Художній час як проблема онтології мистецтва

Размещено на http://allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 115:7

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ХУДОЖНІЙ ЧАС ЯК ПРОБЛЕМА ОНТОЛОГІЇ МИСТЕЦТВА

Спеціальність 09.00.08 - естетика

Колесникова Любов Вікторівна

КИЇВ - 2003

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на кафедрі етики, естетики та культурології філософського факультету

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Панченко Валентина Іванівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри етики, естетики та культурології

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук Білий Олег Васильович, Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник відділу культури, етики і естетики

кандидат філософських наук, доцент Сальська Дарія Миколаївна, Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, завідувач кафедри філософії

Провідна установа: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України

Захисти відбудеться “27” листопада 2003р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул.Володимирська, 64, ауд. 327).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці ім. М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58).

Автореферат розіслано “24” жовтня 2003р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої радиІ.В.Живоглядова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається специфікою та унікальністю духовної ситуації "межі тисячоліть" в Україні і світі, яка означена поліфонією художніх напрямів та спроб теоретичного осмислення дійсності. Вона позначена не декларованим, а дійсним плюралізмом в царині і художньої практики, і теоретичної діяльності, відмовою від претензій на абсолютну істинність з боку переважної більшості суб'єктів культурного процесу. Перехідні епохи відзначаються загостренням інтересу до Часу та його проявів. Час не випадково стає героєм багатьох творів ("В пошуках втраченого часу" М.Пруста, "Сто років самотності" Г.Г. Маркеса тощо).

На межі XIX - XX ст. відбувається руйнування хронотопу часо-простору класичного мистецтва, чому сприяла низка чинників: соціально-політичні та економічні потрясіння початку XX століття, нові відкриття в природничих науках і поява нових видів мистецтва; майже непереборною перешкодою для класичного мистецтва стає новий погляд на людину, її сутність і призначення.

У мистецтві час традиційно ототожнювали із часом розгортання сюжету і фабули, роль яких як конструктивних елементів художнього твору в XX столітті істотно зменшилась. За висловом Е. Кассірера, час і простір створюють каркас будь-якої реальності. Отже, справедливо припустити існування такого каркасу в художній реальності твору мистецтва. Руйнування хронотопу, що спостерігається в сучасному мистецтві, торкається його онтологічних засад і зумовлює пошуки нових зображувальних засобів. Зміни в художній практиці потребують адекватного теоретичного осмислення.

Художній твір, стверджував Г.Шпет, входить у життя як факт. Особливості формування й буття цього "факту", взаємозв'язок його із феноменами інших онтологічних рівнів, час як компонента цих рівнів, художній час, його генеза, унікальність та особливості у різні епохи - це питання, що потребують всебічного розгляду й аналізу.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Актуальність проблем часу зумовлює і неослабний теоретичний інтерес до них. Вивчення художнього часу в мистецтві активно розпочинається ще в 20-ті роки XX ст. переважно в Західній Європі. Ця проблема привертає увагу багатьох дослідників (Р.Барт, Г.Г.Гадамер, Р.Інгарден, Х.Ортега-і-Гассет, П.Рікер, М.да Унамуно, Н.Фрай). Окремі роботи з'являються і в радянській естетиці (М. Бахтін, О.Лосев, представники ОПОЯЗу), але незабаром вони вилучаються і на кілька десятиліть випадають з кола зору науковців, що уповільнило дослідження.

Суттєвим науковим доробком стали літературознавчі роботи Е.Мелетинського, Д.Лихачова, праці В.Шкловського з проблем сюжету й композиції в мистецтві та часу в літературному творі, роботи О.Фрейденберг, в яких досліджується формування темпоральності людства та його оповідної здібності. Під впливом теорії А.Ейнштейна про єдиний часо-простір М. Бахтін створює теорію хронотопу (часо-простору) літературного твору, де час ущільнюється і стає художньо - видимим, а простір інтенсифікується і втягується в рух часу. Л.Виготський розкриває конструктивні, естетичні і катарсичні можливості художнього часу, визначає поняття "фабула" і "сюжет". Особливості часу в нібито статичному образотворчому мистецтві розглядає Б. В. Віппер.

Ускладнила дослідження художнього часу, обмеживши проблемне поле пошуків виключно сферою мистецтва, та обставина, що категорія "буття" підмінялася категорією "матерія", а це переводило наукові пошуки на інший рівень рефлексій та узагальнень. Відомий філософ П.В.Копнін відзначав, що вітчизняна філософія протягом тривалого часу користувалася тією категоріальною сіткою, яка існувала в філософії другої половини XIX і початку XX століття. Це створювало невідповідність між теоретичним рівнем пізнання епохи і осмисленням його в філософських категоріях. Гостра дискусія була викликана роботами А.Мостепаненка (60-ті роки), в яких він розробляє категорію соціального часу. Провідну роль в цій дискусії відігравали центри, що вважалися "периферією" - Саратов, Київ, Тбілісі, Ростов-на-Дону. Категорію соціального часу детально досліджують Г.Зборовський, Л.Коган, А.Лой, В.Ярська, В. Яковлев та інші. Позитивно вплинула на роботу вітчизняних вчених, збагативши їх новими науковими підходами, теорія "осьового часу" К.Ясперса.

