У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано. У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано об`єкт, предмет, мету й завдання дослідження, викладено методологічні засади й методи вивчення, подано огляд джерел за обраною темою, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення; висвітлено інформацію про апробацію результатів дисертаційного дослідження та публікації.

У розділі 1 "Джерела і розвиток церковно-музичної освіти в Україні від давнини до початку ХХ ст." осмислюються особливості маловідомої ділянки в історії музичної освіти України від Княжої доби до початку ХХ ст. Виокремлюється процес формування освіти і шкільництва у Галичині австрійського періоду, як важливої ділянки церковного мистецтва в контексті розвитку української культури.

1.1. Витоки шкільництва в Україні. Освітня система та школа були важливими чинниками формування української культури і ці процеси віддавна перебували під особливим патронатом Церкви. Перші навчальні заклади, де засвоювалося та шліфувалося мистецтво церковного співу організовувалися при монастирях та церквах: як, наприклад, Києво-Печерський монастир чи Десятинна церква у Києві (ХІ). Завдяки старанням багатьох митрополитів, єпископів і священиків була створена відповідна система катедральних і монастирських шкіл, в яких головне місце відводилося навчанню церковного співу. Завдяки впровадженню у літургійну практику українських богослужбових нотолінійних збірників - ірмологіонів, церковно-музична освіта досягла однієї з найбільших вершин у ранньомодерну добу. Саме той час відзначається особливим розквітом церковного співу, що прямо пов'язано з добре налагодженим музичним навчанням. Добрим прикладом є середовище братських шкіл, колегіумів, академій, чи, навіть, театру, що збагачувало життя учнів і також сприяло кращому засвоєнню ними нових складних форм церковного співу. Надалі такі освітні форми і тенденції стали основою розвитку галицької музично-церковної практики.

1.2. Освіта і шкільництво Галичини австрійської доби. Період кінця ХVІІІ - початку ХХ ст. в Галичині вкладається у рамки австрійського панування (1772-1918). Цей час є важливим етапом розвитку українського мистецтва, усвідомлення національної самобутності, зокрема, у музичному мистецтві та освітньому русі, а однією із важливих ознак культури цього часу постає її поступова секуляризація. Як наслідок, загострилася суперечність між давніми формами церковно-музичної освіти та новими потребами, що зумовило пошук нових досконаліших освітніх форм і навчальних методик для підготовки висококваліфікованих кадрів.

Реформаційні процеси в Галичині традиційно очолювала церковна еліта, оскільки саме в середовищі сакрального мистецтва впродовж багатьох століть розвивалося професійна музика. Водночас у священичих домах розвивалося світське аматорське мистецтво, що й породило специфічний характер розвитку галицької культури, де ініціаторами новаторських світських явищ часто виступало духовенство. Про це свідчить організація проводу "Головної Руської Ради", видання першого україномовного часопису в Галичині "Зоря Галицька", альманаху "Русалка Дністровая", запровадження національно-культурних товариств, політичного руху і створення політичних партій, видавничої справи і журналістики Велика активність спостерігалося і в музичному мистецтві, де зусиллями священиків Михайла Вербицького та Івана Лаврівського, Павла Любовича та Порфирія Бажанського, Ізидора Воробкевича та Віктора Матюка, Максима Копка та Івана Кипріяна, Остапа Нижанківського та Йосифа Кишакевича розвивалися світські музичні жанри, музичний театр, створювалися музичні товариства й видавництва, музична критика, формувалося музикознавство, врешті музичне шкільництво.

Важливим етапом розвитку музично-церковної освіти була праця над створенням і розвитком відповідних навчальних закладів. Назагал, за австрійської доби в Галичині була сформована досить широка і добре структурована від нижчих до вищих шкіл сітка освітніх закладів - від розгалуженої мережі початкових державних шкіл у селах і містечках до університету та гімназій. У цьому середовищі єпископи зобов'язували священиків творити дяківські школи і з цього приводу Перемишльська консисторія видала ухвалу з закликом до священиків створювати парафіяльні школи (1815), які збереглися в Галичині аж до Першої світової війни. В парафіяльних школах навчання співу мало, насамперед, практичне спрямування: учні мали змогу співати у церкві протягом року, як в будні дні, так і в неділі та свята. Візитації вищих духовників дійшли висновку, що для кращого рівня освіти необхідно мати добре підготованих вчителів. Про це було повідомлено в куренді від 25 квітня 1817 р. і на цій основі було прийнято ухвалу про відкриття у Перемишлі Дяко-учительського інституту.

Підсумовуючи в цілому практику національного виховання української молоді в галицькому шкільництві, слід наголосити, що зусиллями духовенства і народних вчителів здійснювалась велика практична робота у напрямку розвитку освіти в Галичині, де музика і спів займали важливе місце.

У розділі 2 "Церковний спів в освітніх закладах Галичини кінця XVIII - початку ХХ ст." детально досліджуються освітні заклади, в яких викладався церковний спів, розглядаються особливості навчальних методик і програм, а також особистість вчителя у навчальному процесі.

2.1. Дяк і дяко-вчитель - професійний стан і соціальний статус. Досліджується професійний стан дяків і їх соціальний статус - як в Україні взагалі, так і, зокрема, в Галичині австрійської доби. Вивчається ґенеза поняття "дяк" з позиції освіченості особи в історичному контексті, оскільки саме дяки були писарями і діловодами у давніх канцеляріях поруч із відправленням церковних служб. Вони переписували богослужебні та інші книги, літописи, служили канцеляристами у Генеральній військовій канцелярії, полкових та сотенних урядах, маґістратах, парохіяльних урядах тощо; багато зробили для розповюдження грамотності у найширших верствах народу, прислужилися на ниві літургійного співу і тривалий час були єдиними музично грамотними особами не лише в Українській Церкві, але й поза її межами. Дяки багато століть були основними освітніми провідниками, в Галичині у XIX ст. виникла похідна синкретична форма на означення цієї поєднаної дяківської діяльності та вчительської - дякоучитель.

