Українська культура від давнини до ХVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Самостійна робота студентів (СРС)

З історії української культури

Роботу виконав студент групи БДр2-14

Войтюк Роман

1. Предмет і методологічні основи курсу

1.1 Еволюція поглядів на культуру

Спочатку термін культура застосовувався в значенні “обробка землі”. Але і в давні часи він мав інше значення - “культивування духу”. Так, Горбач Н.Я., аналізуючи філософську спадщину відомого римського оратора і філософа Марка Туллія Цицерона, зазначає, що Цицерон вважав за потрібне наполегливо вдосконалювати (“культивувати”) свої розумові здібності, плекати розум, обробляти його як селянин обробляє землю, щоб стати філософом. Отже, основний зміст культури Цицерон вбачав у розвитку розумової діяльності людини, в удосконаленні її духовного світу.

У середньовіччі з'явилося поняття розумової, духовної культури. В Епоху Відродження до системи цінностей духовної культури долучаються ідеї гуманізму. Гуманісти привносять у духовну культуру свободу суджень, сміливий критичний дух. Якщо античні філософи дотримувалися заповіді “Пізнай самого себе”, то філософи Ренесансу обрали іншу - “Твори самого себе”, вважаючи, що людина сама творить свою долю, живе за власним розумом, тобто що духовна культура є процесом удосконалення самої людини. Починаючи з XVII століття, термін “культура” використовується ще ширше: не лише для визначення окремих напрямів, способів, результатів діяльності людини, а й для визначення того, що створене людиною та існує поряд з природою. Вперше в такому тлумаченні цей термін застосував С.Пуфендорф.

Як відомо, поняття „культура” традиційно розглядається у широкому і у вузькому значенні. У широкому значенні, поняття „культура” охоплює все, що є продуктом людської діяльності, - матеріальні й духовні цінності, увесь комплекс ідей, звичаїв, соціальних і політичних інститутів, визнані норми і способи поведінки.

Діалектика взаємодії культури і суспільства виражається у таких аспектах: - по-перше, культура відображає стан морального здоров'я суспільства, рівень економічних і політичних свобод, характеризує його духовний потенціал; - по-друге, культура функціонує за своїми специфічними законами, сягаючи корінням у традиції попередніх поколінь, синтезуючи позитивний досвід минулого з сучасним і тенденціями майбутнього; - по-третє, певний тип суспільних відносин, економічний уклад, політичний режим, соціально-класова структура, етнічні і національні стосунки впливають на зміст і форми культурного процесу, з одного боку, а з іншого - культура вносить відповідні корективи у духовне життя суспільства, служить передумовою радикалізації і стабілізації всіх сторін суспільного буття і тим самим забезпечує відповідну рівновагу при переході його з одного історично-культурного стану в інший.

Майже всі просвітницькі концепції культури - Шарля Монтеск'є (1689-1755), Вольтера(1694-1778), Анна Тюрго (1722-1781), Жана Кондорсе (1743-1794) та інших - базувалися на ідеї загальності людського розуму та його законів; вони природно пов'язали культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. Французькі просвітителі вважали, що «культурність», «цивілізованість» нації чи країни, на противагу «дикунству» і «варварству» первісних народів, полягають у «розумності» суспільних порядків, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв. Однак у межах Просвітництва виникає критика існуючої «культури». Жан Жак Руссо (1712-1778) протиставляє зіпсованості та розбещеності «культурних» європейських націй простоту і моральну чистоту народів, які знаходяться на патріархальній стадії розвитку.

Спробу подолати протиріччя у просвітницьких та романтичних трактуваннях культури зробив німецький філософ Георг Гегель (1770-1831). Сутність культури, на його думку, визначається не наближенням людини до природи, не творчими фантазіями видатних митців, а наближенням індивіда до світового цілого, яке включає в себе як природу, так і суспільну історію, абстрактним понятійним мисленням, тобто у формі філософсько-теоретичної свідомості. Леслі Уайт у визначенні культури застосовував предметно-речове тлумачення, тобто становить клас предметів і явищ, що залежать від здатності людини до символізації. Визначення культури пов'язані також зі способом життя спільноти, на що вказував К. Уісслер.

