Размещено на http://www.allbest.ru

тавріЙськиЙ національний університет

імені В.І. Вернадського

курамшина ЮЛІЯ ВолодимирІвна

УДК 008.001.1Біциллі (477)

Концептуальні основи культурологічної теорії

П.М. Біциллі

26.00.01 - теорія та історія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата культурології

Сімферополь - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі культурології філософського факультету Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент Моісеєнкова Людмила Сергіївна, доцент кафедри історії Стародавнього світу та Середніх віків Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, м. Сімферополь

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, доцент Довгополова Оксана Андрійовна, професор кафедри філософії природничих факультетів Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, м. Одеса;

кандидат філософських наук, доцент Цвєтков Олександр Петрович, професор кафедри соціальної філософії Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, м. Сімферополь

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, просп. Вернадського, 4)

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.О. Кур'янова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сьогодні, коли культурологія зайняла гідне місце в українському гуманітарному полі, актуальним для її методологічного самовизначення є глибоке комплексне вивчення творчої спадщини вітчизняних мислителів початку XX століття. Зацікавлена увага до їх праць дозволить зрозуміти специфіку формування наук про культуру й особливість сучасного етапу їх становлення, виявити традиції і визначити тенденції їх подальшого розвитку, підняти престиж української науки в цілому. біциллі біографія культура культурологія

Одним з учених, що стояли біля витоків культурології, був Петро Михайлович Біциллі (1879-1953) - чудовий медієвіст, філолог, літературознавець, історик культури («культуролог» у сучасному значенні цього слова). У його творчості історія переосмислюється й обґрунтовується переважно як наука про культуру, і відповідно до цього міняється розуміння її предмета і методу. Завдання історика П.М. Біциллі вбачав не стільки в пошуку закономірностей, що діють у соціально-економічному просторі, скільки в реконструкції духовного універсуму людей різних епох і культур, у вивченні специфічних рис їх світосприймання і життєвого устрою.

Позиції, з яких учений підходив до вивчення минулого, актуальні й для сучасного культурологічного знання. Значущими і вельми продуктивними стали його спроби дослідження історичної і соціальної психології (хоча ці терміни сам учений не використовував), а також окреслення проблеми «середньої» людини. Ці ідеї набули особливої популярності у зв'язку з появою історії «ментальностей», «інтелектуальної», або «нової культурної» історії. Визнаючи людину єдиним реальним чинником історичного процесу, дослідник тим самим передбачив одне з основних положень історичної антропології. У роботах П.М. Біциллі сформульовано завдання історичного пізнання як цілісного вивчення культури, як виявлення «духу», «генія», «інтуїції» епохи, а взятий ним на озброєння метод «розуміння», «уживання» (В. Дільтей) відповідав новому розумінню предмета. У зв'язку з цим можна говорити про становлення в працях ученого теоретичної культурології. Вибрані нами для аналізу твори П.М. Біциллі («Очерки теории исторической науки», «Салимбене: Очерки итальянской жизни XIII века», «Место Ренессанса в истории культуры» та ін.) повною мірою дають можливість реконструювати культурно-історичну концепцію ученого, оскільки саме медієвістика, зайнявши провідні позиції в гуманітарному знанні на рубежі XIX-XX століть, стала головним і привілейованим полем застосування нових дослідницьких методів, своєрідною лабораторією нової історичної науки. У її полі й здійснювалися перші пошуки іншого осмислення історичного матеріалу і вироблялися культурологічні підходи П.М. Біциллі. Поза нашою увагою залишилися роботи вченого, написані на літературознавчі й філологічні теми, а також твори, присвячені євразійській проблематиці і долям слов'янства, оскільки їх розгляд вимагає окремого глибокого вивчення.

Хронологічні рамки дослідження не обмежуються часом життя вченого (1879-1953), оскільки логіка роботи передбачає аналіз історіографії кінця XIX - початку XXI століть у пошуках джерел і долі теоретичних переконань П.М. Біциллі.

Випередивши у своїй творчості багато ідей і висновків сучасної культурології, П.М. Біциллі залишається майже невідомим на батьківщині. Найбільш розробленою в історіографії є тема Біциллі-літературознавця і Біциллі-медієвіста (найчастіше на основі його «Этюдов о русской поэзии» та «Элементов средневековой культуры»), тоді як найважливіші праці вченого в царині дослідження феномену Ренесансу, проблем методології й періодизації історії культури не включені в науковий обіг. Таким чином, є актуальним проведення докладного і розгорненого аналізу проблем, пов'язаних з культурологічними аспектами творчості П.М. Біциллі, що й зумовило вибір теми, постановку мети і завдань цієї роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах наукової теми кафедри культурології Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського «Культура народів Причорномор'я» (реєстраційний номер 0101U005977). Тему затверджено на засіданні вченої ради Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (протокол № 2 від 27 лютого 2008 р.).

Мета дисертаційної роботи - реконструкція й осмислення культурологічної та методологічної концепції П.М. Біциллі, уведення наукової спадщини вченого в поле вітчизняної культурології.

Для досягнення мети поставлено такі завдання:

- охарактеризувати розвиток культурологічних ідей П.М. Біциллі в контексті його творчої біографії;

- виявити теоретичні й методологічні новації вченого у сфері наук про культуру;

- проаналізувати основні поняття, використовані в його історичних працях («дух» епохи, «душа» епохи, «середня людина»), визначити їх особливості і взаємозв'язок з подальшою творчістю дослідника;

- на основі аналізу робіт П.М. Біциллі показати його ставлення до різних течій сучасної йому методології історії;

- розглянути історико-культурологічну концепцію вченого, з'ясувати її особливості й відношення до сучасності, визначити її роль у гуманітарному полі ХХ століття.

Об'єктом дослідження стала творча спадщина П.М. Біциллі.

Предмет дослідження - концептуальні основи культурологічної теорії П.М. Біциллі.

Методи дослідження. В основу дисертаційного дослідження покладено принцип історизму, суть якого полягає в характеристиці будь-якого явища (у цьому випадку - концепції вченого) у його розвитку й у зв'язку з чинниками, що зумовили його.

