Антропоморфічний образ Долі у віруваннях українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ДУНАЄВЕЦЬКА РАЙОННА ФІЛІЯ

Відділення: філології та мистецтвознавства

Секція: фольклористика

АНТРОПОМОРФІЧНИЙ ОБРАЗ ДОЛІ У ВІРУВАННЯХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Виконала:

Болюх Ольга Андріївна,

учениця 8 класу

Гутояцьковецької ЗОШ І-ІІ ст.

Науковий керівник:

Шевернога Маргарита Володимирівна,

Гута-Яцьковецька - 2012

ТЕЗИ

Характерною особливістю світогляду українців є антропоморфізація не лише стихій, сил природи, але й деяких явищ соціального характеру, в тому числі й Долі.

Метою даної роботи є дослідження народних уявлень про Долю, а також їх співвідношення з моральними принципами українців.

Актуальність даного дослідження в тому, що воно основане на легендах та народних оповідях, записаних протягом 2009-2012 років в селах Дунаєвецького району Хмельницької області.

Виконавши основні завдання, а саме: опрацювавши теоретичний матеріал стосовно народних вірувань українського народу, записавши місцеві легенди і оповіді про Долю, ми дослідили, що стародавні легенди про Долю як антропоморфний образ за змістом своїм наближаються до казки. Проте сучасні перекази вказують на зміни в релігійному світогляді: від язичництва до християнства. Доля в них уже не істота, а Божий промисел. Тому дослідження народних уявлень про долю має велику перспективу.

Результатом дослідження було видання збірки «Народні оповіді та легенди про Долю», яка може використовуватись на уроках української мови та літератури, етики як джерело народної мудрості, зразки фольклору, крім того - місцевий матеріал для вивчення діалектизмів.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. НАРОДНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ДОЛЮ

1.1 Наукові дослідження

1.2 Доля як «втілене співіснування людини»

1.3 Доля як душа предків

1.4 Місце перебування Долі

1.5 Доля-ангел

1.6 Доля як душа людини

1.7 Талан

РОЗДІЛ 2. ЛЕГЕНДИ ТА ОПОВІДІ ПРО ДОЛЮ, ЗАПИСАНІ У ДУНАЄВЕЦЬКОМУ РАЙОНІ

2.1 Ось тобі, лиха Доле!

2.2 Справжній скарб

2.3 Заздрість - поганий порадник

2.4 Ніхто не знає, яка доля на нього чекає

2.5 Сучасні перекази

2.6 Доля у крилатих висловах

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК. СЛОВНИЧОК ДІАЛЕКТИЗМІВ

ВСТУП

доля легенда душа народний

Усна народна творчість українського, як і будь-якого взагалі, народу сягає своїми початками доісторичної доби і донині має ознаки свого міфічного походження. Протягом століть народні вірування зазнавали впливу багатьох факторів: релігійних, історичних, науково-технічного прогресу, - проте дивним чином збереглися й до наших днів у народних легендах, переказах, прислів'ях, приказках та інших фольклорних жанрах. Характерною особливістю світогляду українців є антропоморфізація не лише стихій, сил природи, але й тих явищ, які через незнання фізичних законів, їхніх причин та наслідків були незрозумілими, а тому - таємничими, дивними, навіть страшними. Деякі явища соціального характеру, як-от: Доля, Злидні, хвороби і створене вже на християнському ґрунті уособлення деяких днів тижня, що набули вигляду надприродних, міфічних істот, у свідомості українського народу й понині живуть у більш-менш визначених образах.

Метою даної роботи є дослідження народних уявлень про Долю, а також їх співвідношення з моральними принципами українців.

Основні завдання:

1) опрацювати теоретичний матеріал стосовно народних вірувань українського народу;

2) записати місцеві легенди і оповіді про Долю;

3) дослідити, як змінились з плином часу уявлення про долю людини;

4) створити словничок використаних в записаних творах діалектизмів;

5) видати збірку народних легенд та оповідей про Долю, а також добірку прислів'їв і приказок.

Об'єктом дослідження є народні вірування та уявлення українців про Долю.

Предмет дослідження: місцеві легенди, перекази, прислів'я та приказки, що стосуються Долі як антропоморфічного образу.

В даній роботі використано наступні наукові методи: аналіз, абстрагування, узагальнення, систематизація.

У науковій роботі набуло подальшого розвитку вчення академіка О.М.Веселовського, професора О.О.Потебні про Долю. Актуальність даного дослідження в тому, що воно основане на легендах та народних оповідях, записаних протягом 2009-2012 років в селах Дунаєвецького району Хмельницької області.

Дана наукова робота є прикладною. Результатом дослідження було видання книжки «Народні оповіді та легенди про Долю», презентація якої відбулась під час науково-практичної конференції «Моя Батьківщина - Україна» 15 жовтня 2012 року в Гутояцьковецькій загальноосвітній школі І-ІІ ступенів.

Прикладна цінність полягає в тому, що створена в процесі дослідження збірка легенд та народних оповідей може використовуватись на уроках української мови та літератури, етики як джерело народної мудрості, зразки фольклору, крім того - місцевий матеріал для вивчення діалектизмів.

РОЗДІЛ І. НАРОДНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ДОЛЮ

1.1 Наукові дослідження

Література про Долю доволі багата. Ще в 60-х роках ХІХ сторіччя професор О.О.Потебня надрукував статтю під заголовком «Про Долю та споріднених з нею істот», основану на фольклорних творах, в якій розглядає різні назви Долі: «щастя», «притча», «лихо», «біда», «горе» тощо, з'ясовує процес формування таких уявлень та їхній характер, веде мову про зв'язок Долі з іншими міфічними істотами й предметами [1]. Надзвичайно цінним є дослідження академіка О.М.Веселовського про Долю в його «Розвідках у галузі руського духовного вірша» [2] і статті «Декілька нових даних до народних уявлень про Долю» [3]. Не можна не згадати також наукові праці інших дослідників, використані в даній роботі: «Антропоморфічні уявлення у віруваннях українського народу» М.Васильєва [4], «Народні оповіді про Долю (Матеріали для характеристики світобачення селянського населення Куп'янського повіту)» П.Іванова [5], а також сучасні дослідження: «Культура і побут населення України» В.І.Наулка [6], «Українське народознавство» С.П.Павлюка [7], «Вінець» В.Скуратівського [8] та ін..

