізації

Під східною цивілізацією мається на увазі перш за все Індія, Китай і Японія, протягом гігантського тимчасового проміжку: з середини 2 тисячоліття до н.е. по 17 століття н.е.. За цей час, на Заході цивілізації змінюються одна за одною. У стійкості Східної цивілізації і полягає перша особливість Сходу. Захід рухається вперед як би ривками, кожен ривок супроводжується катастрофою старої системи цінностей, а також політичних і економічних структур. Розвиток Сходу, навпаки, постає як суцільна лінія.

Нові віяння тут не руйнують підвалини цивілізації. Навпаки, вони органічно вписуються в старе і розчиняються в ньому. Схід дуже гнучкий, він здатний увібрати і переробити багато чужих собі елементів.

Японська культура є неповторним самобутнім явищем не тільки в контексті загальносвітової культури, але і серед інших східних культур вона яскраво виділяється.

Японська цивілізація сформувалася в результаті складних і різночасових етнічних контактів. Японська культура на відміну від індійської та китайської на рубежі середніх століть тільки народжувалася, тому їй був притаманний підвищений динамізм і особлива чуйність до сприйняття чужоземних впливів[20,с.151].

Японська культура багато в чому унікальна й дивна, вона насичена контрастами духовного життя. З однієї сторони, дивовижна ввічливість, значно сердечніша й менш церемонна, ніж у Китаї, з іншої -- гострий меч самурая, сміливість, відвага й готовність до самопожертвування, які можна порівняти лише із сліпим фанатизмом ісламу. Надзвичайна працелюбність японців співіснує з їх загостреним почуттям честі та обов'язку, глибокої відданості імператорові, сюзерену, вчителю або ж голові фірми, що розквітає[26,с.89].

Для вишуканого Сходу незвичайне навіть почуття у японців прекрасного, що сполучає в собі скромність і простоту, лаконізм та витонченість одягу, вбрання, інтер'єру; уміння звільнятися від суєти повсякденності і знаходити духовне заспокоєння в прекрасній природі, що змодельована в мініатюрі у крихітному дворику з каменями, мохом, джерельцем та карликовими деревцями[20,с.157].

І, нарешті, вражає здатність японців запозичувати й засвоювати, переймати й розвивати досягнення інших народів та культур, зберігаючи при цьому своє, національне, своєрідне. Особливо сильний вплив на культуру Японії зробили індійська та китайська цивілізації у різних аспектах: вона поглинула й переробила відповідно до своїх потреб традиції індуїзму, конфуціанства, даосизму, буддизму, надавши їм своїх неповторних рис. Досить нагадати про дзен-буддизм як сугубо японське явище, на відміну від китайського чань-буддизму. У формування своєрідної японської культури значний вклад зробили синтоїзм, буддизм та конфуціанство, тому розглянемо їх детальніше. мистецтво японія література ралігія

Давня японська релігія виникла й розвинулася в Японії незалежно від китайського впливу. Відомо, що джерела синтоїзму походять з глибокої давнини й містять усі притаманні первісним народам форми вірувань та культів -- тотемізм, анімізм, магію, культ мертвих, культ вождів тощо[7,с.452].

Буддизм, як відомо, потрапив до Японії ще до нашої ери, однак вирішального впливу на психологію японців він набув лише з V--VI ст.. В усякому разі не підлягає сумніву, що Хейанський період (VIII-- XII ст.) --це золотий вік класичної японської державності та культури, у становленні яких буддизм відіграв істотну роль. Досить відзначити, що буддизм став теоретичною основою управління державою, і саме в Японії у повній мірі втілився принцип «сейкьоітті» -- єдності політики й релігії[13,с.191].

Конфуціанство також займало важливе місце у фундаменті етичного та релігійного життя японського суспільства. Від початку свого існування у Японії конфуціанство знаходилося в полі зору буддизму. Його розквіт починається в XVII ст. Саме в цей час відбуваються звільнення конфуціанства з-під контролю буддистського духовенства й набуття ним незалежності, що було викликане потребами розвитку суспільства.

Конфуціанство та буддизм, китайська політична та філософська думка зробили певний вплив на переустрій давнього суспільства в Японії у середньовіччя, причому оформлення його здійснювалося за китайським зразком. Перебудова супроводжувалася розробкою законодавчих положень, покликаних охопити всі сфери діяльності населення й усі галузі управління[12,с.223].

Японія залишається унікальною східною країною зі своєю дивовижною культурою та історією. Японці дбайливо зберігають і шанують культурне багатство своєї країни. Японська цивілізація формувалась довгий час. На неї вплинули як природні умови і географічне розташування, так і близькість до Китаю та Індії, звідки в Японію прийшли буддизм, конфуціанство, писемність.

Багато японських традицій пов'язані із середньовічними правилами лицарської честі - бусідо. Цей кодекс правил сповідує суворий аскетизм, зневагу до страждань і смерті, відданість обов'язку за будь-яких обставин.

Одяг в Японії є одній з найширших областей побутової культури. Вивчення японського костюма обумовлене необхідністю повнішого уявлення про культурні, соціальні і політичні зміни в історії країни. Так, елементи запозичень в одязі вказують на широкі міжнародні контакти і високу здатність японців засвоювати і переробляти отриману інформацію[25,с.157].

Слово "кімоно" є сучасним позначенням традиційного японського одягу. Слово кімоно для японців означає просто - одяг. Тому існує безліч видів одягу-кімоно.

Кімоно, що мінялося впродовж багатьох століть, врешті-решт знайшло досконалу форму. Маючи всього лише два розміри, стандартний крій і регульовану довжину, воно личить будь-якій людині[16,с.45].

Пояс, яким підв'язують кімоно, називається «обі». Чоловіки фіксують його на стегнах, жінки - на талії або вище. Відвіку він вважається амулетом, що зберігає душу, а вузол або бант на нім - символом вірної любові. Члени одного роду зав'язували пояси однаковими вузлами, які були свого роду прототипами фамільних гербів[24,с.123].

