Культура Середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Романський стиль

Готичний стиль

Школи та університети

Героїчний епос як жанр середньовічної літератури

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Термін «середні віки» з'явився в Європі в ХV ст. і набув широкого вжитку, охоплюючи своїм змістом період від античності до Новітніх часів. Це була епоха зі своєю, не схожою ні на яку іншу систему культурних цінностей, епоха, яка виникла в хаосі великого переселення народів і залишила значний слід у культурному розвитку людства. Системоутворюючим чинником культури європейського середньовіччя стало християнство у формі капіталізму. Ідея Бога займає центральне місце. Основним принципом упорядкування світобудови стала ієрархія різних її рівнів. Верхній рівень - це світ небесний, нетлінний, вічний. Потім іде світ земний - мінливий, недосконалий, підпорядкований занепаду і зникненню. Згідно з цією уявою, час земного життя людини і всього людства постає лише відблиском безконечного “небесного світу” та вічності “майбутнього віку”, а тому є замкненим у собі і конечним. Видатний дослідник Бахтін виразив ієрархію як вертикаль, на якій життя людини і людства лише мить. Відведений людині час її земного існування - омана. Людина не здатна осягнути ні суті своєї долі, ні долі навколишнього світу, адже все це продукт божої волі, зрозуміти яку людина не спроможна.

Середньовіччя створило свої особливі форми художнього вираження, що відповідали світогляду даної епохи. Мистецтво було одним із засобів осягнення абсолютної ідеї, божественної істини. Тому йому характерні такі риси, як символізм та алегоричність. Середньовічне мистецтво було релігійне, тому що воно формувалось у сфері релігійного мислення. Як церква, так і світське мистецтво цього періоду, було єдиним за стилем, який значною мірою визначався вченням християнства, його ставленням до світу. Головним завданням мистецтва було втілення божественного начала.

Середньовічні собори були своєрідними камґяними енциклопедіями універсальних знань, «біблійним світом», а для більш освічених глядачів вони слугували втіленням християнських догм та уявлень про світ. Через декілька століть середньовічна Західна Європа набуде сформовану художню мову та систему образів.

У історії західноєвропейської середньовічної культури виділяються два етапи: романський -- IX--XI століття і готичний -- Х--XV століття (в окремих країнах -- до XVI ст.).

Романський стиль

Романський стиль (від лат. romanus -- римський) повноцінно виявив себе передусім в архітектурі. Будови романського стилю різноманітні за типами, за конструктивними особливостями, за декором. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів, монастирів, замків.

Романський стиль. Романський стиль панував у середньовічному мистецтві з X по XIII ст. В той час середньовічні держави були конгломератами окремих, замкнутих і вічно ворогуючих феодів (помість). Тому романське мистецтво було пройняте духом войовничості та самозахисту.

Основним видом мистецтва у романський період була архітектура. її можна назвати церковною, тому що церква була головним замовником шедеврів мистецтва. Важливим архітектурним завданням стало створення камґяного монастирського храму, який задовольняв би вимоги церковної служби. Церковна романська архітектура опиралася на досягнення каролінзького періоду і розвивалася під впливом античного, сірійського, візантійського та арабського мистецтв. Головним типом храму була базиліка(Антична і середньовічна будівля, що має форму витягнутого прямокутника, поділеного всередині двома поздовжніми рядами колон), але вже значно ускладнена в плані та композиції. Внутрішня частина храму прикрашалася монументальними розписами -- фресками.

Головні великі будівлі -- це замки-фортеці, або храми-фортеці. Вони були камґяні, товстостінні зі зводами, простими та суворими зовні. Форми романської культової архітектури (великі площини) сприяли розвитку монументального живопису, що процвітав з XI ст. Для романського стилю характерні прості вертикальні та горизонтальні лінії, напівциркулярні віконні та дверні арки, аркади. Візуально вони виглядали досить вузькими. Такі риси надавали храму вигляд величності та суворості.

