Українські передвижники

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

НТУ "ХПІ"

Контрольна робота

Українські передвижники

Виповнив:

Моргунов М.В.

Провірив:

Барков А.С.

Харків, 2011 рік

Зміст

Вступ

1. Коротка характеристика, напрямки передвижників

2. Найвидатніші українські передвижники

3. Значення творчості передвижників

Література

Вступ

Товариство пересувних художніх виставок (Передвижники) - творче об'єднання російських художників, що існувало в останній третині XIX століття. В естетичному плані учасники Товариства, або передвижники, цілеспрямовано протиставляли себе представникам офіційного академізму. Засновниками товариства були І.Н. Крамськой, Н.Н. Ге та ін.

У своїй діяльності передвижники надихалися ідеями народництва. Передвижники вели активну просвітницьку діяльність, зокрема, організовуючи пересувні виставки; життя Товариства будувалася на кооперативних засадах.

1. Коротка характеристика, напрямки передвижників

Передвижники - це живописці реалістичного напряму, які входили в найбільшу російське прогресивне демократичне об'єднання - Товариство пересувних художніх виставок (1870-1923 р). Створене за ініціативою Г.Г. М'ясоєдова, М.М. Ге, В.Г. Перова, Товариство включило у свій склад передові сили російської демократичної художньої культури, зокрема, ряд членів розпадається вже на той час Артілі художників, воно розвивало кращі традиції цього об'єднання.

Товариство являло собою принципово нову, своєрідну творчу організацію художників, виникнення якої, проте, було підготовлено попереднім розвитком російського реалістичного мистецтва і особливо мистецтва 50-60-х років 19 століття. Передвижники ставили перед собою завдання суспільно-естетичного виховання народних мас і прагнули до широкої популяризації свого мистецтва. У зв'язку з цим вони влаштували, починаючи з 1871 року, в Петербурзі і в Москві 48 виставок, які потім зазвичай пересувалися ними в Київ, Харків, Одесу, Кишинів, Ригу, Казань, Орел і інші великі міста країни.

Звідси і пішла назва «передвижники». Ідейним і організаційним керівником передвижників довгі роки був І.М. Крамской. Велике значення для розвитку та популяризації мистецтва передвижників мала діяльність В.В. Стасова, зокрема, його критичні статті, який хоча й не був формально членом Товариства, по суті був поряд з Крамским ідеологом цього об'єднання. До складу товариства в різний час входили А.М. і В.М. Васнецова, І.І. Левітан, В.Е. Маковський, В.М. Максимов, В.Д. Полєнов, И.Е. Рєпін, К.А. Савицький, А.К. Саврасов, В.А. Сєров, В.І. Суріков, І.І. Шишкін, Н.А. Ярошенко. У виставках передвижників брали участь М.М. Антокольський, В.В. Верещагін, С.А. Коровін. Членами Товариства були також відомі українські, вірменські, латиські, мордовські художники: К.К. Костанді, П.А. Левченко, В.Я. Суреньянц, К.Ф. Гун.

У своїй творчості передвижники, на основі реалістичного методу, глибоко і всебічно відображали перш за все сучасну їм життя трудового народу Росії. Істинно народний побутовий жанр, кращі зразки якого відрізнялися бойової публіцистичність, був провідним у їхній творчості. Важливе місце займало у них і мистецтво портрета, чудове змістовністю соціально-психологічних характеристик. Зображували вони переважно передових діячів культури та представників трудового народу. Багато творів передвижників присвячені російської історії, в якій їх увагу особливо приваблювали повні драматизму народні рухи. Ці твори були відзначені глибиною історичного пізнання минулого.

У пейзажних роботах передвижники зверталися до простих, звичайним мотивами рідної природи, створюючи картини, пройняті патріотичним почуттям, великим суспільним змістом. Значна кількість творів передвижників відтворювало образи народної творчості та літератури. Ґрунтуючись на матеріалістичної естетики В.Г. Бєлінського, Н.А. Добролюбова і Н.Г. Чернишевського і висловлюючи ідеї широкого демократичного руху 2-й половини 19-го і початку 20-го століть, передвижники створювали мистецтво критичного реалізму.