Визначення Е. Тайлора містить у собі ключові елементи дескриптивної концепції культури. Відповідно до цього визначення, культура може розглядатися як складається з вірувань, звичаїв законів, форм пізнання й мистецтва й т.п., які властиві індивідові як член того або іншого суспільства і які можуть бути вивчені за допомогою наукового аналізу. Вірування, звичаї й інші форми "єдиного цілого", що характеризують яке-небудь суспільство, відрізняють його від інших суспільств, що існують в іншому місці або існували в інші епохи. Однієї із завдань вивчення культури, на думку Е. Тайлора, є розкладання цього цілого на тридцятилітні його частини й систематизація й класифікація їх.

Різнопланові визначення поняття «культура» можна звести до таких основних напрямів: філософського, антропологічного та соціологічного. Вони різняться сутнісними ознаками, методами дослідження та структурними елементами, функціями.

Таблиця

Основі підходи визначення культури

Засади символічного трактування культури передбачив Григорій Сковорода (1722-1794), який висунув теорію, згідно з якою культура - це три світи: перший - світ природи (“макрокосмос”), другий світ - це людська спільнота і світ окремої людини, третій світ - це Біблія, або “світ символів”. Філософ вважав, що все в світі, включаючи Біблію, має подвійну природу - зовнішню, видиму, або “матеріальну натуру”, і внутрішню, або “духовну натуру”, які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго і злого, піднесеного та приниженого тощо. На підставі такого аналізу Г. Сковорода дійшов висновку, що вся природа, тобто “макросвіт”, переломлюється і продовжується у “мікросвіті” - в людині. Третій, символічний світ, у якому живе людина і частинами якого є мова, міф, релігія, мистецтво, наука, - це світ, який уособлює Бога, призваний допомагати людині пізнати себе, своє місце і роль у навколишній дійсності. В історії української науки Г.С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття, в якій усе божественне перебуває в символічних формах. Принцип символізму й інтерпретації Біблії він поширив на сферу духовної культури, її історію та форми прояву, зокрема дохристиянську, християнську та світську.

Широкий спектр поглядів на розвиток культури взагалі та української зокрема висунули видатні представники української культури: діячі “Руської трійці”, “Кирило-Мифодіївського братства”, Михайло Драгоманов, П.Юркевича, О. Потебні, В. Лесевича. та багато інших. Суттєвими надбаннями української культурницької думки цього періоду вважаємо такі: 1) стверджуючись в умовах жорстких антинаціональних утисків, вона мала демократичну, глибоко гуманістичну спрямованість, віру в історичне майбутнє українського народу; 2) було сформульовано основні засади народознавства як науки про історію української культури; 3) українські вчені гостро критикували як елітарні концепції культури, які проголошували необхідність демократизації суспільного життя та аристократизацію духовних цінностей, так і марксистську теорію класової боротьби в розвитку культури, яка пізніше знайшла найповніше втілення в ідеології пролеткульту й сталінізму, коли абсолютизувалася роль народних мас у культурі.

Українські вчені та діячі культури у своїх творах показували як безперспективність ізолювання культури від простого люду, так і сліпе ідолопоклонство перед жаданнями та прагненнями темної маси.

Становлення української культурологічної школи повґязане насамперед з Володимиром Перетцем (1870-1935). Саме він згуртував навколо себе та виховав плеяду талановитих науковців, сформував засадні принципи дослідження українського літературознавства, став активним популяризатором унікальної та самобутньої української культури, в 1906 р. був ініціатором проекту реформування вищої освіти, запропонував відкрити в Київському університеті св. Володимира кафедри української мови, літератури, історії, етнографії, звичаєвого права тощо.