Новим у еволюції християнського храму стала поява скульптури на фасадах церковних будівель. Поступово відроджувалось мистецтво кам'яної монументальної скульптури у формі рельєфу на площині. Романська скульптура досить виразна. Фігури різні за розміром, розміщені в межах вертикальної поверхні у строго ієрархічному порядку. Христос завжди більший за ангелів і апостолів, які, в свою чергу, більші за простих смертних. Людські фігури втрачають матеріальність, обґємність виражена мало, пропорції вільні, одяг спадає складками, що нагадують орнамент, створюючи образну декоративність.

Поряд з картиною створення світу, що дуже наочно представлена у храмах, бачимо і зображення земного життя з його стражданнями та пристрастями. Це прості люди, що зі страхом чекають божого суду, сцени облоги замків, сцени страт та картини праці. Такі зображення досить виразні та правдиві, і це робило їх доступними та зрозумілими кожному. Ці риси зумовили особливу цінність романського мистецтва.

Для романського мистецтва характерне звернення до всього незвичного, фантастичного. Це зображення істот, у яких поєднуються форми звірів, птахів, людини. У них простежуються пережитки народних уявлень епохи варварства.

У Західній Європі скульптурні твори робили переважно із каменю та піщанику, в Італії -- з мармуру. Поширеним було лиття з бронзи, різьблення скульптури з дерева.

Пам'ятками романського зодчества є міські собори у Вормсі, Шпейєрі та Майнці (Німеччина), собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуатьє, собори в Тулузі, Орсивалі, Арлі, Велезі (Франція), собори в Оксфорді, Вінчестері, Норичі, Даремі (Великобританія) та в інших європейських країнах.

У зв'язку з тим, що провідним видом мистецтва в той період була архітектура, їй приділялася роль тієї ланки, що «впливала» візуально й духовно на віруючих. Сюжети Страшного суду й Апокаліпсиса, біблійні сцени, скульптури -- ось що масово було присутнє в оформленні церков. Перевага духовного над тілесним виражалася в контрасті полум'яної духовної експресії й зовнішньої потворності. Романські храми, переважно монастирські, повинні були виглядати масивно, міцно і надійно, тому будувалися вони з великого каменю, мали прості форми, із перевагою вертикальних або горизонтальних ліній, дуже вузькі дверні й віконні отвори і півциркульні арки. Суворі, важкі зовнішні форми надавали романському храму суворого і простого вигляду. Щоб якось «розвантажити» конструкцію храму, архітектори створили склепіння у вигляді хрестів. Безліч вільних площин сприяла поширенню монументальної скульптури, що знайшла своє и ісие на площинах стіни або поверхні капітелей і виражалася у формі рельєфу. Фігурні композиції мають різні масштаби; їхні розміри залежать від ієрархічної значущості того, хто зображений: найбільша фігура Христа, трохи менші -- ангелів і апостолів, найменші -- простих смертних. Споруди романського мистецтва розсіяні по всій Західній Європі У Німеччині в цьому стилі побудовані собори в містах, розташованих на Рейні. Але найбільша кількість пам'ятників XI--XII ст. була побудована у Франції. В архітектурі й скульптурі спостерігається розмаїтість форм і цікаве вирішення конструктивних проблем. У храмах Бургундії були зроблені перші кроки до зміни конструкції склепінних перекриттів у типі базилікального храму. П'ятинефна монастирська церква в Клюні -- найбільший храм із побудованих у той час -- класичний зразок такого типу. Французькі архітектори розробляли конструкції, що збільшують обсяг внутрішніх приміщень, але при цьому забезпечують надійність склепінь. Жертвуючи верхнім світлом, у центральному нефі будівельники зводили так звані зальні церкви однакової або майже однакової висоти, завдяки чому розпір центрального склепіння почасти компенсувався зустрічним тиском бічних. Бічні нефи робили навіть двох'ярусними, що збільшувало їхню вагу, а також робило будівлю більш місткою. Щоб полегшити склепіння центрального нефа, йому надавали стрілчастого перетину, вводили підпірні арки, що приймали основне навантаження, і верхнє склепіння прорізали вікнами