Японці приділяють велику увагу не лише покрою одягу, але і її символіці. У Японії прийнято звертати увагу на колір і малюнок, які символізують певну пору року. Так, наприклад, японська жінка ніколи не одягне зимове кімоно з малюнком бамбука, коли на дворі літо. Літнім кімоно вважається одяг, розфарбований цвітом вишні, метеликами або іншими яскравими узорами. Осінь же асоціюється у японців з листям японського клена[1,с.15]

В сучасній Японії вже частіше зустрінете звичний європейський одяг. Кімоно залишилося як ошатний вихідний одяг для жінок. Національний одяг носять також вдома або на відпочинку.

Традиційні солом'яні або бамбукові капелюхи у формі конуса можна зустріти тепер тільки в селі. А традиційне взуття - дерев'яні сандалії-лавочки на двох брусках, із шнурівкою між пальцями - дотепер носять навіть із європейським одягом. Під них одягають шкарпетки, зв'язані подібно до рукавиці, коли великий палець вив'язаний окремо.

Традиційне японське житло будується з дерева і бамбука. Вікон у такому будинку немає, їх замінюють розсувні стіни- седзі. На дерев'яний або бамбуковий каркас такої стіни прикріплюється щільний японський папір[22,с.198.].

У літню пору, коли в Японії дуже жарко і волого, стіни розсуваються, щоб будинок провітрювався. Взимку ж, коли стає холодніше, стіни зсуваються так, щоб створити невеликі внутрішні кімнати, які легко обігрівати жаровнями.

Пол традиційного японського будинку покривається татамі- квадратними солом'яними матами. Площа одного татамі- близько 1,5 кв. м. Площа кімнати вимірюється кількістю поміщаються в ній татамі. Періодично татамі чистять і замінюють[26,с.65].

Щоб не бруднити підлогу, в традиційних японських будинках не носять взуття- тільки білі шкарпетки- табі. Взуття ж залишають при вході в будинок на спеціальній приступочці- генкан. Сплять в традиційних японських будинках на матрацах- футон, які вранці прибирають у шафу. Також в комплект спального приладдя входять подушка і ковдра. Їдять у таких будинках, сидячи на футон. Маленький столик з їжею ставиться перед кожним з їдців. У сучасних японських будинках практично завжди є, як мінімум, одна кімната в традиційному стилі. Решта кімнати зазвичай робиться в європейському стилі, з дерев'яними підлогами, килимами, ліжками, столами, стільцями і так далі. Вітальні кімнати в сучасних міських квартирах обставлені європейськими меблями: кріслами, письмовими столами, тумбочками. Але в спальнях усе залишилося як і раніше.

Традиційною основою харчування японців завжди був рис. І тепер головне блюдо в усіх оселях - розсипчастий, варений без масла або жодних приправ рис. Бідні люди, яким рису не вистачало, їли й інші круп'яні каші. Всі інші страви вважаються додатковими. При готуванні намагаються якнайменше змінювати природні якості продуктів і охочіше їдять їх у сирому вигляді, зокрема і морські продукти: кальмарів, восьминогів, молюсків із мушель та скойок, креветок. Але, звичайно, японці мають чимало засобів приготування страв і на вогні. Овочі дрібно ріжуть, труть, солять, маринують, іноді -варять і смажать[25,с.187].

Страви з м'яса і птиці виникли як польова, мисливська їжа і не вживалися в щоденному, домашньому харчуванні. У національній японській кухні дуже мало не тільки м'яса, але й жирів. Молочні продукти: молоко, вершкове масло, сир, кисляк, морозиво - також їдять небагато.

Звичний напій японців - неміцний зелений чай без цукру, який п'ють у будь-яку годину дня, до їди, під час і після неї. До чайної церемонії потрібний інший сорт чаю - міцно заварений, густий, збитий китичкою в піну зелений чай.

З'явившись як окремий вид практики медитації монахів-буддистів, з 18 ст. чайна церемонія стала невід'ємним елементом японської культури і є тісно пов'язана з іншими культурними явищами[25,с.132].

Знання про техніку вирощування, обробки і приготування чаю потрапили до японського архіпелагу лише у 9 столітті з Китаю. Припускають, що культура чаювання з'явилася у Японії після 804 року.

Класична японська чайна церемонія будується на чотирьох принципах, кожний з яких має глибоке історичне і культурне коріння. Принцип гармонії подразумеваєт наявність внутрішньої єдності між учасниками чаювання, яке допомагає стати їм одним цілим. Кожен учасник чаювання повинен проявляти шанування по відношенню до решти гостей і самої церемонії. Третій принцип подразумеваєт чистоту помислів і відсутність корисливих цілей. Неодмінною умовою для участі в чайній церемонії також є стан спокою , на досягнення якого, по суті, направлені попередні принципи.

Підготовка і організація чайної церемонії відбувається відповідно до традицій. Перш за все, господар ретельно обдумує список гостей і розсилає кожному з них запрошення, в яких указується час і місце проведення чаювання, його вигляд і склад гостей. Особлива увага приділяється вибору головного гостя, який повинен бути поважаною людиною, добре знайомим з ритуалом проведення чайної церемонії. На церемонію гості є у відповідному одязі. Якщо чайна церемонія носить формальний характер, то чоловіки, як правило, надягають шовкове кімоно, чорну накидку «хаорі», широкі шаровари «хакама» і білий пояс «табі» (пояс) білого кольору. Одяг жінок не повинен бути яскравим[26,с.55].