Найяскравіший представник становлення української культурної думки -І. Огієнко. Заслугою І. Огієнка стало дослідження взаємовпливу мови і держави. Вчений указував на важливість розвитку єдиної загальнонаціональної літературної мови для прискорення формування національної свідомості та відновлення державної незалежності. Вчений вважав культуру важливим інтегруючим чинником. Вона має здатність обґєднувати як національні сили, так і суспільство загалом, що сприяє формуванню національної ідентичності. в її творенні беруть участь різні верстви суспільства залежно від історичних та суспільно-політичних умов. Він підкреслював, що вся українська культура - це культура православна. Вона створена Українською православною церквою, яка протягом тривалого часу була тією основою, на якій творилося все національно-культурне життя. Наступний етап у розвитку української культурології повґязаний з відродженням України як самостійної та незалежної держави (1991) У нових умовах зґявилось чимало ґрунтовних праць з історії, філософії та соціології культури. І. Дзюба, Я. Ісаєвич, А. Макаров, В. Овсійчук, М. Попович, В. Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки.

Останнім свідченням розвитку сучасної української культурології є видання академічного фундаментального видання «Історія української культури» у 5-ти томах. її авторський колектив відійшов від фрагментарності та зайвого фактологізму, уник захоплення художньо-стильовою специфікою мистецтва та надмірною теоретичністю. У цій роботі культура розглядається як духовно-культурний феномен, як система зовнішніх «предметних» та внутрішніх «суб'єктивних» цінностей.

2. Культура давнього населення України

2.1 Первісне суспільство як найдавніший та найтриваліший етап в історії людства

Г) Зародження релігії, її початкові форми

Первісно-общинний лад -- перша в історії людства соціально-економічна формація (форма співжиття). Початок первісно-общинного ладу сягає в далекі часи, десь понад 2 мільйони років тому, коли з'явилася людина, яка виділилася з тваринного світу. Величезне значення при цьому мало виникнення звукової, членороздільної мови, яка стала засобом спілкування людей у процесі спільної праці. Економічну основу первісно-общинного ладу становила суспільна власність на основні засоби виробництва. Це зумовлювалося початковим ступенем розвитку продуктивних сил, примітивністю перших знарядь праці людини, що виключало можливість індивідуального виробництва і боротьби з навколишніми силами природи.

У своєму розвитку первісно-общинний лад пройшов 2 основних періоди:

• ранній -- первісне стадо: період первісного стада був найважчим в історії людства, оскільки в боротьбі з силами природи людина була майже беззбройна, пригнічена складністю здобуття засобів існування;

• пізній -- родовий лад: основною формою організації суспільства за часів родового ладу замість нетривких стадних груп став рід -- колектив кровних родичів, спочатку материнський, а згодом батьківський. З розвитком первісного суспільства відбувалося об'єднання родових общин в етнічні групи -- племена.

Пемрвісне суспімльство -- тривалий період в історії людства: від початкового етапу становлення людини та суспільства і до виникнення перших цивілізацій. Період в історії людства до винаходу писемності, після чого з'являється можливість історичних досліджень. У різних народів цей процес відбувався в різні історичні терміни, а деякі народи живуть в умовах первісності до сьогоднішнього дня. У сучасній науці прийнято розрізнювати власне первісну культуру, яка існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IV--початок III тис. до н. е.) і традиційну первісну культуру.

Першим періодизацію історії первісного суспільства запропонував Л.Г. Морган. Користуючись традиційним з епохи Просвітництва XVIII ст. поділом історії на стадії дикості, варварства і цивілізації, він розподілив первісну історію на ступені дикості та варварства, а в кожному з цих етапів виділив по три ступені (нижчу, середню, вищу), які характеризуються певним рівнем матеріальної культури і господарства. За Морганом, дикість і нижчий ступінь варварства були часом збиральницько-мисливсько-рибальського господарства, а середній і вищій ступені варварства характеризувалися існуванням землеробсько-скотарського господарства.