У XII ст. уперше для декорування фасадів церков використовують скульптурні зображення. Найчудовішим творінням романської монументальної пластики є гігантські рельєфні композиції над порталами храмів Сюжетами найчас тіше були грізні пророцтва Апокаліпсиса і Страшного суду. Композиція суворо підпорядкована принципу ієрархії: у центрі величезна й нерухома фігура Христа, навколо неї -- безліч фігур, що передають бурхливий рух. У романській пластиці поєднуються піднесене й повсякденне, груботілесне і навіть абстрактно гротескне. Зображення страшного суду наочно демонструють богословську схему ієрар хічної структури світу. Центром композиції завжди служить величезна фігура Христа. У верхній частині -- небо, у нижній -- грішна земля, праворуч від Христа розташовані рай і праведники (добро), ліворуч -- засуджені на вічні муки грішники, чорти й пекло (зло). Сюжет Страшного суду присутній у кожно му храмі, але схеми його виконання досить різноманітні Наприклад, у тимані собору Сент-Лазар в Отені в сцені Страшного суду поруч із грізним і величним образом Христа зображений майже гротескно-комедійний епізод зважування добрих і злих справ померлих, що супроводжується крутійством диявола й анге на, причому диявол поданий одночасно й страшним, і смішним.

На відміну від французького, німецьке романське мистецтво розвивалося менш послідовно. У період найвищого загострення боротьби між імперією й папством церковне мистецтво набуло в Німеччині рис суворого аскетизму. «Суворий стиль» можна побачити на численних дерев'яних розп'яттях XII ст Рівні, рівнобіжні, суворі лінії складок одягу, такими ж паралелями намічені волосся, борода; Христос не страждаюча людина, а суворий і безпристрасний суддя, який переміг смерть. Найвідомішим є «Розп'яття Імервальда» (назване на честь майстра).

Готичний стиль

Готичний стиль (італ.gotico - готи, за назвою племені готів ) - художній стиль середньовічної Європи ( Х-ХV ст.), який грунтується на народних традиціях готів (германців). В архітектурі характиризується вертикалізмом конструкцій, каркасним перекриттям, чіткістю ліній, незвичністю, використанням скульптур, вітражів. Стиль набув значного поширення в живописі. Шедевр готики - Нотр-Дам де Парі (собор Паризької Богоматері).

Готичне мистецтво. Термін «готика» виник в Італії в епоху Відродження. У більшості європейських країн розквіт готики припадає на XIII--XIV ст. Це був час стрімкого росту та процвітання міст. Тому в мистецтві готики поряд з чисто феодальними елементами посилюються риси культури бюргерства. Головними творцями готичної культури були вже не монастирські, а світські майстри. Тому для готичного мистецтва характерні дві риси, що відрізняють його від романського -- посилення раціоналізму та реалістичних тенденцій.

Архітектура незмінно залишалась основою середньовічного синтезу мистецтв. На відміну від романського готичний собор неосяжний, часто асиметричний, спрямований вгору. Каркасна система готичної архітектури (стрілчасті арки, що опираються на стовпи; боковий розпір хрестових зводів, викладених на нервюрах, передається аркбутанами на контрфорси) дозволила будувати дуже високі та обширні інтерґєри соборів, прорізати стіни високими вікнами з багатокольоровими вітражами. Спрямованість собору у височину зумовлена велетенськими ажурними вежами, стрілчастими вікнами та порталами, вигнутими статуями, складним орнаментом.

Собори будувались на замовлення міських комун. Вони символізували не тільки могутність церкви, а й силу та вольності міст. Ці монументальні споруди зводились протягом десятків і сотень років.

В образотворчому готичному мистецтві особливе значення належить скульптурі, що розвивалась у тісному звґязку з архітектурою. Головні риси, що характеризують готичну скульптуру, такі: по-перше, перехід від абстрактного начала у художній концепції до явищ реального світу, домінування релігійної тематики, образи якої змінюються, наділяються рисами глибокої людяності, посилення ролі світських сюжетів і поява портрета. Другою особливістю є те, що рельєф залишається у готичному мистецтві, але головним видом скульптури стає кругла пластика, перші памґятки якої зґявилися у середині XII ст.

