Размещено на http://www.allbest.ru

ВСТУП

У Біблії сказано: «Спочатку було Слово...», тож роль слова, а отже, і мови в житті людини надзвичайно важлива. Саме мова -- засіб творення літератури. Дослідник В. Русанівський уважає, що «літературна мова існує відтоді, відколи існують твори, написані нею». Коли ж виникли перші найдавніші рукописні книги? Вони були створені на наших давніх землях і дійшли до нас, розпочинаючи своє літочислення із середини X ст. Із запровадженням християнства в Київській Русі (988) пожвавився розвиток торгівлі, ремесел, зовнішньої політики й культури, що й спричинило розвиток писемності. рукописний книга найдавніший русь

Розквіт Київської держави в Х-ХІ ст. пов'язаний з іменами князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Для зміцнення християнства й поширення греко-візантійської культури Володимир Великий заснував у Києві школу для дітей вищих верств суспільства. Один із перших літописів розповідає, що матері дітей, узятих на навчання, плакали, бо тоді ще не розуміли, наскільки важливою для людини є освіта. Із цього часу не лише в Києві, айв інших містах Київської Русі почали відкриватися школи. Ярослав Мудрий, який уславився любов'ю до книг, при Софійському соборі відкрив першу бібліотеку, яку пізніше було втрачено й не знайдено до сьогодні.

Порівняно добре уявлення маємо про те, хто були переписувачами рукописних книг, тому що переписувачі мали звичай, скінчивши книгу, зробити приписку, хто й де книгу списував. З того можна бачити, що головними осередками, де переписувалися книги, були монастирі, а переписувачами -- ченці. Монастирі також розшукували книги для переписування, іноді посилали за такими книгами в чужі землі, на Афон тощо. Проте бували переписувачами й не ченці, а члени білого духовенства -- священики, дяки; буває підпис, що працювали над перепискою книги піп із сином. Нарешті, за переписку бралися і світські освічені люди, навіть князі та княгині, бо ця праця вважалася богоугодною. У таких випадках, звичайно, теж зазначалося, що переписувач працював для спасіння душі або щоб спокутувати якийсь гріх. Іноді ігумени (ігумен -- настоятель православного монастиря) по монастирях як епітимію (епітимія -- накладення на людину стягнення за її гріхи; своєрідна пам'ятка, урок, вправа, що привчає до духовного самовдосконалення) накладали обов'язок на ченця переписати книгу -- це були найбільш несправні переписувачі, найбільш недбалі, і навіть у тексти переписуваних книг іноді вносили зовсім невідповідні вставки, наприклад, що хоче спати, що об'ївся киселю з молоком тощо. Однак поза такими переписувачами-добровольцями незаперечно вже в ранній добі з'явилися переписувачі-професіонали, які переписку книг мали як фах, з якого жили. Коли у XVI столітті прийшла чутка про друкування книг, то фахівці-переписувачі зустріли цю звістку дуже неприхильно і повели агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана книга приємна для Бога і що взагалі друкування книжок є диявольська вигадка. На Московщині ця агітація мала досить значний успіх, і перший книжний друкар Іван Федоров мусив був з Москви тікати в Україну.

Найдавніші книги писали на спеціально виготовлених для цього шкірах, що називалися пергаментом. Переважно ці шкіри були телячі. Спочатку пергамент привозили з грецьких земель (він за якістю нагадує білий і тонкий пергамент грецьких манускриптів), пізніше цей матеріал для письма почали виготовляти й на українських землях. Пергамент коштував дуже дорого, тому з XIV ст. його замінили папером, який завозили з-за кордону. Виробництво власного паперу почалося в Галичині в першій половині XVI ст.

РУКОПИСНА КНИГА

Цілком природно, що найстарші книги були пов'язані, насамперед, з релігією та церквою і що переважали серед них літургійні тексти й збірки молитов. Порівняно незначну частину становили богословсько-філософські твори. Тісно пов'язаними з життям церкви й проникнутими глибокою релігійністю були поодинокі книги, які вважаються більш-менш світськими, -- літописи та юридичні пам'ятки.