Дослідження міфологічного часу в західній філософії (К.Г.Юнг, К.Леві-Брюль, М.Еліаде) актуалізували питання художнього часу. Особливий внесок у дослідження проблеми художнього часу зробив структуралізм (Л.Леві-Стросс, Ю.Лотман, Р.Барт, Н.Фрай та ін.), який тлумачив текст як закриту систему; позбавивши його історичного контексту, структуралісти звертаються до іманентного часу самого твору (тексту). Позитивний вплив на дослідження художнього часу мала запропонована Р.Інгарденом концепція його структури, зокрема, виокремлення показаного у творі часу quasi - часової структури самого твору. П.Рікер відзначає здатність часу твору мистецтва подвоюватися на “час акту розповіді” та “час розказуваних, подій”. Г.Маргвелашвілі розробляє поняття сюжетного часу як атрибута всякого висловлювання.

Його роботи створюють базис для теоретичного дослідження художнього часу. Наприкінці XX ст. значні досягнення у розумінні специфіки художнього часу пов'язані з діяльністю представників нового напряму - генетичної критики, яка виникла у Франції на початку 70-х років (Ж.Бельмен-Ноель, А.Грезийон, Луї Е та ін.). Досліджуючи історію тексту, вони повернули йому часовий вимір та актуалізували приховані пласти мистецтва і культури.

Художньо-інтуїтивне осягнення часу бачимо в творах Ч.Айтматова, Дз.Вєртова, О.Довженка, Дж.Джойса, С.Ейзенштейна, М.Еліаде, Т.С.Еліста, Е.іонеско, Ф.Кафки, Л.Костенко, Т.Манна, Г.Г.Маркеса, М.Пруста, В.Стуса, А.Тарковського.

З огляду на складність проблеми, крім спеціальних, провадяться і міждисциплінарні дослідження. Методологічну функцію щодо художнього часу відіграють актуальні дослідження часу культури Е.Бистрицького, О.Білого, С.Кримського, Л.Левчук, В.Личковаха, Б.Мейзерського, С.Павличко, В.Панченко, О.Петрової.

Значні наукові здобутки має вивчення трансформації художнього часу, його модифікацій. Попри суттєву кількість наукових праць, присвячених різним аспектам художнього часу, кількість нез'ясованих питань не зменшується. Дослідниками відзначаються труднощі в концептуалізації художнього часу (Н.Джохадзе). Багатомірність феномену художнього часу передбачає розгляд його в різних аспектах: логіко-гносеологічному, аксіологічному, естетичному, загальнофілософському, онтологічному.

Об'єктом дисертаційного дослідження є філософсько-естетична традиція осягнення і відтворення соціокультурної реальності.

Предметом дослідження є проблема художнього часу як визначального конструктивного елемента художнього твору і світу мистецтва в цілому.

Мета і завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є розгляд генези художнього часу, його якісної визначеності, а також відмінності від інших форм часу та роль художнього часу як онтологічної засади твору мистецтва. Реалізація визначеної мети зумовлює вирішення наступних завдань:

дослідити процес усвідомлення соціального часу, який визначає параметри людського буття і світобачення;

розглянути міфологічний час як історично першу форму фіксації соціального часу;

виявити взаємозв'язок міфологічного і сюжетного часу;

розкрити роль художнього часу в структурі твору;

уточнити спосіб зв'язку художнього часу з фабулою та сюжетом твору;

дослідити специфіку художнього часу сучасного мистецтва. Багатомірність та поліваріантність соціокультурних і художньо-естетичних процесів зумовлює проблемне взаємодоповнення філософських та естетичних концепцій, що і визначило теоретичну та методологічну базу дослідження: теоретичні розробки класичної філософії, а також роботи сучасних західних і вітчизняних філософів, культурологічні та мистецтвознавчі джерела.

Творчому освоєнню і застосуванню даних підходів сприяло вивчення робіт вітчизняної, грузинської та російської філософської традиції - М.Бахтіна, Д.Лихачова, О.Лосева, М.Мамардашвілі Г.Маргвелашвілі, 1.Франка, Г.Шпета. Важливу роль у виробленні концептуальних засад дослідження відіграли роботи М.Гайдеггера, М.Еліаде, Х.Ортега-і-Гассета, К.Ясперса, а також праці М.Барга, Е.Бистрицького, О.Білого, Л.Виготського, І.Добронравової, С.Кримського, Л.Левчук, А.Лоя, В.Малахова, В.Панченко, О.Фрейденберг. Дослідження спирається на принципи історизму, об'єктивності, системності, синергетики.

Методологічну основу дослідження становлять аналітичні методи, метод порівняльного аналізу, герменевтичні, структуральні та семантичні методи.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в застосуванні принципу історизму при аналізі художнього часу, в розгляді останнього в контексті глобальних соціокультурних процесів, у визначенні онтологічного статусу та структури художнього часу.

Основні результати дослідження відображено в таких положеннях:

визначено взаємопов'язаність розуміння соціального часу та форм його фіксації в системі понять і категорій та їх культурно-історичну взаємообумовленість;

обгрунтовано, що сюжетний час є атрибутом мовленнєвого акту; міфологія, розвиваючи форми фіксації соціального часу, разом з вдосконаленням наративної оповіді стимулює розвиток сюжетного часу;

уточнено зміст понять "сюжетний факт", "сюжетний час", "фабула", "сюжет", "композиція", "художній час", який є способом структурування та організації змодельованої художньої реальності, він утворюється засобами композиції із сюжетних фактів;

