Українські свята зимового циклу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

УКРАЇНСЬКІ СВЯТА ЗИМОВОГО ЦИКЛУ

Виконав: Л.Ю.Ткач

Науковий керівник: Л. М. Калінчева

Зміст

Вступ

Свята зимового календаря

Три головних зимових свята

Зимові дійства та розваги українського народу

Джерела

ВСТУП

Автор роботи ставить перед собою мету ознайомитися із зимовими традиціями українського народу. Розглянути обряди і звичаї трьох зимових місяців, дізнатися більше про традиції наших предків. З'ясувати, які свята є головними у зимовому циклі та як забавляється український народ на зимових святах. Зимові свята - це ще одна можливість поринути в дитинство, уникнути буденності та ще більше повірити в чудо. Світ прекрасний.

1. СВЯТА ЗИМОВОГО КАЛЕНДАРЯ

Грудень

В народі говорять:”Зима прийшла і багато свят принесла. І дійсно: взимку майже щодня свято. Зимові свята починаються 4 грудня зі свята Введення в храм Пресвятої Богородиці, “коли вводиться літо в зиму”. Введення - це останнє свято, яке завершує осінній цикл свят. Інша назва Третя Причиста. Народна назва свята - Введення - пішла від того, що люди вірили, ніби в цей день Бог відпускає праведні душі, щоб вони могли подивитися (видіти) своє тіло. В цей час остерігалися копати або зрушувати землю ”бо вона спочиває і на літо сили набирається”. В такий спосіб селянська мудрість допомогла землі-годувальниці відпочити до весни. Також заборонялося бити прачами білизну, м'яти льон чи коноплі на теренцях, “бо можна придушити душу. Хто це робив, тому в жнива “гроза обов'язково влучала в копи”. Жінки опівночі перед Введенням вдавалися до всіляких ворожінь. Із веденням пов'язані також численні обряди з водою. У деяких місцевостях побутував старовинний звичай святити воду. Ввечері йшли до того місця, де зливаються три річки, або ж набирали воду в стількох криницях і вдома перепускали її через вогонь. Але в народі свято вірили, що саме така вода є священною і вельми помічною від усіляких хвороб, нею можна відігнати недобрі сили, зокрема відьом, чи причарувати хлопців… За цим святом прогнозували й погоду. [1]

Серед численних жіночих свят, найзначнішим є свято святої великомучениці Катерини, що припадає на 7 грудня. Це свято дівочої долі. Наперeдодні цього дня колись парубки постували, щоб Бог послав їм добру жінку. В самий же день свят, сьомого грудня, дівчата ворожать і закликають долю. Ранком до схід сонця дівчина йде в садок і зрізує гілочку вишні. В хаті дівчина ту гілочку ставить у пляшку з водою і чекає свята Меланки. Якщо до Меланки вишня розів'ється і зацвіте - добрий знак, бо й доля дівоча цвісти буде. Засoxне плочка без цвіту - кепська ознака. У цьому випадку під «долею» дівчата розуміють шлюб: є цвіт на плочці - буде весілля, нема - восени доведеться Покрову благати: «Свята мати, Покрівонько, покрий мою голі- воньку». Увечері дівчата сходяться до однієї хати і варять спільну вечерю - борщ і кашу. Приходять хлопці, починаються розваги. Танцювати не можна - піст, але й без танців весело - сміх, співи... Опівночі, перед «півцями» дівчата беруть горня з «вечерею», обгортають його новим рушником і йдуть «закликати долю». Простують до воріт. Кожна з дівчат вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горня з кашею та борщем, і тричі гукає:

- Доле, доле, йди до мене вечеряти!

Якщо в цей час заспіває півень, «доля обізвалася»; якщо ж ні: «Доля оглухла, не чує мого голосу». Журиться дівчина і проклинaє долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!».Та це ще півлиха - не ціла біда, якщо доля оглyхла. Гірше, коли зірка з неба впаде. «Погасне доля!» - злякано шепочуть дівчата. У житті здебільшого буває так, що гарні жінки не завжди мають «добру» долю. Цей мотив часто зустрічається в народних піснях,оповіданнях і казках. Так виглядає доля жіноча. Чоловіча ж доля у народних оповіданнях зображена жінкою. Доля-жінка буває проворна або ледача - вона робітниця: працює на свого власника. Хоч Катерини це свято жіночої долі, та все ж при вечері Хлопці люблять згадати і про свою долю.[3]

Наступне зимове свято - Юрія, котре припадає на 9 грудня. Традиційно на це свято селяни намагалися прикрити на ніч кошари та хліви, бо вовки на Юрія начебто найчастіше крадуть домашню худобу. Нерідко святий Юрій зображується з двома вовками. Він, як мовить народна казка, відає на службу одному витязеві двох хижаків. За народними календарями цим святцем визначали й погоду.”Який день на Юрія, - казали, - така і зима”.[1]

Серед осінньо зимових свят найбільше виділяється поетичністю й неповторністю один з них Андрія, чи як його і ще називають у народі - Калита, котрий припадає на 13 грудня. У різних місцевостях Калиту відзначали по-різному: в одних це робили на передодні 12 грудня, в інших наступного дня. До свята готувалися ретельно як хлопці, так і дівчата. Оскільки в кожному регіоні були свої відмінності, то я зупинюсь на найбільш поширених і найоригінальніших. Окрім пирога., випеченого з пшеничного борошна, юнки готували й невеликі пампушки. Удосвіта напередодні Андрія дівчата йшли до криниць, щоб набрати в рот води і замісити нею борошно. Деінде за цим стежили хлопці і смішили юнок. Останні прохали не заважати їм, за що обіцяли парубкам відкупної - макітру вареників, які обов'язково мали бути на “андріївський вечір”. Після цього приносили воду, замішували тісто й випікали по два печива. Ввечері , виставивши посеред світлиці невеличкий ослінчик або ж заслінку, розкладало попарно печиво і випускали пса, якого цілий день тримали впроголодь. Голодна тварина накидалася на їжу, а дівчата стежили: чию хлібину собака з'їдала першою, та якнайскоріше вийде заміж; коли ж обнюхав і перейшов до інших - тій юнці шлюб цього року не усміхнеться, а коли забирав їжу і відбігав до закутку - вийде на чуже село. Потім починалися індивідуальні гадання. Вони дуже різноманітні, і немає змоги про всі розповісти. Деякі з них подібні до новорічних. У цей день стежили і за погодою”. Якщо вода на річці тиха - на рівну зиму, шумовита - на завірюхи”, ”Якщо вдень йшов сніг, то бути хурделицям цілий тиждень”.