Як правило, в церемонії беруть участь не більше п'яти чоловік. Біля входу в чайний будинок гостей з уклоном зустрічає господиня. Навіть якщо ритуал відбувається вдень, в кімнаті для чаювання повинна панувати напівтемрява. Церемонія триває близько 4 годин і складається з трьох етапів: прийом пищи, розпивання «густого», а потім «рідкого» чаю. У чашку гостя наливається не більше трьох ковтків напою. Приймати її слід особливими рухами, після чого гостю слід подякувати господареві.Розмови під час чайної церемонії не прийняті, і лише після першого ковтка дозволяється говорити[24,с.229].

Чайна церемонія дозволяє поєднати буденне і святкове, вона заспокоює душу, допомагає самозаглибленню і самоспогляданню, виховує стриманість, врівноваженість, філософське сприйняття світу.

Отже, японська цивілізація сформувалася в результаті складних етнічних контактів. Японській культурі притаманний підвищений динамізм і особлива чуйність до сприйняття чужоземних впливів. Вона є багато в чому унікальна і насичена контрастами духовного життя. І, нарешті, вражає здатність японців запозичувати й засвоювати, переймати й розвивати досягнення інших народів та культур, зберігаючи при цьому своє, національне, своєрідне.

Розділ 2. Мистецтво Японії

Для традиційної японської архітектури характерні споруди з дерева з масивними дахами і відносно слабкими стінами. Це не дивно, якщо врахувати, що в Японії теплий клімат і часто йдуть рясні, сильні дощі. Крім того, японські будівельники завжди повинні були зважати на небезпеку землетрусу. З числа що дійшли до нас споруд стародавньої Японії примітні синтоїстські храми Ісе і Ідзумо. Обидва дерев'яні, з практично плоскими двосхилими дахами, далеко які виступають за межі власне споруди і надійно захищають її від негоди. Храм Ідзумо -дуже велика споруда, висота його досягає 24 м[28,с.61].

Проникнення до Японії буддизму, з яким було пов'язано таке важливе для середньовічного мистецтва усвідомлення людиною єдності духу та тіла, неба і землі, позначилося і на розвитку японського мистецтва, зокрема архітектури.

Буддизм приніс до Японії не тільки нові архітектурні форми, розвивалася і нова техніка будівницва. Мабуть, найважливіши технічним нововведенням стало спорудження кам'яних фундаментів. В найдавніших синтоїстських будівлях вся тяжкість будівлі падала на вкопані в землю палі, що природно сильно обмежувало можливі розміри будівель. Починаючи з періоду Асука (VII ст.) набувають поширення дахи з вигнутими поверхнями і піднятими кутами, без яких сьогодні ми не можемо уявити собі японські храми і пагоди. Для японського храмового будівництва складається особливий тип планування храмового комплексу[27,с.341].

Японський храм-монастир складався спочатку з семи елементів - семихрамів:

· зовнішні ворота (Самон)

· головний, або золотий храм (кондо)

· храм для проповіді (Кодо)

· барабанна або дзвонова вежа (коро абосіро)

· бібліотека (кедзо)

· скарбниця

Взагалі всі старовинні пам'ятки архітектури в Японії побудовані з дерева.

Чудовим прикладом японської архітектури другої половини I тисячоліття н. е.. є: храмовий комплекс Тодайдзі, побудований в 743 - 752 рр..У цей час буддизм був оголошений державною релігією японців. Згадайте, що краса, пишність архітектурних споруд, присвячених "невідомому богу", завжди мали першочергове значення для звернення до нової віри вразливих язичників і вважалися важливим знаряддям насадження нового культу[11,с.137].

Цікавим прикладом планування храмового комплексу епохи Хей'анє ансамбль Бедоін. У центрі ансамблю, як прийнято, розміщується головний храм - храм Фенікса, що містить статую будди Аміди. Спочатку храм Фенікса був розважальних палацом, побудованим при храмі Бедоін в 1053. Храмовий комплекс багато декорований прикрасами. Завдяки храму Фенікса ми можемо отримати уявлення про характер палацових будівель епохи Хей'ан.

З другої половини VIII століття в сприйнятті сучасників відмінності міжбожествами синтоїстського і буддійського пантеонів поступово стираються, взв'язку з чим в синтоїстські будівлі починають вноситися елементи буддійської архітектури.

У цей час в Японії вже існують досить великі міста. Столиця Хейан (теперішнє Кіото) простягнулася з заходу на схід на 4 км, а з півночі на південь на 7 км. Місто будувався за суворим планом. У центрі знаходився імператорський палац. Великі вулиці перетинали місто в шаховому порядку[9,с.562].

У VIII-XIV століттях в японській архітектурі співіснувало кілька архітектурних стилів, відрізняючись один від одного співвідношенням запозичених і місцевих елементів, а також особливостями архітектурних форм і прийомів будівництва.

З XIII століття в Японії широке розповсюдження отримав буддизм сектидзен, а разом з ним і відповідний архітектурний стиль. Для храмових комплексів сектидзен було характерно наявність двох воріт, критих галерей, які йшли праворуч і ліворуч від головних воріт, і симметрично розташованих до головного храму, що містить статую Будди, і храму для проповідей.

Архітектура дзен досягла вершини свого розвитку в XIV столітті. Але надалі занепад політичної могутності секти супроводжувався руйнуванням більшої частини її храмів і монастирів. Нестабільність політичного життя країни, війни сприяли зате розвитку замкової архітектури. Розквіт її припадає на 1596-1616 рр. Спочатку в замку була одна вежа, потім почали споруджувати кілька. Величезними розмірами відрізнялися замки Нагоя і Окаяма. Вони були зруйновані у XX столітті.

З кінця XVI століття відновилося велике храмове будівництво. Відбудовувалися старі монастирі, зруйновані в період міжусобиць, і створювалися нові. Деякі були просто величезні. Так, "житло Будди" у храмі Хокодзі в Кіото - одне з найбільших серед споруджених в країні за всю її історію. Видатними для свого часу архітектурними творами є багато декоровані синтоїстські храми Одзакіхатіман-Дзіндзя (1607) і Дзуй-Гандзя (1609)[28,с.87].

