В другому підрозділі (1.2. “Професіоналізм і дилетантизм”) “професіонал” трактується як суб'єкт професійної діяльності; індивід, який задовільно (тобто, з позитивним результатом) виконує завдання певного виду соціокультурної практики і внаслідок цього отримує від даної діяльності засоби до існування. Для характеризації професіонала суттєві три моменти: а) об'єктивна соціокультурна визнаність, важливість певної персональної активності; б) відповідність між завданнями того чи іншого виду діяльності та особистісними властивостями суб'єкту дій; в) потреби та мотивація діяльності, які забезпечують існування людини.

З цих положень виводиться дефініція поняття “професіоналізму”. Під цим словом розуміється комплекс особистісних властивостей суб'єкта дій, який визначається соціокультурними функціями (завданнями) і типовими умовами здійснення даного виду діяльності. “Суб'єктом дій” може бути не тільки індивід, але також певна множина індивідів (скажімо, ансамбль співаків, соціальна група, каста). Тому можна говорити про професіоналізм конкретного хорового колективу, соціальної групи мандрівних співців-бандуристів і т. п.

Отже, професіоналізм як комплекс особистісних властивостей є тою необхідною якістю людини, що дозволяє їй досягти позитивних результатів у певному виді культурної практики. Оскільки “позитивність результатів” - поняття відносне, професіоналізм дуже часто інтерпретується як поняття оціночне. Воно може бути співвіднесено просто з позитивними результатами діяльності, або тільки з високими, чи навіть лише з видатними “продуктами” дій професіонала. Такий широкий спектр оціночного тлумачення “професіоналізму” дещо заважає цьому поняттю затвердитися в певному теоретичному значенні і породжує іноді досить протирічні судження.

Оціночні аспекти центральної категорії дисертації аналізуються в контексті протиставлення понять “професіоналізм” і “дилетантизм”. Розглядаються думки О. Сєрова, О. Кошиця, І. Ляшенко та інших авторів про відношення між професійним мистецтвом, аматорством, дилетантизмом, художньою самодіяльністю та фольклором. Доводиться, що найбільш доцільною є трактування даного рядка зв'язаних між собою понять, яке базується на функціональних соціокультурних критеріях і позбавлене елементів емоційної оцінки та градації естетичної якості результату.

Підрозділ 1.3. присвячено взаємному відношенню понять “професіоналізм” і “майстерність”. Поняття професіоналізму пропонується розуміти ширше від поняття художньої майстерності (тобто, від розвинутих умінь в певній галузі діяльності). Професіонал у будь-якій творчій справі має володіти майстерністю. Проте, професіонала характеризують також визначеність соціального і економічного статусу в структурі суспільної практики, корпоративні етичні відносини, інтереси до фахових питань та інше.

Розділ 2. “Хормейстерський професіоналізм в психологічному аспекті (як готовність до діяльності)”. Підрозділ 2.1. (“Професійна діяльність та готовність до неї”) присвячується одній з центральних категорій психологічної теорії діяльності (праці С. Рубінштейна,О. Леонтьєва, П. Анохіна та ін.), а саме - категорії готовності. Дана категорія отримала сьогодні провідне значення в педагогічній та віковій психології, дидактиці, методиках навчання.

В дисертації пропонується розрізняти поняття готовність до дій та готовність до діяльності. Перше наближається за смислом до терміну “атитюд” (установка до сприйняття або дії), а друге має значення, що виходить за межі чисто психологічної категорії і трактується як комплекс умов та факторів успішної діяльності.

Зауважується, що основання готовності (як в першому, так і в другому сенсі) є здібності людини. Однак, успішна діяльність залежить не тільки від здібностей людини. Велике значення має також наявність досвіду в будь-якому виду дій. Такий досвід звичайно конкретизується психологами та педагогами в категоріях навичок, знань та умінь, розуміння мети та засобів її досягнення. Важливе значення мають також мотивація поведінки, міра її усвідомленості, емоційний настрій тощо.