1.2 Доля як «втілене співіснування людини»

За повір'ям, кожна людина має свою долю, призначену Богом, це - її щастя або нещастя. Доля з'являється в образі нової зірки в небі одразу після народження людини, а з її смертю зірка падає з неба додолу. П.Іванов, ґрунтуючись на народних оповідях про Долю, розрізняє: 1) природжену Долю - душу предків, 2) Долю - янгола і 3) Долю - душу людини, або двійника його [5, 10]. А взагалі Доля є началом позитивним і істотою зовсім не ворожою; вона не має характеру божественності, а являє собою лише «втілене співіснування людини» [9,18]. Доля буває активна й пасивна. Активна Доля сприяє більшому чи меншому збагаченню свого двійника-людини. Вона дбає про людину, допомагає їй в усьому, жаліє її, завжди захищає її інтереси, навіть тоді, коли сама вона відпочиває або «п'є та гуляє». Якщо хворий почує вночі, що його хтось під вікном називає на ім'я, то це означає, що до нього прийшла його Доля і принесла здоров'я. Доля сама не шукає людини, а от людина мусить постаратися знайти її і оволодіти нею; найчастіше вона може зробити це не інакше, як заволодівши попередньо чиєюсь чужою Долею, котра й відкриє, як можна оволодіти своєю Долею [7, 102]. Хто відшукає свою Долю, тому в усьому таланить і той швидко збагачується, а хто не знайде Долі - б'ється, як риба об лід, і нічого з його починань не виходить [5, 22]. Долю людини можна відтрутити від неї чарами, загнати в пустирища й болота. Тоді людина, позбавлена свого охоронця, зовсім опускається. Пасивне ставлення Долі до людини, якою вона опікується, найчастіше залежить від розбіжності занять людини з тією справою, яка до душі Долі [10, 78].

1.3 Доля як душа предків

Доля як душа предків - не що інше, як збережений старовинний культ предків, охоронців родинного вогнища. Люди вважали, що Доля вмирає разом з людиною. Хоча такий погляд переважав, були й інші повір'я, за якими Доля померлого живе в його могилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу, хоча не виключена можливість появлення замість щасливої Долі лихої, тобто Недолі [11, 112].

У деяких випадках Долі померлих ототожнювались з живими людьми. Побутувала думка, що померлі навідують живих родичів. Це стосується, насамперед, померлих матерів, які «доглядають» осиротілих дітей. Улюблений час для таких відвідин - ніч [12].

Вважалося, що померлі родичі присутні й на своїх поминках. Вони можуть приходити напередодні великих свят, тому їм треба залишати після вечері їжу. Інколи Долі померлих можуть з'являтися у вигляді злих чи примхливих істот, що нагадують домовиків. Якщо вони не знаходять своїх улюблених страв, якими хочуть поласувати, то можуть навіть побити живих людей. Щоб позбутись такої Долі, її необхідно спіймати або відслужити на могилі «заклятий» молебень.

За релігійними віруваннями українців Доля дається Богом. Проте не заперечується, що батько й мати також обдаровують своїх дітей Долею. Згадаймо пісні про матір, яка не могла дати синові ні щастя, ні Долі [8, 58].

1.4 Місце перебування Долі

Люди дотримувались різних поглядів щодо місця перебування Долі. Одні вважали, що Долі не можна ні продати, ні обміняти, бо вона завжди знайде людину, якій належить. Від неї не сховаєшся і не втечеш. Інші, навпаки, вірили, що більшість людей мають знайти свою Долю. Вона уявлялась духом, який здатний набувати різних образів людини або тварини. Доля завжди полишає дітей, яких прокляли батько чи мати.

Доля вимагає пошани від людей. Вони повинні займатись саме тією справою, якій служить Доля кожної людини.

1.5 Доля-ангел

Цікаве трактування Долі-ангела. Ще в материнському лоні ангел-охоронець навчає дитину всього того, що вона має знати в майбутньому земному житті. При народженні дитини цей ангел б'є пальцем по її верхній губі, тому вона забуває те, чого навчилась до народження. Отже, в земному житті людині доводиться все пригадувати.

1.6 Доля як душа людини

Нарешті, Доля сприймається як душа людини, або її двійник. Така доля попереджає свого власника про нещастя, яке на нього чатує. Тоді людина сумує, нудиться, відчуває втрату фізичних сил. Доля може плакати, кликати людину туди, де повинно сповнитись призначене їй [5].

За повір'ям, Доля, як і Недоля, з'являється людині протягом року. Проте лише в певні дні (Різдво, Щедрий вечір, Великдень) можна побачити її у вигляді двійника. Якщо на Різдво людина вийде у двір з ложкою, якою обідала, то побачить свою Долю. Остання з'явиться на вулиці і покличе людину по імені. Так само можна побачити свою Долю й на Щедрий вечір.

На Великдень Доля являється людині, яка вийшла на ворота з освяченою крашанкою, після того, коли перейдуть усі люди з церкви. Ряд народних повір'їв пов'язано з померлими, їх мандрівками по світу. Причини цього можуть бути різні. В одних випадках - за життя ця людина не обходила ніколи навколо церкви з процесією, в інших - її не відпоминали. Жінка приходить, бо їй не вклали до рук свічку під час смерті. Найчастіше такою причиною є журба за полишеною родиною, насамперед, осиротілими дітьми, намагання полегшити їхнє життя. Буває, померлий хоче помститися живому - мерці, як відомо, здатні робити живим збитки і навіть вчиняти злочин [3].

