Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

УДК 008:[379.844:791.75] (4)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата культурології

Парк в контексті дозвіллєво-розважальних парадигм

європейської культури

26.00.01- теорія та історія культури

ЛЮБЧЕНКО ОКСАНА МИКОЛАЇВНА

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті культури і мистецтв, Міністерство культури України, м. Київ.

Науковий керівник:доктор педагогічних наук, професор

Поплавський Михайло Михайлович, Київський національний університет культури і мистецтв, ректор

Офіційні опоненти:доктор соціологічних наук, професор

Цимбалюк Наталя Миколаївна, професор кафедри соціальних структур та соціальних відносин факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

кандидат архітектури, доцент

Дударець Володимир Миколайович, професор кафедри дизайну середовища Інституту дизайну та реклами Київського національного університету культури і мистецтв

Захист відбудеться 13 травня 2011 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.807.02 у Київському національному університеті культури і мистецтв (01133, м. Київ, вул. Щорса, 36, ауд. 209).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету культури і мистецтв (01133, м. Київ, вул. Щорса, 36).

Автореферат розісланий « 12 » квітня 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В.Матвієнко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. З прийняттям Закону України «Про культуру» виникло юридичне забезпечення реалізації права громадян нашої держави на якісне дозвілля і задоволення культурних потреб засобами базової мережі закладів культури, до якої віднесено і парки культури та відпочинку. За роки незалежності питання культурної політики стосовно парків, крім Закону України «Про культуру», порушувалася у Державній програмі „Культура. Просвітництво. Дозвілля” (1993 р.), урядових постановах „Про стан і заходи розвитку української культури” (1996), „Про концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури” (1997), „Основні положення концепції державної програми розвитку парків культури і відпочинку в Україні” (схваленої колегією Міністерства культури і мистецтв Україні 16 квітня 1996 року №411), в Інформаційно-аналітичному матеріалі „Стан, проблеми та тенденцій розвитку культури міста Києва - вагомої складової культури України”, підготовленому для слухань у Верховній Раді 20 квітня 2005 р. Щодо діяльності окремих видів парків в Україні, то вона регулюється такими законами як Закон України „Про природно-заповідний фонд України”, Закон України „Про тваринний світ” та підзаконними актами: „Положення про державний парк культури і відпочинку, міський сад та зоопарк”, „Положення про зоологічний парк загальнодержавного значення” та ін.

Ці документи свідчать, що питання розвитку паркової індустрії і окремих видів парків в Україні постійно знаходяться у полі зору центральних органів державної влади. Однак, будь-яка державна політика в сучасних умовах, умовах постіндустрійного суспільства, не може ефективно відбуватися за відсутності науково обґрунтованих рекомендацій, що спираються на дослідження системного характеру. Останнє надає актуальності темі дисертаційного дослідження „Парк в контексті дозвіллєво-розважальних парадигм європейської культури”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене згідно з цільовою комплексною програмою наукових досліджень Київського національного університету культури і мистецтв „Трансформаційні процеси в культурі та мистецтвах України” (Державний реєстраційний №0107И009539).

Об'єктом дослідження виступає парк як інститут культури.

Предметом - парк в контексті дозвіллєво-розважальних парадигм європейської культури.

Мета дослідження - визначити еволюцію парку як культурного інституту в контексті дозвіллєво-розважальних парадигм європейської культури.

Мета дослідження зумовила і вирішення низки завдань:

- проаналізувати літературу з теми дисертації;

- дослідити процес становлення і розвитку парку як природно-антропогенного простору в історії європейської культури;

- визначити історико-регіональні особливості функціювання парку як дозвіллєво-розважального простору в європейській культурі;

- визначити тенденції розвитку європейського парку у ХХ - на поч. ХХІ ст. та соціокультурну детермінацію його інноваційних форм.

Методологія дослідження. Основу дослідження становлять загальнонаукові теоретичні методи: аналізу і синтезу, абстрагування, метод сходження від абстрактного до конкретного, дедуктивний та індуктивний методи. Використовувалися спеціальні теоретичні методи: історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, іконографічний.

З емпіричних наукових методів використано метод спостереження.

Дослідження спирається на принципи об'єктивності, системності, логічності, історизму.

Теоретико-методологічним підґрунтям дисертації виступають положення, сформульовані такими науковцями як М.А.Аріарський, В.В.Кірсанов, Н.М.Цимбалюк щодо загальних принципів дослідження соціокультурної діяльності та культурно-дозвіллєвої сфери.

Джерельна база дослідження складається з писемних і зображальних джерел. Писемні джерела включають дореволюційні періодичні видання, а також публікації у сучасних друкованих засобах масової інформації. Зображальні - зібрання живопису зарубіжних та вітчизняних музеїв, репродукції, надруковані на сторінках альбомів та в роботах мистецтвознавчого спрямування, фото - і відеоматеріали - у періодичних, тематичних друкованих виданнях, на електронних носіях і відеоплівках.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що:

- на основі аналізу історичної, мистецтвознавчої і історико-архітектурної літератури визначено еволюцію європейського парку як природно-антропогенного і дозвіллєво-розважального простору;

- на основі іконографічного аналізу творів європейського живопису визначено відображення у них основних дозвіллєво-розважальних парадигм паркової культури;

- уточнено особливості процесу інституалізації парків в Україні;

- визначено основні напрями еволюції європейських парків ХХ - поч. ХХІ ст.;

- визначено особливості функціювання парку за радянських часів та їх соціально-культурну детермінацію;

- визначено основні тенденції розвитку парку як закладу культури в Україні пострадянського періоду.