У дисертації використано теоретичні та прикладні методи історіографічного і культурологічного дослідження: біографічний метод для аналізу життєвого шляху П.М. Біциллі; діахронічний метод у процесі викладу фактів наукової біографії вченого для розкриття еволюції його поглядів, з'ясування якісних змін у розробці тих або інших проблем; синхронічний метод, який передбачає сукупний аналіз двох або декількох явищ культури (зокрема наукових шкіл, переконань тих або інших дослідників) на певному етапі їх розвитку з урахуванням наявних взаємозв'язків і можливих суперечностей; метод герменевтики, орієнтований на тлумачення складних, багатозначних текстів, дозволив на матеріалі робіт ученого зрозуміти і реконструювати його культурно-історичну концепцію.

Як прикладні застосовано такі методи дослідження: проблемно-хронологічний метод - для систематизації робіт дослідників і виявлення процесу накопичення знань з аналізованої проблеми; системно-структурний метод - у процесі виокремлення зі всієї сукупності робіт найбільш типових і науково значущих для проблеми; порівняно-історичний метод - для зіставлення різних історіографічних концепцій між собою, виділення в них загального й особливого.

Не претендуючи на всебічне зіставлення ідей П.М. Біциллі з панівними теоріями того часу, орієнтуємося на згадки про них на сторінках його праць. Оцінка адекватності уявлень ученого про ту або іншу теорію в наші завдання не входить.

Наукова новизна отриманих результатів:

- уперше в українській науці подано найповнішу й цілісну наукову біографію П.М. Біциллі, прослідковано еволюцію теоретичних переконань ученого в контексті культурологічних шукань першої половини ХХ століття;

- уперше реконструйовано культурологічні основи історико-теоретичних поглядів П.М. Біциллі;

- уперше здійснено спробу пов'язати теоретико-методологічні міркування П.М. Біциллі з культурологічними інтенціями сучасних шкіл «історії ментальностей» та «історичної антропології»;

- уперше роботи П.М. Біциллі («Падение Римской империи», «Салимбене», «Игнатий Лойола и Дон Кихот», «Св. Франциск Ассизский и проблема Ренессанса») розглянуто як культурологічні тексти.

Теоретичне значення дисертації. Положення і висновки дисертаційного дослідження є внеском у розробку проблем теоретичної культурології, зокрема вони розкривають особливості формування науки про культуру у вітчизняному гуманітарному полі початку XX століття.

Практичне значення роботи полягає в тому, що отримані результати сприяють подальшому вивченню теорії та історії культури ХХ століття, а також можуть впроваджуватися в лекційних курсах з теорії, історії і філософії культури. Матеріали дослідження використані автором при читанні лекцій з теми «Історія культурологічних учень» у рамках курсів «Вступ до культурології» і «Теорія культури» на спеціальності «Культурологія» в ТНУ ім. В. І. Вернадського.

Особистий внесок здобувача. Дисертація і всі публікації написані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження пройшли апробацію при обговоренні на засіданні кафедри культурології Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, опубліковані в наукових статтях і викладені в доповідях та виступах автора на IV науково-навчальній Академії «Науки про культуру в Європі. Межі і можливості пізнання» (Меллас, лютий 2004 р.), XVIII-их, ХХ-их, XXV-их і XXVII-их міжнародних наукових читаннях «Культура народів Причорномор'я з найдавніших часів і до наших днів» (м. Сімферополь, квітень 2005 р., листопад 2005 р., квітень 2008 р., квітень 2009 р.), міжвузівській науково-практичній конференції «Соціально-філософські та політологічні проблеми розвитку сучасного суспільства» (Сімферополь, травень 2009 р.).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображено в п'яти статтях, надрукованих у провідних наукових фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертаційного дослідження. Структура й обсяг дисертації зумовлені метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, п'яти підрозділів, загальних висновків, списку використаних джерел (323 найменування). Загальний обсяг роботи - 207 сторінок, із них 176 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність вивчення теми, показано її зв'язок з науковими програмами кафедри культурології ТНУ ім. В.І. Вернадського, сформульовано мету й завдання, визначено об'єкт і предмет дослідження, методи аналізу, наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію, публікації і структуру роботи.

У першому розділі «П.М. Біциллі як історик культури: творча біографія» розглянуто біографію вченого у взаємозв'язку з його науковою творчістю з огляду на те, що поняття «особа вченого» є певною реальністю, яку визначають через призму наукової діяльності, її суб'єктивної (у даному випадку - для П.М. Біциллі) значущості й цінності.

Розділ складається з двох підрозділів, присвячених життю і творчості вченого. Хронологічним рубежем для їх розділення вибрано 1920 р. - початок вимушеної еміграції.

У підрозділі 1.1. «Становлення особистості П.М. Біциллі (1879-1920)» реконструйовано початковий етап життєвого і творчого шляху вченого - період формування особливостей його особистості і наукового мислення. Початковий досвід, характер зробленого вибору в тій чи іншій ситуації, симпатії й антипатії, що склалися в цей період,- все це позначається на подальшому творчому шляху вченого, на стилеві, спрямованості та емоційному забарвленні його таланту. Усуненню білих плям у біографії історика присвячено роботи Т.Н. Попової (Одеса), М. Велевої (Болгарія), М.А. Бірмана (Ізраїль) та ін. Проте у вітчизняній науці цілісної картини життя мислителя ще немає.

П.М. Біциллі (1879-1953) народився в Одесі в заможній сім'ї потомствених дворян, що дозволило йому здобути хорошу освіту на історико-філологічному факультеті Імператорського Новоросійського університету. Науковим наставником Біциллі став М.Е. Щепкін, від якого він сприйняв інтерес і вдумливе ставлення до питань методології, прагнення до науковості та доступності викладання.

