Структурна цілісність культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат з культурології на тему:

Структурна цілісність культури

Вступ

Людство нашої планети Земля, яке становить понад шість мільярдів чоловік, ступило в третє тисячоліття. Світ, у якому ми живемо, надзвичайно складний і різноликий, причому ці ознаки тенденційно посилюються. Власне, відбувається процес всесвітньої глобалізації, який спричиняє небувалий вплив на всі сфери людського буття. Сьогодні все більше домінують в інформаційному просторі нові інформаційні технології: телебачення. Інтернет, космічний зв'язок тощо.

Відомо, мистецтво як форма культури охоплює все, що визначає людське існування. Глобалізація проникає практично в усі сфери нашого буття, починаючи з політики, економіки, культури і закінчуючи сферою свідомості, індивідуального і колективного підсвідомого, сферами естетичних, моральних, етичних переконань, нашої ідентифікації та пам'яті.

Яке місце в інформаційному просторі надалі належатиме мистецтву та його конкретним видам? Яку роль відіграватимуть вони у житті країни з погляду впливу на свідомість людей?

Після здобуття незалежності Україна вирішує завдання становлення ринкової економіки із відповідними атрибутами суспільно-політичних відносин. Однією з наболілих проблем розвитку української культури стало спрямування її на утвердження національного відродження українців та представників понад 134 інших національностей.

Розвиток ринкових відносин й утвердження принципів демократії, зміцнення широких зв'язків із країнами Заходу поряд з позитивним додали в наше життя чимало негативного. У цьому плані варто виокремити насамперед надмірну комерціалізацію культури і мистецтва.

Коли йдеться про культуру, у свідомості щонайперше зринає узагальнений образ, що об'єднує мистецтво, релігію, науку, мораль тощо. Проте це рівень буденної свідомості. Якщо ж говорити про культуру як про предмет науки культурології, вона при цьому розкриває сутність людського буття як реалізацію людської творчості та свободи.

Культура походить від латинської cultura (вирощування, обробіток, виховання, розвиток) і визначає історично певний ступінь розвитку суспільства, що уречевлюється в результатах матеріальної та духовної діяльності, у створюваній так званій другій природі. Під поняттям культури розуміється рівень розвитку певних історичних епох, соціально-економічних формацій, конкретних суспільств, націй і народностей, а також ступінь вдосконалення різних сфер людського буття. У найширшому розумінні термін «культура» охоплює все те, що визначає специфіку людського існування. Л у вужчому розумінні цей термін окреслює тільки сферу духовного людського життя.

Культура виступає продуктом матеріального та духовного перетворення дійсності людьми, досягнутого рівня в оволодінні силами зовнішньої і власної природи. У процесі розвитку культури змінюються не тільки речі та ідеї, але й самі люди. Із зовнішнього боку культура охоплює всі предметні наслідки людської діяльності, й водночас за своїм внутрішнім змістом є процесом розвитку самої людини як суспільної істоти, цілісної і гармонійної особистості, засобом існування та мірою індивідуально-творчого, соціального, інтелектуального, морального, естетичного і фізичного вдосконалення.

Культура поділяється на матеріальну та духовну, що відповідає двом основним видам суспільного виробництва. До духовної зазвичай належить сфера виробництва, поширення та споживання наслідків духовної діяльності, різноманітні види духовної творчості, освіта, виховання, діяльність засобів масової комунікації -- преса, радіо, кіно, телебачення, культурно-просвітницькі установи. Духовна культура ще поділяється на політичну, естетичну та художню, моральну, наукову, кожна з яких має свою специфіку. Проте головною залишається визначальна роль матеріальної культури в розвитку культури в цілому.

Культура також характеризується певною історичною типологізацією, тобто наявністю основних її історичних типів. Кожній суспільно-економічній формації притаманний свій тип культури. Втім це не означає розриву в історичному розвої культури, повного усунення попередньої культури, в тому числі художньої спадщини та традицій. Існування культури в історичному процесі не відміняє її загальнолюдської єдності та спадкоємності в розвитку. Отже, закладаються основи всесвітньої, загальнолюдської за своїм характером культури майбутнього.

Через культуру відбувається процес відособлення людини від інших істот.

Велика роль у культурному процесі належить свободі як невід'ємній духовній потенції людини, а також усвідомленню соціальної реалізації свободи. Без першого культура не існує, не може проявитися, а друге досягається лишена пізніших стадіях її розвитку.

