Успіхи освіти, мистецтва, літератури у 20-х роках XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

національна академія статистики, обліку та аудиту

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ТА СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

УСПІХИ ОСВІТИ, МИСТЕЦТВА, ЛІТЕРАТУРИ У 20-Х РОКАХ XX СТ.

План

Вступ

1. Українська культура в 20-х роках ХХ століття

1.1 Українізація. «теорія боротьби двох культур». Освіта

1.2 Мистецтво в 20-х роках

1.3 Українська література в 20-х роках ХХ століття

2. Висновки

Використана література

Вступ

Досвід, здобутий людством протягом його історії, - джерело неоціненної допомоги у вирішенні багатьох суспільних проблем. Культура - потужний фактор соціального розвитку. Тому сьогодні проблеми культури набувають першорядного значення. Сходження українського суспільства до нових вершин суспільного розвитку вимагає звернення до культурного потенціалу, накопиченого українцями за час свого існування. Саме культурне життя українського народу в 20х роках ХХ століття є важливим періодом в історії нашої країни.

Мета цієї роботи ознайомитися з досягненнями культури: науки, мистецтва, освіти, літератури, організації суспільного і релігійного життя українців в 20х роках минулого століття.

1. Українська культура в 20х роках ХХ століття

Самий початок 20х років для української культури був більше ніж несприятливий. Завершений на цей час новий поділ українських земель гальмував визрівання нації, отже, і її культури. Становище з кадрами національної культури на початок 20х років було катастрофічним. Українська інтелігенція, яка у визвольних змаганнях 1917-1920рр. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого мігрувала. Та її частина, що залишилася в Україні як “скомпрометована” попередньою діяльністю, не мала можливості активно включатися в національно -культурні перетворення. Більшовики прагнули до політичного й ідеологічного монополізму. Інтелігенція за своєю суттю орієнтувалася на демократичний устрій суспільства.

Проте і за цих умов українська культура вижила, більше того у 20-ті роки набула такого злету який правомірно був названий українським культурним ренесансом, національно-культурним відродженням. Певний час політика більшовиків щодо української культури в цілому дійсно була толерантною.

Був започаткований новий курс у національно-культурній політиці, що тривав близько 10 років і став найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існування радянської влади.

1.1 Українізація. «Теорія боротьби двох культур». Освіта

«Даруючи» українському народові право на його культуру, влада мала на увазі нову, класово-пролетарську культуру, вкладену в певні національні форми. Творці ж українського культурного ренесансу намагалися використати ситуацію, щоб вивести українську культуру на рівень світових культурних надбань, спрямувати її на шлях боротьби за національно-державне відродження. Для цього необхідно було подолати наслідки імперської політики в минулому, великодержавний шовінізм і русифікацію, які являли перешкоду на шляху розвитку української національної культури.

Ще в 20-ті роки, незадовго до культурної революції, «проклята тема» «двох культур» промайнула була і у нас на Україні - мова йде про сумнозвісну «теорію боротьби двох культур» Д.З. Лебедя. Згідно з нею на Україні, в силу її колоніального становища в Російській імперії, історично склалися і функціонують дві паралельні культури: російська, вона ж міська, вона ж пролетарська, і українська, вона ж селянська, а що гегемоном соціалістичної Революції є пролетаріат, то йому має належати культурна гегемонія, тобто в перспективі українська культура остаточно поступиться місцем російській…

Вибухова сила цієї теорії крилася в тому, що висунув її не культуролог, а політик, і підніс громадянству не як матеріал до роздумів, а як керівництво до дії: навіщо, мовляв, панькатися з культурою, котра наперед історично приречена! Полеміка з Лебедем, яку очолив М.О.Скрипник, обернулася тоді, відразу після закінчення громадянської війни, боротьбою за виправлення партійного курсу в галузі національної політики. У 1920 році була надрукована стаття М.О. Скрипника «Донбас і Україна», в якій доводилося, що пролетаріат України русифікований або російський, зможе побудувати соціалізм, привернути в соціальному відношенні на свій бік решту українського народу (передусім селянство) тільки в тому випадку, коли сам стане на бік селянства у відношенні національному, - ця стаття , по сутті, поклала початок тій сторінці української радянської історії, котра здобула назву «українізація».