Правдиво зображуючи події та сцени з життя та дотримуючись вимог революційно-просвітницької естетики, вони в своїх роботах виносили вирок навколишньої дійсності, викривали варварство і дикість самодержавно-кріпосницьких порядків, злидні, жорстоке пригнічення народу. Разом з тим передвижники показали героїчну боротьбу народу за соціальне і національне визволення, мудрість, красу, силу людини праці, різноманіття і поетична чарівність рідної природи.

Відстоюючи і розвиваючи принципи реалізму, національності та народності мистецтва, організація передвижників дуже скоро перетворилася на найбільший центр художнього життя Росії, в оплот нового реалістичного напряму в живописі, а імператорська Академія мистецтв, хоча і залишалася офіційним керівним органом в галузі мистецтва, все більше втрачала авторитет і цю роль основного центру. Передвижники боролися як з Академією мистецтв, культивувати абстрактне, ідеалізований мистецтво, далеке від потреб і запитів трудового народу, так і з усілякими декадентськими, естетичними течіями, що проголошував ідеалістичний гасло «мистецтво для мистецтва».

Своєю творчістю і діяльністю за його популяризації передвижники активно брали участь у широкому загальнодемократичному русі епохи, у боротьбі прогресивних громадських сил проти самодержавства і пережитків кріпацтва в царській Росії. Саме тому передвижників підтримувала передова частина суспільства. Разом з тим передвижники піддавалися всіляким обмеженням з боку офіційних установ царської Росії, прямий цькування і гонінь з боку реакційної преси.

Протягом 70-80-х років 19-го століття творчість передвижників поглиблювати і вдосконалювати. Їх організація міцніла, набувала дедалі більший авторитет і популярність у широкої публіки. У 1863-му 14 юнаків, найкращих випускників імператорської Академії мистецтв Петербурга, на чолі з Іваном Крамським демонстративно покинули навчальний заклад після того, як їм відмовили у праві самостійно вибрати теми дипломних робіт. «Бунт чотирнадцятьох» виявився першим випадом проти академічної традиції, що відірвалася від реальності.

Об'єднання майстрів реалізму в одну когорту - Петербурзьку артіль художників - стало переворотом в академічному російському мистецтві. Ідея про нове призначення живопису - відображувати блиск і вбогість суспільства повною мірою - стала єдиною для учасників культурного заколоту.

У 1869 році московські живописці Мясоєдов, Пєров, Маковський, Прянишников і Саврасов запропонували активістам Артілі об'єднатися і створити художнє товариство нового типу, яке, виконуючи просвітницьку місію, організовувало б безплатні пересувні виставки (звідси й назва - передвижники) у різних куточках Російської імперії. Через рік новостворене Товариство пересувних виставок було офіційно зареєстровано.

У різний час до його складу входили понад сто художників, серед яких Василь Пєров, Іван Крамськой, Володимир Маковський, Микола Ге, Олексій Саврасов, Іван Шишкін, Архип Куїнджі, Віктор Васнецов, Ілля Рєпін, Ісаак Левітан. За 53 роки свого існування (до розпаду в 1923-му) передвижники провели 48 виставок у Петербурзі, Києві, Москві, Харкові, Одесі, Казані, Ризі та інших містах. Два десятиліття успішної діяльності Товариства змусили забути про його «хуліганське» коріння: петербурзький конфлікт академістів і заколотників став частиною історії мистецтва.

Реалізм і народність, які пронизують передвижницькі картини, були визнані новим, прогресивним витком розвитку живопису. Іван Толстой, віце-президент Академії мистецтв у Петербурзі, який одним із перших усвідомив послаблення позицій традицій сучасного йому живопису, запропонував колишнім «ізгоям» викладацькі посади.

Таким чином, у 1894 році вчителями академії стали Рєпін, Маковський, Шишкін і Куїнджі.