визначено характер зв'язку між сюжетним фактом, сюжетним часом, фабулою, сюжетом та художнім часом; існує генетичний зв'язок між художнім часом і часом сюжетним, а останній є атрибутом всякого висловлювання; з огляду на те, що висловлювання не завжди бувають вербалізованими, значну кількість артефактів - проявів і результатів об'єктивації людської суб'єктивності - теж можна розглядати, як висловлювання, з притаманним їм сюжетним часом; фабула і сюжет визначаються, як правило, причинно-наслідковими або емоційно-психологічними зв'язками між сюжетними фактами і, відповідно, специфічним характером їх часу, який у фабулі наближається до сюжетного часу;

встановлено структуру художнього часу, в якому виділено форми: об'єктивну, об'єктивно-суб'єктивну та суб'єктивно-об'єктивну, У показано специфіку й характер притаманного їм часу;

доведено, що хаотичність і бризантність (розірваність, фрагментарність) художнього часу сучасного мистецтва означають не "смерть" останнього, а період творення нового типу художнього часу; на підставі аналізу процесів, що відбуваються, дисертант приходить до висновку щодо їхньої різновекторності, - в художньому часі сучасного мистецтва змінюється співвідношення між його формами та рівнями, збільшилась питома вага інтерсуб'єктивності, інтертекстуальності та гіпертекстуальності, але помітна й авторська позиція; водночас, на думку автора, зберігається і модифікується чи трансформується нарація.

Теоретичне і практичне значення. Результати дисертаційного дослідження є важливими для подальшого розвитку естетичної теорії та художньої практики. Вони узагальнюють досвід осмислення проблематики художнього часу в аспекті його буттєвого виміру. Положення дисертації можуть бути методологічною основою для подальшого філософсько-естетичного аналізу категорій "онтологія мистецтва", "міфологічний час", "соціальний час", "фабула", "сюжет", "художній час" та визначення креативних потенцій художнього часу сучасного мистецтва. Висновки і положення дисертації сприятимуть ґрунтовнішому дослідженню темпоральності, пов'язаному з проблемами буття людини в соціокультурному середовищі. Вони можуть бути використані при розробці лекційних курсів з естетики, філософії, теорії літератури, культурології, соціології.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження обговорювалися на теоретичних семінарах та засіданнях кафедри етики, естетики та культурології Київського національного університету імені Тараса Шевченка та були викладені автором у доповідях на конференціях: науково-практичних (м.Глухів, 1994, 1995 рр.), регіональній (м.Ставрополь, 2000 р.), міжнародній (м.Київ, 2000 р.); а також філософських читаннях (м.Дрогобич, 2001 р.), культурологічному семінарі (м.Чернігів, 2002 р.) та Днях науки Глухівського державного педагогічного університету (2001, 2002 рр.). Вони використовуються дисертантом в навчальному процесі при викладанні курсів філософії, естетики, історії світової та вітчизняної культури. Основні положення дисертаційного дослідження викладені автором у 8 публікаціях.

Структура дисертації обумовлена метою дослідження та логікою викладення одержаних результатів. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Основний текст викладено на 164 сторінках. Список використаних джерел становить 191 найменування і складає 14 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У ВСТУПІ обгрунтовано актуальність досліджуваної проблеми та ступінь її наукового опрацювання, визначені об'єкт, предмет, мета, завдання та теоретико-методологічна основа дослідження, з'ясовано наукову новизну дисертації, її теоретичну і практичну значущість, подано дані про апробацію результатів дослідження.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ "Соціальний час як основа буття людини і філософська категорія". ПІДРОЗДІЛ 1.1 “Онтологічність соціального часу”. Універсальна форма існування світу - час - у двоєдиному процесі його антропологізації та соціалізації людини стає соціальним часом, об'єктивність якого стала визначатись природними чинниками і діяльністю соціальних груп, індивідів і суспільства; водночас соціальний час визначає існування суспільної людини. Внаслідок інтенсифікації та глобалізації соціальних процесів, що відбувалися в XX ст., цей час привертає увагу багатьох дослідників: Е.Кассірера, Х.Ортега-і-Гассета, О.Шпенглера, К.Ясперса та ін. Важливий внесок у вивчення соціального часу зробили І.Андреев, М.Барг, В.Власова, В.Кемеров, А.Лой, В.Муравйов, А.Сілін, М.Трубніков, В.Устьянцев, В.Ярська.

Позитивно вплинув на дослідження в галузі філософії, соціології, соціальної психології запропонований Г.Зборовським поділ соціального часу на реальний (об'єктивне життя суспільства), перцептуальний (відтворення соціальною людиною реального часу на рівні живого споглядання) та концептуальний (абстрактні моделі, котрі є засобом наукового пізнання реального і перцептуального часу). На нашу думку, зміст поняття "концептуальний соціальний час" потребує певного уточнення, оскільки однією з найважливіших функцій мистецтва є пізнавальна. Тому варто включити до змісту розглядуваного поняття запропоновані мистецтвом абстрактні моделі, які є засобом художньо-інтуїтивного чи художньо-філософського осягнення реального, перцептуального, а іноді - й концептуального (Ж.-П. Сартр, М.Руденко) соціального часу. Це дозволить використовувати поняття "концептуальний соціальний час" і в естетиці, культурології, мистецтвознавстві.

ПІДРОЗДІЛ 1.2 “Формування історичної свідомості та історичної рефлексії”. Становлення соціального часу маніфестувало його специфіку і стимулювало спроби його осягнення. Перші розвинені концепції соціального часу з'являються лише в осьовий час (УШ-ІІ ст. до н.е.), проте навіть найархаїчніші форми духовної культури свідчать про інтуїтивні здогади щодо унікальності появи соціального світу.

