Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

Спеціальність 26.00.01 - теорія та історія культури

УДК 008:78.033.2:281.9

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата культурології

Співоча культура в традиції східно-християнської цивілізації

ЄРЗАУЛОВА ГАННА

ГЕННАДІЇВНА

Сімферополь - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі культурології Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник - доктор філософських наук Лазарєв Фелікс Васильович, професор кафедри соціології та соціальної філософії Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, м. Сімферополь

Офіційні опоненти:

доктор мистецтвознавства, професор Шаповалова Людмила Володимирівна, доцент, завідувач кафедри інтерпретології та аналізу музики Харківського національного університету мистецтв імені І.П. Котляревського;

кандидат мистецтвознавства Роменська Людмила Анатоліївна, доцент кафедри менеджменту та соціально-гуманітарних дисциплін, директор Ялтинської філії ПВНЗ «Європейський університет»

Захист відбудеться „ 17 ” червня 2011 року о 12-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 52.051.09 Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, вул. Ялтинська, 20, зал засідань)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського за адресою: 95007, м. Сімферополь, проспект Академіка Вернадського, 4.

Автореферат розіслано „ 13 ” травня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І. О. Кур'янова

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Відродження України як молодої держави з тисячолітнім корінням безпосередньо пов'язане з культурно-історичним механізмом анамнесису - пригадуванням головних смислів своєї історії та культури. Політико-економічний проект нової державності не може бути успішним без наповнення культурним змістом, без відновлення історичної пам'яті і втрачених традицій.

Кожне нове покоління повинне проходити своєрідну "ініціацію" шляхом занурення у священні пласти своєї історії, щоразу напружуючи історико-культурну пам'ять, роблячи духовно-моральні зусилля для набуття і засвоєння тих смислів, які, на жаль, відійшли на периферію нашої свідомості і втратили органічний зв'язок із космосом Східно-християнської цивілізації. Сьогодні все більш очевидно, що суспільство, пройняте ідеєю секуляризації, з часом втрачає здатність до багатовимірного бачення й розуміння історії, до адекватного сприйняття справжнього місця православної культури в контексті нових історичних викликів і негативних тенденцій. Глобалізований світ "пронизують" деструктивні процеси, які стали його відмітною рисою й однією з головних ознак нашої епохи. Сучасна цивілізація, зосереджена на своїх технічних досягненнях, багато в чому втратила зв'язок з духовним світом і вже не потребує цілісної морально здорової людини.

Перехід до прагматично орієнтованого існування пов'язан з десакралізацією всіх форм життя, з якого зникли найвищі цінності: священні тексти, символи, духовні діяння. Замість цього виникають імітації священного, його сурогати і субститути. Стійкою ознакою "пошкодженого буття" є наростаюче відчуження людей, деструктивність, відсутність і волі, і прагнення до достовірності, яка гідна людини. Це вже простір постмодерну, у якому перебуває сучасна культура, і яскравим проявом цього є не тільки принципово новий погляд на світ, що не визнає остаточних визначень, але й і така система, яка, хоч і є складною та багатоманітною, з принципових міркувань не має смислотвірного центру. Така модель якнайяскравіше реалізується в масовій культурі, що агресивно атакує відповідальну інтелектуальну діяльність і в результаті підміняє її тим, що Ж. Бодріяр називає "симулякрами". Масова культура успішно завойовує споживацьке суспільство, яке втратило духовність і волю до пошуків смислу.

Аналізуючи стан сучасного світу, необхідно тверезо й адекватно розуміти дух епохи, її спокуси та небезпеки. Церковні лідери й видатні діячі культури постійно нагадують про необхідність відродження національної культури та православної традиції, мета якої - перетворення й оновлення людської особистості.

Антропологічну кризу сучасної цивілізації, можна подолати лише в тому разі, якщо індивідуалізму й техноекономічному центризму сучасної західної культури протиставити нову духовну перспективу. Як слушно зауважував М. Бердяєв, тільки людина, яка здійснила прорив у трансцендентне, може осмислити справжні, а не вигадані межі людського.

Формулюючи або виявляючи в сучасному культурному просторі традиційні цінності, духовно-моральні основи нашої цивілізації, відчуваючи їхню архітектоніку, торкаючись їх, ми тим самим щоразу стверджуємо своє історико-культурне буття цим споконвічно-буттєвим, що й породило його. Свого часу візантійські духовні принципи й культивовані із століття в століття цінності допомогли з'явитися іншим національним культурам. Повною мірою ця традиція була перенесена на слов'янський ґрунт, блискуче тут засвоєна й геніально використана.

Так, у Київську Русь із Візантії перенесено всю практику християнського богослужіння, зокрема її співочу традицію. Виникнення й формування співочої культури в самостійний напрям відбувалося в надрах православного богослужіння. Саме в ньому народжувався духовний досвід церковної молитви з її особливим інтонаційно-мелодичним оформленням, до якого богослови ставилися з особливою увагою як до чогось самоцінного, властивого винятково християнському досвіду, що радикально відрізнявся від інших духовних практик. Початком виокремлення співочої культури в самостійну дисципліну слід вважати зміну ставлення до феномену звуку, бо невменні знаки (), на відміну від музичних, не фіксують висоти конкретних звуків. Тісно взаємодіючи із сирійською, єврейською, коптською та іншими традиціями богослужебний спів до VIII століття остаточно оформився в новий розмовно-ритмічний лад. Унікальність цього явища полягала в органічному поєднанні молитви, тексту і мелодії.

Сучасна культура перебуває в затяжній кризі й, очевидно, не здатна подолати смислову безвихідь самостійно. Тому життєво важливим для діячів національної культури є використання духовної спадщини, бо тільки на її підґрунті можна відродити культурно-історичні механізми, здатні передати людству життєву енергію.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане з науковою проблематикою кафедри культурології Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського "Діалог культур: кримський аспект" (№ державній реєстрації - 0106U003204). Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої Ради Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського (протокол № 2 від 2 березня 2009 року).