Завдяки знаменитим словам літопису про заслуги Ярослава Мудрого, збереглася звістка про ініціативу цього князя в організації перекладів і переписування. Це слід вважати доказом заснування скрипторію або, можливо, розширення того, який діяв раніше. Є підстави вважати, що книгозбірня новозбудованого Софійського собору (що створив Ярослав Мудрий) стала найбагатшою, хоча збірки книжок, потрібних для церковних відправ, мусили бути і в інших церквах від часу їх заснування.

Остромирове Євангеліє

Найстаршою книгою доби Київської Русі, рік написання якої вказаний у самому рукописі, є славнозвісне Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр. Цей твір переписаний з болгарського оригіналу дяком Григорієм для новгородського посадника Остромира, від імені якого Євангеліє дістало назву. Остромирове Євангеліє містить вибрані євангельські читання, містить євангельські читання для неділі і свят. Ініціали, які яскраво розфарбовані зеленою, червоною, блакитною і білою фарбами та обведені чистим (накладним) золотом -- найпомітніша особливість художнього оформлення Остромирового Євангелія. Кожен з них оригінальний, відрізняється особливим малюнком і комбінацією кольорів. Загадковими для дослідників залишаються східні риси в малюнках заголовних букв, що зображають голови хижих птахів, фантастичних химер -- крокодилів та саламандр. В складний геометричний орнамент ініціалів вміло вписані і людські обличчя (в профіль або фас). Хоч цей твір написаний старослов'янською мовою, проте в ньому наявні вкраплення живої мови Київської Русі. Рукопис пам'ятки, який налічує 294 аркуші великого формату, по-мистецьки оздоблений кольоровими ініціалами, заставками, трьома мініатюрами євангелістів Івана, Луки й Марка. В ініціальних літерах, де орнаменти доповнено зображеннями людей і тварин, багато дослідників вбачають відгомін дохристиянської символіки, лише частково переосмисленої під впливом нової релігії. Остромирове Євангеліє -- найдавніший точно датований рукопис, але серед тих, де не вказана дата, є й такі, що їх, на підставі мовного та кодикологічного аналізу, можна вважати ранішими.

Реймське Євангеліє

Найстаршим відомим нині витвором київських переписувачів вважають кириличну частину (з неї збереглось 16 аркушів) Реймського Євангелія. Воно належало дочці Ярослава Мудрого Анні, отже, було написане не пізніше 1044 р. (саме тоді виїхала до Франції, де стала королевою). З того часу книга використовувалася як символ королівської гідності на церемоніях коронації у соборі в Реймсі.

Воно складене з двох частин:

1) кириличних євангельських читань, бракує 19 початкових листів (16 листів), східно-слов. редакції, мабуть, з 11 -- 12 ст., придбаний цісарем Карлом IV десь в Угорщині та подарований Емауському монастиреві у Празі, заснованому 1347 року;

2) хорватсько-глаголичної частини (31 лист) із євангельськими й апостоловими читаннями й пареміями на свята за римським обрядом, списаної з хорватського ориґіналу 1395 року ченцем Емауського монастиря для католицько-слов. богослужб. Кінцевий глаголичний запис, мовляв, першу (кириличну) частину написав святий Прокіп Чеський, не відповідає дійсності. Цілий кодекс, занесений, гуситами (монастир спалено 1421) до Царгороду, був куплений кардиналом Карлом Льотрінґським, що пожертвував його соборові у Реймсі (Франція), де він зберігається від 1574 року.

