Дворянська сільська садиба Лівобережної України XIX ст.: типологія та еволюція культурних форм

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

26.00.01 - теорія та історія культури

ДВОРЯНСЬКА СІЛЬСЬКА САДИБА ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ XIX СТ.: ТИПОЛОГІЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ КУЛЬТУРНИХ ФОРМ

БУДЗАР Марина Михайлівна

Київ - 2009

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

дворянський сільський садиба національний

Актуальність теми. Сучасний стан науки в Україні позначений зростанням ваги інтелектуальних практик, спрямованих на вивчення історичного досвіду людської діяльності як цілісного явища, що дозволяє виявити у ньому узагальнювальні ознаки, властиві проявам духовної активності людства на різних етапах його існування.

Безумовно потребує таких досліджень українська історія, чия культурна багатовекторність вимагає нових підходів, здатних вийти за межі фактологічних завдань та уможливити системні узагальнення інтертекстуального рівня. Їхня реалізація здійснима шляхом виокремлення базових культурних форм, які відбивають питомі ознаки тієї дійсності, що їх репродукує.

Таким системним об'єктом, що узагальнює характерні риси протікання культурних процесів на територіях Лівобережної України у ХІХ столітті, є дворянська сільська садиба. Саме цим зумовлена тенденція зростання наукового інтересу до вивчення її зразків у контексті на різні проекції соціокультурного життя.

Зацікавлення феноменом дворянської садиби в українських землях виявилося у сфері історико-культурних досліджень уже на межі XIX-XX століть, коли він розглядався не тільки у контексті з питаннями становлення та жит-тєдіяльності дворянської верстви у працях О. М. Лазаревського, Д. П. Міллера, В. Л. Модзалевського, І. Ф. Павловського, але як самостійний об'єкт наукового аналізу у розвідках Г. К. Лукомського, де був репрезентований як оригінальний продукт соціокультурної діяльності елітного суспільного стану.

До початку XXI століття у вітчизняній дослідницькій традиції сформовано кілька напрямів висвітлення питання дворянської сільської садиби, кожен з них зумовлений розв'язанням конкретної наукової проблеми: реконструкцією процесів соціально-історичного розвою українських земель (І. П. Лисяк-Рудницький, О. П. Оглоблін, Н. Д. Полонська-Василенко, О. І. Путро, О. П. Реєнт, В. Г. Сарбей), розглядом економіко-соціального стану поміщицьких господарств у різних регіонах країни (В. О. Маркіна, О. С. Петренко, П. В. Пиріг, Н. Р. Темірова), характеристикою функцій дворянської еліти стосовно консолідації національно орієнтованих представників українства (В. Й. Борисенко, Г. В. Касьянов, В. А. Потульницький, О. Б. Супруненко), осучасненням концепції щодо ролі дворянства у життєдіяльності соціуму (Н. С. Барабаш, І. І. Колесник, Г. В. Папакін, Н. М. Товстоляк), аналізом образно-стильових типів, презентованих формами мистецької діяльності у середовищі садиби (В. В. Вечерський, І. О. Косаревський, І. Д. Родічкін, В. В. Рубан, В. І. Тимофієнко). Проте їхня автономність та зосередженість на часткових характеристиках атрибутів дворянської сільської садиби Лівобережної України не дає змоги цілісно відтворити логіку еволюційних процесів її життєдіяльності та унеможливлює аксіологічне визначення спрямованості ініціатив тих, хто забезпечував розбудову національного духовного простору у різних формах меценатства, колекціонування та розвитку музейної справи, просвітництва тощо, які стали підґрунтям для подальшої концептуалізації актуальних для етносу ідей.

Все це й визначило вибір теми дисертаційної роботи: «Дворянська сільська садиба Лівобережної України ХІХ ст.: типологія та еволюція культурних форм».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з програмою і планами наукової діяльності кафедри світової літератури та історії культури Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження - визначити типові ознаки дворянської садиби Лівобережної України ХІХ століття як культурної форми і виявити особливості інновативних видозмін у соціальних та історичних варіантах її самовідтворення.

Для досягнення мети потрібно було виконати такі завдання:

-визначити методологічні принципи дослідження дворянської сільської садиби як невід'ємного компонента української культури, умотивувавши слушність трактування її як «культурної форми»;

-охарактеризувати історико-культурні моделі дворянської садиби, репре-зентовані вітчизняною та зарубіжною науковими традиціями;

-простежити історичну «бібліографію» українських дворянських сільських садиб Лівобережжя та визначити географічні центри, де вони були зосереджені;

-проаналізувати зміст світоглядних складників, що зумовлювали процес формування дворянських «культурних гнізд» як центрів консолідації української еліти, становлення її як рушійної сили;

-виявити тенденції, що сприяли визріванню у духовному просторі дворянської садиби «національної ідеї» як підґрунтя подальшого культуротворення;

-прослідкувати еволюцію стильових засад оформлення накопиченого досвіду будівництва «культурних гнізд» як еталонних засобів національної самоідентифікації архітектурних образів;

– охарактеризувати фактори, що сприяли розвитку художніх форм як способу актуалізації національного самовиявлення духовного життя садиби, та розкрити динаміку їх історичних «прочитань».

Об'єкт дослідження - дворянська сільська садиба у контексті культурно-національного процесу в Україні XIX століття.

Предмет дослідження - типові риси культурних форм дворянської садиби ХІХ століття та варіанти їхньої історичної інтерпретації в українському Лівобережжі.