Мета роботи полягає у виявленні специфіки й ролі співочої культури в традиції східно-християнської цивілізації.

Відповідно до мети визначено конкретні завдання:

- дати оцінку східно-християнській цивілізації в морально-етичному та ціннісному аспектах;

- виявити відмінності релігійно-філософських основ культури католицького Заходу і православного Сходу;

- схарактеризувати співочу культуру як невід'ємний елемент східно-християнської традиції;

- визначити місце і роль співочої культури в загальному культурно-історичному процесі;

- проаналізувати діалектичну відмінність музичної та співочої культури;

- розглянути християнську музично-культурологічну концепцію канону;

- схарактеризувати церковно-співочу культуру Візантії як особливий вид мистецтва, що включає духовно-аскетичну практику;

- виявити джерела, шляхи становлення і динаміку розвитку співочої культури східно-християнської цивілізації як важливого елементу духовного життя нашого народу.

Об'єктом дослідження є східно-християнська цивілізація в її духовному та культурно-історичному вимірі.

Предметом дослідження виступає співоча культура як органічна традиція східно-християнської цивілізації.

Теоретична база дослідження. У Візантії склалася й оформилась особлива богослужбова співоча культура. Її творці уважно стежили за тим, щоб естетична насолода не заступила собою благоговійного молитовного настрою, щоб виразність і краса мелодійної лінії не виявилися більш переконливими і вражаючими, ніж богослужбовий текст. Цю особливість співочого мистецтва висвітлено в працях Григорія Нісського, Василія Великого, Іоана Золотоустого, Василя Кесарійського, Кирила Александрійського, Амвросія Медіоланського.

На початку ЧЧ століття проблему співочої культури активно розробляли Д. Аллеманов, О. Звєрев, В. Металлов, Д. Разумовський, І. Гарднер. Збираючи і вивчаючи співочі рукописи, а також грецькі та візантійські трактати, вони підготували відродження співочої культури Візантії. Предтечами наукового дослідження співочої культури давньоруського періоду стали перша співоча книга "Стихирарь" (1152) та історичні праці Т. Зьомки і О. Мезенця. Теоретичне обґрунтування та методичні концепції знаменного співу виклав М. Ділецький у роботі "Мусикийская грамматика". Перший досвід вивчення співочої культури східно-християнського світу належить збирачеві першоджерел Д. Разумовському, ознайомленому з розвідками Ф. Чернігівського, князя В. Одоєвського, І. Сахарова, В. Ундольского, М. Горчакова та інших авторів.

Тепер є багато наукових робіт, присвячених дослідженню візантійської і давньоруської музичної спадщини, греко-русько-слов'янских зв'язків і паралелей. Серед них праці Г. Алексєєвої, М. Школьника, І. Кондратовича, І. Шеховцової, Н. Ромазанової, С. Тутолміної, Ю. Артамонової, Т. Каплун.

На сьогодні вивчення богослужбової співочої системи викликає певні проблеми. Не є однозначним саме визначення предмета дослідження, оскільки є сферою вивчення не лише культурології, але й богослов'я, літургіки і філософії. Відновленням давньої співочої традиції й усуненням спотворень, що заважають її автентичному прочитанню, займаються сучасні автори: В. Мартинов, О. Володіна, Ф. Владишевська, Т. Чередниченко, Г. Пожидаєва, Є. Герцман та інші.

У дисертації враховано наукові здобутки політологів, філологів, філософів, культурологів: О. Панаріна, Д. Володіхіна, М. Смоліна, С. Матвейчева, О. Величка, Н. Нарочницької, Н. Нікандрова, О. Павленка, Ф. Лазарєва, В. Медушевського, В. Тростникова та інших.

У роботі використано такі методи дослідження: аксіологічний підхід, завдяки якому розкрито систему цінностей цивілізаційного розвитку в процесі становлення співочої культури; системний підхід, що дає змогу оптимально визначати специфіку і принципи культурологічних та антропологічних ідей через призму прояву надцінності традицій співочої культури; комплексний аналіз для опису культурних явищ традиційної культурно-історичної спільності; історико-культурний метод, шляхом якого окреслено основні етапи розвитку східно-християнської цивілізації, а також процес становлення традиції богослужбового співу; інтервальний підхід для аналізу музично-співочої культуру як багатовимірного феномену.

Наукову новизну дисертації визначає пріоритетна настанова на вивчення співочої практики в розвитку східно-християнської цивілізації та її ролі в культурно-історичному і музично-естетичному аспектах. Уперше в культурології:

- всебічно розкрито специфічний зміст візантійської співочої культури, яка є однією з традицій православної цивілізації;

- систематизовано досвід співочої традиції як природної та невід'ємної сутності Православ'я;

- на великому історичному матеріалі розкрито духовні цінності співочої традиції східно-християнської цивілізації в контексті подолання антропологічної кризи;

- на основі культурологічного порівняння визначено принципи відмінності співочої культури як аскетичної дисципліни і музики як сфери естетики;

- виявлено шляхи відновлення давньої традиції й усунення спотворень її автентичного вигляду;

- схарактеризовано сутність візантійської системи восьмиголосся в історико-культурологічному та естетичному аспектах;

- висвітлено основні модуси співочої культури, її цінність як компонента духовного життя Особистості.

Теоретичне значення дисертації. На основі принципу спадкоємності комплексно розглянуто становлення й розвиток співочої культури в історії східно-християнської цивілізації; шляхом культурологічного аналізу широкого історичного контексту та його основних складників розкрито аксіологічну й антропологічну роль співочої культури. Для пошуку нових моделей виходу з глобальної кризи досліджено суперечливі тенденції сучасного світового розвитку в контексті православно-релігійних цінностей. Результати й висновки, отримані в ході роботи, є підставою для адекватного розуміння соціокультурного та антропологічного виміру співочої традиції в сучасному соціальному й культурному просторі. Такий підхід дає імпульс для творчого розвитку взаємодії культур.