Книги створювалися спільною працею переписувачів та ілюмінаторів творців мініатюр, заставок та інших орнаментальних оздоб. Немає двох ідентичних рукописів. Навіть копіюючи Євангелія, текст яких вважався священним, переписувачі, крім ненавмисних відхилень, впроваджували також такі зміни, які вважали вдосконаленням оздоб або поліпшенням тексту за рахунок, насамперед, виправлення помилок. Нерідко на підставі двох чи навіть кількох рукописів однойменної книги створювалась її оновлена версія. Завдяки цьому виникала величезна кількість варіантів. Порівняння їх дає змогу виділити окремі напрями у рукописанні, визначити вплив на текст місцевих діалектів, в окремих випадках -- обгрунтувати припущення щодо належності групи рукописів одному переписувачеві чи, принаймні, переписувачам з одного осередку.

Під київським впливом місцеві книгописні традиції формуються в столицях удільних князівств і центрах єпархій -- Новгороді, Чернігові, Ростові, Перемишлі та інших містах. Цілком зрозуміло, що найчисленніші й найкраще оформлені рукописні книги -- Євангелія. Їх оздобі приділяли особливу увагу, оскільки ця книга основна у богослуженні. В зв'язку з кращим оформленням Євангелій та великою пошаною до них, їх збереглося більше, ніж інших книг.

З практичними потребами церковної адміністрації пов'язані переклади Номоканона (Кормчої) -- кодексу церковного права, що ґрунтувався на канонічному праві Східної Церкви, але щораз більше доповнювався новими нормами, пристосованими до церковних потреб. Спершу було порівняно небагато перекладів суто богословських книг. Значно популярнішими від них є «ізборники» -- збірки статей різного змісту, зокрема творів або уривків етичноморалізаторського спрямування.

Ізборник Святослава

Святославів Ізборник 1073 р. -- друга датована давньоруська писемна пам'ятка. Це -- архаїчна рукописна хрестоматія, що містить різні вислови та фрагменти з богословських творів. Ця книга має енциклопедичний зміст, у ній порушуються проблеми християнського богослів'я, розтлумачуються положення Біблії щодо поводження в повсякденні. Тут наведено відомості з астрономії й астрології, математики й фізики, історії й філософії, граматики, зоології, ботаніки, логіки й етики. Ізборник переписав дяк Іван з іншими писцями для київського князя Святослава Ярославича з болгарського джерела, складеного на початку X ст. для болгарського царя Симеона. Ізборник Святослава 1073 р. містить понад 380 статей, які належать двадцяти п'ятьом авторам (здебільшого візантійцям). Це книга великого формату, написана на пергаменті гарним уставним письмом. Текст прикрашено кольоровими заставками - фронтисписами, зображеннями авторів, орнаментами та малюнками на берегах.

Ізборник 1076 року

Ізборник 1076 р. -- третя датована писемна пам'ятка. Рукопис за традицією теж називають Святославовим. Він складений за матеріалами рукописів княжої бібліотеки Софійського собору. Ця книга містить найрізноманітніші відомості духовного й філософського змісту -- роздуми про правдиву віру, повчання дітям тощо. Одні дослідники вважають, Ізборник 1076 року перекладом з грецької мови чи копією якогось південнослов'янського оригіналу, інші - компіляцією, що була складена одним із перших книжників київських на основі матеріалів із бібліотеки великого князя Святослава.

Як бачимо, переважну більшість писемності перших десятиліть і навіть століть після впровадження книгописання становили твори, перекладені з грецької на церковнослов'янську (в основі своїй староболгарську) мову. Нею писалися спершу й оригінальні твори; місцеві мовні риси в них позначилися хіба що на орфографії.

Слово о законі і благодаті

Серед оригінальних творів вирізняється «Слово о законі і благодаті» київського митрополита Іларіона -- талановита, риторично витончена похвала князю Володимирові. Іларіон -- чи не єдиний з тодішніх (і навіть пізніших) київських авторів -- добре знав і широко використовував грецьку богословську й ораторську літературу. Водночас його теологічні концепції достатньо оригінальні, мова -- емоційно наснажена та образна.