Для виконання поставлених завдань використовувались такі методи дослідження: аналітичний - у вивченні джерел та літератури для виокремлення фактів, необхідних для «портретних» характеристик дворянської сільської садиби у варіантах її культурно-історичних трансформацій та визначення принципів, що сприятимуть узагальненню та виявленню на основі цих варіантів її типових ознак як національного явища; історико-порівняльний - для розкриття у культурних формах сільського садибного життя наявних рис спадкоємності; системний - у реконструкції типів української дворянської сільської садиби та базових основ її функціонування: світоглядних концептів і форм їхньої само-ідентифікації в українському культурному просторі визначеного періоду; пошуковий - у збиранні нових архівних доказів, що доводять національну своєрідність цього явища; елементи біографічного методу - в аналізі географії та «родоводу» українських сільських садиб Лівобережжя; семіотичного підходу - для з'ясування мовностильових особливостей функціонування цих культурних форм у загальних форматах української культури ХIХ століття; теоретичний - у підведенні підсумків дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше дворянська сільська садиба Лівобережної України розглянута як культурна форма, що дозволяє простежити динаміку змін, які відбувалися у національному культурному житті ХІХ століття:

-відтворено послідовність накопичення нею специфічних ознак водночас на рівні концептуальних елементів змістовного характеру (використання «простору» садибного життя як засобу декларування «національної ідеї» та демонстрації намірів ідеологічного опору) та на предметному рівні, який ілюструє художні форми національного досвіду презентації світоглядних установок українського дворянства;

-охарактеризовано спектр цих інтересів, які уособлювала діяльність власників «культурних гнізд» (підтримка української літературно-театральної справи, просвітництво, етнографічні та історико-краєзнавчі розвідки, колекціонування пам'яток української культури, зорієнтованість на політичну та ідеологічну самовизначеність середовища, його автономізацію щодо усталених у Російській імперії норм і зразків);

-уточнена типологія «культурних гнізд» у проекції на форми їхньої діяльності на різних етапах існування («закритого» та «відкритого» типів) і виявлені чинники, що спонукали суб'єктів цієї діяльності до актуалізації в них «українського компонента» (адаптація європейських впливів до традиційних уподобань українства, зростання його соціально-політичної активності, прагнень до культурної незалежності, установка на розвиток та підтримку мистецьких ініціатив із етнічно забарвленими світоглядними пріоритетами);

-відтворена динаміка історичних трансформацій «культурних гнізд», яка віддзеркалює зростання ваги культурних форм, пов'язаних із посиленням рефлективних настроїв серед української інтелігенції щодо національної ідеї;

-доведено, що, будучи світоглядним підґрунтям для проявів дворянської опозиційності у формах садибного життя, національна ідея набула значення однієї з умов активізації у просторі садиби інтересів до проблем духовної спадщини українців та розвитку вітчизняної культури як альтернативної до інших;

-обґрунтовано, що дворянські сільські садиби - «культурні гнізда» відкритого типу - сприяли процесам інкультурації української еліти завдяки цілеспрямованим діям їхніх власників щодо розповсюдження актуальних для українізації суспільного життя громади морально-естетичних цінностей та моделей соціальної поведінки.

Джерельну базу дослідження, крім літератури, складають документи та матеріали: Центрального державного історичного архіву України у Києві: фонд 51 [Генеральна військова канцелярія]; фонд 55 [Канцелярія міністерського правління]; фонд 323 [Помічник Полтавського губернського жандармського управління]; фонд 486 [Київська палата громадського суду]; фонд 707 [Канцелярія попечителя Київського навчального округу]; фонд 834 [Миклашевські]; фонд 884 [Комісія для опису губерній Київського навчального округу]; фонд 1235 [Грушевські]; фонд 1475 [Ґалаґани]; фонд 2038 [Максимовичи]; Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: фонд 1 [Літературні матеріали]; фонд 2 [Історичні матеріали]; фонд 3 [Листування]; фонд 10 [Архів ВУАН]; фонд 12 [Модзалевський Вадим Львович]; фонд 13 [Архів Синоду]; фонд 22 [Архів Костомарова М. І.]; фонд 71 [Ківлицький Євген Олександрович]; фонд 119 [Ґалаґани]; фонд 130 [Капністи]; фонд 243 [Маслов Василь Іванович]; Державного архіву Полтавської області: фонд 222 [Скаржинська Катерина Миколаївна]; фонд 1058 [Скліфосовський Микола Васильович]; Державного архіву Чернігівської області: фонд 145 [Чернігівське губернське у земських і міських справах присутствіє]; фонд 1530 [Полтавська духовна консисторія]; Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського: архівно-літературна група [колекційний опис 28, інвентарний № 515]; [колекційний опис 15, інвентарний № 504]; Чернігівського художнього музею; Лубенського краєзнавчого музею; Прилуцького краєзнавчого музею. Помітне місце у джерельній базі посіли мемуарна спадщина та епістолярій, матеріали часописів «Исторический вестник», «Киевская старина», «Русская старина».

Практичне значення одержаних результатів зумовлене можливістю подальшої розробки проблемного поля історичної культурології, передусім у плані упорядкування уявлень про особливості реалізації в культурних формах людської соціальності та історичних (зокрема, національних) зразків і досвіду її опанування.

Результати дослідження можуть бути використані у прикладній діяльності культурологів, мистецтвознавців, музеєзнавців, у науково-освітній роботі установ культури, у пошуково-дослідницькій краєзнавчій практиці.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження оприлюднені у формі доповідей на науково-практичних конференціях: Всеукраїнських: «Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця» (29-31 березня 2006 р., м. Київ), «Слово Т. Г. Шевченка у полікультурному середовищі» (27-28 квітня 2006 р., м. Сімферополь), «Україна: від самобутності до соборності» (22-23 травня 2008 р., м. Київ), «Видатні постаті науки, культури і освіти України» (30-31 жовтня 2008 р., м. Київ); міжнародних: «Людина в просторі етнічної культури» (14-15 травня 2004 р., м. Київ), «Ідентичність у сучасному соціумі» (14-15 листопада 2006 р., м. Донецьк), «Знаки питання в історії України: регіональний вимір української історії» (19-21 квітня 2007 р., м. Ніжин), «Європейське мистецтво на зламі століть: минуле у сучасному» (2-4 липня 2007 р., м. Суми); «Наукові дослідження - теорія та експеримент `2009» (18-20 травня 2009 р., м. Полтава); на міжнародних наукових читаннях «Світ садибної культури» (25-26 вересня 2006 р., 24-25 вересня 2007 р., м. Алупка); звітних щорічних науково-практичних конференціях і на засіданнях кафедри світової літератури та історії культури Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.

