Кінематограф сучасної України - пошуки і відкриття

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Феномен сінематографу і його піонери

2. Найважливіше з мистецтв

3. Сучасний кінематограф України

Висновок

Вступ

Кіно володіє особливою магією, протистояти і боротися з якої практично неможливо.

Ти або закохуєшся в кінематограф, без шансів подолати його непереборний потяг, або розбиваєшся вщент об його могутню силу.

Така вже сила мистецтва, і, безумовно, кінематограф - один з наймасовіших і нещадніших його видів.

Байдужих до цієї магії вкрай мало, зате шанувальників у неї незліченна кількість у всьому світі.

На сьогоднішній день кінематограф займає тверду позицію у буденності сучасної людини - це і значна і постійна частина його дозвілля, і фактор, який сприяє міжособистісній та міжгруповій комунікації.

Так само, як і інші види засобів масової комунікації, кінематограф сьогодні виконує роль агента соціалізації, так як формує у свого глядача певний набір соціальних і культурних цінностей.

Можна також зауважити, що кінематограф транслює основні цінності і норми актуального суспільства і в той же час може нав'язувати певні погляди, ідеї, підтримувати певні стереотипи.

У тісному зв'язку з попередньою ідеєю знаходиться тенденція до комерціалізації кінематографа, коли його продукти випускаються не з метою самовираження або з якоюсь іншою соціальною або культурною функцією, а для отримання прибутку.

Тобто, все частіше продукти кінопродукції перестають відносити до мистецтва і вважають їх новим видом підприємницької діяльності.

В рамках українського соціуму існує така проблема як дисфункція кінематографа, коли він не являє собою ні мистецтво, ні успішну комерційну діяльність, ні несе соціалізуючу функцію зважаючи на відсутність повноцінного кіновиробництва в Україні. Це неминуче призводить до того, що значно більшу частину фільмів, які показують в українських кінотеатрах займають іноземні кінострічки. Така тенденція сприяє поширенню в нашому суспільстві західних цінностей і норм, що створює певні проблеми у формуванні української культури і перешкоджає стабілізації ціннісно-нормативної системи українського суспільства.

1. Феномен сінематографу і його піонери

Про те, як виник кінематограф і кіно як мистецтво, мабуть, відомо кожному, але в цій, як і в будь-який інший історії, завжди знайдуться білі плями й інші думки. Незаперечним ж є той факт, що 9 січня 1894 року в Москві, на з'їзді російських натуралістів, уродженець Харківської губернії Йосип Андрійович Тимченко демонструє особисто розроблений апарат для проекції зображення на екран. Практично за рік до цього одесити стали першими в Російській імперії кіноглядачами.

На жаль, вчені не змогли розгледіти в новому винаході великого майбутнього, тим не менш, кінематограф вже почав пошук своєї аудиторії. У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів і продемонстрував їх городянам, які зібралися в оперному театрі. Цікаво, що в тому ж 1896 році в фотоательє М.Аппеля «Рембрандт» у Львові розпочалося постійне демонстрування французьких фільмів. Харкову все ж судилося стати першопрохідцем в кіноіндустрії тодішньої імперії. У 1908 році брати-французи Боммер відкрили у Харкові перший стаціонарний кінотеатр в імперії, який працює і понині.

До речі, саме відкриття кінотеатрів послужило відправною точкою для створення перших вітчизняних фільмів, які робилися тільки для прокату.

З моменту появи український кінематограф заявляє про свою самобутності. Якщо в Москві та Петербурзі в пошуках «російської теми» піонери кіно зверталися до народних пісень і творів Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Достоєвського, то в Україні звернулися до власної історії. У 1911 році в селищі Лоцманська Кам'янка, в передмісті Катеринослава (сучасний Дніпропетровськ), Данило Сахненко зняв перший повнометражний німий ігровий фільм українського виробництва - «Запорізька Січ». На жаль, фільм не зберігся, а от його автор став визнаним піонером українського кінематографа і автором двадцяти трьох фільмів, в більшій частині документальних.