За зовнішністю своєю Доля уявляється то в образі жінки різного вигляду, то в образі незнайомця, панича, то в усьому цілковито схожою на опікувану нею людину. В залежності від характеру - активного чи пасивного - українські оповіді наділяють Долю відповідними ознаками й символами. Позитивна, активна Доля - «хороша, обсмикана, обтикана, колоски стримлять» (бо підбирає колосся на полі, яке залишилося після збирання господарем хліба), їсть помірно. Пасивна Доля - «заспана, запухла, обстрепана, неряшниця», ненажерлива, валяється гола під колодою і т. ін.

1.7 Талан

Інша назва Долі - Талан. Кажуть, що в кожної людини неодмінно є свій Талан. У декого Талан «невсипущий», працює не покладаючи рук, не спить ні хвилини. В кого такий Талан, тій людині добре: Талан її пильнує, а сама вона собі розкошує. Талан є синонімом «щастя». Кажуть: «Людині поталанило», тобто пощастило. Та як тільки Талан засне, тоді людині доводиться дуже важко: як вона не працює, а все немає користі.

РОЗДІЛ ІІ. ЛЕГЕНДИ ТА ОПОВІДІ ПРО ДОЛЮ, ЗАПИСАНІ У ДУНАЄВЕЦЬКОМУ РАЙОНІ

2.1 Ось тобі, лиха Доле!

У більшості оповідей, записаних у Дунаєвецькому районі, Доля виступає в образі жінки, що допомагає людині розбагатіти. Щастя, доля, талан нероздільні з матеріальним благополуччям. Проте шляхи досягання цього благополуччя різні. Наприклад, в одній з легенд, що побутують у Гуті-Яцьковецькій, розповідається про ледачу Долю, яку потрібно було відлупцювати, аби примусити її працювати. Тобто, найсуттєвішою причиною бідності вважаються лінощі та нехлюйство:

«Жили собі два брати - один багатий, а другий - бідний. Якось вийшов бідний на братове поле і бачить, що полем ходить якась жінка, збирає колоски і втикає їх у снопи. Ось він і питає:

- Хто ти така?

- Я - Доля твого брата.

- А де ж моя Доля?

- Вона лежить отам, під грушею.

- Що мені треба зробити, аби й моя Доля була такою ж роботящою, як ти?

- А ось я тобі дам пораду: візьми ти доброго дрючка, підійди під ту грушу, підкравшись до своєї сонної долі, впіймай її, бий, що є сили, й примовляй при цьому: ось тобі, лиха Доле, за те, що не йдеш у поле працювати на мене, коли біда зовсім уже насіла! Допомагай мені, не то вб'ю!

Бідняк так і вчинив, після чого все в нього пішло на лад, і він невдовзі зробився багатшим за свого брата» (с.Гута-Яцьковецька).

2.2 Справжній скарб

В іншій оповіді теж розповідається про ледачу Долю, проте наголошується, що Доля у кожного своя, її не можна ні поміняти, ні запросити до себе кращу. Тож власній Долі потрібно допомагати чи навіть виховувати її.

У переказі «Справжній скарб» прямо говориться про те, що щастя - не в багатстві, не в грошах, а в родинному благополуччі та злагоді:

«Жили колись в Кривчику два брати - Микола та Петро. Микола був багатий, а Петро - бідний. Одного року наймився Петро до старшого брата пшеницю жати. Жне він день, жне другий. Братова* принесе харчів, то Петро навіть додому не йде. Ось на третю ніч чує бідняк - хтось збирає колосся, снопи складає, соломою шелестить. Злякався спочатку Петро, за копою сховався. «Може, то злодії?» - думає. Але дивиться: жінка якась ходить, колоски збирає та в снопи підтикає, а васильок* вимикує.

Осмілів Петро, виліз з-за копи.

- Боже помагай! - каже.

- Казали боги, щоб ви помогли! - відказує молодиця.

- Хто ти: нечисть чи душа Божа? - питає бідний брат. - Тілько правду

кажи, не бійсь мене. Не заподію шкоди трудящому.

- Нікого не боюсь, - посміхнулась жінка сумовито. - Я - твого брата Доля.

- Чом же така сумна? Брат мій багатий, веселий, гарно йому живеться.

- Багатий, та гнилий*! Забув, як серп у руці тримати, держить лише фляшку* та чарчину. Я одна за нього працюю. Та не маю більше сили й хотіння до того гниляки*. А ти, братчику, хоч лусни на полю, йому вшестко єдно*.

- То, може, до мене підеш? - просить Петро. - Живу самотою. Нема в мене нічого, тілько руки трудящі. Та тебе не зобіджу*.

- Спасибі на добрім слові, та не можна мені до тебе перейти. В кожної людини своя Доля.

- Чом же ж в мене Долі нема?

- Як нема? - відказує молодиця. - Твоя Доля на Долах* біля кирниці* під колодою гола лежить.

Зчудувався Петро:

- Як же я знатиму, що то моя Доля?

- Бо лише ти бачити її можеш.

На тому й розійшлися.

Нарано* пішов молодший брат Долю свою шукати, та й знайшов її під колодою, як обіцяно було. Лежить гарна дівчина, та невмивана, гола.

- Доле моя, що ж ти тут вилежуєшся? - питає. - Чи ти не знаєш, як мені без тебе сутужно*?

- Чом ні? Та не хочу я в землі колупатись. Хочу за прилавком сидіти. Попроси в брата карбованця, накупи стрічок і хрестиків - то я торгуватиму.

Пішов Петро до брата. А Микола п'є та гуляє - знати його не хоче.

- Позич мені, брате, одного карбованця, - просить бідняк.

- Коли ж ти віддаси? Де візьмеш? - комизиться багатій.

Не хотів Петро просити, та не може до Долі явитися з порожніми руками. Став навколішки та мало не плаче.

- Та позич уже, - вступилися Миколові приятелі.

Позичив. Накупив тоді бідний брат стрічок і хрестиків, поспродував, заробив три карбованці. Карбованця Миколові віддав, а на два накупив краму - і знову мав зиск; накупив більше, та й почав торгувати різним дрібним крамом. За певний час придбав конячину, купив хату, тоді й дівчину засватав.