Практичне значення одержаних результатів та матеріалів дисертації полягає у тому, що вони можуть бути використані в навчальних курсах зі спеціальності „Культурологія”, в циклі дисциплін з культурно-дозвіллєвої діяльності. Окремі матеріали дисертації можуть використовуватися в таких навчальних дисциплінах, як „Історія української культури”, „Історія зарубіжної культури”, „Соціокультурна діяльність в Україні” тощо.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження були апробовані на міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях, а саме: на Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій пам'яті професора Володимира Кірсанова «Фундаментальні та прикладні дослідження культурології» (21-22 травня 2009 р., Київ), Міжнародній науково-практичній конференції «Фундаментальні і прикладні дослідження рекреаційно-дозвіллевої сфери в контексті євроінтеграційних процесів» (12-13 травня 2008 р.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Роль митця і традиційних інститутів мистецтва за умов всезростаючого впливу культурних індустрій» (23-24 грудня 2009 р., Київ), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українські культурні індустрії: стан, проблеми, перспективи» (30 травня 2008 р., Київ), а також на Науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу, докторантів, аспірантів, студентів в рамках Днів науки в КНУКіМ «Культурологічні аспекти в процесі формування і розвитку культури незалежної України» (22 квітня 2010 р., Київ).

Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри культурології Київського національного університету культури і мистецтв. Матеріали та висновки дисертації використовувалися автором у навчальному процесі.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації викладено у 5 одноосібних публікаціях, у тому числі 3 - у наукових виданнях, затверджених ВАК України як фахові з культурології.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (255 найменувань). Обсяг основної частини тексту дисертації - 155 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету і завдання, визначено його об'єкт і предмет, наведено дані про зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Охарактеризовано методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення роботи. Подано відомості про апробацію та публікації.

У розділі першому «Стан наукової розробки проблеми» аналізується історіографія проблеми, визначається категоріально-понятійний апарат дослідження. У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми: наукові напрями та аспекти досліджень» зазначається, що в сучасній науковій літературі парки постають, по-перше, як витвір садово-паркового мистецтва і ландшафтної архітектури, по-друге, як частина природного середовища, у тому числі така, що підпадає під дію природоохоронного законодавства, по-третє, як туристичний ресурс, і, по-четверте, як елемент інфраструктури дозвіллєво-рекреаційної сфери.

Перший підхід має найбільші традиції: питанням планування і облаштування парків у відповідності із особливостями певних стильових напрямів, їх принципам та еволюції присвячена численна література мистецтвознавчого, архітектурного і історичного спрямування.

У вітчизняній науці, як радянського, так і пострадянського періодів, мистецтвознавчий напрям досліджень, в якому парки розглядаються як витвори мистецтва, є одним з найбільш репрезентативних. Серед робіт цього напряму книга В.Я.Курбатова «Сади і парки світу», яка не втратила актуальності і до сьогодні. В ній ретельно проаналізовані особливості парків Давнього Риму і середньовічної Італії, архітектурні характеристики відомих західноєвропейських і російських паркових ансамблів. У книзі В.А. Горохова і Л.Б. Лунца «Парки світу» розглядається історія створення найкращих зразків садово-паркового мистецтва. Книга А. П.Вергунова і В.А.Горохова «Російські сади і парки» присвячена аналізові розвитку садово-паркового мистецтва в Росії. Історичним садам і паркам України присвячено ґрунтовне дослідження І.Д.Родічкіна і О.І.Родічкіної «Старовинні маєтки України».

В контексті мистецтвознавчого напряму з'являються дослідження, що застосовують принципи семантичного аналізу. Так, О.С. Соловйова у своїй дисертації «Садово-паркове мистецтво як виразник культур, що змінюються (питання семантичної та просторової ієрархії)» досліджувала закономірності «ієрархічної побудови палацово-паркових структур, як функцій соціуму й культури різних епох». Н.Седак і А.Седак у спільній статті «Семантика простору як ключ до збереження і відновленню палацово-паркових ансамблів України» розглядають семантику простору палацово-паркових ансамблів стилю класицизм в Україні на матеріалі парку в Тульчині. Символіці парку «Олександрія» присвятили своє дослідження С.І.Галкін, О.Л.Гурковська, Є.А.Черецький, а С. Шубович - художньо-смисловій структурі парку «Софіївка». Серед російських науковців аналіз пам'яток садово-паркового мистецтва з точки зору семантичного підходу здійснили А.Соболєва у статті «Семантика руїн» і Б.М.Соколов у статті «Мова садових руїн».

Схожий підхід притаманний і вітчизняному авторові О.Ковалеву, чия стаття репрезентує вже філософський напрям; у ній матеріалом для експлікації семантики простору виступає у тому числі і простір парковий.

А класичною у цьому аспекті досліджень можна вважати роботу академіка Д.С.Ліхачова «Поезія садів : До семантики садово-паркових стилів. Сад як текст». Втім ця робота - філологічного спрямування, для якого парк постає не як артефакт матеріальної культури, а як віддзеркалений у художній літературі образ. Цю традицію продовжують статті І. І. Свириди «Ідеальна особистість доби Просвітництва у парку a I'anglaise» і «Поетика пейзажного парку и культура Просвітництва».

Діахронічний принцип дослідження парків втілюється у роботах історичного спрямування. У вітчизняній історичній науці прикладом цього напряму можна вважати книгу Є.Барановського, дослідження К. М. Гамалії, у тому числі її дисертацію «Садово-паркові ансамблі України XVIII-XIX століть в історико-природничому контексті», у якій доводиться, що розвиток паркобудівництва в Російській імперії відбувався з певним запізненням порівняно зі світовим. Історію окремих парків України досліджували М.Е.Кавун, І.Кривошея, Т.М.Курбаль, В.Я.Маланюк, О.Л.Михайлишин, В.Павлюк та ін.

У дослідженнях архітектурного на перший план висувається аналіз формоутворення в парковому мистецтві, питання композиції та її елементів, визначаються принципи садово-паркового будівництва.

Так, англійський вплив на розвиток садів і парків у Європі ґрунтовно дослідив російський автор Д.О.Швидковський. З.А.Николаевською було досліджено архітектурно-ландшафтні засоби формування садово-паркових композицій. С. С. Ожегов приділив увагу дослідженню видатних пам'яток ландшафтної архітектури, а також аналізові сучасних тенденцій її розвитку. Книга В. В. Курбатова присвячена радянській архітектурі, в контексті якої розглядалися принципи планування міського середовища, у тому числі парків.