Закінчивши навчання, П.М. Біциллі залишився в університеті «для приготування до професорського звання» і почав активну викладацьку діяльність. Колега по ІНУ В.Е. Крусман, представник петербурзької школи медієвістики, залучив Біциллі до ідей цієї школи, які полягали в цілісному розгляді явищ середньовічної культури, прагненні охопити всі взаємозв'язані сфери життя суспільства, в інтересі до проблем світогляду і світосприймання, у пильній увазі до джерел. Історик утілив ці ідеї у своїх перших великих роботах «Салимбене: Очерки итальянской жизни XIII века» та «Элементы средневековой культуры». Медієвістична культурологія П.М. Біциллі передувала багатьом темам і висновкам сучасної західної науки, розробка яких пов'язана з діяльністю французької школи «Анналів».

За політичними поглядами П.М. Біциллі був лівим лібералом і з радістю зустрів Лютневу революцію. У той же час, побоюючись можливих наслідків розгулу революційної стихії, у роки громадянської війни опинився в таборі, ворожому Жовтневій революції. У 1920 р. учений із сім'єю вимушений був покинути батьківщину.

У підрозділі 1.2. «Розробка П.М. Біциллі історико-культурної тематики в еміграції (1920-1953)» П.М. Біциллі постає вже сформованим ученим. У біографічному дослідженні етапу наукової й особистісної зрілості акценти зміщено на те, яким чином учений «творить» свою подальшу долю, оскільки особливості наукового мислення, пізнавальні засоби й можливості (науковий світогляд, теоретичні погляди, досліджувані проблеми) здатні спрямовувати хід життя та визначати подальший розвиток особистості, вбудовуючись в ієрархічну систему цінностей.

У 1920-1923 рр. П.М. Біциллі жив у Югославії, з 1924 р. - у Болгарії, де очолював кафедру загальної історії Софійського університету. В еміграції змінились орієнтири і тематика досліджень ученого: йому довелося відмовитися від поглибленого вивчення романського Середньовіччя, оскільки ця тема, з одного боку, не була актуальною для Балкан, з іншого - не вписувалася в контекст загальноемігрантського дискурсу. Накопичений досвід і знання дозволили Біциллі спрямувати наукові інтереси у сферу культурології і філології, перенести акцент на питання методології та періодизації історії. У результаті цього з'явилася низка фундаментальних теоретичних праць, серед яких важливе місце займають «Очерки теории исторической науки» (1925), де вчений сформулював власні теоретико-методологічні принципи. Серед робіт на культурологічну проблематику слід назвати відгуки Біциллі на роботу О. Шпенглера «Закат Европы». Вказавши на такі її недоліки як «самовпевненість» і «грубі фактичні помилки», Біциллі водночас відзначив багато плідних ідей Шпенглера та високо оцінив «морфологічний» підхід автора до вивчення культури. У 1933 р. вийшла в світ ґрунтовна монографія П.М. Біциллі «Место Ренессанса в истории культуры», у якій подано цілісну характеристику Відродження в його співвідношенні із Середньовіччям і Новим часом, визначено просторові й часові межі епохи. Ще однією важливою роботою П.М. Біциллі цього часу є монографія «Этюды о русской поэзии» (1926) - теоретичне дослідження в галузі літературознавства. Пізніше вийшла низка статей, присвячених проблемі національної мови («Нация и народ», «Нация и язык» та ін.). Інтерес Біциллі до філологічних проблем не був випадковим: увага вченого до літератури як сфери, що відображає «дух епохи», виявилася ще під час роботи над дисертацією. Еміграція зміцнила цю спрямованість у творчості дослідника, оскільки в умовах відірваності від батьківщини саме література набула особливого значення і стала основою культурного й національного єднання вигнанців.

П.М. Біциллі цікавиться життям російської діаспори і подіями в Росії, відгукується на них у своїх роботах, виступає з публічними лекціями перед співвітчизниками, указуючи на необхідність збереження рідної культури, що була в СРСР під загрозою знищення. У зв'язку з цим учений присвятив багато робіт творчості російських письменників - О.С. Пушкіна, М.В. Гоголя, Ф.М. Достоєвського, А.П. Чехова, І.А. Буніна та ін. Крім того, він брав активну участь у з'їздах Союзу російських академічних організацій за кордоном (РАОЗ). Можливо, у такій посиленій увазі до подій історії та культури Росії виявилося прагнення вченого зберегти національну ідентичність.

Невід'ємним складником біографії П.М. Біциллі була педагогічна діяльність, якій він присвятив значну частину свого життя. З 1924 по 1948 рр. Біциллі прочитав у Софійському університеті близько 80 курсів лекцій на культурологічні, соціологічні, філософські, теоретико-методологічні та інші теми.

Наукова спадщина вченого включає понад 30 монографій, 150 статей та приблизно стільки ж заміток і рецензій російською, болгарською, чеською, французькою, англійською, італійською, німецькою мовами. Його дослідження стосуються різних сфер гуманітарного знання: історії, культурології, історіографії, літературознавства, мовознавства, фольклористики, соціології, політології тощо. Не дивлячись на широту охоплюваних проблем, ці роботи характеризуються загальною лінією пошуку, внутрішнім логічним зв'язком і взаємозумовленістю, що дозволяє говорити про наявність у П.М. Біциллі цілісної культурно-історичної концепції.

Другий розділ «Культурологічні підходи до вивчення історії Середніх віків і Відродження у творчості П.М. Біциллі» присвячено реконструкції культурологічних переконань ученого і їх реалізації в історичних дослідженнях, присвячених західноєвропейському Середньовіччю та Ренесансу.

У підрозділі 2.1 «Питання теорії культури в роботах П.М. Біциллі» розкрито основні положення культурологічної концепції дослідника. Найповніше погляди історика виявляються в його роботі «Очерки теории исторической науки» (1925).

На рубежі XIX-XX століть інтерес до «людських» проблем характерний практично для всіх європейських історичних шкіл, оскільки саме в цей час стає очевидною специфіка гуманітарних наук, у тому числі й історії, у порівнянні з принципами й логікою наук природничих. Важливу роль в осмисленні специфічності історичного пізнання, його незвідності до природничо-наукового відіграли такі мислителі, як В. Дільтей, Г. Ріккерт і В. Віндельбанд, які запропонували для наук про культуру естетико-індивідуалізувальний метод, пізніше взятий на озброєння і П.М. Біциллі. Також на формуванні історико-філософської думки XX століття позначилась і концепція «первинної інтуїції» А. Бергсона.