Публікації. Основні результати дисертації викладено у 10 публікаціях, з них 8 - у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України за напрямком «історичні науки», та матеріалах 8 конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків, додатку у вигляді 20 узагальнювальних і 27 ілюстративних таблиць, списку використаних джерел та літератури (455 найменувань). Загальний обсяг роботи - 290 сторінок, з них 175 сторінок становить основний текст.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено стан її опрацювання та форми зв'язку з науковими програмами, сформульовані мета й завдання дисертаційної роботи, об'єкт і предмет, основні методи, виявлені наукова новизна й практичне значення одержаних результатів, наведені відомості щодо апробації дослідження, публікацій автора та загальної структури роботи.

У першому розділі «Дворянська сільська садиба як форма українського культурного життя XIX ст.», що налічує три підрозділи, окреслено методологічне підґрунтя дослідження дворянської сільської садиби як форми культурного життя України у XIX столітті, охарактеризовано основні моделі «прочитання» цього феномену, презентовані вітчизняною та зарубіжною науковими традиціями, реконструйовано обставини розвитку цього культурного явища у просторово-часових координатах українських земель Лівобережжя XIX століття.

У наукових дослідженнях останніх років спостерігається тенденція до виявлення понять, що дозволяють у загальносистемних характеристиках простежувати закономірності протікання культурно-історичного процесу. Базові культурні протообрази (А. Я. Флієр), інакше кажучи, культурні форми, - перспективний напрямок цілісного дослідження культурних об'єктів. Цей підхід дозволяє концептуально переосмислювати накопичений історичною наукою обсяг окремих фактів, надаючи їм статусу культурних універсалій.

Серед таких фактів української історії - дворянська сільська садиба ХІХ століття, що демонструє широкий спектр світоглядних настроїв епохи та форм інтелектуальної активності, різні практики індивідуальної самореалізації та леґітимізації в них національних інтересів.

Як поняття слово «садиба» входить у широкий обіг з другої половини ХІХ століття (В. І. Даль, Б. Д. Грінченко), у науковий - завдяки працям Г. К. Лукомського.

Розходження у тлумаченні зазначеного поняття, наявні у присвячених його вивченню наукових працях, стали підставою для пошуку базових елементів, здатних зняти розбіжності між окремими фактами.

У розділі підкреслюється, що провідним серед таких елементів є багатофункційність діяльнісних характеристик, притаманна дворянським сільським садибам, що уможливило використання принципів наукового аналізу, на яких ґрунтується семіотична концепція культури.

Вивчення цього явища як «культурного тексту» надало змогу проаналізувати факти, які репрезентують його історичний зміст у проекціях окремих типологічних варіантів, характерних для української культури зазначеного періоду.

У виборі таких варіантів враховувався досвід наукового аналізу різних функційних форм садиб: «житлових» («родових»), представницьких (резиденцій), господарчих («економій»), «культурних гнізд». Саме остання форма (дефініція для позначення якої була запроваджена М. К. Піксановим у 20-ті роки ХХ століття) набула значення як та, що найбільш повно віддзеркалює «культурний поліфонізм» відмінностей української моделі культурного розвитку від імперської (російської). Для визначення їх потрібно було послуговуватися універсальними ознаками дворянських «культурних гнізд», такими, як синтетич-ність, егоцентризм, традиційність (Т. П. Каждан, Л. М. Летягін, О. М. Марасінова, Г. Ю. Стернін), та розглянути їх в контексті різних концепцій української історії ХІХ століття (Я. Й. Грицак, М. С. Грушевський, І. І. Колесник, І. П. Лисяк-Рудницький, О. П. Реєнт, В. Г. Сарбей), об'єднаних характеристикою ХІХ століття як доби «культурно-національного відродження».

Поліфункційність діяльності «культурних гнізд» потребувала також застосування для аналізу принципів «діяльнісної концепції культури» та підходів, необхідних для простеження еволюційних видозмін, що відбувалися тут на «горизонтальному» та «вертикальному» рівнях.

Така багатошаровість дозволяє виділити змістовні пласти історичного, соціального та психологічного характеру як інваріантну основу дослідження історико-культурних моделей, що ними дворянська садиба була репрезентована на українських територіях.

Це зумовило необхідність аналізу вітчизняного наукового досвіду вивчення фактів, що розкривають їхні особливості, та прийомів дослідження, здатних уточнити принципи класифікації цих культурних об'єктів за ознаками системного характеру.

Уже до початку ХХ століття була започаткована традиція тлумачення дворянської садиби як форми соціальної організації українського «імперського дворянства» (Д. М. Бантиш-Каменський, О. Я. Єфименко, М. А. Маркевич), генеалогічного представництва лівобережного панства козацько-старшинського походження (О. М. Лазаревський, Д. П. Міллер, В. Л. Модзалевський), регіональної культурно-творчої практики (І. Ф. Павловський), «робочого кабінету» для професійної діяльності (В. П. Горленко, Д. Л. Мордовцев, В. І. Шенрок).

Упродовж 1920-1960 років було здійснено спроби класифікувати лівобережну дворянську садибу за функційними та мистецько-стильовими ознаками регіонального оформлення тощо, що сприяло активізації історичного краєзнавства, у межах якого зросла вага концептуальних підходів до аналізу садибного життя як середовища для презентації певних ідеологічних позицій та національних художніх зацікавлень (Й. Ю. Гермайзе, В. І. Маслов, І. О. Коса-ревський, О. П. Оглобін, М. П. Цапенко).