Проведений аналіз різних уявлень психологів та педагогів (Б. Тєплова, В. Крутецького, А. Лінєнко та ін.) про структуру готовності індивіда до професійної діяльності дозволив виявити необхідні обов'язкові компоненти даної якості і синтезувати її описову (дескриптивну) модель. В найбільш розгорнутому схематичному вигляді вона має такий вигляд:

ГОТОВНІСТЬ = потенції + тенденції + ВЛАСТИВОСТІ ХАРАКТЕРУ (воля, емоційність, комунікативність та ін.) + ВЛАСТИВОСТІ СВІДОМОСТІ (естетичні, художні, етичні цінності, світогляд, вірування).

До потенцій відносяться: природні задатки, здібності та компетентність професіонала (тобто його навички, знання та уміння). Склад тенденцій визначається потребами, мотивами, інтересами, схильностямі. До властивостей характера віднесемо, насамперед: темперамент, волю, емоційність, комунікативність. Свідомість обумовлюється переважно типом світогляду, віруванням, етичними, естетичними, художніми та гностичними цінностями.

У другому підрозділі (2.2. “Компоненти та структура хормейстерського професіоналізму”) кожний з встановлених компонентів моделі отримав конкретизацію відносно діяльності хормейстера. В цій конкретизації ми спиралися на результат аналіза теоретичних, методичних, публіцистичних праць майстрів хорового мистецтва: О. Кошиця, Г. Верьовки, Г. Дмитревського, К. Пігрова, А. Єгорова, К. Птиці, К. Ольхова, С. Казачкова, В. Чернушенко та ін.

Здібності диригента-хормейстера розглянуті як комплекс індивідуально-типологічних властивостей особистості. Даний комплекс складається в процесі онтогенезу особистості на основі різних природних задатків та досвіду діяльності. У даний комплекс властивостей входять: 1) загальні фізіологічні і психічні здібності індивіда (здатність до імітації руху, до швидких та добре координованих жестів, звукова та образно-асоціативна пам'ять); 2) загальні музичні здібності (ладове почуття, здатність довільно користуватися слуховими уявленнями, почуття ритму й темпу; 3) здібності до хорового музикування (вокальні дані); 4) специфічні диригентські здібності (пластичний та природно виразний жест, миттєва реакція на звучання голосів хору).

Компетентність хорового диригента характеризується: 1) навичками вокалізації; 2) навичками жестикуляції та міміки; 3) умінням образно уявляти хорове звучання (внутрішній слух); 4) умінням керувати звучанням хору за допомогою жестикуляційно-мімічних засобів комунікації, 5) умінням готувати себе та хор до інтерпретації творів; 6) психолого-педагогічними, музично-теоретичними, музично-історичними знаннями та уміннями.

Серед різноманітних мотивів діяльності хормейстера найбільш специфічними й плідними є схильність до хорової музики і диригентської творчості, відношення до даного виду мистецтва як до високої естетичної, етичної, виховної та дидактичної, ідейної цінності (аксіологічний мотив). Специфічною професійною властивістю характера є міцна воля до організаційно-колективних дій, комплекс якостей соціального лідера, емоційна рухливість, комунікативність, екстравертивність. Головними властивостями свідомості, що визначають готовність хормейстера до професійних дій є розгалужена й струнка система цінностей, яка відповідає ієрархії загально людських, а також історично та етнічно обумовлених культурних цінностей.

Розділ 3. Хормейстерський професіоналізм в культурно-історичному аспекті. У підрозділі 3.1. вивчаються соціокультурні функції хорового мистецтва і, відповідно, завдання музиканта, який виконує провідну, організаційну роль у даному виді творчої діяльності. Встановлюється, що хорова музика виявляє особливо могутні потенції у виконанні експресивної, комунікаційної, соціально-консолідуючої, ціннісно-орієнтаційної, виховної та дидактичної функцій.

