Творчість діячів української культури в еміграції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Філософський факультет

Кафедра теорії та історії культури

Реферат

Творчість діячів української культури в еміграції

Львів, 2014 рік

Зміст

Вступ

1. Передумови та періоди еміграції

2. Празька школа. Євген Маланюк

3. Діяльність Євгена Маланюка

4. Творчість Івана Багряного в часи еміграції

5. Інші діячі в еміграції

Висновки

Використана література

Вступ

Період еміграції 20-30-х років ХХ століття став важливою сторінкою в українській історії, адже культурні діячі, що за певних обставин покинули терени своєї країни, могли продовжувати їхню політичну боротьбу за майбутнє України, не боячись переслідувань, без яких не обійшлося би на їхній рідній землі. У час коли у радянській Україні культура, наука та інші прогресивні галузі не мали жодного шансу на розвиток у будь-якому іншому руслі, окрім як «радянсько-пропагандистському», в Європі було створено декілька вагомих культурних осередків, які за 20 років існування дали вагомий внесок у національно-культурне відродження та розвиток України загалом. Найбільш відомими з яких були Відень, Прага, Париж, Берлін та Варшава. Письменники, філософи, скульптори, музиканти,що перебували в еміграції, залишили за собою неоціненний слід та стали своєрідною точкою відштовхну для розвитку національно-культурного відродження в Україні. Вони не боялися давати об'єктивну оцінку діяльності тодішньої влади, поширювали Європою численні праці про Україну, видавали книжки прогресивних українських письменників, відкривали їм пам'ятники, мали вагомий вплив на хід тогочасних подій. Тож саме про їхню діяльність буде йти мова у даному рефераті.

1. Передумови та періоди еміграції

Розглядаючи питання української еміграції можна виділити два основні, хронологічно різні, періоди. Перший період (1914-1918-1919 - це час війни, і другий - повоєнний, коли остаточно справа української незалежної державності була програна і коли тисячі української інтелігенції, визначних фахівців у своїх ділянках, були змушені шукати можливостей прожитку і творчої праці у великих центрах західної Європи).

Початком першої хвилі еміграції був перший рік після вибуху Першої світової війни, коли внаслідок російської офензиви в Галичині майже всі видатні діячі опинились у вимушеній еміграції, передовсім у столиці австро-угорської імперї - Відні, де було сконцентровано у літературно-мистецьке життя: проводилися виставки, відбувалися концерти.

Саме там, у 1915 pоці, де вже були Український Парламентарний Клуб і Українська Головна Рада, було засновано Українську Культурну Раду. Заходами якої у місті Гмюнд було організовано табір для біженців та переселенців з Галичини, у якому діяли школи та гімназії, що повсякчас постачали книгами для навчання. Крім Гмюнду, в інших австрійських містах переселенцям надавалася відповідно організована культурно-освітня праця. Першою українською вищою школою за кордоном був створений у Відні 1921 р. Український вільний університет. Його засновником став Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками - М. Грушевський та видатний учений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений до Праги, де проіснував до 1939 p., а після Другої світової війни відновив діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті отримали 109 осіб.

Також у Відні відомими українськими діячами було засновано Союз Визволення України, що також проводив інформативну та культурно-просвітницьку діяльність.

Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори перемістився до Північної Америки - Канади та США. Завдяки активній діяльності української громади вже 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії.

За умов зросійщення і денаціоналізації еміграційна українська культура першої половини XX ст. виявила свою автентичність і стала невід'ємною частиною світової культури.

2. Празька школа. Євген Маланюк

Одним з найвагоміших відгалужень української літератури на теренах еміграції була «празька школа», до якої входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Дане поєднання письменників вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних змагань 1917-1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922-1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де домінували постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка. Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехословаччини. Адже там, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах - Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися багато українських культурних діячів. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, та ін.).

Вони під впливом західної культури та історичної пам'яті рідного народу. Зважаючи на це й виникла їхня історіософічна (поєднання історії та філософії) лірика. До того ж «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» Вони поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо).

Одначе «пражани» не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчого насильства» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом - нацистський стилі. До того ж Донцов вважав, що письменницька функція - виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності. Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва». У його статті «Думки про мистецтво» він писав: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії». Погляди Є. Маланюка лягли в основу концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки - підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, література визнавалась непідлеглою іншим сферам духовного життя.

«Пражани» стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.