Вибір сюжетів і розміщення зображень регламентували правила, встановлені церквою. Сукупність зображень, розподіл їх по фасадах соборів відбивали систему релігійного світорозуміння епохи. Скульптура у готичному храмі присутня скрізь -- на фасадах, карнизах, порталах, галереях та капітелях колон, під зводами капел, на гвинтових східцях, на водогінних трубах, на консолях та інших місцях. Наприклад, кожен із французьких соборів в Шартрі, Ам'єні та Реймсі нараховує біля двох тисяч скульптурних творів. художній середньовічний романський готичний

Каркасна конструкція готичного собору сприяла витісненню площини стін великими віконними прорізами, тому монументальний фресковий живопис поступається місцем мистецтву вітража. Вітраж являє собою орнаментальну або сюжетну декоративну композицію (вікно) у якій зображення складається із шматочків кольорового скла, що зґєднуються між собою вузькими свинцевими перегородками.

Тримається вітраж на залізній арматурі, що закріплена у камґяних амбразурах та сплетіннях віконних прорізів. Звичайними сюжетами для вітражів були сцени із Старого та Нового Завіту, житія святих, а також зображення Страшного суду. Характерним вікном у готичному соборі була кругла «роза» над центральним порталом, як правило, у вигляді орнаментального вітража.

Памґятками готичного зодчества є собор Нотр-Дам у Парижі, собори у Реймсі та Ам'єні (Франція), собор у Кельні (Німеччина), Вестмінстерське абатство в Лондоні (Великобританія), собор св. Стефана у Відні (Австрія), костьоли Діви Марії у Гданську і Кракові (Польща) та інші.

Живопис розвивався переважно не у формі настінних розписів, а головним чином у мініатюрах рукописів та в розписах вівтарів. Яскравим прикладом готичного живопису служить розпис ряду соборів Чехії, де втілились самобутні національні та реалістичні риси мистецтва того періоду.

Ріст духовної та матеріальної культури, розвиток знань посилили інтерес до ілюстрованої книги, яка прикрашалася мініатюрами -- живописними зображеннями у вигляді заставок або на всю сторінку. Мистецтво книжкової мініатюри досить швидко розвивалося та вдосконалювалося. Багатство та гармонійність оформлення сторінок з текстом, ініціали та ілюстрація досягали органічного поєднання, робили готичну книгу великим надбанням. Окрім мистецького значення ілюстровані рукописні книги були джерелом історичних та культурологічних знань. Так, польський манускрипт «Книга ремесел» (XVI ст.) у прекрасних живих та виразних композиціях зображує картини праці кожум'як, бондарів, ковалів, кравців, шевців.

Ілюструвалися як богослужебні, так і книги світського характеру. Наприклад, знамениті французькі «Великі хроніки» представляють у картинах всю історію Франції, починаючи з Меровінгів, а німецька книга любовних пісень «Рукопис Мапессе» (XIV ст.) є образотворчим літописом «куртуазного» побуту, з турнірами, полюваннями, подвигами на честь «прекрасної дами». Особливо цінними є Кельтські рукописи, яким характерна висока художня майстерність та виразність. Це -- Біблія Дарроу, Євангеліє Ліндисфарна та Біблія Келлса .

У цілому образотворче убранство готичних соборів (статуї, рельєфи, вітражі та вівтарний живопис) відігравало роль образної енциклопедії середньовічних богословських знань. Цікаво, що у кожному соборі домінувала якась окрема тема. Паризький -- присвячувався Божій Матері і всьому, що з нею пов'язано. Ам'єнський собор з фігурами пророків на фасаді виражав ідею месіанства. Собор в Лані, на перший погляд, висуває алегорії наук та вільних мистецтв і розповідає про чудеса творіння. У Реймському соборі особлива роль відведена портретам французьких королів. Шартський собор охоплює усі розгалуження середньовічної думки і представляє символічну картину світу небесного і світу земного.

