Культуротворча діяльність політичної еліти України: історична традиція та сучасний стан

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

УДК 130.2:930.85(477)

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

КУЛЬТУРОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ УКРАЇНИ: ІСТОРИЧНА ТРАДИЦІЯ ТА СУЧАСНИЙ СТАН

Спеціальність 09.00.12 - українознавство

Надєїн Іван Олексійович

Київ - 2010

Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі філософії Київського національного університету будівництва та архітектури

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент Мітіна Валентина Олексіївна, Київський національний університет будівництва та архітектури, професор кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент Богачевська Ірина Вікторівна Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі, проректор з науково-методологічної роботи та міжнародних програм

кандидат філософських наук, доцент Титаренко Олексій Русланович Національна академія державного управління при Президентові України, заступник завідуючого кафедри політичної аналітики і прогнозування

Захист відбудеться «27» травня 2010 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.І. Предко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В 90-ті роки ХХ ст. про культуротворчу діяльність політичної еліти України говорили лише в контексті прогнозних схем і сценарних політичних моделей у відповідь на глобалізаційні процеси. Сьогодні в українському суспільстві широко обговорюються нагальні питання етно-культурного характеру, що стоять перед вітчизняними українознавцями та культурологами. Дискутуються питання управління культурою, допомоги національним культурам, розвиток людського капіталу тощо, а це - у традиційному розумінні - і становить питання національної гуманітарної, тобто культурної політики, вирішення завдань якої неможливе без розуміння амбівалентності культури, її багатозначності, складності її сенсів і суті.

Актуальність даної теми обумовлена тим, що у зв'язку з першочерговими завданнями нинішньої політичної еліти в Україні виробити механізми формування чіткої, результативно-якісної державної культурної політики, постає потреба у теоретичних, передусім соціально-філософських наукових розвідках, які б слугували підґрунтям складного шляху модернізації, переосмислення української національної культури, її позиціювання у світовому культурному просторі як самобутньої та самодостатньої системи. Поняття культурної політики у сучасному гуманітарному знанні має міждисциплінарний загальнонауковий статус, а філософська теорія національної культурної політики повинна долучатися до відповідного дискурсу і виконувати свою наукову функцію стосовно тих чи інших метанаук, зокрема історії, політології, соціології. При тому, що потреба в такому дослідженні вже суспільно-політично задекларована, а вітчизняна гуманітаристика накопичила значний теоретичний доробок, культуротворча діяльність української політичної еліти не поставала ще предметом українознавчих чи культурологічних досліджень. В українському соціумі нині формується не лише нова політико-інституціональна структура й соціально-економічний уклад, але й нова українська політична еліта й нова політична нація. Підґрунтям їх утвердження є відчуття спільності культурних та духовних цінностей, забезпечення спадкоємності культурного процесу, пошуки та відродження власного духовно-культурного фундаменту, знаходження свого місця у глобальному культурному та інформаційному середовищі. Національна культура постає одним із засобів збереження ідентичності соціально-політичної системи, наповнюючи її змістом, надає нації способи трансляції досвіду етноспільноти у часі. Культурологічний підхід на відміну від інституційного підкреслює, що свідомість й інші культурні якості особистості особливі та виняткові, тому унікальним є і сприйняття світу, у тому числі політичної дійсності. Тому українознавче дослідження культуротворчої діяльності національної політичної еліти набуває практичної значущості в контексті розбудови української держави.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в контексті науково-дослідної програми «Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання» (Державний реєстраційний №НДР11065Ф041-01) філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є комплексне українознавче дослідження культуротворчої діяльності політичної еліти України - від Київської Русі й до сьогодення.

Мета деталізується у комплексі завдань:

- розглянути підходи та концепції розуміння сутності феномену політичної еліти;

- визначити взаємозв'язки термінології і методології дослідження проблеми політичної еліти як елемента політичної і культурної сфери;

- відтворити процес становлення культурної політики у добу Київської Русі та Галицько-Волинської держави;

- розкрити значення української шляхти у культуротворчих процесах польсько-литовської доби і зародження козаччини;

- означити специфіку культурної практики політичної еліти Козацької держави;

- встановити культуротворчі шляхи українського національного відродження;

- відтворити культурну політику урядів періоду Української революції;

- дослідити партійно-державну політику у галузі української культури радянської еліти (номенклатури);

- окреслити тенденції становлення нової культурної політики в незалежній Україні.

Об'єктом дисертаційного дослідження є культурна політика в історико-культурологічному і культурно-політичному просторі становлення і розвитку політичної еліти України.

Предметом дослідження є культуротворча діяльність політичної еліти України від зародження української державності до сьогодення.

Методи дослідження. Теоретико-методологічна основа дослідження визначалася виходячи зі специфіки джерельної бази дисертації. У роботі використано значну кількість письмових історичних матеріалів, які документально описують політичну еліту України та її культуротворчу діяльність в різні історичні епохи. Зокрема, це актові матеріали: грамоти, угоди, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані тощо і оповідні пам'ятки - літописи, спогади, щоденники-діаріуші, листи, записки, літературні, публіцистичні та інші твори.

