Історія культури

Размещено на http://allbest.ru

1. Культуроломгія

Культуроломгія -- це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв'язки та взаємовпливи. Культурологія стала системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури.

Основні завдання культурології: аналіз культури як системи культурних феноменів; виявлення ментального змісту культури;дослідження типології культури;розв'язання проблем соціокультурної динаміки;вивчення культурних кодів та комунікацій.

Г.Сковорода вперше поставив питання про культури як окремі, незал. Від природи символічний світ,в якому вищі цінності людського життя як святе і божественне, побутують в символічній формі.

Функції культури: інформаційна, пізнавальна, регулятивна, знакова,цілісна.

Два напрямки:

ь матеріальний - охоплює всю сферу виробничої діяльності (одяг, житло, знар. праці);

ь духовний - стос. обл. свідомості, пізнання.

Культура суттєво впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби. Рівень культури особистості багато в чому визначає її подальшу долю, кар'єру, життя.

Розвиток окремої особистості неможливий без засвоєння культурних надбань минулого. Людство і зараз захоплюється шедеврами, створеними митцями як понад дві тисячі років тому, так і п'ятсот, і сто років тому. Культура в її кращих зв'язках відбиває те прекрасне і вічне, яке не може й не мусить піти в забуття.

У творах мистецтва старіє і відмирає для наступних покоління лише те, що відбиває тільки тимчасові реалії, настрої, схильності, смаки. Шедеври мистецтва попри частково втрату своєрідності завжди відносяться до сфери загальнолюдських цінностей. Так наприклад, сам по собі давньогрецький культ Афродіти для нас не існує.

Пройшли століття з тієї пори, як в храмах Еллади на честь богині кохання здійснювались урочисті обряди з жертвопринесеннями. Але мармурові статуї цієї богині - шедеври античного мистецтва - хвилюють і вражають людей як вираз загальнолюдського культу нев'янучої краси і вічної жіночості.

Поняття “культура” є значно ширшим ніж поняття “мистецтво” і являє собою весь неоглядний світ творчої діяльності і множину її продуктів. Для розвитку культури характерна наступність. Це означає не лише використання накопиченого раніше досвіду, але й вплив досягнутого в минулому на формування культури майбутнього. Наприклад, Західній Європі знадобилось кілька століть, щоб відновити і вивести на новий рівень культуру зруйнованих під час переселення народів .

2. Культура первісної доби

Пемрвісна культумра -- культура первісної доби, найбільшого періоду в історії людства -- від виникнення людини (близько мільйона років тому) і до появи державності.

Протягом первісної епохи відбувалися такі процеси:антропогенез;формування мислення,людини і мови;розселення людства по всіх континентах; перехід людей від привласнюючого господарювання до відтворюючого;соціогенез;поява перших релігійних,світоглядних уявлень.

Первісну історію людства традиційно поділяють на палеоліт, мезоліт і неоліт -- 2 млн р. тому -- межа III тисячоліття до н. е.; епоху бронзи -- II тисячоліття до н. е.; ранній залізний вік -- I тисячоліття до н. е. Використовуючи цю періодизацію, дамо загальну характеристику еволюції матеріальної культури і мистецтва первісного суспільства.

3. Релігія

Релігія - духовна сила, що забезпечує цілісність культури. Вона створює ієрархію цінностей, на вершині якої стоїть бог, і всі інші цінності як би виводяться з Божественного промислу. Тим самим релігія здатна підпорядкувати й об'єднати навколо себе всі сфери культури. Так, в культурі, яка виникає на базі певної релігії, служіння потребам церкви утворює загальну спрямованість і стилістику художньої творчості.

Мистецтво пронизується релігійними термінами та ідеями, філософія і наука виходять з освячених цією релігією уявлень про природу, суспільство, людину.

Таким чином, все існуюче отримує єдине пояснення та обгрунтування, а навіть найвіддаленіші один від одного культурні форми виявляються пов'язаними між собою загальними установками, зумовленими панівною релігією.

Релігія надає двоїсте вплив на культуру. З одного боку: отримують розвиток ті її форми, що пов'язані з релігійним культом. Будівництво храмів стало стимулом прогресу архітектури; католицьке спів з органними мелодіями породило розквіт музики в Європі.