Практичне значення дисертації. Дослідження може стати складовою частиною сучасних програм, планів і тем навчальних дисциплін, пов'язаних із загальною тенденцією вивчення джерел традиційної культури на прикладі співочої творчості. Матеріали й узагальнені результати дисертації впроваджено в навчальний процес Республіканського вищого навчального закладу "Кримський гуманітарний університет" (м. Ялта) упродовж 2006, 2007 рр. на кафедрі диригування, вокалу та хорового мистецтва, що ухвалено вченою радою факультету (протокол № 6 від 18.01.06), використано в організації навчальної роботи студентів музичних спеціальностей факультету естетичного виховання. Встановлено, що експериментальне навчання із залученням богослужбових візантійських традицій підвищує рівень співочої та професійної підготовки студентів.

Особистий внесок здобувача. Концепція дисертаційного дослідження, основні положення й висновки, текст дисертації, статей, тез підготовлені автором самостійно.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертацію обговорено на кафедрі культурології Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, а також викладено в доповідях на теоретичних семінарах і XXVI наукових читаннях кафедри культурології "Культура народов Причерноморья с древнейших времен до наших дней" (Сімферополь, 2008); Міжнародній науковій конференції "Актуальные проблемы развития духовной культуры" (Санкт-Петербурзький гуманітарний університет профспілок, Севастопольська філія, 2004); Науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу Кримського державного гуманітарного університету "VI неделя науки (Ялта, 2004); "Профессиональная подготовка будущего специалиста: Проблемы теории и практики" (Ялта, 2004); Щорічних міжнародних семінарах "Религия и гражданское общество" (Ялта, 2004-2008); Міжнародному семінарі "Проблемы управления многоэтничными сообществами в условиях глобализационных и цивилизационных вызовов" (Алушта, 2005); Всеукраїнській науково-практичній конференції "Профессионализм Педагога" (Ялта, 2004); Міжнародній науково-практичній конференції "Христианские ценности в образовании и воспитании" (Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К. Д. Ушинського - Одеса, 2007); Міжвузівський науковій конференції "Отечественная история и культура: единое пространство в прошлом, настоящем и будущем" (Московський державний педагогічний університет, 2008).

Публікації. Основні положення дисертації відображено в 14 наукових публікаціях у виданнях, 9 з яких входять до переліку ВАК України, 5 - у провідних наукових фахових виданнях України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів і списку використаної літератури (220 найменувань). Загальний обсяг роботи складає 198 сторінок, з них основного тексту - 174 сторінки.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено ступінь наукового опрацювання теми, мету, завдання, об'єкт і предмет вивчення, наукову новизну, практичне й теоретичне значення одержаних результатів, форми апробації.

Перший розділ "Східно-християнська цивілізація і її значення в умовах загальної кризи культури", що складається з трьох підрозділів, присвячено дослідженню поняття східно-християнської цивілізації, яка має духовно-суспільні постулати, що визначають політику, економіку, державність, культуру, історію та освіту.

У підрозділі 1.1. "Східно-християнська цивілізація і культурні традиції Візантії" розглянуто проблеми сучасного цивілізаційного розвитку з позиції православно-релігійних цінностей.

Візантійська цивілізація поєднала в собі все те найкраще, що було в еллінському, римському та єврейському світах, спорудивши на цьому фундаменті величну, по-своєму унікальну й неперевершену культурну традицію. Великий досвід Візантії і сьогодні є істотно важливим, тому без його врахування існує небезпека припущення історичних помилок. У пошуках сучасних моделей розвитку потрібно звернутися до свого й чужого історичному досвіду, до східно-християнської цивілізації та народженої в ній слов'янської культури, історії, традиції. Набуття своєї ідентичності можна вважати правом на майбутнє, на повноцінне життя в сім'ї інших культур і цивілізацій. Православна цивілізація гармонійно поєднує локальне й універсальне, зберігаючи стійке тяжіння до сакрального. Перед хаосом європейського модерну, гедоністичної індивідуальності й тотального споживання нетривіальний досвід східно-християнської цивілізації, її глибоке проникнення в таємниці людського духу та людської природи може переконливо свідчити про реальні можливості виходу з цивілізаційної безвиході, що насувається.

У лоні цієї цивілізації ми набуваємо своєї ідентичності, свого призначення, долі і традиції, що дає нам право на існування й творче подолання викликів та перешкод.

У підрозділі 1.2. "Релігійно-філософські засади культури католицького Заходу і православного Сходу" шляхом зіставного аналізу первинних цінностей католицизму та православ'я доведено, що в православ'ї значно більший потенціал для вирішення гострих протиріч сучасного світу. Проаналізовано той факт, що римсько-католицька традиція у своїй історичній еволюції, починаючи з Нового часу, не змогла успішно протистояти тенденції до антропоцентризму і далі - до егоцентризму, індивідуалізму та морального нігілізму.

Сутністю східного богослов'я є синергійний процес, а змістом західного - гуманізм. Західне богослов'я в конкретних богословських питаннях має принципові розбіжності зі східним, наприклад, у погляді на апофатичне та катафатичне богослов'я. У першому випадку нескінченне є вищим за кінцеве й абсолютно відрізняється від нього, у другому - кінцеве вказує на нескінченне. Католицька схоластика розвиває катафатичне богослов'я в системі обґрунтування віровчення й опису Бога на основі позитивних тверджень та логіко-гносеологічних висновків. Передусім це принцип аналогії всього, що існує, для здобуття достовірного знання про божественне буття зі знання про буття тварне. Апофатичне богослов'я ставить за мету максимально адекватне прочитання вираження абсолютної трансцендентності буття шляхом послідовного заперечення всього тварного, що заступає Бога.

Саме в цих пунктах полягають головні відмінності й особливості східного та західного Богопізнання.

