Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

На тему: Середньовіччя. Схід

Зміст

• 1. Арабо-мусульманська цивілізація
• 2. Конфуціансько-даосистська цивілізація
• 3. Індуїстсько-буддійська цивілізація
• Список використаної літератури

1. Арабо-мусульманська цивілізація

У середні віки значного розквіту набула культура створена арабами та іншими народами Близького та Серед нього Сходу, Північної Африки та Південно-західної Європи. Цьому сприяло утворення в Аравії у VII ст. теократичної держави, яка в результаті завоювань у середині VIII ст. перетворилась на величезну імперію -- Халіфат. Засвоївши культурні здобутки завойованих народів, а також досягнення давньогрецької, елліністично-римської, іранської, індійської, китайської та інших культур, араби створили власну високорозвинену цивілізацію. Фундаментальну роль у цьому процесі відіграло формування на початку VII ст. ісламу.

Одна з найпоширеніших монотеїстичних релігій виникла в Аравії, вона проголосила, що основний обов'язок мусульманина -- віддати себе Богові, що означає повірити в Єдиного Боги і добровільно виконувати його волю, яка е найправеднішою настановою для людини. У віруваннях християн, іудеїв і мусульман багато спільного. Так, мусульмани першою людиною, яка віддала себе Богові, називають Адама. Але віра нащадків Адама з часом послабилась, і вони впали в язичництво. Для нагадування людям про те, що він один, Бог послав пророків: євреям -- Мойсея, потім -- Ісуса Христа, арабам -- Мухаммеда. Тому Мухаммед говорив, що вчення, яке він проповідує, не суперечить істинному іудаїзму та християнству, а підтверджує їх.

Виникнення ісламу пов'язане з племенем курейшитів, що населяло торговельний центр -- Мекку. Племінний бог курейшитів Аллах вшановувався особливо. Вважалося, що він утілився в чорному камені, який був вбудований в стіну храму Кааби, і за своєю ритуальною значущістю переважав над усіма іншими племінними богами. З роду курейшитів походить і Мухаммед, якого, за легендою, Аллах обрав своїм пророком на землі. Мухаммед у пророцтвах закликав віддати себе Аллаху, а також дотримуватися заповіданих ним норм життя: боротися з лихварством, виявляти чесність у торгівлі і справедливість у ставленні до бідних. Зустрівши жорстокий опір своїх багатих одноплемінників, Мухаммед змушений був втекти у м. Ясріб (пізніше -- у м. Медина -- "град пророка") зі своїми прихильниками у 622 р.

Рік переселення (хіджри) став початком літочислення всіх мусульман світу. В 632 р. Мухаммед помер, після чого в ісламському світі відбувся глибокий розкол, що став характерною особливістю мусульманської культури. Невдовзі почалася швидка ісламізація. Їй сприяло те, що арабські народи були вже готові до культу єдиного великого Бога. Тим більше, що від тих, хто бажав сповідувати іслам, потрібно було лише одне -- при свідках сказати: "Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед -- пророк його". Цей акт сприймався як укладення угоди з Аллахом, яка виключала віровідступництво. Останнє каралося смертю на підтвердження всесилля Аллаха.

Арабські халіфи економічно заохочували перехід християн і зороастрійців у мусульманство. Не менш важливим чинником поширення ісламської культури була арабізація -- розселення арабських племен на захоплених територіях, знищення там чоловіків і поповнення гаремів місцевими жінками. Ісламізація означала й ознайомлення з Кораном, який був написаний арабською, а переклад його заборонявся, тому доводилося вивчати арабську мову.

Основу ісламського віровчення становлять суворий монотеїзм" визнання Корану вічною, нествореною священною книгою, віра у воскресіння мертвих і в кінець світу, додержання молитов (намазу), посту (рамазана), паломництва (ходжа), податку па користь бідних, який у Корані називається "закят" (очищення). Останній важливий для мусульманського способу життя, ісламської культури. Він не тільки символізує єдність общини (умми) і піклування багатих про бідних, а й виправдовує дії політичної та релігійної влади, коли вона забирає майно в ім'я Аллаха у заможних мусульман. Жоден мусульманин не має права ухилитися від богоугодної справи -- допомагати бідним, готувати священну війну проти невірних -- джихад, сприяти уммі своїм багатством. Причетність до ісламу та умми оцінюються в ісламській культурі вище, ніж належність до раси, народу, племені та мовної групи. Мусульманські культура практично не визнає соціальної нерівності. І, навпаки, релігійно освяченим є принцип, за якого сила, здібності, слушний випадок відкривають двері до вищого стану всім гідним того. Раб міг стати султаном, бідняк -- шанованим ученим, знавцем ісламу, солдат -воєначальником. Не визнає іслам поділу влади на духовну і світську, закріпляючи тим самим єдність функцій релігії, політики та держави. монотеїстичний ісламський мистецтво цивілізація