У період Едо (XVII ст.). коли в країні встановилася централізована система управління (сьогунат Токугава), природно, настав занепад замкової архітектури.

Традиційна японська архітектура в цілому досягла свого найвищогорівня розвитку вже в XIII столітті. У період політичної нестабільності, що припадає на XIV-XVI століття, умови для розвитку мистецтва архітектури були вкрай несприятливі. У XVII столітті японська архітектура повторила свої кращі досягнення, а де в чому і перевершила їх[6,с.39].

Сучасна японська архітектура внесла помітний вклад у розвиток світової архітектури наших днів. У післявоєнний період в країні розгорнулося велике будівництво різних громадських споруд: концертних залів, спортивних комплексів, бібліотек, ділових і торгових центрів. Були створені такі широко відомі комплекси, як Музей сучасного мистецтва в Камакура (1961 р.) - архітектор Дзюндзи Сакакура, Бібліотека і концертний зал в Йокогама (1955 Г.) - архітектор Куніо Маекава., Ансамбль Парку Миру в Хіросімі (1952г.) - архітектор Кендзо Танге.

У 60-х роках була прийнята програма культурного будівництва, згідно з якою кожне місто з населенням більше 100 тисяч жителів мав мати свій "культурний центр"[14,с.417].

Значні зміни у вигляд японських міст внесло розгорнуте в 60-х роках будівництво висотних будинків, швидкісних автомагістралей на опорах, викликане катастрофічним перевантаженням транспортної мережі.

В кінці 60-х років завдяки застосуванню нових будівельних матеріалів та розробці досить надійних конструкцій вдалося перевершити попередній ліміт висоти забудови. Найвищою будівлею в даний час є "Саншайн" (60 поверхів).

Традиційні особливості національного живопису, які склалися в Середньовіччі були перейняті новими школами “Ніхонга”. Збереглася складна поетична символіка, а також традиційна тематика: історичні сюжети, декоративні композиції, зображенням квітів і дерев з яскравими тонами, не рідко з позолотою[6,с.40].

В другі половіині 30-их років, коли в країні починається наступ реакції, всі організації прогресивних художників були заборонені, деякий час діяли лише об'єднання майстрів ніхонга, художні прийоми,в яких все більше розкривався сюрреалізм і абстракціонізм. З початком Тихоокеанської війни і ці об'єднання були репресовані, дозволена була діяльність тільки однієї організації, яка стала на позиції вірнопідданості мілітариському уряду - спілка допомоги війні мистецтвом.

Образотворче мистецтво Японії післявоєнного періоду відображало сплетіння різних факторів і вплив американської буржуазної культури і боротьби демократичних і реакційних тенденцій в національній культурі. Менш за все було зачіплено іноземним впливом і зберегла зв'язок з національною, художньою традицією мистецтво гравюри[14,с.412].

Всі гравюри поділялися на дві групи: театральні, на яких зображували акторів японського класичного театру Кабукі у різних ролях, і побутовий, присвячені зображенню красунь і сцен з їхнього життя. Самим знаменитим майстром театральної гравюри був Тосюсяй Сяраку, який крупним планом зображував обличчя акторів, підкреслюючи особливості виконаних ними ролей, характерні риси людини, перевтілення в персонаж п'єси: гнів, страх, жорстокість, підступність.

У побутовий гравюрі прославилися такі видатні художники як Судзукі Харунобу і Китагава Утамаро. Утамаро був творцем жіночих образів, які втілювали національний ідеал краси.

В 1949 році прогресивні майстри гравюри створюють організацію,яка висунула лозунг японської народної гравюри. Спілка японської гравюри об'єднала художників-реалістів, основним напрямком їхніх робіт стала соціальна тематика. Ядро суспільства склали художники Уєно Макото, Судзуки Кєндзи, Ткидайра Дзиро, Нии Хирохава, Иино Нобуя. Особливо активно працював Оно Тадасіге, широко відомі його роботи “Чорний дощ”, і гравюри “Хіросіма”, “Води Хіросіми”[14,с.413].

Багато японських художників відображали в своїх роботах антивоєнні настрої. Відома серія гравюр Судзукі, “Ніідзіма”, в яких показано боротьбу японців проти будівництва американських баз.

Рання скульптура Японії пов'язана із заупокійним культом і релігією буддизму. Глиняні фігурки святих, учнів Будди, що виконані в 711 році і зберігаються в пагоді храму Хорюдзи в р. Нара, вражають своїм реалізмом. Різні типи людей і різні міри прояву горя зображують художники в експресивних фігурах виснажених аскетів[6,с.40].

Об'єктом зображення ранньої буддійської скульптури в Японії були сам Будда і представники буддійського пантеону. Але зображення Будди було не стільки витвором мистецтва, скільки предметом віри і ілюстрацією основних положень віровчення. Скульптор повинен був знати 32 основних і 80 повторних рис зображень, а також численні положення рук (мудра), дозволяючі відрізняти будд і бодхисаттв один від одного.

Період Нара -- час, коли скульптори звертаються для використання найрізноманітніших матеріалів, серед яких дерево, камінь, бронза, глина. Буддійські статуї створювалися спеціалістами-скульпторами, які працювали в державних майстеренях. Всі ці пам'ятники, є національним надбанням,які сьогодні також можна бачити у Нара і Кіото, та у багатьох провінційних монастирях. Кінець періоду Нара -- час затвердження національного стилю у японській скульптурі.

З часом скульптура робиться більше канонічною. Персонажі буддійського пантеону - бодісатви, варта, а також дракони, леви, слони і інші символічні тварини постійно поміщаються в храмах. В умовах вологого клімату Японії скульптура переважно робилася з дерева, критого золотим лаком[28,с.65].