У розвитку первісного (докласового) суспільства можна виділити три основних періоди: етап раннього первісного суспільства, етап пізнього первісного суспільства, етап передкласового суспільства.

На світанку зародження суспільства людина відображала дійсність у міфах -- оповіданнях про богів, героїв, демонів, духів тощо. В цих творах, які передавалися з покоління у покоління, відбивалися фантастичні уявлення людей докласового і ранньокласового суспільства про світ, природу, буття. Міфи, фольклор, загальновизнані звичаї та норми поведінки людей стали головними джерелами, з яких почалася релігія. Релігія - одна з найдревніших форм суспільної свідомості,це одна з форм своєрідного відображення світу. Час виникнення і становлення релігійних вірувань охоплює величезний період в сотні тисяч років. Датування - виникнення тих, чи інших форм релігії ускладнюється також і нерівномірністю розвитку матеріальної і духовної культури. Міфи, фольклор, загальновизнані звичаї та норми поведінки людей стали головними джерелами, з яких почалася релігія. І міфологія, і релігія відіграли важливу роль в історії людства. Це були перші форми людської свідомості, які передували філософії (науковому мисленні).

До ранніх форм релігії належать: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм.

Одним із найбільш розповсюджених вірувань первісної людини був, що виявлявся у вірі в різноманітних духів, душу як двійника тіла, носія життя людини, а також тварин і рослин. Анімізм у його повному розвитку включає вірування в “керівні” божества і підлеглих їм духів, у душу й майбутнє життя, вірування, що переходять на практиці в дійсне поклоніння. У теорії виражається у формі віри, а на практиці у формі вшановування.

На основі багатовікового досвіду людина ранньородового суспільства вже виробила уявлення про те, що будь-яка її дія певним чином пов'язана з її власною вольовою діяльністю, її бажаннями, метою. Але, обмежена в знаннях про навколишній світ і про саму себе, людина ще не могла дати розумного пояснення ні природи цього зв'язку, ні причини змін, що відбуваються навколо неї. Абстрагуючи різні прояви власної мислительної і вольової діяльності, люди за аналогією з собою дійшли до думки, що й предмети та явища природи є живими істотами, наділеними розумовими та вольовими якостями, завдяки яким вони є чуттєво-надчуттєвими і можуть вступати в стосунки з людиною і між собою.

Ще одним розповсюдженим віруванням первісної людини є фетишизм, що полягає у мисленно-фантазійному наділенні деяких предметів і явищ неживої природи надчуттєвими якостями. Фетиші -- не просто предмети, а, за уявою людини, що їх вшановує, -- істоти, наділені власним життям і здатні саме завдяки якимось таємничим, надприродним, надчуттєвим властивостям певним чином діяти на людину та її довкілля, тобто цим предметам приписувалися не притаманні їм властивості (здатність зцілювати, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні і т. ін.). Це -- універсальне явище історії релігійних вірувань.

На нижчих ступенях культури часто зустрічається соціальний інститут, відомий під ім'ям тотемізму -- віра в існування родинного зв'язку між групою людей і визначеним видом тварин чи рослин. Тварини і рослини, що давали людям можливість існувати, ставали об'єктом поклоніння. Тотем (тварина чи рослина) вважався предком роду, його родоначальником. Пізніше на основі тотемізму виник культ тварин. Зазначимо дві основні риси тотемізму. Перша -- виділення в ролі головних об'єктів поклоніння тотемних духів, тобто двійників тотемів. Друга риса -- дозвіл убивати і з'їдати тотема тільки за умови дотримання особливих релігійних процедур.