Незадовго до весілля їхав Петро до Кам'янця за крамом. На півдорозі якісь хлопчаки почали насміхатися з нього і ну кидати камінці у прив'язану позад візка скриньку. Приїхав він у місто, подивився, а в скриньці - коштовне каміння. Повіз він скарб до самого короля, а той звелів відсипати йому грошей стільки, скільки вміститься у скриньку.

Повернувся Петро додому, купив млин на Тернавці, оженився. І відтоді зажив багато та щасливо. Та не через гроші. Бо скарб справжній - це душа добра й руки трудящі, а ще дружина кохана й купа діточок.

А скриню з золотом, що від короля отримав, на городі закопав.

Невідомо, чи знають нащадки, де те золото заховане, чи ні, та всі, хто живе на тому обійстю*, багаті та щасливі» (с.Кривчик).

2.3 Заздрість - поганий порадник

Мотив збагачення завдяки торгівлі зустрічається в народних оповідях про Долю частіше, ніж інші мотиви. Зазвичай розповідається, що хліборобська праця дуже важка і невдячна, а от торгівля - майже завжди запорука безбідного існування. Проте і тут вирішальним є те, яка ти людина: якщо добра і чесна - все тобі вдаватиметься, а якщо заздрісна і зла - отримаєш по заслузі, як в оповіді, записаній у селі Ксаверівка:

«Жили два брати - один багатий, а другий бідний. Багатий засівав хліб великими ланами, а бідний засіє, може, якусь десятину, і вже пильнує її, як ока в лобі. Якось уночі вийшов бідний брат з двору й думає собі: «Піду-но погляну, як би що не пошкодило» (а вже було по жнивах). Дивиться, а його полем ходить вичепурена, як пава, панянка, збирає колосся й носить його до братових копиць.

«Що таке?» - гадає. Підкрався він ззаду та й схопив панянку.

- Хто ти така, що на моїй вбогій ниві збираєш колосся й носиш його до братових копиць?

- А я, - каже, - братова Доля, йому й слугую.

- А моя ж Доля де? - питає.

- Твоя, - каже, - за прилавком торгує.

- Як же мені знайти її?

- А ось як, - каже, - ходи до брата, випрохай у нього конячину та їдь на ярмарок; не доїжджаючи трохи до ярмарку, пусти ту конячину й тричі навхрест перетни ярмарок: Доля сама до тебе і з'явиться.

Випрохав він у брата конячину та й поїхав. Під'їхав до ярмарку, пустив конячину, перетнув тричі навхрест майдан і озирається навкруги. Коли підходить до нього пані.

- Чому ти, - питає, - чоловіче, озираєшся?

- Та шукаю, - каже, - своєї Долі.

- Навіщо вона тобі?

- Як навіщо? Он братова Доля слугує йому, а моєї нема.

- Ось тобі три карбованці, купи на них риби, відійди від того місця на сім кроків, сядь і торгуй. Та дивись - неодмінно візьми, купуючи рибу, здачі хоч копійку.

То була його Доля.

Купив він риби, взяв копійку здачі, відійшов на сім кроків, сів і торгує. Поторгував, порахував гроші, а в нього стало вже шість карбованців, і ще є. Він ще купив риби... І як почав роз'їжджати по ярмарках, то так розбагатів, що записався в найперші купці. І згадав він: «Є, - каже, - в мене десь жінка і діти, поїду заберу їх». Приїхав у свою слободу, зупинився в брата на квартирі, розпитує, як той живе, а сам не признається.

- Та що, - каже той, - було нас два брати, тільки-но другий - волоцюга, такий-сякий, хтозна-де й подівся; та хоча б ще сам пропав безвісти, а то взяв у мене конячину - й ту не знати де перевів.

- Що ж, у нього й жінка була?

- Аякже! Покинув її тут з дітьми, то вона стала тютюном пробиватися, та так просмерділась, що я вже й не пускаю її до себе.

- А чи не можна гукнути її? Я б цим нещасним пожертвував що-небудь, для спасіння своєї душі.

- Як на те ласка Ваша, то можна... Підіть-но, наймити, гукніть ту табашницю!

Приходить жінка, стала коло порога, вклонилася.

- Чого Ви, братику, мене кликали?

- Хто там тебе кликав? Це ось чоловік захотів пожертвувати тобі на бідність.

А той і питає:

- Де твій чоловік?

- А Господь його святий знає: пішов кудись на заробітки, та щось і не чути про нього, а я сама з дітьми тютюн сію - тим і годуюся.

- А діти живі?

- Дякувати Богові - живі.

- Ну, все це добре... Що ж, ти так і не впізнала мене?

- Ні, - каже, - паночку, звідки ж я вас знаю?

- А я ж, - каже, - твій чоловік!

- Що Ви, Господь з вами, глузуєте з мене!

- Та ні ж бо! Ось отак і так ми жили, ось те-то й те-то в нас було.

- Правильно! - каже жінка і впізнала, нарешті, його.

- Ну, - каже чоловік, - поїдемо тепер зі мною!.. А ти, брате, вибирай собі якого завгодно коня з моєї трійці...

Брат же собі й гадає: «От він пішов тоді з дому злидарем, а тепер зробився таким багатирем; чи те буде, коли я піду зі своїми тисячами!» Відразу ж розпродав усе, переїхав до міста, понабудовував домів, лавок, купив тисяч на двадцять краму, записався в купці - торгує. Поторгував рік, підрахував, - лишилось тільки тисяч десять; наступного року - лишилося вже тільки п'ять тисяч, а там - тисяча... Та так перевівся, що врешті-решт пішов до брата жити».