Надзвичайно важливими пам'ятками правової культури стали «Руська правда» і «Правда Ярославичів». Зафіксувавши спадщину звичаєвого права, ці кодекси викладали нові правові норми, впроваджувані державою, а згодом і церквою. Почесне місце серед юридичних рукописів займають переклади пам'яток візантійського канонічного права.

Повість временних літ

Унікальними за багатством змісту, оригінальністю поглядів та майстерністю викладу пам'ятками є літописи, особливо ранні. Підкреслимо насамперед значення київського початкового літопису -- «Повісті временних літ». Це розповідь про народи і племена Східної Європи, про виникнення та подальше зміцнення Київської держави, її боротьбу з ворогами, про політику окремих князів. Згодом місцеві літописи і літописні зведення почали створюватись при дворах місцевих князівських династій. Дві пізніші концепції відображені у двох типах літописних збірників. Збірники на зразок Іпатського (Іпатський, Хлебниковський, Погодінський, Марка Бундура і заснований на ньому Єрмолаївський 18) містять початковий Київський літопис, Київський літопис XII ст. і Галицько-Волинський літопис XIII ст. І сама побудова, і зміст дальших частин засвідчували погляд літописця, що продовжувачем Київської Русі є Галицько-Волинська держава. Лаврентіївський збірник і йому подібні після початкового Київського літопису містять літописи Ростова, Суздаля і тих князівств, де формувався російський етнос, -- ці князівства визначались тут як спадкоємці старокиївських традицій.

Мови літописів

Окремої уваги заслуговує питання про мову літописів, оскільки щодо цього немає єдності поміж мовознавцями. У російському мовознавстві найпоширенішою є думка, що мова перекладеної церковної літератури і мова старокиївських оригінальних пам'яток (літописів, «Руської правди», грамот) дві різні мови. Перша -- старослов'янська, пов'язана з кирило-мефодіївською традицією, друга -- принципово відмінна від неї «давньоруська», яку дехто навіть ототожнює з розмовною мовою всієї Київської Русі. Однак певні структурні відмінності мови давньоруських писемних пам'яток (повноголосся: «золото» замість «злато», такі опозиції, як «олень» -- «елень») недостатні, щоб бачити в давньоруських пам'ятках репрезентантів іншої мовної системи. Отже, мова літописів та подібних до них місцевих пам'яток -- не окрема мова, а східнослов'янський, модифікований під впливом діалектів та інтердіалектів, варіант церковнослов'янської мови, спільної для писемності всієї православної Слов'янщини.

Слово о полку Ігоревім

У пожежі Москви 1812 року згорів збірник, у складі якого вихованець Київської академії Іоїль Биковський виявив один-однісінький текст «Слова о полку Ігоревім» -- загадкового твору, щодо датування якого ведуться (і, напевно, ще довго будуть вестися) гострі дискусії. Факт, що до кінця XVIII ст. дійшов лише один перепис пам'ятки, свідчить, що вона мало переписувалась, отже, на середньовічних книжників не справляла такого приголомшливого враження, як на читачів доби романтизму та людей нинішніх часів, для яких ближчою є поезія символів, натяків, інтуїтивно мотивованих алюзій, аніж наївна описовість і декларативність чи клішована риторика. Середньовічним літераторам «Слово» не дуже подобалося саме через те, що автор підкорявся іншим канонам, ніж приписи тодішньої, надто прямолінійної -- попри весь містицизм середньовічного християнства -- естетики.

Якщо найрозкішніші й найдавніші рукописні пам'ятки виникли свого часу при княжих дворах, єпископських кафедрах, великих монастирях, то пізніше переважна більшість книг, особливо призначених до сільських церков, переписувалась у різних містах, а навіть у селах священиками та їх синами, дияконами й дяками, іншими освіченими людьми. Внаслідок війн, ворожих навал, пожеж, а то й недбальства людей і нерозуміння ними ваги старовини, надто багато рукописних книг загинуло. До нас дійшла тільки незначна частина середньовічної рукописної спадщини, причому з різних причин серед збережених рукописів співвідношення пам'яток різних жанрів і рукописів з різних регіонів не таке, яким воно було між ними первісно.