Провідною методологічною основою дисертації є фундаментальні засади наукового аналізу - принципи об'єктивності, системності, цілісності, єдності логічного та історичного, що дали змогу розкрити засади культуротворчої діяльності політичної еліти України, з'ясувати їх близькість і оригінальність на різних історичних етапах розвитку українства.

Велике значення у дослідженні відіграли методи емпіричного й нормативного аналізу, які дозволили дати дефініції базових понять, якими послуговується автор. Широко використано порівняльно-історичний метод, в двох його основних компонентах - діахронному та синхронному. Діахронний аспект охоплював зіставлення, порівняння різних за жанрами хронологічних джерел, наприклад літописів і документальних згадок. Синхронний дозволив виокремлювати з найширшого кола одну певну проблему й розглядати її не в історичному, а в змістовному зіставленні, наприклад порівняти політичну еліту Київської Русі і політичну еліту Галицько-Волинського Князівства.

Розгляд політичної еліти в контексті українського культурного типу здійснювався з застосуванням методології культурного релятивізму (М. Данилевський, П. Сорокін, А. Тойнбі, О. Шпенглер). Використано також методи феноменологічної соціології (М. Вебер, Е. Гуссерль, М. Мерло-Понті, А. Шюц і ін.), які передбачають вироблення універсальних структур розуміння та інтерпретації людьми культурних фактів та явищ, що виникають у процесі соціокультурних взаємодій; методи герменевтики, орієнтовані на інтерпретацію оригінальних текстів (Г. Г. Гадамер, П. Рікер); біхевіористський метод, що ґрунтується на дослідженнях соціально-культурної поведінки особистостей і груп (Дж. Уотсон).

Теоретико-методологічною основою дослідження є фундаментальні праці провідних вітчизняних науковців: В. Бондаренка, Л. Губерського, Я. Калакури, П. Кононенка, В. Лісового, В. Лубського, В. Мітіної, М. Недюхи, М. Поповича, В. Рижка, М. Степика тощо. Концептуальним джерелом авторського дослідницького підходу є елітологічні концепції зарубіжних дослідників, таких, як Д. Белл, С. Ліпсет, К. Мангейм, Р. Мертон, Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето тощо.

Наукова новизна дисертаційного дослідження. Вперше у вітчизняній соціально-філософській і українознавчій літературі здійснено цілісний аналіз культуротворчої діяльності політичної еліти України. Доведено, що від Київської Русі і до сьогодення, навіть зважаючи на трагічні для історії України роки втрати державності, існує спадкоємність традицій національної культурної політики, яка грунтується на розумінні політичною елітою України необхідності формування національної української культури як цілісності, а не тільки як певної стратегії розвитку держави.

Досягнення вказаного результату стало можливим завдяки обґрунтуванню низки положень, що претендують на наукову новизну і виносяться на захист:

вперше:

- розглянуто основні підходи та концепції до визначення сутності феномену політичної еліти і доведено: будучи вищою верствою у будь-якій соціально-політичній системі, яка забезпечує її інтеграцію й виконує синтез аксіологічних та функціональних характеристик, вона одночасно виступає ціннісним елементом соціальної системи, що володіє високими якостями й результатами дій у найважливіших сферах державної діяльності, дбаючи, в першу чергу, про загальне благо (аксіологічне значення);

- визначено, що національна політична еліта як складова соціокультурної системи - соціального простору в межах якого реалізується культуротворча діяльність - забезпечує потенції індивіда до збереження, поширення, створення і суспільного використання усіх видів національних культурних цінностей;

уточнено:

- значущість української шляхти у національних культуротворчих процесах польсько-литовської доби й козаччини в українській історії, що полягає у створенні українських культурно-оборонних пам'яток, меценатській і церковно-будівничій діяльності;

- специфіку культурної практики, що проявляється через усвідомлення її як національної справи політичною елітою Козацької держави в особі гетьмана та ради старійшин в якості законодавчої установи і розкривається культурним феноменом „козацьке барокко”;

- в умовах бездержавності функції політичної еліти перейняла національна культурно-освітня еліта, якій вдалося відкрити нові шляхи національно-культурного руху, дбаючи про духовні скарби України і проводячи культурно-просвітницьку діяльність серед широких верств українського населення;

знайшло подальший розвиток у наступних положеннях:

- культурну політику урядів Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського і Директорії періоду Української революції, підтверджено, що вона ґрунтувалася на відчутті приналежності кожного індивіда до української нації, її культури. Взятий ними курс на розвиток культури, при одночасному збереженні здобутків попередніх поколінь, виявився плідним у реформуванні системи освіти, книговиданні, бібліотечній справі, науково-освітніх установ, художніх колективів тощо;

- неоднорідність партійно-державної політики у галузі української культури радянської еліти (номенклатури) на різних етапах становлення і діяльності останньої. Основною рисою діяльності радянської номенклатури є бінарність: з одного боку, - це будівнича, гуманна, творча діяльність, яка сприяла прогресові держави, а з другого, - наявність руйнівних, антигуманних сил, які вели до регресу, істотно стримували поступ національної української культури;

- на сучасному етапі української історії в процесі демократичних перетворень відбувається становлення нової політичної еліти, перед якою стоїть завдання творення державної культурної політики шляхом управлінської реформи, включаючи методологічну, законодавчу та інституційну сфери.

Теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження. Розширюючи проблемне і змістовне поле українознавства, дане дослідження сприяє глибшому осягненню ґенези, причин і перспектив здійснення національної культуротворчої діяльності, дозволяє по-новому - на стику українознавства та культурології, проаналізувати культуротворчу діяльність політичної еліти України, що відкриває можливості віднаходження нових теоретичних підходів до її розуміння. Положення наукової новизни і висновки поглиблюють українознавче знання, поповнюючи його новими аспектами розуміння, відкривають концептуальний простір для осмислення і впровадження в політико-управлінську практику конструктивних дефініцій українського культуротворення.

Результати дисертаційної роботи можуть слугувати методологічною базою для розробки концепцій культурологічного та політологічного досліджень, а також використовуватися при розробці нормативних курсів з українознавства, філософії культури, історії та теорії культури, політології, політичної науки, теорії державного управління і ін.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно в процесі дослідження.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження були апробовані у доповідях на Міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету КНУ ім. Т.Шевченка» - 12-13 квітня 2006 р. м. Київ та «Конференції молодих вчених, аспірантів і студентів КНУБА» - 6-9 листопада 2007 р. м. Київ, на VІІІ Засіданні Дискусійного клубу української інтелігенції 18 травня 2008 р. м. Київ, УДУФМТ, Всеукраїнській науково-практичній конференції «Еволюція української державності: соціально-економічні, політичні, культурні аспекти» - Харківський інситут фінансів УДУФМТ 9 квітня 2009 р. м. Харків, Х Міжнародній науково-практичній конференції молодих науковців УДУФМТ - 26 березня 2010 р. м. Київ, також під час викладання курсів філософії та соціальної філософії у КНУБА в 2005-2006, 2006-2007 навчальних роках.

Публікації Основний зміст дисертаційного дослідження відображено у 6 наукових публікаціях автора, чотири з яких розміщені у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура та обсяг дисертації зумовлені специфікою її предмета та логікою розкриття теми, метою та головними завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, що містять дев'ять підрозділів, висновків і списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації Ї 230 сторінок, з них 200 сторінок основного тексту. Список використаної літератури містить 285 позицій і становить 30 сторінок.

культурний політика еліта феномен

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовані цілі та завдання, визначено наукову новизну положень, що виносяться на захист, розкриваються методологічні засади, окреслено теоретичну і практичну значимість дослідження, представлено структуру дисертації.

Перший розділ дисертаційного дослідження «Теоретико-методологічні засади та джерелознавча база українознавчого дослідження феномену політичної еліти» присвячений теоретико-методологічному аналізу цієї проблематики в історичних, культурологічних, філософських та українознавчих працях. Джерелознавча база дослідження складається з першоджерел та додаткової літератури. Зроблено аналіз стану дослідження теми в сучасній літературі, акцентована увага на авторитетних ідеях вітчизняних і закордонних дослідників елітизму. Оскільки сучасна наукова думка представлена широким спектром досліджень, присвячених осмисленню тих чи інших складових сутності феномену політичної еліти, джерела та літературу дисертант згрупував у декілька блоків, що дало можливість відстежити їх еволюцію у широкому філософсько-культурологічному контексті.

Перший з них склали праці методологічного характеру. Це наукові публікації, монографії, присвячені аналізу понять „еліта” та „політична еліта” як у зарубіжній, так і у вітчизняній науковій літературі. За останні кілька років українська наукова спільнота чимало внесла до досліджень з даної тематики. Про це свідчить кількість захищених кандидатських і докторських дисертацій, присвячених питанню політичної еліти, з різних напрямків знань, проаналізовних в даному розділі дисертації. Попри розмаїтість тематичних акцентів у дисертаційних дослідженнях вітчизняних науковців, їх автори так чи інакше формулювали теоретико-методологічні засади дослідження політичної еліти. Неодноразово підіймалися питання теорії еліт, критеріїв типологізації еліт, виокремлення політичної еліти в загальній структурі еліт, наявній в тому чи іншому суспільстві, класифікації підходів для теоретичного розгляду політичної еліти, особливості формування, функціонування політичних еліт, функції еліт, особливості рекрутування еліти та ін.