2.4 Ніхто не знає, яка доля на нього чекає

Долею не завжди можна заволодіти мирним шляхом - іноді доводиться в таких випадках діяти досить рішуче і навіть круто, як свідчить про те, наприклад, така оповідь, записана в селі Млаки:

«Жили собі колись два брати - один бідний, а другий багатий. У бідного були діти, а в багатого їх не було. До всього ж всього - бідний був ще й калікою. Брати жили разом. Тільки раз багатий брат і каже бідному: «Яка користь мені з того, що я годуватиму твоїх дітей?» Взяв і відділив його: дав йому одного куцого бика, а більше нічого. Продав бідний того бика, збудував хижку й живе собі, бідуючи. А брат його насіяв пшениці десятин двадцять, а може, й тридцять. Надходять жнива. Бідний і каже своєму синові: «Ходімо, синку, наймемось до дядька: може, нажнемо яку десятину пшениці». Найнялись вони карбованців за п'ять чи там за шість. Цілий тиждень косили вони на тій десятині, тому що, відомо, - той каліка, а те ще мале. Ну, й було, отож, так: сьогодні субота, а завтра неділя; косили вони цілий день, нічого не ївши, а ввечері батько й каже: «Ходімо, синку, до дядька: чи не дасть він нам повечеряти, своїм же робітникам він варить їсти, - може, й нам дасть чого-небудь». Пішли. Багатий брат питає: «А що, скінчив уже з десятиною?» - «Та скосив, - відповідає, - у снопи пов'язав, тільки не позносив». - «Е-е, - каже багатий брат, - це вже не робота! Зараз же складай у копи!» І не дав їм їсти. Заплакав бідний брат і пішов із сином на цілу ніч складати снопи, хоч з ранку самого не мали вони в роті ні росинки, ні макового зернятка. Носили вони так доти, що ось-ось вже й світатиме. Позносили, нарешті, все. Батько й каже тоді: «Приляжмо, синку, та хоч відпочинемо трохи: дядько твій - спасибі йому - нагодував нас». Дитина, звичайно, натомилась, впала й миттю заснула. А батько обіперся на лікоть та й давай тужити, що нічого їсти ні йому, ні дітям. Дивиться, а нивою, де він косив, ходить простоволоса жінка в білій сорочці. Бідний брат і міркує: «Господи! Хто ж це такий ходить, що нібито боїться до мене підійти? Ану запитаю - що воно таке?»

- Слухай! Хто ти?

- Я - каже, - Доля твого брата.

- Що ж ти тут блукаєш?

- А збираю колосся і в снопи їх втикаю, щоб жоден не пропав.

- Ех, Господи! - подумав бідний брат. - Як би мені впіймати її та дізнатись, де моя Доля?

Підкликав він до себе братову Долю та й схопив її.

- Доле мого брата! Скажи мені, де ж моя Доля?

- Е! Та ти хіба впіймаєш свою Долю? Твоя Доля - бути купцем.

- То скажи, як знайти мені свою Долю?

- А ось як, - каже. - Вставай зараз, іди хутчіше додому та поквапся, не гаючись, до міста, аби ще до ранку ти був там. І стрінуться тобі три панночки - дві в однаковісіньких сукнях, а третя - в іншій. Коли вони йтимуть, попереду їх гратиме музика, а вони танцюватимуть. Ось та, третя, і є твоя Доля. Ти стань позаду цієї панночки та вдар її так, щоб вона впала на землю.

Приходить бідний каліка до міста. І справді - все так і є, як казала йому братова Доля. «Господи милостивий! Я й тепер нещасний, а що ж зі мною буде, як я вдарю таку пані? Доведеться жити в буцегарні*! Ех, нехай буде, що буде!» - сказав він та й двигнув що було сили панночку по вуху! Вона впала, озирнулась і каже: «Е! Знайшов-таки ти мене тут! Ти думав, я нивою ходитиму та колосся збиратиму? Ні, я купцюю!» Взяла вона тоді його й повела до себе. А в неї було дві величезні крамниці з товарами. Доля гарно вбрала каліку, наділа на нього нові чоботи і весь одяг, а тоді заходилася навчати його: «Тепер у нас у місті продають з публічного торгу в одного купця два будинки. Поснідаємо зараз та й підемо туди, бо треба поспішати на аукціон. Тільки дивись - виступлять два купці та й почнуть торгувати, а ти виступиш третім. Питатимуть: «Хто що дає за ці два будинки?» Ти не озивайся, мовчи - нехай ті купці свою ціну складають. Один дає дві тисячі, другий - чотири, а як вигукнуть утретє: «Хто більше?» - то ти тоді вже тільки набавляй».

Поїхали на аукціон, і він купив ті два будинки. Прожив у місті років зо три, а може, й чотири, і було вже зовсім забув про жінку й дітей. Та от якось згадав і звелів кучерові, щоб той запріг коней. Сів, поїхав у своє село й зупинився біля своєї халупки.

- Піди, - каже кучерові, - спитай, чи не пустять нас підночувати?

А слід сказати, що коли він їхав з міста, то набрав з собою всіляких напоїв та наїдків, бо добре знав, що жінка голодна сидить вдома. Набрав і одягу дітям. Кучер, коли послав його господар, підбіг до халупки й питає:

- Господар удома?

- Не те, що не вдома, а хтозна, чи й живий на світі: вже чотири роки, як його вбили чи зарізали.

- А чи не впустиш ти нас, господине, переночувати?

- Чого ж не впустити? Ночуйте!..

Купець потім і питає, чи нема в неї чого повечеряти.

- І-і! - відповіла хазяйка. - Сама сиджу не ївши й діти мої голодні!