В другому підрозділі (3.2. “Історико-культурні типи хормейстерського професіоналізму і традиція хорового мистецтва в Україні”) запропонована музично-культурологічна типологія хормейстерського професіоналізму, в основу якої покладено критерій культурних функцій музиканта-фахівця та умов його творчої діяльності. Найстаріший і відправний для культур різних етносів і різних епох тип хормейстерського професіоналізму (точніше, напів-професійного мистецтва, за виразом Е. Алексєєва) позначений давньогрецьким терміном корифей. Основною спеціальною функцією корифея є зразкові виконавські дії (спів та обрядово-пластична жестикуляція). Суто “керівні дії” корифея є мінімальними (до них входить визначення звуковисотного рівня інтонування, подача знаку до початку і завершення спільного звучання, регулювання темпу). Даний тип професіоналізму є природно властивим для музичного фольклору. Він особливо яскраво виявляє себе в багатоголосному “артільному” співі слов'янських народів. Тут до основних функцій корифея додається завдання координації динамічного і гармонічного “балансу” голосів.

Наступний стадіально-історичний тип хормейстерського професіоналізму позначений греко-візантійським терміном доместик. Цей тип діяльності намітився в музичному побуті стародавніх культур (Єгипту, Іудеї, Греції) і виразно позначився в епоху середньовіччя в практиці церковного хорового співу. До різноманітних і складних функцій середньовічного доместика входили: а) зразковий (орієнтуючий) спів, б) знання і чітке виконання музичного чина Богослужіння, в) творчі уміння (пристосування нових текстів до наспівів, уміння варіювати композицію наспіву і прикрашати його мелізматикою, в ідеалі - композиторське уміння), г) навчання співаків (формування вокальних навичок і спеціальних хорових умінь, розучування репертуару, викладання основ музичної теорії. Спеціальною функцією доместика, що одержала надалі особливий розвиток, було керівництво хором під час виконання музики. Ця функція визначила розвиток хейрономічної техніки і була “зерном” нового виду мистецтва - мистецтва диригування.

Більш пізній тип хормейстерського професіоналізму, поява якого також пов'язана, в першу чергу, з церковною практикою, був визначений за допомогою латинського терміна регент. Цей тип музиканта у слов'янських культурах східно-християнської традиції склався під впливом музичної культури Заходу. Він виник в умовах спеціалізації у сфері церковного та позацерковного духовного музикування. Функції регента були не такі широкі, як у доместика. Регент, беручи участь у хоровому співі, не зобов'язаний був служити хористам як наочний зразок вокальної майстерності. Він не займався творчістю (на цьому етапі розвитку церковної музичної культури формується уже власне композиторська спеціалізація). Разом з тим, регент виконував роль учителя музики. Розучуючи з хористами піснеспіви, він попутно викладав їм основи музичної грамоти, нотного письма, поетики та естетики музики. Головною ж спеціальною функцією регента в умовах багатоголосного співу стали контроль за ритмічним і звуковисотним узгодженням голосів, турбота про рівне і естетично привабливе звучання хорових груп і всього ансамблю в цілому, досягнення ясної просодії текстів. Ці завдання стимулювали розвиток техніки керування хором. В умовах, коли музична частина церковного обряду отримала відносну волю (маються на увазі свого роду “художні” відступи від молитовних дій у структурі служби), саме регенту довірявся вибір музичних творів і визначення характеру їхнього виконання. Це підвищувало значення художнього смаку регента і його відповідальність за художньо-образну інтерпретацію музичних фрагментів Богослужіння. Дані властивості стали основою для подальшого вирізнення мистецтва світського диригування.

Наступний історичний тип хормейстерського професіоналізму названо диригентським. Його поява була пов'язана з розвитком спеціалізації музичної діяльності (кристалізацією професій композитора, музиканта-виконавця, музиканта-педагога, теоретика, критика). А головне, становлення цього типу хормейстера обумовлено появою сфери концертно-філармонічного світського хорового музикування. Даний тип хормейстерського професіоналізму є найкраще вивченим і описаним в хорознавській літературі. Він і сьогодні є провідним у нашій культурі. Саме на нього зорієнтована сучасна хормейстерська освіта.

