Українське народне мистецтво 1920-1980-х рр.: інтерпретація, оцінка, спростування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівська академія мистецтв

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата мистецтвознавства

Спеціальність 17.00.06 -- Декоративне і прикладне мистецтво

Українське народне мистецтво 1920-1980-х рр.: інтерпретація, оцінка, спростування

Новицька Ольга Романівна

Львів 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі образотворчого мистецтва та дизайну Прикарпатського університету імені Василя Стефаника

Науковий керівник: доктор мистецтвознавства, професор, завідувач відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України Станкевич Михайло Євстахійович

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор кафедри проектування інтер'єру Львівської академії мистецтв Боднар Олег Ярославович

кандидат мистецтвознавства, завідувач кафедри історії мистецтва Косівського державного інституту декоративного та прикладного мистецтва Слободян Олег Олексійович

Провідна установа: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться 9 жовтня 2003 року о 15.00 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д.35.103.01 у Львівській академії мистецтв за адресою: 79011, Львів, вул.Кубійовича, 38.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Львівської академії мистецтв / 79011, Львів, вул.Кубійовича, 38/.

Автореферат розісланий 5 вересня 2003 року.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради, кандидат мистецтвознавства Г.Д.Кусько

1. Загальна характеристика роботи

мистецтво український радянський творчість

Актуальність. Культурний розвиток українського народу в 1920-1980-х рр. визначається насамперед політичним становищем українців, що опинилися в той час під більшовицькою тоталітарною диктатурою. Вона у вирішенні питань культури поневолених націй керувалася марксистсько-ленінськими ідеологічними гаслами інтернаціоналізму, “злиття націй”, будівництва “нової радянської дійсності”, намагаючись створити “культуру пролетаріату”, єдину для всіх народів СРСР.

У 1920-1980-х рр. в Україні можна спостерігати парадоксальні явища на всіх рівнях мистецького життя, що залишили нам багату й майже недосліджену неупередженими та об'єктивними дослідниками художню спадщину. Саме зараз актуальним є питання про те, як оцінювати її, як вирізнити те, що було лише даниною часу, від справді цінних мистецьких пошуків. Суперечливим з цього погляду є не тільки професійне, але й народне мистецтво тих років. Заідеологізоване, розчинене в мережі “художніх промислів”, підпорядкованих партійним керівним органам, воно яскраво відбивало суперечності та подвійні стандарти тієї епохи.

На сучасному етапі історії України проблема розвитку і передовсім збереження культури набуває особливого значення. Наша країна багата традиціями народного мистецтва, однак сьогодні стоїть питання про те, як зберегти, а іноді і відродити ці традиції. Важливо, щоб ця регенерація відбувалася вдумливо і розсудливо, базуючись на справді автентичних зразках народного мистецтва.

На сьогодні немає чітких, узагальнюючих оцінок народного мистецтва радянської доби та ґрунтовного дослідження його стану в умовах тоталітарного режиму. Шкідливі ідеологічні впливи на народну творчість не вивчені, не зазнали належних інтерпретацій, уточнень та спростувань.

Тема дослідження саме з цієї позиції є особливо актуальною. Вона допоможе виявити, виокремити народне мистецтво ХХ ст. від зрусифікованих зразків, відшукати уламки справжньої етномистецької традиції, що вціліла під навалою “станковізму” та мотивів радянської емблематики.

Дане дослідження немає на меті повною мірою вивчити народне мистецтво України 1920-1980-х рр. в усіх його видах і формах виявлення. Автор усвідомлює неабияку складність такого аналізу, здійснити який можливо лише зусиллями великого колективу мистецтвознавців, істориків, соціологів. Завдання стоїть дещо інакше: простежити основні процеси та явища, що характеризували розвиток народного мистецтва України в добу радянського тоталітаризму та проаналізувати мистецтвознавчі погляди означеного періоду.

Сформульована наукова проблема запропонована для розв'язання вперше як окрема теоретична мистецтвознавча тема. Вона є актуальною з погляду підготовки нових узагальнюючих праць: 10-томної “Історії українського мистецтва” і 3-томної “Історії українського народного мистецтва” та наступних досліджень. Виходячи з вищесказаного, можна вважати, що дане дослідження є доцільним, необхідним і актуальним.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Робота виконується на кафедрі образотворчого мистецтва та дизайну Прикарпатського університету для поглиблення викладання тем з декоративно-прикладного мистецтва. Водночас тема дослідження розв'язує одну з наукових проблем “Теоретичні та історичні проблеми народної творчості” (шифр 4.16.6.8.), що виконується у відділі народного мистецтва Інституту народознавства НАН України за постановою Бюро відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України від 22.12.1998 р., (протокол №8).

Мета дослідження полягає у тому, щоб всесторонньо проаналізувати і створити цілісну картину розвитку та функціонування народного мистецтва в умовах радянської системи. Показати дійсний стан традиційної творчості того часу, вплив на неї комуністичної ідеології та наслідки цього впливу. Для досягнення зазначеної мети автор передбачає розв'язати такі завдання:

проаналізувати основні механізми впливу тоталітарної системи на традиційну народну творчість, їх мету й наслідки;

спростувати заідеологізовані теоретичні доктрини та стереотипи поглядів радянського мистецтвознавства на народну творчість;

охарактеризувати тенденції впровадження сувенірних виробів у системі художніх промислів;

здійснити порівняльний аналіз творів народного мистецтва з продукцією артілей, експонатами виставок та музеїв;

показати проблему впровадження стилістики народного мистецтва в продукцію радянської художньої промисловості;

висвітлити сучасні етномистецькі явища, що характеризують народне мистецтво посттоталітарної доби.

Предметом дисертації є основні тенденції розвитку, художні та стилеві особливості народного мистецтва в тоталітарну добу, механізми впливу комуністичної ідеології на традиційну творчість і теоретичні положення радянського мистецтвознавства про народне мистецтво.