Скільки купець не розмовляв з нею, а вона так і не впізнала його. Послав купець кучера ставити самовар, той ставив - не ставив, а самовар уже кипить. Посадив купець кучера за стіл, посадив і хазяйку з дітьми, - а вже скільки він цукру того понакладав у чашки, то і - Господи! Випили вони чай. Хазяйка вже так дякує купцеві, так дякує: «Хоч у душі, - каже, - посолодшало, а то діти зовсім було попухли не ївши». Посиділи потім, погомоніли. Купець звелів кучеру нести всі напої та наїдки. Повечеряли. Хазяйка й діти дякують купцю, чолом б'ють у ноги за те, що напоїв і нагодував їх. А він і каже: «Ні, хазяйко, цим лише від мене не відбудешся - я ще з тобою спати ляжу». «Ні, ні, пане, - відповідає хазяйка, - цього вже ніяк не можна, бо як коли-небудь повернеться мій чоловік і дізнається про те, то він мене потовче». -- «Невже ти справді не хочеш відмовитися від свого чоловіка? - спитав купець. - Якщо так, то я знайду собі й кращу за тебе». - «Хіба мій чоловік такий, як ви? Мій чоловік бідний і вбогий, та ще й каліка до того ж, а ви - пан». Давай тоді купець показувати різні прикмети, поки жінка, нарешті, не впізнала його. Тоді він гарно вбрав дітей і каже синові, з яким колись косив у свого брата: «Нумо, збігай, синку, до свого стрия*, котрий не дав нам і кусня хліба, коли косили в нього. Скучив я за ним - побачитись хочу».

А було це вночі. Побіг хлопчак до дядькової хати й гукає:

- Стрию!

- Що ти хочеш?

- Ходіть до нас!

- А що там у вас?

- Приїхав батько в бричці, тройкою коней!

- Хіба що батьковою? - сміється дядько, та все ж пішов. Приходить, привітався - не впізнає брата в купцеві. «Невже ти мене не впізнаєш?» - питає купець. - «Як же я можу впізнати тебе, коли ти раніше був тяжким злидарем, а тепер став таким багатієм?» Упізнали, нарешті, один одного й давай тоді пити та гуляти. От і почав багатий брат випитувати, як той розбагатів. Купець розповів йому про свою Долю. Тоді брати розпрощалися. Купець забрав дітей і жінку і переїхав з ними жити до міста. І нині вони живуть у Дунаївцях».

Народна мудрість завжди дає надію на краще. Ніколи не потрібно опускати руки. Навіть найгірша ситуація може обернутись на твою користь. Головне, жити чесно і робити добро.

Та особливо характерна з багатьох поглядів легенда, записана в Яцківцях:

«Жив собі один бідний чоловік. Дітей в нього було багато, а хліб усе не родить. От він і каже: «Боже милостивий, Боже праведний! Хоч би мені побачити якось свою Долю, щоб знати, чим зайнятися».

Раз не стало дров. Запряг бідака* конячину й поїхав до лісу. Приїхав, поклав конячині сіна, а сам пішов дрова рубати. Рубає дерево, коли чує: хтось поблизу тужить*. «Дай піду подивлюсь, що воно таке тужить?» Йде, коли бачить - за гнилим пнем лежить Доля. Підійшов ближче й доторкнувся до неї, а Доля й каже:

- Не чіпай мене!

- Що ж ти таке?

- Я - твоя Доля.

- А коли ти моя Доля, то скажи, до чого мені рук докласти?

- Займись, добрий чоловіче, віниками: нарубай берези, нав'яжи пучків та й вези продавати - з цього розбагатієш.

Нарубав він дров, одвіз додому, перехопив що там трохи та й знов до лісу. Приїхав, розшукав берізки й давай рубати гілки. Здер лико і нав'язав пучків. Привіз їх спочатку додому, а тоді повіз на базар, - так йому не дали навіть стати як слід, - миттю віники порозбирали.

Так і надалі. І дав йому Бог так, що став він купцем, став красним товаром торгувати. А сусіда й міркує собі: «З чого це кум розбагатів?» Приходить до нього.

- Добридень, куме! - привітався. - Скажи, куме, правду: як ти розбагатів?

- Ех, куме, я б і сказав, та не велено мені говорити.

А потім думає: «Ні, вже що Бог дасть, скажу». І розповів усе...

Поїхав кум і собі до лісу. Зрубав він дерево - нічого, зрубав друге - нічого, став рубати третє, а воно й каже:

- Навіщо ти рубаєш мене? Я не твоя Доля - твоя Доля в лузі на коні верхи сидить.

- Що ж мені робити?

- А що тобі робити? Піди вкради пару коней - будеш багатим.

- Та я не вмію красти.

- А ти попроси Михаїла Волчанського (щоосені на чудо Михаїла буває ярмарок).

- Де ж мені його знайти?

- У пана під хлібним магазином* лежить.

Чоловік пішов і знайшов його. «Михайле Михайловичу, - каже, - я одержав наказ коней украсти: як мені те зробити, коли - вдень чи вночі?» - «Вночі не кради, бо як впіймають, то поб'ють. А от удень, коли люди працюють у полі і коли потім посідають обідати, пообідають і приляжуть одпочити, тоді вкради: подумають, що не злодій, а ведеш коней напувати, якщо хто побачить».

Чоловік так і вчинив: поїхав у поле й сховався неподалік у кущах. Дивиться: пішли люди й полягали спати. Узяв він тоді пару коней, сів на одного верхи й поїхав. Так уже Бог дав, що ніхто його й не побачив. Привів він коней додому. Тільки-но на двір - а тут, де не взялись, і покупці явились. «Здрастуй, господарю! Продаєш?» - «Продаю - давайте гроші...»

Пішов потім на базар, накупив хліба й усього іншого і повертається додому. Важко нести. Коли стоїть на шляху запряжений у віз кінь. «Може, це Бог так дав, щоб я свої покупки міг додому відвезти?» Сів на воза, приїхав додому. Жінка дивиться: що таке? Пішов з дому пішки, а повернувся раптом на возі!

- Звідки ти коня привів?

- Бог дав!

Саме тоді йшов повз них якийсь чоловік.

- Здоров будь, господарю!

- Здрастуй!

- Чи не продаси мені часом коня разом із возом?

- Продам.

Купив той чоловік коня з возом і поїхав. Чоловік увійшов до хати й каже: «Ну, жінко, нарешті, пощастило й нам!..»

Дізнався батюшка про щастя Хоми (так звали чоловіка). «Піду, - каже, - запитаю в Хоми, чим він розбагатів? Я от служу й прибутки маю, а не знаю, де ті гроші діваються» (батюшка був бідним). Пішов. А Хома накупив дерева і гне дорогі колеса.