Цей же - архітектурний - напрям репрезентують роботи вітчизняних науковців Ю.В.Бєлочкіної, В.М.Дударця, А.Д.Жирнова, А.О.Кадуриної, І.О.Косаревського, О.І.Кузьмича та ін. Так, О.І. Кузьмич висвітлив питання створення системи садово-паркових масивів у містобудуванні. Дисертацію В.М.Дударця присвячено аналізові виникнення та розвитку міських садів в Україні. Автором розроблено історичну та сучасну класифікації міських садів та виділено перспективні типи міського саду XXI ст. В інших роботах цього автора аналізуються питання мистецтва композиції парків, формування паркового ландшафту, гармонізації природних і антропогенних елементів. Міські парки і сади були предметом уваги І.О.Косаревського. А.О.Кадурина досліджувала фактори формування стилів садово-паркового мистецтва.

Низка досліджень парку архітектурного напряму є настільки наближеною за своїми характеристиками до мистецтвознавчого та історичного напрямів, що межа між ними є доволі умовною. Такими, наприклад, є дисертаційні роботи: Н.Я.Левкович, Н.С.Соснової, Л.С.Шевченко.

У межах архітектурного напряму існує низка досліджень, присвячених окремим пам'яткам садово-паркової архітектури. Це роботи І.С.Косенко, В. Г.Корчемного та ін.

Оскільки парк - не тільки антропогенне, але й природне утворення, він є об'єктом дослідження і природничих наук, таких як біологічні, географічні, і сільськогосподарських наук.

У руслі біологічного напряму можна виділити щонайменше два аспекти досліджень парків і садів: ботанічний і екологічний. Перший в Україні представлений помітною кількістю робіт. Так, Пилипчук В. Ф. досліджувала сучасний стан деревних компонентів парків Києва. Е.А. Головко і В.К. Пузик досліджували вплив рослин одних видів на рослини інших видів та їх врахування при формуванні ландшафтних композицій. Дослідження Ю.О.Клименко і У.М. Альошкіної було присвячене порівняльному аналізові екотопов парків м. Києва. С.І.Кузнецовим і Ю.О. Клименко досліджувалися біоекологічні основи створення садово-паркового ландшафту. Ними ж було запропоновано виокремити спеціальну дисципліну «паркознавство».

Останнім часом у біологічному напрямі з'являються роботи міждисциплінарного характеру, прикладом яких можна вважати роботу Гавенко Т. В., котра досліджувала вплив прогулянок у парку на психо-фізіологичний стан людини в умовах південного курорту.

Інший аспект дослідження парків властивий представникам сучасної екології. Парк у контексті природо збереження постає як фрагмент природного ландшафту, який потребує захисту від антропогенного впливу. Цей підхід представлений численними науковими роботами екологічного спрямування, у тому числі українських вчених: В.І.Гетьмана, О.М.Байрак, В.Ф.Северінова.

Парки і сади виступають об'єктом дослідницької уваги і для представників сільськогосподарської науки. У контексті досліджень цього спрямування парки постають як утворення, що складається з ґрунтів і рослин, тому виділяються як предмет дослідження закономірності їх сполучення. Прикладом робіт цього напряму у вітчизняній науці є дослідження О.І.Каспрук, присвячене вивченню стану садово-паркових фітоценозів старовинної частини міста Львова. Н.А. Імшенецька у своїй дисертації досліджувала структурні особливості паркових фітоценозів. А.А.Мирошниченко було розроблено теоретичне обґрунтування агропарку як ландшафтно-рекреаційного об'єкту.

Міждисциплінарним характером відрізняється дослідження В. О.Зубач, присвячене вивченню уподобань населення щодо послуг міських парків і зелених зон у контексті міського лісівництва.

Можна виділити ще один підхід, властивий географічним наукам. Згідно специфіки цього напряму, парки - це складова природних ресурсів.

Так, дисертація Л.С.Безручко була присвячена еколого-географічному обґрунтування рекреаційного природокористування на території Шацького національного природного парку. Робота Л.Царик була присвячена природним національним та регіональним ландшафтним паркам в системі природоохоронного та туристсько-рекреаційного комплексів Тернопілля. І.В. Кравцова у своїй дисертації здійснила аналіз формування та функціонування садово-паркових ландшафтів Правобережної України. Ландшафтно-рекреаційний потенціал Національного природного парку «Синевир» є предметом дослідження А.С.Романіва.

Різновидом географічного напряму є краєзнавчий або туризмознавчий підхід, представники якого - О.О.Бейдик, О.О.Любіцева, Є.В.Панкова, В.І.Стафійчук та ін. - розглядають парки як складові туристичних ресурсів.

Як природно-соціальне утворення парки останнім часом виступають і як об'єкт для досліджень економічного напряму, зокрема, для такої спеціальності як економіка природокористування і охорони навколишнього середовища. Так дисертаційне дослідження Л.О.Кобанець присвячене управлінню розвитком рекреаційної діяльності в природних парках, а Т. І.Ткаченко взагалі розглядає парки культури та відпочинку як сегмент індустрії гостинності.

Зазвичай же такий різновид парків як парки культури і відпочинку (ПКіВ) були об'єктом досліджень педагогічного спрямування.

Так, ще за радянських часів дослідженням діяльності радянських парків культури і відпочинку займалися В.Н.Воскобойніков, В.Д.Ковтун, В.О.Лапшин, Р.М.Жукова, А.Г. Раппопорт та ін. Деякі з цих авторів продовжували свої дослідження і у пострадянський період, як, наприклад, Р.М.Жукова, В.Д.Ковтун. Останніми роками з'явилися нові дослідження парків в контексті дозвіллєво-рекреаційної і дозвіллєво-розважальної діяльності. Це роботи А.В.Гудзевич, А.Х.Дзіова, О.Р.Копієвської, І.В.Петрової, Н.Д.Подкуйко, Н.А.Шкленикене та ін.