Об'єктом дисертації виступають твори українського народного мистецтва, продукція народних художніх промислів 1920-1980-х рр., що знаходиться у фондах музеїв, архівні матеріали, літературні мистецтвознавчі видання означуваного періоду.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють весь період існування радянської влади на території України, тобто з 1917 до 1991 рр., а також автор вважає за доцільне розглянути народне мистецтво напередодні так званої жовтневої революції (кін. XIX - поч. ХХ ст.) та коротко охарактеризувати його стан у посттоталітарну добу (1990-ті рр.).

Географічні межі дослідження окреслюють територію України, що перебувала в складі СРСР. Відповідно, народне мистецтво Західної України розглядається з 1939 р. - часу приєднання цих земель до Союзу.

Наукове значення і новизна роботи полягає в тому, що вперше українське народне мистецтво 1920-1980-х рр. розглядається як об'єкт визиску і тиску радянського тоталітаризму, що руйнував усталені віками закони його розвитку і функціонування, нищив духовно-моральні цінності, національні традиції. Вперше виявлено, класифіковано й проаналізовано основні механізми ідеологічного впливу на традиційну народну творчість; основна увага акцентується на їх меті та згубних для народного мистецтва наслідках. У роботі розкрито динаміку зміни ідеологічного тиску на народне мистецтво впродовж 1920-1930-х, 1940-1950-х, 1960-х та 1970-1980-х рр. із зазначенням основних характерних рис. На основі обстеження музейних колекцій, вперше здійснено порівняльний аналіз народного мистецтва в побуті з експонатами виставок, музеїв, продукцією художніх промислів та творами самодіяльності, акцентуючи на несумісності їх з етномистецькою традицією. Інтерпретовано проблему сувенірного виробництва та продукції радянської художньої промисловості у їх взаємодії з народним мистецтвом. Спростовано заідеологізовані теоретичні доктрини та стереотипи поглядів радянського мистецтвознавства на народну творчість. Висвітлено регресивні та регенеративні тенденції у народному мистецтві посттоталітарної доби.

Практичне значення. Результати і теоретичні положення роботи можуть бути використані для наступних досліджень, підготовки узагальнюючих праць з історії українського народного мистецтва, навчальних посібників. Дослідження несе інформативну цінність для викладачів і студентів мистецьких навчальних закладів, працівників музеїв та мистецтвознавців. Текстовий та ілюстративний матеріал дисертації є основою для відповідної адаптації і трансформації його в монографію.

Апробація дослідження. Результати дослідження оприлюднено на наукових конференціях Прикарпатського університету ім. В.Стефаника “Актуальність дослідження українського народного мистецтва радянського періоду на сучасному етапі історії України” (м. Івано-Франківськ, 2000), ”Народне мистецтво 1940-1950-х рр. під ідеологічним тиском новаторства” (м. Івано-Франківськ, 2001), “Засвоєння стилістики народного мистецтва радянською художньою промисловістю” (м. Івано-Франківськ, 2002) та на всеукраїнській науковій конференції “Сучасне народне мистецтво України: теорія і реальність” “Спростування заідеологізованих теоретичних положень 1930-1980-х рр. про народне мистецтво” (Львів, 2002). Основні положення дисертації викладено у п'яти одноосібних статтях, три з них у фахових виданнях. Загальний обсяг публікацій 2,7 др.арк.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, п'яти розділів, шістнадцяти підрозділів, підсумкових висновків, списку використаних джерел (405 найменувань). Обсяг текстової частини становить 177 сторінок і містить чотири порівняльно-аналітичні таблиці: Порівняльний аналіз методів засвоєння етномистецьких традицій у художній промисловості УРСР та Польщі (4.3); Зменшення кількості осередків і народних майстрів (зріз за 1983 р.) (4.4); Стан народних художніх промислів у 1983 році (4.4); Підготовка підручників для навчальних закладів видавництвом “Радянська школа” (5.1). Додатками є 11 ілюстративних таблиць, що наочно підтверджують основні положення дисертації (додаток А) і альбом з 180 ілюстраціями та списком й анотаціями до них (додаток Б).

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, предмет, об'єкт, географічні і часові параметри, наукову новизну, практичне значення, апробацію тощо.

У першому розділі “ІСТОРІОГРАФІЯ, МЕТОДИКА ТА ДЖЕРЕЛА” проведено критичний огляд літератури за темою дисертації, викладено основні методи дослідження, показано джерелознавчу базу роботи.

Праці та публікації про особливості тоталітарної культури, що містять спроби позаідеологічного та об'єктивного її аналізу, опосередковано торкаються досліджуваної теми. Більшість з них стосується сфери професійного мистецтва 1920-1980-х рр., а народне розглядається лише принагідно в контексті з іншими явищами художнього життя. Однак мають методологічне значення, оскільки допомагають встановити хронологію змін, здійснити періодизацію радянського мистецтва, частково вирішити проблему термінології та характерних ознак “соціалістичного реалізму”. Це, передовсім праці І.Дзюби (1998 перевид.), М.Черешньовського (2000 перевид.), Б.Стебельського (2001 перевид.). Низка публікацій в журналах “Искусство”, “Творчество”, “Декоративное искусство СССР” Е.Андреевої, М.Германа (1998), А.Раппапорта, Н.Адаскіної (1989), М.Тупіциної, Е.Бобринської, В.Полікарова, Б.Гройса (1990), І.Голомштока (1991). У загальнотеоретичному осмисленні проблем, які мають місце в дисертації, важливим є грунтовні дослідження А.Морозова (1995), О.Голубця (1999, 2000, 2002), Б.Лобановського (1998, 1999), В.Жидкова та К.Соколова (2001).

Дослідження народного мистецтва в добу тоталітаризму, з точки зору позаідеологічного осмислення проблеми, обмежене на сьогодні нечисленними публікаціями. Такими є праці М.Некрасової (1983), де наголошується на труднощах народного мистецтва у 1980-ті рр., праця М.Селівачова (1981), де вказано на необ'єктивність радянських мистецтвознавчих досліджень народного мистецтва, праця Б.Лобановського (1999), що порушує проблему організації соцреалістичних виставок “народного” мистецтва, публікації М.Станкевича (1991) та О.Найдена (2000).

Отже, в розглянутих працях відсутнє комплексне вивчення стану українського народного мистецтва в умовах тоталітаризму, вони розглядають не явище вцілому, а лише його окремі аспекти і конкретні приклади. Залишається нерозв'язаною низка важливих питань.