Типологічний аналіз функцій професійного хормейстера доповнюється розглядом головних ознак еволюції мистецтва хорового співу в Україні. Початковий етап у розвитку хорового мистецтва України охоплює період Київської Русі і Польсько-Литовської Унії. Важливим визначальним фактором розвитку української хорової культури стали запрошені з-за кордону музиканти-професіонали, носії традиції візантійського богослужбового співу. Грецькі, болгарські, а потім і київські доместики розгорнули активну роботу з будівництва хорової культури. При київських церквах, потім при монастирях були відкриті співочі школи, у тому числі і жіночі (тобто, не призначені тільки для церковних потреб), що дало імпульс до розвитку плідної системи музичного виховання у вітчизняній культурі.

Період українського культурного відродження (17-18 століття) висунув на перший план у загальнокультурному процесі фігуру регента. Оплотом високих досягнень у системі національної музичної освіти стала система братських шкіл, духовних училищ і академій. Найважливішу роль у цих учбово-просвітницьких установах грали класи співу та професійна робота учнівських хорів. Практично, усі представники українського духівництва, а також учителі того часу були обізнані в музичній грамоті (нотолінійному письму) і володіли розвинутим умінням хорового співу.

Третій період, який можна назвати періодом національної самосвідомості (19 - початок 20 ст.), характеризується широким розвитком аматорського музикування. Одним з показових ознак цього етапу стала поява незалежних від церкви і від аристократичної опіки фахівців хорової справи, тобто власне хорових диригентів. Яскравий представник цього нового типу професіонала - М. Лисенко, якого справедливо вважають засновником світської української школи диригування. Більшість представників цієї нової вільної диригентської професії проходили початкову підготовку в духовних навчальних закладах, мали кваліфікацію регентів і, як правило, поряд зі світською практикою, працювали з церковними хорами.

У післяреволюційній Україні головною фігурою в області хорового мистецтва став диригент, орієнтований на завдання художньої інтерпретації світської музики, який працював однаково успішно з професійними й аматорськими хорами (колективами художньої самодіяльності). Головне завдання професіонала на цьому етапі - виконувати, інтерпретувати твори хорової музики в концертних умовах, для підготовленого слухача. До середини 50-х років хорова культура України була представлена великим числом хорів усіх різновидів. У 80-х роках у самодіяльній хоровій культурі намітилися ознаки регресу.

Сучасний етап в історії культури України, обумовлений статусом незалежної держави, виявляє передумови розвитку нових ознак хормейстерського професіоналізму. Імовірно, в умовах глобалізації музичної культури в сучасному світі і, одночасно, зміцнення “охоронної” тенденції національно самобутніх культур особливо важливим стає поліфункціональна установка творчої діяльності хорових колективів та їхніх керівників. Сучасний хормейстер-професіонал повинен мати готовність до мобілізації усіх своїх музикантських і артистичних можливостей для виконання нових синтетичних і поліфункціональних завдань сьогоднішнього культурного буття.

Висновки дисертації

1. Проблема професійної діяльності та необхідних для такої діяльності особистісних властивостей - професіоналізму - музиканта-виконавця викликає спеціальний науковий інтерес. Вона вивчається в різних аспектах і з різних методологічних позицій. Втім, у рідких випадках вона стає предметом окремого комплексного дослідження. В контексті положень і категорій хорознавства проблема професіоналізму спеціально не розглядалася, хоча майже в кожній праці дослідницького чи навчального характеру з питань хорового мистецтва та хорової освіти розглядаються окремі сторони цієї проблеми.

2. Найбільш розробленими аспектами проблеми професійної діяльності хорового диригента є питання диригентської техніки і шляхів її формування, навичок співу в хорі, інтерпретаційних умінь і деяких інших сторін хормейстерського професіоналізму. Але є і мало вивчені аспекти проблеми. До таких відносяться психологічний та історико-культурологічний аспекти. Перший з них визначається дослідженням цілісної системи властивостей особистості музиканта-професіонала, другий - визначенням типових функцій та історичних обставин здійснення даного виду художньої діяльності. Саме ці аспекти стали головними в нашій роботі.