У давні часи навчальний процес починався взимку - 1 грудня за старим календарем, в день святого пророка Наума. То була найзручніша пора для сільських дітей здобувати освіту, адже прийшов час, коли можна перепочити від нагальних хліборобських клопотів. За народну уявою, Наум - покровитель розуму, знань і доброчинства, а тому селяни були переконані: якщо на святого пророка розпочати навчальний процес, то дитина краще засвоюватиме науку, а відтак набереться ума-розуму. З цього приводу казали:”Пророк Наум наведе на ум”. Напередодні Наума батьки відвідували дячка (вчителя) і домовлялись про оплату. Вона регулювалася домовленістю: забезпечити дровами на зиму, обдарувати салом чи ковбасами на різдвяні свята, допомагати вчителеві під час жнив та багато іншого. Ввечері до школяра приходив хрещений батько з букварем. Посеред хати ставили діжку, застеляли її кожухом і гість, взявши ножиці, підстригав хрещеника, “щоб справно в голову йшла наука. Удосвіта на Наума син з батьком йшли до церкви, де пан - отець мав прочитати над головою Євангелію. Вдома мати на сніданок подавала лише кашу. Після цього школяр ставав навколішки, молився голос, а мати благословляла іконою Потім витягувала свячену вербову гілочку і віддавала чоловікові., який тричі бив сина. Отже, з днем Наума пов'язували початок процесу. М.Маркевич писав:”У цей день святого Наума добре починати вчити дітей:наука на ум піде”. Так це чи ні - сказати важко, але традиція, безперечно, цікава і варта пошанівку. Про це мовлять і прислів'я. Вчися, сину, азбуки - прийде хліб сам в руки. Гни дерево, поки молоде, учи дітей, поки малі.

На останній місяць року припадає найбільше свят. Особливо завізно їх од Варвари, що припадає на 17 грудня. Це - Сави (18), Миколи (19), Ганни (22) та ін. Кожне свято має свою індивідуальну специфіку і обрядову неповторність. В одній легенді мовиться, що Варвара була такою мудрою на вишивання, що оздобила ризи самому Ісусові Христові. Тому в цей день жінки й дівчата займалися одним рукодільництвом. Оскільки для українського жіноцтва вишивання було національною особливістю, вони вважали великомученицю Варвару своєю покровителькою. Адже відомо, що українських дівчат вчили цього ремесла ще з дитинства. Як тільки юнка підростала, ненька та бабуся намагалися передати їй свій досвід. Вчили вишивати хрестиком, занизуванням, заполоччю тощо. Кожен регіон мав свій стиль, свою технологію і сюжетність, які не повторювали одне одного і зберігали одвічні традиції і специфіку. Юнка, котра “дозріла на видання”, мусила сама наготувати посаг - вишити вдосталь рушників, щоб обдарувати ними сватів, почесних гостей на весіллі, вимережити сорочку своєму судженому та його батькам. По тому, якими вони були, оцінювали хазяйновитість майбутньої дружини. Оскільки Варвари вважалося жіночим святом, то його відзначали представниці “слабої статі”. Найпишніше це проходило в дівочих гуртах. Юнки готували вареники з маком і запрошували хлопців на вечерю. Кожен парубок мав принести наливку. Сівши за стіл, парубки не поспішали їсти обрядову страву. Справа в тім, що за традицією юнки готували так звані “ліві' вареники, начиняючи їх клоччям або вовною. Народна творчість зафіксувала чимало прикмет, прислів'їв та приказок, в яких відбита вся обрядова структура, характерна для свята. Наприклад: Яка погода на Варвари, така і на Різдво. Який день на Варвари, такий і на Сави. Дерева в інеї - урожай на фрукту.

Усі три свята - Варвари, Сави та Миколи, - що “ гляділи одне одного”, себто йшли впритул, звалися в народі миколаївськими святками. Вже цей факт говорить сам за себе: в народі до святого Миколая, що припадає на 19 грудня, ставилися з особливою повагою, оскільки “він другий після Бога заступник на землі”. Зимовий Миколай здавна вважався покровителем усіх бідних і знедолених. Землеробства і тваринництва, земних вод, на яких рятував дітей. Діти свято вірили в існування доброго захисника і намагалися не гнівити діда Миколая, який знає про все. Це був вельми дійовий виховний момент. Крім того, в школах влаштовували цікаві вистави, де головною дійовою особою був святий Миколай. Поруч з ним неодмінно сусідив повороткий чортик, намагався переконати дідуся в тому, що вручати дітям подарунки не варто, бо вони були неслухняними. Але такі вистави завжди закінчувалися тим, що добрий Миколай усім вибачав. Про повагу, з якою ставилися до Миколая в народі, говорить і те, що практично в кожній оселі були його ікони, оскільки, як уже мовилося. Він захищав усіх бідних та знедолених. З ім'ям святого Чудотворця пов'язано чимало влучних прислів'їв та приказок: Після Миколая пшениця вкриє поле.