Розв'язання поставлених завдань здійснювалось на основі таких наукових методів: генетично-порівняльного, історико-порівняльного, синхронно та діахронно-аналітичного, мистецтвознавчого аналізу, систематизації та верифікації сумнівних явищ, типології, спостереження, опису і фотофіксації.

Основним джерелом дисертаційного дослідження стали архівні документи Державного історичного архіву Львівської області, архіву Інституту народознавства НАН України, історико-мистецтвознавчі матеріали, монографії, альбоми, збірники, каталоги виставок, періодичні публікації, що стосуються народного мистецтва 1920-1980-х рр. Важливими джерелами для обґрунтування наукових результатів є вивчення колекцій творів Державного музею українського народного декоративного мистецтва, Музею етнографії та художнього промислу, Національного музею у Львові, Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, краєзнавчих музеїв м. Івано-Франківська, Тернополя.

У другому розділі “СТАНОВЛЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОГО РЕЖИМУ ТА ТРАДИЦІЙНА ТВОРЧІСТЬ У 1920-1930-Х РР.” висвітлено стан народного мистецтва напередодні “революції” та тогочасні наукові погляди на нього, проаналізовано перші кроки комуністичної культурної політики в галузі народного мистецтва методи їх здійснення та наслідки, простежено формування методу “соціалістичного реалізму”, способи його впровадження у народне мистецтво, виявлено ідеологічні та художні тенденції самодіяльної творчості.

У підрозділі 2.1 “Народне мистецтво кін. XIX - поч. ХХ ст. та наукові погляди на нього” висвітлено пожвавлення інтересу інтелігенції до народного як виразника національного. Етномистецьку традицію творчо засвоювали художники-модерністи як протидію реалізму та еклектиці і формування стилю модерн збіглося з утвердженням “українського” стилю в мистецтві. Окреслено впливи ринку та промисловості на народне мистецтво на рубежі століть, що витісняло з ужитку твори народного мистецтва. Простежено організацію та фінансування громадськими організаціями та інтелігенцією кустарних виробництв з метою збереження традиційної народної творчості (діяльність Полтавського земства та Київського кустарного товариства). Проаналізовано тогочасні виставки народного мистецтва (експонати представляли всі етнографічні регіони, виготовлялися безпосередньо народними майстрами). Звернено увагу на хибне намагання інтелігенції “покращити” якість творів, “вдосконалити” техніку, орнамент, колорит. Значна увага приділена науковим дослідженням кін. XIX - поч. ХХ ст. про народне мистецтво, що розглядають його як синтез давніх і теперішніх культур, традицій та побуту. Звернено увагу на високий рівень наукової розробки в даних дослідженнях проблеми українського народного орнаменту, як геометричного й абстрактного з символічною й семантичною наповненістю. Спростовано твердження радянських доктринерів про його реалістичність та походження від природних форм.

У підрозділі 2.2 “Більшовицька “культурна революція” та її вплив на традиційну народну творчість” виявлено і класифіковано найголовніші фактори негативного впливу тоталітарного режиму на народне мистецтво.

Проаналізовано ідеологічну надбудову комуністичної культурної політики: “теорія боротьби двох культур” - пролетарської й буржуазної, ціллю цієї боротьби є знищення індивідуальної і національної самобутності та побудова інтернаціональної зрусифікованої культури, для досягнення цієї мети правомірним є застосування будь-яких засобів (фізичне знищення непокірних, примус, репресії, “колективізація” і спрощення культури, привнесення життєподібного реалізму з агітаційно-дидактичним нахилом).

Встановлено, що колективізація села та колгоспний рух позбавили народного майстра сировини та засобів виробництва, чим зумовила занепад народного мистецтва у домашніх промислах. Майстри були змушені працювати у новостворених на основі “ленінського кооперативного плану” артілях кустарів, де підпадали під вплив псевдонародних тенденцій промислового виробництва. Майстра змушували творити за ескізом, з запропонованих матеріалів, у визначеній керівниками стилістиці. Такі артілі були засобом впровадження тотального контролю над народним мистецтвом. До майстрів, що продовжували працювати одноосібно, застосовували методи економічного і психологічного тиску. Закони соціалістичної держави розглядали такого народного майстра як “нетрудовий елемент”, що використовує найману працю з ціллю отримання прибутків.

Загальна централізація всього мистецького життя обумовила створення Укрхудожпромспілки (1936 р.) - органу управління роботою артілей та кустарів-надомників, що здійснював ідеологічний контроль над усіма процесами виробництва в артілях, затверджував еталони-зразки для тиражування, запроваджував валові показники і стежив за їх дотриманням. До кожної артілі були приставлені керівники - “функціонери на місцях”. Не ознайомлені з народними традиціями промислу, вони прагнули підкорити творчість майстрів методам “колективної праці” та запитам ринку радянської держави. Організація праці майстрів передбачала запровадження системи держзамовлень та планів на валовий продукт, виготовлення виробів за еталоном-зразком професійних художників, диференціацію процесів виробництва та їх механізацію. Вироби артілей тих років характеризують відхід від етномистецької традиції, поява в декорі радянської емблематики, плакатності, спрощення засобів виразності.

Показано негативне ставлення до релігії, що переносилось і на сакрально-обрядові види народного мистецтва. Боротьба з церквою, їх закриття унеможливлювала роботу майстрів, що виготовляли предмети богослужінь та декорували інтер'єри храмів. Заборона виробництва сакральних предметів звужувала типологію виробів у різних видах народної творчості. З українського орнаменту вилучали давні символи-хрестографеми і насичували його радянською емблематикою. На основі польових досліджень наводяться факти спротиву народних майстрів офіційній антирелігійній доктрині.