Парки як елемент культурного обслуговування міського населення досліджувалися В.О.Лапшиним. Парки-пам'ятки як основи для формування духовно-моральних цінностей молоді аналізувалися А. В.Гудзевич. Питанням планування розвитку культурно-дозвіллєвої діяльності парків культури і відпочинку присвячене дослідження Н.А.Шкленікене. Паркову діяльність як діяльність у сфері рекреації досліджує О.Р.Копієвська. Вітчизняний автор Р.М.Жукова, чиї роботи також відображають підхід до вивчення парків як закладів дозвілля, звернула увагу на естетичні аспекти впливу паркового середовища на людину. Соціально-педагогічний аналіз діяльності ПКіВ в Україні було здійснено В.Д.Ковтун, яка у своїх численних публікаціях теж розглядає парки як інститут дозвілля, специфікою якого є те, що воно відбувається у природному середовищі. Крім того нею проведена значна робота з паспортизації ПКіВ України наприкінці 90-х років.

Разом із тим, дослідження історичних форм паркового дозвілля, їх кореспондування парадигмам дозвіллєво-розважальної культури є недостатнім.

На брак наукових досліджень парків як елементу культурних індустрій звертав увагу і один з провідних вітчизняних науковців В.В.Кірсанов, який сформулював програму дослідження парків з позицій нового наукового напряму - культурологічного.

У підрозділі 1.2. «Понятійно-категоріальний апарат дослідження» наголошується на тому, що на сьогодні немає одностайної думки щодо визначення понять „парк” і „сад”, і зазвичай автори, котрі присвятили свої дослідження паркам, використовують це поняття як інтуїтивно зрозуміле.

Один з найбільш відомих дослідників садів і парків В.Я.Курбатов пропонував розрізняти об'єкти, що позначаються цими поняттями, за ознакою розміру і по відношенню до архітектурних споруд. Однак, сам автор часто вживає ці поняття синонімічно. У І.Д.Родічкіна зустрічається використання поняття парку у значенні декоративного саду, на відміну від саду «корисного», тобто засадженого фруктовими деревами. Така понятійна неоднозначність спонукає звернутися до етимології слова.

Згідно «Словника іншомовних слів», англійське слово „парк” тлумачиться як „упорядкована ділянка з природними або штучними зеленими насадженнями, алеями, водоймами, архітектурними та інженерними спорудами, скульптурними прикрасами тощо, призначена для відпочинку”. Саме слово походить від латинського „parricus” - відгороджене місце ”. Щоправда, тлумачний словник С.Ожегова дає інше визначення парку - це „великий сад або насаджений гай з алеями, квітниками тощо”, а сад визначається як „ділянка землі, засаджена деревами, кущами, квітами». При цьому розрізняється фруктовий, ботанічний сад, зимній сад тощо.

Отже, поняття „парк” є полісемантичним, тому в контексті дисертаційного дослідження використовується описове поняття парку, в якому, на думку дисертантки, головними є такі ознаки як штучна просторова обмеженість природного або природно-антропогенного середовища рекреаційного або взагалі не утилітарного призначення.

Під поняттям дозвіллєво-розважальні парадигми в дисертації розуміються відносно сталі моделі проведення вільного часу, що є типовими для рекреаційної культури (культури відпочинку) певного історичного періоду.

На завершення розділу робиться Висновок про те, що дослідження парку, з огляду на численні роботи низки наукових напрямів від природничих до соціально-економічних і гуманітарних, є полінауковим. Втім, такий аспект дослідження парку, як його еволюція в контексті змін дозвіллєво-розважальних парадигм європейської культури, залишається не висвітленим.

У розділі ІІ «Парк як природно-антропогенний простір в європейській культурі» аналізується процес інституалізації європейського парку. Підрозділ 2.1. «Генезис західноєвропейських парків» присвячений аналізу процесу виникнення і розвитку парку як природно-антропогенного простору в Західній Європі.

Зазначається, що вже за часів давньогрецької античності у мешканців міст існувала потреба бодай тимчасово поринути у середовище природне. Таким середовищем виступали на той час ще не парки, а цілком природні утворення - гаї, або насадження - сади. Історія зберегла відомості про сади Епікура, гай Академа за міським муром Афін, в якому збиралися учні Платона.

Що ж до парків у більш наближеному до сучасного розуміння, то таку розкіш змогли собі дозволити вже заможні давні римляни,проте лише у власних маєтках - віллах як заміських володіннях.

Поряд з парками складовою римських маєтків були сади. Оскільки вілли римської знаті зазвичай розташовувалися на західних схилах Албанських гір, то їх сади створювалися на терасах, ярусами. Все це складатиме специфічний тип садово-паркових ансамблів, який на сьогодні називають італійським. Для численних небагатих мешканців Риму заміною приватних садів слугували парки, що обрамляли грандіозні терми імператора Діоклетиана.

Щодо середньовічних парків, то мову про них вести можна доволі умовно. Натомість вистачає згадок про середньовічні сади, хоча й вони у Західній Європі були великою рідкістю. Сади, зазвичай, розташовувалися за міським або замковим муром. За своїм призначенням вони були утилітарного характеру: як посадки плодових дерев. Якщо ж заможна людина могла це собі дозволити, то вона, придбавши належний маєток, замовляла створити сад у ньому. Прикладом такого саду-парку є сад Боболі у Флоренції. Сад набуває ознак окультуреного природного ландшафту не тільки як штучно створена, але й як насичена артефактами територія.

З переходом до ранньомодерного часу - доби бароко і рококо - виникає новий тип природно-антропогенного ландшафту - французький регулярний парк. Розквіт французького стилю садово-паркового мистецтва пов'язаний із родиною Ленотрів, серед яких особливе місце належить Андре Ленотру - автору архітектурно-паркових ансамблів Во-ле-Віконт, Тюільрі і Версалю.

У ХУІІ-ХУІІІ ст. в Англії формується т.зв. англійський або ландшафтний парк, який зобов'язаний своєю появою не тільки характеру місцевого рельєфу, але й впливу філософських ідей Просвітництва, передовсім, захопленню вченням Ж.- Ж. Руссо.