Але в той же час, панування релігії над культурою стримує свободу програми творчих сил.

Тенденція до інтеграції всієї культури на основі релігії була особливо сильною в епоху середньовіччя, однак переважання релігії над культурою і духовним розвитком людей вагомо обмежувало свободу їх думки. Лише в новий час культура стала набувати незалежний від церкви, світський характер, і все-таки, простеживши історичний хід її розвитку, можна стверджувати: сама культура зародилася саме в релігії, ввібрала корінням її сутність, і навіть переступивши її межі - залишилася відображенням релігійної спадщини тієї чи іншої нації.

4. Культура Японії. Китайські традиційні цінності

Культура Японії має велику кількість речових культурних надбань. Серед них прекрасні зразки образотворчого мистецтва давнини, шедеври архітектури і скульптури, світові пам'ятники японської поезії, літератури та драматургії, пам'ятки садового будівництва тощо. Поряд з ними існує багата спадщина японської культури релігійної та філософської думки, так званих неречових культурних надбань . Отже в культурі Японії наявне співіснування двох сторін: новітньої загальнонаціональної гомогенності з традиційною гетерогенністю регіональних та соціальних культур. Культурні відмінності нижчого рівня виступають джерелом для формування культури вищого, всеяпонського рівня.

Відмінне знання китайських класичних текстів було умовою вступу до китайської бюрократії. Наголос на книжності та літературі ієрархізував складові китайської культури, в якій каліграфія вважалася вищим мистецтвом ніж живопис, графіка чи театр. Китайські традиційні цінності походили від різних ідеологем конфуціанства та інших консервативних вчень. Китайське суспільство зберігало середньовічні традиції до початку в КНР так званої «культурної революції». Її метою було реформування китайського села, пропаганда нових комуністичних цінностей, творення нової передової китайської культури «необтяженої конфуціанськими догматами». У результаті «революції» багато культурних діячів було репресовано і більшість традицій ліквідовані як «регресивні практики» або «феодальні пережитки».

5. Культури і мистецтва Стародавнього Єгипта

Сприятливі природні умови сприяли дуже ранньому розвитку культури і мистецтва в Стародавньому Єгипті. У цю епоху древні єгиптяни уміли робити з дорогоцінних металів ювелірні прикраси тонкої роботи, з'явилася писемність, поступово стали накопичуватися наукові знання.

Давньоєгипетська мова відома ученим по величезній кількості збережених написів ієрогліфічної писемності, виконаних на камені і папірусах. Єгипетська мова є однією з найдавніших мов світу, що мали писемність -- найраніші з древніх текстів, що дійшли до нас, відносяться до рубежу 4-го і 3-го тисячоліть до н. е.

Одним з найвизначніших досягнень єгиптян була система писемності, яка могла передавати багато відтінків думок, складні рухи людської душі. Архітектура Стародавнього Єгипту відома по спорудах гробниць -- піраміди Гізи, храмових і палацових комплексів -- Луксорський храм, палаци Амарни. В Стародавньому Єгипті не було однієї загальної релігії, а була різноманітність місцевих культів, присвячених певним божествам. В області науки, медицини та математики Древній Єгипет досяг високого для свого часу рівня. Традиційний емпіризм, про що свідчать папіруси Едвіна Сміта і Еберса (бл. 1600 р н. е.), вперше з'явився в Стародавньому Єгипті.

Древній Єгипет залишив світовій цивілізації величезну культурну спадщину, твори його мистецтва ще в давнину вивозилися в різні куточки світу і широко копіювалися майстрами інших країн.

6. Арабська культура

Термін «Арабська культура» часом поширюють і на всі ті культури, що творилися у середні віки як арабськими народами, так і народами Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і Південно-Західної Європи, які тоді перебували під владою або під безпосереднім впливом арабського халіфату. Спільною зовнішньою ознакою всіх цих культур була арабська мова. Араби творчо засвоїли культуру стародавнього світу -- греко-еллінську, римську, єгипетську, арамейську, іранську, індійську і китайську, перейнявши її від завойованих або сусідніх народів з участю підлеглих їм народів -- сирійців, персів, хорезмців (нині -- узбеки і туркмени), таджиків, азербайджанців, берберів, іспанців (андалусців) та інших. араби зробили дальший важливий крок у розвитку загальнолюдської цивілізації.