У підрозділі 2.3 “Парадигми соціалістичного реалізму в народній творчості” виявлено і класифіковано основні принципи методу “соціалістичного реалізму” та передумови його формування. Запроваджений у 1920-х рр., у 1930-х він стає основопокладаючим у всіх ділянках радянської культури. У народному мистецтві соціалістичний реалізм став засобом колективізації творчої праці майстрів у “єдиному методі”. В основу “соцреалізму” компартійними доктринерами було покладено реалізм російських передвижників XIX ст. та мистецтво античної Греції. Утверджений репресивними методами у народну творчість “соцреалізм” виконував ідеологічне виховання мас. Етномистецькі традиції розглядалися як “віджилі”, натомість пропагувалося тенденційне “новаторство”, життєсхожі композиції на радянську тематику. Іконографічний репертуар радянської емблематики стає найдоступнішим способом впровадження “соцреалізму” в абстрактний народний орнамент: серп і молот, п'ятикутна зірка, герби, ордени, Кремль, крейсер “Аврора”, написи, дати, гасла. В народному мистецтві формуються засади плакатності, яка стала основним стилістичними принципом соціалістичного реалізму: спрощення, примітивізація художньої мови, оперування доступними ідеологічними й міфологічними конструкціями у декоруванні творів. Принципи “соцреалізму” сприяють змінам як в жанровій структурі народного мистецтва, так і в характерних ознаках фольклорних творів: анонімності, традиційності, унікальності. Натомість набуває поширення обов'язкове авторство, новаторство, ідеологічна тематика тощо. Типовий механізм привнесення “соціалістичного змісту в національну форму”: радянський сюжет накладався на народну форму, утилітарна й обрядова функції виробу були замінені на агітаційно-сувенірну, зникала семантична наповненість, її заміняв символ-загальник - “типовий образ в типових обставинах”, що уособлював щасливу радянську людину. Прояви “соцреалізму” наочно показують зведені ілюстративні таблиці А.2.1, А.2.2, А.2.3.

У підрозділі 2.4 “Ідеологічні та художні тенденції самодіяльної творчості” розкрито проблему пропагування самодіяльності, що набуває ідеологічного прокомуністичного забарвлення і виконує роль “мистецтва народженого соціалізмом”. Доктрина “народності” і “партійності” сприяла появі ідеологічного підтексту у творах самодіяльності та широкому масштабу її поширення. Показано підміну понять народний майстер і самодіяльний художник, яку утвержували на виставках народного мистецтва. Здійснено періодизацію поширення самодіяльності за рівнем її проникнення в радянську культуру та народне мистецтво: 1917-1920-ті рр. - самодіяльна плакатна творчість, оформлення мітингів, випуск стінгазет, діяльність Пролеткульту, створення самодіяльних осередків при великих промислових підприємствах, низький художній рівень, відверто агітаційний характер творів; 1930-1940-ві рр. - для підвищення художності організовують студії та гуртки аматорів, Центральний будинок самодіяльного мистецтва (1932 р.) для керівництва аматорством, велика кількість виставок, характерне ототожнення масової самодіяльності з народним мистецтвом, у мистецтвознавстві тих років аматорство називають “фольклором українського народу”; 1950-1980-ті рр. - широка пропаганда самодіяльності на державному рівні (преса, телебачення), експлуатація стилістики етномистецтва, масові фестивалі, олімпіади, виставки, аматорські гуртки майже в кожній організації, характерний пропагований “соцреалізм”, плакатні, портретні та сюжетні реалістичні зображення на типову тематику, що ніби представляють “нове народне мистецтво”. Висвітлено відсутність національних ознак у творах пропагованого самодіяльного мистецтва, несумісність основних засад творчості умільця і народного майстра. Виявлено заохочення до стирання відмінностей між традиційним народним мистецтвом і “творчістю народів СРСР” з боку компартійного керівництва. За відсутності чіткого визначення поняття “самодіяльність”, поширюється погляд на нього як на “сучасне народне мистецтво”.

У третьому розділі “НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО В ПЕРІОД СТАЛІНСЬКОГО АМПІРУ (1940-1950-ТІ РР.)” охарактеризовано тенденції розвитку народного мистецтва в умовах “культу особи”. Період характерний сильною заполітизованістю мистецького життя та загальною ідеологізацією культури.

У підрозділі 3.1 “Народне мистецтво 1940-1950-х рр. під ідеологічним тиском “новаторства” висвітлено тенденцію посилення ідейного навантаження в творах засобами станковізму. В народне мистецтво вводять принципи зображальності, зовнішньої життєсхожості, що механічно пристосовані до засобів виразності. Станковізм проявляється у тих видах народного мистецтва, де реалістичне відображення є можливим, хоча й суперечить традиційній технології (художня обробка дерева, ткацтво, килимарство, вишивка, кераміка, розпис). Лише такі види народної творчості, як лозоплетіння, ковальство тощо, не піддавались ідеологічним впливам, бо внаслідок специфіки технології виготовлення і матеріалу вони були зорієнтовані на конкретну утилітарність.

Значну увагу приділено обгрунтуванню несумісності “новаторства” з спадковими традиціями. Під впливом станковізму у народному мистецтві вибудовується ієрархія жанрів, ключове місце серед яких посідають тематична картина та портрети “вождів”. Вони мають визначений авторський статус, сферу прояву, ідеологічне навантаження, характерні ознаки іконографії та композиції. Такі твори найчастіше потрапляють на виставки і в музейні колекції, отримують схвальні відгуки офіційної критики.

Характерні риси тематичних картин, портретів “вождів” та героїв, радянську емблематику демонструють ілюстративно-аналітичні таблиці А.3.1, А.3.2, А.3.3. Прояви станковізму пов'язуються з петриківським розписом, який з кінця 1940-х застосовується для різних видів художніх виробів: вибійки, фарфору, сувенірів, листівок, плакатної та книжкової графіки. Його максимально наближують до палехського та хохломського розписів: чорний фон, манірний і витончений малюнок, іноді реалістичний колорит. Таблиця А.3.4.