Мистецтвознавчий складник у цих розвідках посилився в останній третині ХХ століття, коли основна увага була зосереджена на ролі дворянських садиб в українському духовному житті, становленню у ньому національних пріоритетів щодо розвитку аматорського та професійного мистецтва (В. А. Ов-сійчук, В. В. Рубан, В. І. Тимофієнко).

Все це сприяло впровадженню нової дослідницької термінології: «садибний спосіб життя» як основа соціально-психологічної портретної характеристики власників (М. В. Попович, Г. Ю. Стернін), «садибна культура» (Б. І. Краснобаєв) як комплексне поняття, що систематизує діяльнісні, побутові та комунікативні особливості поведінки її суб'єктів. У теорії «культурних гнізд» така термінологія актуалізувала політичні, освітні, меценатські, генеалогічні проекції, які дали змогу виокремити ці утворення як форми духовно-практичної активності української спільноти у ХІХ столітті. Зросла вага комплексних характеристик як основи для порівняльного аналізу різних «садибних світів» та орієнтиру у пошуках й узагальненні нових артефактів, пов'язаних із садибною життєдіяльністю, що визначило активізацію наукового інтересу до формування стадіальної типології цих культурних форм як демонстрації динаміки змін у світоглядних та ціннісних орієнтаціях української еліти, посиливши необхідність аналізу історико-географічних показників утворення та розташування дворянських сільських садиб задля дослідження їхньої ролі у процесі формування національних прикмет української культури ХІХ століття.

У розділі зазначається, що географічним центром презентації дворянської садиби як форми українського культурного життя стало Лівобережжя внаслідок соціальних та політичних трансформацій, які відбулися протягом 1780-1830 років, коли нащадки козацької старшини увійшли до загальноімперського прошарку, набуваючи нової культурної компетентності. Це позначилося у розбудові так званих «репрезентативних резиденцій» на базі гетьманських фамільних маєтків, помість російського генералітету, володінь еліти бюрократичного походження (Качанівка П. О. Рум'янцева-Задунайського, Кибинці Д. П. Тро-щинського, Стольне О. А. Безбородька, Хомутець спадкоємців Д. П. Апостола, Яготин К. Г. Розумовського). Серед новоутворених садиб особливого статусу набули родові помешкання «благородно-титулованих» сімейств, що не втратили зв'язків зі старшинською верхівкою (Диканька Кочубеїв, Обухівка Капністів, Седнів Лизогубів, Сокиринці Ґалаґанів). Великий відсоток сільських садиб на землях Лівобережжя був власністю представників військово-бюрократичного дворянства, середнього статку чи дрібнопомісних, які використовувалися господарями як осереддя інтелектуальної праці (Кукуріківщина В. М. Забіли, Лапинці П. П. Білецького-Носенка, Мотронівка Білозерських, Турівка М. А. Мар-кевича, «Убіжище» Є. П. Гребінки тощо).

Розвиток приватних володінь лівобережного дворянства за стратегією «культурних гнізд», розпочатий вже на історичному відрізку 1790-1820 років, відбувався впродовж усього ХІХ століття, хоча й з різним розмахом економічного та духовного життя. Наприкінці зазначеного періоду ці утворення набули обрисів «дачних помешкань», що функціонували як «нові садиби», зорієнтовані на збереження типових ознак традиційних «культурних гнізд».

У другому розділі «”Філософія” культурного простору українського садибного життя», що складається з трьох підрозділів, «культурні гнізда» лівобережного дворянства охарактеризовані як форма представництва соціо-культурних пріоритетів української знаті, середовище, де визрівали національна ідея та опозиційні настрої інтелектуальної еліти.

Комплексний підхід до вивчення діяльності володарів дворянських садиб типу «культурні гнізда» дозволяє з'ясувати, якими були їхні уподобання та як вони впливали на розвиток української культури. «Персоніфікацію» такої діяльності визначала особистість господаря, котрий створював навколо себе відповідне оточення, причому за соціокультурними наслідками функціонування «культурні гнізда» можуть бути охарактеризовані як «відкриті», чий культурний простір у репродукованих тут артефактах був доступний для суспільного загалу, та «закриті», плоди культуротворчої праці яких мали обмежене використання у соціумі.

Ознак центру культурного життя Полтавської губернії вже до середини ХІХ століття набула садиба Капністів у селі Обухівка, простір якої використовувався для літературної діяльності В. В. Капніста, влаштування аматорських сімейних вистав, реалізації численних професійних та суспільних контактів власника (тут гостювали відомі петербурзькі та московські літератори, обговорювалися декабристські політичні проекти, зберігали актуальність ідеї українського автономізму). Численні зв'язки з керівною елітою Лівобережжя, мистцями українського походження, широкі родинні стосунки забезпечували садибі, що суттєво впливала на губерніальне духовне життя, статус відкритості: як авторитетний драматург, В. В. Капніст сприяв розвою театральної справи в сусідніх маєтках, як суспільний діяч зі сформованим світоглядом, він брав активну участь у губерніальному житті.

Притулком ліберально налаштованого дворянства Полтавщини була садиба Д. П. Трощинського у Кибинцях, власник якої ініціював діяльність аматорської драматичної групи, власною поведінкою консолідуючи навколо садиби інтелектуалів-опозиціонерів. Водночас за моделлю протікання культурних процесів ця садиба зберігала ознаки представницької розважальної резиденції, залишалася вельможно-елітарною, що зумовило неоднозначність функціонування її як «культурного гнізда».

Активну участь у розвитку культурного соціуму Лівобережжя брали представники дрібнопомісного панства, зокрема, садиба у Лапинцях під Прилуками, що належала П. П. Білецькому-Носенку, стала центром опанування нових освітніх практик. У приватному навчальному закладі, який діяв у межах садиби, виховання дітей з дворянських сімей відбувалось в атмосфері «українських» зацікавлень його директора. П. П. Білецький-Носенко залишив багато історичних розвідок з доби Гетьманщини, словник та граматику української мови, етнографічні матеріали щодо народного побуту Полтавщини, але соціокультурний потенціал садиби визначився передусім тим, що базову освіту у пансіоні отримали багато знаних згодом діячів української культури.