Найвищі досягнення у науці та мистецтві арабська культура мала у VIIІ--XI ст. В обладнаних консерваторіях араби проводили астрономічні спостереження (хоча останні значною мірою були пов'язані з астрологією). Відомі їх великі успіхи у математиці: введено, наприклад, тригонометричні функції, розроблено низку прийомів розв'язання алгебраїчних рівнянь 1-го та 2-го ступенів. Особлива увага приділялася теоретичній медицині та лікарській практиці. Значного рівня досягла хімія, точні та природничі науки, зокрема у працях видатних учених Середньої Азії Ібн-Сіни (Аві-ценна, X--XI ст.) та Біруні (X--XI ст.). Своєрідна арабська архітектура створила нові типи споруд (мечеті, медресе, мінарети), які часто мають багату орнаментацію. Від періоду Халіфату збереглася головним чином культова і палацова архітектура. На Заході (Туніс, Алжир, Марокко, Іспанія) сформувалося так зване мавританське мистецтво, що дало чудові пам'ятки будівництва (мечеть в Кайруані (X ст.), мечеть у Кордові з величезним колонним залом (VIII--X ст.) та ін.).

Специфіку ісламського мистецтва визначало те, що магометанство забороняло зображення живих істот, але натомість розробило сповнену багатої фантастики орнаментику. Християни називали це мистецтво стилем сарацинів. Основними елементами мусульманської архітектури були підковоподібна (мавританська) та цибулиноподібна арки і своєрідні сталактитові форми склепінь. Стіни вкривалися орнаментом чіткого і точного малюнку з використанням геометричних і рослинних мотивів. Така орнаментика виникла на основі запозичення елементів арабської писемності і широко застосовувалася для оздоблення стіни або на барвистих фаянсових плитках.

Мусульманський живопис найкраще представлений оздобленням книжок, до яких робилися багатоколірні люстрації, що зображали тварин і людей. Текст прикрашався складними візерунками, в яких головною була каліграфія, тобто мистецтво красивого письма. Якщо християни вважали найсвященнішим зображенням ікону, образ Божий, то мусульмани найбільше вшановували слово Боже, а тому його і зображали. Різними написами (найчастіше з Корану) вкривали мусульманські храми як усередині, так і зовні. Посуд, коштовні тканини, зброя прикрашалися священними словами і мудрими віршами. Щодо каліграфії, то мусульмани винайшли багато почерків, кожен для певного змісту і призначення. Арабська абетка була створена в Сирії у VI ст. арабськими християнами на основі арамейської. Вона складається з 28 літер, пишуть араби, на відміну від європейців, справа наліво.

Наприкінці XI ст., коли Халіфат розпався, творчий центр арабської культури перемістився до мусульманської Іспанії. Культура в Кордовському халіфаті була найпередовішою в середньовічній Європі. Вогнищами цієї культури стали університети Кордови, Севільї, Малаги та Гранади, де успішно викладали математику, астрономію, хімію та медицину. Серед студентів Гранадського університету було чимало європейців з сусідніх католицьких країн. Астрономічні твори іспанських арабів стали основою європейської астрономії. За високого рівня експериментальних наук продовжувався розвиток філософії, яка представлена Ібн-Рошдом (Аверроес). Арабська культура дала світові шедеври літератури: своєрідні лицарські романи в Єгипті та Сирії, всесвітньо відомі арабські і персидські казки, наприклад, "Тисяча і одна ніч". Поезія в арабо-мусульманському світі -- це творчість Абулькасима Фірдоусі (X--XI ст.), Омара Хайяма (XI--ХII ст.), Джамі (XV ст.) та інших славетних поетів.