Окрім храмових зображень, пов'язаних з архітектурою, монументальна скульптура представлена гігантськими, бронзовими або дерев'яними статуями Будди, з яких найбільш шановна Даи-Бутсу (Великий Будда) в Камакурі, біля Йокагамы, споруджена в 1252 році.

Дрібна пластика - нетцке. До 17 століття великого поширення набула мініатюрна скульптура - нетцке - кістяні або дерев'яні фігурки ремісників, акторів, міфологічних героїв і тварин з двома просвердленими дірочками, через які протягувався шнурок від кисета, віяла або футляра. Це була частина національного японського одягу, зазвичай позбавленого кишень. Шнур нетцке прихоплювався поясом, а сама фігурка вивішувалася поверх.

Нетцке і більші, до 10-12 сантиметрів, фігурки із слонової кістки - окимино - особливо привабливі жанровою тематикою, в якій відображається життя народу. З гумором, гротесковою гостротою зображують, наприклад, різьбярі, як продавець птахів зазиває покупців, бродячі актори - манзаи - співають новорічні пісні, жінка чистить рибу; діти розбивають вазу, намагаючись визволити пустуна, що звалився туди. У мініатюрній скульптурі так само, як і в гравюрі на дереві, виражені дух японського народу, його відношення до життя, оптимізм і гострота думки[14,с.321].

Багато що з ранньої літератури Японії було написано жінками, оскільки чоловіки писали за допомогою китайських ієрогліфів, тоді як жінкам заборонялося займатися освітою і вивчати іноземні мови, тому більшість рукописів були написані на оригінальній японській мові. Таким чином, тоді як чоловіки були зайняті копіюванням стилів листа китайців, жінки проводили на світло першу справжню японську літературу. Серед цих ранніх жіночих авторів - Murasaki Shikibu, яка написала одну з найважливіших і відоміших літературних робіт в японській літературі - розповідь Genji, в якій оповідає про інтриги в судах стародавньої Японії[23,с.86].

Не менш поважаний поет - Мацуо Башо - удосконалив поезію "Хокку". В Японії зберігаються багато традиційних видів літератури і мистецтва. Особливою популярністю користуються віршовані жанри: танка і хайку, або хокку. У недільних випусках більшості загальнонаціональних і місцевих газет є колонки з віршами в жанрі хайку або танка і оцінкою кращих з присланих робіт. Функціонують також національні клуби любителів хайку і танка, члени яких зустрічаються в місцевих відділеннях і складають вірші для публікації в клубних виданнях[24,с.164].

Коріння сучасної японської літератури лежить в стародавній культурі. Широко відомий в країні і за кордоном майстер етично-філософського і гротесково-фантастичного романа Абе Кобо (Жінка в пісках, Спалена карта, Людина-ящик і ін. ). Тенденції розвитку сучасної японської прози не можуть зрозуміти без урахування впливу на неї західного реалістичного романа.

Багато письменників минулого, такі, як Нацуме Сосеки і Мори Огай, прийшли в літературу після поглибленого вивчення творів європейських авторів; це характерно і для сучасних авторів, включаючи Ое Кендзабуро і Накамура Син'ітіро, що вивчали французьку літературу в Токійському університеті.

«Епоха цивілізації та просвіти» позначилася і на літературному процесі Японії. Наприкінці ХІХ століття японські читачі ознайомилися з кращими творами Західноєвропейської та російської літератур, оскільки в результаті європеїзації значно зросла кількість перекладів.

Початок руху за створення нової літератури поклав Сайє Цубоуті . Тракт якого - «Про сутність роману» з'явився 1885 року, заперечуючи старі естетичні канони, що вимагали від особистості самозречення на користь феодальних та моральних норм. Сайє Цубоуті висунув на перший план у мистецтві чутливість та індивідуальне життя, а також закликав письменників до відображення реального світу. Після Японсько-Китайської війни 1894-1895 рік, в умовах загострення внутрішніх суперечностей у країні активно розвивається соціальна проза (Сякай Сьосецу), яка відіграла надзвичайно важливу роль у розвитку реалізму[23,с.92].

Нова епоха вимагала нових форм у поезії. Як і в прозі, у поезії збільшується кількість перекладів з європейських мов. У системі японського віршування з'явилась нова форма «Сінтайсі» (дослівно - «Вірші нової форми»). Вони уподоблювалися «Європейським білим віршам», до того ж у них була необмежена кількість рядків. У 80-ті роки ХІХ століття у Японії виник рух «За нову форму вірша»[5,с.154].

В японській поезії кінця ХІХ початку ХХ століття поширювався новий вільний вірш, що спирався на розмовну мову «Дзюсі", який згодом став основною формою японської поезії ХХ століття.

Вважають, що вершиною романтизму в японській ліриці була творчість Тосона Сімадзакі, котрим в 1897 році видав збірку віршів «Молоді пагінці». У жанрі Сінтайсі, тобто довгих віршів, поет зумів із романтичною піднесеністю розповів про красу людського духу юність і кохання[17,с.311].

Традиційні правила складання Хоку і Танка стримували романтичні пориви, тому вони потребували відповідної реформи. Поет Масаока Сіті (1987-1902) зробив багато для оновлення цих жанрів. Видаючи з 1898 року журнал поезії «Кототогісу» (Зозуля).

Історія виникнення і розвитку театру в Японії дуже цікава. Перший театр у країні виник в епоху Камакура, коли в розташованій на морському узбережжі столиці усіма справами держави керував могутній сегунат. Це був всесвітньо відомий тепер театр масок Але. Однак, у той час він розвивався під покровительством воїнів і феодальних князів і був виключною привілеєм військових аж до 1868 р., коли Станове поділ скасували і було визнано рівність усіх у громадянських правах. Таким чином, до цього часу театр Але був недоступний простому народу. Тоді в країні просто не було ще театральних підмостків для виступів, призначених для широкої публіки. Ситуація змінилася тільки коли на початку епохи Токугава народився, розцвів і приніс чудові плоди перший демократичний театр Японії[5,с.277].

