Розвиток класичної музики та театру на Україні

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

Введення

Глава 1. Основи класичної музики

1.1 Перша українська симфонія

1.2 Композитори Могучої кучки

1.3 Українські народні пісні для хору

Глава 2. Український театр

2.1 Театральне мистецтво

2.2 Театр корифеїв

2.3 Український театр класичної доби

2.4 Діячі українського театру

Введення

Українська, класична музика своїм корінням заходить у глибоку давнину, в народну творчість. Протягом віків вироблялися її специфічні особливості і риси, що згодом визначили її національний характер,

Українська музична культура зростала в боротьбі проти жорстокого соціального і національного гніту з боку самодержавства.

Вона розвивалася під благотворним впливом передової російської музичної культури, у тісних взаємозв'язках з нею. Для неї властиві демократична спрямованість, любов до батьківщини і народнопісенна основа.

Глава 1. Основи класичної музики

Основи класичної музики почали формуватися і розвиватися на Україні починаючи з другої половини XVIII ст. і в XIX ст., тобто в період розкладу феодально-кріпосницьких відносин і визрівання капіталістичних та їх зміцнення.

У XIX ст. на цій базі розгортається революційний рух, що в своєму розвитку, за геніальним визначенням В. І. Леніна, пройшов три етапи: дворянський, різночинний та пролетарський. Цей рух зумовив піднесення громадсько-політичного життя, розвиток національної демократичної культури та мистецтва, що зміцнювалися і гартувалися на Україні в боротьбі проти антинародної політики царського уряду і його прислужників -- українських буржуазних націоналістів.

Російські революціонери і передова російська демократична інтелігенція завжди відстоювали культурні і національні інтереси українського народу, стверджуючи його права на рідну мову, літературу і мистецтво.

Уже в XVIII ст. широкою увагою мас користується народна лялькова вистава «Вертеп», музика до другої частини якої складається з народних пісень і танців: українських, російських, польських, угорських тощо. Велику популярність в народі мали світські ліричні пісні, слова й музику яких складав український філософ Григорій Сковорода (1722--1794 pp.). У кріпацьких оркестрах і капелах з'являються численні талановиті актори і музиканти-кріпаки.

Репертуар цих капел і оркестрів становили народні пісні і твори на основі народних мелодій, українськими композиторами, які часто були вихідцями з кріпацького середовища.

В колах дворянсько-кріпосницької інтелігенції поширюється народне кобзарське мистецтво, виникає зацікавлення народною піснею, виходять з друку перші збірки обробок російських та українських народних пісень В. Трутовського, І. Прача та інших авторів. Народну пісню використовують у своїх творах композитори Бортнянський, Березовський, Ведель.

1.1 Перша українська симфонїя

В 1809 р. в м. Одесі вперше виконується «Українська симфонія», приписувана М. Овсянико-Куликовському -- твір високого художнього і професіонального рівня, насичений мелодіями українських народних пісень.

У першій половині XIX ст. з'являються українські народні п'єси з співами і танцями -- «Наталка Полтавка» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка та ін.

Дальший розвиток української музики пов'язаний з глибокими революційно-демократичними зрушеннями в суспільно-політичному житті в Росії кінця 50-х і в 60-х роках.

Виразниками революційно-демократичних ідей були російські революціонери-демократи -- Бєлінський, Герцен, Чернишевський, Добролюбов та геніальний український поет Т. Г. Шевченко, їх об'єднувала боротьба проти кріпосницького ладу царської Росії, боротьба за здобуття демократичних прав для трудящих, вони вбачали в мистецтві один із засобів цієї боротьби. Ці ідеї знайшли відображення в передовій російській літературі, у творчості художників, так званих «передвижників», і в діяльності композиторів Могучої кучки (Балакірєв, Мусоргський, Бородін, Римський-Корсаков).

1.2 Композитори Могучої кучки

У своїй творчості представники Могучої кучки розвивали ідейно-творчі принципи основоположника класичної музики -- геніального композитора М. І. Глінки. Його музичні твори, народні за своїм змістом і характером, реалістичні за напрямом, твори неперевершено художньої якості, мали величезний плодотворний вплив на розвиток української класичної музики.

У 1863 р. в Петербурзі відбулася перша вистава опери «Запорожець за Дунаєм», написаної учнем М. І. Глінки, композитором С. Гулаком-Артемовським (1813--1873 pp.). Патріотичність змісту цієї опери, народність її музики і сценічних образів, ЇЇ реалістичність і доступність зумовили всенародне визнання «Запорожця за Дунаєм», його безсмертність. На цей же час припадає початок творчої, наукової і музично-громадської діяльності Петра Петровича Сокальського (1832--1887 pp.), автора опер «Мазепа», «Облога Дубна» і «Майська ніч» та капітальної наукової праці «Русская народная музыка (великорусская и малорусская)».