Проте можна сказати, що від кінця X ст. і до початку XII ст., -- від часу правління Володимира Святославича до доби Володимира Мономаха та його сина Мстислава -- сформувався той репертуар рукописів, який продовжувався і в наступний історичний період -- час політичної роздрібненості. За незначними винятками, -- це спільна писемна спадщина «православної Слов'янщини», що відігравала у православних слов'ян таку саму роль, як спільна латиномовна писемність у народів Західної і Центральної Європи.

Галицько-волинські пам'ятки

У Галицькому регіоні створено найстаршу східнослов'янську редакцію тексту Нового Завіту, яка помітно відрізняється від першої, запозиченої від південних слов'ян. До галицько-волинських пам'яток зараховують і Галицьке Євангеліє 1143 р. -- найстарше церковнослов'янське Чотириєвангеліє (тобто текст чотирьох євангелій, а не апракос -- збірка уривків, укладених в порядку недільних читань). Унікальним рукописом є Христинопільський Апостол XII ст. Написаний чітким дрібним письмом, він містить на полях коментарі про різні лексичні варіанти у грецькому й латинському текстах. Рукопис свідчить як про глибокі філологічні знання редактора, так і про його орієнтацію не лише на східну, але й на «латинську» традицію. До речі, Христинопільський Апостол XII ст. та ряд інших пам'яток, серед них Бучацьке Євангеліє XII-XIII ст., збереглись у Городищенському монастирі (поблизу сучасного Червонограда), який, напевно, був свого часу великим культурним центром. У Холмі за Лева Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг.

Осередок книгописання виник при дворі володимирського князя Володимира Васильковича, «книжника і філософа, якого не було у всій землі, і після нього не буде». Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у містах власного князівства (Володимир, Берестя, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств -- Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих з них прикрашалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням у техніці перегородчатої емалі, фініфті (її літопис називає фініптом). Усі ці розкішні оправи виготовлялися місцевими ремісниками.

Унікальний за своїм змістом і стилем літопис, який прийнято називати Галицько-Волинським, складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному, з метою звеличення політики Данила -- спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він -- «князь добрий, хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик: «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути». Волинське літописання починається 1261 роком, основна його частина укладена або відредагована при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця -- містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь.

З приводу смерті князя до тексту включено написану іншою особою похвалу Володимирові, частина якої -- переробка «Слова о законі і благодаті» митрополита київського Іларіона. Якщо холмський літописець писав з позиції вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади і на «простих людей» -«містичів», селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літопису підкреслює, що то був «не боярин, ані знатного роду, а простий муж». Відзначено, що Володимир Василькович «світився правдолюбством» також і «щодо простих людей», те саме повторено і про Мстислава Даниловича. У лексиці волинського літописця порівняно багато елементів, які ставали характерними для тодішньої української народнорозмовної мови.

Багато дослідників вважали XIV, XV, навіть першу половину XVI ст. винятково безплідною добою в історії українського письменства і рукописання. Проте це не так. В умовах активізації культурних зв'язків з Балканами (т.зв. другий балкано-слов'янський вплив) створювалися або переписувалися нові редакції Євангелія та інших літургійних книг, Учительного Євангелія, творів Отців церкви. Як сформулювала О. Гнатюк, «особливої ваги надавалося тоді точному перекладові, слово мало віддзеркалювати суть.

Такий підхід не міг не сприяти підвищенню уваги до рукописання, зокрема, до мовного оформлення рукописів, а це додавало престижності праці книжника, переписувача, редактора.