У підрозділі 3.2 “Культурна перебудова” народної творчості західно-українських земель” показано, що здійснені на цих теренах “соціалістичні перетворення” у народному мистецтві відтворили за короткий проміжок часу всі заходи тоталітарного режиму, відпрацьовані на Східній Україні у 1920-1930-х роках: деформація культурно-мистецького середовища, заперечення традиційної спадщини та минулих надбань, впровадження атеїстичної ідеології, занепад сакральних видів народного мистецтва, насаджування “соціалістичного реалізму”, станкових принципів зображення, ідейності та штучного патріотизму, пропаганда інтернаціональної культури. Антинародний, атеїстичний прояв адміністрування у сфері культури відстежено на прикладі традиційних шкіл художньої обробки дерева: гуцульської і лемківської. Показано способи внесення в геометричну гуцульську різьбу радянської емблематики та барельєфних реалістичних сюжетів на типові теми. Такі показові твори робили на виставки провідні майстри артілей. Діяла система премій і нагород за роботи, позначені впливами “соціалістичного реалізму”. Звернено увагу на те, що подібні твори характерні еклектизмом, плакатністю та перевантаженням декору, відходом від автентичних традицій гуцульського різьблення. Лемківська фігурна різьба під впливом соцреалізму насичується ідеологічним змістом, творами з нав'язаною владними структурами тематикою, зазнає впливу станкової професійної скульптури. Подібні тенденції виявлено і в інших видах народного мистецтва: килимарстві, ткацтві, вишивці, кераміці.

У підрозділі 3.3 “Виставкова та музейницька діяльність як елемент ідеологічної пропаганди” розкрито декларативний характер радянських виставок та створюваних музейних колекцій народного мистецтва, невідповідність пишних експозицій згасаючому стану промислів і центрів. Методи організації та відбору експонатів на радянські виставки “народного” мистецтва показали, що склад виставкових експонатів забезпечували промисли та індивідуальні майстри за конкретними, затвердженими художньою радою зразками. Переважну частину експозицій внаслідок цього становили тематичні “соцреалістичні” композиції, репрезентативні, переобтяжені декором вироби та відверто агітаційні твори в традиціях плакатної графіки. Кожна виставка супроводжувалась обов'язковими “схвальними” відгуками в пресі, що сприяло підтриманню міфу про “всенародне схвалення” політики КПРС у галузі народного мистецтва. Здійснено аналіз каталогів типових музейних експозицій, де представлено планово закуплені соцреалістичні виставкові експонати. Розкрито практику розкрадання та винищування цінних зразків національної культурної спадщини. Звернено увагу, що автентичні етномистецькі традиції, збережені у формі домашнього промислу, перебувають в умовах економічного та ідеологічного тиску й не знаходять свого поцінування у виставкових та музейних експозиціях.

У четвертому розділі “КРИЗА КОМУНІСТИЧНИХ ІДЕАЛІВ ТА ПОДВІЙНІ СТАНДАРТИ У МИСТЕЦТВІ 1960-1980-Х РР.” розглянуто питання морально-естетичних зрушень 1960-х рр., впливи сувенірного виробництва та продукції радянської художньої промисловості на обмеження сфери побутування виробів народних промислів. Відстежено і проаналізовано наслідки втручання тоталітарного режиму у сферу традиційної творчості.

У підрозділі 4.1 “Народне мистецтво на тлі морально-естетичних зрушень 1960-х рр.” окреслено послаблення ідеологічного тиску на мистецькі процеси, що викликали інтерес до традиційної народної спадщини та національних пріоритетів української культури. Турбота про відновлення національно-духовних цінностей спричинила регенерацію багатьох “призабутих” видів народного мистецтва (випалювання по дереву, народного гутництва, писанкарства, художньої обробки металу та шкіри) із визнанням їх на “високому” партійному рівні та появою в експозиціях виставок.

Переоцінка поглядів сприяла підготовці і виданню значної кількості мистецтвознавчих праць, що містять нове бачення традиційного мистецтва та визнають його унікальність та цінність.

1960-ті характерні поглибленням зв'язку з традиційними орнаментами, частковим звільненням від рис станковізму, спрощеної зображальності, пишноти й показового пафосу. “Нову” тему закликають розкривати декоративними засобами, емблематику старанно стилізують і маскують у мотивах орнаменту. Еволюція радянської іконографії впродовж 1950-1960-х рр. показана на прикладі килимарства у таблиці А.4.1.

“Відлига” 1960-х не спричинила розвою національних традицій. Початок 1970-х характерний реакційними тенденціями, декор з радянською символікою та “соцреалістичними” зображеннями.

У підрозділі 4.2 “Радянський сувенір і народне мистецтво” інтерпретовано проблему сувенірного буму в 1960-1970-х рр. та її співвідношення з традиційним народним мистецтвом. Вироби художніх промислів втратили риси утилітарності, у народному мистецтві проголошено появу нового функціонального виду - “українського сувеніра”, що виступає начебто символом національного образу України. Сувенірам нелогічно приписують давнє народне походження. Аналіз народної обрядовості, в ході якої завжди дарувалися певні речі, показав глибоку духовну суть факту дарування і сакралізований зміст самого подарунка та несумісність з вузько-сувенірною функцією подарунка “на згадку”. Доведено, що термін “сувенір” з'являється у 1930-х рр., а визначення типу “народний сувенір” чи “громадський сувенір” - лише у радянський час. Наведено класифікацію сувенірів за Б.С. Бутником-Сіверським (1972) як таку, що наочно демонструє несумісність радянських сувенірів (значки, плакетки, статуетки, листівки, вази, декоративні панно тощо) з народними творами.

Радянським сувенірам властиві риси тематичної спрямованості і плакатності. Трактування сувеніра як “громадського явища” викликало появу в сувенірній промисловості великомасштабних репрезентативних творів для подарунків партійному керівництву та виставок сувенірів. Масове виробництво сувенірів налагоджується у всіх визначних осередках народної творчості і розповсюджуються вони через салони-магазини. Підвищення валових показників негативно позначається на художній якості сувенірів.