Поряд з цими сюжетами у соборах знайшли місце інші зображення та мотиви. Наприклад, сцени ремісничих і сільських робіт, зображення ковалів, сіячів, будівельників. Пояснювалося це тим, що праця послана людині Богом за спокуту гріхів. Алегорії гріхів та гріховних пристрастей зображалися у вигляді химер, язичницьких потвор. Зображення звірів та рослин уособлювали світ природи, створений у перші дні творіння.

Часто готичні собори прикрашали зображеннями жонглерів, музикантів і танцюристів, у яких відбились народні потішні вистави, що були у середні віки досить поширеними. Готична архітектура демонструє надзвичайно органічне поєднання ремесла і мистецтва та досконалість форм і синтезу мистецтва.

Готичний собор -- це цілий світ, що увібрав у себе життя середньовічного міста. Поряд з ратушею він був центром зосередження усього суспільного життя. Готичне мистецтво має велику виразну силу. Напруження душевних сил, що закарбоване на обличчях та фігурах, створює враження бажання звільнитися від плоті та досягти потусторонніх таїн буття. У цьому мистецтві немає спокою, благоденства, воно пройняте сумґяттям, високим духовним поривом. Краса готичної скульптури -- це творіння духа, пошук та боротьба з плоттю.

Готичне мистецтво було переважно культовим та розвивалося в рамках феодально-релігійної ідеології. У ньому відбилося формування національних держав, зміцнення міст і міських торгових та ремісничих кіл.

Школи та університети

У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл. Нижчі школи існували при церквах, монастирях, даючи елементарні знання тим, хто бажав присвятити себе служінню Богові. Тут вивчали латинську мову, якою велося богослужіння, молитви і сам порядок богослужіння. Середні школи найчастіше виникали біля резиденцій єпископів. У них вивчали сім «вільних наук» -- граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію. Остання містила географію, астрологію, музику. Перші три науки складали «тривіум», наступні чотири -- «квадривіум».

Починаючи з XI ст., в Європі зароджуються вищі школи, що їх згодом назвали університетами (від лат. universitas -- сукупність). Така назва пояснюється тим, що перші університети були громадами, які об'єднували учителів і учнів (учні називали університет «alma mater» -- ласкава мати). Такі об'єднання мали свої чіткі правила поведінки, свою структуру і претендували на незалежність від влади міста, в якому знаходилися.

Перші подібні об'єднання виникли в італійських містах Саперно і Болонья, де вивчали медицину і римське право. Упродовж XII--XIII ст. кількість університетів постійно зростала. Найвідомішими були Паризький (Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в Англії), Саламанкський (в Іспанії) тощо. У 1500 р. в Європі нараховувалося 65 університетів.

Викладання в університетах велося латинською мовою. Це давало змогу студентам почати навчання в одному, а закінчувати в іншому закладі. Чіткого терміну навчання не було, тому окремі студенти вчилися досить довго. Студентів, які подорожували з одного університету до іншого, називали вагантами (бродягами). Основними формами навчання були лекції та диспути між професорами. Вивчення лише Святого Письма не задовольняло людей, які прагнули пізнати навколишній світ.

Одним із перших цікавість до природничих наук виявив професор Оксфордського університету, монах францисканського ордену Роджер Бекон. Він доводив, що знання можна отримати не в богословських суперечках, а тільки під час вивчення природи за допомогою дослідів. Бекон зробив чимало відкриттів. Особливого значення він надавав математиці, фізиці, хімії, намагався створити мікроскоп і телескоп, пояснив походження веселки. Вчений був переконаний, що можна побудувати саморухомі судна й візки, зробити апарати, які літали б у повітрі або рухалися морським дном.

Слава про його досягнення ширилася усією Європою. Заздрісники звинуватили дослідника у зв'язках із дияволом. Монаха кинули до в'язниці, де він провів 14 років і вийшов на волю лише перед смертю.