Це була так звана драма Кабукі. Свою назву він отримав від дієслова «кабуку», що означає на японському «нахилятися вперед». Початком цього театру послужили танці та сценки, що виконуються труппою акторів під керівництвом так званої Окунь.

Зміст став класичним - п'єси театру Кабукі вже не відображали життя сучасної Японії. Незважаючи на це, Кабукі користується любов'ю народу і ще довго буде залишатися гордістю Японії. Це свідчить про те, що досягло досконалості давнє драматичне мистецтво здатне витримати перевірку часом.

Політика мобілізації народного руху була використана воєнними, для встновлення жорсткого контролю в області кіно, якому призначено стати самою активно зброєю пропаганди. В 1939 році був прийнятий закон про кіно, який фактично представляв собою систему перетворення кінематографу в діючу збрю ідеологічної обробки населення[15,с.284].

В той же час закон давав можливість контролювати, як діяльність компанії так і ідейність кінематографістів, які повинні були підтвердити свою лояльність правительству на щорічних екзаменах по майстерності.

В кінці 1940 року кінематограф був переданий у владу Управлінню інформації. Для централізованого керування кіномистецтвом були створені три кінокомпанії: “Тохо”, ”Сетику”, ”Дайєй” об'єднавші всі тогочасні компанії по виробництву художніх фільмів[22.с.231].

Отримавши безперешкодну можливість діяти на суспільну думку, уряд став посилено насаждати ідеї справедливої війни “за звільнення народів Азії” від правління білих,за становлення нового порядку “Східної Азії”.

Кінорежисери підтримувавші мілітарський правительский курс, ставили фільми, які прослявляли успіхи японської армії. Випускали серії фільмів про національну політику, які фактично пропагували колоніальну політику Японії, її миротворчу, звільнюючу місію. З січня 1940 року для всіх кінотеатрів країни стала обов'язковою демонстрація хронікальних і документальних фільмів, які відкрито пропагували шовінізм “успіхи” нації на трудовому і воєнному фронті.

Деяким режисерам вдалось всеж-таки уникнути пропагандських тем, звертаючись до проблем суспільних цінностей. Інші режисери навіть в рамках жорстоких регламентацій воєного кінематографу зуміли поставити фільми, зразу привертаючи увагу глядачів. (Акира Куросава, Киносима Кєйсукє). У 1944 році Киносита Кєйсукє поставив фільм “Армія”, який розповідав про долі представнків трьох поколінь однієї сім?ї служивших в імераторській армії.

Гуманістична позиція режисер, яка оприділяла розвиток теми, відмінну від принятого патріотичного стилю, викликала різке осудження представників мілітариських кіл.

Не менш кризисне положення було характерне і для японського театру діяльність якого була підпорядкована задачі мобілізації патріотичного духу нації. Інша тематика суворо заборонялася. Але розгорнувшийся в середині 30-их років антифашистський і антивоєнний рух трудящих мас інтелігенції, студенства сприяв стихійному виникненню різних культурних організацій, в тому числі і тих, що мали вплив на театр. В 1936 році був створений клуб прогресивних журналістів, який об?єднував журналістів 16 журналів. По ініціативі інтелігенції зібрався з?їзд діячів японської культури, який з метою захисту науки і мистецтва від поліцейських регламентацій створив спілку вільної науки і мистецтва. Восени 1936 року члени цієї спілки поставили в театрі Цукідзі “На дні” Горького “Розбійники” Шиллера і інші п'єси[15,с.285].

Однак початок війни в Китаї і Тихоокеанської війни стало рубежем рішучого наступу на театр. Тільки класичні театри Ноо і Кабукі переслідувалися менше, ніж лівий театр, який ставив немало п'єс з сучасною національною тематикою. На початку 40-их років декілька прогресивних груп нового театру були розпущені, актори і режисери заарештовані. В 1941 році був створений Японський союз передвижних театрів для вистпу у воєнних частинах в різних провінціях країни. Ціль, яка переслідувалася органами ідеологічного контролю “мобілізація національного духу”. Опублікування нових постанов Управління в 1944 році повністю лишило японський театр будь-якої самосвідомості[25,с.234].

В Японії створена могутня кіноіндустрія, значна частина продукції якої експортується в США і Європу. Найбільш відомі такі талановиті японські кінорежисери, як Куросава Акира (Ідіот, 1951, Сім самураїв, 1954, Дерсу Узала, радянський-японський фільм 1976, Серпнева рапсодія, 1991 і ін.), Синдо Кането (Голий острів, 1960, Сьогодні жити і померти, 1970, Горизонт, 1984 і ін.). Щорічний репертуар в японських кінотеатрах протягом ряду років складався приблизно з рівного числа японських і іноземних кінофільмів[28,с.94].

У Японії поступово виникають справжні акторські династії. В даний час є сім'ї, в яких мистецтвом кабукі займалися представники 17 поколінь. У минулому нерідкі бували випадки, коли актор виконував тільки одну роль, в якій він досяг досконалості. Це призводило до того, що актор вивчав характер тільки одної чинної особи з усього розмаїття. В даний час така вузька спеціалізація акторів зустрічається вже рідше, і зазвичай вони виконують різні за характером ролі.

Отже, японці дбайливо зберігають і шанують мистецтво своєї країни так як воно, грає важливу роль в культурі Японії. Мистецтво Японії дуже самобутньо і стильне, його філософські принципи, так само як і естетичні переваги і смаки самих японців, досить відмінні як від західних, так і від наших українських.



Розділ 3. Вплив релігії на особливості культури японців

На ранньому етапі розвитку японського суспільства був широко поширений тотемізм. Із стародавніх японських релігійних вірувань сформувалися представлення синто - основної релігії Японії. Основу цієї течії складає поклоніння силам природи. Згідно представленням синто сонце, дерева, гори, камені і природні явища є камі і наділені душею, їм поклоняються в спеціально побудованих для цієї мети храмах. Важливою особливістю синтоїзма є культ предків.