У родових садибах сім'ї лівобережного дворянства, зокрема, де Бальменів, Закревських, надавали активну допомогу представникам молодої вітчизняної інтелігенції у збиранні етнографічних матеріалів для малярства, висвітленні українського народного побуту, проте нерідко цим і обмежувалися. Власники інших «культурних гнізд» опікувалися благодійними справами на користь народного просвітництва, розвитком наукової етнографії, колекціонуванням старожитностей, творів українського та європейського живопису, започаткуванням зібрань історичних документів, тим самим сприяючи розвитку української етнології, історіографії, музейної справи (садиби у Коровинцях В. Г. Полетики, Сварковому Марковичів, Сокиринцях Ґалаґанів, Турівці М. А. Маркевича, Чепурівці А. І. Чепи).

Діяльність дворянських сільських садиб сприяла зростанню вагомості українського чинника у духовному житті Лівобережжя, помітну роль у цьому процесі відіграла впродовж другої половини ХІХ століття садиба родини Тарновських у селі Качанівка Чернігівської губернії. Її власники підтримували розвиток народних і професійних культурно-художніх форм, розширення контактів української та російської науково-мистецької еліти: тут гостювали брати К. Є. та В. Є. Маковські, І. Ю. Рєпін, В. О. Сєров, знаходили гідні умови для праці О. О. Агін, О. І. Волосков, М. І. Глинка, П. О. Куліш, Т. Г. Шевченко, В. І. Штернберг.

Прихильник українських старожитностей, В. В. Тарновський (мол.) використав територію маєтку для облаштування приватного музею національної історії та культури, на базі якого здійснювали наукові дослідження В. Б. Антонович, В. П. Горленко, О. М. Лазаревський, Д. І. Яворницький. Підготовка і видання музейних каталогів, ініціювання археологічних розкопок та експедицій з метою розширення колекції - ці напрямки просвітницької діяльності власника Качанівки є свідченням модернізації лівобережних «культурних гнізд» ос-танньої третини XIX століття у бік соціальної ефективності, так само, як функціонування приватного музею, заснованого К. М. Скаржинською у садибі на хуторі Круглик Полтавської губернії. Круглицький музей, очолюваний науковцями-професіоналами (Ф. І. Камінський, С. К. Кульжицький), діяв як краєзнавчий науково-освітній осередок, відкритий для безкоштовного огляду. Власники садиби у Круглику фінансували місцеві археологічні дослідження, заохочували розвиток кустарних промислів та освітньої справи.

Культурна активність власників садиб Лівобережжя у пореформений час розкривала садибний простір назовні, чому сприяло, передусім, відкриття на маєткових землях художньо-технічних майстерень, діяльність яких оновлювала відношення між соціальними групами (садиби О. М. Кисіля у Дідівцях, М. М. Кочубея у Вороньках, Г. В. Семиградової у Скопцях тощо).

Активізація інтересу до української історії, до національно визначених форм побутування сприяла посиленню ознак відкритості садибного простору у маєтках різновиду «робочого кабінету», що трансформувалися у наукові філії з вивчення регіональних особливостей української культури (садиби Лазаревських на Чернігівщині). Принципи активного втручання у розвій вітчизняного духовного життя визначували перевагу атрибутів «відкритості» чи «закритості» у типах облаштування життєвого устрою садиб, логіка співвідношення між якими зумовлювалася ідеологічними пріоритетами власників, мірою співпричетності до культурно-національних покликів часу.

Принцип відкритості у життєдіяльності дворянських «культурних гнізд» для національно-свідомої частини українського суспільства став засобом вияву опозиційності щодо культурних форм, підтримуваних імперською владою, який мав розмаїті прояви: від відвертого неприйняття ідеології царського двору, відмови від виконання офіційних громадських функцій, відлюдництва до активних антиурядових дій, різних за змістом.

Демонстрація ідеологічних поглядів українськими можновладцями відбувалася у різний спосіб, нерідко облаштування родових садиб маніфестувало світоглядну позицію власників (садиби П. В. Капніста у Трубайцях на Пол-тавщині, М. П. Миклашевського у Понурівці на Чернігівщині).

Нерідко представники молодшої генерації лівобережного дворянства сприймали спадкові володіння як своєрідний наказ продовжувати родові традиції, що спонукало їх до збереження та підтримки нажитого сімейними «культурними гніздами» статусу в українському духовному житті. Багато з цих садиб протягом ХІХ століття набули ознак своєрідних центрів, де формувалися ідеї федералізму. Їхнє політичне підґрунтя було досить різним: від масонства до народництва та українофільства, але об'єднувальним фактором слугувала відданість рідному краю. Ці уподобання репрезентувалися різноманітними формами: розповсюдженням заборонених літературних творів, підтримкою товариських гуртків та несанкціонованого спілкування, реформуванням традиційних основ господарювання, просвітницькими акціями, у яких демонстративно акцентувалися відмінності, що уособлювали прикмети національного життя.

У розділі розглядається діяльність таких центрів протягом ХІХ століття: масонських садибних осередків (М. М. Новікова, Вл. В. Тарновського), садиб, пов'язаних з виявленням спектра світоглядних переконань інтелектуальної еліти Лівобережжя 1840-1860 років (володіння Лизогубів, Рєпніних та ін.), маєтків, спосіб побутування у яких визначався авторськими програмами (помешкання М. М. Ге на хуторі Іванівському, садиба у Мотронівці за часів П. О. Куліша).

Отже, відчуття необхідності відстоювати власну історико-генеалогічну окремішність спонукало представників українського дворянства Лівобережжя не тільки до збереження та відтворення у садибному житті базових для етносу прообразів, але й до використання їх як доказів докорінності національно-державницьких ідей та автономістських уподобань українських можновладців.