Будучи вже прославленими майстрами пейзажу, вони навчали нове покоління живописців цього мистецтва, що зміцнило свої позиції як самостійний жанр.

Примітно, що ще за життя більшість учасників Товариства мали визнання і в народі, і в середовищі панівного класу й були досить заможними. Особливу, якщо не найбільш значущу, роль відіграв у цьому знаменитий купець, меценат і шанувальник живопису Павло Третяков. З 1856 року він почав збирати колекцію картин у нині прославленій галереї в Лаврушинському провулку Москви.

До кінця XIX століття бути виставленим у Третьяковці нарівні з Верещагіним, Полєновим і Боровиковським вважалося особливим шиком. Третяков приятелював із багатьма живописцями, вкладаючи значну частину своїх статків у їхні твори.

В одного тільки Маковського Павло Іванович особисто придбав понад 30 робіт. Його галерея, що стрімко розросталася, лише за три десятиліття стала культовим музеєм Російської імперії і щонайменше ще на сотню років закріпила за іменами представлених у ній живописців статус народних улюбленців та геніїв.

2. Найвидатніші українські передвижники

Трутовський Костянтин Олександрович.

Реакцією на суто формалістичний академізм Брюллова й останніх могікан псевдокласицизму був різкий відворот цілого ряду малярів від Академії, понад гарячі голови романтиків, до життя з його малими, злободенними турботами й «великими» суспільно-громадськими ідеалами. Мистецтво, що досі керувалося канонами спекулятивної естетики, пішло тепер на службу людині й громаді.

Гурт митців із Крамським у проводі й Стасовим як пророком «ідейного реалізму» створив сильно дисципліноване Товариство переносних (передвижних) виставок, члени якого, об'їжджаючи центри Росії й України, вкорінювали серед громадянства пошану і зрозуміння не так для мистецьких цінностей, як для клич соціальної санації й політичного перевороту. Характеристичне, що більшість піонерів і рядовиків того відруху в російському мистецтві були українського походження, так само як і предтечею того руху мусимо визнати Шевченка.

Його теза про «обличчя людини, осяяне щастям», перемогла на всій лінії й виповнила собою ледве не всі полотна, створені в Росії від 60-х до 90-х років XIX в.

Очевидно, з точки формального підходу до суті й завдань мистецтва, «цього відрубного світу ідей і почувань, що правиться своїми, йому тільки питомими законами» (Грабар), це було упадом. Правда теж, що «з глухого кута», в який мистецтво загнала суспільно-політична тенденція, «міг його вивести тільки мистецький геній, а представники нового руху були ледь талановитими мирнотами, і те, що вони залишили по собі цінного, створене ними наче випадково, знехотя, несвідомо». Та правда й те, що передвижницький рух здобув для мистецтва маси, а це мало свій корисний вплив і тоді, коли передвижницькі гасла вже переїли, збуденіли.

Одним із поневільних основоположників передвижництва, людиною, що не тільки затямила Шевченка-поета, а й виявила чимале споріднення з Шевченком-малярем, був уродженець Слобідщини Кость Трутовський (1826-1893). Один із його предків уславився за часів Катерини II як бандурист і збирач українських пісень. Батько митця малював сам і до деякої міри був його першим учителем.

Трутовський закінчив рисункову школу в Петербурзі, здобув звання «вольного художника», а в 1857 р. відбув подорож по Європі. Проживав спочатку на Харківщині, потім осів у Петербурзі й тут познайомився з Шевченком та іншими видатними людьми того часу. Його картини черпали найбільше з народного побуту («Бандурист», «Український ярмарок», «Дівчата біля криниці», «Шевченко над Дніпром»).

Трутовський не був великим малярем, але його щирі й безпосередні «Зустрічі» та «Колядки» вабили до себе публіку хоч би тим клаптиком українського неба й крихіткою сонячного сяйва, що ними Трутовський приковував до своїх полотен.

Ге, Литовченко, Ярошенко. До передвижників належав Микола Ге (1831-1894), нащадок французького з українського роду.