3. Діяльність Євгена Маланюка

Великий внесок у спадщину української культури залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк (1897-1968 pp.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати Української державності. Молодий письменник прагнув стати одним з творців національної ідеї. Протягом довгого і складного життя, зітканого із «переходів та ісходів», Євген Маланюк жодного разу не зрадив собі, не зрікся свого добровільного вибору, який пророкувала його розіп'ята душа(«На хресті слова розіп'ятий Цвяхами літер...»). Свідчення тому - низка поетичних книг, історіософічні, культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті, нариси. У поета, дослідника, публіциста Євгена Маланюка один адресат і один герой - Україна. І це однаково стосується як творів, у яких поет величає її степовою Елладою, так і тих, де митець з болем і гнівом назве Україну «Пріською гетьмана Петра». Поразку УHP він сприйняв як "національну трагедію". Аналізуючи причини цих подій, митець звертався до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. У вірші "Доба" (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не лише досягти, а й зберегти свободу. Переживати, осмислювати, «прокручувати» у пам'яті злети і поразки УНР довелося в таборах інтернованих, розкиданих по всій Польщі. І тут доля «не поскупилася», відмірявши Євгенові три роки таборового життя. Саме тут приходить усвідомлення необхідності змінити стилет на стило, віддавши і його служінню Україні. Так народжується Маланюк - поет. Його вірші, публіцистичні, культурологічні, літературознавчі статті майже що числа з'являються в таборових журналах «Всім», «Наша зоря», «Український сурмач», «Веселка» та інших виданнях. Він дивився на світ з широко розплющеними очима, піддаючи критиці навіть свій власний народ, для чого потрібно було мати неабияку мужність, аби донести до сучасників саме таку концепцію буття нації: «Каліка, смерд - такий він і донині».

Чуючи критику на свою поезію Маланюк часто втрачав жагу до написання того, що його тривожило, та про що він мовчати не хотів, але, не зважаючи на це, продовжував писати. Раз за разом чув відмови у видавництвах і не втрачаючи жаги, друкував збірки власним коштом. Він творив у свідомості сучасників міф «степової Еллади», закладав в уми читачів ідею державності тоді, коли вона була утопією і жодних підстав для її реалізації не було.

Життя поета складалося не легко. Навіть переїхавши до США у 1949 Євген Маланюк не переставав писати про Україну та задля неї. Пройшовши важкий життєвий шлях та живучи за межами рідної землі,Маланюк завжди був сином України і залишитися в пам'яті своїх нащадків надовго (хоча сам поет так не вважав і ставився до себе самокритично): «Купив цей час фальшивою ціною».

4. Творчість Івана Багряного в часи еміграції

Серед письменників, які не боялися критикувати тоталітарну владу, привертає увагу творчість І.Багряного (1907-1963 pp.), найвидатніший український письменник першої хвилі еміграції з Радянського Союзу. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, він не для всіх виявився бажаним і зручним в еміграції, в діаспорі його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних. Він символізує образ незламної людини, що завжди бореться до останнього. Багряний навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднання "Марс". За критику національної політики СРСР за заклики до українців орієнтуватися у своєї культурному розвиткові на Європу а не на Москву, Багряного заарештували і засудили на п'ять років концтабору, але, кажучи словами самого письменника «Сміливі завжди мають щастя»…

Йому вдалося втікати від жорстокого тоталітарного режиму та серед непроглядного Далекого Сходу зовсім не очікувано знайти українців, у яких він і переховувався довгий час. Він повернувся додому та його знову заарештували, але скоро відпустили через відсутність доказів.

Усі свої поневіряння, нерівну боротьбу він пізніше опише у творах «Сад Гетсиманський» (прізвища мучителів у якому подав без змін) і «Тигролови». Після війни Іван Багряний веде активне творче і політичне життя: створює та стає лідером УРДП.

Багряний - один із найталановитіших українських письменників емігрантів, борець за право та честь, людина, що хоче не зважаючи ні на що бути вільною. Вірою в не знищення життя, людською силою та любов'ю до України були сповнені всі твори письменника. Як і багато інших, він починав свою творчість поезією (1926 року він написав поему «Бумеранг», у якій щиро говорив про Україну).

Україна для нього - це країна, що пережила багато горя впродовж своєї історії, але яка завжди була та залишиться незламною. Для нього це земля титанів, які жертвують своїм життям заради світлого майбутнього своєї Батьківщини. У своїх творах він повсякчас утверджував думку про те, що українство, наша духовність та культура є незнищенними і цим пробуджував у людей, що їх читали почуття особистої гідності та права на свободу.

Однією з головних тем творчості Івана Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів - тут він використав багатий матеріал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади. Юрій Шерех-Шевельов назвав його «справжньою енциклопедією радянської політичної в'язниці» і спростував тезу про Солженіцина як першовідкривача цієї теми: роман Багряного з'явився набагато раніше за твори останнього. Критик говорить про «разючу подібність» «Саду Гетсиманського» та «Архіпелагу ГУЛАГ».