Поруч з церковною за змістом рукописною книжністю і навіть у певному зв'язку з нею розвивалася також світська писемність, насамперед ділова, але, в основному, це діялося не в контексті всієї православної Слов'янщини, а в межах білорусько-української культурної спільноти. Йдеться -- з одного боку -- про такі рукописні книги, як юридичні кодекси (переклад статуту короля Казимира, Литовський статут, а в царині канонічного права -- нові версії Номоканона), а з другого боку -- про книги судових і адміністративних записів. У Великому князівстві Литовському судові акти, які оправлялися в книги, велися руською (в основі своїй білорусько-українською) писемною мовою.

Як і раніше, мотиви переписування книг були різними. Книги переписувалися для власних потреб або для пожертви до певного храму. З другого боку, заможні люди замовляли переписувачам виготовлення книг для свого вжитку або, ще частіше, для вкладу в храм. Врешті, кваліфіковані майстри бралися за переписування книг з метою продажу. Виготовлення на продаж не фіксувалося в записах писарів, очевидно тому, що милою Богові справою вважалася пожертва книг церквам, а не торгівля ними. Напевно, невипадково в записах продаж-купівлю книг часто називали «отміною».

Саме при виготовленні книг на продаж, якоюсь мірою і при «серійному» виготовленні їх для замовників, можна говорити про щось подібне до видавничої діяльності. Втім, також й індивідуальним переписувачам часто доводилося займатись тим, що зазвичай роблять книговидавці: добирати тексти, вибирати з різних варіантів кращий, здійснювати редагування і звірку. В умовах децентралізованості книгописання, при відсутності осередків, що регламентували зміст, мову, стиль, зразки оформлення, нові мовні явища та палеографічні особливості все ж таки швидко розповсюджувалися по всій Україні. По суті, відбувалося колективне редагування текстів внаслідок взаємовпливів та взаємонаслідувань у середовищі розпорошених по містах і селах переписувачів. Таке взаємопроникання іновацій було вже в XI-XIII ст., було й пізніше.

Отже, є всі підстави згадати добрим словом і професійних книжників авторів, перекладачів, копіїстів, ілюмінаторів, палітурників, -- і скромних сільських та містечкових книгописців. Рукописні книги, створювані ними, забезпечили збереження традиційної релігійної культури, сприяли виникненню і поширенню мережі шкіл, були чинником розвитку національної культури, заснованого на творчій співдії її фольклорного і професійно-шкільного струменів. Чимало з того, що виникло і витримало випробування часом у рукописній формі, було сприйняте й розвинене друкованою книжкою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Висоцький В. Київська писемна школа X-XII ст. До історії української писемності, Київ; Нью-Йорк 1998., с. 33, 44-47.

2. Запаско Я.П. Пам'ятки книжкового мистецтва .., с. 16-17, 125-131.

3. Сліпушко О. Софія Київська. Українська література середньовіччя: доба Київської Русі, Київ, 2002, с. 138, 143.

4. Жуковская Л.П. Реймское евангелие. История изучения и текст, Москва 1978; Запаско Я.П. Пам'ятки книжкового мистецтва, с. 24-26, 151-154.

5. Пуцко В. Давньоруські писемність і книга.., с. 52.

6. Бибиков М.В. Византийский прототип древнейшей славянской книги (Изборника Святослава 1073), Москва 1996.

7. Абрамович Д. До питання про джерела «Ізборника Святослава» 1076 р. // Науковий збірник Ленінградського т-ва дослідників укр. історії, письменства та мови, 1929, вип. 2, с. 60-74;

8. Успенский Б.А. Языковая ситуация Киевской Руси и ее значение для истории русского литературного языка. Москва 1983.

9. Столярова Л.В. Свод записей писцов, художников и переплетчиков древнерусских пергаментных кодексов ХІ-XIV веков, Москва 2000, с. 122.

10. Столярова Л.В. Свод записей, с. 349.

11. Генсьорський А.І. Галицько-волинський літопис (процес складання, редакції і редактори), Київ 1958, с. 32-34.

12. Запаско Я.П. Пам'ятки книжкового мистецтва, с. 58-60, 271-279.

Размещено на Allbest.ru