У Новий час разом із ствердженням капіталізму і формуванням індустріальних зон виникає потреба у створенні зон рекреації, котрі були б доступні для широкого кола городян, якими і стають парки: міські і приміські. Останні певний час мають статус лісів: Віденський ліс, Булонський тощо. З розширенням міста вони інкорпоруються до міської інфраструктури, перетворюючись вже на міський парк або лісопарк. Втім, більшість міських парків формується іншим шляхом: цілеспрямованого створення природного середовища в межах міського поселення.

У підрозділі 2.2. «Формування парків у Російській Імперії та особливості інституалізації парків на українських землях» зазначається, що формування парків в Росії відбувається за часів правління Петра І і відбувається як процес поєднання місцевих умов із західноєвропейськими традиціями організації природно-антропогенного простору. Так, створення у північній столиці Російської Імперії Літнього саду, зразком для якого був обраний парк Версалю, пов'язане з ім'ям Ж.Б.Леблона. Розпочинається будівництво і у околицях Петербургу: Оранієнбаумі, Петергофі, Павловську, Стрельні, в яких невдовзі виникають заміські палацово-паркові ансамблі. Першим зеленим насадженням був район царських садів при літніх палацах Петра І та Єлизавети І. Крім царських садів формуються сади „міських садиб” царських вельмож. Що стосується парків Москви, то першим стає палацово-парковий ансамбль в Лефортові, підготовлений до коронації Єлизавети архітектором М.Г.Земцовим у 1741-1743 рр. З часом на парки перетворюються колишні ліси навколо міста: Сокольники, Ізмайлово.

Виникнення парків в Україні мало свої особливості: міста Київської Русі здавна славилися своїми садами. Тим не менше, після появи парків у Петербурзі вони з'являються і у Києві: першим стає заснований близько середини ХУІІІ ст. Царський сад.

Але найбільш давні парки України виникають на її західних територіях, хронологічно випереджаючи парки Російської імперії. Одним з найстаріших парків України є парк королівської резиденції Яна ІІІ Собеського у Жовкві. Зокрема, відомо, що у 1606 році за замком був закладений сад, який у 1668 році згадується вже як парк. На початку ХУІІ ст. навколо Олеського замку виникає регулярний парк. Двадцятими роками ХУІІ ст. датується парк замку у Збаражі на Тернопільщині. Іншим давнім парком України є парк замку у селі Підгірці, який було споруджено в 1635-1640 pp. за проектом французького інженера Г. Боплана на замовлення коронного гетьмана С. Конєцпольського. Ще один парк першої половини ХУІІ ст., що також належав Конєцпольським - це великий парк замку у селищі Рожнятів.

Вісімнадцятим століттям датуються Немирівський парк у м. Немирів (Вінницької області), який було створено на землях польських магнатів Потоцьких; Вишневецький парк у родовому маєтку князів Вишневецьких (Збаразького району Тернопільської області); Раївський парк „Софіївка” неподалік Бережан у с. Рай (Тернопільської області) закладений графом Потоцьким.

Бурхливого розвитку палацово-паркове будівництво в Україні набуло у др. пол. XVІІІ - п. пол. ХІХ ст. У цей період парки з'являються і на центральних і східних українських територіях. Прикладом є ландшафтний парк у м. Біла Церква (Київської області) "Олександрія", закладений у 90-хроках ХУІІІ ст. Олександрою Браницькою. Він був створений за проектом італійця Д. Ботані. Інша перлина садово-паркового мистецтва на території України - парк „Софіївка” у м. Умань (Черкаської області),будівництво якого було розпочато в 1796 р. на замовлення польського магната С. Щенсни-Потоцького і названого "Софіївкою" на честь дружини Потоцького Софії.

Дев'ятнадцятим століттям датуються пейзажний парк у с. Самчики (Хмельницької області), Антонінський парк у с. Антоніни (Хмельницької області), Качанівський палацово-парковий комплекс у с. Качанівка (Чернігівської області), дендропарк "Тростянець", заснований у 30-х роках І. Скоропадським, Сокиринський палацово-парковий комплекс у с. Сокоринці (Чернігівської області). Крім садибних парків в Україні виникають і міські парки. Так, у Полтаві з ініціативи генерал-губернатора князя О.Б. Куракіна у 1803 р. був закладений міський парк. Одним із перших публічних парків України є львівський парк ім. Т.Костюшка, відкритий для відвідувань у 1853р.

У дев'ятнадцятому столітті формуються парки на Півдні України. Серед найбільш відомих парків півдня України парк Воронцовського палацу (1830-1848 pp.), Лівадійський парк, Нікітський ботанічний сад, закладений у 1812 р. ботаніком X. Стівеном.

Що стосується Києва, то крім Царського саду, серед великої кількості київських парків ХІХ ст. - парк «Крістерова гірка», заснований 1850 році В. Крістером на території Пуща-Водицького лісового масиву; парк «Володимирська гірка» закладений у середині XIX ст.; університетський сад створений у 60-і роки XIX ст. У 1881 році міською думою було передано в оренду Київському купецькому зібранню так званий Малий сад у кінці Царського саду, де було засновано Купецький сад.

Наприкінці розділу у Висновках сформульовані результати проведеного аналізу виникнення і розвитку парку як природно-антропогенного простору в західноєвропейській культурі, Російській Імперії і на українських землях.

Розділ ІІІ «Парк як дозвіллєво-розважальний простір» присвячений аналізові залучення паркового простору до дозвіллєво-розважальної культури. У підрозділі 3.1. «Європейський парк як втілення концепцій дозвілля і розваг» зазначається: історія європейської культури свідчить, що розваги в містах, як просторі, протиставленому природному середовищу, спочатку зосереджувалися в основному в межах площ або за міським муром. Навіть релігійні свята античних греків, які передбачали масову участь еллінів, відбувалися часто навколо міських храмів, щоправда, це не виключало і релігійні дійства в особливих сакральних місцевостях.

За часів середньовіччя панувала сакральна концепція саду, яка, втім, не виключала його іншого розуміння, про що свідчить історична практика. Так, на віллах пап та кардиналів створювалися так звані секретні сади, де можна було усамітнитися, а інколи і розважитися. Навіть у Ватикані внутрішній простір, зокрема, площа, яка примикала до саду, використовувалася для проведення турнірів, а у флорентійському саду Боболі відбувалися нічні свята.