Прийшов на світ на Поділлі, юнацькі роки провів у Києві, звідкіля по закінченні гімназії й університету переїхав до Петербурзької академії художеств. Закінчивши Академію в 1857 р., Ге виїхав до Італії, де пробув сім років. «Тайна вечеря», що її він привіз із-за кордону, дала йому розголос і титул академіка малярства. Потім картини, подібні до таких, як «Петро І і царевич Олексій», виставлені на першій із передвижних виставок, ще більше завойовують йому симпатії публіки, настороженої на проблеми, що їх стільки кублилося в умовності тогочасної інтелігенції Росії.

Несподівано для оточення Ге в 1875 р. покинув Петербург й оселився у глухому селі Чернігівщини, щоб, покинувши проблеми, для розв'язки яких йому не вистачало палітри, зажити життям пасічника-анахорета. Та не витримав на самоті, повернувся до малярства й палючих антитез, що їх насовувала йому лектура Євангелія. Картина з того часу «Христос перед Пілатом», титулована пілатівським запитанням «Що таке істина?», належить до роду тих нерозв'язаних проблем, котрі гніздилися в його філософічному світогляді. Остання картина Ге «Розп'яття» (1894) б'є вже по нервах глядача не тільки натуралізмом форми, а й здекларованим експресіонізмом виразу, що так дуже наближує нашого маляра до сучасного мистецтва. Литовченко Олександр Дмитрович (1835-1890) - історичний живописець.

Литовченко Олександр Дмитрович народився в Кременчуці Полтавської губернії в 1835 р., в бідній міщанській сім'ї. Син дуже бідних батьків, він не здобув майже ніякої загальної освіти, але з дитинства відчував сильне ваблення до мистецтва. За власними розповідями Олександра Дмитровича, неохоче, в тому, що звертався до свого раннього дитинства, він "відчув ваблення до живопису дуже рано і, не дивлячись на несприятливі умови життя в глухому провінційному містечку, скоро придбав навик в малюванні і постійно возився з фарбами.

Це ваблення привело з Кременчука, в С. Петербург і примусило вступити в учні Академії мистецтв, ледве витримавши "іспит з наук". У Академії його заняття пішли вельми успішно: у 1855, 1857 і 1858 рр. він отримав 2 малі і 2 великі срібні медалі за малюнок і етюд, а в 1861 р. за картину "Харон перевозить душі померлих через Стікс" малу золоту медаль. При участі в конкурсі на велику золоту медаль виконав програми: "Олімпійські ігри" (1860 р.) і "Стрілецький бунт" (1862), але не отримав нагороди і відмовився від подальшого її здобуття. Життя ж не посміхалося художникові - для здобуття коштів для життя він повинен був навіть служити ретушером в одному з фотосалонів.

Знамените 9 листопада 1863 р. застало Литовченко ще в Академії, він приєднався до 12 конкурентів, що відмовилися від призначеної академічною радою програми на першу золоту медаль, і, разом з іншими, покинув Академію, отримавши від неї диплом класного художника другого ступеня, разом з свідоцтвом, що художник має чудові здібності і "може писати образи". Після виходу з Академії Литовченко залучився до "Петербурзької художньої артілі", а після розпаду її увійшов до "Товариства пересувних виставок", що мали серйозний вплив на хід російського мистецтва, на яких він і виставляв з 1878 р. свої твори.

У 1868 р. за картину "Сокольничий" він отримав звання академіка, після цього Литовченко вирішив добиватися професорства, Академія надала йому майстерню, і художник протягом 4-х років працював над картиною "Цар Іоанн Грізний показує свої скарби Англійському послу Горсею", проте представлена в 1874 р. в раду для отримання звання професора картина була знайдена незадовільною в історичному і, особливо, археологічному плані. Художник був не згоден з визначенням ради і просив певних вказівок і пояснень, але отримав відповідь, що рада не знаходить потрібним входити з ним з приводу цього в листування.