День зачаття святої Ганни, що припадає на 22 грудня, не позначений якимись особливими обрядовими дійствами. Хіба що вагітні жінки надто остерігалися працювати, а на Закарпатті дівчата й молодиці, в яких часто боліла голова, намагалися не прясти. Проте в давнину це була, очевидно, досить значуща подія, оскільки в народі цей день досі називають родинами сонця. Це пов'язано з тим, що на Ганнине зачаття припадає зимове сонце стояння, після чого сонце повертає на літо, а зима на мороз. Традиційно в цей день юнки збиралися на свої дівочі громади, щоб остаточно обговорити, як святкуватимуть різдвяні свята, які вже не за горами. Дівчата вибирали з-поміж себе старшу юнку. У її обов'язки входило організовувати дівочі зібрання і керувати їхніми громадськими справами. На відміну від юначого посвячення в парубоцтво, дівчача громада не влаштовувала іспитів тим, хто зголошувався відвідувати вечорниці. Але було одне неписане правило: на колективні гулі могли приходити тільки ті, хто вже навчився вишивати, прясти чи шити, оскільки на вечорницях без діла не сиділи, оскільки це була не тільки форма дозвілля, а й колективна праця - своєрідні оглядини дівочої вправності. Тому матері, перш ніж дозволити йти на вечорниці, навчали дочок рукодільництва. Це було святим законом у кожній родині. Варто зазначити, що українські вечорниці мали ще одну особливість: молодь залишалася ночувати в тій оселі, яку наймала. В хату вносили сіно, розстеляли його на долівці, покривали веретами. Кожен юнак лягав спочивати з дівчиною, з якою мав намір одружитися. Я розумію, сучасний погляд на традицію такого дозвілля сприйматиметься по-різному. Але не варто робити скороспілі висновки. Високий рівень тодішньої моралі не дозволяв будь-яких до вільностей. Дівчина до шлюбу не мала права мати близьких відносин з юнаком. До речі, про це добре пам'ятали і хлопці. Якщо юнка втрачала недоторканість, це вважалося найбільшою ганьбою, яка переходила не тільки на неї, але й на батьків та близьких родичів. З Ганниного дня починали готуватись до свят і жінки мастили й прибирали оселі, посилено годували свиней, щоб мати свіжину до Різдва. В цей день спостерігали і за погодою: Коли йде дощ - вся весна буде дощовою. Тихий і безвітряний день - на врожай садовини.

За довголітніми прогнозуванням день святого Спиридона - 25 грудня - вважається найхолоднішим в останньому місяці року. Люди це пов'язують з тим, що “сонце переходе на другий на другий бік”, а тому небесне світило, буцімто, в цей день зодягається у святковий жупан і, зручно вмостившись на санях, від їздить до теплих країв, а зима, порадувавшись цьому, натягує ведмежу шкуру і волочиться цілу ніч попід вікнами, накликаючи бабусь, щоби вставали й розпалювали печі. Якщо на Спиридона ніч ясна, то зима буде холодна, а літо жарке;Якщо темна - зима тепла, а літо похмуре.

Відтак завершу календарну святковість двома грудневими святами - Томи та Даниїла, що припадають на 29 і 30 грудня. Їх в народі, не відзначали, хоч збереглися цікаві прислів'я, котрі самі за себе говорять:” Прийшов Тома - сиди вдома” чи “Добре говорив святий Тома, що в грудні найліпше сидіти вдома”. Ці мудрослав'я пов'язані з тим, що передріздвяні та різдвяні, цебто хрещенські, або йорданські, морози вважалися найсильнішими. Нерідко траплялися випадки, коли люди, вирушаючи в цей час у дорогу, наражалися на велику небезпеку.

Січень

На Гната, який припадає на 2 січня, у селянства дуже багато турбот, адже на підході одне з найбільших календарних свят - Різдво. Передсвяткових турбот у селян значно більшало: жінки прибирали і мастили у хаті, прали білизну, чоловіки заготовляли дрова, лагодили транспорт: як-не-як, а на різдвяні свята годилося їхати в гості якщо не на нових, то на добре полагоджених старих санях, але у свіжому обшиті. Не стояла осторонь і молодь. Хлопці, зібравшись окремо, розподіляли між собою ролі для вертепних розваг, ладнали зірку та костюми, вчили тексти й пісні. Дівчатам також вистачало клопотів. Найпопулярнішою традиційною символікою на різдвяно--новорічні свята був Дідух. Виготовляли його з кулів або першого зажинкового снопа. Верхівка вінка нагадувала конусоподібний сніп з безліччю колосся. Гілки - а за них правили зібрані до купи пучки, що зверху розгалужувалися, - обвивалися кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами, оздоблювали на свій смак. Напередодні Щедрої куті Дідуха виносили з оселі. В одних випадках його спалювали на обійсті, в інших, зокрема на Поліссі, околотом підв'язували фруктові дерева, щоб добре родила садовина. Звісно ж клопотів у жінок і дівчат напередодні свята було достатньо. Тому й казали з цього приводу: ”Гнат покваплює дівчат”, нагадуючи, що до Різдва лишилися лічені дні.

До Анастасії, яка припадає на 4 січня, жінки намагаються привести до ладу свою оселю. Вони завершують білити оселю, мити двері, вікна, лави, мисники, причепурено вже піч. Чоловіцтво теж не спочивало - на два тижні нарубано сухих дров, заготовлено вдосталь їжі для домашньої худоби…Адже через два дні загостять три найбільших зимових свят: Святе Різдво, Святого Василя, Святе Водохреща. Віддавна у нашого народу був звичай:у кожній родині спеціально готували до столу одну, а то й кілька свиней. З приходом Різдва, коли закінчувався Пилипівський піст, уже дозволялося вживати скоромину. На всьому терені України на всі ці святки на столі обов'язково мали бути тушковане або смажене м'ясо, окорок, сальтисон, холодець тощо. Але найшановнішим святочним їством вважалися ковбаси, якими обов'язково годилося розговітися кожному членові родини. Чимало праці лягало на жіночі руки при виготовленні ковбас. В Україні найпопулярнішою була кров'янка. Пекли ковбаси в печі на великих сковорідках або деках. Отже, як бачимо, передріздвяні дні вельми клопітні: з нагальними роботами намагалися упоратися до Анастасії. Тому і казали:”До Насті точи снасті, а після Насті поскладай в одвірок снасті”.