У підрозділі 1.3. "Життєздатність і значення православних цінностей в умовах сучасної кризи західної культури" досліджено процес цивілізаційного розвитку, який свідчить про те, що духовне відродження необхідно починати з утвердження православних цінностей як засадничих основ у житті суспільства та розвитку культури. Необхідно позбутися впливу помилкових стереотипів і мертвих понять, нав'язаних ззовні. Культурні багатства слов'янських народів зберігають свою духовну вагу у світі, і в цьому полягає цивілізаційна перспектива нового століття, коли наша відповідь може бути тільки метафізичною.

Єдність духовної традиції визначається схожістю різних культурних форм самореалізації людини у світі, а також подібністю релігійних вірувань, наявністю у світоглядній системі координат схожих фундаментальних вищих істин. Дослідники одностайні в думці про незмінність первинної традиції, якої не може торкнутися спрощення найвищих непорушних істин, вони для суспільства є тією надцінністю, що не підлягає критиці й перегляду. Коли ж помирає традиція, відбувається розпад цивілізації.

Тільки в духовній традиції з усією ясністю розкриваються християнська аксіологія східної та західної цивілізацій, незважаючи на віроповчальні протиріччя, які були в історії. Стверджуючи православні традиції, слов'янські народи сьогодні можуть не лише стати на шлях духовного оздоровлення, але й допомогти іншим зробити це. Для цього необхідно, щоб суспільство повністю усвідомлювало сенс сакрального аспекту нашої історії, її глибинного духовного змісту, визнавало справжніх героїв духу та подвижників культури.

Православні цінності допомагають розв'язати найважливіше питання духовно-моральної стійкості людини. Ця та система координат, у якій ми відчуваємо себе та інших, внутрішнє й зовнішнє, це єдине джерело, що в сучасних умовах визначає сенс життя і способи його реалізації. Духовне відродження передбачає вірність великим цінностям наших народів, на яких вони виросли й сформувалися, Православ'ю та його традиційним засадам.

У другому розділі "Джерела і становлення богослужбової співочої системи" розглянуто роль співочої культури в загальному культурно-історичному процесі, шляхом комплексного підходу виявлено джерела та історичні форми цієї культури.

У підрозділі 2.1. "Співоча культура як невід'ємний елемент духовної традиції" досліджено співочу культуру як елемент східно-християнської цивілізації. Кожна нова епоха базується на досвіді попередніх віків, беручи найбільш близьке для себе, без чого вона не може обійтися і що є будівельним матеріалом для її подальшого розвитку. Так було завжди до того часу, доки в кожної епохи був свій стиль, своя особлива глибинна традиція, яка власне й зберігає свою цілісність, зв'язок з національними джерелами і, як наслідок, - життєву силу. Проте в умовах техногенної цивілізації спостерігається нова тенденція: не лише втрата традиції, з якої тільки й може народитися великий стиль, але й її свідоме спотворення та подолання, що остаточно зумовлює вселенське змішування, але не стихійне, а свідоме. Відзначимо, що коли застаріла культура втрачає свою цілісність та внутрішню органічність і веде безперестанну боротьбу всередині самої себе, на поверхню життя знову виходить вічна традиція з відповідними історичними пропозиціями.

Співоча культура як найважливіший елемент духовної традиції залучає нас до особливого ритму й пульсації життя. Це живий досвід пізнання вищих істин. Сучасна людина, ставши православною, є спадкоємцем східно-християнської цивілізації і законним продовжувачем її духовних традицій, які виражають багатство і різноманітність душі нації, виявляючись у різних сферах та галузях. Це так звані позитивні цінності. Однією з найбільш пластичних, гнучких і виразних аспектів традиції є співоча культура. Вона розвивалася поступово. Походження її пов'язане з виникненням Православ'я, яке зіграло величезну роль у просвітництві та духовному розвиткові нашого народу. Вона виражає насамперед внутрішній емоційний стан народжений досвідом попередніх поколінь, здійснюючи спадкоємність, здатну сприйняти і творчо переосмислити багатства національної традиції. Сьогодні церковна співоча культура стала об'єктом пильної уваги й серйозного вивчення у зв'язку з тим, що у своїх найвищих проявах вона відображає ноуменальний, надчуттєвий світ, а тому є нашою національною гордістю та вічною цінністю.

Співоча культура формується словом і скеровується ним, отже, будь-який спів залежить від текстової побудови.

Загальній кризі культури ми можемо протиставити позитивні основи, відновлюючи історичний контекст, повертаючись до джерел наших давніх традицій. Зараз надзвичайно важливо зберегти й примножити те велике багатство, яке ми успадкували.

У підрозділі 2.2. "Співоча традиція як культурологічний феномен" богослужбовий спів розглянуто як одну з культурних моделей духовно-практичного освоєння світу, що актуалізує архаїчні шари національної культури.

Поява співочої культури, що відображує високі моральні якості й справжню духовність, стала можливою завдяки феномену неповторності вияву нашого національного духу. Християнізація як культуротвірний чинник зіграла першорядну роль у формуванні співочої культури. Наприкінці періоду античності під впливом християнства відбувається встановлення нової концепції часу, формується поняття цілеспрямованого руху історії. Результатом становлення і розвитку елліністичних та іудейських форм музикування стало створення цілісної тетрахордової структури з різноманітністю ладів, а остаточне мелодичне оформлення богослужіння було пов'язане з утворенням інтонаційної лінії, пов'язаної з текстом. Часовий період cтановлення богослужбової співочої системи охоплює VII-VIII століття. Співоча культура як галузь дослідження культурології, дає змогу узагальнити наукові знання на межі історії, філософії, мистецтвознавства, семіотики, лінгвістики, психології та соціології. Систематизація гуманітарних даних цих наук дає можливість глибше зрозуміти роль співочої культури в соціальному та індивідуальному житті людей і збагнути сутність її мовної сфери.