У царській Росії кіноіндустрія була прибутковим бізнесом, який швидко розвивається. У 1916 році в Росії продано не менш 150 мільйонів квитків у кінотеатри при населенні більш ніж 170 мільйонів чоловік. Знято 499 фільмів, налічується 52 кінокомпанії, виходить 11 періодичних кіножурналів. У кінематографа з'являється перша цензура, спочатку щодо змісту, а потім і місця показу. У 1908 році був виданий указ на заборону на показ фільмів так званого «паризького жанру», тобто порнографії. Заборонялося також, без особливого дозволу, показувати у фільмах представників царської династії і церкви. До революції в Україні налічувалося понад 200 кінотеатрів. У той же час кінематограф залишався недоступним і невідомим розвагою для більшості українців.

2. Найважливіше з мистецтв

Після революції політику нової радянської влади можна сміливо охарактеризувати знаменитою фразою Леніна: «Поки народ безграмотний, з усіх мистецтв для нас найважливішими є кіно і цирк». Так кіноіндустрія на одній шостій частині суші стала на шлях освіти і виховання моральних якостей нової радянської людини.

Радянське кіно почалося з кінохроніки. Документалісти фіксували революційні події. Дивно, але першим радянським художнім фільмом був «Аеліта» (1924) - вільна екранізація однойменної фантастичної повісті Олексія Толстого. А в 1925-му - на Одеській кіностудії знімають знаменитий «Броненосець Потьомкін».

У 1927 році входить до ладу Київська кіностудія, назавжди увійшла в історію з ім'ям кінорежисера, письменника і драматурга Олександра Довженка. З його ім'ям пов'язані і перші успіхи радянського кінематографа на світовій арені. У 1929 році на київській кіностудії під керівництвом Дзиги Вертова створюється перший радянський звуковий документальний фільм «Симфонія Донбасу». Одеська кінофабрика в 1938 році випускає картини про минуле українського народу. У важкі роки війни українська кіноіндустрія була евакуйована в Ташкент, де увійшла до складу об'єднаної кіностудії (ЦОКС). Крім зйомок у патріотичних фільмах, найвідоміші кіноактори того часу виїжджають з концертами і на фронт, прагнучи всіма доступними засобами надихнути і надихнути захисників Батьківщини, тим самим вносячи свій внесок у велику перемогу.

У повоєнні роки кінематограф починає завойовувати масового радянського глядача. Нові «осередки культури» - кінотеатри - будуються навіть у найвіддаленіших куточках країни. Там, де будівництво окремого приміщення була не виправдано через розміри населеного пункту, між населеними пунктами курсували пересувні кінобригада. Народилася навіть жарт, мовляв, кіномеханік - друга людина на селі після голови.

Тодішній кінематограф був вірним слугою пропаганди і мав просвітницькі цілі. В повну міць працюють три українських кіностудії: Київська, Одеська та Ялтинська. З початку шістдесятих по кінець вісімдесятих років на них створюються сотні кінокартин, серед яких хочеться виділити шедеври «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Вірність» Петра Тодоровського, авторське кіно Кіри Муратової «Довгі проводи», Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» та «Білий птах з чорною ознакою». Легендарні «В бій ідуть одні старики» - самий касовий фільм в радянському прокаті, за 12 місяців подивилися 44 млн 300 тис. глядачів, і найтитулованіший радянський фільм - «Тіні забутих предків» режисера Сергія Параджанова, який отримав на міжнародних та республіканських фестивалях близько 170 медалей, призів та інших нагород. Знайомі всім з дитинства: «Людина-амфібія», «Три мушкетери», «Пірати ХХ століття», «Весна на Зарічній вулиці», «Діти капітана Гранта», «Кавказька полонянка», «Весілля в Малинівці», «Дзеркало», і цей список можна продовжувати, продовжувати і продовжувати.

3. Сучасний кінематограф України

У дев'яності роки система кінотеатрів впала в системну, як тоді здавалося, безвихідну криза. Жителі незалежної України масово втрачають інтерес до великого екрану. Пішла цензура ідеологічна, з'явилася комерційна. У дев'яності в країні повторюється американська ситуація середини вісімдесятих років, коли доходи від продажу відеокасет багато разів перевершують касові збори в кінотеатрах. Вітчизняні кінофабрики в цій ситуації перебиваються дрібними заробітками, в основному рекламою та дубляжем. Та все ж і в цій ситуації в Україні знімаються власні україномовні фільми, але, на жаль, крім експертів, зараз ці фільми практично нікому не відомі.

Разом з тим далеко не найкращі часи переживає і стара акторсько-режисерська школа. Грошей на кіно немає в принципі, а слідом за американськими бойовиками в моду увійшли фільми про братву і бандитів.