Поняття культури припускає також не окремий творчий акт людини, але й творчість як універсальне ставлення її до світу, через яке вона створює світ і саму себе. Саме тому кожна культура-- це засіб творчої людської самореалізації, в певному розумінні неповторний всесвіт, створений своєрідним ставленням людини до світу і до самої себе. В цьому випадку осягнення інших культур збагачує нас не тільки новими знаннями, а й новим творчим досвідом.

Поняття культури можна визначити і через поняття смислу. Смисл тут виступає змістом людського буття, зокрема й внутрішнього, що взято в особливій ролі: виступати посередником у відносинах людини зі світом і з собою. Тому смисл визначає, що ми шукаємо і що відкриємо в собі і світі. Слід підкреслити, справжній смисл, адресований не тільки розуму, але й неконтрольованим глибинам душі, що в такий спосіб безпосередньо належить нашим почуттям та волі. Людина не завжди усвідомлює зміст, тому далеко не кожен смисл може виражатися раціонально. Підсвідомі глибини людської душі виступають джерелом більшості смислів тому, що смисл не завжди усвідомлюється і далеко не будь-який виражається раціонально. Проте такі смисли можуть стати загально значущими, об'єднати людську громаду і виступити базою її помислів і почуттів. Культура й складається саме із таких смислів.

Увесь людський світ наділяється такими смислами і. зрештою, виступає у своїй універсальній значущості. Інший світ людині нецікавий і непотрібний. Дослідник Н. А. Мещерякова виокремлює два основних типи ціннісного відношення -- для людини світ може виступати як "своє" і як "чуже". Культура, у свою чергу, виступає універсальним механізмом, за допомогою якого людина робить світ "своїм" і перетворює його в дім людського буття. мистецтво культура творчий

Отже, світ перетворюється в носія людських смислів, у світ культури. Відтак можна погодитися на таке визначення культури: "Культура-- це універсальний засіб творчої самореалізації людини" через виявлення смислу, прагнення розкрити і ствердити смисл свого життя у співвіднесеності його із смислом сущого. Культура постає перед людьми як смисловий світ, що об'єднує їх у певне угруповання (націю, релігійну або професійну групу тощо). Такий смисловий світ передається із покоління в покоління і визначає засіб буття та людського світосприйняття".

Основу будь-якого смислового світу складає домінуючий, смислова домінанта культури, яку визначають як загальне ставлення людини до світу, що зумовлює характер інших смислів та відносин. У цьому процесі культура та її смислова домінанта можуть реалізовуватися по-різному, проте в той же час наявність смислової єдності надає цілісність усьому, що роблять і що переживають люди.

Культура об'єднує й надихає людей, дає їм не тільки загальний засіб осягнення світу, а водночас і засіб взаєморозуміння, спільного переживання та мову як засіб вираження найпотаємніших душевних поривань.

Реалізація творчого людського начала та повнота його самовираження досягається через створення й використання різноманітних культурних форм. Кожна з них має специфічну та символічну системи.

Отже, перша культурна форма -- міфологія. "Міфологія (від грецьк. mylhos-- оповідь, переказ та logos-- слово, вчення) -- 1) сукупність міфів будь-якого народу; 2) спосіб духовно-практичного освоєння світу, форма суспільної самосвідомості та світосприйняття людини первісного докласового суспільства, викладені в системі міфів: 3) наука про міфи"'. Міф є не тільки історично першою формою культури, але й характеристикою духовного існування людини, що зберігається й тоді, коли міф втрачає своє панування. У ньому здійснюється підсвідоме смислове поріднення людини зі смислами безпосереднього буття, чи то буття природи, чи суспільства. У випадку коли міф виступає як єдина форма культури, це єднання призводить до того, що людина не відрізняє смисл від природної властивості, а асоціативний зв'язок від причинно-наслідкового. Міф домінує в свідомості первісного суспільства. В цілому міфологія орієнтована на подолання фундаментальних антиномій людського існування, на гармонізацію особистості, суспільства та природи. Джерелами міфологічного мислення була нездатність людний виділити себе з навколишнього середовища, синкретичність міфологічного мислення, що не відокремилося від емоційного, афективного середовища. Відтак стався метафоричний збіг природних та соціальних об'єктів, олюднення природного довкілля. Характерними особливостями міфологічного мислення є нечіткий розподіл суб'єкта і об'єкта, предмета та знака, речі і слова, істоти та її імені, просторових і часових відносин. Об'єкти об'єднувалися за вторинними чуттєвими якостями, суміжності у просторі та часі, виступали як знаки інших предметів. Отже, пояснення речі і світу, як правило, зводилося до розповіді про походження та творення. Для міфології є характерним різкий розподіл міфологічного, раннього та поточного, подальшого часу. Подія в міфології відокремлена від теперішнього часу значним часовим відтинком і втілює не просто минуле, а й окрему форму первинних процесів, предметів, подій, що передують емпіричному часові. Все, що відбувається в міфі, набуває значення зразка для відтворення. Специфічною функцією міфу є моделювання. В міфі за звичаєм поєднуються два аспекти: діахронічний (розповідь про минуле) та синхронічний (пояснення теперішнього або майбутнього). Для первісної свідомості зміст міфу був реальним, оскільки відображав колективний досвід осягнення дійсності пращурами. Цей досвід виступав предметом віри, а не практики. Метою міфів було утримання визнаної в цьому суспільстві системи цінностей, утримання та санкціонування певних норм поведінки. Формою виразу міфологічного світовідчуття була не тільки оповідь, але й дія -- обряди, танці тощо. В давніх культурах міф та обряд становили світоглядну, функціональну, структурну єдність, являючи собою як би два аспекти первісної культури -- словесний та дійовий, тобто "теоретичний" та "практичний". Міфологія вже на ранніх стадіях розвитку пов'язується з релігійно-містичними обрядами та входить значною частиною до складу релігійних вірувань. Міфології притаманні не тільки зачатки релігії, але й філософії, політичних теорій, різноманітних форм мистецтва.