У підрозділі 2.3. "Історичний шлях становлення богослужбового співу і музики" співочу культуру та музику проаналізовано як два різні способи усвідомлення буття: як досвід внутрішнього осягнення світу трансцендентного і як досвід світопізнання і світовлаштування. Перший допомагає залучити до метафізичної краси, другий полягає в розумінні краси світу та залученні до неї. Ставлення до одвічної краси підміняється ставленням до краси матеріального світу. Відмінність співочої культури й музики наявна в кожному моменті культурно-історичного процесу, але спочатку ці різні явища були одним цілим, яке базувалося на зв'язку музики з космічним порядком і гармонією. Призначенням музики є залучення кожної події в загальне динамічне життя всесвіту. Сучасна людина втратила почуття причетності до космічного виміру й відчуття всесвіту як живого організму. Тому звук для неї є простим відображенням матеріального світу, а не складовим елементом космічного порядку й гармонії. Однак метафізична природа звуку полягає в універсальному поєднанні космосу й людини, оскільки вони підпорядковані одному закону. Таке ставлення до звуку підвищує відповідальність у процесі звуковидобування, коли під час співу звук втрачає самостійність і повністю підпорядковується слову, яке набуває найвищого смислу, що можна вважати гімнастикою душі, здатної вдосконалити людину. На початку XX століття зусиллями багатьох дослідників була проведена реконструкція, яка допомогла без перекручень побачити, якою насправді була співоча традиція і в чому вона істотно відрізняється від музики.

У третьому розділі "Співоча культура у світлі християнської антропології" спів розглянуто не лише як елемент художньої культури, але і як духовне діяння, у якому людина виражає себе, свою сутність, ступінь своєї досконалості та своє сходження до трансцендентного.

У підрозділі 3.1. "Християнське вчення про людину в контексті сучасних проблем антропології" доведено, що завданням антропології на сучасному етапі є відповідь на питання про фундаментальні виміри буття людини як частини природної та соціальної цілісності. У цьому контексті вивчення співочої культурної традиції може бути дуже продуктивним як у творчому, так і в практичному аспектах, тому що дає змогу багато в чому виправити деструктивність, саморозірваність свідомості людини, а також може слугувати стимулом для формування цілісної особистості.

Церковні вчителі, що розробляли християнське вчення про людину, взяли за основу три джерела: біблійну антропологію та новозаповітне вчення про людину, містичні прозріння і богословський досвід. Головне завдання святоотцівського богослов'я - розробити догматичні питання, і вчення про людину також розглядалося крізь призму догматизму. Проте надалі питання християнської антропології виявилися настільки істотними й важливими, що вплинули на розвиток християнського світогляду. Християнські антропологічні уявлення і на сьогодні є безперечним авторитетним джерелом для осмислення людського буття, вони привертають увагу різних авторів, які, ґрунтуючись на християнському вченні про людину, пропонують сучасні дані науки та філософії в новому світлі. У центрі уваги такого підходу є вчення про образ Божий у людині. Початок особистості, згідно з християнством, пов'язаний з процесом самосвідомості, з тим, що людина має духовну сферу, що в неї є дух, душа і тіло. Головною і всевизначною є духовна основа. У людині розкривається справжня творча нескінченність, це певне ентелехійне прагнення людини до розкриття своєї сутності. За твердженням християнських мислителів і апологетів, образ Божий - це початок особистості, яка прагне до свого нескінченного вияву, але реалізує себе в кінцевому й тимчасовому, це потенційна нескінченність і неможливість жити плинним. Практичний аспект цієї проблеми безпосередньо пов'язаний і зі співочою культурою, з можливостями, зумовленими її сучасним розвитком.

У підрозділі 3.2. "Канон і богослужбовий спів" проаналізовано поняття канону як гімнографічного жанру, що остаточно сформувавсь у візантійській богослужбовій творчості.

Християнська музично-філософська концепція полягає в необхідності засвоєння принципу канонічності. Завданням музиканта-співака було не самовираження, не розкриття індивідуального, особистого, а досягнення і відтворення небесних піснеспівів, відтворення Першообразу. До прадавніх архетипів належать зразки, образи, стійкі моделі, які складали канон візантійського мистецтва. Автор піснеспіву повинен був якомога ближче дотримуватися заданих образів, архетипів, що оберігало церковну творчість від привнесення до неї чужорідного, не дозволяло опуститися на нижчий рівень. Ці даровані небом піснеспіви вважалися священними, і тому мали залишатися незмінними, що стало головною причиною їхнього багатовікового життя. християнський культура католицький традиція

Канон як гімнографічний жанр привертає до себе увагу різних дисциплін: історії, філології, культурології, богослов'я, літургіки. У ході становлення канон пройшов кілька періодів: від однієї або декількох аккламацій - однопіснець (розширення біблійних пісень) - двопіснець - трипіснець - чотирипіснець - до дев'яти - повного канону. На початку VI століття утворюється повний канон, який передававсь у двох традиціях. Перша - Єрусалимський Іадгарі - містила в собі і другий гімн; друга традиція - канони Косьми Маїумського. Ключовим моментом формування канону стала не літературна і художня спадщина стародавнього християнства, а релігійні та літургійні потреби перших християн, передусім необхідність спільної участі в богослужінні, що виразилось у створенні приспівів, а пізніше тропарів, які розкривали завдання Церкви, її богослов'я. Жанр канону зробив свій внесок у християнську антропологію, оскільки був пов'язаний з уявленням про місце людини у всесвіті.

У підрозділі 3.3. "Співоча культура як духовно-аскетична дисципліна" досліджено аскетичний досвід, який виявляється у формах богослужбового співу і є новим типом культурологічної концепції. Прагнення до самовдосконалення є природною властивістю індивіда у багатьох культурних епохах.