2. Конфуціансько-даосистська цивілізація

У середні віки -- період значних досягнень у науці та мистецтві Китаю -- духовне життя китайського суспільства протікало під впливом дзен-будизму, який виник у Китаї в VI ст. від зближення буддизму з даосизмом (найбільшого поширення набув у Японії, куди прийшов у ХПІ ст., де і став своєрідною філософією життя). Філософську основу дзен-буддизму становить уявлення про єдину сутність Будди та всіх істот, а також про дао ("шлях") як природний закон життя та закономірний шлях речей. Істина досягається самозаглибленням, а не знанням. Наставник "дзен" не читає сутр, не виголошує проповідей. Для дзен-буддизму характерне нехтування зовнішнім життям, заглиблення в особисті проблеми та ту "істинну людину", яка ховається в кожному всередині. Учень має сам осягнути себе і знайти своє місце у духовному світі, наставник допомагає йому лише парадоксальними притчами і коанами (запитання-загадки). У найвідомішому з коанів йдеться про те, що оплеск -- це звук двох долонь, і запитується, який звук дасть одна долоня. Учень перебирає різні звуки (спів гейш, дзюркіт води тощо) доти, доки не відчує, що "так звучить сама тиша". Самозаглиблення приводить до певної внутрішньої рівноваги. Учень роками розв'язує коани, зосереджуючись на своєму внутрішньому стані, при цьому робить вправи для сповільнення дихання та ін. У такий спосіб він абстрагується від усього, що не стосується проблеми, яка його хвилює. І в певний момент настає "миттєве просвітлення" -- саторі. Дзен-буддизм вимагає релігійно-містичного розчинення індивідуальної свідомості у безособистісному, океаноподібному Абсолюті, а через відчуття злиття зі світом викликає байдужість до смерті. Тим-то дзен-буддизм прижився в Японії, адже відповідав духовним потребам самураїв, які постійно мали справу зі смертю (у зв'язку з постійними міжусобицями і готовністю до самогубства), а також завдяки твердженням, що самурай може досягти просвітлення швидше, ніж ченець, а воїнське мистецтво -- більш прямий і швидкий шлях до досконалості, ніж традиційна практика. У середині XX ст. дзен-буддизмом зацікавилося багато західних філософів і письменників.

Ще з часів династії Хань (П ст. до н. е.) офіційною ідеологією в Китаї проголошено конфуціанство. Відтоді і "десять зол" -- класифікація найважчих злочинів, -- і "китайські церемонії" -- канонізовані норми та стереотипи спілкування -- спираються на конфуціанство, як і багато чого іншого протягом середніх віків.

У Китаї перших століть нашої ери вже було зроблено низку винаходів, які значно випередили аналогія ні європейські: так, у 105 р. уперше у світі виготовлене папір, у 182 р. -- винайдено сейсмоскоп. Високого рівня досягла математика. З V ст. починається розроблення фонетики китайської мови із систематичним виданням римічних словників.

Великі успіхи мала китайська наука і за доби Танської династії (618--907 pp.), значно вплинувши на культуру Японії, Кореї; Індокитаю. Саме тоді виникли центри фарфоро-фаянсового виробництва, розвивалася культура чаю. У IX ст. було винайдено перший китайський фонетичний алфавіт, а в XI ст. -- книгодрук рухливим шрифтом. З Танської доби почалася традиція коментування давніх пам'яток (низка глосів, наприклад, Куі Ін-да або Чжоу-Сі е класичними і нині). Інтенсивне мореплавство вплинуло на науки, що його стосуються. В книгах з медицини цього періоду є вказівки на способи лікування за допомогою голковколювання та припікання. Досягнення історичної науки були викладені у низці енциклопедій; до XV--XVI ст. відносять створення енциклопедичного словника "Юн-ле да дянь", який містить відомості з гуманітарних та природничих наук. У цей період набули майстерності поезія та новела (Бо Син-цзянь, Лі Гун-цзо, Шень Ці-Цзи та ін.), в XI ст. з'явилися жанри біографічної та історичної прози. У цей самий час відбувається розквіт китайської драми.

В архітектурі в середні віки визначилися традиційні типи планування міст і жилих ансамблів, що зберігалися до XIX ст. Характерні чотирикутні одноповерхові павільйони ("дянь") з високим, вигнутим на кутах дахом, що спирається на стовпи; дерев'яні споруда на високій кам'яній- підставі ("тай"); багатоповерхові палаци з відкритими терасами по фасаду ("лоу"); бесідки ("тин"). Громадські споруди ставилися на високих кам'яних терасах з балюстрадами і сходами, прикрашалися різьбленням, яскравими розписами, кольоровою черепицею. У Пекіні XV ст. будувався ансамбль імператорського палацу -- "Заборонене місто", чітко спланований і ошатний, та "Храм неба". Велика досконалість характерна для паркової архітектури.

Дуже своєрідним було китайське образотворче мистецтво. З IV--VI ст. відомий живопис на сувоях з шовку та паперу, з VI--VIII ст. -- гравюра на дереві. З Х ст. у живописі з'являються портрет, побутовий жанр, пейзажі з тонким відчуттям простору і світла, а також монохромний пейзаж. Значне місце посів живопис "квітів і птахів" та "трав і комах", який виконується на шовку чи папері. Цей унікальний жанр зародився у IX ст. Він передає красу і гармонію світу, відчуття естетичної невичерпності будь-якого явища буття. У давньому трактаті "Слово про живопис із Саду як гірчичне зерно" йдеться про те, що світ реалізується через єдине -- дерево, квітку. Інакше кажучи, крізь химерні переплетення прожилок пелюстків квітки просвічуються грандіозні контури світобудови. Квіти такі ж живі, як люди. У них своя ієрархія, вони підкорюються і приязно спілкуються. Людина скоріше слуга квітки, аніж й володар. Китайський імператор Танської доби запрошував весняної пори у свій сад музикантів, щоб вони тішили слух квітів. У класичному китайському живописі пейзажний простір зображується за принципом "зірваного даху", тобто пейзаж бачиться з різних точок водночас.