7. Давньогрецька міфологія

Об'єднуючу, формоутворюючу роль для всієї давньогрецької культури грала міфологія. Вона почала складатися ще в крито-мікенський період. Найдавнішими були божества, що втілювали сили природи. Від союзу Геї -- землі і Урану -- неба з'явилися титани, старшим був Океан, молодшим -- Кронос. За міфологією Кронос вирішив помститися своєму батькові за те, що він ув'язнив його братів циклопів у тартарі. Поки Уран спав Кронос наніс йому тяжкого удару(кастрував його) і став царем усіх богів. Діти Кроноса -- боги на чолі із Зевсом у суворій сутичці з титанами отримали перемогу і розділили владу над світом.

Боги в уявленні греків володіли людським виглядом, людськими бажаннями, думками, почуттями, навіть людськими вадами і недоліками. Вони суворо карали тих, хто намагався наблизитися до них за красою, розумом і могутністю. Особливе місце займає міф про титана Прометея -- захисника людей від свавілля богів. Як і раніше важливим було культове будівництво. На відміну від греків, римляни вміщували колонаду найчастіше тільки перед фронтальною стороною храму.

Часто будували круглі в плані храми -- ротонди (від латинського -- кругла). Вони розробили свої варіанти дорійського, іонійського і корінфського ордерів, причому в їх використанні не було такої суворості, як у греків. По мірі зростання могутності Риму храми, спочатку досить скромні, ставали все багатшими і прекраснішими. Свого найвищого втілення архітектурна й інженерна думка Стародавнього Риму дістала в Пантеоні -- храмі всіх богів, побудованому у II ст. н. е., ймовірно, Аполлодором Дамаським. Храм являє собою ротонду, вхід в яку прикрашений портиком. Купол цього храму, відлитий з бетону, в діаметрі перевищує 40 м (за розмірами він залишався в Європі неперевершеним до XIX ст.) Люди старовини сприймали купол як символ неба -- втілення верховного бога Юпітера. У зв'язку з цим особливу роль відігравав єдиний отвір, розміщений у вищій точці купола. Стовп світла, який проникав через нього, ставав центром композиції. Периметр храму і його висота практично однакові, такі пропорції «збільшують» приміщення. У нішах навкруг залу у давнину стояли статуї богів. Дуже багатими є внутрішнє оздоблення різними сортами мармуру, яке повністю збереглося до наших днів. Уперше в світовій архітектурі в цьому храмі головна роль відведена не зовнішньому вигляду, а створенню особливої внутрішньої атмосфери.

8. Культура доколумбової Америки

Культура доколумбової Америки сформувалася в умовах, коли народи доколумбової Америки перебували в географічній ізоляції протягом декількох тисячоліть. Найдавнішою з відомих нині цивілізацій доколумбової Л. А. є культура ольмеків, яка існувала на південно-східному узбережжі Мексики в ХІV-ІІІ ст. до н. е. Ольмеки володіли писемністю, але їхня мова невідома, і надписи розшифрувати й досі не вдається. Свої храми вони зводили на східчастих пірамідах, згодом цей архітектурний прийом у ольмеків запозичили й інші центральноамериканські цивілізації. У храмах жерці приносили богам людські жертви, ритуальні вбивства - спільна риса давньоіндіанських культур.

Головним божеством був ягуар. Загадковими лишаються найхарактерніші пам'ятки ольмекської культури - величезні кам'яні "голови" висотою до 3 м і вагою до 40 т, їхні лиця мають явно африканські риси. Призначення "голів" незрозуміло, причому їх доставляли вручну за десятки кілометрів від каменоломень. Найвищого розквіту досягла перша крупна міська цивілізація Ц. А. - майя, що налічувала біля 100 міст-держав. Їх очолювали правителі зі спадковою владою, котрі призначали начальників дрібніших містечок та селищ, зобов'язаних сплачувати данину та виставляти загони воїнів. Верховний жрець був радником правителя і призначав жреців у селища, які відігравали важливу роль у керівництві землеробськими роботами.