У XX столітті людину визначали по-різному: і як "людину розумну" - homo sapiens, і як "людину, що працює" - homo faber; А. Камю писав про "людину, що бунтує", а Й. Хейзенгі - про "людину, що грає". Усе це якоюсь мірою справедливе і відповідає дійсності. Однак головна проблема, окреслена ще Данте Аліг'єрі, актуальна й сьогодні - це людина заблукала. "Людина, що грає", а без цього є неможливими розвиток культури і мистецтва, може бути заблукалою і, як відомо з історії культури, до граничних глибин пекла, або ж бути просвітленою, здатною вловлювати світлі енергії своїм серцем і відображати їх у своєму мистецтві. Як відомо, є генії світлі і темні, які джерелом свого натхнення зробили інфернальну реальність. Проте духовно-моральний аспект і різниця джерел не впливали на кінцевий результат: художньо-естетична цінність їхніх творів безперечна. Художник, що зосередив свою увагу винятково на мистецтві та його якості, відмовившись від вищих цінностей, міг створювати мистецькі шедеври. У зв'язку з цим необхідно підкреслити, що представник співочої традиції не може дозволити собі такої свободи, інакше він "випадає" з традиції, вступає з нею в очевидний або неочевидний конфлікт, і вся його подальша діяльність на цій ниві втрачає духовно-моральне наповнення та справжній сенс, без якого навіть досконала форма не може повною мірою відтворити уявлення про першоджерело. Необережне відхилення вбік завжди є великою небезпекою втрати ідентичності, поза якою будь-яка риторика, навіть яскрава й образна, не зможе досягти своєї мети. Будь-який збій, інваріант тягне за собою втрату автентичної традиції.

У висновках узагальнено результати дослідження.

1. Аналіз гострих проблем сучасного цивілізаційного розвитку в контексті православно-релігійних цінностей і моральних настанов дає змогу по-новому і більш глибоко зрозуміти й дослідити в новому ракурсі практичні можливості православної культури щодо подолання негативних тенденцій у глобалізованому світі XXI століття. Здобутки західної цивілізації з її ідеологією і психологією успіху критично розглянуто в рамках православного історичного та метаісторичного дискурсу.

Східно-християнська (православна) цивілізація характеризується гармонійним поєднанням місцевих локальних традицій з тяжінням до сакрального та універсального. Вона не стільки творить себе в просторі, скільки протиставляє себе сьогоденню, звертаючись від тимчасового до вічного, і саме в цьому полягає історична чутливість до різноманіття духовних можливостей, виявляється справжнє покликання. У цій цивілізації народ набуває своєї ідентичності і традиції, що забезпечує йому повноцінне історичне існування і творче подолання викликів та погроз.

Осмислюваний зараз глобальний проект східно-християнської цивілізації повертає нас до духовного подвигу, який виявляється у здатності приймати якісні рішення і робити розумний вибір у системі цінностей православ'я. Головною відмітною рисою східно-християнської цивілізації є тяжіння до ідеалу всезагальності та вселюдськості.

2. Принципові теоретичні розбіжності католицизму та православ'я, що виявляються в спорі Варлаама і Палами, мали глибокі соціокультурні та історичні наслідки в культурній історії європейської і східно-християнської цивілізацій. Вони стосувалися культурологічних, антропологічних та аксіологічних аспектів у розумінні природи людини, духовності й сенсу історії. Західноєвропейська цивілізація почала свій шлях з утвердження гуманістичних ідеалів, але еволюціонувала в бік антропоцентризму та індивідуалізму. Ідеали, що ґрунтуються на прагматизмі й споживацькій психології, у міру зростання економічного процвітання, успішності і комфорту, стали альтернативою традиційним християнським цінностям, з яких свого часу сформувалася велика культура Західної Європи.

Сучасні європейські соціальні інститути більше не здатні вживати необхідних заходів для збереження духовної культури і вдаватися до активних наступальних дій або організовано протиставляти світу відчуження й масової культури інші цінності. Мінливість, нестійкість західної цивілізації можна пояснити відсутністю в її світобаченні єдиного основоположного принципу. Суспільство, що розірвало зв'язок з глибинними принципами і позбавлене справжньої традиції, не в змозі позитивно впливати на інші культури.

3. Сутністю східного богослов'я є синергія, а змістом західного - релігійна модель гуманізму. Східна традиція розглядає синергійність як іконність, тоді як західна модель замінює іконність уподібненням і уявою. Крім того, існують принципові розбіжності в поглядах на апофатичний і катафатичний аспекти розуміння світу. У східному богослов'ї нескінченне є вищим за кінцеве, абсолютно відрізняючись від нього, у західному - кінцеве вказує на нескінченне. Катафатичне - це насамперед спроба із знання про матеріальний світ здобути знання про буття Бога. Апофатичне ж богослов'я ставить за мету максимально адекватно прочитати вираження абсолютної трансцендентності буття шляхом послідовного заперечення всього тварного.

4. Одним з найважливіших явищ східно-християнської традиції є співоча культура. Вона виражає внутрішній емоційний стан людини, відображає народжені досвідом попередніх поколінь особливий духовний лад і душевну самоорганізацію. Співоча культура неможлива без спадкоємності, здатності сприймати й творчо переосмислювати скарби національної культури. Важливим елементом виховання і самовиховання особистості є духовні зусилля.

У культурологічному дискурсі багатющої спадщини православної скарбниці ідей актуалізовано цілу низку глибоких уявлень про природу людини, про формування її духовної організації та державного устрою, про сутність культури й соціальної гармонії. Зокрема, співочу традицію розглядають не лише як елемент культури, але і як духовне діяння, у якому людина виражає себе, свою сутність, рівень своєї досконалості й своє сходження до трансцендентного.

Співоча культура і музика апелюють до протилежних станів Буття. Тому співоча культура не може бути окремим виявом музичного мистецтва. Повернення до духовної традиції співочої культури на тлі глибоких протиріч глобалізованого світу дає новий імпульс до чистого і духовно здорового сприйняття, очищає нашу свідомість від інформаційного забруднення й ушляхетнює людину.