Завершальним акордом різдвяно - новорічних свят є Голодна кутя, голодний Святвечір чи друга Вілія, що припадає 18 січня. Майже на всій території України готували дві - Багату (на передодні Різдва) та голодну кутю, що правда, в деяких регіонах, зокрема на Поліссі, була ще й Щедра (в переддень Нового року). Щодо назви ”Голодна кутя” є кілька думок. Одні дослідники вважають, буцімто походить вона від того, що протягом дня, аж доки ввечері не посвятять воду у церкві, люди говіли. Більш імовірним твердженням є те, що на другу Вілію вже не закликали вечеряти стятих душ та Щедрого бога - звідси й назва Голодної. Як і на Багату кутю, на Голодну готували лише пісні страви, але в меншій кількості. Що стосується обрядів, то слід зазначити, що в різних регіонах України вони дещо відрізнялися один від одного, а подекуди навіть були протилежні. Ввечері в церквах робили відправу і святили “вечірню воду”, яка вважалась значно кориснішою “від всякого лиха”, ніж навіть “йорданська”.

Наступний після Іоанна Хрестителя день (21 січня) в народі назвали Пів - Івана, або Різдвяним днем. Остання накличка пов'язана з тим, що Пів - Івана святкують у такий же день тижня, що і Різдво. Крім того, це свято відоме ще як “виряджання” чи “проганяння свят”. Найпишніше відзначали його жінки. Годилося в цей день, якщо цього не зробили на Хрестителя, внести до хати пряльні снасті, “щоб лихий не поплутав пряжі”. Відтак старші молодиці, прикрасивши гребені, ходили від хати до хати, сповіщаючи, що сьогодні ввечері будуть “свята проганяти”. Чоловіки завершували свята в інший , але не менш цікавий спосіб… Останнє святковий день був повністю присвячений гостинам. Останній день був повністю присвячений гостинам. Для молоді також закінчувались святки, бо вже, як казали з цієї нагоди, -- “Тік і притік причинок приволік”, себто пора братися за роботу.

Церковний календар 29 січня пов'язує з Поклонінням чесним оковам апостола Петра. Оскільки кайдани в перекладі на грецьку означають вериги, то а народі цей день йменують Петром Веригою. З ним не пов'язані будь - які обряди, хіба що остерігалися прати білизну .Вважалося лишень, що це останній день зими - “На Петра Вериги половина снігу, половина криги” чи “ На Петра Вериги розбиваються криги”. Саме ця обставина змушувала селян, особливо лісової зони, прискорювати заготівлю деревини для житла та звільнення лісових ділянок під проліски - майбутні земельні ділянки. Адже було у наших предках правило:вирубку лісів проводити не будь-колу, а лише взимку, “як дерево спить”. Вважалося, що рушити, тобто рубати живого друга, коли починається сокорух, -- великий гріх. Найкраще, на їхню думку, робити це “в період спокою” - з січня і до середини березня, ”бо дереву в цей час не болить”. Відтак в цей день селяни, організовували спілки, вирушали в далекі околи рубати ліс; вибирали ділянку й звільняли її від заростей. Ділову деревину, тобто колоди. Складали окремо, щоб потім перевезти до села, а хмиз спалювали. Коли весною розкорчовували просіки, цим попелом удобрювали землю. Оскільки за народними віруванням з Вериговим днем пов'язували закінчення зими, то саме в цей день прогнозували майбутні погодні явища. Якщо вночі місяць обгородився хмарами - на вітер. Розкаркалося гайвороння - невдовзі збереться метелиця. Мороз на Вериги віщує спеку.

Лютий

У кожного місяця є свої, великі свята. Якщо січень знаменитий насамперед трьома святами - Різдвом, Василя та Водохреща, то лютий може похвалитися лише одним - Стрітенням, котре припадає на середину місяця - 15 лютого. Свято це в Україні шанувалось. Люди в цей день, як правило, не працювали, і уважно придивлялися до погоди, бо “Лютий до березня в гості приїжджає”, щоб “На Стрітення зимі з весною зустрітися”. У народній уяві Зима - це стара баба в полатаному кожушку, приношених шкарбанах та дірявій хустині, поточеній мишами, через дирки якої витинаються сиві пасма волосся. За плечима в неї теліпається зморшкувата напівпорожня торбина, а в руках пощерблене горнятко, наповнене льодом. Саме такою Зима на Стрітення виходить на зустріч літові - привабливій дівчині;в неї нова, помережана різнокольоровими узорами сороча та зелена плахта, у руках - серп і жмут збіжжя. Вважалося: хто з них в цей день переборе, такою й буде погода до початку березня. Декілька прикмет та прислів'їв до цього свята: Як на Стрітення метелиця дорогу перемітає, то корм відмітає; Як на Стрітення капає зі стріхи - не найдеться з літа потіхи.

Це свято пов'язане з тваринами. Святий Влас припадає на 24 лютого. Здебільшого після Власа вже наступав піст, а отже, й закінчувалися весілля. Традиційно на це свято віддавали пошанівок не тільки пастухам, котрі вперше споряджали череди, а й рогатій худобі та коням. Крім того, з цим святом пов'язували і закінчення зими: ”Прийшов Влас, - мовить прислів'я, - з печі злазь”, чи “Пролив Улас олії на дороги - пора зимі забирати ноги” , тобто якщо цього дня відлига, то морозів більше не буде”.