Майя володіли вражаючими математичними і астрономічними знаннями: тривалість сонячного року в календарі майя була визначена точніше, ніж у григоріанському, вчені майя прогнозували затемнення Сонця і Місяця й навіть розрахували траєкторію руху Венери. У них існувала оригінальна розвинена система ієрогліфічного письма, винайденого біля 2 тис. років тому, але розшифрованого лише в середині 50-х рр. ХХ ст. радянським ученим Юрієм Кнорозовим. Але майже всі книги майя були знищені після їхньої заборони католицькою церквою у ХVІ ст., збереглося лише 4 рукописи. Наприкінці ХІІ ст. з півночі сучасної Мексики почали рух на південь ацтеки. Як і в інших народів тогочасної Центральної Америки, величезне місце в житті ацтеків займала релігія, можливо найжорстокіша у Новому Світі. Боги ацтеків вимагали людських жертвоприношень шоденно - інакше світу загрожувала б загибель. Щоб добути потрібну кількість жертв, ацтеки здійснювали набіги на сусідні племена, - це називалося священною "війною квітів". А відоме відставання у розвитку давньоамериканських цивілізацій від європейської було викликане передусім кастовим общинним ладом, відсутністю розвинених міжнародних зв'язків, труднощами освоєння нового континенту за переважання кам'яних знарядь і без тяглової худоби.

культура мистецтво міфологія

9. Стародавня Індія

Великих успіхів індійці досягли в математиці. У Стародавній Індії вміли добувати квадратні та кубічні корені, було відкрито теорему, яку ми знаємо як "теорему Піфагора". Цифри, якими ми користуємося і називаємо арабськими, насправді винайдені стародавніми індійцями. Від них вони перейшли до арабів. Саме в Індії почали вживати знак на означення нуля. Число 10 і кратне десяти вважалось у стародавніх індійців священним; звідси пішла десяткова система лічби. Нині індійькою лічбою користується майже весь світ.

10. Кіммерійці, скіфи, сармати

Кіммерійці - найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.

Скіфи - один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н. е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії.

Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і географ Геродот у своїй праці «Історія». Його розповіді підтверджуються археологічними дослідженнями скіфських пам'яток. Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди або елліноскіфи. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них - скіфи-землероби. Останні два народи, вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до праслов'янських, які потрапили під скіфський вплив. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління царя Атея, який вів часті війни за контроль над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий переважно в панцир, мав бойовий пояс і щит, а його голову захищав шолом. Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.

Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).

Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.

Сармати - сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор`я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов'янського населення Середнього Подніпров'я на нові території.

Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов'янськими племенами.

11. Ірраціоналізм

Ірраціоналізм був стрижнем культурного розвитку кінця XIX -- початку XX ст. Оскільки розчарування в силі розуму пізнати дійсність було однією з основних причин виникнення на початку XIX ст. романтизму, то подібні духовно-культурні процеси кінця XIX--початку XX ст. іноді називають неоромантизмом. Неоромантизм намагався синтезувати і переосмислити європейську культуру, знайти ідейні й психологічні орієнтири для її розвитку в умовах занепаду художньої культури, свідомості й моралі. Діячі культури цього періоду називали себе декадентами, тобто людьми, які творять культуру занепаду.

Авангардизм - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства.

У межах епохи неоромантизму розвивається естетична і літературно-художня течія -- символізм. Визнаним лідером символізму був відомий французький поет кінця XIX ст. Малларме. Для символізму головним було непізнане в навколишньому світі й людській душі, яке можна було виразити лише туманними символами, подібних яким не існує в природі.

Різновидом абстракціонізму був кубізм. Засновниками його вважають іспанського художника П. Пікассо. який з 1900 року працював у Парижі, і французького художника Ж. Брака.

У 20-х роках на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходить - сюрреалізм, який розглядав світ як нагромадження кошмарів. Визнаним лідером сюрреалізму є С. Далі. Відомі його картини “палаюча жирафа” (1935), “Постійність пам'яті” (1931). П. Пікассо - композиція “Герніка” (1937).