З того часу художник абсолютно відійшов від Академії і до самої смерті відносився до неї дуже жовчно і різко.

У подальші роки він пише картини: "Сокільничі царя Олексія Михайловича" (1889, там же, з одного з сокільничих існує власний офорт художника) і "Цар Олексій Михайлович і архієпископ (згодом патріарх) Никон у труни святого Пилипа, митрополита московського" (1886, у Третьяковськой галереї), декілька портретів (у Третьяковськой галереї - портрет живописця В.Г. Шварца), особливо мальовані чорним олівцем і олівцевим соусом портрети С.С. Андріївського, В.В. Вельямінова-Зернова і інших. Ряд інших творів Литовченко знаходиться в збірці Є.Г. Шварца, в С. Петербузі. З робіт Литовченко по релігійному живопису заслуговують уваги образи, написані для церкви святого Миколая на севастопольському військовому кладовищі і сім стінних картин в храмі Христа Спасителя, в Москві. Помер Литовченко 16 червня 1890 р. Відомі наступні його твори: "Олімпійські ігри" (Академічна виставка 1860 р.), "Цар Петро і царевич Іоанн, що показуються їх матір'ю стрільцям" (Академічна виставка 1862 р.), "Тамара", за цю картину була оголошена художникові подяка академічної ради (Академічна виставка 1863 р.). У 1862-63 рр. Литовченко також написав "Цілування Іуди" і "Бог приборкує обурення ізраїльтян проти Мойсея", що доставили йому третю і другу грошові премії, "Сокільничий" (з цієї картини є офорт художника, Академічна виставка 1868 р.), портрети пана Зеленова і пані N (Академічна виставка 1869 р.), портрет М.В. Дурново (Академічна виставка 1874 р.), "Цар Іоанн Грізний показує свої скарби Англійському послу Горсею" (акварельний ескіз до цієї картини в збірці С.С. Боткіна, Академічна виставка 1875 г., нині в музеї Імператора Олександра III), портрети С.С. Андрєєвського і В.В. Вельямінова-Зернова (на Академічній виставці 1878 р.), "Офелія" і портрет М.М. Соковніна (VI Пересувна виставка 1878 р.), портрет г. Малакен, "Ставку програно" і портрет NN (VIII Пересувна виставка 1880 р.), портрет Марульки Трахтенберг (IX Пересувна виставка 1881 р.), "Бояриня Морозова" (XIII Пересувна виставка 1885 р.), "Цар Олексій Михайлович і Никон, архієпископ Новгородський, у труни чудотворця Пилипа, митр. Московського" (XIV Пересувна виставка 1886, нині в Третьяковськой гал.), "Бояриня" (ХVIII Пересувна виставка 1890 р.), "Сокільничі царя Олексія Михайловича", 136 етюдів, ескізів і нарисів (посмертна виставка художника, влаштована при XX Пересувній виставці 1892 р.), малюнки олівцем "Дамський портрет" і "Голова лицаря" (разом з "Сокільничим" на Усесвітній виставці в Парижі 1867 р.), два портрети (разом з "Грізним" на Усесвітній виставці в Парижі 1878 р.), "Христос в Гефсиманському саду" (разом з "Сокільничим" і "Грізним" на Всеросійській виставці в Москві 1882 р.), образи в храмі Св. Миколая на військовому кладовищі в Севастополі, 7 релігиозних картин в храмі Христа Спасителя в Москві, малюнки - "Різдво Христове", "Два етюди на одному листі" і "Поїздка патріарха взимку" і портрет маслом В.Г. Швартца (все в Третьяковськой гал.) і величезна колекція його творів в чудових збірниках Є.Г. Швартца.

Ярошенко Микола Олександрович народився 1(13) грудня 1846 року у Полтаві в сім'ї кадрового офіцера. Закінчив Полтавський кадетський корпус, Перший кадетський корпус у Петербурзі, потім Павловське і Михайлівське артилерійські училища, Михайлівську артилерійську академію в Петербурзі (1870 р.). Основи художньої грамоти одержав у Кадетському корпусі, де у 1855-57 роках навчався у художника І.К. Зайцева.