Особливості формування культури Стародавньої Греції унаочнюють динаміку духовних процесів, тому цінність становлять не лише розвинені зразки її мистецьких та інтелектуальних здобутків, а й збережені нею архаїчні форми свідомості, які дозволяють розглянути еволюцію поглядів еллінів на світ і час.

У греків людина була частиною гармонійного Всесвіту. Відносна впорядкованість полісного життя вплинула на космогонічні уявлення давніх еллінів. У них було поширене циклічне сприйняття часу, і час як "вічне повернення" мав міцні онтологічні підвалини. З появою філософії з'являється епістемний спосіб пояснення світу, формується наукове розуміння часу і здійснюються спроби поняттєвого відображення його. Геродот зображує соціальне життя як сув'язь детермінованих подій, не виключаючи і випадковість.

Епоха еллінізму докорінно змінила світогляд греків, який раніше визначався полісною організацією життя. Формується принципово нове розуміння соціального часу: Полібій започатковує новий тип писання - загальну історію як розгортання людських справ у часі. Специфічність соціально-історичного часу знайшла відображення у вченні Полібія про "циклічність" історії. Стоїків час цікавив насамперед як характеристика людського буття. Вони чи не першими в європейський філософії звернулися до мотиву самоцінності його кожної миті. Неоплатоніки розглядали час у Платонівському розумінні - як еманацію досконалої вічності.

Темпоральність європейців, незалежно від конфесійної приналежності, значною мірою позначена впливом християнства. У сакральному часі християнства співіснують циклічний і лінійний час. Важливе місце в перцепції часу посідають холізм та вертикалізм - фундаментальні принципи християнства. Функцію конструктивного елементу часових вимірів відіграє хрест. Перетин лінійного та циклічного сакрального часу утворює crus immisa vel capitata, чотирикінцевий хрест, а в літургійному часі - crus commisa vel patibulata або Антоніївський хрест. Ці перетини відбуваються постійно, бо кожен день тижня має своє втаємничене сакральне значення. Чотирикінцевий хрест утворюють також події індивідуального життя, співвіднесені з сакральним лінійним часом. Вертикаль і хрест як засадничі принципи світобудови і як художні засоби проходять через усе Середньовіччя.

Пізня Античність і Раннє Середньовіччя переосмислили локальні історії різних народів в контексті суцільного цивілізаційного процесу. Призначення доктрини Августина Блаженного (354-430 рр.) полягало в тому, щоб систематизувати Священну історію й увести в її виміри історію земну. Цим зумовлена така пильна увага до часу та його модусів. Августин робить важливий крок до розуміння специфіки часу людського суспільства і обстоює лінійність часу, оскільки це забезпечується трьома космічними точками: творенням світу, втіленням Ісуса Христа (центральна точка земної історії) та другим пришестям Спасителя. У відповідності з шістьма днями творення світу Св. Августин поділив земну історію на шість періодів. Теоцентризм середньовічної культури був дієвим інструментом впливу на світогляд усіх станів суспільства.

ПІДРОЗДІЛ 1.3. "Священна історія" як парадигма соціального часу в європейській культурі". "ТемпоралізаціГ європейської культури сприяли численні чинники, серед яких французький дослідник М. Блок виділяє християнську й античну спадщину. В Ранньому Середньовіччі населення Європи ще кілька століть переходило від "доісторії" (К.Ясперс) до феодалізму і формувало новий світогляд під безпосереднім впливом християнства. Церква взяла на озброєння концепцію лінійного часу: з будь-якого відрізку земної історії, співвіднесеної з історією Священною, видно було всю лінію, що пролягла між створенням світу, першим пришестям Христа, кінцем світу.

З Х ст. в Європі починається поступове економічне піднесення міст. Монументальність середньовічного часу почала руйнуватись у містах-комунах, де посилилась соціальна мобільність населення. Відбувалася раціоналізація часу. Розвиток ремісничого виробництва формував сприйняття часової дискретності; серед часових характеристик домінуючою стає квантитативність. Темпи соціальних зрушень в добу Проторенесансу і Ренесансу істотно зростають і роблять оглядуваним рух Часу. Від епохи Відродження починається переосмислення онтологічного статусу часу і вічності. Поступово формується поняття "історична епоха" для позначення якісно однорідних часових інтервалів. Сприйняття світу і Всесвіту як динамічної, змінюваної сутності наклалися на вироблені Середньовіччям уявлення про одномірність часу й лінійність соціокультурних процесів та історії.

На різних рівнях розвитку суспільства формами фіксації, збереження і трансляції соціального часу стають мова, міф, епос, хроніка та історія. Інтуїтивно-образне відображення соціального та екзистенційного часу здійснює мистецтво, яке стає важливою формою духовно-практичного освоєння світу.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ “Освоєння соціального часу в міфотворчості”. ПІДРОЗДІЛ 2.1. “Міфологічний час в просторі культури”. В міфотворчості людство вперше спробувало оволодіти соціальним часом. Особливості архаїчного сприйняття часу можна зрозуміти на підставі джерел, які дійшли до нас, а також завдяки світоглядним реліктам, що збереглися у свідомості різних народів. Засобом зв'язку між часом буденним та міфологічним був ритуал. Цілісна картина досліджень міфологічного часу утворилася із різних, іноді - взаємовиключних за методологічними та науковими позиціями -досліджень. К.Г.Юнг розглядає міф як складний процес взаємодії колективного несвідомого та індивідуальної свідомості. Структурний аналіз міфу як тексту та квінтесенції смислу здійснює К.Леві-Стросс. О.М. Фрейденберг, спираючись на кількасотрічну писану історію культури давньої Еллади, реконструювала втрачену ланку - перехід від міфологічного типу світогляду до філософії, від первісної образності - до художніх образів мистецтва.