Погляди Д. Лебедя про те що перемогти мала російська культура (як більш прогресивна) над українською не стали офіційною політикою. В умовах проголошеної в 1923 році « коренізації», він був відкликаний з України. Ще деякий час тривала боротьба, але несподівано для авторів цієї «теорії» стала перемагати українська культура. Почалася широкомасштабна розбудова української культури. Об'єктивно цьому сприяла політика українізації, яка здійснювалась в контексті з рішенням ХII з'їзду РКП(б) : укорінитися в національних республіках (звідси, як вважають історики, назва політичного курсу - «коренізація).

Активними провідниками українізації стали відомі комуністичні керівники О. Шумський, Л. Каганович. Перебуваючи на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович повів лінію на українізацію партійного апарату. Обов'язковим стало вживання української мови в державному житті та діловодстві. Для партійних працівників були створені спеціальні курси для вивчення української мови.

В той же час в « національних ухилах» звинувачували міністрів освіти М. Скрипника та О. Шумського, яки стали активними провідниками української мови в школах, вищих навчальних закладах і навіть у Червоній армії, За активного сприяння М.Скрипника в 1929 році 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання виключно українською мовою, тираж українських видань виріс у 5 разів, з 426 газет України 373 виходили рідною мовою.

Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий процес національно-культурного відродження. Українська культура легалізувалась, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи конкретні класові цілі - зближення зрусифікованого робітничого класу і українського селянства, українізація разом з тим наповнювалась конкретним національно-культурним змістом, вилилася в масовий суспільний рух. У серпні 1923 року уряд УСРР прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною в республіці.

Активним суб'єктом українізації була інтелігенція, яка вітала її як таку, що створювала широкі можливості для розвитку національної культури. Українізація сприяла тому, що в Радянську Україну повернулися з еміграції чи легалізувались у своїй діяльності видатні діячі української культури.

Передусім українізація вплинула на освіту.

Трагедія громадянської війни не могла не позначитися на духовному стані країни, на культурному надбанні українського народу. Відсутність фінансування, нестача освітянських і наукових кадрів, класовий підхід до працівників інтелектуальної сфери, постійні зміни влади негативно впливали на розвиток освіти, науки й культури в Україні. Значна частина дорослого населення України не вміла читати й писати, а успішний економічний розвиток був неможливий без ліквідації неписьменності. 1921 року РНК УСРР ухвалив декрет про ліквідацію неписьменності населення віком від 8 до 50 років. Цього ж року в Україні була створена надзвичайна комісія для боротьби з неписьменністю. 1923 року засновано товариство «Геть неписьменність!» Успіхи освіти у 20-ті роки були незаперечними. На 1927 письменність населення в УСРР зросла в кілька разів і становила понад 70% у містах і близько 50% у селах. Успішно запроваджувалося обов'язкове початкове навчання. Причому на початок 30-х років близько 97 % дітей українського походження навчалися рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання у вищих навчальних закладах, технікумах.

Офіційною мовою діловодства, судочинства також була українська мова. Уряд УСРР став створювати розгалужену систему освітніх закладів. Здійснювалося безкоштовне навчання дітей у загальних семирічних школах та професійно-технічних і середніх навчальних закладах. Досить швидкими темпами розвивалася і вища школа. Щоправда цей розвиток мав суперечливий характер. З одного боку, скасовувалися майнові, станові, національні обмеження дореволюційних часів, що відкривало шлях до вищої освіти дітям робітників і селян, з іншого - робітничо-селянське походження, належність до партії чи комсомолу були визначальними чинниками при вступі до вищих навчальних закладів, тобто за скасуванням одних привілеїв настали інші, класові. «Українізація» - це стрімкий розвиток української вищої школи, яка від часів занепаду Києво-Могилянської академії була позбавлена повноправного юридичного статусу і тривалий час без перебільшення героїчно боролася за виживання. І от уперше в українській історії підготовка кадрів національної інтелігенції стала дійсно державною справою. український культура освіта літературний

Позитивні процеси відбувалися і в культурному житті національних меншин республіки. Наприкінці 20-х років в УСРР діяло близько 2 тис. шкіл з національними мовами навчання (не враховуючи російських), серед них - 786 єврейських, 628 німецьких, 380 польських та ін. Учительські кадри для них готували польський і молдавський інститути народної освіти, 6 єврейських і 1 німецький сектори в україно- і- російськомовних інститутах народної освіти, 8 національних педтехнікумів. Функціонувало 634 бібліотеки мовами некорінних національностей.

1.2 Мистецтво в 20-х роках

Наприкінці XIX -- початку XX ст. у світовій та українській архітектурі відбувається становлення нового напряму, що дістав назву стиль модерн.