- Здрастуй, Хомо!

- Здрастуйте, панотче!

Сів біля нього.

- Чи знаєш, чому я до тебе прийшов?

- А чому, панотче?

- Скажи мені, чим ти розбагатів?

- Не дай Бог такого багатства, недобра справа - за неї треба відповідати. Знаю, що гріх.

І давай розповідати. Батюшка повернувся додому і переповів усе паніматці. Порадившись з матушкою, вирішили, як і Хома, й собі піти красти коней.

Назустріч батюшці йде чоловік. «Добрий день!» - «Здрастуйте! Куди це вас Бог несе?» Батюшка й почав розповідати: «У нас один чоловік раніше був злидарем, а тепер став багатієм... отак і так...» - «Не йди коней красти, а йди в сенат; там хоч і стережуть солдати, але ти не бійся - лізь у вікно до государя і вкради грошей: отоді ти й станеш багатим». Пішов батюшка. Приходить до палацу государя - навколо солдати. Один з них: «А чом сюди прийшов?» - став, значить, розпитувати. Сором батюшці зізнатися, та гріх і втаїти: «Хочу в государя казни дістать». - «Так просто ти не дістанеш, а от іди під оті хороми, так я спущу тобі на мотузці невелику скриньку, візьми її під пахву і йди собі». Панотець підійшов до хоромів - чекає. А солдат як пустить каменюку та як звиздане* нею батюшку по потилиці, той так і заклекотів. Паніматка чекає не дочекається на свого батюшку... Пройшла чутка, що вбили священика. Не ховають його, лежить. Доповіли государеві. Солдат, який поцілив у батюшку каменем, каже до государя: «Хотів, - каже, - він наш палац обікрасти, то я й поцілив у нього каменем». Государ звелів дати за то солдату нагороду».

У наведеній оповіді звертає на себе увагу та обставина, що веління Долі є в якомусь сенсі доброчинними для людини, яку вона тримає під опікою, навіть якби вони розходилися з вимогами морального закону. Чоловік розбагатів на викраденні коней, бо така його доля, судьба. Але коли тим же шляхом захотів розбагатіти священик, доля його покарала. Жадібність до легкої наживи і злодійство особливо ганебні для духовної особи, і почуття найвищої правди, яке міцно живе в глибині душі народної, накладає на батюшку жорстоку кару.

2.5 Сучасні перекази

У наш час люди вже не уявляють Долю в людській подобі, проте здебільшого вірять в те, що в кожного своя доля, визначена від народження.

Наприклад, існує такий переказ:

«Одному чоловікові сказала ворожка, що він помре такого-то дня: йому на голову впаде цеглина. Вирішив чоловік обдурити долю: в той день з самого ранку поїхав за місто, в поле, за багато кілометрів від будинків. Тішився, що тут-то вже йому нічого не загрожує. Але від долі не втечеш: ніс орел в лапах черепаху, не втримав і впустив на голову бідоласі… Тільки репнула!» (с.Кривчик).

Незважаючи на це, людина не повинна опускати руки і покладатися тільки на волю Божу, а сама має творити свою долю, бо ж насправді ніхто не знає, що кого чекає. Про це свідчить оповідь, записана в селі Кривчик:

«Топиться віруючий чоловік в морі, але не втрачає надії на порятунок, молиться Богу і просить допомоги. Бачить: човен пливе. Люди в ньому помітили потопаючого й кидають йому рятувальне коло. Та віруючий не приймає допомоги: «Мене Господь врятує!» Проплив човен. Ще сильніше молиться чоловік. Через деякий час пливе інший човен. Знову не хоче чоловік хапати рятувальне коло, чекає Божої допомоги. І на третій раз так само відкинув засіб порятунку. Та як ревно він не молився, сили залишили його і чоловік пішов на дно…»

2.6 Доля у крилатих висловах

Мабуть, одна із перших письмових згадок про Долю наших предків належить візантійському письменникові VI століття Прокопію, який писав про слов'ян Київської Русі: «Не знають долі і зовсім не визнають, щоб вона мала якусь силу над людьми» [13]. Проте у дохристиянських віруваннях Доля - це божество-неминучість, божество-фатум.

За народним повір'ям, кожен має свою Долю (талан, Божий суд-присуд), звідки вираз «Що кому судилося», а у «Слові про похід Ігорів» Доля - це «суд Божий» [14, 346].

Кожному Доля ще від колиски визначає, що неодмінно має статися: «Від Долі не втечеш», «Буде те, що кому судилося, і той, хто кому суджений», «Судженого конем не об'їдеш, хіба смерть розлучить». Неминучість того, що кому судилося, породила славнозвісне українське: «Якось-то воно буде!», або жартівливе: «Якось-то воно буде, бо так не буває, щоб ніяк не було!», або сумне: «Його спіткала зла доля».

Про щасливого кажуть, що він у сорочці (в чепці) вродився: «Хто в чепці вродиться, той щастя в пазусі носить». Разом з тим хто щастя-долі не має, тому завжди не ведеться. Українські приказки про неминучість долі виразні й влучні: «Що має бути, того не минути», «Долі не минути», «Що Бог дасть, те і в вікно подасть», «Долі й найбистрішим конем не об'їдеш», «Перед долею не втечеш», «Від лихої долі не сховаєшся», «Лиха доля й під землею надибає», «Нема долі - пішла за водою», «Як не було талану, то не буде й долі». Разом з тим доля сама нібито не шукає людину, а ось людина намагається знайти її і оволодіти нею. Хто відшукає свою долю, тому в усьому таланить, той швидко багатшає; хто не знайде долі - б'ється, як риба об лід, і нічого з його починань не виходить; тому до долі звертаються, долю кличуть, від караючої долі застерігають, на долю сподіваються, долю вмилостивляють, на милість долі віддаються, на долю ворожать.