Великий піст є найдовшим з усіх попередніх. Він триває сім тижнів - од м'ясниць і до Великодня, а тому й прибрав назву Великий. Суспільне і громадське життя під час посту помітно стихало. У селах стихали веселі розвагою колективні забави та дійства, музика , співи. Навіть молодь обмежувала свій традиційний збір на вечорницях. Якщо сходилась юнь, то лише невеликими гуртами, де переважно пряли та вишивали, оскільки “Бог в цей час сорок днів у пустелі постив, а тому гріх веселитися”.Богоміль люди щотижня відвідували церкву, говіли й приймали причастя. Вельми популярним було в давнину давати обітницю до Великого посту. На причастях ті, хто вважав себе грішним або тяжко хворим, обіцяли перед Богом суворо дотримувати постіння; дехто взагалі відмовлявся вживати в окремі дні будь-яку їжу, навіть воду, а від Чистого четверга і до Великодня голодували три дні поспіль. Хоч Великий піст і тривав майже два місяці, для селян він не складав особливих труднощів. Люди заздалегідь запасалися необхідними продуктами, котрі за своєю калорійністю ніскільки не поступалися скромним стравам. Це передусім квашена капуста й огірки, сушені ягоди і фрукти, в'ялена, копчена та солена риба, груби, олія тощо. Багата українська народна кулінарна рецептура давала можливість готувати різноманітні й високоспоживані, а відтак і смачні сніданки та обіди - борщі, кулеші, киселі, узвари та багато іншого. Кожен тиждень Великого посту мав свою назву й призначення. Оскільки про деякі з них будуть спеціальні розповідки, то зупиняюсь на загальних характеристиках. Перший понеділок седмиці називається Жилавим, Збірним або Чистим. У суботу на цьому тижні жінки, принісши до церкви колово та мед, замовляли велику панахиду по небіжчиках. Наступний тиждень звався другою седмицею, як, до речі, й третій (третя седмиця). Жінки переважно пряли, а чоловіки виконували різні сільськогосподарські роботи в полі. Нарешті надходила середина посту. Відтак четвертий тиждень іменується Середохрестя або Середопістя. У цей день господині випікали пісне обрядове печиво - хрести або хрестці. Їх виготовляли стільки, скільки членів було в родині, й один найбільший. Його виносили в комору, занурювали в посівне зерно й тримали там до першого виїзду в поле Господар брав хрестця із собою, клав посеред ниви і, засіявши її, розламував стільки дольок, скільки було сівачів в полі. Решту привозив додому і пригощав усіх хатніх. Годилося також дати якусь дещицю й домашнім тваринам. П'ятий тиждень посту - Похвальний, бо на ньому “віддавали хвалу Господу”. Богомольці йшли до церкви бити поклони. Вважалося хто зробить від дванадцяти до сорока поклонів, “тому Бог простить всі гріхи за рік”. Вербним або Білим накликали передостанній тиждень. У суботу до церкви зносили вербові галузки, щоб у неділю їй посвятити. Завершувався Великий піст Чистим четвергом та Страсною суботою. У цей час посилено готувалися до свята - пекли паски, фарбували яйця, виготовляли писанки. [1] Його довго тривалість змушувала людей до всіляких метких висловів, почасти жартівливих: піст - не міст, об'їхати можна; прийшов Великий піст - тягни дзвони за хвіст; Великий піст усім прижме хвіст. [5]

Ось ми й завершуємо народний календар. Введенні в обіг обряди та пов'язані з ними дійства красномовно засвідчують: наш народ умів не тільки працювати, й влаштовувати своє дозвілля. Звичайно, я розповіла далеко не все розмаїття з духовної культури наших пращурів. У повсякденному житті, якщо взяти до уваги регіональні різновиди, було значно більше святкових дійств. Але й те, що дійшло до нашого часу в літературних та наукових джерелах, спогадах літніх людей, а подекуди й у побуті, допоможе нам, сучасникам, уявити більш-менш цілісну картину календарної обрядовості. Вся вона пронизана глибоким поетичним світосприйняттям, високими рисами моральних критеріїв, шанобою до природи, своїх попередників і світлою вірою в будучину роду та народу. [1]

2. ТРИ ГОЛОВНИХ СВЯТА

Найголовнішими святами в зимовому та річному циклі були різдвяно-новорічні, про які співалось у колядці:

… перше свято - Святе Різдво…

… друге свято - Святого Василя …

… третє свято -- Святе Водохреща … [2]

Святе Різдво

Одне з найзнаменніших і найвеличніших свят святкового календаря - це Святе Різдво, яким власне і започатковується рік. Розпочинається воно в опівніч після Святвечора між 6 і 7 січня. Першими сповісниками народження Христа були діти та підлітки. Вдосвіта семи-восьмилітні хлопчики йшли до односельців віршували-віншувати, себто вітати родичів та сусідів зі святом Різдва Христового. На Чернігівщині віншувальники, заходячи до хати, казали: Зі Святим Різдвом будьте здорові! Їм відповідали: І вас також вітаємо й бажаємо здоров'я!