В історії української архітектури особливе місце посідає В. Кричевський (1872--1952). З його ім'ям пов'язаний розвиток нового національного напряму в архітектурі. За проектами В. Кричевського у національному декоративно-романтичному стилі збудовано ряд громадських і приватних будинків на Полтавщині.

Національний стиль на основі традицій народного мистецтва та українського бароко розвивали архітектори К. Жуков, Д. Дяченко, С. Тимошенко, П. Костирко та ін.

До здобутків національної архітектури належить творчість Д. Дяченка. Він був упорядником першої виставки національної архітектури, яку у березні 1912 р. організувала українська громада студентів Петербурзького інституту цивільних інженерів.

На початку XX ст. монументально-декоративне пластичне озлоблення широко використовується в архітектурі модерну та неокласицизму. Особливо вирізняється, творчість скульптора Ф. Балавенського, який разом з учнями виконав рельєфи на античну тематику для фасаду колишнього будинку інженера Ф. Ісерліса по вулиці Олександрівській (тепер Музейний провулок) у Києві (1909). Привертає увагу створене Ф. Балавенським мармурове погруддя Т. Шевченка та пам'ятник-погруддя М. Кропивницького на його могилі у Харкові. У міжнародних конкурсах на створення пам'ятника Т. Шевченку брали участь поряд з Ф. Балавенським молоді митці М. Гаврилко, І. Кавалерідзе, західноукраїнські скульптори Г. Кузневич, М. Паращук (1878--1963) та ін. Цікавим пам'ятником був відкритий у Києві 1911 р. монумент княгині Ольги. Автор проекту -- видатний скульптор-монументаліст І. Кавалерідзе.

В Парижі в академії Жюльєна та у О. Родена удосконалював майстерність М. Паращук. У 1906--1913 рр. він створює низку скульптурних портретів діячів культури України (В. Стефаника, С. Людкевича, І. Франка, М. Лисенка). Впливу О. Родена зазнав В. Іщенко.

Одним із творців мистецтва авангардизму у світовій скульптурі став О. Архипенко (1887--1964). Його творчість формувалась в умовах певного піднесення національної школи пластики початку XX ст.

В умовах духовного відродження важливу роль відіграє творча спадщина скульптора, народного художника України Івана Гончара (1911--1993) -- композиції "Берегиня", "Ярило" (1985--1990), серії живописних історико-етнографічних картин "Весілля на Україні", народних типажів, краєвидів "Мальовнича Україна" тощо.

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX--XX століть, внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич та ін. О. Богомазов -- художник-кубофутурист ("В'язниця", 1914), автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав засади авангардного мистецтва. М. Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва XX ст., так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольського періоду). К. Малевич -- один із основоположників супрематизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах. Цікаво, що свій "Червоний квадрат" (1915) він характеризував як "живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближуючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з народним мистецтвом. Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодного (1876--1930), який послідовно розробляв принципи сучасного українського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій давньоруського іконопису. Оригінальним творчим мисленням відзначається Олекса Новаківський, якому властиві філософська рефлексія, певний символізм ("фантастичний алегоризм"), міфологізація реальності.

Серед художників нової доби чільне місце посідає Олена Кульчицька (1877--1967), творчість якої ґрунтується на традиціях демократизму й реалізму, окремі праці позначені впливом модерну та експресіонізму.

Європейські мистецькі традиції добре знали художники О. Сорохтей (1890--1941), М. Бутович (1895--1961), В. Єрмилов, Я. Музика (1898--1973), які зробили плідний внесок у розвиток вітчизняної графіки.

Значна графічна спадщина належить М. Бутовичу. Серед творів митця вирізняється серія гравюр на теми українського фольклору під назвою "Українські демони" (1924).

Як пейзажист відомий В. Мироненко (серія офортів "Українські пейзажі", 1936--1941). Графічні серії створили П. Куценко ("Київські кручі", 1970) та О. Постель ("Пори року", "Одеські пейзажі", 1950--1970).

У загальному напрямі української книжкової графіки розвивалася творчість В. Кричевського (1872--1952). В оформленні книги митець наслідував традиції народного та геральдичного мистецтва.

Помітний слід у книжковій графіці XX ст. залишили І. Бурячок (1877--1936), В. Заузе (1859--1939), О. Налешгаська-Бойчук (1884-- 1937). Національну бойчуківську традицію 20--30-х років продовжив художник В. Гарбуз.