У третьому розділі «Українська садиба як “культурна форма” націо-нальної самоідентифікації», що складається з двох підрозділів, розглядаються національно-стильові особливості архітектурних образів та художніх форм, завдяки яким українська сільська дворянська садиба виокремлювалась як зразкова норма узагальнення та представництва ціннісних орієнтацій українства у ХІХ столітті.

У розділі відзначається, що простір українських заміських помешкань є багатоелементною структурою, яка репрезентує не тільки суспільний статус тих, кому вони належали, але й варіативність смислових прочитань та соціальних функцій, зумовлених використанням його самими можновладцями та їхнім культурним оточенням. На межі ХVІІІ-ХІХ століть відбувається переорієнтація у будівництві архітектурних комплексів садиб: старосвітські маєтки (Ґалаґанів, Дараганів, Лизогубів) поступаються резиденціям представ-ницького типу (О. А. Безбородька, П. В. Завадовського, К. Г. Розумовського), у художньо-конструктивному рішенні яких домінують образи, навіяні актуальними на той час західноєвропейськими впливами: класицизму та пізнього бароко.

Суміш стилів як провідна тенденція садибного будівництва початку ХІХ століття зумовила строкатість архітектурної палітри, що є яскравим підтвердженням експансії іншомовних культурних традицій як наслідку внутрішньої політики імперії щодо лівобережних українських територій (колонізація земель переселенцями - представниками різних етносів, у тому числі й особами з числа панівної суспільної верстви). Представницькі садиби-резиденції демонструють не тільки варіативність смаків та художніх інтересів можновладців, що представляли російські інтереси на цих територіях. Обігравання національно-історичних мотивів шляхом введення до складу архітектурних комплексів представницьких садиб «турецьких», «молдавських», «італійських», «китайських», «готичних» споруд (будівлі у маєтках О. П. Рум'янцева-Задунайського, О. О. Судієнка) у суміші з бароковими та іншими характерними для цього періоду композиційними деталями, прагнення поєднати такі елементи з традиційними архітектурно-стильовими формами свідчить про «ностальгійні» настрої лівобережних можновладців (садиби у Березовій Рудці, Хомутці).

Як наслідок, «імперські» варіанти садибного будівництва на Лівобережжі нерідко набували самобутніх рис, у яких вгадувалося атрибутивне призначення помешкань. Садибні комплекси слугували засобом доведення соціально-май-нового статусу господаря, презентували його ставлення до зразків престижного споживання, уособлювали адаптаційні спроможності власника (тлумачення маєткової архітектури як форми, що забезпечує стан усамітнення від зовнішніх втручань: палацово-парковий ансамбль у Сокиринцях).

Ще одним образним варіантом архітектурного оформлення дворянських садиб стала розбудова їх шляхом взаємодії прийомів народного будівництва та стильових форм класицизму (маєтки В. П. Гоголя-Яновського, В. В. Капніста тощо), що засвідчило збереження естетично-емоційної принадності народної культури.

Аналіз логіки співіснування архітектурних образів, репродукованих у культурному просторі сільських маєтків лівобережного панства, дозволяє констатувати «відкритість» його вже у середині ХІХ століття до апробації новаторських форм національного будівництва.

Початок цього процесу - спроби консервації /реставрації /відродження національно забарвлених архітектурних прийомів (будівля у селі Лебединці, що належало Г. П. Ґалаґану). Згодом такий «консерватизм» сприяє використанню садибного будівництва як «дослідницької території» (споруди у селі Вейсбахівка), де були створені умови для запровадження ідей «українського архі-тектурного стилю» межі ХІХ-ХХ століть (Д. М. Дяченко, В. В. Кричевський, О. Г. Сластьон).

Зорієнтованість на підтримку національних форм побутування у культурному просторі дворянської садиби спостерігається й у будівництві культових споруд, де зберігається значущість кількох складників - це благодійницька родова підтримка духовного життя за стародавніми зразками, церковно-меморіальна тема (храми у садибах Г. П. Ґалаґана у Сокиринцях, М. М. Кочубея у Вороньках тощо), культ реліквій, пов'язаних з національною історією (церква Святої Трійці у селі Іржавець), «місцевий колорит» в оформленні церковних інтер'єрів (порцеляновий іконостас Покровської церкви у селі Волокитине).

Важливим засобом виявлення світоглядного змісту культурницької діяльності власників лівобережних садиб стали сади та парки, у облаштуванні яких наявні численні запозичення з європейського досвіду паркового будівництва, але водночас спостерігаються й певні відмінності, насамперед вільний авторський вибір стильових форм та їхнє використання відповідно до традиційно української практики облаштування прихатніх територій. Поєднання садівництва з ландшафтно-парковим устроєм - типова риса розбудови «зелених» зон садиби. Використовуючи прийоми «англійського парку», володарі садиб ощадливо ставилися до насаджень, пов'язаних з історією місцевості, зберігаючи особливості природного рельєфу, посилюючи їх садовими деревами. Розбудова садово-паркового комплексу розцінювалася як особлива чеснота власника, засіб увіковічення його імені та внеску у благоустрій губернії, повіту, тому ретельно доглянуті парки прикрашали не тільки вельможні резиденції, але й садиби менш сановних дворян.

Будучи художнім витвором, сади лівобережних маєтків до кінця ХІХ століття у суспільній свідомості набули атрибутів своєрідних музейних експонатів національного досвіду паркобудівництва (дендропарк у Тростянецькій садибі, парк у Згурівці тощо).

Багатовекторність художніх інтересів, презентована архітектурно-образними формами садибних споруд Лівобережжя, створювала привабливе середовище для мистецької діяльності. Цю привабливість посилювала й традиційність мистецьких захоплень кожної дворянської родини, яка сприяла нівелюванню відмінностей між аматорством й професіоналізмом. Багато українських дворянських сімей зверталися за послугами для навчання до професійних майстрів, що забезпечувало високий рівень мистецької підготовки дворянської молоді у середовищі садиби.