У монументальній скульптурі середніх віків цікавими були рельєфи поховання імператора Тай-цзуна (636 р.), поховальна глиняна пластика -- зображення знатних жінок, слуг, воїнів, музик, фігури тварин. У XI--XIII ст. розквітло керамічне виробництво (посудини, що вирізняються красою форм і відтінків глазурі) та ін. Китайська музика протягом усієї своєї історії тісно пов'язана з театром, в якому інструментальна музика, спів і танок є провідними елементами сценічної дії.

3. Індуїстсько-буддійська цивілізація

Індійська культура середніх віків -- одна з оригінальних і величних культур, що сформувалася на ґрунті тисячолітньої духовної та культурної традиції. Вона увібрала світоглядні принципи брахманізму, буддизму та індуїзму. Для неї характерне злиття релігії та філософії.

Класичний період індійської філософії (брахмано-буддійський) тривав з VI ст. до н. е. до X ст. н. е. У брахманізмі лейтмотивом була ідея нескінченного колообігу речей: це, передусім, світовий закон невмолимої зумовленості посмертної долі людини її поведінкою у житті. Вбивця перетворювався на хижака, викрадач зерна -- на пацюка, вбивця брахмана -- на собаку чи віслюка, а брахман-п'яниця чи злодій -- на міль або вужа. Людина, яка вивчає Веди і шанує брахманів, відмовилася від злоби і ненависті, приборкала заздрість і лінощі, може розраховувати на високе становище у суспільстві за нового відродження. Поведінку людини значною мірою регламентує кастовий порядок.

В Індії з раннього середньовіччя населення відвернулося від буддизму в бік індуїзму. Індуїзм та буддизм багато в чому споріднені, хоча і мають певні відмінності (буддизм -- космополітичний, індуїзм -- глибоко національний, буддизм не захищає кастового ладу, на відміну від індуїзму, вони по-різному розуміють цінність насолод тощо), а їх світоглядна основа є однаковою: це уявлення про Абсолютний дух, завдяки якому у всесвіті підтримується порядок, панує закономірний зв'язок явищ і зміна подій витримує ритм. Людина вільна, але вона стоїть перед вічністю життя і переселенням душі, яке відбувається за законом карми. Випадковість і безпричинне лихо в індо-буддійській культурі є неможливим. Як буддизм, так і індуїзм орієнтують людину на спасіння від сансари (нових народжень) і на ненасильницький опір та пасивність, незавдавання шкоди живому.

Мистецтво в Індії розвивалося під безпосереднім впливом релігійно-моральних цінностей. В індійському художньому творі завжди є релігійний момент. І поезія, і проза, і драма, і музика передають гармонію з природою та всесвітом. В індійській традиції сильно вкорінений культ родючості, з давнини утвердилося глибоке шанування жінки та її продуктивних функцій, а також чуттєвості. Упанішади утверджували божественну сутність кохання як священного єднання протилежностей. У V ст. був написаний віршований твір "Кама-Сутра", де у поетичній формі викладені способи збільшення почуттєвої насолоди в коханні.

Певний вплив на розвиток образотворчого мистецтва мала заборона, яка зазначалася ще у Ведах, на зображення богів. Образ Будди був втілений лише у пізній період розвитку буддизму. У VII--VIII ст. в Індії споруджувався храм Кайласи в Еллорських печерах і створювалося скульптурне зображення Тримурті (тріади з Брахми, Вішну та Шиви) в Єлефантських печерах. У період монгольського правління в Індії буддійська традиція в скульптурі заборонялася, оскільки іслам не дозволяв зображувати богів, але заохочувалось орнаментальне мистецтво. Шедевром індійських майстрів е біломармуровий з інкрустацією мавзолей -- Тадж Махал. Буддійські монахи створили і фрески в печері Аджанти.

Ще з давніх часів шанування знань -- характерна риса індо-буддійської культури. У V--ХП ст. в Індії працювали такі видатні математики і астрономи, як Аріхатта, Брахмагупті, Магавіра, Бхаскара. Вони розробили низку розв'язків квадратних і кубічних рівнянь, рівняння Юіафанта, системи рівнянь. їх також цікавили геометрія та тригонометрія. Однак індо-буддійська культурна традиція не вирізнялась особливим раціоналізмом. Учених більше цікавили таємниці Всесвіту і складання календаря тощо.

Размещено на Allbest.ru