Оптимістична піднесеність притаманна творчості О. Довгаля. В ілюстраціях до "Сонячних кларнетів", "Народи йдуть" П. Тичини митець досягає активного звучання графічної мови і декоративної виразності.

Внесок у розвиток вітчизняної книжкової графіки зробили А. Середа, О. Юнак та Ф. Фатальчук -- майстри поєднання орнаменту зі шрифтом, В. Стеценко -- знавець українського орнаменту, І. Хотінок, В. Хоменко, А. Пономаренко -- художники високої культури шрифту.

В українській літературі імпресіоністична стильова манера виявляється у творчості М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської. Імпресіоністичний стиль М. Коцюбинського визначає своєрідний синтез слова і кольору ("Лялечка", "Цвіт яблуні", "На камені"). Прикмети нового психологізму відчутні у романі "Фата Моргана". До найкращих зразків світової літератури належать новели "Сон", "На острові", новаторська повість-балада "Тіні забутих предків", де письменник звертається до прапочатків української, зокрема гуцульської, ментальності.

Майстром імпресіоністичної ліричної прози був С. Васильченко. Риси імпресіоністичної образності властиві творчості Г. Михайличенка, Г. Косинки, А. Головка, М. Хвильового, М. Івченка та ін. Імпресіонізм як самостійний напрям вичерпав себе у середині XX ст.

Першим з гаслами модернізму виступив український поет М. Вороний (1871--1940). Він прагнув розширити версифікаційні можливості українського вірша, вивести його на європейський і світовий рівень.

Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842--1912) -- видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професіональної школи.

Видатними творцями духовної музики на переломі XIX--XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.

Ф. Колесса заклав основи українського етнографічного музикознавства, структурно-типологічних досліджень фольклору. У музикознавстві й музичній творчості він був послідовником М. Лисенка.

П. Демуцький (1860--1927) був одним із перших записувачів народного багатоголосся, видав збірники "Народні українські пісні з Київщини", праці з української музичної фольклористики ("Ліра і її мотиви", 1903 та ін.), організував народний хор у с. Охматові (тепер Черкаської області), з яким виступав у багатьох містах і селах України.

Значну роботу розбудови музичної культури у Західній Україні проводили композитори І. Лаврівський, С. Воробкевич, В. Матюк, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Січинський, В. Барвінський, С. Людкевич.

Музичну шевченкіану збагатили С. Людкевич (кантата-симфонія "Кавказ", 1902--1913, кантата "Заповіт", 1934, 1955), Я. Степовий ("Прелюд пам'яті Т. Шевченка", 1912), К. Стеценко (музика до вистави "Гайдамаки", 1919--1921, кантата "Шевченкові", 1922).

Національну музично-пісенну культуру розвивають професійні колективи -- "Думка" (з 1930 р. -- заслужена академічна хорова капела України), "Трембіта" (Львів, 1940; з 1951 р. -- Державна заслужена хорова капела України), Український народний хор, організатором і керівником якого був Г. Верьовка. Створено хор 1943 р. у Харкові, з 1944 р. він діє у Києві (з 1965 р. -- ім. Г. Верьовки, з 1974 -- академічний).

У драматургії найпослідовнішим виразником символізму став О. Олесь (драматична поема "По дорозі в казку", 1910).

Державний народний театр очолював П. Саксаганський. До складу трупи увійшли М. Заньковецька, Л. Ліницька, Л. Шевченко. На основі Державного народного театру 1922 р. створено Український драматичний театр ім. М. К. Заньковецької.

На розвитку театрального мистецтва 20--30-х років помітно позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним відродженням". Духовними провідниками українського ренесансу XX ст. стали письменники М. Зеров (керівник київської групи неокласиків) і М. Хвильовий.

Лесь Курбас -- митець європейської освіченості, знав вісім мов, вивчав історію і теорію світового театрального мистецтва, розвивав кращі традиції українського театру корифеїв, прагнув зберегти притаманну йому національну самобутність. Митець вперше в історії українського професійного театру розробив комплексну програму театральної реформи, що включала виховання нового інтелігентного актора-громадянина, нового типу режисера -- ідейного і творчого інтерпретатора п'єси та вистави, розвиток принципу студійності, втілення на практиці етичних засад діяльності театрального колективу тощо. Серед однодумців Леся Курбаса -- П. Самійленко, Й. Шевченко, М. Терещенко, С. Бондарчук, С. Мануйлович; талановита акторська молодь -- Г. Юра, В. Василько (пізніше вони самостійно проводили в театрі режисерську роботу), С. Семидор.