Стародавні японці вважали, що японські острови і люди, що населяли їх, були створені камі, що знайшло своє віддзеркалення в японській міфології. З цими уявленнями зв'язаний також культ імператора - вважалося, що імператорська сім'я походила від богів-творців японського архіпелагу. Стародавні міфи і легенди синтоїзма про створення японських островів богами і передачу владі над країною нащадкам богів збереглися в зведеннях "Кодзіки" і "Ніхонги"[10,с.146].

Пізніше з Індії через Корею і Китай в країну проникає буддизм, 552 рік вважається офіційною датою визнання нової релігії. Буддизм зробив великий вплив на освіту, літературу і мистецтво Японії, хоча сам значно трансформувався і сильно відрізняється від індійського і китайського буддизму. При імператорові Сему (правив в 724-749) буддизм був визнаний державною релігією[26,с.96].

В середині XVI століття до Японії прийшло християнство, яку піддержував Ода Нобунагой і заборонене згодом сегунатом Токугава. Заборона на християнство була знята після реставрації Мейдзі.

У сучасній Японії частка населення, що одночасно сповідає дві релігії, - буддизм і синтоїзм, складає 84%, близько 0,7% населення країни сповідує християнство.

Синтоїзм сповідує поклоніння космосу і предкам. Мета життя -- злиття з космосом і служіння предкам. Такі анімістичні уявлення передбачають обожнення природи. Звідси -- своєрідність і синтоїстського фетишизму, і синтоїстського містицизму. Синтоїст не думає про потойбічний світ, нічого не чекає від нього, він переймається лише тим, як турбуватимуться нащадки про його дух після смерті, що залишиться у земному світі.

Ставлення до різних богів неоднакове: одних поважають, інших зневажають. Уявляють їх людьми, звірами, птахами, горами, ріками, травами, деревами. Усе незвичне викликає благоговіння і страх, усе це -- камі, наділене надприродною силою.

Синтоїзм як релігія не набув стрункої системи, не має відпрацьованих ритуалів. Він наче розраховує на доповнення інших релігій, зокрема буддизму. Синто -- національна релігія японців, у неї вірують лише японці, японець не може не бути синтоїстом. Камі -- тільки японські боги. Вийшовши з найдавніших племінних культів, синтоїзм став культом нації. Ці особливості зумовили його готовність до співробітництва з будь-якою іншою релігією, щоб компенсувати свою релігійну незавершеність[13,с.36].

Синтоїстському культові теж властива незавершеність. Він майже цілком зведений до поклоніння конкретним камі та духам конкретних предків. Синтоїстський храм має дві обов'язкові частини: хонден -- святилище, де зберігається священний предмет, в якому перебуває божество синтай, і залу для тих, хто прийшов молитися, -- хайден. Будівлі споруджують у чіткому храмово-архітектурному стилі. Зображень богів, крім синтая, нема, але бувають зображення тварин: лисиць, мавп, оленів, яких супроводжують відповідні божества. Біля вівтаря -- скринька для пожертвувань. Віруючому досить кинути монети, плеснути кілька разів у долоні, викласти словами чи подумки свою справу -- і вся церемонія.

Крім храмів, бувають невеликі вівтарі в домах віруючих, перед ними теж читають молитви і приносять жертви. Існують і складніші храмові обряди, які здійснюються за допомогою жерців. Мета обряду -- викликати задоволення конкретних камі та духів, зробити їм приємне, нагадати про свою повагу і відданість, принагідне висловити їм своє прохання. Для цього застосовують молитви, заклинання, співи, музику, священні танці, жертви. Оскільки справа ця делікатна, бо все треба зробити так, щоб не викликати нарікань божеств, а тим більше -- їх невдоволення і злості, вона повинна бути доручена фахівцям -- каннусі.

Починається обряд з очищення, символічного чи ритуального миття рота і рук біля храму. Потім викладають жерцю свої потреби, той записує їх на спеціальну жертовну дощечку, отримує відповідну плату, а далі вже сам звертається до божества. Присутність віруючого при цьому необов'язкова. А щоб імовірність успіху була вищою, звертаються до богів іншої релігії, наприклад буддизму[10,с.71].

Щоб стати каннусі, потрібно закінчити відповідний навчальний заклад, одержати один з чотирьох ступенів освіченості. Жінка теж може бути каннусі, але це трапляється зрідка. В імператорському храмі обов'язково разом з верховним жерцем є верховна жриця з принцес. У храмі каннусі носить біле кімоно, білу або кольорову спідницю-плісе, чорну шапочку. Поза храмом -- одяг звичайний.

У системі синтоїстського культу є і храмові свята -- мацурі, які влаштовують раз або двічі на рік, протягом одного чи кількох днів. На свята храм прибирають і прикрашають. Сюди прибувають служителі сусідніх храмів. Обряди в ці дні є особливо пишними, перетворюються на театралізовані вистави. Ритуальні процесії містять і карнавальні елементи. Обряди, які супроводжують мацурі, мають традиційний і притаманний саме цьому храму місцевий колорит, у них виявляються ментальність, звичаї жителів окремої місцевості. Ці обряди виникли у II-III ст., на їх формування вплинуло первісне шаманство[12,с.125].

Із синтоїзмом пов'язане повсякденне життя японця -- народження дитини, початок її навчання, повноліття, заручини, укладення шлюбу, спорудження будинку, придбання квартири тощо. У будь-яких родинних святах, інших подіях дбають про участь камі й духів предків. Синтоїстські звичаї глибоко проникли в побут японців, хоч це не заважає їм звертатись і до інших культів, зокрема буддистського.

З 1946 р. синтоїзм відокремлено від держави. Формально перестав існувати культ імператора, хоч померлих імператорів і досі вшановують як богів.