Сокальський був активним пропагандистом на Україні музично-естетичних поглядів і творчості Глінки, Даргомижського, композиторів Могучої кучки. В 1875 р. Петро Іванович Ніщинський (1832--1896 pp.) написав «Вечорниці» -- музику до другого акту п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Твір цей (зокрема хор «Закувала та сива зозуля») набув широкої популярності в народі і став основоположним у жанрі української класичної театральної музики. В 1876 р. композитор Михайло Миколайович Калачевський створює «Українську симфонію».

В основі її тематичного матеріалу -- мелодії популярних пісень. Форма -- чітка, відповідна до класичних зразків. Розвиток тем, гармонія, поліфонічна фактура і оркестровка позначені високим професіональним рівнем.

Цілу епоху в розвитку української класичної музики становить творчість Миколи Віталійовича Лисенка (1842--1912 pp.).

Учень М. А. Римського М. В. Лисенко глибоко любив і високо цінив творчість великого М. І. Глінки і «Нової російської школи». Розвиваючи творчі принципи і музично-естетичні ідеї Могучої кучки, Лисенко на основі глибокого вивчення української народної пісні і творчого доробку своїх попередників дав високохудожні зразки майже в усіх жанрах музичного мистецтва. Він поклав початок таким жанрам української класичної музики, як кантата, опера, фортепіанна музика, солоспів, різні форми вокальних ансамблів та камерно-інструментальної музики, а також опера для дітей. Велике ідейно-художнє значення має його широкий цикл вокальних творів -- «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано і для хору. Творчість Лисенка відзначається справжнім демократичним спрямованням, а його пісня «Вічний революціонер» увійшла у скарбницю пролетарської революційної музичної літератури.

Видатний піаніст і педагог, Лисенко є основоположником української школи фортепіанного виконавства.

Великі традиції М. В. Лисенка знайшли дальший розвиток у творчості композиторів К. Г. Стеценка, Я. С. Степового, М. Д. Леонтовича і мають благотворний вплив на розвиток української радянської музики.

Кирило Григорович Стеценко (1882--1922 pp.) в своїй творчості продовжує розвивати кращі художні надбання української музичної класики, зокрема творчості М. В. Лисенка в галузі хорової музики і солоспівів. Він написав чимало хорів на тексти Грабовського, Франка, Шевченка. Мелодика його творів пройнята характером української народної пісні. Багато з його композицій стали улюбленими радянським слухачем за їх щирість, мелодичну красу і дохідливість. Для дітей Стеценко написав опери «Івасик-Телесик» і «Лисичка, котик та півник», ряд пісень, а також склав «Шкільний пісенник».

Кращі традиції російської і української класики розвивав у своїх творах і Яків Степанович Степовий (1883--1921 pp.). Він написав багато романсів, хорів, вокальних ансамблів, а також працював у галузі фортепіанної музики. Для дітей Я. Степовий склав три збірки під назвою «Проліски», збірку хорів на тексти Т. Шевченка.

Твори Я. Степового візначаються мелодійністю, щирістю, зручністю для співу і дохідливістю. Солоспіви, що їх написав Я. Степовий в радянські часи («Каменярі», «Коваль», «У долині село лежить» та ін.), за своїми ідейно-художніми якостями є цінним вкладом в українську радянську музику.

1.3 Українські народні пісні для хору

В галузі художньої обробки українських народних пісень для хору а-капела працював Микола Дмитрович Леонтович (1877--1921 pp.). Він опрацював понад 200 українських народних пісень. Такі його пісні, як «Щедрик», «Дударик», «Зеленая ліщинонька», «Козака несуть», «Із-за гори сніжок летить» та інші, своєю виразністю, художністю, правдивістю і довершеною технікою викладу є справжніми шедеврами світового хорового мистецтва. Розвиваючи творчі традиції М. Лисенка і російських класиків, Леонтович підніс мистецтво творчого розкриття народної пісні в хоровій музиці на новий, вищий рівень.

М. Леонтович, як і Я. Степовий та К. Стеценко, був одним з перших будівників української і радянської культури.

Творчість українських композиторів-класиків становить ту художню основу, на якій розвивається музична культура.

Глава 2. Український театр

2.1 Театральне мистецтво

Театральне мистецтво в Україні сягало коренями у сиву давнину, брало початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр -- потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII -- у першій половині XVIII століть, популяризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які під час вакацій, заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі твори того часу, особливо релігійного змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й виконуються на Різдво.

XIX століття створило всі передумови для виникнення нового театру. Реалістична гра російського актора М. Щепкіна та українського -- К. Соленика, яких порівнював Т. Шевченко, поява українських драматичних творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Кобзаря, спроба поставити українські драми в столиці Російської імперії Є. Гребінкою та в інших містах Я. Кухаренком дали неабиякий шанс у майбутньому виникнути такому важливому компонентові, як художній ансамбль, який створили М. Кропивницький та М. Старицький.