В розділі проаналізовани ґрунтовні дослідження з питань політичної еліти України, історії її формування, трансформаційних процесів її розвитку, зокрема монографії О.Бандурка, І.Белебеха, О.Гриценка, Д.Видріна, С.Вовканича, Б.Гаврилишина, В.Журавського, В. Литвина, О.Кучеренка, Б.Кухти, М.Михальченко, К.Науменко, Д.Табачника тощо; наукові посібники, статті у фахових збірниках, журналах, тези доповідей на міжнародних, національних і регіональних конференціях; публікації у вітчизняній пресі М.Головатого, В.Кравченка, О.Лазоренка, В.Піховшека, М.Сунгоровського, В.Фесенко тощо.

Проаналізовано „круглі столи” різних рівнів, просвітницьких та державницьких, проблемним полем яких є питання політичної еліти, зокрема круглий стіл на тему „Регіональні та національні еліти: хто формує політику?” (Буковинський політологічний центр, ЧНУ імені Ю.Федьковича, Чернівці, 2001 р.); круглі столи, організовані дослідними інститутами: „Роль еліт у трансформаційному суспільстві” (Національний інститут стратегічних досліджень, Київ, 2003), „Еліти і цивілізаційні процеси формування націй” (Інститут політологічних досліджень ім. І.Ф.Курбаса, Київ, 2006). У їх друкованих стенограмах відображено проблемні моменти, які обговорювалися. Це сутність політичної еліти, національної еліти, проблеми становлення і функціонування української еліти, прогнозування майбутнього політичної еліти України.

Дослідження поняття „еліта” у класичній західній соціально-політичній думці характеризується плюралізмом підходів і тлумачень. Нині науковій спільноті відомі імена таких західних політологів, соціологів, які присвячують свою дослідницьку роботу діяльності „політичної еліти” (С.Амбедкар, М.Бартон, М.Доган, Ф.Енгельстед, С.Мор, С.Нюгент, Г.Перкін, Б.Хендрі, Дж.Хіглі, Е.Шор і ін.). Їх розвідки направлені на вивчення елітаризму як загального теоретичного питання політологічної науки, так і аналізу функціонування „політичної еліти” в окремих країнах, зокрема Англії, Франції, Німеччини, США. Важливо те, що західних дослідників цікавлять шляхи становлення і розвитку „політичної еліти” країн Східної Європи: Болгарії, Польщі, Росії, Білорусії й України.

Опрацьовано науковий доробок російських політологів, культурологів, соціологів, істориків, філософів, зокрема праці Г.Ашина, А.Галкіна, В.Комаровського, І.Чешкова, у яких аналізуються західні елітологічні концепції, а також дослідження О.Криштановської, яка використала контент-аналіз документальних джерел архіву, конкретно-соціологічні методи вивчення управлінських настанов і владних мотивів, використала біографічний метод. Цікавими в контексті досліджуваної проблематики виявилися спроби адаптувати західні концепції до російської реальності (Є.Охотський, Є.Старіков, С.Кісліцин), результати систематичного вивчення ціннісних орієнтацій еліт Росії, дослідження проблем регіональної політичної еліти (А.Дука, Е.Зелетдинова, А.Магомедов, В.Осіпов, А.Понєдєлков, П.Смолянський, А.Старостін і ін.).

У сучасних дослідженнях рідко хто заперечує, що політичний процес здебільшого організовується як елітарний, і в утвердженні даної тези теорії класичної „елітології” постають безсумнівними. Дискусії здебільшого розгортаються навколо питання про те, якими є дійсні масштаби елітарності, та хто саме приховується за недостатньо визначеним терміном „еліта”. Прагнення дати відповіді на це запитання сприяли появі різноманітних теорій еліт як у класичній, так і сучасній науці, основою яких постають здебільшого відмінні дефініції поняття „еліта”. Для з'ясування значення терміну „еліта” був проведений аналіз класичних теорій еліт. Виявивлено, що існує щонайменше два розуміння поняття „еліта” - функціональний та нормативний (ціннісний). Перший підхід дійсно ефективний в межах стійкої політичної системи, але не завжди результативний при вивченні суспільств, де соціальні процеси характеризуються мінливістю, динамізмом, непередбачуваністю результатів. Сучасні теорії еліти на підставі структурного підходу дають достатньо докладне уявлення про те, як відбувається перехід і зміна політичних еліт, разом з тим не завжди можуть обґрунтовано відповісти на запитання, чому ж їх результати такі різні і які особливості розвитку конкретної політичної еліти. В цьому зв'язку констатуємо, що вектор розвитку політичної еліти визначається не тільки формальними характеристиками формування і функціонування еліти, але також культурно-історичними аспектами діяльності її представників, їх інтересами і мотивацією. При слабкості політичних інститутів від особливостей поведінки представників національної еліти залежить якість нових інституційних структур. Тому в дослідженні визначається необхідність синтезу функціонального і культурного підходів при розгляді політичної еліти України.