Одночасно у 1867-1874 рр. відвідував вечірні класи Академії мистецтв і рисувальної школи Товариства заохочення художників, а з 1876 року стає членом Товариства художників-передвижників. Неодноразово бував у Полтаві, зокрема, у 1865, 1876 роках.

Після випуску, на протязі 25 років, працював у Петербурзькому Арсеналі (Патронному заводі), просунувшись службовою драбиною до генерал-майора. Закоханий у свою військову професію, Микола Ярошенко все ж знайшов справжнє покликання в мистецтві.

У 1875 р. Ярошенко дебютував на 4-й пересувній виставці художників-передвижників, а наступного року був прийнятий в члени Товариства і зразу ж обраний до його правління.

З 1887 р. Микола Олександрович стає ідейним керівником Товариства. Сучасники називали його «совістю російських художників». Микола Ярошенко приніс у мистецтво передвижників особливе коло гостросюжетних образів. Першим, серед вітчизняних живописців, він втілив образ робітника, першим змалював образи студентської молоді.

Особливо його приваблювали люди, пов'язані з революційним рухом. Картини М. Ярошенка тенденційні, деякі є насправді мальованою агіткою, але всі вони написані з великим почуттям.

Художник створив також ряд портретів сучасних йому діячів культури. Найвідоміші твори: «Кочегар» (1878 р.), «В'язень» (1878 р.), «Студент» (1881 р.), «Курсистка» (1883 р.), «Всюди життя» (1888 р.), портрети П. Стрепетової, Д. Менделєєва, М. Салтикова-Щедріна, Г. Успенського, В. Короленка, О. Плещеева, М. Ге, пейзажі. На українську тематику він створив картини: «Дівчина з рогачем» (1864 р.), «Сліпі каліки під Києвом» (1879 р.), «Жебраки в Києво-Печерській лаврі» (1879-1880 рр.). Наприкінці 1880-х рр. розладнане здоров'я змусило М. Ярошенка перебратися на Кавказ.

У 1892 р. він вийшов у відставку, вирішивши присвятити останні роки життя виключно мистецтву. Художник купив невеликий маєток у Кисловодську, де й помер від сухоти на 52 році 25 червня (25 липня) 1898 року. Похований у Кисловодську.

Підтримував дружні стосунки з Г.Г. Мясоєдовим. Наприкінці 1917 року, згідно з заповітом вдови художника Марії Павлівни, була привезена з Петрограда і передана Полтаві мистецька колекція Ярошенка: понад 100 творів малярства і 21 альбом малюнків (збереглися відповідно 58 і 19), а також, чимало творів художників-передвижників. Вони створили основу Полтавської картинної галереї, згодом - Полтавського художнього музею.

Рєпін, Бодаревський, Пимоненко. Наймогутнішим представником передвижницького руху був уродженець слобідського Чугуєва, симпатик України та її козацького минулого Ілля Рєпін (1844-1928). У безвідрадні для чистого мистецтва часи переваги тенденційної тематики над формою Рєпін був виїмковою появою. Мав зрозуміння для великих майстрів пензля - Веласкеса й Рембрандта, копіював їх і багато праці присвятив на опанування малярською формою й технікою, так маніфестаційно нехтуванню його товаришами-передвижниками.

Віддаючи данину уподобанням свого часу, Рєпін малював такі драматичні фільми, як «Іван Грозний при трупі сина», «Банкрут», «Боягуз», «Не чекали» й інші, але малював їх з умінням і бравуром майстра композиції, рисунку й колориту, чим здобув собі місце в історії не тільки «ідейного реалізму», а й малярства як мистецтва.

З рідною Україною Рєпін був у постійному зв'язку, їздив туди з далекого Петербурга, малював рідну природу, схоплював типи старожилів, студіював минуле України. Своїх славних «Запорожців, що пишуть лист до турецького султана», Рєпін малював довго, дбайливо підшукуючи моделі і вживаючись у психіку свого буйного персонажа. В 1910 р. на передвижних виставках з'явилася його «Мотря Кочубеївна», цікава історичною вірністю своїх акцесорній, а рік згодом - «Чорноморське гультяйство», що мало бути могутнім рапсодом «козацької вольниці».