Але жага пізнання охоплювала чимраз ширші верстви суспільства. У Сицилійському королівстві, де тісно переплелися західноєвропейська та арабська культури, було перекладено численні природничі твори арабських і грецьких авторів. У славнозвісній медичній школі в Салерно розроблялися описи лікувальних якостей рослин, практичні рекомендації з протидій отруті, корисні настанови щодо підтримання здоров'я тощо.

Важливі практичні знання накопичували алхіміки та астрологи. Перші переймалися пошуками «філософського каменя», за допомогою якого звичайні метали можна було б перетворити на золото. Ці зусилля виявилися марними, але побіжно алхіміки вивчили властивості різних речовин, створили чимало приладів для дослідів тощо. Астрологи, які віщували долі людей за розташуванням небесних тіл, зробили багато відкриттів у царині астрономії.

Збагатилися й географічні знання європейців. Венеціанський купець Марко Поло здійснив подорож у Китай і Центральну Азію. Свої враження він описав у «Книзі», яка впродовж усього середньовіччя залишалася найулюбленішим чтивом європейців.

У XIV-XV ст. побачили світ чимало описів різних земель. Поряд із достовірними повідомленнями вони містили різні фантастичні історії, наприклад, про напівлюдей-напівчудовиськ. Такими фантастичними описами були сповнені книги про тварин і рослини. Враження від подорожей розширювали знання про світ і сприяли удосконаленню географічних карт. Так закладався підмурівок для майбутніх великих географічних відкриттів.

Героїчний епос як жанр середньовічної літератури

Героїчний народний епос -- збірна назва фольклорних творів різних жанрів в яких відображена воля, завзяття народу у боротьбі з ворогом, злом, кривдою, соціальним і національно-релігійним гнітом, прославляються розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних месників. Героїчний епос кожного народу формувався тисячоліттями і в різних народів має

свої більш чи менш архаїчні форми. До героїчного епосу відносяться: французька «Пісня про Роланда», іспанська «Пісня про мого Сіда» і німецька «Пісня про Нібелунгів».

В основу «Пісні про Нібелунгів» лягли події і легенди часів середньовіччя, епохи великого переселення народів, - завоювання Європи гуннами на чолі з Аттілою (Етцелем) в V ст. Невідомий талановитий поет майстерно поєднав у своєму творі два цикли народних переказів, що існували ще з VI ст.: історію трагічного шлюбу нідерландського королевича Зігфріда й бургундської королівни Крімгільди та історію загибелі королівства, заснованого на початку V ст. східногерманським племенем бургундів із столицею в місті Вормсі (верхня течія Рейну), яке 436 року захопили гунни.

«Пісня про Нібелунгів» - монументальний твір. Вона налічує 39 «авентюр» (пісень, частин), які обіймають біля 2400 строф (понад 9 тисяч рядків). Строфа складається з чотирьох рядків.

«Пісня про Роланда» є першим воістину національним шедевром французького мистецтва. «Пісня про Роланда» - одна з французьких середньовічних героїчних поем, які називались у Франції піснями про подвиги (Chansons de geste). В ній оповідається про події, що справді відбувалися в кінці VIII ст. (778 року), коли французький король Карл Великий повертався з Іспанії, з походу проти арабів (араби тоді володіли Іспанією) і коли ар'єргард його війська в Ронсевальському межигір'ї Піренеїв був знищений гірським племенем басків. Разом з багатьма іншими французами, передають літописи, загинув і граф Роланд (Хруодланд). Пісня про ці події склалася значно пізніше самих подій (найдавніший запис її належить до кінця XI ст.) і переказує їх зовсім вільно: в центрі оповідання стоїть Роланд, якого зроблено племінником Карла, ідеальним лицарем, втіленням васальної вірності сюзеренові - Карлу. Роландові протиставлено другого васала Карла - зрадника Ганелона. В плані поеми досить ясно визначаються три частини:

1. Зрада Ганелона: нарада сарацинського короля Марсілія в Сарагосі; нарада Карла в Кордові; посольство Ганелона та його зрада; безвихідне становище ар'єргарда на чолі з Роландом.