Виходячи з зазначеної настанови, визначається і культуротворча практика політичної еліти у сенсі дефініції „культурна політика”. Існує принципова відмінність між тим, як культурна політика визначається на теоретико-методологічному рівні, і тим, як вона окреслюється на рівні конкретних управлінських рішень. Це не тільки відмінні понятійні, але навіть різні предметні області. Рівень теоретичних узагальнень відкриває нові концептуальні можливості й дозволяє формулювати нові стратегічні цілі, у той час як „управлінські” визначення, що містять більшою мірою тактичні складові, відповідають на запитання як, з ким і за допомогою яких ресурсів національна культурна політика може бути реалізована.

У другому розділі «Культуротворча діяльність політичної еліти в історичній динаміці: від Київської Русі до початку ХХ століття» представлений комплексний аналіз конструювання й перетворення схем культуротворчої діяльності саме української політичної еліти інтегрованих у повсякденний досвід індивідів починаючи від утворення державності Київської Русі і до початку XX століття.

Встановлено, що національні концепції культурної політики не є раз і назавжди даними і статичними. Навпаки, скоріше можна говорити про її постійно мінливу природу, через те, що фокус її пріоритетів і інтересів достатньо поступальний. А конструювання української національної концепції культурної політики насамперед залежить від прийнятої в суспільстві політичної ідеології й від пануючих уявлень про природу культурних процесів, їх вплив на розвиток суспільства, пріоритетності вирішення проблем культури для держави, про його взаємні зобов'язання із суб'єктами, які творять культуру, та з суспільством у цілому. Доведено, що кожна доба в українській історії - Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Литовсько-польського панування та початків козаччини, Козацько-гетьманської держави, національного Відродження, Української революції, радянської влади і сучасності - мала свої особливості здійснення культуротворчої діяльності політичної еліти.

Автором підкреслюється, що Київська Русь IX - XIII ст. - одна з найбільших і наймогутніших країн середньовічної Європи. Знаходячись у центрі торгових шляхів, вона була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. З київськими великими князями (які разом з віче як важливим органом управління представляли тогочасну політичну еліту) підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв'язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі. Продемонстровано, що культурний поступ Київської Русі був багато в чому обумовлений саме зовнішньополітичною діяльністю князів. Таким чином, Русь саме через економічну і політичну сфери започаткували міжкультурний діалог як із західною, та і зі східною культурною традиціями. Зокрема, Візантія відігравала помітну роль у культурному житті Русі, особливо тоді, коли князь Володимир перейняв у неї християнство. Так, разом із новою релігією прийшла і нова культура. Політична система Київської Русі відповідно до християнського вчення про божественне походження державної влади акцентувала увагу на обов'язках правителя. Звідси, політична еліта у Київській Русі була діяльною: князь сприймався як князь-трудівник, який дбає про духовний розвиток своїх громадян.

Естафету київської державності підхопило Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім її спадкоємцем. Взаємини галицьких, волинських, чернігівських та інших князівств, з одного боку, з народами Сходу, передусім половцями, а з іншого ? з католицькими країнами Заходу, сприяли міжнародному та культурному взаємообміну. Тогочасну політичну еліту представляти князі та бояри між якими простежувалася конкуренція в управління як сферою політики, економіки, так і культури. Доведено, що багато бояр прагнули, подібно до князів, бути меценатами, містобудівничими, сподвижниками релігійних культурних пам'яток.

Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття визначатимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні досягла Литва. Але більш численна й агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. З входом православних українців до границь з католиками-поляками між ними почалася гостра конфронтація, що вилилася у релігійну і культурну війну. У результаті на перший план вийшло питання збереження і продовження культурної спадщини українців, вирішити яке належало головно українській шляхті - родовому спадковому боярству, яке фіксується в латиномовних документах на наших землях у XIV ? XV століттях під назвою „boiarini nobiles” (в польській мові „шляхтич” - людина благородного походження).

Здійснення українською шляхтою культуротворчої діяльності проявлялося у тому, що загарбницька політика країн-сусідів змушувала організовувати захист, будувати замки й фортеці, деякі з яких і нині постають цінними культурно-історичними пам'ятками минулого. Так само як і політична еліта Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, вона продовжувала меценатську діяльність. Попри процесу сполячення української шляхти на сторожі української культури стояла православна церква. Її досить хиткі позиції втримувалися завдяки будівничій діяльності церков, перекладу релігійних книг тощо. Про розвиток української культури дбали братства, які створювалися при парафіяльних церквах (Львівське, Успенське, Київське та ін.). Вони виконували політико-громадські функції, відстоюючи національно-релігійні права та культурні інтереси українського населення. Саме вони поклали початок культурно-просвітницькому руху в Україні, займаючись книгодрукуванням, заснуванням шкіл, монастирів, що стали осередками популяризації і розвитку української культури.