Найбільшим попитом у дворянському середовищі першої половини ХІХ століття користувалося малярство. Аналіз жанрової палітри садибного живопису доводить, що, крім пейзажних форм, тут був широко представлений родинний портрет, у якому простежувалася тенденція до «консервації» традицій національної художньої практики, зокрема, стародавніх портретних технологій. Водночас такий аналіз уможливлює висновок про поступове збільшення вагомості української теми у садибному малярстві: від національно забарвленого пейзажу (твори О. Я. Волоскова, В. І. Штернберга) до соціально зорієнтованих картин садибного побуту та епізодів історичного життя українського народу (твори М. К. Бодаревського, К. Є. Маковського, І. Ю. Рєпіна).

До середини ХІХ століття, крім малярства, зберігають актуальність для культурного простору садиби різноманітні форми театральної та музичної діяльності, чому сприяло не тільки тотальне захоплення ними лівобережних панів (багато з них мали кріпацькі музичні капели, оркестри, театральні трупи), але й готовність можновладців до участі маєткових колективів у публічних громадських акціях, що відбувалися на міських професійних сценах Києва і Полтави (театральні трупи О. М. Будлянського, Д. І. Ширая), проукраїнська репертуарна політика, яка приваблювала освічену міську публіку.

У другій половині ХІХ століття зростає вага садибних аматорських театрів, які виходять за межі родинно-сусідського кола та трансформуються у форму «театру для народу» (драматичні колективи у садибах села Вороньки на Чернігівщині, села Верхня Мануйлівка на Полтавщині), з відповідним демократичним україномовним репертуаром.

Театральна справа, репрезентована у садибному середовищі, була тісно пов'язана з різними формами літературної практики, яка живилася темою «приватного життя», змістовно визначеною «натурним матеріалом», запозиченим з культурних біографій садиб, що надихали багатьох власників на письменницьку діяльність. Це сприяло формуванню у другій половині ХІХ століття суспільної думки про те, що садиба - ідеальне середовище для творчості, засіб незалежного від зовнішніх обставин існування (концепція П. О. Куліша). Отже, тенденція змін, яку віддзеркалюють трансформації, притаманні зовнішнім обрисам архітектурного оформлення садибного життя, відобразилася у фактах зростання ваги мистецьких зацікавлень лівобережного панства. Естетизація цих обрисів сприяла активізації художньої ініціативності власників садиб, розширенню кола художніх потреб та технологій їх реалізації. Адаптаційний характер цього процесу і «місцевий колорит» стали тим підґрунтям, на якому поступово визрівали умови для становлення професійних засад національної мистецької практики та образного оформлення на її основі актуального для національної свідомості змісту.

ВИСНОВКИ

Результати дослідження дали змогу зробити такі висновки:

1.Доведено доцільність вивчення дворянської сільської садиби як специфічної форми українського культурного життя ХІХ століття. Наявність у цьому явищі ознак системного характеру, їхня онтологічна та семантична самодостатність, орієнтованість функцій на визначення у контекстах різних концепцій української історії ХІХ століття підтверджує, що садиба є типовою формою соціальної самоорганізації українського дворянства, способом задоволення його потреб та виконання актуальних для нього культурних завдань на різних історичних етапах.

2.Обґрунтовано, що вивчення садиби як культурної форми дозволяє комплексно розглянути усі існуючі наукові характеристики садибної життєдіяльності та виявити у них динаміку визрівання концептуального змісту, основи для культурного самовизначення української еліти: поєднання соціального, генеалогічного, регіонально-географічного, мистецтвознавчого досвіду вивчення артефактів, що ілюструють особливості садибного способу життя, а також політичних, меценатських та освітніх проекцій, які висвітлює у ньому теорія «культурних гнізд», дало можливість визначити, що сільські дворянські садиби такого функційного типу слід вважати базовою формою підтримки та регуляції духовно-практичної активності українства у ХІХ столітті.

3.Аналіз наявних наукових концепцій діяльності садибних господарств дозволив установити їхні типові варіанти та виокремити в них історичні модифікації. З'ясовано, що традиційні помешкання козацької старшини згодом набули форм родових садиб, які паралельно існували з репрезентативними резиденціями, що виникли на початку ХІХ століття як власність імперської верхівки. Уособлюючи різні духовні запити та інтереси українського суспільства, дворянські садиби водночас створювали сприятливі умови для акумуляції нових ідей, що надавало їм статусу «культурних гнізд» як кумулятивно-інформаційних центрів, у яких збирався та опрацьовувався актуальний для українства національний досвід культурного будівництва. З'ясовано, що більшість таких центрів розташувалося на Лівобережжі, Чернігівщині та Полтавщині.

4.Виявлено, що діяльність цих центрів визначала спрямованість світоглядних орієнтирів тієї частини суспільства, життєві пріоритети якої полягали у розвитку національної ідеології. Власники дворянських сільських садиб об'єднували навколо себе однодумців з родинного оточення, керівної еліти Лівобережжя, особисто та опосередковано впливаючи на розбудову українського життя. Їхня політична активність мала різні форми: відкриті - від організації таємних товариств, благодійницьких, просвітницьких акцій, що пропагували українську історію і культуру, до презентації приватних зібрань українських старожитностей, та закриті - демонстративне відсторонення від стандартів імперського життя шляхом власного прикладу реалізації інтелектуальних та творчих дій.

5.З'ясовано, що принципи «відкритості» у життєдіяльності садибних «культурних гнізд» зумовлювали формування нових ціннісних установок у дворянському середовищі, визначальною спільною рисою яких було налаштування на відданість рідному краю, що сприяло еволюції суспільних настроїв у другій половині ХІХ століття у бік відстоювання різноманітними засобами національної та історичної окремішності та розшуків необхідних для цього доказів, як політичних, так й історичних.