Дзєдо - це основна буддистська секта Японії. Споконвічно в буддизмі вважалося, що людина може врятуватися тільки особистими зусиллями і знаходженням духовного просвітління. Ті, хто сам не домігся просвітління, на порятунок розраховувати не могли. Після смерті Будди його послідовники розділилися на дві групи. Одна з них одержала назву Хінаяна, і по її навчанню врятуватися могли тільки ченці, які змогли досягти просвітлення. Інша група стала називатися Махаяна, і по її навчанню знайти порятунок могли і миряни. Секта Дзєдо - це далекі послідовники навчання Махаяни. Священики Дзєдо відкинули навчання про приречення порятунку. Воно виявилося занадто складним для розуміння простими людьми. Замість цього вони проголосили: "Ти відродишся в раю, якщо будеш діяти добро, і відродишся в пеклі, якщо будеш діяти зло". Вони також затверджували, що можливо шість життів: життя людини, життя в раю, життя тварини, життя у вічних війнах, життя у вічному голоді і життя в "нірвані"[27,с.87].

Спочатку секта Дзєдо з'явилася в древньому Китаї, а в Японію вона потрапила близько 1000 років тому. Тут вона змішалася із сінтоізмом і іншими формами культу предків. У результаті, Дзєдо почало додавати дуже велике значення похоронам і заупокійним службам. Сінран був самим відомим проповідником Дзєдо і засновником руху Дзєдо-сін-су. Його знамениті слова "акунін секу" - "навіть вор може врятуватися" порівнюють з Hагірною Проповіддю Ісуса Христа. Дзєдо-сін-су вважається єдиною релігією, японською релігією, яка обіцяє загальне прощення після смерті. Тому фанатики-прихильники цієї секти не бояться смерті, як і фанатики-ісламісти. У свій час Дзєдо-сін-су була відома своїм запеклим опором у відповідь на будь-які спроби її знищити. Селяни-члени Дзєдо-сін-су багато разів повставали проти уряду, ці заколоти називалися "Ікко-іккі". Моральний дух членів секти був дуже високий, і вони завжди боролися до останньої краплі крові. В часи Громадянської Війни Дзєдо-сін-су була однією з найважливіших політичних сил у Японії. Зараз прихильники Дзєдо-сін-су, очолювані первосвящеником Кенньо Коса, все ще досить сильні, хоча ще в XVII-ому столітті розділилися на секти Хонганзі й Отані. Розкол був викликаний політикою Токугави Ійеясу, що хотів послабити секту, яка загрожує його сьогунату Едо. Хоча обидва крила руху мають схожі догмати, їхні відносини між собою не можна назвати дружніми.

Більш тисячі років тому в Японію була привезена інша буддистська секта - Міккьо, або Езотеричний буддизм. Вважалося, що проповідники Езотерики могли діяти чудеса, так називані "хорікі". Вони могли виліковувати хвороби, убивати людей своїм прокляттям, літати, пророкувати майбутнє, відлякувати примар, боротися з чудовиськами силою Будди. Ця релігія була популярна серед знаті Хейанської Епохи. Існувало два основних храми езотериків. Але храм Енрякудзі на горі Хіай у Кіото був знищений Одою Hобунагою у часи Громадянської Війни, і залишився тільки храм Конгобудзі на горі Куйа. Кукай або Кобо Тайсі, був самим відомим проповідником Езотерики. Він заснував секту Сінгонсу і побудував храм Конгобудзі. Монахи-езотерики часто жили в горах. Таких ченців називали "ямабусі". Говорили, що вони дійсні майстри як у хорікі, так і в бойових мистецтвах[21,с.423].

Дзен - це буддистська секта, нащадки послідовників Хінаяни. Проповідники Дзен вважали, що духовне просвітління можливе тільки шляхом медитації. Для медитації вони використовували особливі питання, відповіді на які можна було одержати, тільки одержавши духовне просвітління. Питання, що задавали послідовники Дзен, дуже складні і здаються зовсім безглуздими[27,с.92].

Християнство в Японію привіз Франсиско Ксавьер у 1549 році. Його поширення підтримувалося Одою Hобунагой. Але після його смерті новий сьогун Тойотомі Хідейоши заборонив християнство, тому що воно руйнувало традиційну кастову систему. Після смерті Хідейоши сьогун Токугава Ійеясу вирішив цілком розправитися з християнами. Багато хто із них були вбиті. Але проповідники продовжували приїжджати з Європи, і християни не раз повставали проти влади сьогуната. Зрештою, третій сьогун Токугава Ійеміцу в 1638 році вирішив закрити країну. Коли в 1867 році упав сьогунат Едо, була проголошена воля совісті. Але під час Другої Світової Війни християн вважали американськими шпигунами, і знову почалися їхні переслідування. Тільки в 1945 році християнство повернуло собі всі надані йому права. Зараз у Японії сотні тисяч християн[10,с.345].

У сучасному житті Японії релігійність виявляється головним чином в дотриманні традиційних обрядів, особливо домашніх. Публічні релігійні церемонії привертають багатьох, але частково лише як розвага і цікаве видовище. Загалом, японці народ малорелігійний. Не буде великим перебільшенням сказати, що роль релігії у них багато в чому замінює культ краси, породжені обожнюванням природи.

Отже, у формуванні японської культури важливу роль відіграла релігія. Японія залишається унікальною східною країною, зі своєю дувовижною культурою та особливістю релігії.



Висновок

Японська культура, починаючи з стародавніх часів була дуже яскравою та захоплюючою, а з часом вона тільки значно розвивалась. І надалі великий вплив на розвиток культури мали інші народи, як наприклад китайський. Багато іншоземних елементів в себе ввібрали японське мистецтво, релігія, але з часом вона намагалась відокремитись і поступово ми можемо споглядати становлення особливих рис японської культури.

...