Магія-- сукупність уявлень і обрядів, в основі яких лежить віра в можливість впливу на людей, предмети і явища об'єктивного світу за допомогою визначених дій. Якщо на звичайні предмети та явища можна впливати практично, то з таким же успіхом практично можна впливати у бажаному напрямі й на незвичайне, надприродне, тобто на фетишів, тотемів, душ і духів. Тому магія доповнюється іншими видами родоплемінних релігій, як-то анімізм,фетишизм і тотемізм. Відомі різні види первісної магії: промислова, землеробська, військова, лікувальна, любовна, шкодоносна та ін. Вони полягали в заклинанні мисливських ; пасток, чаклунських процедурах на полі, спробах навести причину (тобто зіпсувати здоров'я, наслати морок), приворожити, в чаклуванні над зброєю, над хворим, у різного роду замовляннях тощо.

3. Культура княжої доби

3.1 Найдавніші пам`ятки старослов`янської писемності

Давньоруська культура - яскраве самобутнє і багатогранне явище. До якої б сторони її не звернутися - чи до писемності ( художня література, історія, публіцистика), чи до мистецтва ( архітектура, живопис, прикладне мистецтво, музика, видовища), - скрізь стародавня Русь залишила свій неповторний і глибокий слід. Древньоруська культура була результатом тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства. Коріння її сягає до культури східних слов'ян і ще давнішого часу. Стародавня Русь розвивалась не ізольовано від інших країн, а тому і древньоруська культура у своєму розвитку мала багатосторонні зв'язки і контакти з культурою інших народів середньовіччя. Вона вбирала все краще і з візантійської культури, і з культури західноєвропейських та азіатських країн, багато в чому збагачуючись за рахунок цих запозичень. У свою чергу Русь збагачувала інші народи багатьма своїми культурними надбаннями і ціннностями. Це був процес творчого взаємозбагачення різних за своїм походженням культур, від якого вигравали усі сторони, які брали в ньому участь. Все, що Русь запозичувала з інших культур, зазнавало творчої переробки і переосмислення і ставало таким чином невід'ємною частиною саме руської культури.