3. Під “професією” розуміється вид діяльності, що вимагає від суб'єкту певної спеціальної підготовки і звичайно є джерелом засобів існування. Людська цивілізація йде шляхом диференціації видів діяльності. Ця тенденція в розвитку суспільства визначається як професіоналізація. Самий тип культури, у якому панує подібна тенденція може бути охарактеризований як культура професіоналізму. У музичній культурі європейських країн дана тенденція проявила себе особливо виразно у вигляді могутнього шару професійної творчої практики.

4. В дисертації професіоналізм хормейстера трактується в психологічному та культурологічному аспектах і визначається як система індивідуально-типологічних особистісних властивостей суб'єкта, що корелює з соціокультурними функціями керування практикою хорового виконавства та історичними умовами даного виду діяльності. Комплекс професійних властивостей особистості дозволяє людині досягати в певному виді діяльності результатів, що відповідають історично конкретним соціокультурним потребам.

5. Професіоналізм може оцінюватись як така властивість, що має рівневу градацію та відтінки. Говорять про “недостатній”, “високий”, “бездоганний” професіоналізм. Професіоналізм найчастіше вважають необхідною і бажаною властивістю кожного музиканта (на відміну від дилетантизму). Рідше професіоналізм трактується як негативне явище. В дисертації доводиться доцільність емоційно нейтрального відношення до цього поняття, що має сприяти уточненню його значення, підвищенню його еврістичного потенціалу.

6. Поняття професіоналізму пропонується розуміти ширше від поняття художньої майстерності (розвинутих умінь в певній галузі діяльності). Професіонал у будь-якій творчій справі має володіти майстерністю. Але не тільки ця властивість характеризує професіонала, але також визначеність соціального і економічного статусу в структурі суспільної практики, корпоративні етичні відносини, інтереси до фахових питань та інше.

7. В дисертації розроблена описова модель хормейстерського професіоналізму. Основою для побудови такої моделі стала психологічна теорія готовності людини до певної діяльності. Пропонується розрізняти готовність особистості до певних дій (так званий “атитюд”, “установка”) і готовність до діяльності. Друга з цих категорій значно ширше за змістом, складніше й істотніше для вивчення музичної діяльності, зокрема, професійної діяльності хормейстера. Аналіз суджень про структуру готовності, що висловлюються в психологічній і педагогічній літературі, привів до висновку такої теоретичної “формули”: готовність до діяльності обумовлюється характером, свідомістю, потенціями і тенденціями особистості.

8. Кожний з встановлених компонентів отримав конкретизацію стосовно діяльності хормейстера. Комплекс здібностей складається в процесі онтогенезу особистості на основі різних природних задатків та досвіду діяльності. У даний комплекс властивостей входять: 1) загальні фізіологічні і психічні здібності індивіда, 2) загальні музичні здібності, 3) музичні здібності до хорового музикування (у першу чергу - вокальні дані), 4) здатність до керування хоровим співом.

9. Компетентність хорового диригента характеризується: 1) навичками вокалізації; 2) навичками жестикуляції і міміки; 3) умінням образно уявляти хорове звучання (внутрішній слух); 4) умінням керувати звучанням хору за допомогою жестикуляційно-мімічних засобів комунікації, 5) умінням готувати себе і хор до інтерпретації творів; 6) психолого-педагогічними, музично-теоретичними, музично-історичними знаннями.

Серед різноманітних мотивів діяльності хормейстера найбільш специфічними й плідними є схильність до хорової музики і диригентської творчості, відношення до даного виду мистецтва як до високої естетичної, етичної, виховної та дидактичної, ідейної цінності (аксіологічний мотив).

10. Аналіз категорії професіоналізму в культурологічному аспекті опирався на виявлення соціокультурних функцій хорового мистецтва і, відповідно, завдань музиканта-виконавця, що виконує провідну роль у даному виді творчої діяльності. Виявлено, що хорова музика має усі функції, що властиві музичному мистецтву. При тому, вона виявляє особливо могутні потенції у виконанні експресивної, комунікаційної, соціально-організуючої (консолідуючої), ціннісно-орієнтаційної, виховної та дидактичної функцій.