12. Авангардизм

Одним з нових напрямків у літературі та мистецтві був авангардизм. Авангардизм - умовна назва багатьох антиреалістичних течій в літературі та мистецтві XX ст. Виник на грунті анархічного, суб'єктивного світорозуміння. Звідси розрив з попередньою реалістичною традицією, формалістичні пошуки нових засобів художнього вираження. Попередниками авангардизму були модерністські напрями першої третини XX ст. - фовізм, кубізм, футуризм, сюрреалізм та додекафонія у музиці. Серед представників авангардизму і неоавангардизму- художники П.Мондріан, СДалі, письменники Р.Деснос, А.Арто, С.Беккет, композитори -С.Буссоті, Дж.Кейдогс.

Модернізм - основний напрям мистецтва доби 20-30-х років, що характеризується розривом з ідейними і художніми принципами класичного мистецтва. Зародився в 20-30-х роках XX ст., охопив усі види творчості. Художники-модерністи Е.Кірхнер, Д.Енсор, Е.Мунк, Е.Нольде, В.Кандинський, П.Клеє, О.Кокошка пропонували інтуїтивізм та автоматизм у творчому процесі -використання фізичних властивостей геометричних фігур і кольору, відмову від ілюзій простору, деформацію предметів у зображенні, символів, суб'єктивізм у змісті.

Реалізм - одна із основних властивостей мистецтва і літератури, яка полягає у прагненні до правдивого об'єктивного відображення і відтворення дійсності у формах, що їй відповідають. У більш вузькому розумінні - течія в мистецтві, що протистояла модернізму та авангардизму у міжвоєнний період XX ст. її представниками були, зокрема, художники Ф.Мазерель (Бельгія), Фужером і Таслицький (Франція), Р.Гуттузо (Італія), Г.Ерні (Швейцарія).

13. Українська культура ХІХ -ХХ ст.

У ХІХ - на початку ХХ ст. українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної самосвідомості. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.

Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови. Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура.

Бурхливим було мистецьке життя на початку ХХ ст. У цей час працюють класики української літератури - І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, письменники молодшої генерації - В.Винниченко, О.Олесь, В.Стефаник; корифеї українського театру М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський, М.Заньковецька; композитори М.Лисенко, К.Стеценко, С.Людкевич, О.Кошиць; художники В.Кричевський, Г. Нарбут, М.Бойчук.

Українська культура початку ХХ ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду.

Українізація, що відбувалася під партійним контролем, ставала часткою загального процесу розвитку української культури. Завдяки українізації вперше після століть колоніального існування українська культура дістала державну підтримку. Але процес українізації ніс на собі відбиток, притаманний пореволюційній епосі політизації та ідеалізації культурної сфери. Партійне керівництво та державні органи постійно втручалися у розвиток культурної сфери.Позитивних явищ у 20-х - на початку 30-х рр. все ж було чимало.

14. Розвиток української культури в XX ст

Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р. українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну українську державу, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтенсифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культурному відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних заборон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом. Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл. Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу. Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство, дала свіжі сили культурним явищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішою рисою радянського періоду є досягнення загальної грамотності, значний ріст освіченості народу. Довженко-кіноматограф.

15. Новітній період розвитку української культури

Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:

- коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури;

- радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х років покоління, розстріляного відродження, яке вже в 30-ті роки зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу “відлиги” з рухом так званих “шестидесятників”, і період подальшої русифікації та утисків української культури.

“Диктатура пролетаріату” вироджувалась в особисту диктатуру вождя, а велетенська держава “розвиненого соціалізму” перетворювалась на сурогат різних економічних формацій - рабовласництво у “зонах”, сільський феодалізм, міський державно-монополістичний капіталізм - сполучуваних в одне ціле велетенським бюрократичним апаратом з потужним ідеологічним забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами. Ті, хто не вірив більше гаслам, або продовжував у них вірити, або бачив усю їх невідповідність дійсності, оголошувався “ворогом народу” або ще раніше закінчував життя самогубством (Хвильовий, Скрипник).

Размещено на Allbest.ru