Писемність ніколи не була результатом винахідницької діяльності окремих осіб: процес її виникнення досить складний і тривалий. Писемність виникла у зв`язку з практичними потребами тодішнього суспільства, яке стояло на порозі державності. До того ж її поява зумовлювалась необхідністю закріпити і передати наступним поколінням досвід, думки, знання, обсяг яких наростав з розкладом первіснообщинного ладу. Древньоруська писемність, як свідчать численні писемні джерела і археологічні знахідки, виникла значно раніше запровадження християнства. Найдавнішими відомими нам документами східнослов`янської писемності є писані грецькою і руською мовами договори Олега, Ігоря і Святослава з Візантією, укладені в 907, 911 і 972 р.р. Ці договори містять ряд цікавих свідчень про наявність на Русі у Х ст. упорядкованого листування, яке служило потребам молодої Київської держави і торкалося найрізноманітніших сторін громадського життя: майнових відносин, торгівлі, дипломатії, державного управління. Відомості про наявність східнослов`янської писемності до введення християнства зустрічаються і в деяких творах арабських і західноєвропейських авторів. На думку деяких вчених, первісний етап розвитку древньослов'янської писемності характеризується застосуванням умовних значків, які ще не являли собою фонетичного письма. Археологам відома велика кількість подібних значків, зроблених на найрізноманітніших предметах, наприклад, на глиняних посудинах, знайдених в районі Рязані і на мідних бляхах з тверських курганів. Перші старослов'янські пам'ятники були написані глаголицею, яку створив, як припускають, Костянтин на основі грецького скорописного листа IX ст. з доповненням деяких літер з інших східних алфавітів. Поява кирилиці, висхідній до грецького статутного (урочистого) письма, пов'язують з діяльністю болгарської школи книжників. Кирилиця є тією слов'янською абеткою, яка лежить в основі сучасної російської, українського, білоруського, болгарського, сербського і македонського алфавіту. В ХІ - ХІІ ст. писемність на Русі досягла найбільшого розвитку в найрізноманітніших галузях суспільного життя. В цей період у Києві, Новгороді та інших великих містах стали швидко нагромаджуватися зібрання рукописних книг. Нечисленні рукописи, що дійшли до нас, свідчать про високий рівень книжної справи в тодішній Русі. Найдавнішою руською книгою, що збереглася, є знамените “Остромирове євангеліє”, написане на замовлення новгородського посадника Остромира у 1056 - 1057 р.р. Ця книга, писана уставними літерами і багато оздоблена орнаментами та мініатюрами є справжнім шедевром середньовічного книжного мистецтва. Памятками державного і ділового листування є численні вислі печатки, що знайдені при розкопках древньоруських міст. Ці печатки привішували до офіційних документів-грамот, які не дійшли до нас, і свідчать про те, наскільки поширене було політичне листування у стародавній Русі. Древньоруська писемність глибоко увійшла в побут населення. Про це свідчать численні графіті - написи на речах: шиферних пряслицях, посуді та ін. Справжнім переворотом в уявленнях про розвиток древньоруської писемності було відкриття у Новгороді берестяних грамот. Більшість виявленних грамот - це листи, писані новгородськими городянами з різного приводу: тут і господарські розпорядження, і торговельні операції, і сімейні справи. Таким чином, швидкий розвиток писемності був пов'язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньоруського населення. У XI - першій пол. XIII ст. писемність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства Русі. Урочистим уставом переписувалися церковні та богословсько-філософські книжки, писалися князівські грамоти, договори та інші офіційні документи. Багато вчених вважають, що писемність все ж створив Кирило, так як більш-менш виразних свідчень її найдавнішого походження немає. Інші ж вважають, що Кирилом була розроблена тільки глаголиця, а слов'янська абетка кирилиця бере початок десь в Стародавній Болгарії. Справа в тому, що в 864-865 році болгари приймають православ'я, і ??туди відразу ж прямує Климент Охридский, який був одним з найбільш видатних і талановитих учнів, яких навчали святі Кирило і Мефодій. Його деякі дослідники і вважають розробником кириличної писемності. Але все ж більшість істориків, теологів і служителів Церкви вважають творцем саме Костянтина Філософа, тобто Святого Кирила. Це думка дуже грунтовно, так як багато слів, букв і фонетики наша мова запозичила саме у греків. Немає нічого дивного в тому, якщо уродженці Македонії і справді змогли систематизувати знання про слов'янські говірк и, а потім на основі цих відомостей здійснити створення слов'янської абетки, яка виявилася для нас дійсно рідною. Є гіпотеза, що задовго до запровадження кириличного письма формувалася власна руська писемність на основі грецької абетки. Про це свідчить виявлена Висоцьким серед графіті Софійського собору в Києві абетка з 27 власне грецьких літер, що серед них кілька було слов'янських.