2. Смерть Роланда.

3. Помста за Роланда.

Повний текст поеми складається з 290 строф (або тирад), написаних десятискладовими рядками; закінчення рядків об'єднані співзвуччями останнього наголошеного голосного звука (асонансом,або неповною римою); в кожній строфі пересічно від 12 до 35 рядків.

«Пісня про Сіда» (ісп. Cantar de mнo Cid) -- пам'ятка іспанської літератури, анонімний героїчний епос. Єдиний оригінал поеми про Сіда -- рукопис 1207 року, вперше виданий не раніше XVIII століття.

Головним героєм епосу виступає доблесний Сід, борець проти маврів і захисник народних інтересів. Основна мета його життя -- звільнення рідної землі від арабів. Історичним прототипом Сіда послужив Кастільський воєначальник, дворянин, герой Реконкісти Родріґо (Руй) Діас де Бівар (1040--1099), названий за хоробрість Кампеадором («бійцем»). Переможені ж ним араби прозвали його Сідом. Всупереч історичній правді, Сід зображений лицарем, який має васалів і який не належить до вищої знаті.

Образ його ідеалізується в народному дусі. Він перетворений на справжнього народного героя, який терпить образи від несправедливого короля, вступає в конфлікти з родовою знаттю. По помилковому звинуваченню Сід був вигнаний з Кастілії королем Альфонсом VI. Проте, перебуваючи у несприятливих умовах, він збирає загін воїнів, здобуває низку перемог над маврами, захоплює здобич, частину з якої відправляє в подарунок королю, який вигнав його, чесно виконуючи свій васальний обов'язок.

Зворушений дарами і доблестю Сіда, король прощає вигнанця і навіть сватає за нього синів своїх наближених -- знатних інфантів де Карріон. Але зяті Сіда виявляються підступними і боягузливими, жорстокими кривдниками дочок Сіда, вступаючи за честь яких, він вимагає покарати винних.

У судовому поєдинку Сід здобуває перемогу над інфантами. До його дочок сватаються тепер гідні женихи -- інфанти Наварри і Арагона. Звучить хвала Сіду, який не тільки захистив свою честь, але і поріднився з іспанськими королями.

«Пісня про мого Сіда» більш близька до історичної правди, ніж інші пам'ятки героїчного епосу, у ній змальовано правдиву картину Іспанії й у дні миру, й у дні війни. Її мотивам властивий високий патріотизм.

Висновки

Середньовіччя - час напруженого духовного життя, складних та важких пошуків світоглядних конструкцій, які б синтезувати історичний досвід минулого і знання попередніх тисячоліть.

У цю епоху люди змогли виходити нову дорогу культурного розвитку, іншу, ніж знали давні часи. Намагаючись приміряти віру і, ладу картини світу з урахуванням доступних їм знань і з допомогою християнського догматизму, культура середньовіччя створила нові художні стилі, новий міської спосіб життя. Усупереч думці мислителів італійського Відродження, середньовіччя залишило нам найважливіші досягнення духовної культури, зокрема інститути наукового пізнання і отриману освіту.

Список використаної літератури

1. Гром'як Р. Т. Літературознавчий словник-довідник: К. - Академія, 2007, 751 с.

2. Історія світової культури: Навч.посібник / За ред. Л.Т.Левчука.- К.:Либідь, 1994.

3. Історія світової архітектурної думки. - М., 1998.

4. Карсавин, Л. П. Культура середньовіччя. - Київ: Символ -Air-Land, 1995. - 2003

5. Тяжелов, В.М. Мистецтво середньовіччя у районах Західної та Центральною Європі /Редкол.: А.М.Кантор та інших. - М.: Мистецтво, 1981. - 383 с.

6. Українська та зарубіжна культура. Підручник. - К., 2002.

Размещено на Allbest.ru