У підрозділі 4.3 “Проблема засвоєння стилістики народного мистецтва радянською художньою промисловістю 1960-1980-х рр.” розглянуто процес реформування народних художніх промислів у фабрики фудожніх виробів. Проаналізовано постанови ЦК КПРС “Про народні художні промисли” (1968 та 1975 рр.) з погляду невідповідності задекларованих положень реальним потребам промислів та високий ступінь їх ідеологізації. Радянська художня промисловість виготовляла товари широкого вжитку та сувеніри для масового споживача. Основні її галузі: ткацтво, вишивка, килимарство, промислова кераміка, фарфор і фаянс, скляна промисловість, деревообробництво, шкіргалантерея, металопластика, ювелірна промисловість. Головним недоліком художньої промисловості було тяжіння до розширення виробництва і здешевлення виробів шляхом зниження художньої цінності. Зростання виробничих потужностей відбилося на механістичному спрощенні декору, зменшенні частки ручної праці. Радянська художня промисловість продукувала твори з фольклорними мотивами в декорі, але тут вони мали змінений масштаб, спрощений орнамент, вільно інтерпретовану колірну гаму. В переважній більшості такі твори позначені лише еклектичним використанням народного мистецтва. Особливості художньої промисловості виділено в таблиці А.4.2. Порівняльний аналіз методів засвоєння етномистецьких традицій у художній промисловості УРСР та Польщі показав що результати засвоєння народної спадщини у польській художній промисловості були більш логічні й науково обґрунтовані, орієнтувалися на фронтальному вивченні народної спадщини і вмотивованому її використанні у художньому вирішенні масової продукції. Визначено відсутність ідеологічного підходу до польського народного мистецтва у керівників промислів та високий рівень їх фахової освіти. До розробки ескізів виробів залучалися майстри. Художники-професіонали не втручалися у їх творчість.

У підрозділі 4.4 “Збереження і згасання традицій народного мистецтва” на основі аналітичних зрізів архівних джерел висвітлено занедбаний і збіднений рівень промислів поч. 1980-х рр. Фронтальне дослідження тогочасного стану народних художніх промислів показало різке зниження кількості осередків і майстрів переважно у східних та південних областях, і значно більшу їх кількість у центральних і західних. Окремі види народного мистецтва (ковальство, сирна пластика) констатуються як майже зниклі. Узагальнено основні напрями руйнівного впливу на народну творчість та їх наслідки: колективізація всього мистецького життя призвела до викривленого розуміння поняття колективна творчість у народному мистецтві (не як сукупність колективно набутого художнього досвіду, а як колективний бригадний метод створення виробу); заперечення традиційної спадщини оголосило традицію пережитком минулого, зруйнувало колективний досвід майстерності, а трактування “нового” нерозривно пов'язувалося з “радянськими традиціями”, що вимагали введення в традиційні орнаментальні схеми радянської емблематики, гасел тощо; проголошення “соціалістичного реалізму” єдиноможливим творчим методом спричинило привнесення надзвичайно одноманітних реалістичних зображень у декоративну мову творів, виготовлених за еталоном-зразком, що нівелювало творчу ініціативу виконавців; сувенірний та промисловий тиск, ріст валових показників викликав надмірну механізацію ручних процесів обробки матеріалу, стандартизацію виробів. Дані тенденції неоднаковою мірою позначилися на різних видах народного мистецтва. Найбільше вони проявилися у деревообробництві, килимарстві, кераміці, декоративному розписі внаслідок причин: наявності зображального декору, специфіки обробки матеріалу, широкого спектру засобів виразності.

У підрозділі 4.5 “Радянське народне мистецтво” як частина тоталітарної культури виділено основні риси пропагованого “соцреалістичного” декоративного мистецтва: насичення ідеологічними штампами, суцільна заполітизованість, надособистісний характер творчості, віддзеркалення змінюваних ідеологічних культів (праці в ім'я світової революції, колективного класового розуму, непереможного світового пролетаріату, вождів та міфів про вождів). Сукупність цих культів сформувала єдину “міфологію соцреалізму”, що прослідковується у всіх тематичних сюжетах: ієрархія божеств і героїв (революція, партія, політика, вожді, героїзовані образи колгоспника, робітника, воїна, комсомольця тощо); міфологізований час і простір (п'ятирічки, вічна боротьба за революцію, ніколи не закінчувана побудова комунізму, центр всього світу - Москва). Визначено етапи “культурної перебудови” у народному мистецтві: 1) проголошення народної творчості знаряддям ідеологічної пропаганди; 2) монополізація всіх сфер побутування народного мистецтва; 3) створення апарату тотального контролю над творчістю; 4) визнання і пропаганда одного і загальнообов'язкового для всіх майстрів “творчого методу соціалістичного реалізму”; 5) боротьба з етномистецькими традиціями та духовним началом у народному мистецтві.

Доведено псевдомистецький характер інвазійних образів радянської символіки і сюжетів у народному мистецтві, непридатний для осмислення і розуміння народними майстрами їх чужонаціональний характер.

У підрозділі 4.6 “Кризові та актуалізаційні явища у народному мистецтві посттоталітарної доби” проаналізовано суперечливі процеси у народних промислах 1990-х рр., зміни в жанровому складі народного мистецтва, в типології та призначенні виробів, авторського статусу. Показано відтворення іконографічних схем соцреалізму у творах сучасної попкультури. Звернено увагу на важливість розробки законодавчих актів про народну творчість та недосконалість державного регулювання в галузі народного мистецтва. Розкрито проблему фольклоризму, естетичний рівень якого залежить від ступеня трансформації традиційного народного мистецтва. Відслідковано критерії регресу у народній творчості, зникнення окремих видів і шкіл. До регенеративних тенденцій віднесено творчість молодих майстрів народного мистецтва, відродження призабутих видів і технік у віддалених від великих міст регіонах. Окреслено історичну перспективу народного мистецтва, його місця в сучасній українській культурі.

У п'ятому розділі “СПРОСТУВАННЯ ЗАІДЕОЛОГІЗОВАНИХ ТЕОРЕТИЧНИХ ПОЛОЖЕНЬ 1930-1980-Х РР. ПРО НАРОДНУ ТВОРЧІСТЬ” різнобічно проаналізовано зформоване радянськими доктринами ідеологічне трактування народного мистецтва, показано трагедію творчих особистостей у тоталітарних умовах, “радянське народне мистецтво” розглядається як складова тоталітарної культури.

Типові постулати радянської критики укладені в ідеологічні тези до яких зводяться всі наукові теоретичні дослідження радянського часу: народне мистецтво розквітло в умовах радянської держави; соціалістичний реалізм у народному мистецтві - це соціалістичний зміст у національній формі; народне мистецтво повинне бути зрозуміле і доступне всьому радянському народу; йому характерні оптимізм, життєрадісність та реалістичність; народні майстри отримали в УРСР справжнє визнання своєї творчості.