Менші діти здебільшого оббігали лише родичів і найближчих сусідів, вважалося: чим більше дітей завітає до хати, тим щедрішим буде Новий рік. Після церковної служби, яка закінчувалась о 4-5 й годині, всі розходилися по домівках. Зайшовши до оселі, парафіянин врочисто сповіщав хатнім: Христос рождається! Йому відповідали хором: Славімо його! Відтак після привітання родина сідала за вранішню Свят вечерю, доки не зійшло сонце. Адже за віруваннями, добрі духи перебувають у хаті лише у сутінки. При цьому господар скроплював оселю свяченою водою, обкурював пахучим зіллям і запалював свічку. Помолившись, усі сідали на лави, застелені рушниками, при цьому годилося “подмухати місце”, щоб не покалічити добрих духів. Після першої ложки куті господар піднімав келишок і виголошував: Будьмо здорові зі Святим Різдвом! Хай Господь милує нас і має нас у своїй опіці на кожному кроці, а всім померлим пошли, Боже, царство небесне, раювання в небі! Після цього мили посуд, оскільки наступна трапеза вже мала бути скромною. Всі з нетерпінням, адже нарешті закінчився довготривалий пилипівський піст, чекали м'ясних страв. Тим паче, що в кожній родині до Різдва готували свіжину - ковбаси, окорок, печене м'ясо, холодець та інші традиційні українські наїдки. Розговівшись, лягали спочивати. До обіду, як правило, ніхто не ходив у гості, винятком, а відтак і обов'язком, було лише “везти до діда вечерю”. Піл обідню пору, спорядивши святкові повози, одружені діти провідували батьків або дідусів. Вони брали з собою три хлібини, кутю, соло та ковбаси, вінок, посвячений на Спаса та пляшку горілки. З ними були й діти, які перед цим не носили вечері. Батьки з нетерпінням чекали бажаних гостей: господар статечно виходив назустріч, одчиняв ворота і щедро напаковував сіни для коней. Господиня у свою чергу зустрічала дітей на порозі, цілуючи і вітаючи зі святом. Нарешті з'їжджалась вся родина і гуртом сідала за святковий стіл. Запаливши свічку, господар першим смакував кутю, запрошуючи при цьому померлі душі, а присутнім зичив здоров'я, щастя й статків. Так почергово вчиняли всі гості. Родина вечеря тривала допізна. Ніхто з присутніх не згадував сумних образ, бо це трапезування мало “очистити всіх од скверни і об'єднати злагодою і любов'ю”.Надвечір село оживало ---- починалося масове колядування. Як правило , організовували кілька колядницьких ватаг, і між ними нерідко відбувалися своєрідні змагання: хто більше збере дарунків. Але саме ці дійства створювали неповторний колорит і особливу святковість колядування. З Різдвом пов'язано чимало прислів'їв: Краще Різдво тріскуче, ніж пекуче. Зелене Різдво - білий Великдень. А як же святкували Різдво наші предки? Святкування розпочинав Святвечір або багата кутя, коляда - вечір напередодні Різдва (24 грудня за старим стилем або 6 січня за новим) . Цього дня до вечора нічого не їли, поки не з'явиться перша зірка на небі: адже саме в цей час народився Ісус Христос. На покуті під образами розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщик з кутею та глек з узваром. Подекуди їх покривали обрядовим хлібом. Широко побутував звичай ставити на покуті сніп із жита, пшениці або вівса. До свята готували певну кількість страв(7,9 чи 12) з квасолі, грибів, риби та інших продуктів, за винятком скоромних. У старовину до Різдва долівку в хатах покривали свіжим сніпом . а стіл - соломою. На яку потім стелили скатертину та ставили частування. За Святвечором надходило Різдво. Основним частуванням на Різдво у наших предків була кутя та узвар. Кутя - обрядова каша з рушеного ячменю або жита. Коли її споживали, то в миску до куті наливали узвар. Зварений із сушених яблук, груш, слив. До куті добавляли тертий мак, горіхи, родзинки та інші солодощі. На свято Різдва у селах було чути дитячі голоси, що славлять Бога, як ангельський глас, наповнюють торжеством Всесвіт.

Василя

Від Різдва і до Василів не годилося замітати хати та виносити з неї сміття. Це пов'язували з тим, що протягом тижня повертаються до оселі всі духи--покійники, які після Святої вечері збираються на покутті біля Дідуха та Снопа--раю, а також на сіні, котрим притрушують долівку. Щоб не викинути разом зі сміттям доброго Духа, тобто своєї “долі--щастя”, люди й не замітали осель. З приходом Василя починалися нові обрядові дійства. У ночі напередодні Василя, діти йшли в садок і розігрували цікаву сценку. Дівчинка вилазила на дерево, яке погано родило, а хлопчик у батькових чоботях та шапці розмахував сокирою і примовляв:

- Не рубай мене, буду вже родити! - жалісливим голосом прохала сестриця.

- Не, зрубаю! - лякав братик. - Чому не родило минулого літа?

- Побійся Бога, не рубай! Я вже вродю…

- А я зрубаю і нове висаджу!

- Останній раз прошу: не рубай, ось побачиш, як вродю цього року!

- Ну, гаразд, гляди ж мені, - погрожував сокирою юний господар. - Не вродиш цього літа, то наступного обов'язково зрублю!

Так учинивши з усіма деревами, їх підв'язували житніми перевеслами. В родині, де не було дітей, подібний діалог відтворювали чоловік і дружина. Але найцікавішими були новорічні засівання осель, адже Василь є покровителем землеробства. У тих селах, де була церква, засівали після ранкової відправи, а де не було - рано-вранці. Батьки будили своїх синів. Вдягнувшись у святкове вбрання, дітлахи брали спеціально виплетену рукавицю, наповнювали її житнім хлібом чи пшеничним зерном і, ставши перед образами, засівали спочатку власну оселю:

- На щастя, на здоров'я! Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю. Будьте здорові з Новим роком та з Василем!