5. Співоча культура посідає особливе місце в загальному культурно-історичному процесі. Як сфера дослідження культурології вона дає багатий матеріал для узагальнення знань на стику етнографії, мистецтвознавства, семіотики, психології та соціології. Систематизація різноманітних даних цих наук уможливлює глибоке розуміння ролі співочої культури в соціальному та індивідуальному житті людей, а також проникнення в сутність її мовної сфери. Співочі традиції є багатовимірним культурологічним феноменом, однією з культурних моделей духовно-практичного освоєння світу, яка актуалізує архаїчні пласти національної культури і робить їх не тільки доступними, але й життєво-важливими для сучасної людини. Показано істотну різницю між традиційною співочою культурою і сучасною музикою. Обидва явища є предметом вивчення культурології, яка повинна зробити смислові акценти і вказати на їхню відмінність. На думку дослідників і за свідченням носіїв співочих традицій, співоча культура співу, як її розуміли до XVII ст. усвідомлено й навмисно протиставлялася музиці як явищу, що стоїть на іншому фундаменті і має іншу природу, мету й завдання.

6. Якщо музичне мистецтво бере початок з емоційно-естетичного милування звуком, то богослужбова співоча традиція є явищем іншого порядку, перебуває в іншій площині. Людина уподібнюється музичному інструментові, і тому для видобування правильних, чистих і сакральних звуків необхідно привчити свої почуття до мовчання й досягти "внутрішньої" тиші. Досконала співоча культура є можливою тільки за умови правильно організованого життя і постійних духовних практик.

Метою богослужбової співочої культури є перетворення людської природи в процесі співу. Початком виокремлення співочої культури в самостійну дисципліну слід вважати зміну ставлення до феномену звуку, бо невменні знаки, на відміну від музичних, не фіксують висоти конкретних звуків. Музичний текст, фіксований нотами, не можна визначати як мову невменних знаків. Навпаки, давній візантійський розспів або знаменний спів не можуть бути автентичними із співом, зафіксованим нотними знаками. Такі спроби завжди вели до істотних утрат смислового й поетичного змісту.

Сучасна свідомість мислить категоріями звуковими, тому їй важко зрозуміти і прийняти традиційну співочу систему, позбавлену звукової субстанції, проте необхідно зробити хоча б перші зусилля для розуміння, а в подальшому й відродження давньої традиції.

7. Християнська антропологія стверджує єдність співу і життя. Правильний спів можливий лише за умови праведного життя. Правила й норми, які існують у співі, стосуються не тільки звуковидобування й організації мелодичних структур, але й впливають на свідомість.

Для розуміння співочої культури необхідними є навички аскетичного оцінювання, які пов'язані з практично втраченою аскетичною традицією. Говорячи про богослужбовий спів як про аскетичну дисципліну, під поняттям співу розуміємо не лише навички звуковидобування, уміння володіти своїм голосом, але й навички володіння своєю свідомістю і здатність досягати певних станів, оскільки очищена свідомість зумовлює особливий рух голосових зв'язок, утворюючи такий чутний спів, який спонукає до розвитку і піднесення внутрішньої людини та її глибинного поєднання зі справжнім буттям.

8. У XVIII - XIX ст. співоча традиція з аскетичної дисципліни, що раніше перебувала в суворих богословських рамках, поступово перемістилася на світську художньо-музичну основу й стала відображати власне естетичну та емоційно-психологічну сферу.

Реконструкція, проведена на початку XX століття зусиллями багатьох дослідників, допомогла без спотворень побачити, якою насправді була співоча традиція і чим відрізнялася від музики. Набувши актуальності, ця традиція стала відроджуватися за кордоном і в нашій країні, що пов'язане з національним відродженням України і потребує повної реконструкції базових історичних традицій, з яких виростали і формувалися цінності національної душі. Відроджуючись разом з національною культурою, богослужбова співоча традиція може й повинна сприяти духовному зростанню нашого суспільства.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Єрзаулова Г.Г. Музично-естетичне виховання особи / Єрзаулова Г.Г. // Вісник КНУКіМ: Зб. Наук.праць. - Вип.16 / Київ. Нац. Ун-т культури і мистецтв. - К., 2007. - С. 44-51.

2. Ерзаулова А.Г. Кризис современной культуры / А.Г. Ерзаулова // Ученые записки ТНУ. - 2008. - Т. 21 (60). № 2 - С. 90-98.

3. Ерзаулова А.Г. Певческая культура Византии / А.Г. Ерзаулова // Культура народов Причерноморья: Научный журнал. - 2009. - №152. - С. 58-61.

4. Ерзаулова А.Г. Певческая культура как духовно-аскетическая дисциплина / А.Г. Ерзаулова // Культура народов Причерноморья: Научный журнал. - 2009. - №174 Т.2. - с.13-18.

5. Ерзаулова А.Г. Развитие восточной и западной культуры на примере музыкальных систем / А.Г. Ерзаулова // Ученые записки ТНУ. - 2009. - Т. 22 (61). №1 - С. 61-71.

6. Ерзаулова А.Г. Глобализационные процессы в современном мире / А.Г. Ерзаулова // Ученые записки ТНУ. - 2009. - Т. 22 (61). № 4 - С. 108-115.

7. Ерзаулова А.Г. Христианское учение о человеке в контексте святоотеческой музыкальной антропологии / А.Г. Ерзаулова // Академия знаний : Научный журнал. - Симферополь, 2009. - №1. - С. 60-68.

8. Ерзаулова А.Г. Восточно-христианская мистика в учении святителя Григория Паламы и его оппонент Варлаам Калабрийский / А.Г. Ерзаулова // Академия знаний : Научный журнал. - Симферополь, 2010. - №2. - С. 29-34.

9. Ерзаулова А.Г. Восточно-христианская цивилизация и византийские традиции / А. Г. Ерзаулова // Культура народов Причерноморья : науч. журн. - 2011. - № 196, т. 2. - С. 183-187.

10. Ерзаулова А.Г. Проблемы музыкально-педагогического образования в свете христианской антропологии / А.Г. Ерзаулова // Професiоналiзм педагога (Проективна педагогiка: питання теорii та практики). Матерiали всеукраїнської науково-практичної конференцiї «Професioналiзм педагога» , 21-23 вересня 2004 р., м.Ялта. - Зб. статей: Ч.2 - Ялта: РВВ КДГІ, 2004. - С. 195-200.