Вододілом між традиційним та сучасним світом М.Еліаде називає сприйняття часу соціумом і людиною та ставлення до часу. Життя людини традиційного суспільства підпорядковується насамперед космічним ритмам. Західна цивілізація пов'язує себе з плинним часом, з історією. Проте міф та історія взаємопов'язані. Радикалізмом позначена позиція О.Ф.Лосева: міф є історією, а міфічний предмет є принципово історичним. М.Еліаде вважає, що міф становить історію надприродних істот, а міфічний час має свій початок в історії. До наших днів дійшло надто мало писаних джерел, де було б відтворено особливості темпоральності давніх слов'ян, оскільки під впливом християнства вони старанно викорінювалися, як прояви "поганства". Мистецьким відтворенням архаїчного світогляду була повість М.Коцюбинського "Тіні забутих предків". В 20- ті роки минулого століття молодий київський вчений К.Копержинський, спираючись на матеріали етнографічних досліджень, здійснив спробу реконструкції давніх уявлень наших пращурів.

На нашу думку, міфологічна першооснова культури може ширше використовуватись в сучасному житті для вирішення актуальних питань, спрямованих на гармонізацію та оптимізацію зв'язків “людина-природа”, “людина-людина”, “людина-суспільство”, “суспільство-природа”, а також на зцілення цивілізації, суспільства, людства і людини.

ПІДРОЗДІЛ 2.2 “Структура міфу в контексті мови. Генеза сюжетного часу”. Первісні міфи відтворюють специфічний етап розвитку людства, коли відбувалося і було можливим пізнання світу лише через троп -- слова і вирази, що, позначаючи предмет, вживаються в невластивому для них, переносному значенні (В.Дьяконов, О.Фрейденберг). Троп був засобом творення слів-образів. Слово-образ, на думку В.Панченко, покладено і в основу міфу, що дає змогу розглядати міфологію як продукт мови. Виокремлення причинно-наслідкових зв'язків з-поміж інших відіграло важливу роль у формуванні сприйняття олюдненого часу. Вперше людина спробувала структурувати час, об'єднавши події, за допомогою міфу. Дія, що відтворюється у мові, показує плинність часу і водночас, фіксуючи, зупиняє його. Дієслово не лише відтворює дію, воно віднаходить їй належне місце в структурі буття. Розвиток поняттєвого мислення і потреба через статичні слова передавати динаміку світу стали потужним стимулом до появи нарації, а разом з й розвитком набувають гнучкості темпоральні модуси.

Конструктивний елемент каркасу речення (речень), ідеальний час, грузинський філософ Г.Маргвелашвілі розглядає як сюжетний час, що утворюється із сюжетних фактів. Сюжетним фактом є відтворений в оповіді "зріз" реальності. На нашу думку, генеза та існування сюжетного часу не обмежуються сферою мови. З огляду на те, що висловлювання не завжди бувають вербалізованими, значну кількість артефактів - проявів і результатів об'єктивації людської суб'єктивності - теж можна розглядати як висловлювання з притаманним їм сюжетним часом. Способом буття сюжетного часу є мовленнєві акти (безпосередні чи збережені в пам'яті). Розвиток оповідних здібностей людства пов'язувався насамперед із вдосконаленням уміння пов'язувати, компонувати сюжетні факти. Композиція, форма побудови художнього твору стане згодом важливим засобом об'єктивації творчого задуму, а майстерно розвинений у мистецтві сюжетний час стане художнім часом.

Формування сюжетного часу відбувалося протягом тривалого часового інтервалу. Важливу роль у даному процесі відіграв міф. Є підстави вважати, що міф є першою історичною формою оповіді (В.Дьяконов, Е.Мелетинський, В.Панченко, О.Фрейденберг), а розвиток міфотворчості є водночас розвитком людської здібності до оповіді, притаманної всім розвинутим формам людської свідомості.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ "Художній час як модель соціального та особистісного часу". ПІДРОЗДІЛ 3.1. - “Лінійність художнього часу в культурі Античності й Середньовіччя”. Міфологія була синкретичним утворенням, в якому перебували злитими ті елементи, що згодом стануть формами суспільної свідомості. Цілісність міфології зумовлювала особливості притаманного їй сюжетного часу,

в якому були розчинені і час науки, і художній та сакральний час. Процес кристалізації художнього часу в європейській культурі розпочався в добу Античності і продовжився в Середньовіччі.

Художній час античного мистецтва відзначає історична інверсія (перестановка): локалізація в минулому властивостей суспільства, позначених найбільшою мірою значущості (М.Бахтін), що змінювало аксіологічний статус усіх темпоральних модусів. Майбутнє, з якого позитивне перенесли у теперішнє і минуле, позбувалося змістовної конкретності. Есхатологізм був ще одним способом знецінення майбутнього. В давньогрецькій культурі архаїчної доби (УІІІ-УІ ст. до н.е.) відбувається розвиток зображальних засобів мови, її темпоральної гнучкості (Гомер, Гесіод, Солон, Піндар, Сапфо), але вже у Есхіла (УІ-У ст. до н.е.) стають відчутними зміни в усвідомленні й відтворенні часу, який виявляє у собі цілісну послідовність подій. Публічність життя, "озовнішнєння" людини стимулювали розвиток біографічної та автобіографічної літератури (Гесіод, Платон). Популярними в добу античності стали історіографічні та географічні твори, які теж мали реальну життєву основу.