У ХУІІ ст. парки стають простором, в якому існує театрально-розважальна і святкова культура. Так, майже із самого початку парки Версалю - це сцена свят, театральних дійств, балету, а також численних забавок.

На ХУІІ ст. припадає захоплення такою парковою розвагою як лабіринт, популярність якої буде високою і протягом наступних століть, особливо в Англії. Останнє пояснюється і тим, що номенклатура розваг в англійських парках була вельми обмеженою внаслідок тиску з боку клерикальних кіл. У Лондоні це призвело до того, що у парках було закрито всі розважальні заклади, у той час як у Парижі парки стали передусім місцем розваг.

Концепція парку змінюється за часів Просвітництва. Інтимізація приватного життя потребує камерності, усамітнення і це впливає як на характер відпочинку і дозвіллєво-розважальної культури, так і викликає зміни в розумінні ролі природного середовища, яку воно здатне відіграти в реалізації нової парадигми дозвілля. Цінність приватного життя, зростаючи, змінює концепцію проведення дозвілля і наповнює парк іншою номенклатурою розваг: у парку влаштовуються численні „потаємні місця” - гроти.

Про вихід „на природу” як типовий вид відпочинку і розваг аристократії, свідчить західноєвропейський живопис ХУІІІ ст. Залицяння відбувається тепер не в інтер'єрах палаців, а в оточенні природного ландшафту - у парках. Це пов'язане із гедоністичною культурою рококо, яка потребувала нового середовища своєї актуалізації. Таким середовищем і стали європейські парки.

Французьке рококо, представлене роботами А. Ватто, Ф.Буше і Ж.Фрагонара, англійське, представлене картинами Т.Гейнсборо, німецьке - А.Пена відображує характер проведення часу у парку аристократичної публіки.

Подальший розвиток парку відбувається у відповідності до загальноєвропейської парадигми паркового відпочинку останньої третини ХІХ ст., коли у простір парків і міських садів переносяться розваги із закритих приміщень і внаслідок технічного і економічного розвитку вони набувають більш демократичного і навіть масового характеру.

У підрозділі 3.2. «Парк як розважальний простір за часів Російської Імперії» аналізується розвиток парку як дозвіллєвого простору за часів Російської Імперії. Із самого початку створення - парки Петербургу насичуються розважальними атракціями. Так у Літньому саду було створено галереї, у більшій з яких під час свят проходили танці. Згодом, мешканці Петербургу проводили відпочинок також на площадках Екатерингофського парку, де грали музиканти, а на літній естраді виступали акробати, співаки, танцюристи.

За часів Катерини ІІ парки Петербургу і околиць добудовуються або перебудовуються, насичуючись розважальними атракціями. Зокрема, у парку Оранієнбауму споруджується павільйон Катальної гірки. Призначався він для розваги, яка була запозичена від традиційних руських зимових розваг - льодяних гірок,проте передбачав аналогічні розваги не тільки взимку на санях, але й влітку - на катальних візках, які по спеціальним жолобам спускалися з другого поверху павільйону, а потім підтягувалися наверх. Поряд з Катальною гіркою був розташований лабіринт. Разом вони складали територію тогочасних паркових атракціонів, а сам палац у парку називався „увеселительним палацом її імператорської величності”.

Окремо формувався розважальний простір приватних парків у заміських садибах російського дворянства і аристократії. У більш аристократичних колах віддавали перевагу високим мистецтвам, влаштовували у парках так звані зелені театри, у яких навіть стіни створювалися із рослин (Кусково,Останкіно). Такі театри були доволі типовими для дворянських садиб ХУІІІ ст. На їх сценах ставилися балети і опери, ролі в яких виконували кріпосні актори.

В Україні, більша частина якої перебувала у складі Російської Імперії, паркова культура відображала загальні тенденції і явища у цій сфері. Але на територіях замкових парків Західної України, які виникли набагато раніше, і рекреаційно-розважальна інфраструктура формувалася раніше. Так, у парку Підгірців влаштовувалися свята на кшталт французьких паркових свят. У парку Вишнівецього ансамблю влаштовувалися свята з феєрверками. Тут був і театр, в якому ставились вистави та навіть балет. Схоже призначення мав і парк Кристинопільського замку, що належав Потоцьким.

Приватні парки дворянських садиб відігравали в Україні роль рекреаційно-креативного середовища. У зв'язку із тим, що гостинні господарі часто влаштовували у себе щось на кшталт мистецьких салонів, тому популярними були кріпосні театри й оркестри. Так, перше виконання увертюри і окремих частин опери М. Глинки «Руслан і Людмила» відбулось у Качанівці, яку часто відвідував композитор, де вони були зіграні садибним оркестром.

Окремо розвивалася мережа міських парків і її розважальна складова. Наприклад, у Полтаві на території міського саду в 1852 р. споруджено будинок Полтавського міського театру. У Києві для відпочинку і розваг були облаштовані міські сади, надавши останнім де факто статус парків відпочинку.

Так, у 1862 р. у Царському саду було відкрито „Шато де Флер”. Тут були кафешантан, буфет, сцена для показу драматичних вистав, оперет. У парку грав духовий оркестр, а у святкові і недільні дні влаштовувалися феєрверки. Міські газети регулярно сповіщали про заходи, що в відбуваються у парку.

У Висновках до розділу зазначається, що європейський парк як дозвіллєво-розважальний простір у своєму розвитку пройшов кілька етапів, серед яких ХУІІІ ст. стає часом набуття парком характеру публічного рекреаційно-розважального простору, а ХІХ ст. - часом демократизації і масовізації паркового відпочинку.