«Антропологічний поворот» в історичній науці породив декілька національних варіантів, найяскравішим зразком яких став французький рух за «нову історію». Російським представником «антропологічного повороту» була Петербурзька школа медієвістики, або школа Гревса (за іменем засновника І.М. Гревса), П.М. Біциллі поділяв її ідеї та інтереси.

Історик вважав, що для кожної епохи властиві унікальні форми і прийоми мислення, що зумовлюють її внутрішню єдність, яку він називав «душею», «духом», «генієм», «інтуїцією» цієї культури. Учений виходив з того, що психічний світ людини минулого і сучасної людини різниться не тільки за змістом, але й за формою, тому може бути зрозумілим лише в конкретному середовищі власного часу людини. Таким чином, на відміну від попередньої історіографічній традиції головний наголос у вивченні історії Біциллі робив на дослідженні не зовнішніх подій, а внутрішнього світу окремої особи, чим і пояснюється його критичне ставлення до традиційних методологічних підходів, які ігнорують людський чинник в історії. При цьому П.М. Біциллі не обмежувався вивченням вершин людського духу. Навпаки, його інтерес полягав у тому, щоб показати «компромісне співіснування геніальних прозрінь з хаосом духовної емпірії і «середнім» людським матеріалом». Для нього було важливим не тільки і не стільки те, «як відбувалося насправді», але й те, як бачили свій час люди. Відповідно до цього Біциллі висунув ментально-психологічний підхід до вивчення феномену культури, що зближує його з поглядами Л.П. Карсавіна, М.І. Кареєва, І.В. Пузіно, М.С. Арсеньєва. Сьогодні ці ідеї особливо популярні у зв'язку з розвитком історичної та культурної антропології і вивченням історії ментальностей, основи яких закладені в 20-30-их роках ХХ століття представниками французької школи «Анналів». У вітчизняній науці такі ідеї відображені в роботах Ю.Л. Безсмертного і А.Я. Гуревича.

У своїх дослідженнях П.М. Біциллі наполягав на залученні всіх гуманітарних дисциплін, синтез їх пізнавальних можливостей для створення інтегрованого знання про культуру, що є актуальним для сучасної культурології. Мета робіт Біциллі - побудова синтетичного образу певної культурної епохи, а не просте перерахування суми її продуктів.

Характерною рисою творчості П.М. Біциллі є усвідомлення нерозривного зв'язку між минулим і сьогоденням: дослідник долучився до історичного процесу, хоча й належав своїй епосі. Зазвичай сучасний історик мислить, ставить питання і дивиться на інші історичні періоди інакше, ніж учені минулого. Завданням історика, на думку Біциллі, є вміння «переміститися» в чужу душу, керуючись не «безпідставним фантазуванням», а інтуїцією з її опорою на точні дані. Учений тяжіє до нового «розуміння» історії, теоретично вираженого в працях В. Дільтея, Б. Кроче і М. Вебера і духовно пов'язаного з інтуїтивізмом А. Бергсона.

У своїх працях П.М. Біциллі наполягав на розмежуванні понять «цивілізація» і «культура». Для нього культура - це сфера вільної творчості, тоді як характерними рисами цивілізації він уважав інерцію, традицію та наслідування. У цьому погляди ученого були близькими до переконань німецького історика О. Шпенглера. Біциллі робить важливе зауваження про те, що абсолютно розмежувати цивілізацію і культуру неможливо, оскільки в історичній емпірії вони «змішані» одна з одною, і чим вищою є цивілізація, тим міцніше вона закорінена в культурі. На думку вченого, абсолютно безплідно намагатися підвести трансформації культури (на відміну від цивілізації) під «закон» про прогрес, який у культурі має найімовірніше накопичувальний характер, оскільки результати духовного досвіду не старіють.

На відміну від Шпенглера П.М. Біциллі заперечував «органічну» закономірність у житті культур. Причини «злетів» і «падінь» культур учений пояснював «законом коливань історичного маятника», що значною мірою зумовлюється зміною поколінь: для кожного суспільства неминуче настає час, коли культурні цінності перестають пробуджувати творчу енергію. Услід за Шпенглером він визначав цей етап як переродження «культури» в «цивілізацію», характерні ознаки цього процесу Біциллі знаходив і в сучасному йому світі. «Цивілізація» здатна надовго заглушити «культуру», на руїнах «цивілізації» може виникнути нова за стилем культура, можливе і справжнє відродження старої культури. Дослідник вбачає відродження культури у «віднесенні» всього різноманіття цінностей до деякої верховної цінності, до того, що вище за людину як таку, а саме - до Бога. Одна культура змінює іншу тоді, коли міняється інтуїція життя, що проявляє себе у всіх сферах. Саме такі якісні зміни стали для П.М. Біциллі критерієм періодизації культурних періодів.

Для моделювання культурного синтезу певної епохи П.М. Біциллі пропонував дослідникові як першочергове методологічне завдання розробити шкалу явищ, де на перше місце помістити ті з них, які найвиразніше відбивають «дух епохи». На думку вченого, найбільш плідними для цього є дослідження в царині мови, а для вивчення «наднаціональних культурних індивідуумів» необхідно вдаватися до аналізу мистецтва. На останнє місце в цій шкалі учений ставив факти політичної та економічної історії, оскільки вони мають зовсім малий ступінь прозорості. Як зазначав П.М. Біциллі, така ієрархія чинників не є обов'язковою і визначається винятково міркуваннями доцільності.

Історичний світогляд і методологічні принципи П.М. Біциллі в основних рисах остаточно склалися в першій половині 20-х років і викладені в роботі «Очерки теории исторической науки». Вихідними пунктами його методології стали ідеї В. Дільтея, Г. Ріккерта і А. Бергсона, М. Вебера і Б. Кроче. З іншого боку, своїм прагненням створити «тотальну» історію, націленістю на вивчення людини в часі і в певній системі суспільних зв'язків, використанням міждисциплінарного підходу Біциллі зближується з деякими ідеями французької школи «Анналів». У російській медієвістиці дослідник, як уже зазначено, поділяє ідеї та інтереси Петербурзької школи середньовічної культури.