Царські укази про заборону українського слова і національного театру, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм хоч і сповільнювали розвиток української драматургії, заважали її розвитку, проте знищити не могли. В кінці 70-х років українське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу.

музичний український народний театральний мистецтво

2.2 Театр корифеїв

Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Слово "корифей" -- грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами -- ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.

Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановиту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. Видатний діяч російського театру М. Синельников визнавав: "До цього часу, до зустрічі з "Малоросійським театром", я, незважаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими на той час, Малого Московського театру, не знав і навіть не запідозрював про головне -- про ансамбль".

М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську -- впливу на глядачів, учив проникати у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них.

Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сценічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забороняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних творів, дозволяв виключно розважально-комічні.

Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами.

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізував український театр.

2.3 Український театр класичної доби

Український театр класичної доби починається з аматорських гуртків середини XIX ст. Такими були гуртки в м. Полтава (під керівництвом учителя В. Лободи) та в м. Чернігові, організований Л. Глібовим («Товариство, кохаюче рідну мову»).

В кінці 50-х років у Бобринці починає свою діяльність М. Кропивницький. Він походив з бідної дворянської родини, мати його була вчителькою музики, тому вдома панувала атмосфера співу, музики, театральності.

Восени 1882 р. з ініціативи Кропивницького вийшла широко відома українська професійна трупа, до складу якої увійшли Марія Заньковецька, Олександра Вірина, а також три брати Тобілевичі - Микола Садовський (театральний псевдонім - від дівочого прізвища матері), Іван Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя Шевченкової драми «Назар Стодоля»), Панас Саксаганський (від назви місцевої річки Саксагань) та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Багато зусиль для зміцнення трупи, організації оркестру доклав Михайло Старицький. «Зложилася трупа,- писав І. Франко про цей театральний колектив,- якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа яка робила фурор не тільки по українських містах, а й також у Москві та Петербурзі, де публіка часто мала нагоду бачити найкращих артистів світової слави».

Українському професійному театру довелося зіткнутися зі значними труднощами, бо продовжував діяти указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою.

Український театр перебував у винятково тяжкій матеріальній скруті. Трупа не мала постійного приміщення, вистави інколи доводилося влаштовувати у непристосованих приміщеннях - ярмаркових балаганах, холодних залах. Не вистачало костюмів, декорацій. Але ніщо не могло зупинити розвитку сценічного мистецтва. Організатори театру збагачували сценічний репертуар. Для театру пишуть М. Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Дві сім'ї», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук» та ін.). Іван Карпенко-Карий створив 18 п'єс («Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Безталанна», «Хазяїн», «Сава Чалий»), М. Старицький («Не судилося», «Богдан Хмельницький», «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці»).

У 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив вистави українських театральних труп на Київщині, Полтавщині, Волині і Поділлі. Цей вердикт діяв 10 років. На запитання, чому українському театрові дозволено виступати у Москві і Петербурзі, і заборонено у Києві, він відповідав: “Там театр - искусство, здесь - политика”.

Про заслуги діячів українського театру реформатор російської сцени Костянтин Станіславський сказав: “Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Сакса ганський, Садовський - блискуча плеяда майстрів української сцени - ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва”.

Справді, Іван Карпенко-Карий (1845-1907), митець найбільшої театральної культури серед корифеїв, сміливо утверджував реалістичну драму і комедію, переборюючи мелодраматизм та етнографізм. Він враховував емоційний вплив на глядача музики, проте не погоджувався з тим, щоб вистава перетворювалася на звичайне розважальне дійство без вищої ідеї.

Марко Кропивницький (1840-1910), засновник українського театру, талановитий режисер та актори, як драматург не виходив за межі народних сюжетів: суворий реалізм, правда характерів і деталей - ось головні його художні принципи і літературні засади.

Михайло Старицький (1840-1904) прославився як неперевершений режисер. Він завжди прагнув показати яскраве сценічне видовище. Під час його антрепренерства у 1883-1885 рр. театр мав пишні декорації, оркестр і великі хор і танцювальну трупу.

Панас Саксаганський (1859-1940) прагнув, щоб глядачі не тільки хвилювалися від побаченого й почутого, а й думали над суспільними і морально-етичними проблемами, порушеними у виставі.

Микола Садовський (1856-1933) був незрівнянний у героїчних ролях, постійно дбав про збагачення репертуару п'єсами молодих українських драматургів - Бориса Грінченка, Любові Яновської, Олександра Олеся.

Марія Заньковецька (1860-1934) - актриса широкого діапазону, що високо піднесла українське сценічне мистецтво.

Марія Садовська-Барілотті виконувала народні пісні на високому професійному рівні.

Размещено на Allbest.ru