11. У дисертації запропонована музично-культурологічна типологія хормейстерського професіоналізму, в основу якої покладено критерій культурних функцій музиканта-фахівця й умов його творчої діяльності. Вирізняються такі культурологічні типи хормейстерського професіоналізму: а) корифей, б) доместик, в) регент, 4) диригент. Кожний тип має певні свої властивості, що відрізняють його від інших типів. Загальними властивостями усіх типів (тобто, культурологічним інваріантом хормейстерського професіоналізму) виступають функції організаційних та керуючих дій. Головними варіантними (історично змінними) функціями є зразкове вокальне інтонування, імпровізація та композиція, консолідація співу з ритуалом, виховання та навчання хористів.

12. У дисертації запропонована стадіальна модель становлення і розвитку хормейстерського професіоналізму в Україні. Виділено 3 етапи історії, що репрезентують різні культурологічні типи професії хорового диригента.

Початковий етап охоплює період Київської Русі і Польсько-Литовської Унії. Він представлений фігурою доместика. Наступний етап - період українського культурного відродження (17-18 століття) висунув на перший план типову постать регента. Третій період, якому притаманні процеси зростання національної самосвідомості (19- початок 20 століття), характеризується широким розвитком аматорського, напівпрофесійного та цілком світського концертного музикування. Показова ознака цього етапу - поява власне хорових диригентів (М. Лисенко, М. Леонтович, К. Стеценко та ін.).

Сьогоднішня практика хорової культури базується на диригентському типі хормейстерського професіоналізму. Проте, кінець 20 - початок 21 століття ознаменовані явищем культурного плюралізму, відтворення та відновлення музичних мов, традицій давніх та екзотичних культур. Це надає актуальності усім історико-культурним типам професіональної діяльності керівника хору.

13. Цей висновок має безпосереднє практичне значення для процесу підготовки кваліфікованих представників хормейстерської професії в середніх та вищих учбових закладах. Разом з висновками щодо психологічного змісту категорії хормейстерський професіоналізм, висловлені положення можуть бути враховані при плануванні стратегії і тактики спеціальної освіти, зокрема, в справі складення професіограми хормейстера з певним рівнем підготовки та при плануванні учбового процесу.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ

Селезнева Н. О профессионализме хормейстера (к определению понятия) // Сучасні проблеми методичного аспекту освіти та мистецтвознавства. Зб. наук. праць.Заг. ред. Г.Є.Гребенюк. - К.: Науковий світ, 2002. - С. 244-252

Селезнева Н. Профессионализм и дилетантизм (аматорство) в хоровом искусстве Украины // Підготовка творчої особистості у мистецьких вищих навчальних закладах / Збірник наукових праць. - Харків: Принт Дизайн, 2003. - С. 94-102.

Селезнева Н. Взаємозв'язок мистецтва хорового співу та народної освіти в українській культурній традиції // Розвиток інноваційних процесів у навчально-виховних закладах. - Ч. 1 / Проблеми сучасності: культура, мистецтво, педагогіка. Зб. наукових праць. - Харків: Стиль-Издат, 2003. - С. 200-206

Селезнева Н. Хоровий спів як засіб морально-духовного виховання дітей та молоді в сучасній Україні // Морально-духовний розвиток особистості в сучасних умовах (Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді). - Збірник наукових праць. Інститут проблем виховання АПН України.- Київ: Педагогічна думка, 2000. Кн. 2. - С. 75-81.

Селезнева Н. Дирижерско-хоровая подготовка учителя музыки в аспекте проблемы педагогической готовности // Науковий вісник ПДПУ ім. К.Д. Ушинського / Збірник наукових праць / Вип. 3-4. -Одеса, 2001. - С. 124-130.

Селезнева Н. Формування духовних цінностей майбутнього вчителя музики засобами хорового співу // Науковий вісник ПДПУ ім. К.Д. Ушинського. Збірник наукових праць / Вип. 6. - Одеса, 2001. - С. 5-9.