У 1926--1933 рр. в Харкові працює театр "Березіль", до складу якого входять видатні митці -- М. Крушельницький, А. Бучма, Н. Ужвій, І. Мар'яненко, Й. Гірняк, В. Чистякова, Н. Титаренко, О. Добровольська та ін. Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст. Його традиції наслідували учні, режисери 40--60-х років -- В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козачківський, В. Скляренко та ін.

1.3 Українська література в 20-х роках ХХ століття

Позитивні процеси відбувалися на Україні у створенні різноманітних масових літературних організацій. На відміну від Росії, де з'явилася організація «Пролеткульту», яка будувала свою діяльність на засадах відмови від загальної буржуазної культури, створення культурної спадщини трудящих, залучення до створення пролетарської культури широких мас, в Україні не мав особливого впливу. У 20-ті роки в Харкові діяла письменницька організація «Плуг» (голова - С. Пилипенко), яка ставила собі за мету «виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в цьому напрямі» були А. Головко, Д. Гуменна, Г.Епік, Н. Забіла, П. Панч та ін.

У 1923 році була заснована Спілка пролетарських письменників України «Гарт» (голова - В. Еллан-Блакитний). У своїй програмі вона декларувала «боротьбу проти буржуазного мистецтва», залучення «до літературної творчості пролетарських мас». До «Гарту входили П. Тичина, В. Сосюра, М. Йогансен, В. Поліщук, М. Хвильовий та ін. Головним центром спілки став Харків, відкрилися філії в Києві, Одесі, Дніпропетровську.

Важливою подією в культурному житті УСРР стала літературна дискусія 1925-1928 рр. Вона була природною реакцією на історичну ситуацію, в якій опинилася українська культура: зберегти свою самобутність на шляхах національно-культурного відродження чи перетворитися на культурну провінцію, хай навіть з допущенням української мови. Започаткував дискусію М. Хвильовий - один із найбільш яскравих літературних талантів України 20-х років, який у політичному житті репрезентував український націонал-комунізм. Суть дискусії зводилась до таких гостро соціальних питань, як краще зберегти українську самобутність культури - писати для масового читача чи максимально піднімати інтелектуальну планку в суспільстві; яким має бути мистецтво - глибокої думки і складної образності чи примітивно-пропагандистським, політизованим? Далі питання ще більше загострювались: як Україні приєднатися до загальноєвропейського культурного процесу, що бере свій початок з античності й духовно ближчий українській культурі; як відмежуватися від більшовицького культурного сепаратизму, який веде до відриву світової культури; чому Москва, не Україна безпосередньо репрезентує українську культуру в Європі? Вістря започаткованої М.Хвильовим дискусії водночас було спрямоване і проти традиційного етнографічного реалізму, провінційного «просвітянства».

Як і у свій час М. Драгоманов, Хвильовий вважав, що перешкодою для України на шляху її входження в європейську культуру є не тільки політика Москви, а й непомірне українофільство, просвітянство і «пролетарська маскультура».

У цій дискусії взяли участь представники основних течій і напрямів тогдашнього українського письменства, за всієї неоднозначності оцінки думок і поглядів, що стикались в ній, була в цілому продуктивною і своєчасною.

З метою консолідації літературних сил саме на такій платформі М. Хвильовий у січні 1926 р. створює Вільну академію пролетарських літераторів (ВАПЛІТЕ). Вона об'єднала письменників, які орієнтувалися на високий професіоналізм, творче новаторство, ідеологічну розкутість. Членами ВАПЛІТЕ були такі видатні постаті української літератури, як П. Тичина, В. Сосюра, О. Досвітній, Г. Епік, Ю. Яновський. Хоча не завжди їм вдавалося бути до кінця послідовними, проте вони намагалися відстоювати культуру нації, а не пролетарську, селянську, радянську чи якусь іншу.

Вони шукали і знаходили підтримку інших сил національно-культурної орієнтації, зокрема неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський та інші, які підтримували гасло «психологічної Європи», вважали європеїзм за шлях українського народу до національного відродження на основі вікової європейської культури. Виступаючи на підтримку позиції М.Хвильового, лідер неокласиків М.Зеров писав : « Ми повинні широко і ґрунтовно знайомитися з культурним набутком інших народів, з усім, що може поширити і запліднити наш власний досвід… Бо без розуміння основи ми лишимось «вічними учнями», які ніколи не можуть з учителями зрівнятися… Тож освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не залишитися провінціалами».