Та й сучасне кіно на пострадянському просторі об'єктивно тільки епізодично може змагатися із західними зразками кінематографічного мистецтва. І це стосується абсолютно всього, починаючи від сюжетів і акторської гри, закінчуючи гонорарами і касовими зборами.

Про український кінематограф в цьому плані і зовсім сказати, відверто кажучи, практично нічого. В цілому вітчизняний кінопрокат в тому вигляді, в якому існує зараз, почав формуватися в 1998 році. З тих пір було відкрито понад 170 кінотеатрів, обладнаних сучасними системами показу. З 2003 року в Україні діє загальнодержавна програма розвитку кіноіндустрії, метою якої є створення належних умов для розвитку кінематографії України, відновлення ролі і впливу національного кінематографу у культурній, соціальній і духовній сферах життя українського народу; відновлення кінематографії як конкурентоспроможної галузі. І вона приносить свій хоч і не колосальний, але все-таки певний результат. Протягом останнього десятиліття в український кінематограф прийшло також нове покоління кіномитців. Режисер Олесь Янчук успішно продовжив історичну тематику. Він зняв фільми «Голод-33» (1991) - про трагічну долю української родини в часи Голодомору, «Нескорений» (2000), «Залізна сотня» (2004) та інші. Ці фільми мали за мету донести глядачеві всю правду про життя та бойовий шлях командирів і воїнів Української повстанської армії.

У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорама» Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». 2003 року Україна висунула фільм «Мамай» Олеся Саніна на здобуття премії «Оскар». Проте фільм не потрапив до підсумкового списку номінантів. У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм.

Після 2004 р. знято кілька фільмів про «помаранчеву революцію». Її добу було висвітлено у кількох кінострічках, зокрема: «Помаранчеве небо» (2006, режисер Олександр Кірієнко), «Прорвемось!» (2006, режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). Фільм «Оранжлав» отримав приз за кращу режисуру на XV Міжнародному фестивалі «Кіношок» в Анапі (Росія).

У 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук). У 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху» українського кінорежисера за мотивами однойменного твору Олександра Турчинова. Того ж року у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Роттердамі відбулася світова прем'єра Las Meninas (режисер Ігор Подольчак). Фільм брав участь у 27 міжнародних кінофестивалях, в десяти з них - у конкурсній програмі, в інших - в офіційній селекції. Варто згадати і українську режисерку та сценаристку Оксану Байрак, яка створила більше 18-ти кінофільмів, останні з яких «Чоловіча інтуїція» (2007), «Кардіограма любові» (2008), «Це я» (2009), що стали популярними через підняття актуальної життєвої проблематики. У вересні 2012 року вісім українських кіноекспертів вирішували, який фільм буде серед претендентів на премію «Оскар» у цьому році. Головними конкурентами стали дві стрічки - «Будинок з башточкою» Єви Нейман та «Той, хто пройшов крізь вогонь» Михайла Іллєнка. Фільм «Будинок з башточкою» отримав головний приз конкурсної програми «Від Сходу до Заходу» на 47-му Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах.

У 2014 році, схожа історія трапилася знову. Дебют у повному метрі Мирослава Слабошпицького добряче шокуючий, проте відзначений Каннським кінофестивалем, фільм «Плем'я» претендував на висування на «Оскар» разом зі стрічкою Олеся Саніна «Поводирь», проте комітет не змінив своєї думки щодо другої картини і в решті-решт ні одна із стрічок не отримала номінації.

кінематограф поетичний радянський шедевр

Висновок

Не дивлячись на те, що процес зародження кінематографу незалежної України не тільки почався, а вже й деякою мірою просунувся, ні одна з вже знятих стрічок не може претендувати на звання шедевру, з якого б почався новий етап життя національного кіно. В Україні існує глядацька аудиторія, яка ніби то готова підтримувати Батьківщину у цьому питанні, існують дистриб'юторські компанії здатні забезпечити прокат стрічок в кінотеатрах, яких з кожним роком стає все більше, існують навіть кваліфіковані робітники, які мають диплом Інституту екранних мистецтв…

Минулий раз піднесення українського кіно трапилося завдяки поєднанню багатьох факторів (відлигою, відкриттям кінофакультету, зверненню до національного коріння, долученням літературних майстрів і т.д.). Та чи вдасться знову повторити цей «успіх»? І чи буде це успіхом, якщо такі фільми не будуть цікавити усіх?

Размещено на Allbest.ru