З початком процесу національно-визвольної революції українського народу було утворено Козацько-Гетьманську Державу - Військо Запорізьке. У всіх галузях державного будівництва -- у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки, а також й культури, політична еліта позиціонує себе державними діячами великого формату. За короткий термін і в екстремальних умовах бойових дій створена козацька держава, яка характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування.

На основі письмових історичних матеріалів, автором встановлено, що ініціаторами і хранителями української культури Козацької держави були головно самі гетьмани. Вони згуртовували навколо себе освічених людей, які займалися літописанням, веденням хронік, державних діаріушів. Окрім цього гетьманська влада особисто опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. Доба Гетьманщини витворила новий тип культури, створила свій власний стиль -- козацьке бароко. Зокрема, за задумами гетьманів, храми, як і княжого часу, мали нагадувати народові про велич України в Європі. Таким чином, гетьманські книги, живопис, музика, архітектура, в основному монастирі, церкви і собори, стали храмом української державності, ідеологічним прапором, який показував існування могутньої європейської держави. Колоніальне становище України кінця XVIII - початку XX ст. знищувало особливості її національного життя, політичну еліту нації. Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї та великі маєтності, зрікалася українства, русифікувалась і з погордою дивилася на українську культуру. На Правобережжі та на західноукраїнських землях стан речей був таким самим, тільки тут панівні верстви були ополячені й окатоличені. Завдання творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств - дворян, міщан, духовенства, селян з середини ХІХ ст. розпочала свою самовіддану працю. Поступово коло її учасників розширювалося, популяризувався культурно-національний рух, більшали його здобутки. Таким чином, відбувалося українське відродження, значення якого у культурологічному сенсі полягало у діяльності літературних об'єднань, освітніх, художніх громадських товариств, багато діячів яких ми сьогодні називаємо „великими синами України” (М.Драгоманов, М.Костомаров, І.Котляревський, П.Куліш, М.Лисенко, І.Франко, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін.); заснуванні освітніх установ, при яких діяли друкарні, книгарні, видавалися газети, журнали, альманахи тощо. Таким чином, дедалі більше зростав інтерес української верхівки до своєї історії, фольклору, змінювалося ставлення інтелігенції до рідної мови, прагнення розширити сфери її використання.

Встановлено, що українці, духовна інтелігенція періоду так званого „національного відродження” знайшли в собі сили утворити самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Вже наприкінці XIX ст. виникають політичні організації, партії, що говорить про поступальне відродження політичної еліти України - генерацію тих людей, яких І. Франко називає „Молодою Україною”. Аналізуючи програми новоутворених політичних партій цього періоду, констатується бажання їх діячів наполегливо працювати на поприщі кульутротворення.

У третьому розділі «Моделі діяльності політичної еліти в сучасні Україні: культурологічний аспект» досліджується процес формування сучасної політичної еліти України XX-XXI століть, виходячи із культуротворчої діяльності.

Події доби Української революції 1917 - 1920 рр., охоплюючи періоди Центральної Ради, Української Держави, Української Народної Республіки (Директорії) і Західноукраїнської Народної Республіки, сприяли відродженню не лише української нації, а й державності. Автором доведено, що хоча розуміння політико-стратегічних комбінацій означених складових Української революції її головними діячами у практичній реалізації варіювалося, змінювало свою питому вагу у залежності від обставин, проте їх переконання у питаннях культури перебували в органічному зв'язку. Показовим став факт наявності спеціального Міністерства в сфері освіти і мистецтва протягом діяльності усіх тогочасних урядів. Нова політика переймалася проблемами української культури. Керманичі Української революції, її політична еліта глибоко усвідомлювали, що освітньо-наукова, літературна, художня, мистецька, просвітницька діяльність являється необхідною компонентою культурницького відродження України.

Увійшовши до складу Радянського Союзу, Українська республіка змушена була дотримуватися такого політичного режиму, який слід вважати антиподом демократії, так як суверенітет національних держав хоч і закріплювався в радянських конституціях, але зникав у силовому полі, генерованому диктатурою державної партії. Власне від „диктатури пролетаріату”, і породженої нею „диктатури комуністичних вождів” залежало політичне керівництво радянських республік, в тому числі і у сфері культури. Виходячи із сказаного, у дисертаційному дослідженні аналізується значення і функціональність культуротворчих дій української радянської номенклатури, якою йменувалася тогочасна політична еліта України. Доведено, що здійснювана на цьому історичному етапі культурна політика набувала двоякого значення. З одного боку концентрація культурних засобів в руках держави та партійна цензура виступали методами керівництва розбудови культури, основна мета якої - допомогти утримати та поширити владу комуністичної партії. Така політика української радянської номенклатури суперечила головній умові культурного поступу, якою, за визначенням видатного українського педагога і науковця, громадського політичного діяча А.Волошина є „свобода культурної праці”, без якої відбувається пауперизація, деморалізація гнобленого людства. З іншого боку - культурна політика, проваджена центральною владою в історії УРСР часто-густо, сама того не бажаючи, давала поштовх до збереження традиційної і розвитку нової української культури. Адже чимало політичних і культурних діячів в Україні в урядових постановах і резолюціях прочитували інший, глибший зміст, відмінний від задуманого керівництвом Комуністичної партії, що особливо проявляється у часи „українізації” та хрущовської „відлиги”.