11. Ерзаулова А.Г. Древние киевские духовные традиции как средство формирования певческой культуры будущих учителей музыки / А.Г. Ерзаулова // Проблеми сучасної педагогічної освіти. Збірник наукових праць. - 2005. - Ч.2 №7. - С. 23-28.

12. Ерзаулова А.Г. Образовательная система в Александрии / А.Г. Ерзаулова // Актуальность проблем развития духовной культуры: Материалы научно-теоретической конференции. Сборник научных трудов. - Севастополь СФСПБ ГУП, 2004. - С.18-23.

13. Ерзаулова А.Г. Православные ценности как условие сохранения восточно-христианского мира / А.Г. Ерзаулова / Ключевские чтения - 2008. Отечественная история и культура: единое пространство в прошлом, настоящем и будущем: Материалы Межвузовской научной конференции. Сборник научных трудов. - М.: МГПУ, 2008. - С. 545-551.

14. Єрзаулова Г. Історичні та культурні джерела українського співочого мистецтва / Ганна Єрзаулова // Cтавропігійські філософські студії. Випуск 3. - Львів.: 2009. - С. 153 -163.

АНОТАЦІЇ

Єрзаулова Г. Г. Співоча культура в традиції східно-християнської цивілізації. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата культурології за спеціальністю 26.00.01 - теорія та історія культури. - Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського. - Cімферополь, 2011.

У дисертації виявлено специфіку і роль співочої культури в традиції східно-християнської цивілізації, визначено її форму, мету, завдання та зміст, з'ясовано, на яких засадах відбувалося її становлення. Показано, чим співоча традиція відрізняється від музичної культури Нового часу і чому давні форми духовно-моральної культури актуальні в наш час.

Збереження східно-християнського світу можливе за умови усвідомленого повернення до традиції, сакральних основ, які були й залишаються джерелом національного буття цивілізації. Ліберальному проекту глобализації протиставлено нашу релігійно-національну самобутність, закладену в православних цінностях.

Виявлено головні відмінності релігійно-філософських основ культури католицького Заходу та православного Сходу. Звернення до візантийської спадщини допомогає зрозуміти основи свого буття, без яких продуктивна і розумна діяльність є неможливими.

Доведено, що співоча культура - це особливий вид мистецтва, який включає духовно-аскетичну практику. Візантійська система восьмиголосся та її засадничий принцип строгої мелодичної структури закріплені за конкретним текстом та дією, а мелодизм скріплений принципом інтонаційно-артикуляції зі строгим ритмом. Звукові структури лише супроводжують духовні й психічні процеси в душі людини і сприяють її духовному зростанню.

Ключові слова: східно-християнська цивілізація, богослужбова співоча культура, православні цінності, візантійська традиція, гімнографія, система восьмиголосся, синергія, канон, християнська антропологія, аскетична дисципліна.

Ерзаулова А.Г. Певческая культура в традиции восточно-христианской цивилизации. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата культурологии по специальности 26.00.01 - теория и история культуры. - Таврический национальный университет им. В. И. Вернадського. - Cимферополь, 2011.

В диссертации выявляется специфика и роль певческой культуры в традиции восточно-христианской цивилизации, определяются её форма, цель, задачи и содержание, выясняется, на каких основах происходило её становление, к чему она стремилась и с чем себя соотносила. Показано - как, чем и в чём певческая традиция отличалась от музыкальной культуры Нового времени и, главное - почему древние формы духовно-нравственной культуры стали востребованы в наше время.

Православная цивилизация организуется единством духовного импульса, который проявляется в способности отвечать на многие виды исторических вызовов. Обращение к опыту лучших представителей мировой культуры - в данном случае к византийскому наследию - помогает нам уяснить основы своего бытия, без которых невозможна продуктивная деятельность и разумное целеположение.

Сохранение самобытности восточно-христианского мира возможно при осознанном возвращении к традиции, сакральным основам, которые были и остаются источником национального бытия цивилизации. Либеральному проекту глобализации необходимо противопоставить нашу религиозно-национальную самобытность, заключённую в православных ценностях.

На фоне социально-политических и культурных переворотов, потрясающих традиционные основы и нарушающих естественный ход цивилизационного развития, неизменными оказываются принципы христианского учения. Здесь обретается механизм преодоления ситуации заблуждения, когда человек заблудившийся может стать человеком разумным. Звуковая деятельность является способом мышления людей каждой конкретной эпохи, формирует и создаёт самобытные символы традиции, в нашем случае - это богослужебная певческая система. Как важнейший элемент в традиции восточно-христианской цивилизации, она выражает богатство и разнообразие души нации. Певческая культура расширяет область нашего духовно-практического освоения мира, а, следовательно, и поле нашего бытия. Развивая свои духовные способности в богослужебном пении, человек учиться контролировать свои чувства и эмоции, становится сдержанным и способным к внутреннему сосредоточению, возвышается над обыденными желаниями и низкими привязанностями.

Проявлением глубинных свойств певческой культуры как аскетической дисциплины является византийская система осмогласия и её основопологающий принцип в виде строгой мелодической структуры, закреплённой за конкретным текстом и действием. Мелодизм скреплён интонационно-артикуляционным принципом со строгим ритмом, поэтому звуковые структуры лишь сопровождают духовные и психические процессы, происходящие в душе человека. Эта разница отчётливо различима при сравнении ноты, изображающей конкретный музыкальный звук, его звуковысотность и точную продолжительность, и невменных знаков () - указывающих на соотношение между звуками и направление движения интонации. Ещё более важной особенностью невмы является связь со словом, что представляет собой интонационно-артикуляционную систему, которая обусловлена словом и не может мыслиться вне его. Нельзя назвать такую систему музыкальной, так как она отличается от музыки и не является звуковысотной. Такая артикуляционно-интонационная система должна быть определена не как музыка, а как богослужебная певческая система. Стремление к самосовершенствованию - естественное свойство личности во многих культурных эпохах и приобщение к великому наследию богослужебной певческой культуры является ярким тому подтверждением.

...