Релігія як форма суспільної свідомості так само виражала потребу людини у відчутті своєї причетності до основ буття.

Релігія -- від лат. religio -- благочестя, побожність. Основною ознакою будь-якої релігії є віра в надприродне, в Бога.

Гносеологічні корені релігії становить такий рівень розвитку людського інтелекту, який характеризується зародками теоретичного мислення та можливістю відриву думки від дійсності. Відтак загальне поняття відокремлюється від позначеного ним предмета, стає окремою "істотою", а внаслідок-- на основі віддзеркалення людською свідомістю того, що є в ньому, --можуть сформуватися уявлення про те, чого в самій реальній дійсності не існує. І лише у зв'язку з усією сукупністю практичної діяльності людний, її суспільних відносин ці можливості реалізуються. Релігія виступає продуктом обмеженості практичного та духовного опанування світом па первісних стадіях людської історії. Усвідомлення людьми їхньої залежності від природних сил зафіксовано в первісних релігійних віруваннях. Первісна людина ще не відокремлює себе від природи та переносить на неї відносини, які формуються в первісній общині. Природні явища, з якими людина пов'язана у своїй повсякденній практичній діяльності і які мають для неї життєво важливе значення, стають об'єктом релігійного сприйняття. Основу свого існування первісна людина шукає в сфері потойбічного. Почуття страху в первісної людини перед таємничими силами природи, постійні пошуки засобів впливу на них були зумовлені безсиллям перед природою.

У релігії на відміну від міфу обожнюється не природа, а надприродні сили людини, дух, її свобода та творчість. Отже, помістивши божественне по той бік природи і розуміючи його як надприродний абсолют, релігія звільнила людину від міфологічного злиття з природою та внутрішньої залежності від стихійних пристрастей.

У процесі становлення релігії предметом наукового вивчення все більше розкривалися її земні витоки. В численних етнологічних дослідженнях (Е. Тайлор, Дж. Фрезер, Р. Маретт та ін.) релігія характеризувалася в її елементарних проявах. Це допомогло реконструювати історію виникнення релігійних вірувань, а також зв'язок релігійної свідомості з розвитком мови та загальним культурним розвитком давнього світу.

Коли міф історично зживає себе, а релігія визначає сферу свого впливу, свідомість людини розвинена вже настільки, що вона потребує самоконтролю в умовах відносної внутрішньої незалежності від колективу, виникає мораль.

Мораль (лат. moralis -- моральний, від mores -- звичаї) -- система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють моральну поведінку людей.

Мораль виникає як внутрішня саморегуляція у сфері свободи. В процесі розширення цієї сфери зростають й моральні вимоги до людини. Мораль регулює поведінку та свідомість людини в усіх сферах суспільного життя -- політиці, науці, в особистих, сімейних, міжкласових та міжнародних відносинах, у праці, побуті. Принципи моралі мають соціально-загальне значення, оскільки поширюються на всіх людей, фіксують те загальне, що складає культуру міжлюдських стосунків і віддзеркалюються в багатовіковому суспільному досвіді. Узагальнений характер моральних принципів дає змогу моралі відображати глибинніші шари соціально-історичних умов людського буття, виражати його сутнісні потреби. Розвинена мораль виступає реалізацією духовної свободи людини, вона базується на утвердженні самоцінності людини незалежно від об'єктивної доцільності природи та суспільства.