Підрозділ 2.2 «Формування образу Середньовіччя в працях П.М. Біциллі» присвячений аналізу методологічних підходів мислителя до вивчення середньовічної культури, оскільки його культурологічна концепція формувалась і викристалізовувалася саме в рамках медієвістики. Проведено докладний аналіз праць історика «Салимбене: Очерки итальянской жизни XIII века» (1916) і «Падение Римской империи» (1919), які, як уже зазначалося, до цього часу були обійдені увагою вітчизняних дослідників. Особливу увагу приділено роботі «Элементы средневековой культуры» (1919), у якій учений запропонував оригінальний підхід до вивчення історії середніх віків. Вивчення історіографії питання дозволило показати включенність ідей П.М. Біциллі в загальний контекст західноєвропейського і вітчизняного гуманітарного знання.

Монографія «Салимбене: Очерки итальянской жизни XIII в.» (1916) є першою великою роботою П.М. Біциллі, у ній виявилися такі характерні риси дослідницького методу вченого, як ретельний аналіз і зіставлення середньовічних текстів, увага до вживання термінів і до стереотипів словесної творчості, поєднання широкого погляду із заглибленням у деякі дрібні й окремі проблеми. Для Біциллі цікавим є сам Салімбене, «Хроніка» якого слугує джерелом для вивчення його особи. Автор вважає францисканського проповідника взірцем «середньої людини» - виразника духовних тенденцій свого часу. На прикладі Салімбене історик показав, як широкою масою «середніх» людей були засвоєні францисканські та іоахімітські ідеї, як трансформувалися вони в буденній свідомості людини, що стоїть на порозі Відродження, і яким чином вплинули на перехід від середньовічної статичної концепції світу до зародження історизму та «індивідуалізму». Робота П.М. Біциллі є оригінальним дослідженням з історичної і соціальної психології Середньовіччя, ідеї якого перегукуються з проблемою зв'язків «високої» і «масової» культури в сучасній науці.

Доповненням до монографії є курс лекцій «Падение Римской империи» (1919), де Біциллі віддає належне тому, що він називає «загальною історією», детально зупиняючись на демографічних, соціально-правових, політичних та економічних передумовах кризи і занепаду античного світу. Виходячи з уявлення про наявність «душі» кожної епохи, учений ставить під сумнів територіальні й хронологічні рамки цього процесу, піддає переоцінці значення в ньому такого чинника, як переселення варварських народів і поширення християнства. Багато в чому спираючись на дослідження М.І. Ростовцева та М. Вебера, головними причинами падіння Риму історик вважає внутрішній саморозклад імперії, перетворення її на «літургійну державу», відчуження влади від громадянського суспільства.

У праці «Элементы средневековой культуры» (1919) учений також виходив з визнання наявності особливого «духу», «інтуїції» в основі кожної історичної епохи, підходив до вивчення культури через особу. Середньовічне світобачення вчений розумів не як ідейне, а як психологічне явище, що дозволило йому пояснити неоднозначність поведінки середньовічного індивіда, «реабілітувати» середньовічну свідомість у її специфіці. Автор неодноразово підкреслював необхідність обліку своєрідних форм сприйняття світу і механізмів мислення в кожну епоху, потребу в аналізі вчинків людей у відповідному історичному контексті, а також в обрахунку специфічного співвідношення усвідомленого та неусвідомленого в їх поведінці.

У працях П.М. Біциллі образ Середньовіччя формувався в руслі ідей Петербурзької школи медієвістики з її прагненням побачити в Середніх віках епоху з особливим типом свідомості. В «Элементах средневековой культуры» вчений показав цілісну картину світу Середньовіччя, визначив «формулу» епохи як «універсалізм, символізм, ієрархізм». На думку дослідника, у свідомості середньовічної людини світ будується на принципах символізму та ієрархізму, оскільки кожна річ виступає символом іншої. Вершиною ієрархії і «гарантом» істинності символічних зв'язків є, на думку вченого, Бог. Таким чином, Біциллі реконструює середньовічну культуру як єдину світоглядну систему, силове поле якої сформувалося навколо ідеї Бога через встановлення ієрархічного та символічного зв'язку між земним і трансцендентним світами. Ще однією характерною рисою середньовічного світовідчування вчений уважав «нерухомість» світу, його статичність, що робило людину середніх віків несприйнятливою до життєвого ритму. З урахуванням морфології культури Біциллі вважав, що світосприймання епохи виражається в просторовій стихії архітектури. На його думку, готичний собор постає втіленням «ідеальної подібності того світу, про який марило середньовіччя», - «царства нічим не порушуваної гармонії, вічно триваючого повного консонансу». Зародження ж історизму Біциллі пов'язує з ученнями середньовічних містиків, оскільки вони поклали початок жанру автобіографії як історії власної душі.

Можна сказати, що «Элементы средневековой культуры» - одна з перших культурологічних, у сучасному значенні, робіт російської гуманітарної науки ХХ століття. У ній закладено підходи до вивчення Середньовіччя через осмислення «духу епохи», що визначає внутрішню єдність і своєрідність часу. Згідно з цим П.М. Біциллі розумів культуру не як суму різнорідних феноменів, а як цілісність, пронизану загальним принципом. Дослідник, як и деякі інші російські історики (Л.П. Карсавін, О.А. Добіаш-Рождественська) позбувалися стереотипів сприйняття Середньовіччя як «темного», «похмурого» часу.

Схожі тенденції в європейській науці були властиві роботі Й. Хейзінги «Осень Средневековья» (1919), а також працям представників школи «Анналів» (Ж. Ле Гоффа, Ж. Дюбі). У вітчизняній історіографії після Жовтневої революції почало посилюватися марксистське трактування феодальної історії. Тільки в 70-их роках минулого століття в радянській історіографії відродивсь інтерес до культурного життя Середньовіччя, намітився методологічний поворот від марксистського соціологізування і політизування історико-культурної проблематики до осягнення внутрішньої логіки розвитку культури. Культурознавчий аналіз здійснювався через такі поняття, як «образ світу», «картина світу», «стиль епохи», «менталітет» (С.С. Аверінцев, Д.С. Лихачов, Г.К. Вагнер, А.Я. Гуревич).