Розділ ІУ «Концептуалізація паркового простору у ХХ- на початку ХХІ ст.» присвячено визначенню новацій у розумінні парку як дозвіллєво-розважального і рекреаційно-естетичного простору. У підрозділі 4.1. «Європейські парки ХХ - початку ХХІ століття» зазначається, що початок ХХ століття знаменувався створенням парків публічного призначення, які, з одного боку продовжували традиції європейського мистецтва організації природно-антропогенного простору, але з іншого - візуалізували нове розуміння його соціального значення.

Одним з нових підходів до візуалізації паркового простору можна вважати новацію початку ХХ ст. пов'язану з ім'ям англійця Ебенезера Говарда, якій запропонував ідею створення міст-садів, що поєднували б місце мешкання і місце відпочинку людини. Навколо Лондона планувалося створити біля двох десятків міст-садів. Говарду у 1903 році вдалося приступити до розробки міста-саду, але проект залишився незавершеним, так як і спроба реалізації цієї ідеї, здійснена іспанським архітектором А. Гауді у вигляді парку Гуель у Барселоні.

У др. пол. ХХ ст. варіантом розвитку концепції стали міста-парки - спеціалізовані парки для обслуговування пересувних домів, трейлерів. Тепер житло не стаціонарно розташовувалося серед природного середовища, а рухалося до нього, постійно змінюючи місце свого перебування. Такі парки мають пральні, бані і парикмахерські, а великі - ще й центри відпочинку інколи навіть із плавательними басейнами.

Продовжується розвиток симбіотичного виду парків і музеїв - скансенів -

початок створення якого поклав етнограф А. Гезеліус відкриттям у Стокгольмі парку „Скансен” у 1891 р. Ця ідея була згодом підхоплена в різних країнах.

Створюються і так звані літературні парки, які поєднують у собі символічну і меморіальну функції. Так, у США спільними зусиллями української, білоруської, російської, польської діаспор у 1948 р. у передмісті Нью-Йорка був створений Арров - парк, в якому були встановлені пам'ятники українському поету і митцю Т.Г.Шевченку, російському поету О.С. Пушкіну, білоруському поету Янці Купалі, американському поету Уолту Уітмену.

Відбувається і трансформація одного з різновидів парку - зоопарку. Новим явищем стали сафарі - парки, які поєднують у собі функції традиційного зоопарку і розважальний елемент, такий як мисливській азарт, оскільки дозволяє відвідувачам пересуваючись парковою територією залізницею або авто, спостерігаючи життя його мешканців, не втручаючись при цьому у нього: полювання у такому разі полягає у використанні такої зброї як фото та відеокамери. Елемент подібного „полювання” має місце і у сафарі-парках зі статусом національних парків, наприклад, у ПАР.

Принципово новим культурним явищем стало формування національних парків. Виникнення цього феномену слід віднести ще до ХІХ ст., коли у США у 1872 році рішенням президента Улісса Гранта було створено перший в історії національний парк Йєллоустон. Але нове поняття національного парку як спеціальної території, що охороняється законом, почало діяти після створення національного парку Маунт-Рейнір у 1899 році. Поява національних парків знаменувала новий етап у стосунках людини із природою: була усвідомлена необхідність захисту природного середовища від антропогенного втручання.

Новим використанням характеризуються і міські та приміські паркі. Наприклад, у відомому парку Лондона Гайд-парк 30 липня 1991 р. дав концерт Л.Паваротті, а у паризькому парку „Булонський ліс” проходять дефіле, на яких демонструються останні модні тренди. Так, у 2010 році там відбувся показ haut couture дизайнера Д.Гальяно.

Новацією вже початку ХХІ століття стали сноу-парки, стріт-парки, екстрім-парки. Стріт-парк призначений для задоволення таких потреб міського населення як катання на скейтах (скейтбордах), роликах і власних велосипедах відвідувачів. Так восени 2008 року у Москві було відкрито стріт-парк у Всесезонному гірському лижному комплексі Снеж.ко. Зазвичай такі парки створюються у спортивно-розважальних комплексах. Цікавим є те, що усередині таких комплексів навмисно відтворюється міський пейзаж:

Розглянуті приклади є виявом тенденції інтеграції різних видів не тільки парків, але й розважальних установ культурної сфери. Втім, формується і зворотна тенденція - диференціації паркового простору. Підтвердженням останнього є поява останнім часом двох типів парків в міському ландшафті: суспільного користування і клубних парків. Перші є відкритим простором і призначені для масового дозвілля та відпочинку городян. Концепція парків другого типу виходить з традицій клубної культури - це простір для членів того чи іншого клубу; він закритий для масових відвідувань.

У підрозділі 4.2. «Парковий простір за часів СРСР» відмічається, що розвиток парків у Радянському Союзі мав суттєві відмінності, які зумовлювалися специфікою політичного устрою та панівної моно ідеологією.

Значення паркового простору для ідейно-художньої і навіть ідеологічної роботи було усвідомлено радянською владою досить швидко. Як найкраще підходила до нових - соціалістичних - реалій СРСР ідея міста-саду. Радянським урядом було розроблено концепцію урбаністичного середовища, де основним елементом екологічності міст ставали парки.

Виникає мережа парків культури і відпочинку, що бере початок із днів створення у 1928 році Центрального парку культури і відпочинку імені О.М.Горького у Москві. ПКіВ поширюються по всій країні, набуваючи характеру полі функціональних закладів відпочинку й дозвілля, у яких передбачалося кілька зон: зони розваг, культурно-просвітницької зони, зони спортивно-оздоровчих споруд, зони дитячого відпочинку тощо.

Проте, це була не єдина і, можливо, не головна роль, яка відводилася паркам. Майже із самого утворення СРСР парки перетворюються не просто на публічний, а на соціалізований і, навіть, ідеологічний, простір. Їх призначення - не просто надати можливість рекреацій у вихідні та святкові дні: парки виконують дуже важливу ідеологічну функцію, стаючи елементом радянського мистецтва видовищ. У цьому сенсі паркі повністю знаходяться у „мейнстрімі” радянської дозвіллєвої культури, яка була ідеологізованою за своїм змістом і видовищною за формою.