Багатьма європейськими мовами був перекладений і його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», що мав великий розголос серед української еміграції та у світі. Це - один із шедеврів багатогранної й темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань.

Памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» був відповіддю на облудні заклики радянської пропаганди й на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР - прямо в концтабори. Це була відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта - перебування у вільному світі - для боротьби за її свободу. Це був і гіркий докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму або й, загіпнотизована сталінською пропагандою, вороже ставилася до втікачів із СРСР як до нібито фашистських «колабораціоністів».

У цьому памфлеті Багряний, писав:

«Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої великі гріхи перед своєю Вітчизною?Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю. Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де ти родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері. Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік у федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти моєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.

Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатися до неї. Чому? Бо там більшовизм. Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та слухаючи нас, мусить поставитися до того уваж-но». І далі, розповівши «страшну правду про тамтешній світ», Іван Багряний закінчує свій пристрасний памфлет - заклик до людської совісті й розуму - такою відчайдушною пропозицією: Людині, що виросла в нормальних людських умовах, тяжко повірити у все, що діялося там, на одній шостій частині світу, за китайським муром. Нам світ може не повірити. Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу. Всі оті сотні тисяч нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних. Нехай нам влаштують суд. Але на такий суд Сталін не піде! Ми того суду не боїмося, але він його боїться - «сонцюподібний», «батько народів», «наймудріший із мудрих», «найдемократичніший із демократичних» боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом»...

В еміграції у ФРН Іван Багряний розгорнув активну політичну та організаторську діяльність, спрямовану на об'єднання українських патріотичних сил, на вироблення демократичної політико-ідеологічної платформи, і це знайшло відбиття в його публіцистичних та журналістських працях. Разом із Г. Костюком, С. Підгайним та іншими Багряний створив Українську революцій-но-демократичну партію (УРДП), яку очолював від 1948 року до своєї смерті 1963 року, та був ініціатором створення Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ). Завданням своєї партії Іван Багряний вважав - стояти на ґрунті цієї ширшої народної правди: «Це завдання ми завжди маємо на оці, і в ім'я його здійснення можемо витерпіти які завгодно нападки й провокаційну шамотню супроти нас усіх тих, хто жахається слова «марксизм», «матеріалізм»... і готує розправу кулею і шибеницею». Творчість та діяльність Івана Багряного мала величезний вплив на українство та на зародження у людях почуття особистої гідності та права на свободу. Він піддавав критиці радянську владу і працював на благо свого народу, не зважаючи на те, що перебував далеко за її теренами. Він боровся з шовінізмом та толітаризмом, видавав численні праці, намагався об'єднати робітництво та селянство, вирішити різні політичні та соціально-економічні проблеми та творив політику об'єднання, адже завжди хотів щоб його народ був вільним, чого у свій час не мав він. Багряний вірив, що житиме та Україна, в якій будуть забезпечені інтереси українського народу. «А ті інтереси: Влада! Земля! Заводи і фабрики і всі блага! І свобода. Свобода порядкувати на своїй землі в своїх інтересах».

5. Інші діячі в еміграції

Святослав Гординський.

Між українською та світовою культурою будував мости С. Гординський (1906-1993 pp.). З 1944 р. - за кордоном.

Поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, Великий знавець української поетики і мови, він написав низку поетичних збірок, прикметних класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів "Слова о полку Ігоревім". С. Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго. Ш. Бодлера, Г. Апполінера. Е. Верхарна. Дж. Байрона, Е. По, Й.В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки "Франсуа Війон. Життя і твори" (1971 p.), статті про Т. Шевченка як художника, про український іконопис тощо. С. Гординський відомий і як талановитий живописець (був учнем С. Новаківського), графік, організатор мистецького життя і мистецьких виставок. 1947 року Святослав Гординський переїхав до Сполучених Штатів Америки, згодом він там заснував і очолив Об'єднання мистців-українців Америки. Гординський власноручно розписав близько тридцяти храмів у дванадцяти країнах Європи, Америки та Австралії, зокрема, він написав ікони і створив мозаїки для собору Святої Софії у Римі. Неоціненним вкладом в українську культуру були книги про творчість Тараса Шевченка, Галини Мазепи, Олександра Архипенка та інших українських митців, а також з історії української ікони та мистецтва Італії і Франції.

1961 року Гординський видав збірку «Поети Заходу» із шістдесятьма власними перекладами віршів Горація, Гюго, Бодлера, Аполінера, Байрона, Ґете, Шіллера, Рільке, Словацького.