Разом з тим, десятиліття культурна політика у нашому суспільстві формувалася й працювала за так званими „галузевими” моделями. Зокрема орієнтація на „вирівнювання” культурного рівня різних груп породила універсальну модель функціонування мистецтва, головними особливостями якої стали „доступність” і „простота у сприйнятті”.

Сюди ж можна віднести утопічні ідеологеми „рівного розподілу благ” тощо. Вкорінення таких взірців „дозованої” культури розглядалися як зростання культурного рівня населення, підтверджуючи ідею влади, що культурою можна „керувати”.

Аналіз культуротворчої діяльності політичної еліти незалежної України показує, що сьогодні панує уявлення про закономірності зміни суспільства від тоталітарного до демократичного через прискорену модернізацію. У зв'язку з цим в арсеналі національної культурної політики популярні до тепер не віджиті схеми, що розвиток інституційних структур у сфері культурної діяльності рівнозначно „освоюваності” культури.

У висновку дисертаційного дослідження, сформульовані основні його теоретичні положення, визначені практичні висновки.

· аналіз підходів та концепцій розуміння сутності феномену політичної еліти дозволив всебічно вивчити це поняття і встановити закономірності поєднання функціонального і аксіологічного значення національної політичної еліти в сучасному суспільстві;

· найбільш прийнятною методологією для культурологічного дослідження політичної еліти, зокрема України, є застосування методів емпіричного і нормативного аналізів, системності і системного плюралізму, генетичний метод і метод верифікації, порівняльно-історичний метод, методи культурного релятивізму, феноменологічної соціології, герменевтики, біхевіоризму;

· дослідження культуротворчої діяльності політичної еліти в українській історії показує, що кожна доба має свої особливості та характеристики, але встановлюється історична та культурна спадковість традицій у втіленні результатів культуротворчої діяльності політичної еліти.

· Питання якісної трансформації українських еліт поки що лишаються поза увагою як держави і суспільства загалом, так і науково-експертних і дослідницьких кіл, зокрема. Культурна політика у нашому суспільстві формувалася за так званими „галузевими” моделями й породила універсальну модель функціонування мистецтва, головними особливостями якої стали „доступність” і „простота у сприйнятті”.

· Сьогодні панівними в Україні є уявлення про закономірності зміни суспільства від тоталітарного до демократичного через прискорену модернізацію, які є наслідком тривалої відсутності культурологічних основ в національній культурній політиці, що дозволяло маніпулювати культурою, перетворювати її у фактор, обслуговуючий реформи. Нині відбувається процес витворення нової культурної політики, яка не обходить зміст національної культури, структуру її цінностей, витворюючи цілісність культурного життя України.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Надєїн І. О. Культуротворча діяльність політичної еліти доби українського бароко / І. О. Надєїн // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності : зб. наук. пр. -- 2006. -- Вип. 17. -- С. 262--268.

2. Надєїн І. О. Політична еліта в соціо-культурному просторі України: історична традиція та сучасний стан / І. О. Надєїн // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури : зб. наук. пр. -- 2005. -- Вип. 15. -- С. 88--95.

3. Надєїн І. О. Соціально-культурні передумови становлення української політичної еліти / І. О. Надєїн // Дні науки філософського факультету -- 2006 : Міжнар. наук. конф. (12--13 квіт. 2006 р.) : матеріали доп. та виступів / Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка ; редкол.: А. Є. Конверський [та ін.]. -- К., 2006. -- С. 17--18.

4. Надєїн І. О. Теоретичні засади дослідження елітизму: соціокультурні виміри / І. О. Надєїн // Тези доповідей наукової конференції молодих вчених, аспірантів і студентів (Київ, 6--9 листопада 2007 р.) / відп. за вип. П. П. Лізунов. -- К., 2007. -- С. 14--15.

5. Надєїн І. О. Термінологічний аналіз понять "політична культура", "культуротворча діяльність політичної еліти" і "культурна політика" в сучасному соціо-гуманітарному знанні / І. О. Надєїн // Мультиверсум : філософ. альм. -- 2009. -- Вип. 83. -- С. 146--156.

6. Надєїн І. О. Українські реалії кінця XVIII -- початку XX ст.: культурно-освітня еліта versus політична еліта / І. О. Надєїн // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. -- 2009. -- Серія № 7, Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. -- С. 165--172.

АНОТАЦІЇ

Надєїн І.О. Культуротворча діяльність політичної еліти України: історична традиція та сучасний стан. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.12 - українознавство. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2010.