Таким чином, стає очевидним, що роботи П.М. Біциллі багато в чому передбачили подальший розвиток наук про культуру, а можливо, і вплинули на нього. Загострений інтерес до історії людського духу, історії ментальностей, історичної психології супроводиться збільшенням кількості досліджень і наукових шкіл, у контексті яких твори Біциллі особливо актуальні.

У підрозділі 2.3 «Полеміка про Ренесанс: позиція і концепція П.М. Біциллі» зроблено спробу реконструювати погляди історика на явище Ренесансу в культурі Західної Європи на підставі аналізу його робіт, присвячених цій проблематиці: «Игнатий Лойола и Дон-Кихот. К вопросу о происхождении «Нового времени» (1925), «Св. Франциск Ассизский и проблема Ренессанса (1226-1926)» (1927), «Место Ренессанса в истории культуры» (1933). Дослідження історіографії питання дозволило виявити новаторські ідеї П.М. Біциллі в цій сфері.

У працях П.М. Біциллі Ренесанс постає цілісною культурною системою, що не зводиться ні до Середньовіччя, ні до Нового часу. Його джерела (але не причини) він вбачає вже в особі святого Франциска Ассизького і в характері францисканського руху. На думку історика, саме цей Орден став лоном, у якому сформувався новий соціальний тип з такими ознаками, які незабаром виявляться в «людині Ренесансу». «Відкриття світу», тобто розширення меж відомого тоді на Заході «всесвіту», - це значною мірою справа францисканських місіонерів. Полемізуючи з істориками, що стояли на позиціях радикального розриву Відродження із Середніми віками і ствердження чільної ролі античної спадщини в культурі епохи, П.М. Біциллі наполегливо проводив думку про початок формування деяких рис Ренесансу в традиціях францисканського руху, внаслідок чого історико-культурна перспектива, намічена в його роботах, виступає новаторською і цікавою.

Фундаментальною в дослідженні епохи Відродження є робота П.М. Біциллі «Место Ренессанса в истории культуры» (1933). У ній історик показав те, що вважав найбільш характерним для «духу», або «генія», епохи Відродження, який виявився в особах найбільших представників культури епохи - Данте, Петрарки, Боккаччо, Миколи Кузанського, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело та інших. Характеризуючи Відродження як «світ творчо саморозкривальних форм, який безперервно постає», Біциллі досліджував його з погляду історичної динаміки, це відбилось і на структурі роботи, і в назвах розділів (наприклад, «Розквіт», «Результат»). Новими рисами, що лягли в основу культури Ренесансу, були, на думку вченого, індивідуалізм, здатність переживати ідеї як конкретні величини, здатність переживати самого себе як конкретну особу, цінування особистого начала. Ці тенденції П.М. Біциллі виділив у творчості Петрарки, Данте і Боккаччо. Власне ж Ренесанс, на його думку, починається тоді, коли на шляхах подолання інтелектуалізму дух знаходить нові методи для вироблення нового, цілісного світоспоглядання, для створення нової ієрархії цінностей, нового розуміння людини, Бога і Космосу. Представники епохи сприймали світ як закінчене ціле, витвір мистецтва, досконалість якого полягає в його красі. Його автор - Бог - мислився як довершений художник з нічим не обмеженою волею. Як у геніальному творінні, у світі немає і не може бути нічого зайвого, всі речі і люди в ньому унікальні й необхідні. Така необхідність виражається ренесансним поняттям «virtu», домінанта якого виводиться істориком з однокореневого слова «віртуоз». З цієї точки зору людина Ренесансу, на думку Біциллі, ще залишається статичною, однобічною, оскільки її «virtu» не дозволяє їй змінюватися разом з динамічним світом.

П.М. Біциллі вважав, що дух епохи повною мірою виявляється формулою Відродження «відкриття світу і людини». «Відкриття» людини полягає в усвідомленні її призначення як творця. Таке розуміння суті людини спричинило і «відкриття» світу як системи сил, яке спочатку виявилось у сфері історико-політичних досліджень Н. Макіавеллі, а під кінець епохи - і в натурфілософії Дж. Бруно. Цей погляд, з одного боку, залишив людину наодинці з Богом, що спричинило усвідомлення трагічності буття, з іншого - відкрив шлях раціоналізму Нового часу. Мінливе світовідчуття призводило, на думку вченого, до «виродження Відродження» в Італії. В інших країнах, що зазнали більшого чи меншого впливу італійського Ренесансу, протікає інший процес - переродження Ренесансу в культуру, символом якої став Фауст Гете - особа творча, діяльна і динамічна. Хоча ці культури схожі своєю «матерією», вони, на справедливу думку Біциллі, абсолютно різняться своєю «інтуїцією».

За всіма різноманітними проявами «Ренесансу» П.М. Біциллі бачив одну загальну «інтуїцію» життя і наполягав на визнанні її специфічним італійським фактом культури. У культурному відношенні решта країн Європи в період розквіту італійського Відродження переживала те, що в сучасній науці отримало назву «осінь середньовіччя». Подальший розквіт цих країн учений пов'язував як із засвоєнням окремих елементів ренесансної культури, так і з подоланням її в цілому.

Розглянуті роботи П.М. Біциллі мають полемічний характер і спрямовані проти представників німецької культурології (Ф. Ніцше, Я. Буркхардта, О. Шпенглера), що пропонували, з точки зору історика, недозволенно осучаснений образ епохи. Учений наполягає на тому, що епоха Відродження є такою ж унікальною у своєму культурно-історичному значенні, як є унікальною і ренесансна людина, яку не потрібно трактувати ні з відставанням, ні з випереджанням. У сучасній культурології близький підхід відзначаємо в роботах таких дослідників, як В.Ф. Шаповалов, С.С. Піскунова, М.С. Каган.