В перші століття нашої ери сформувався авантюрний роман випробовувань (Ахіл Татій, Лонг), в якому майже всі відомі на той час жанри - епос, трагедія, географічний роман, історіографічні і біографічні твори, любовна лірика, риторика - переплавляються і створюється нова єдність, у якій конструктивним моментом стає авантюрний романний час. Час грецького роману можна назвати позачасовим, тому події, за характеристикою М.Бахтіна, відбуваються "зненацька" і "саме", наслідком чого є випадкова одночасність та випадкова різночасність подій. Власну лінію розвитку мав античний авантюрно-побутовий роман (Апулей, Петроній). В ньому важливу роль відіграє зовнішня чи внутрішня метаморфоза. Мотив метаморфози з іншою метою широко використовувався у ранньохристиянських "кризових житіях" святих.

Новий етап розвитку середньовічного мистецтва пов'язаний із появою куртуазної літератури. Помітну роль у ії формуванні відіграв рицарський роман. Він використовує авантюрний час античного роману випробувань, але з'являються і нові атрибути: суб'єктивна гра часом, порушення елементарних часових пропорцій. Світогляд Пізнього Середньовіччя був позначений неприйняттям земного життя, що зумовило оригінальну часову вертикаль Данте в "Божественній комедії", але паралельно поширюється впевненість у досить скорому настанні "золотого віку". Оптимізм доби Гуманізму заклав підвалини для переоцінки майбутнього. В добу Ренесансу проекція уявлень про досконале суспільство вперше спрямовується у майбутнє (Т.Мор, Т.Кампанелла). Зміна аксіологічного статусу майбутнього була зумовлена переоцінкою теперішнього -сучасність наповнили вищім позитивним змістом. Секуляризація свідомості, що відбувалася в цей час, сприяла формуванню історичної самосвідомості епохи.

ПІДРОЗДІЛ 3.2. - "Художній час в структурі твору: фабула, сюжет, композиція, сюжетний факт". Численні дослідження, здійснені в різних галузях, дозволяють стверджувати, що художній час виступає способом структурування та організації змодельованої художньої реальності, він утворюється засобами композиції із сюжетних фактів і конституюється насамперед шляхом моделювання найрізноманітніших зв'язків дійсності. Художній час абсорбує і трансформує різні епохи: "пілігримами віків" називає митців Л.Костенко. Художній час завжди авторський, оскільки автор існує "певною мірою як текст" (О.П'ятигорський) серед інших текстів (людей та артефактів), взаємодіючи з ними; це зумовлює інтертекстуальність художнього часу. Він стає багатовимірним і полілінійним, симетричним, зворотним, суб'єктивним, ідеальним. В художній час твору вплетено також часові світи героя (героїв): соціальний та екзистенційний.

Дискусійним є питання щодо впливу екзистенційного часу реципієнта на художній час і, відповідно, про підстави розглядати особистісний час як його компоненту. На наш погляд, будь-який твір мистецтва існує на двох рівнях: 1) як "річ у собі" (рукопис книги, картина чи скульптура в інтер'єрі або екстер'єрі, книга в бібліотеці, партитура музичного твору) і 2) як "річ для нас" - в процесі перцепції цих творів або їхніх копій. Об'єктивним є художній час творів мистецтва - "речей у собі". Водночас, наявність у ньому різних часових площин дає змогу відкрити з часом нові смисли у творах минувшини і уможливлює існування цих творів в духовному світі наступних епох. Ці ж чинники роблять неоднозначним поняття "сучасний" (Р.Інгарден, Г.-Г.Гадамер). Гетерогенність об'єктивного художнього часу є підґрунтям для існування твору мистецтва як "речі для нас".

Буття художніх творів - "речей для нас" відбувається як реактулізація у певному соціальному та екзистенційному часі і під впливом тих часів, а перцепція обумовлена соціокультурним контекстом та індивідуальними особливостями реципієнтів. На рівні існування твору мистецтва, як "речі для нас", можна виділити дві форми буття твору. Його реактуалізація відбувається 1) в певному соціальному часі і 2) в екзистенційному часі реципієнтів. Першу форму буття твору, з огляду на характер перцепції, назвемо буттям як "речі для нас".

Цей вид художнього часу можна назвати об'єктивно-суб'єктивним. Буття твору мистецтва в перцептуальному соціальному та екзистенційному часі реципієнтів назвемо буттям у формі "речі для мене". В цій формі буття художній час щоразу відтворюється і твориться. Дана форма часу є суб'єктивно-об'єктивною.

Мистецтво кожної епохи відрізняється неповторною темпоральністю: перцепцією, рецепцією та об'єктивацією фізичного, соціального й екзистенційного часу. Це дає підстави розглядати темпоральність мистецтва певної епохи як цілісне явище - художній час в широкому розумінні.

Важливе місце в конструюванні художнього часу літературного твору посідають фабула і сюжет. Значний внесок у визначення змісту цих понять зробили Л.Виготський та В.Шкловський. Метаморфоза фабули, суми сюжетних фактів, які стають сюжетом, відбувається за посередництва композиції (від дат. compositio - складання, створення). Виділяють подієвий і описовий типи композиції та форми останнього: хронологічну, ретроспективну та вільну (монтажну). Конструктивні, естетичні та катарсичні можливості художнього часу на прикладі новели І.Буніна "Легке дихання" показав Л.Виготський. Тривалий час в літературі панував лінійний принцип організації художнього часу: сюжет і фабула практично співпадали. Пошуки митцями нелінійного часу, прагнення до творчої свободи здійснювалися протягом багатьох століть.