Батьки давали юним щедрувальникам гроші і тоді вони, починали з крайньої хати, оббігали сусідські оселі. Кожен намагався щонайпершим засіяти і отримати найкращий подарунок. Тим, хто спізнювався, давали лише млинці та пироги. [1] З Василевим днем у народу суголосні численні прислів'я: Василів вечір додає дня на курячу ніжку. На Василів вечір відьми крадуть місяць. [5]

Водохреща

Народний варіант християнського свята Богоявлення - Водохреща. Відзначалося 6 січня за старим стилем і знаменувало собою закінчення дванадцятиденного періоду святок. Xрещення увібрало в себе багато язичницьких і християнських обрядів, центральне місце серед яких займали обряди, пов'язані з водою. Вечір напередодні хрещення (друга кутя, голодний Свят-вечір, голодна кутя) немовби повторював обряд багатої куті, але в дещо скороченому вигляді. Весь день 5 січня дотримувалися суворого посту. Надвечір ішли до церкви, де відбувалася святкова служба, що завершувалась освяченням води. Принісши в глечику або пляшці свячену воду додому, господар кропив нею всіх членів сім'ї, хату, подвір'я, криницю, сільськогосподарський реманент, свійських тварин. Аби залякати нечисту силу, було прийнято курити ладан чи пахуче зілля, малювати крейдою або олівцем хрести на хатньому начинні, дверях, господарських будівлях. Гуцули ж розпускали вівсяний сніп, занесений в хату ще на початку святок. З нього робили перевесла, якими господар обв'язував кожне фруктове дерево в садку, аби родили так рясно, як овес. Після виконання деяких ритуалів різдвяного Свят-вечора та після урочистої трапези проганяли кутю - тобто виходили з хати і зчиняли галас, б'ючи макогоном або поліном по парканах, пустих цебрах тощо. Саме свято хрещення відбувалося на річці або біля струмка; в місцевостях, бідних на воду, збиралися коло криниці. Напередодні на льоду річки вирубували великий хрест, пробивали ополонки, з льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим квасом. Кульмінаційний момент свята - занурення священиком хреста у воду, після чого вона вважалася освяченою. Цей акт у багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць та запуском голубів. Освяченій воді приписувались чудодійні властивості. Її давали зуроченим дітям, людям, що помирали, хворим тваринам, особливо цінували її пасічники. До крижаної купелі вдавалися хворі, а іноді й ряджені щедрувальники, змиваючи в такий спосіб "скверну бісівських масок". З цим святом пов'язано багато прислів'їв та приказок. [3] Ось деякі із них: тріщи, не тріщи, а вже минули водохрещі; коли на водохреща риба табунами ходить, на рої буде добре. [5]

3. ЗИМОВІ ДІЙСТВА ТА РОЗВАГИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Свято в українській народній традиції завжди займало провідну роль. Усі свята календарного року пов'язано з громадським життям та побутом українців. Кожне з них має свої особливості, традиції та обряди. Яке ж зимове свято без розваг.

Колядування

Давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (віншівок). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея "першого дня", згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю. Колядування є позацерковним звичаєм, однак із часом він був частково християнізований. Тому в тематиці колядок представлені як релігійні, так і світські мотиви - мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського та сімейного побуту тощо. Звичай колядування, як і щедрування, відігравав важливу роль у розвитку народної музично-пісенної творчості. Новорічні наспіви виконувалися колективами (співочими ватагами, гуртами) різного складу, парубочими, дівочими, дитячими, старшого віку. Це визначало певні особливості їхньої мелодики, ритму й навіть змісту. Дитяче колядування мало спрощену форму - в основному це прохання винагороди. Гуртувалися колядники за територіальним принципом - по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи. У різних місцевостях колядування мало свої відмінності. На Східній Україні переважали обходи із різдвяною зіркою, на Західній - із ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками дохристиянського походження. Зірка - традиційний атрибут різдвяного обряду колядування. Пов'язаний з євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила "віфліємська зоря". Виготовляли зірку, як правило, із звичайного решета, до якого прилагоджували "роги" (5, 6, 9, 10 чи 12) та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. До бокових стінок зірки часто кріпили картинки на релігійні сюжети, а всередину вставляли свічку, утворюючи щось на зразок "чарівного ліхтаря". Подекуди робили так, щоб зірка могла обертатися навколо своєї осі. [3]

Щедрування

Давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалось магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень - щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні. На відміну від колядування щедрування незначною мірою відчуло на собі вплив християнської церкви. На кінець XIX ст. обряд переважно став явищем народної художньої творчості. Таким він зберігся й до-сьогодні. [3]

Вертеп

Популярний у XVII - XIX ст. пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських та сільських майданах, а частіше ходили по хатах у святкові дні. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та "мандрівні дяки", пізніше - мандрівні групи артистів. На відміну від Західної Європи, де вертеп довгий час функціонував у лоні церкви, у східнослов'янських народів від самого початку він мав тісний зв'язок із демократичною театрально-видовищною культурою. Вертеп, з яким ходили колядувати на Західній Україні, був невеликий за розмірами і нескладний за виконанням. Своєю формою він нагадував селянську хату або церкву. Його обклеювали різнокольоровим папером, оздоблювали малюнками й образками відповідного змісту. Всередині скриньки встановлювалися примітивні ляльки або ж просто різдвяні листівки зі статичними євангельськими сюжетами. Існували й більш ускладнені моделі: ляльки кріпилися на диску, що обертався, створюючи ілюзію оживлення фігур. На Східній Україні з вертепом колядували рідше. Тут він виступає як справжній театр ляльок, досить складний за конструкцією, що обслуговувався справжніми професіоналами. Двоповерхові, гарно оздоблені, такі вертепи були справжнім досягненням народного мистецтва. Кожний поверх мав своє призначення: на першому ставили побутово-пародійні сценки, інтермедії світського характеру, на другому ж розігрували сюжети різдвяного євангельського циклу (народження Христа, нищення немовлят за наказом Ірода, прихід волхвів з дарами тощо). Найбільшу симпатію у глядачів викликали імпровізовані побутові сценки, в яких позитивними персонажами виступали Козак-запорожець, Солдат (Москаль) і Селянин, висміювались пани, зажерливі попи, корчмарі та ін. Вертепне дійство супроводжувалося танцями та піснями. Поруч із ляльковим побутував і "живий" вертеп - специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під різними назвами: "Іроди", "Героди", "Королі", "Ангели", "Пастирі" тощо. [3]