Поза тим у малярському доробку Рєпіна є одна з кращих інтерпретацій постаті Шевченка та ціла низка жанрових та історичних картин і етюдів з українською тематикою, як-от «Вечорниці», «Козацькі типи», «Волосний суд у Чугуєві», «Бокша», «Донець у Чугуєві», «Святі гори на Донці», «Ненаситець», «Останки запорізької фортеці в Покровську», «Козацькі могили» та зворушливий портрет матері - старої української бабусі. В останніх роках перед світовою війною Рєпін задумував переселитися в Україну й там, у рідному Чугуєві, заложити щось подібне до малярської студії. Чугуївська міська управа вже була визначила землю під будову, але світова завірюха стала на перепоні до реалізації цього наміру.

На роздоріжжі між українським народним жанром і побутом великопанських салонів став черговий уродженець України - передвижник Микола Бодаревський (нар. у 1850 р.). Дев'ятнадцятилітнім хлопцем потрапив він до Петербурзької академії художеств, де добився одразу чотирьох срібних медалей й однієї золотої.

Сім літ по закінченні Академії (1880) Бодаревський виступає на прилюдних виставках, спочатку з картинами на релігійні теми, а потім на теми з українського побуту й краєвидними етюдами з Криму. Кращі з них - «Весілля в Україні» (1888) та «Свято Маковія» (1892). Куди більше правди й безпосередності знаходимо в українських жанрах Миколи Пимоненка (1862 - 1912). Він закінчив студії в Петербурзі й заснував у Києві малярську школу. Утримував постійний зв'язок із мистецтвом закордону, давав йому змогу відсвіжувати не тільки свою тематику, а й палітру.

На його картинах бачимо, як академічний «асфальт», «вилизаність» тла й постатей поволі поступаються теплому й сонячному колоритові й техніці сміливого рисунку та енергійного удару пензля.

Під тим оглядом Пимоненка ще не оцінено. У часах, коли від українського інтелігента вже почали вимагати виразного самоокреслення, Пимоненко вагався й не знав, на яку стати.

В 1905 р. скаржився він своєму приятелеві Лазаревському: «Вони (українці) кажуть, що я ренегат, що я не люблю своєї батьківщини, що я даю не те, чого треба, що мої сюжети бліді, але ж усе те неправда, зовсім неправда...». живописець художній мистецтво

З тих слів видно, що Пимоненкові робили кривду як громадянинові, але не менша кривда зустріла його як митця з боку критики. Насправді Пимоненко був природним огнивом між малярською творчістю Шевченка й Трутовського та поколінням, яке свідомо, із програмою, взялося до праці над відродженням українського національного мистецтва.

3. Значення творчості передвижників

Творчість передвижників, які розглядали свою діяльність як подвиг суспільного служіння, було присвячено інтересам трудового народу. Воно відрізнялося демократизмом, гуманістичним, справді народним змістом, патріотизмом, багатством образів, високою професійною майстерністю. У творах передвижників втілилися кращі риси російської національної художньої культури.

Вони з'явилися вершиною російського дореволюційного мистецтва і однією з вершин світового реалістичного мистецтва взагалі.

Творчість передвижників сприяло розвитку та демократизації російського мистецтва, справила величезний вплив на творче зростання окремих митців і цілих національних художніх шкіл, особливо в Польщі, Болгарії, Чехії, Румунії.

Література

1. Бурова Г., Гапонова О., Румянцева В. Товариство пересувних художніх виставок. - М., 1962.

2. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1996.

3. Історія світової культури. - Либідь, 1994. - 320 с.

4. Історія української культури / За загал. ред. I. Крип'якевича. - К.: Либідь, 1994. - 656 с.

Размещено на Allbest.ru