Зусиллями неокласиків уперше в українській літературі налагоджуються систематичні переклади світової літератури. Варто зазначити і таке. Ваплітяни та неокласики розглядали світову культуру як суму національних культур. Все істинно національне в культурі, якщо воно сягає світового рівня, стає надбанням культури всього людства. Як й інші видатні діячі національно-культурного відродження, вони були далекі від ідеалізації, як сучасного культурного стану української нації, так і її минулого. Тут слід згадати застереження відомого вченого, академіка ВУАН А. Кримського, яке не втратило своєї актуальності й сьогодні: спроби реставрувати національно-культурне будівництво у стилі старого козацького бароко є культурним відступом щодо сучасної світової культури.

Сам А. Кримський був неперевершеним у міжвоєнний період українським сходознавцем, науковий доробок якого не втратив свого значення до сьогодні. Відомий сучасний культуролог М. Попович влучно зазначає: якщо А. Кримський розширював культурний горизонт України на схід (своїми перекладами класиків східної літератури), то «неокласики» розширювали український культурний горизонт на захід, насамперед до античних джерел давньогрецької та римської класики.

Натомість червневий (1926 р.) пленум ЦК КП(б)У розцінив «ідеологічну роботу української інтелігенції типу неокласиків» як спрямовану на задоволення потреб української буржуазії, а самих неокласиків - як «реакціонерів». Такою була офіційна оцінка неокласиків, ваплітян, усіх тих, хто розділяв їх кредо українського відродження.

Висновки

Таким чином, по-перше, історія розвитку вітчизняної культури у 20х р.р. ХХ століття засвідчує, що культура нації тісно пов'язана з її державним устроєм. Зберігати і вільно розвивати національну культуру можна лише в умовах незалежної держави. І навпаки, повноцінний розвиток культури не можливий при політичному безправ'ї, переконливим свідченням чого є доля української культури 20 років - чи то за умов радянської дійсності, польського або румунського поневолення.

По-друге в умовах державного поневолення культура залишається сферою суспільного життя, найбільш здатною до спротиву поневолювачам. Вона є тим соціальним ферментом, у якому зберігаються і розвиваються ідеї державності. Саме тому український культурний процес 20х років виразно виявив тенденцію до національно-державного відродження.

По-третє історія культури цього періоду засвідчує, що тотальна політизація й ідеологізація згубні для творчої діяльності, а отже, й для розвитку культури в широкому розумінні. У своїх основах і принципах культура має бути незалежною від держави, тим більше, політичної кон'юктури чи ідеологічних впливів.

Отже, ознайомившись з досягненнями української культури в Україні 20-х років, я дійшла висновку, що культуротворчий процес того періоду історії України виявив чітко виражені тенденції до національно-культурного відродження. На цьому шляху, всупереч наростаючим ідеологічним перепонам і політичним утискам, українська культура досягла успіхів світового значення. Якою б не була сьогоднішня оцінка українізації, варто зазначити, що за тих конкретних умов вона безперечно сприяла поширенню серед українців як кращих здобутків національної літератури, професійного мистецтва, так і європейської та світової класики.

Використана література

1. Воропай П. Звичаї українського народу. -- К.:Оберіг, 1993. -- 590 с.

2. Гріненко Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. -- М.: Юрайт, 1998. -- 669 с.

3. Грушевський М. С. 'Нарис історії українського народу. -- К.:Либідь, 1991. -- 398 с.

4. Дорошенко Д. I. Нарис iсторii Украiни, Львiв, 1991.

5. Історія світової культури. -- Либідь, 1994. -- 320 с.

6. Історія української літератури ХХ століття -- У двох книгах. /за ред. В. Г. Дончика.- К.:Либідь, 1994.

7. Історія української культури /За загал. ред. I. Крип'якевича. -- К.: Либідь, 1994. -- 656 с.

8. Ковальчук О. В. Українське народознавство. -- К.:Освіта, 1992.

9. Крип'якеиич I. П. Iсторiя Украiни, Львiв, 1990.

10. Левицький Ю. Коротка iсторiя Киiвськоi (Украiнськоi) церкви.

11. Огiэнко I. Украiнська культура. 1991.

Размещено на Allbest.ru