Як основний тип нормативної регуляції дій людини (право, звичаї, традиції), мораль перетинається з ними і в той же час суттєво від них відрізняється. Тим-то в моралі оцінюються не тільки практичні дії людей, але й їх мотиви, спонукання та наміри.

Філософія виникає як духовне подолання міфу, що не припускає критичного осмислення мудрості та її раціонального доказу. Тому головне завдання філософії-- прагнення виразити мудрість у формах думки. Філософія (грецьк. phileo -- люблю та sophia-- мудрість) -- форма суспільної свідомості, яка дає теоретичне розв'язання питань світогляду з точки зору відношення людини і світу, мислення та буття, духовного і матеріального. Філософія прагне раціонально пояснити буття, досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне та естетичне ставлення людини до світу, виробляючи узагальнену систему поглядів на світ і на місце в ньому людини1. Філософське знання представляє світ та речі в їх людському (ціннісно-змістовому) вимірі й виступає як теоретичний світогляд, що неподільно пов'язаний із соціально-класовими інтересами, з політичною та ідеологічною боротьбою. Зумовлена соціальною дійсністю, філософія активно впливає на суспільне буття і тим самим сприяє формуванню нових ідеалів та культурних цінностей. Говорячи словами Г. В. Ф. Гегеля (1770-1831), філософія виступає як теоретична душа культури, оскільки як теоретична форма свідомості вона раціонально зумовлює свої принципи і тим самим відрізняється від міфологічної та релігійної форм світогляду, що базуються на вірі й віддзеркалюють дійсність у фантастичній формі. Наявність різноманітних культур у суспільній практиці людини передбачає важливість різних смислових позицій в кожній культурі і тим самим приводить до багатоманітності дискутуючих філософських вчень. Теоретичне мислення є основним методом філософського пізнання. Воно базується на сукупному досвіді людства, на досягненнях науки та культури в цілому.

Мистецтво виступає як потреба людини в образно-смисловому виразі та переживанні значущих моментів свого існування. Мистецтво створює для людини "другу реальність" -- світ життєвих переживань, що виражені спеціальними образно-смисловими засобами. Прилучання до цього світу, самовираження і самопізнання в ньому є однією з найважливіших потреб людської душі.

Головною метою науки є раціональна реконструкція світу, в основі якої знаходиться осягнення його суттєвих закономірностей. Наука тісно пов'язана з філософією, що виступає як загальна методологія наукового пізнання, оскільки кожна наука досліджує якісно визначену систему закономірностей, але в той же час жодна окрема наука не вивчає закономірностей, що є загальними для явиш природи, розвитку суспільства та людського пізнання. Саме ці закономірності і є предметом філософії.

Наука виступає специфічною формою людської діяльності, головною функцією якої є вироблення та теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. В ході історичного розвитку здійснюється перетворення науки у продуктивну силу суспільства та важливий соціальний інститут.

Головна мета науки -- теоретичне відображення дійсності, опис, пояснення та передбачення процесів і явиш дійсності, що складають предмет її вивчення на основі відкритих нею законів.

Наука як виробництво знань є специфічною формою діяльності. Використання знань у матеріальному виробництві здійснюється як засіб підвищення продуктивності праці. Набуття знань у науці (теоретичний опис, схеми технологічних процесів, зведення експериментальних даних, формули) створюють головну і безпосередню мету. Тому наукова діяльність на відміну від видів діяльності, результат яких у принципі буває відомий заздалегідь, дає нові знання, тобто як результат є принципово нетрадиційним, що дає змогу виступати науці як силі, яка постійно революціонізує інші види діяльності. Між наукою та мистецтвом як специфічними формами суспільної свідомості немає неперехідної межі. їх поєднує творчо-пізнавальне ставлення до дійсності. Тому мистецтво часто визначають як "мислення в образах", а науку як "мислення у поняттях", тим самим підкреслюючи, що мистецтво розвиває переважно чуттєво-образний бік творчих здібностей людини, а наука здебільшого інтелектуально-понятійний.

Взаємозв'язок між наукою та філософією як формами суспільної свідомості має складний характер, оскільки філософія виконує щодо науки функції методології пізнання та світоглядної інтерпретації його наслідків. Ці форми суспільної свідомості об'єднує також прагнення до побудови знання у теоретичній формі, до логічної доказовості висновків. Наука через філософію та загальну теорію суспільних наук також пов'язана з ідеологією і політикою.

Розвиток культури відбувається у суперечливій єдності з цивілізацією. Проте тільки за допомогою цивілізації здатні реалізовуватися творчий потенціал та гуманістичні цінності культури. Проте однобічний розвиток цивілізації здатний призвести до забуття найвищих ідеалів культури.

Размещено на Allbest.ru