Міркування П.М. Біциллі про суть культури Відродження, його бачення епохи в цілому характеризується цілісністю й оригінальністю. Концепція Ренесансу П.М. Біциллі практично не схожа на жодну з традицій сприйняття цього неоднозначного явища в історії світової культури і важко піддається класифікації. На наш погляд, це пов'язано з недостатнім вивченням творчої спадщини історика, повільним входженням його праць у контекст сучасної культурологічної думки.

ВИСНОВКИ

У висновках подано загальний підсумок роботи:

1. у результаті вивчення історичних праць П.М. Біциллі реконструйовано культурологічні й методологічні переконання вченого, обґрунтовано його погляд на історію як науку переважно про культуру;

2. творчість і наукові дослідження Петра Михайловича Біциллі нерозривно пов'язані з особливостями його життєвого шляху. На батьківщині (в Одесі) Біциллі зарекомендував себе як перспективний історик-медієвіст. В еміграції через низку об'єктивних причин йому довелося відмовитися від поглибленого вивчення романського Середньовіччя, але накопичений досвід і знання уможливили спрямування наукових інтересів у сферу культурології, теорії історії, філології;

3. роботи П.М. Біциллі охоплюють широке коло проблем, однак їм властива загальна лінія пошуків, внутрішній логічний зв'язок і взаємозумовленість, що дозволяє говорити про наявність у вченого цілісної культурно-історичної концепції, яка в основних рисах склалася до середини 20-х років ХХ ст. і залишалася незмінною протягом всієї творчої діяльності. Змінювалися лише тематичні площини досліджень, що пояснюється умовами життя й особистими інтересами мислителя;

4. П.М. Біциллі розглядає історію через призму культури, визнаючи їх аспектами єдиного живого процесу. Кожна культура для нього - «індивідуум», якісну ознаку якого становить єдність «душі» як сукупності унікальних форм і прийомів мислення. Предметом історії й основою її періодизації для П.М. Біциллі є ставлення людини до світу і до Бога, що виражається в її переживаннях і творчих виявах, у відбитті й трансформації ідей у буденній свідомості людини. У зв'язку з цим увага переноситься на суб'єкт історичного процесу і його світосприймання. Вченого цікавить внутрішній світ як геніїв, так і «середньої» людини. Зміна однієї епохи іншою відбувається, на думку П.М. Біциллі, тоді, коли міняється «інтуїція» життя (сприйняття «матерії» культури у свідомості людей). Крім того, у своїх роботах дослідник розкриває найважливіші питання культурології: закономірності в житті культур, прогресу в культурі, співвідношення «культури» і «цивілізації», розглядає інші гуманітарні проблеми сучасної йому епохи;

5. у методології П.М. Біциллі формується новий підхід до вивчення історії, спрямований на цілісну реконструкцію світосприймання людей минулих епох, яке відрізняється від свідомості сучасної людини. Саме цим зумовлена специфіка пізнавального методу вченого («уживання», «розуміння»), особливості його роботи з історичними джерелами. Оскільки, на думку вченого, завдання історика - зрозуміти «душу» певної епохи та її особливості, то основними методологічними прийомами Біциллі вважає естетико-індивідуалізуючий метод і метод «уживання», він розширює методологічну базу шляхом залучення даних суміжних гуманітарних наук, а також пропонує створення шкали явищ культури для моделювання історичного синтезу. Наполягаючи на безперервності історичного процесу, дослідник, проте, закликає вивчати культури «в них самих», а не в їх співвідношенні з культурами інших епох;

6. П.М. Біциллі осмислював суть, завдання і методи історії в руслі спільного майже для всіх історичних шкіл кінця XIX - початку ХХ ст. процесу «антропологізації» гуманітарного знання, що став реакцією на кризу науки, викликану посиленням позитивістських тенденцій. П.М. Біциллі підтримав нове історичне розуміння, теоретичні основи якого викладено в працях В. Дільтея, Б. Кроче, Р. Ріккерта, М. Вебера, А. Бергсона й особливо в проблематиці французької школи «Анналів», однак деякі проблеми учений розробляв незалежно від західних колег (наприклад, реконструкцію історичної та соціальної психології, історичний синтез). Дослідник також поділяв основні положення Петербурзької школи медієвістики (школи Гревса) як російського представника «антропологічного повороту» - сприйняття цілісності історичного і культурного просторів, прагнення реконструювати епоху у всіх її зв'язках, вивчення психологічного світу представників епох, визнання історії як безперервного процесу;

7. новий підхід і методологія вироблялися вченим у працях, присвячених середньовічній історії. Так, на основі тексту «Хроники» Салімбене вчений у роботі «Салимбене: Очерки итальянской жизни XIII века» (1916) моделює свідомість «середньої» людини цієї епохи і реконструює її картину світу. У праці «Элементы средневековой культуры» (1919) Біциллі також відходить вид дослідження цього періоду в рамках методології історичної науки і пропонує новий спосіб осмислення епохи через реконструкцію світосприймання людей Середньовіччя. Автор наголошує на принциповій «інаковості» середньовічної свідомості, що полягає в її прагненні до універсалізму, символізму та ієрархізму. Ще однією істотною характеристикою середньовічного мислення, на думку автора, є його «статичність» (або «неісторичність»), що виражалося в сприйнятті світу як готового результату. Все це і визначає, на думку Біциллі, «дух» епохи. Розробки вченого в царині історичної та соціальної психології змінювали стереотипи сприйняття Середніх віків як «темного», «похмурого» часу і були новаторськими для початку ХХ століття;

8. пізніші роботи П.М. Біциллі, присвячені культурі Відродження, побудовані на тій же концептуально-методологічній основі - осягнення «душі» епохи через відтворення світосприймання її видатних представників (тут позначилася специфіка Ренесансу як «культури інтелігенції»). У працях П.М. Біциллі Відродження постає цілісною культурною системою, що не зводиться ні до Середньовіччя, ні до Нового часу. Проте, заперечуючи ідею радикального розриву епохи із Середніми віками, учений першим у вітчизняній науці вказав на джерела Ренесансу, якими є особа святого Франциска Ассизького і характер францисканського руху. Основу культури Відродження складали індивідуалізм, здатність сприймати ідеї як конкретні величини, здатність усвідомлювати себе як конкретну особистість, «virtu» (доблесть, гідність, призначення). «Дух» епохи повною мірою виразив себе у «відкритті» людини як творчої сили і світу як гармонії форм. Подальше «відкриття» світу як системи сил зумовило виродження культури Ренесансу в Італії і переродження її в раціоналізм Нового часу в країнах Північної Європи. Концепція Ренесансу П.М. Біциллі не схожа на жодну з традицій сприйняття цього явища в історії світової культури. У сучасній історіографії найбільш близькими до підходів ученого є погляди таких дослідників, як В.Ф. Шаповалов, С.С. Піскунова, М.С. Каган;