ПІДРОЗДІЛ 3.3. "Мистецтво модернізму в пошуках "втраченого часу". Проблема традицій і новаторства в мистецтві є непростою (Г.-Г.Гадамер, Т.С.Еліот, П.Рікер, В.Шкловський). Література Нового часу перебирає на себе частину функцій, які виконували до того традиційно міфологія і релігія.

В романі реалізується спроба створити "архетип" (М.Еліаде) - ідеальну авторську модель для вдосконалення або перетворення світу. Новочасний роман є також авторським варіантом світопояснення та світотлумачення. Роман найповніше відтворив прагнення, ідеали та ілюзії своєї доби, і тому він виявився "філософічнішим" (Арістотель) за історію. Для дослідження і розуміння XIX століття -- вершини розвитку романного жанру - роман дає матеріалу не менше, ніж історія чи соціологія (М.Мамардашвілі).

Новий час свідомо обирає шлях пошуку досконалості в світі через вдосконалення людини і самого світу. Це зумовлює провідну роль літератури, яка стає важливою соціальною силою. Ці твори прагнули все пояснити, довести до логічного завершення кожну сюжетну лінію, що позначилося насамперед на обсязі роману. Суб'єктивна гра часом, відкрита рицарським романом, в Новий час стає важливим художнім засобом. Максимальне ускладнення художнього часу в класичному романі (О.де Бальзак, Л.Толстой) стало межею його розвитку і початком руйнування класичного художнього часу (А.Чехов).

Література XX ст. як конструктивний елемент у творенні свого світу використовує схожий на фрагменти дитячої мозаїки бризантний час. Прагненню до завершеності новочасного мистецтва XX століття протиставляє принципову незавершеність характерів та оповіді. Багаторівневість особистості, перетини свідомого, несвідомого та підсвідомого в її внутрішньому світі та його озовнішненні створюють ефект незавершеності характеру, особистості.

Зміни в художній практиці минулого століття не оминули жодного виду мистецтва. Майже одночасно з'явились безфабульна і безсюжетна література, безпредметний живопис, атональна музика, абстрактна скульптура. Від часів Арістотелевої "Поетики" загальновизнаними були вимоги щодо літературного твору: цілісність і закінченість. Відмова від фабули і сюжету та нон-фінітизм у літературі XX століття, "столітті зміщених акцентів" (Т.Лильо), здавалося б, давали підстави говорити про "смерть" літератури.

Однак, в різних проявах суб'єктивної реальності (марення, потік свідомості тощо), які широко використовуються в літературі XX століття і є виходом за межі розуміння традиційного художнього часу, зберігається сюжетний час. Можна стверджувати, що в мистецтві відмова від сюжету чи фабули не означала відмови від висловлювань, і, відповідно, не знищувала сюжетний час; а відтак не зникає час художній, який генетичне пов'язаний із сюжетним часом.

хронотоп мистецтво естетичний

ВИСНОВКИ

Головним підсумком здійсненого дослідження є визнання провідної ролі художнього часу в світовідчутті й світорозумінні кожної епохи та його здатності до трансформації.

Всезагальність часу в бутті соціуму реалізується в діяльності і через діяльність індивідів, соціальних груп, суспільства. Генеза соціального часу і суспільної людини були взаємообумовленими процесами, і відтоді буття людини визначається соціальним часом, специфіку якого людина почала відчувати й усвідомлювати ще в давнину.

Етапами ідеального відтворення і збереження соціального часу були мова, міф, епос, мистецтво, хроніка, історія.

Розкрити істинний характер часу в людському світі можна, лише звернувшись до феномену культури. В культурі час зазнає метаморфози, перетворюючись на антропологізовану часову просторовість.

Природно-соціальна людина, стаючи і ставши такою, генерує духовний світ і себе як істоту не лише природну, а й соціальну. Чільним елементом духовної сфери є мистецтво - вищий прояв творчих здібностей людини.

В дисертації аналізується специфічна форма часу - художній час, який є способом існування мистецтва.

Художній час є одним і засобів оволодіння соціальним та індивідуальним часом, його відтворення та творення, збереження і перетворення.

Художній час пройшов складний етап формування від сюжетного часу найпростіших оповідей через міфологію і первісне "мистецтво" до своїх досконалих і довершених форм.

Складна структура художнього часу зумовлена наявністю в ньому різних форм та рівнів, що уможливлює зміни і реструктуризацію цього виду часу.

Аналіз сучасного стану мистецтва показує, що в наш час відбувається формування нового типу художнього часу, в якому змінюється співвідношення між його формами і рівнями, в ньому збільшується питома вага інтерсуб'єктивності, інтертекстуальності та гіпертекстуальності й наявна нарація, яка від доби первісності була чільною формою збереження і трансляції духовного досвіду людства.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ В ОПУБЛІКОВАНИХ РОБОТАХ АВТОРА

1. Колосникова Л.В. Міфологічний час як “спів падання” (збігання) всіх модальностей (стосовно „медитацій над часом" М. Еліаде) // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Випуск VI. Збірник наукових праць: у 2-х частинах. Частина II. - К., 2001. - С. 119-131.-0,6д.а.

2. Колосникова Л.В. Конструктивні потенції художнього часу // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць Дрогобицького держ. пед. університету імені Івана Франка / Ред. кол. Т. Біленко (гол. ред.), В.Мельник та інші. - Дрогобич: Вимір, 2001. - С. 144-153. - 0,5 д.а.