Народ персоніфікує долю, звідси численні народнопоетичні звертання, як у Т. Шевченка: «Доленько моя! Не дай мені вік дівувати!» Відомі афоризми: «Дитина спить, а доля росте», «Добра доля іде з широкого поля», «Добре тому жить, чия доля не спить», «Доля карає й вельможного й незаможного»; приказки: «Віддалася на лиху долю», «Долі скаргами не власкаєш», «На торгу долі не купиш», «Ще ніхто не втік від своєї долі», «Доля не питає, що хоче, те й дає».

Велике значення надається долі у народних піснях: «Ой, зачула ж моя доля, Що не бути мені вдома, Бути ж мені у неволі - У рекрутському наборі»; «Породила мене мати в нещасну годину, Дала мені злую долю, де ж її подіну?»; «Уродила мене мати в зеленій діброві; та не дала мені мати ні щастя, ні долі». У весільних піснях долею обділяють молоду на посаді янголи і сам Господь: «Ой славен, славен Маріїн посад... - Ой по чім же він так дуже славен? По всіх віконцях янголи сидять, Янголи сидять, доленьку судять, А над дверима сам Господь стоїть, Книжечку читає, доленьку роздає».

Українські письменники теж часто зверталися у своїх творах до долі: «Така тобі, доню, доля судилася» (А. Метлинський); «Зозуля Горлиці жалілась, Що доля їй недобрая судилась: Мов сирота, вона тиняється сама» (Л. Глібов); «Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли, - Така його доля» (Т. Шевченко); «Обікрадена злою долею її щира і вірна любов» (І. Цюпа); «Йдучи сюди, Фока мав ясний план: помститись за Довбуша і самому вмерти. Особистого щастя він не чекав від долі» (В.Ґжицький); «Пошли йому, Господи, щастя й долю» (П. Куліш); «В того доля ходить полем, Колоски збирає, а моя десь, ледащиця, За морем блукає» (Т. Шевченко); «Нема щастя, нема долі, Лиш врода сама...» (Леся Українка).

ВИСНОВКИ

Під час виконання даної роботи були записані легенди, народні оповіді, перекази, афоризми, прислів'я і приказки про Долю. Дослідивши їх та поспілкувавшись з мешканцями навколишніх сіл, ми прийшли до висновку, що стародавні легенди про Долю як антропоморфний образ за змістом своїм наближаються до казки. Доля в них виступає в образі жінки, і від того, яка вона: працьовита чи ледача, - залежить благополуччя людини. Проте люди не повинні в усьому покладатися лише на Долю. Кожна людина отримує по заслузі. Долі потрібно допомагати, підтримувати її, інколи навіть чинити їй наперекір, не потураючи лінощам, нехлюйству, безвідповідальності, а виховувати і допомогти позбавитись поганих звичок.

У наш час, незважаючи на технічний прогрес і високий рівень інформаційних технологій, продовжує виникати безліч переказів, у яких говориться про невідворотність долі. Проте Доля в них піднімається на вищий щабель сприйняття: це вже не істота, а Божий промисел, що вказує на відповідні зміни в релігійному світогляді: від язичництва до християнства. Тому дослідження народних уявлень про долю має велику перспективу.

Результатом дослідження було видання книжки «Народні оповіді та легенди про Долю», презентація якої відбулась під час науково-практичної конференції «Моя Батьківщина - Україна» 15 жовтня 2012 року в Гутояцьковецькій загальноосвітній школі І-ІІ ступенів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Потебня О.О. Про Долю та споріднених з нею істот / Наук. спадщина О.О.Потебні і сучасна філологія. - К., 1985. - 480 с.

2. Веселовський О.М. Розвідки у галузі руського духовного вірша. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.culturalstudies.in.ua/

knigi_6_1.php.

3. Веселовський О.М. Декілька нових даних до народних уявлень про Долю. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.culturalstudies.in.ua/knigi_6_1.php.

4. Васильєв М. Антропоморфічні уявлення у віруваннях українського народу. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://new.bestiary.us/zlydni.

5. Іванов П.В. Народні оповіді про Долю (Матеріали для характеристики світобачення селянського населення Куп'янського повіту). - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://upyrnet. livejournal. com/1146.html.

6. Наулко В.І. Культура і побут населення України. - К, 1993 р. - 288 с.

7. Українське народознавство: Навч. посіб. / За ред. С.П.Павлюка; Передмова М.Г.Жулинського. - 3-тє вид., випр. - К.: Знання, 2006. - 568 с.

8. Скуратівський В. Вінець. - К, 1994. - 240 с.

9. Булашев Г.О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування. - К.: Фірма «Довіра», 1993. - 414 с.

10. Українці: народні вірування, повір'я, демонологія / За ред. П.Пономарьова. - К.: Либідь, 1992. - 637 с.

11. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз української міфології / Післямова О. Мишанича. - К.: АТ «Обереги», 1992. - 312 с.

12. Скрипник Г., Курочкін О. Народні вірування, демонологія, космогонія. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://etno.us.org.ua/mynuvshyna/r22.html.

13. Давні вірування та християнство в Україні. Дохристиянські вірування українського народу. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: //http://pidruchniki.com.ua/19390825/religiyeznavstvo/davni_ viruvannya_

hristiyanstvo_ukrayini_dohristiyanski_viruvannya_ukrayinskogo_narodu.

14. Вовк Ф.К. Студії з української етнографії та антропології. - К., 1995.- 568 с.

ДОДАТОК

Словничок діалектизмів

Бідака - бідний, нещасний.

Братова - дружина брата.

Буцегарня - в'язниця.

Васильок - вид бур'яну.

Вшестко єдно - все одно, байдуже.

Гнилий - ледачий.

Гниляка - ледацюга.

Доли - назва однієї з частин села Кривчик.

Звизданути - вдарити.

Зобіджати - ображати.

Кирниця - криниця.

Магазин - приміщення для зберігання зерна; склад.

Нарано - вранці.

Обійстя - подвір'я.

Стрий - батьків брат; дядько.

Сутужно - важко, скрутно.

Тернавка - назва річки.

Тужити - тут: голосно плакати.

Фляшка - пляшка.

Размещено на Allbest.ru

...