Вельми цікаву абетку знайшов у Софійському соборі в Києві й сам С. Висоцький. Вона, на його думку, «є непрямим свідченням про користування в [Київській] Русі до офіційного введення християнства невпорядкованою абеткою, в якій ще не було більшості слов'янських літер». І хоча її написано на стіні собору в XI ст., але вона засвідчує писемність значно ранішого часу. Абетка становить 27 літер: 23 грецьких і лише чотирьох слов'янських: Б (на ту пору «буки»), Ж («живєтє»), Ш, Щ. Саме в цьому й полягає її незвичайність, адже, як ми мали змогу переконатися, у кирилиці XI ст. додаткових слов'янських літер було вже 19. Відкрита абетка належить до невідомої нам писемності, яку знали в Києві ще в XI ст. Київська абетка за кількістю слов'янських літер є найдавнішою з усіх відомих слов'янських. Нею, можливо, також користувалися при карбуванні монет за доби Володимира Святославича. Отже можемо припустити появу у східних слов'ян, насамперед у Києві, протокирилівської писемності наприкінці IX та першій половині X ст. До згаданих пам'яток слід віднести вирізьблену на дерев'яних дощечках, щоправда, недостатньо ще вивчену фахівцями «Велесову Книгу». Серед давньоукраїнських язичницьких племен богом достатку, худоби, торгівлі вважався Велес, чиїм іменем присягалися наші пращури укладаючи угоди з греками. Його ім'я часто згадується на дерев'яних сторінках найстарішого українського літопису дохристиянської доби, складеного у IX і переписаного таким самим способом і на такому самому матеріалі у XVI (за іншими припущеннями -- у XVII) століттях. До речі, про те, що той ж Кирило сам вивчав (а не створив) існуючі у наших предків письмена, прямо говориться і у «Велесовій книзі». І ще одна цікава деталь: у «Велесовій книзі» прабатьком Русі визнається Даждьбог, а тому руський народ, русичі неодноразово називаються в ній «Даждьбожими онуками», пізніше до такого ж, сказати б, «язичницького» вислову не раз вдається й православний автор «Слова о полку Ігоревім». Християнство значно вплинула на загальне поширення знань і грамотності. Священнослужителі, виконуючи Божу волю, активно впливали на ці процеси. Так, святий митрополит Київський Михаїл благословляв вчителів і давав настанови, як правильно вести навчання. У Новгороді, Смоленську та інших містах були організовані школи та училища при кафедрах єпископів для навчання дітей грамоті. Поступово в різних містах Русі священики стали навчати грамоті при церквах, школах і училищах дітей усіх станів. Згодом не тільки священики, але й люди нецерковного звання - «майстри грамоти» - почали навчати дітей. Хлопчики здобували освіту у священиків або «майстрів», жіноча освіта була зосереджена переважно при жіночих монастирях. В кінці XI століття в одному з жіночих монастирів Києва було створено жіноче училище, де дівчаток навчали читання, письма, співу і швейної справи.

4. Українська культура XIV - першої половини ХVII ст

4.1 Розвиток української мови. Пересопницьке Євангеліє

історія культура писемність євангеліє

Як характерна риса доби Ренесансу, саме наприкінці XVI - першій половині XVII ст. в Україні йшов послідовний процес формування національної самосвідомості українства; усвідомлення їм власної етнічної ідентичності і національно-культурних цілей. Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в XI-XIV ст. в деяких літературних пам'ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, державною (офіційною) мовою Литовської держави була "руська мова", що склалася на основі синтезу писемної церковнослов'янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом XIV-XVI ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення і освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний вжиток свою мову, звичаї, право. У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Слід відмітити, що найважливішою пам?яткою української книжної і народної мови XVI ст. є Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр. визначна рукописна пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI століття. Один із символів української нації. Замовниками та меценатами книги виступали волинські князі: Анастасія Юріївна Заславська-Гольшанська, її зять і дочка -- князі Іван Федорович та Євдокія Чарторийські. Писець Пересопницького Євангелія -- Михайло Василієвич, син сяноцького протопопа, працював над створенням пам'ятки під керівництвом архімандрита Пересопницького монастиря Григорія. Робота була розпочата 15 серпня 1556 р. в Заславському монастирі на Волині (нині місто Ізяслав Хмельницької області), завершена -- 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі (тепер Рівненський район Рівненської обл.). Творилася книга майже п'ять років зі значною, не з'ясованою досі перервою. Мова пам`ятки, гранично зближена із живою народною мовою, дає повну можливість відтворити стан одного із двох типів старої української літературної мови (так званої “простої мови”) й визначити фонетичне, граматичне й лексичне обличчя самої народної української мови в другій половині XVI ст. Пересопницьке євангеліє є свідченням завершення процесу формування української народності.

Размещено на Allbest.ru