Меланка

Традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов'язаний св. Меланії, день якої за церковним та юліанським календарем припадав на 31 грудня за ст. ст. Ще у недалекому минулому обряд "Маланка" був поширений на значній території України. За давньою традицією роль головного обрядового персонажа - Маланки - грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланкували й дівчата. Обряд, що проходив від аграрно-магічних звичаїв давніх слов'ян, у XIX ст. трансформувався у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви. Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б'є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо. У деяких селах Буковини й Прикарпаття виконували колективний загальносільський танець за участю ряджених, влаштовували ігри біля громадського вогнища, ритуальну боротьбу масок, колективну трапезу. Традиційні карнавальні образи "Маланки" включали маски тварин - Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, маски Діда і Баби, а також багатьох інших персонажів. Ряджені (перебрані, перебиранці, цигани) - традиційні учасники народних свят і обрядів, що змінювали свій зовнішній вигляд за допомогою незвичайного одягу або масок. У давнину рядження виконувало важливі релігійно-магічні функції, але з часом цей звичай перетворився на веселу розвагу, маскарад. Найдавніші маски традиційного рядження українців зооморфні - Коза, Ведмідь, Журавель, Бик, Кінь; з культом предків пов'язані антропоморфні маски Діда і Баби, а також маски змішаного походження (наприклад, Чорта). Популярними були побутові маски (Маланка, Василь, Наречений і Наречена), соціальні (Козак, Солдат, Піп, Пан, Король, Генерал), етнічні (Циган, Єврей, Турок), професійні (Лікар, Коваль, Сажотрус, Мисливець) та ін. Отож, структура традиційного рядження по-своєму відображала реальний світ соціально-побутових відносин в українському селі. Коза - театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названий за головним персонажем - парубком, перевдягненим козою (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її "вмирання" і "воскресіння", що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Землеробська спрямованість обряду яскраво розкривається у супровідній пісні:

Де коза ходить, там жито родить,

Де не буває, там вилягає.

Де коза ногою, там жито копою,

Де коза рогом, там жито стогом.

Із плином часу обряд утратив свою первісну магічну функцію і трансформувався в народну пародійно-гумористичну виставу. Крім центральної зооморфної маски, в ній діяло багато побутових персонажів: Дід, Баба, Лікар, Жандарм, Єврей, Циган, Турок, Гончар, Юрист та інші. [3]

Засівання

Давньо-слов'янський новорічний звичай. У перший день нового року дорослі й діти, переважно чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров'я, щедрого врожаю. Широке розповсюдження мали побажання, виконувані речитативом, наприклад:

Сійся, родися,

Жито, пшениця,

Всяка пашниця.

Зверху колосиста,

Зісподу корениста.

Будьте з святом здорові,

З Новим роком! [4]

Посипальників, що ходили невеличкими групами, приймали як самих бажаних гостей: запрошували сісти до столу, щоб добре все сідало або щоб свати сідали (так казали там, де були незаміжні дівчата). Нерідко хлопчаки наслідували квоктання курей, а їх, жартуючи, смикали за чуба або за вуха, щоб курчата були чубаті, вухаті й волохаті. У деяких місцевостях перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва. Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників яблуками, бубликами, пиріжками та іншими ласощами, часто давали й дрібні гроші. Зерно, що вони розкидали по хаті, господиня збирала і давала куркам, аби краще неслися. [3]

Кулачні бої

Народна ритуалізована розвага, відома ще з дохристиянських часів. На Лівобережжі ця традиція тривала аж до XX ст. Кулачні бої звичайно проходили зимою на льоду річок, ставків, озер, нерідко там, де відбувався обряд водосвяття. Сходилися чоловіки з двох сусідніх сіл або хуторів; у великих селах, як і в містах, бої йшли між представниками вулиць чи кутків. Іноді міщани билися з купцями, ремісники з семінаристами тощо. Кулачні бійці дотримувалися певних правил. Спочатку "чубарилися" діти, після них показували свою відвагу й спритність парубки, і лише потім включалися у боротьбу дорослі чоловіки. Неписаний закон не дозволяв бити лежачого або бити з-за спини; ті, що виходили з гри, сідали на лід або відбігали вбік. Переможцем вважалася та сторона, якій вдавалося витіснити суперників з поля бою (справою престижу було відвоювати місце біля орданського хреста) або змусити їх до втечі. Іноді відступаючих переслідували аж до їхнього села і там знімали з церкви дзвін, що вважалося великою образою для гро мади, якій доводилося сплачувати викуп. Кращі кулачні бійці користувалися в народі великою повагою. [3]

Жорно

Традиційна зимова гра українців. В ополонку на ставку опускали дерев'яний стовпчик, і, коли він обмерзав, на нього настромляли старе колесо від воза. До спиць колеса прив'язували довгу жердину, на кінець якої прикріплювали санчата. Одні учасники гри обертали колесо, а інші каталися на санчатах, що бігали по колу з великою швидкістю. [3]

Джерела

Скуратівський В. Т. Дідух. - Київ: Освіта, 1995р. - 272 с.

Михайленко Л. В., Реброва І. М., Сушко В. А., Лагунова Т. І. Найцікавіше про Україну. - Харків: Торнадо, 2007. - 96 с.

О.воропай

Китова С. А. Колядки та щедрівки в сучасних записах. - Черкаси: Брама, 2003.- 248с.

Ковалевський О. В., Осипов І. В. Українські традиції. - Харків: Фоліо, 2001р. - 553 с.

pamyatki.ho.ua/sy_obr.ph

Размещено на Allbest.ru