3. Колосникова Л.В. Буття мистецтва у часі-вічності (парменідівському часі) культури // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова - 2003 рік. Випуск 12. - С. 57-63. - 0,5 д.а.

4. Колосникова Л.В. Синергія часових світів твору мистецтва в художньому часі // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Випуск X. Збірник наукових праць. - К., 2003.-С.310-318.-0,5д.а.

5. Колосникова Л.В. Відтворення особливості християнської темпоральності у мистецтві // Вісник Київського інституту „Слов'янський університет". Випуск №9: За матеріалами міжнародної конференції „Християнство і слов'янські культури". - К., 2000. - С. 356-359. - 0,25 д.а.

6. Колесникова Л.В. До питання контрфактичного моделювання часу культури // Вісник Чернігівського педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка. Випуск №14. Серія: Філософські науки. - Чернігів, 2002. -С. 36-38.-0,2 д.а.

7. Колесникова Л.В. Два світи О. Довженка / Тези доповіді // Матеріали науково-практичної конференції „ Історія і сучасність педагогічної освіти в Україні". - Глухів, 1994.

8. Колесникова Л.В. Творча спадщина М. Березовського в сучасному духовному житті / Тези доповіді // Матеріали науково-практичної конференції „Великий син Глухівщини". - Глухів, 1995.

АНОТАЦІЯ

Колесникова Л.В. Художній час як проблема онтології мистецтва. -Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.08 - естетика. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2003.

Всезагальність часу реалізується через особливості його існування і функціонування в різних сферах буття. Віддавна спроби оволодіння часом здійснювалися різними способами. В дисертації аналізується специфічна форма часу - художній час, який є способом існування мистецтва. Він відіграє роль каркасу художньої реальності світу мистецтва та окремих творів. Художній час є одним із засобів оволодіння соціальним та індивідуальним часом, його відтворення та творення, збереження та перетворення.

В XX столітті відбуваються суттєві зміни в художній практиці. Поширюється вільна (монтажна) форма композиції літературних творів. Майже одночасно з'являються безсюжетна література, безпредметний живопис, атональна музика, абстрактна скульптура. Здійснений аналіз показує, що зміни, які відбулися, свідчать про трансформацію художнього часу, а не про його знищення чи руйнування.

Ключові слова: онтологія мистецтва, соціальний час, міфологічний час, сюжетний факт, сюжетний час, композиція, художній час, хронотоп, фабула, сюжет.

АННОТАЦИЯ

Колесникова Л.В. Художественное время как проблема онтологии искусства. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.08 - эстетика. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2003.

Всеобщность времени реализуется посредством особенностей его существования и функционирования в различных сферах бытия. Издавна попытки овладения временем осуществлялись различными способами. В диссертации анализируется специфическая форма времени - художественное время, которое является способом существования искусства. Оно играет роль каркаса художественной реальности мира искусства и отдельных произведений. Художественное время является одним из средств овладения социальным и индивидуальным временем, его воссоздания и создания, сохранения и превращения.

Генезис художественного времени связан с развитием общественного человека и его творческих способностей. Прообразом художественного времени и его субстратом было сюжетное время, которое впервые появляется в простейших речевых актах и достигает существенного развития в мифологии. Впервые человек попробовал объединить действие в событие, а, объединив действия, - структурировать время при помощи мифа. Отображенное в речи действие демонстрирует быстротечность времени и одновременно, фиксируя, останавливает его. Глагол не только отображал действие, он находил ему надлежащее место в структуре бытия.

Развитие понятийного мышления и потребность через статические слова передавать динамику мира стали мощным стимулом к появлению наррации, а вместе с ее развитием приобретают гибкость темпоральные модусы. Способом бытия сюжетного времени являются речевые акты (непосредственные или сохраненные в памяти). Развитие повествовательных способностей человечества связано прежде всего с усовершенствованием умения связывать, компоновать сюжетные факты - отображенные в повествовании "срезы действительности".

В XX в. происходят существенные изменения в художественной практике. Распространяется свободная (монтажная) форма композиции литературных произведений. Почти одновременно появляются бессюжетная литература, беспредметная живопись, атональная музыка, абстрактная скульптура. Произведенный анализ убеждает в том, что происшедшие изменения свидетельствуют о трансформации художественного времени, а не о его уничтожении или разрушении.

Ключевые слова: онтология искусства, социальное время, мифологическое время, сюжетный факт, сюжетное время, композиция, художественное время, хронотоп, фабула, сюжет.

SUMMARY

Kolesnikova L.V. Artistic time as the problem ofonthology art. - Manuscript. The thesis on achievement of Philosophy Candidate scholar degree on the specialization 09.00.08 - Aesthetic.-Kyiv National Taras Shevehenko University.-Kyiv, 2003.

Time generaty is realized with the help of peculiarities of its being and functioning in different spheres of existence. From times immemorial the attempts of time possessing were realized in different ways. Specific kind of time - artistic time, that is the way of art existence is analyzed in the thesis. It is as an artistic reality frame of the artistic world and separate works of art. The artistic time is one of the means of social and individual time possessing its re-creation and creation, conservation and convession.

In the XX-th century considerable changes in artistic practice take place. Free (assembly) form of literary works composition is spread. At the same time plotless literature, subjectless art, anomalous music, abstract sculpture appear. The analysis proves that the changes in sphere testify the artistic time transformation but not its destruction and destroying.

Key words: onthology of art, social time, the plot fact, plot time, composition, artistic time, fable, plot.

Размещено на Allbest.ru

...