Після другої світової війни парки Радянського Союзу почали масово виконувати меморіальну функцію. У багатьох містах СРСР виникають парки Слави і парки Перемоги, в яких біля пам'ятника або стели з іменами загиблих розміщувався „вічний” вогонь, відбувалися урочисті заходи: від вшанування загиблих на День Перемоги до урочистого прийняття до лав піонерів. Тож парк, бодай тимчасово, стає ще й ритуалізованим простором.

У п'ятдесятих роках починається формування парків, присвячених ювілеям Жовтневої революції. Майже у кожному обласному центрі виникають парки імені 40-річчя, а згодом 50-річчя Жовтня. Таким чином, рекреаційне призначення паркового середовища радянських часів поступалося завданням ідеологічного впливу. Рекреаційна складова паркового простору поновлює своє значення у СРСР з 60-х років ХХ століття. Цьому сприяв перехід на п'ятиденний трудовий тиждень, що збільшував час для відпочинку і дозвілля. На кінець радянського періоду припадає і створення на території УРСР перших національних природних парків: у 1980 році було утворено Карпатський національний природний парк, у 1983 р. - Шацький національний природний парк, у 1989 році - Національний природний парк „Синевір”.

У підрозділі 4.3. «Пострадянський період у розвитку українських парків» проаналізований стан і тенденції розвитку парків незалежної України. Зазначається, що у зв'язку з переходом на рейки ринкової економіки різко знизилося державне фінансування закладів культури, парків у тому числі, внаслідок чого з 1990 по 2007 р. кількість ПКіВ зменшилася майже вдвічі: з 195 до 100. Аби вижити, парки почали надавати послуги на комерційній основі. Це частково вирішувало проблему їх виживання, проте призводило до зниження якості послуг: ігорний бізнес, що швидко проникав у середовище парків, не сприяв ані соціально схвальним потребам, ані підвищенню рівня індивідуальної культури, скоріше навпаки, спричинив криміналізацію паркового середовища.

Що стосується міських парків, то їх доля в пострадянській Україні неоднозначна. З одного боку вони в цілому збереглися, але з іншого, значна кількість із них, особливо в центрі великих міст, опинилися під загрозою повного або часткового знищення. Мешканці прилеглих територій, а то й усього міста, намагаються власними силами захищати паркові зони від неконтрольованої забудови. І хоч їм це не завжди вдається, подібний рух є феноменом, який свідчить про високу цінність природного середовища в європейській культурі ХХІ століття.

Разом із тим слід відмітити, якщо за радянських часів в Україні було створено лише три національних природних парки, то за роки незалежності до 2010 р. національних парків було вже 35. Національні природні парки створені з метою збереження, відновлення, вивчення і раціонального використання природних об'єктів у рекреаційних, наукових і освітньо-виховних цілях.

Щодо пам'яток садово-паркового мистецтва України, то за роки незалежності деяким з них було підвищено державний статус. Так, враховуючи велике значення Качанівки у справі збереження особливо цінних об'єктів історії, культури, архітектури, унікально поєднаних з ландшафтом, у 2001 р. заповіднику було надано статус національного.

В Україні останнім часом стали популярними етнографічні парки, які дозволяють поєднати музеєфікацію матеріальної і нематеріальної культури з освітньою і розважальною функцією парків. Так, у с. Копачеві Обухівського району Київської області парк «Київська Русь», в якому відтворений колорит українського середньовічного міста, пропонуються традиційні розваги - народні гуляння, хороводи, реконструкції історичних битв. Великою популярністю користується і київський етнографічний парк «Пирогово», який також визначають як музей під відкритим небом або як форест-парк.

Не оминула Україну і така новація як екстрім-парки. Екстрім-парк - це, як правило, орендована територія, зазвичай приміщення ангарного типу, в якому збираються фанати екстремальних розваг на кшталт паркуру, втім адаптованого для закритих приміщень. Прихильники такого виду проведення вільного часу контактують між собою через Інтернет, що дозволяє їм мобільно переорієнтовуватися у разі зміни місця розташування подібного парку. Отже, екстрім-парк знаходиться там, куди „переїздить” сама розвага.

Отже, не зважаючи на індивідуалізацію технічних засобів спілкування - комп'ютерів, що породжують віртуалізацію дозвілля і розваг, і у ХХІ ст. люди тяжіють до реальних відчуттів через розваги у публічному просторі парків: численних діснейлендах, аквапарках, етнопарках, парках розваг, у тому числі таких, як стріт-парки, екстрім-парки, в яких штучно відтворюються природні та антропогенні ландшафти.

У Висновках до дисертації автор зазначає, що:

1. Аналіз літератури з теми свідчить про те, що парки виступають об'єктом дослідження низки наукових напрямів від природничих до соціально-економічних і гуманітарних. Разом із тим, такий аспекті як еволюція парку в контексті змін дозвіллєво-розважальних парадигм європейської культури залишається не висвітленою.

2.Парк як природно-антропогенний простір в західноєвропейській культурі, пройшов у своєму становленні і розвитку кілька етапів. За часів давньогрецької античності формується усвідомлення опозиції „природне середовище - міське середовище”. У часи античності давньоримської спостерігається намагання „привласнити” природне середовище, включивши його до складу приватних віл. За часів європейського середньовіччя із його християнської релігійною ідеологією сад сакралізується, а у своєму реальному вимірі зазвичай розташовується на монастирських землях або навколо замків.

Формування публічного простору парків припадає на ранньомодерний час ХУІІ - ХУІІІ ст., що пов'язано з новими економічними і суспільно-політичними реаліями, які дозволили європейським містам розширювати свій внутрішній простір.

3.У Російській Імперії парки зявляються за часів царювання Петра І. Генетично вони походять від західноєвропейських, тим більш, що для їх створення запрошуються іноземні архітектори. Спочатку існує лише дві категорії парків: царські і приватні, згодом з'являються і перші публічні парки.

На українських землях парки виникають раніше за російські, проте це відноситься до західноукраїнських земель, де вони постають спочатку як парки при замках, а згодом як складові палацово-паркових ансамблів польських магнатів. Із певним запізненням такі ансамблі виникають і на території центральної та східної України. До них додаються парки садиб і міські парки.

...