Відмічено тенденцію заполітизованості, обмеження у виборі дослідних тем, орієнтацію на “офіційно-обов'язковий” матеріал. Праці несуть відбиток методологічних вимог того часу: прагнення до абсолютизації та гіперболізації надбань саме радянського періоду, твори з радянською тематикою вміщені на перших сторінках альбомів та монографій, натомість народне мистецтво “дожовтневого” періоду розглядають поверхнево й тенденційно. Вибірково звужені види досліджуваного народного мистецтва та центри, яким приділялась увага науковців, з досліджень і публікацій майже цілком вилучено сакральні та обрядові види традиційної творчості (писанкарство, виготовлення предметів богослужінь, народна ікона тощо).

Етнічні взаємини у багатонаціональному СРСР спричинили низку викривлень у публікаціях при визначенні ролі національного та міжетнічного у народному мистецтві та русифікаторські тенденції.

Радянське мистецтвознавство до народного мистецтва часто зараховує випадкові явища, котрі експлуатують стилістику традиційних творів - продукцію художньої промисловості, стилізацію під “народний примітив” професіоналів та аматорів. Показано як беззастережні твердження про “вічність” та “розквіт” радянського народного мистецтва замовчували статистику згасання осередків, приховували наростаючу кризу в народному мистецтві й занепад традиційної народної культури.

Доведено, що характерне замилування творчістю окремих майстрів, її всебічне вивчення та публікація монографій, не свідчило про прерогативу індивідуальних особистостей у народному мистецтві 1920-1980-х рр., а зводилося до вироблення зразка-еталона, створення видимості турботи про творчих особистостей.

Охарактеризовано діяльність цензурних органів Держвидаву (1919 р. заснув.), Політвідділу (1920), Головліту (1922) та їх повноваження в галузі науки і видавництва. Показано компроміси вчених для проходження цензури і публікації праць: цитати класиків марксизму правили за вирішальний аргумент при обґрунтуванні наукової проблеми, публікувався лише “позитивний” матеріал, що спричинило розрив між наукою і дійсністю.

Твори народного мистецтва оцінюються радянською критикою іноді без врахування їх духовно-ціннісних ознак. Утвердження нового підходу до традиційної творчості є бачення її як особливого типу мистецтва, що має ряд характерних рис: доцільність, колективний досвід, втілений у традиції, чітко виражений національний характер, духовна наповненість, знаковість та полісемантичність образів. Єдність природного, духовного та національно-виразного формують цілісну структуру народного мистецтва.

Висновки

Вивчення і аналіз зібраного та систематизованого фактичного матеріалу, творів музейних колекцій, архівних матеріалів дозволяє констатувати наступне:

1. Виділено три періоди радянського народного мистецтва: 1920-1930-ті рр., 1940-1950-ті рр. та 1960-1980-ті рр., що характерні відмінними механізмами впливу, змінюваними естетичними критеріями та ідеологічними установками тоталітарної системи.

2. Комуністична культурна політика, виражена у формі “колективної творчості” затримала природній розвиток українського народного мистецтва. Примусова колективізація селянства та організація артілей кустарів з усуспільненими засобами виробництва спричинили занепад народного мистецтва в найпоширенішій формі його побутування - домашніх промислах. Праця в усуспільнених артілях кустарів призвела до узагальнення відмітних рис регіональних осередків, нав'язування майстрам інвазійних радянських мотивів та сюжетів. Диференціація праці та механізація раніше ручних процесів спричинила втрату рис творчої індивідуальності окремого майстра, спрощення форми і декору.

3. Артілі з централізованою системою керівництва Укрхудожпромспілки впроваджували тотальний контроль над народним мистецтвом. Перевага надавалася нарощуванню кількісного показника, виконанню плану та дотриманню вимог держзамовлень. Виготовлення виробів за еталоном-зразком руйнувало засоби виразності творів народного мистецтва.

4. Антирелігійна пропаганда у народному мистецтві викорінювала сакральні елементи та духовність творів, що звузило типологію виробів, замінило давні символи-хрестографеми радянською емблематикою. Аналіз архівних джерел показав наявність спротиву народних майстрів насаджуваному атеїзму.

5. Формування “радянського народного мистецтва” було тісно пов'язане з утвердженням методу “соціалістичного реалізму”, шляхом введення тематичних радянських сюжетів та символіки. На зміну традиційній системі художнього мислення в народну творчість вводилася образно-композиційна побудова, засади плакатності, оперування іконографічними конструкціями радянської емблематики. Це звузило декор виробів до станкових плакатних композицій, які виконували ідеологічно-виховне замовлення тоталітарної держави.

6. Художня самодіяльність набула державної підтримки та ідеологічного прокомуністичного забарвлення. Орієнтація на кількісний, а не на якісний показник породила індустрію масової культури. Асортимент її складали твори агітаційної та ідеологічно-тематичної спрямованості, які хибно ототожнювали з народним мистецтвом. Для них було характерно наслідування і компіляція народних зразків у поєднанні з образотворчою мовою професійного мистецтва.

7. Так звані новаторство і розквіт “радянського народного мистецтва” насправді характеризувалися штучним збідненням минулих надбань традиційної спадщини, гіперболізацією “здобутків” соціалістичного періоду, нав'язуванням “радянських традицій” та “соціалістичного змісту у національній формі”. Станковізм начебто насаджував у народне мистецтво “глибокий ідейний зміст” та “сучасну тему”. Засоби спрощеної зображальності, фотографічність та натуралізм руйнували принципи абстрактної декоративності. Вибудовується ієрархія жанрів, серед яких провідне місце належить тематичній картині та портретам “вождів”, а визначальним критерієм естетичної досконалості стає наявність ідеологічного підтексту. Створені під вивіскою “народного мистецтва” подібні твори забезпечують майстрам вихід на виставки різного рангу, іноді урядові нагороди та звання “Заслужений майстер народної творчості”.