9. концепція П.М. Біциллі з його сприйманням життя як цілісності у всьому розмаїтті конкретних проявів, із пошуками в цих проявах загального сенсу та єдності актуальна й тепер. Постановка вченим проблеми вивчення психології і народної культури Середньовіччя уможливила багато сучасних підходів до вивчення культури цієї епохи. Ці ідеї стали особливо популярними у зв'язку з розвитком історії «ментальностей» і досліджень «інтелектуальної», або «нової культурної», історії. Використання принципу осягнення минулого і сьогодення через особистість дозволяє зарахувати П.М. Біциллі до піонерів історичної антропології. Ідея синтезу пізнавальних можливостей гуманітарних дисциплін для створення інтегрованого знання про культуру є основоположною в сучасній культурології. Методика дослідника є істотним внеском у становлення і розвиток методології наук про культуру. Інтерес ученого до культури, тенденція до сприйняття історії через її призму, висловлені ідеї і запропоновані підходи ставлять П.М. Біциллі біля першоджерел сучасного культурологічного знання.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Курамшина Ю.В. Творчество Петра Михайловича Бицилли в отечественной историографии / Курамшина Ю.В. // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2005. - № 68. - С. 20 - 23.

2. Курамшина Ю.В. Культурологические подходы к изучению истории Средневековья в творчестве П.М. Бицилли / Курамшина Ю.В. // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2007. - № 111. - С. 146 -149.

3. Курамшина Ю.В. Вопросы теории культуры в творчестве П.М. Бицилли / Курамшина Ю.В. // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2008. - № 135. - С. 67 - 70.

4. Курамшина Ю.В. Концепция Ренессанса в творчестве П.М. Бицилли

/ Курамшина Ю.В. // Гiлея. - Київ, 2009. - № 22. - С. 265 - 272.

5. Курамшина Ю.В. Франциск Ассизский и истоки Возрождения в творчестве П.М. Бицилли / Курамшина Ю.В. // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2009. - № 163. - С. 76 - 79.

анотаціЇ

Курамшина Ю.В. Концептуальні основи культурологічної теорії П.М. Біциллі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата культурології за фахом 26.00.01 - теорія та історія культури. - Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського. - Сімферополь, 2009.

Дисертаційне дослідження присвячене реконструкції й осмисленню культурологічної теорії П.М. Біциллі в контексті його творчої біографії та культурологічних шукань ХХ століття. На матеріалі робіт, присвячених культурі Середньовіччя і Ренесансу, виявлено культурологічні основи його історичної концепції, визначено їх джерела й особливості.

Актуальність вивчення творчої спадщини П.М. Біциллі для сучасного культурологічного знання визначається специфікою дослідження історії через призму культури і реконструкцію духовного універсуму епохи. У працях П.М. Біциллі осмислюються найважливіші питання культурології: вивчення культури «зсередини» методом «уживання» і «розуміння», закономірності розвитку культури, культурний прогрес, співвідношення «культури» і «цивілізації».

Положення і висновки дисертаційного дослідження дозволяють зрозуміти специфіку формування наук про культуру й особливості сучасного етапу їх становлення, визначити тенденції їх подальшого розвитку, підняти престиж української науки в цілому.

Ключові слова: культурологія, культура, теорія культури, методологія, періодизація, медієвістика, Середньовіччя, Ренесанс.

Курамшина Ю.В. Концептуальные основания культурологической теории П.М. Бицилли. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата культурологии по специальности 26.00.01. - Теория и история культуры. - Таврический национальный университет им. В.И. Вернадского. - Симферополь, 2009.

Диссертационное исследование посвящено реконструкции и осмыслению культурологической теории П.М. Бицилли. Актуальность исследования обусловлена необходимостью изучения творческого наследия русских мыслителей начала XX века, внесших существенный вклад в становление и развитие методологии наук о культуре.

В работе прослежена творческая эволюция П. М. Бицилли в контексте биографии, определены ключевые моменты в формировании особенностей его научных воззрений и интересов. При этом понятие «личность ученого» рассматривается автором как некая реальность, описываемая через призму научной деятельности, ее субъективной значимости и ценности.

На основании анализа текстов работ П.М. Бицилли, посвященных теоретическим проблемам исторической науки, выявлены культурологические основания историко-теоретических воззрений ученого, реконструирована его культурологическая концепция, проанализированы основные понятия, используемые ученым («дух» эпохи, «душа» эпохи, «средний человек» и др.), определена их специфика и взаимосвязь с последующим творчеством, показано отношение Бицилли к различным течениям современной ему методологии истории. Концепция П.М. Бицилли рассмотрена в контексте культурологических исканий ХХ века, что позволило выявить ее истоки (В. Дильтей, Б. Кроче, М. Вебер, А. Бергсон, школа «Анналов», Петербургская школа медиевистики), показать особенности и соотнести с культурологическими интенциями современных школ («история ментальностей» и «историческая антропология»).

Становление культурологической концепции П.М. Бицилли показано на материале работ ученого, посвященных истории Средневековья, так как именно в поле медиевистики осуществлялись первые попытки иного осмысления исторического материала, вырабатывались новые подходы и методы на рубеже XIX-XX веков. Дальнейшее развитие теоретико-методологических установок П.М. Бицилли прослежено на материале его работ, посвященных ренессансной проблематике. Обращение к историографии Средневековья и Возрождения позволило выявить специфику, истоки и судьбы воззрений ученого на эти периоды.