Дисертацію присвячено дослідженню культуротворчої діяльності політичної еліти України. Обґрунтовано теоретико-методологічні засади дослідження підходів та концепцій розуміння сутності феномену політичної еліти. Проаналізовані умови та визначені шляхи формування культуротворчої діяльності політичної еліти від Київської Русі до сьогодення. Досліджено історичні умови становлення сучасної політичної еліти нашої країни в історичній ретроспективі. Аналізується значення і функціональність культуротворчих дій української радянської номенклатури, якою йменувалася тогочасна політична еліта України. Окреслено тенденції становлення нової культурної політики в незалежній Україні. Визначено особливості та основні моделі діяльності сучасної української політичної еліти, в умовах трансформації суспільства від тоталітарного до демократичного через прискорену модернізацію.

У дисертації розкрито питання трансформації української політичної еліти, культурної політики сучасної української держави, що визначило універсальну модель функціонування культури, головними особливостями якої стали доступність і простота у сприйнятті.

Ключові слова: політична еліта, культуротворча діяльність політичної еліти, політична культура, українська культурна політика, національне державотворення.

Nadein I.A. Creation culture activities of the political elite in Ukraine: historical tradition and current status. - Manuscript. The dissertation for Ph.D. in Philosophy degree in the specialty 09.00.12 - Ukrainian studies. Kyiv National Taras Shevchenko University - Kyiv 2010. The thesis examines the culture of Ukraine's political elite. Theoretical and methodological bases of research approaches and concepts for understanding of the phenomenon of the political elite. The conditions and ways of forming the culture of the political elite from Kievan Rus to the present. The historical conditions of formation of modern political elite of our country in historical perspective. Analyzes the meaning and functionality of the culture activities of the Ukrainian Soviet nomenclature, which called contemporary political elite of Ukraine. Outlines the tendencies of the new cultural policy in independent Ukraine. Features and basic models of modern Ukrainian political elite in transforming society from a totalitarian to a democratic through accelerated modernization.

In the dissertation the question of transformation of the Ukrainian political elite, the cultural politics of the modern Ukrainian state, which established the model of universal culture, whose main features were the availability and ease of perception.

Keywords: political elites, creation culture activities of the political elite, political culture, the Ukrainian cultural policy, the national state building.

Надеин И.А. Культуротворческая деятельность политической элиты Украины: историческая традиция и современное состояние. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.12 - украиноведение. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2010.

Диссертация посвящена исследованию культуротворческой деятельности политической элиты Украины. Обоснованы теоретико-методологические основы исследования подходов и концепций понимания сущности феномена политической элиты. Проанализированы условия и определены пути формирования культуротворческой деятельности политической элиты от Киевской Руси до сегодняшнего дня. Исследованы исторические условия становления современной политической элиты нашей страны в исторической ретроспективе.

На основе письменных исторических материалов, автором установлено, что инициаторами и хранителями украинской культуры казацкой державы были сами гетманы. Они сплачивали вокруг себя образованных людей, занимавшихся летописанием, ведением хроник, государственных диариуши. В работе также подчеркивается, что во времена Гетманщины был создан новый тип культуры, свой собственный стиль - казацкое барокко. Таким образом, гетманские книги, живопись, музыка, архитектура, в частности монастыри, церкви и соборы, стали храмом украинской государственности, идеологическим знаменем, который показывал существования сильного европейского государства.

Колониальное положение Украины конца XVIII - начала XX в. уничтожало особенности ее национальной жизни, истребляли политическую элиту нации, которая прошла этап русификации. На Правобережье и на западноукраинских землях положение вещей было таким же, только здесь господствующие слои были ополячены и окатоличены. Задача создания новой культуры взяла на себя украинская интеллигенция. Таким образом, происходило украинское возрождение, значение которого в культурологическом смысле заключалось в деятельности литературных объединений, образовательных, художественных общественных объединений.

Также, анализируется значение и функциональность культуротворческой деятельности украинской советской номенклатуры, которой называлась тогдашняя политическая элита Украины. Доказано, что осуществляемая на этом историческом этапе культурная политика приобретала двоякого значения. С одной стороны, концентрация культурных средств в руках государства и партийная цензура выступали основными методами развития культуры, основная цель которой - помочь удержать и распространить власть коммунистической партии. Но такая политика украинской советской номенклатуры противоречила главному условию культурного развития - свобода культурного труда. С другой стороны - культурная политика советской номенклатуры давала толчок к сохранению традиционной и развития новой украинской культуры.

Очерчены тенденции становления новой культурной политики в Украине. Определены особенности и основные модели современной украинской политической элиты, в условиях трансформации общества от тоталитарного к демократическому через ускоренную модернизацию.

В диссертации раскрыт вопрос трансформации украинской политической элиты, культурной политики современного украинского государства, определяющей универсальную модель функционирования культуры.

Ключевые слова: политическая элита, культуротворческая деятельность политической элиты, политическая культура, украинская культурная политика, построение национальной государственности.

Размещено на Allbest.ru