Олександр Архипенко.

Світового визнання набула творчість скульптура О.Архипенка (1887-1964 pp.), який 1908 р. емігрував до Франції. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. ("Ступаюча жінка", 1912 p., "Постать", 1920 p.). З-поміж відомих українських скульпторів слід згадати М. Черешньовського (нар. 1913 p.), котрий створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) і Торонто (Канада), Лео Моля (Л. Молодожанина, нар. 1915 p.), автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашингтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 p.). Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського (1915-1985 pp.), який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори "Соняшник" (1962 p.), портрет М. Скрипника (1971 p.), живописні - "Пшеничний лан" (1960 p.). "Селянський хліб" (1981 р.) та ін.

Виставка його творів 1990 р. експонувалася у Києві. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії.

У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптурикнязя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі.

Іван Лисяк-Рудницький.

У повоєнний період серед української еміграції одним із найвизначніших вчених, які розвивали політичну думку і політичну науку, був Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984). Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст.

Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, неповторний, національний характер, який визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системою звичаїв», характерних для певної країни. Окреслюючи особливості суспільно-політичного розвитку України, першою важливою прикметою його вважав органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної - соціально-політичної, і східної - християнсько-духовної. Розглядаючи особливості національного становлення українського народу, він відносить його до так званих неісторичних, або недержавних народів, характерною прикметою розвитку яких була відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія політичної свідомості й елітарної культури. А відсутність історично сформованої вищої еліти утруднює побудову національної держави. На його думку, процес національого творення, відродження певного народу може відбуватися не тільки шляхом згори донизу, коли основним націотворчим чинником є провідна верства, а й навпаки (вважав, що так відбувається в Україні), - знизу вгору, через національне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури.

Лисяк-Рудницький був і далекоглядним політологом, прогнози якого здебільшого справдилися. Зокрема, у статті «Радянська Україна з історичної перспективи» (1970) він передбачав крах Радянського Союзу, позаяк «кмітливі маніпулятори» (ідеологи і вожді імперії) «можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратись з джином, якого він викликав». В епоху краху колоніальних імперій СРСР є «анахронізмом», який довго не зможе втриматись на облудних принципах типу ленінського гасла про «самовизначення націй аж до відокремлення». Першопоштовхом масового національно-визвольного руху в Україні І. Лисяк-Рудницький вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки. Наступний стан - організаційне утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося.

Висновки

Доля України часто складалася доволі трагічно. За будь який прояв патріотизму чи думки, яку не схвалювала радянська влада людина могла втратити життя. Саме через цей тоталітарний режим Україна втратила тисячі перспективних людей, що думали не так як потрібно. Дехто продовжував писати, не боячись розправи, а дехто відкладав папір та чорнило у далеку шухляду, аби лишень зберегти життя. Але знайшлися ті, хто не хотів миритися, ті хто покинули країну та розвивали та поширювали її культуру за океаном. Проаналізувавши їхню ми можемо дійти до висновку, що ті процеси, які мали місце на початку ХХ століття були логічним продовженням тих подій, що відбувалися в Україні. За межами своєї країни численні письменники, філософи, музиканти могли діяти та висловлювати власну думку, не боячись переслідувань та покарань. Ці люди доклали чималих зусиль задля того,аби збагатити нашу культурну спадщину та дати людям, що залишилися в Україні поштовх до зміни їхнього життя та культурного розвитку. Вони донесли усьому світові те, що змусило їх покинути терени власної держави та пояснили чому вони не хочуть туди повертатися. Втікаючи, вони хотіли зберегти свою культуру та духовність, далеко за межами своєї держави аби дати їй нове життя та можливість для розвитку. Вони ніколи не переставали бути українцями і працювали лише на благо нашої з вами держави, тому ми повинні пам'ятати про їхні досягнення та не допустити маніпулювання собою та нашою гідністю.

Використана література

1. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-39 (ч. 2).

2. Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій» - К.: ЦУЛ, 2002. - 508 с. еміграційний культура мистецтво

3. Іван Дзюба «Бронебійна публіцистика. Іван Багряний».

4. Українська еміграція. Історія і сучасність. - Л., 1992.

5. Ільницький М. Від “Молодої музи” до “празької школи”. - Львів, 1995, Західноукраїнська і еміграційна поезія 20-30-х років. - К., 1992.

6. Українська еміграція: від минувшини до сьогодення: Навч. посібник.

ред. Б. Лановика. - Тернопіль: Чарівниця, 1999. - 512 с.

Размещено на Allbest.ru