6.Розглянуто форми цих доказів та їхню роль у становленні образно-стильових ідентифікацій духовного змісту, що його вкладали у «національну ідею» представники української дворянської еліти. Визначено, що саме вони сприяли збереженню та активному використанню традиційно-національних архітектурних прийомів облаштування садибного простору і засобів функційного призначення його за зразками гетьманської доби. Аналіз вживання цих прийомів дозволив простежити еволюцію стильових особливостей становлення національного досвіду будівництва та його специфічні риси: від «консервації» автентичних конструктивних схем до запровадження інновацій «українського архітектурного стилю», від актуалізації зв'язків із традиційно апробованими формами архітектури та «місцевим колоритом» до зростання ролі авторського задуму у виборі стильових форм та їх інтерпретаціях відповідно до узвичаєних принципів будівництва і ландшафтних особливостей територій.

7.Світоглядні пріоритети власників «культурних гнізд» зумовили накопичення елементів національної забарвленості у мистецьких формах діяльності - малярстві, театрально-музичній справі, презентованих тут. Садибний простір визначав жанрову палітру і тематику професійної творчості та іноді філософію самого мистецького життя («хуторянського руссоїзму», «робочого кабінету», наукової лабораторії тощо). Цей простір створював необхідні умови для розвитку засобів та прийомів мистецької діяльності, адекватних до завдань національного відродження.

8.У науковий обіг введено нові архівні матеріали, що сприятимуть подальшому вивченню способу життя в українських садибах і дозволять поглибити знання української історії та вітчизняної культури у тих, хто опановує їх як професію.

Здійснене дослідження не вичерпує можливостей застосування обраного підходу, який може бути вжитий для дослідження інших явищ української культури, що визначили формування типових рис української сільської дворянської садиби в історичному просторі XIX століття.

ЛІТЕРАТУРА

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:

1. Будзар М. М. Садибна культура України останньої третини XIX сторіччя: Микола Костомаров в садибі Киселів / М. М. Будзар // Література та культура Полісся / відп. ред. і упоряд. Г. В. Самойленко. - Ніжин: Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, 2003. - Вип. 23: Українсько-російські та білоруські мовно-літературні та культурні зв'язки. - С. 179-185.

2. Будзар М. М. Панська сільська садиба XIX ст. як культурна форма (на матеріалі Полтавщини та Чернігівщини) / М. М. Будзар // Література та культура Полісся / відп. ред. і упоряд. Г. В. Самойленко. - Ніжин: Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, 2005. - Вип. 29: Регіональна історія та культура в українському і східно-європейському контексті. - С. 230-236.

3. Будзар М. М. З історії садибної культури XIX сторіччя: маєток Скаржинських у Круглику під Лубнами як культурне явище / М. М. Будзар // Література та культура Полісся / відп. ред. і упоряд. Г. В. Самойленко. - Ніжин: Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, 2005. - Вип. 30: Культура Полісся та України в історичному, філологічно-мистецькому контексті. - С. 157-165.

4. Будзар М. М. Панська сільська садиба 1-ї половини XIX ст. як культуротворче середовище: (на матеріалі садиби Капністів в Обухівці) / М. М. Будзар // Література та культура Полісся / відп. ред. і упоряд. Г. В. Самойленко. - Ніжин: Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, 2007. - Вип. 35: Філологія, історія та культура Полісся на перетині думок. - С. 246-255.

5. Будзар М. М. Опозиційність як складова садибної культури України XIX ст. (на матеріалі Полтавщини та Чернігівщини) / М. М. Будзар // Інтелігенція і влада: громадсько-політичний наук. зб. - О.: Астопринт, 2007. - Вип. 9; сер.: Історія. - С. 28-38.

6. Будзар М. М. Простір і час садибної культури України XIX сторіччя: (на матеріалі Полтавщини та Чернігівщини) / М. М. Будзар // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства / за заг. ред. проф. П. П. Кононенка. - К.: Поліграфічний центр «Фоліант», 2007. - Т. 28. - С. 175-185.

7. Будзар М. М. Еволюція форм художнього життя у культурному просторі сільської дворянської садиби Лівобережної України XIX ст. / М. М. Будзар // Література та культура Полісся / відп. ред. і упоряд. Г. В. Самойленко. - Ніжин: Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, 2007. - Вип. 38: Регіональна історія та культура в сучасних дослідженнях. - С. 213-221.

8. Будзар М. М. Дворянська сільська садиба Лівобережної України в історико-культурному контексті XIX ст. / М. М. Будзар // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: наук. журнал. - К.: Міленіум, 2008. - № 4. - С. 111-115.

9. Будзар М. М. Дворянская сельская усадьба Левобережной Украины как тема русской и украинской мемуаристики XIX века / М. М. Будзар // Альманах КГУ. Сер.: Филологические науки. - Ялта: РИО КГУ, 2006. - Вып. 8. - C. 5-11.

10. Будзар М. М. Садиба Миколи Ге у хуторі Іванівському в історико-соціальному контексті другої половини XIX сторіччя / М. М. Будзар // Інтелігенція і влада: громадсько-політичний наук. зб. - О.: Астопринт, 2007. - Вип. 12; сер.: Соціологія. - С. 198-207.

11. Будзар М. М. Духовні скарби садибної культури України XIX століття / М. М. Будзар // Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця: матеріали VII всеукр. наук.-практ. конф., м. Київ, 29-31 березня 2006 р.: у 3 т. / за заг. ред. А. Ґ. Ґудманяна, О. В. Петренка. - К.: НАУ, 2006. - Т. 1. - С. 225-226.

12. Будзар М. М. Личностный характер как отличительный признак усадебной культуры Украины XIX века (на материале Полтавщины и Черниговщины) / М. М. Будзар // Ідентичність у сучасному вимірі: матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції. - Д.: ТОВ «Юго-восток, Лтд», 2006. - С. 336-338.