8. Аналіз каталогів виставок народного мистецтва 1920-1980-х рр. дає підставу стверджувати, що вони були інструментом ідеологічної пропаганди “розквіту народного мистецтва”. Методи організації виставок та характер відбору експонатів для музейних експозицій свідчить про їх орієнтацію на вироби художніх промислів та індивідуальних майстрів з професійною освітою.

9. Широке розгортання сувенірної промисловості виступило процесом протилежним до традиційної народної творчості. Тиражування художніми промислами сувенірів за еталоном-зразком, високі валові показники спричинили занепад традиційних шкіл народного мистецтва. Вимога “громадського звучання” зумовила появу в сувенірній продукції помпезних, громіздких речей, переповнених героїчним пафосом та радянським патріотизмом.

10. Традиції народного мистецтва не знаходили засвоєння своїх стилістичних особливостей у радянській художній промисловості. Аналіз музейних творів показав, що в більшості випадків окремі елементи орнаменту, колорит, типові форми переносили без глибокого розуміння знакової символіки дбайливого ставлення до традицій.

11. Вперше здійснений позаідеологічний аналіз радянських мистецтвознавчих видань показав тенденцію заполітизованості, ідеологічних перекручень, обмеження у виборі дослідних тем, вибірковість підходів, шкали оцінок. Праці несуть відбиток методологічних вимог “партійності”, не відображають реальні закони функціонування народної творчості.

12. Дослідження розвінчаного і деміфологізованого соцреалізму дозволяє стверджувати, що тоталітарний реалізм сформував в українському народному мистецтві особливу, відокремлену від традиційної творчості галузь - “радянське народне мистецтво”, якому притаманні значна заполітизованість, насичення ідеологією та надособистісний сколективізований характер творчості.

Список публікацій за темою дисертації

1. Народна творчість і соціалістичний реалізм // Мистецтвознавство 2000: Науковий збірник. - Львів, 2001. - С.115-129.

2. Народне мистецтво радянського часу 1940-1950-х рр. під ідеологічним тиском “новаторства” // ВПУ: Мистецтвознавство. - Вип.III. - Івано-Франківськ: Плай, 2001. - С.87-97.

3. Проблема засвоєння стилістики народного мистецтва радянською художньою промисловістю 1960-1980-х рр. // ВПУ: Мистецтвознавство. - Вип.IV. - Івано-Франківськ: Плай, 2001. - С.145-153.

4. Український сувенір радянського часу. Здобутки і втрати // Наукові записки. - Тернопіль, 2002. - С.111-118.

5. Спростування заідеологізованих теоретичних положень радянського мистецтвознавства 1930-1980-х рр. // Мистецтвознавство'01: Науковий збірник. - Львів, 2002. - С.121-131.

Анотація

Новицька О.Р. Українське народне мистецтво 1920-1980-х рр.: Інтерпретація, оцінка, спростування. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.06 - декоративне і прикладне мистецтво. - Львівська академія мистецтв, Львів, 2003.

У дисертації досліджено розвиток та функціонування українського народного мистецтва в умовах радянської системи. Виявлено й класифіковано основні механізми впливу комуністичної ідеології на традиційну народну творчість, проаналізовано їх мету і наслідки. Розкрито динаміку зміни ідеологічного тиску на народне мистецтво впродовж 1920-1930-х, 1940-1950-х, 1960-х та 1970-1980-х рр. із зазначенням основних характерних рис. Здійснена інтерпретація проблеми сувенірного виробництва та продукції радянської художньої промисловості у контексті їх впливу на народне мистецтво. Спростовано заідеологізовані теоретичні положення та усталені стереотипи поглядів радянського мистецтвознавства на народну творчість.

Ключові слова: народне мистецтво, традиція, художні промисли, самодіяльність, сувенір, ідеологічний вплив, соціалістичний реалізм, радянська емблематика

Аннотация

Новицкая О. Р. Украинское народное искусство 1920-х-1980-х гг.:Интерпретация, оценка, опровержение. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата искусствоведения по специальности 17.00.06 - декоративное и прикладное искусство. - Львовская академия искусств, Львов, 2003.

В диссертации исследовано развитие и функционирование украинского народного искусства в условиях советской системы. Определены и классифицированы основные механизмы влияния коммунистической идеологии на традиционное народное творчество, проанализированы как цели, так и последствия. Раскрыта динамика изменений идеологического давления на народное искусство на протяжении 1920-х -1930-х, 1940-х - 1950-х, и 1960-х - 1980-х гг. с приведением основных характерных особенностей. Осуществлена интерпретация проблемы производства сувениров и продукции советской художественной промышленности в контексте их влияния на народное искусство. Проведен внеидеологический анализ советских искусствоведческих изданий по народному искусству, в результате которого отмечены тенденциизаполитизированности, идеологических штампов, ограничений в выборе исследовательских тем.

Ключевые слова: народное искусство, традиция, художественные промыслы, самодеятельность, сувенир, идеологическое влияние, социалистический реализм, советская эмблематика.

Summary

Novytska O.R. The Ukrainian Folk Art of 1920s to 1980s: Interpretation, Evaluation, Refutation. - Manuscript.

Dissertational thesis for obtaining a scientific degree of Candidate in Art Sciences, History and Theory of Arts: speciality 17.00.06 - decorative and applied art. - Lviv Academy of Arts, Lviv, 2003.

This dissertation presents an account of the research work on the development and the functioning of Ukrainian folk art under conditions of Soviet system. For the first time the folk art of 1920s to 1980 is being considered in it as an object of exploitation and pressure made by Soviet totalitarism, that ruined centuries-old laws of development and functioning in the sphere of artistic culture, destroyed human spiritual moral values and the national traditions. The complex of mechanisms used by totalitarian system for ideological influence upon the folk art is fixed in dissertation, viz.: Collectivisation campaign, the organization of workshop associations modeled after the Soviet standard as well as the administrative system to manage ones, the introduction of method of Socialist Realism, the exception of sacral objects, the propagation of amateurishness, the ideological "novatorship", nuverous tendentious exhibitional and museum activities, the competitive pressure of souvenir and artistic industries. Main attention is being accented to the aim of these mechanisms and to the harmful consequences of ones for the folk art.