2.2. Парафіяльні дяківські школи - історія, програми, форми навчання. У XIX ст. в Галичині освітою народу продовжувала піклуватися Церква, яка заснувала порівняно велику сітку так званих парафіяльних шкіл, утримуваних переважно місцевим священиком і громадою. Зміст і характер таких шкіл не був надто регламентованим і часто залежав від місцевого пароха та дяка, на якого покладалися вчительські обов'язки. За шкільною реформою 1777 р. було створено три типи шкіл: однокласні церковно-парафіяльні з навчанням рідною мовою; у невеликих містах так звані тривіальні трикласні школи; у більших містах - окружні або нормальні 4-класні школи з навчанням німецькою мовою. Керівництво школами здійснювали крайові шкільні комісії, у повітах - декани, а по селах - парохи.

З 1855 року церковний спів був визнаний основним предметом, у шкільних приписах вказувалось, що шкільна наука починалася і закінчувалася співаною молитвою, учні щоденно в означений час перебували на літургії, де співали гімни і пісні смирення. В окремих школах вивчали писання нот, щоб кожний після закінчення курсу науки отримав значний запас церковних і світських співів. Тож парафіяльні школи були основною освітянською ланкою для підготовки дяківських і церковно-співочих кадрів. Тут виробилися оптимальні методи і форми навчання; у цьому середовищі найповніше плекався всенародний спів - самолівка та єрусалимка.

Першою кафедральною школою власне музичного спрямування була школа при перемишлській катедрі св. Івана Хрестителя, яку заклав 1828 року єпископ Іван Снігурський, саме тут були виховане перше покоління галицьких композиторів нового часу - Михайло Вербицького та Івана Лаврівського.

У пастирських посланнях українських владик Максиміліяна Рилла, Андрія Бачинського, Михайла Левицького, Івана Снігурського, Андрея Шептицького часто йшлося про розвиток шкільництва, їх окремі розпорядження заклали і зміцнили фундамент українського шкільництва в Галичині.

2.3. Дяко-учительський інститут у Перемишлі. З початком XIX ст. ширші освітні ініціативи започаткувала Перемишльська єпархія. Саме тут виникає перша в Галичині і добре розбудована, з серйозною освітньою програмою школа церковного співу - Дяко-учительський інститут, який досить швидко став головним осередком виховання професійних церковно-музичних кадрів, і не лише в Галичині, але й за її межами. Вихованці школи працювали у Львівській і Станиславівській єпархіях, на Буковині та Закарпатті, виїжджали на Волинь і Холмщину. Тому цілком закономірно, що саме у Перемишлі за активної участі вихованців Дяко-учительського інституту наприкінці 20-х років був створений хор, вишкіл якого дуже швидко досяг високого професійного рівня, а його найздібніші учасники і солісти Михайло Вербицький та Іван Лаврівський згодом відродили національні професійні основи української музики, а також сформували так звану перемишльську композиторську школу.

На основі джерельних матеріялів в параграфі висвітлюється історія заснування Дяко-учительського інституту, його педагогічний склад та визначальні засади навчальних програм. Основний навчальний напрямок охоплював як власне співочо-музичний вишкіл, так і загально-освітні предмети. До складу музичних дисциплін входили також виховання голосу і музичної грамоти, вивчення церковно-музичного репертуару, опанування навиками регентства. Основним практичним посібником були нотні Ірмолої з Перемишлської єпархії, на сторінках яких збереглася велика кількість покрайніх записів навчального змісту.

Від часу свого заснування й до 19З 9 року Дяко-учительський інститут у Перемишлі займав одне з чільних місць у справі виховання дяків і вчителів парафіяльних шкіл цілого краю.

2.4. Церковно-співоча школа у Станиславові. В останні два десятиліття XIX ст. у Станиславові виникла міцна церковно-співоча школа, яка готувала професійні кадри для парафій усієї єпархії. Її засновником і керівником був диякон місцевої катедри і регент Ігнатій Полотнюк. Він першим у Галичині, та й в усій Україні, зорганізував церковних співців у своєрідну професійну спілку і розпочав видавати її друкований орган - тижневу газету "Дяківський глас". Завдяки його праці справа церковного співу помітно покращилася, а керований ним церковний хор при Станиславівській катедрі швидко став одним з найкращих у Галичині. З навчальною метою Ігнатій Полотнюк видав посібник церковного співу Напівник (1902).

Діяльність Дяківського Товариства Станиславівської єпархії вперше у Галичині зуміло об'єднати дяків, а створення спеціального органу, що був трибуною їх поглядів, переконань і вимог перед суспільством і державою стало реальною основою і для покращення методів освіти. Це безумовно впливало і на сам церковний спів, на підвищення фахового рівня дяків, на самоусвідомлення дяківським станом важливості своєї місії у церковній та освітній ділянках.

2.5. Персоналії та біограми. Дослідження питання розвитку церковно-співочої і дяківської справи в Галичині грунтується на виявленні персонального складу дяків і дякоучителів. Це дає можливість зрозуміти і пізнати їх освітній і культурний рівень, форми громадської діяльності і матеріальний стан, шляхи формування дяківської науки. Такий матеріал дозволяє також локалізувати дяківські школи, центри та осередки.

У параграфі викладено значний фактичний матеріал про галицьких дяків, які належали до нижчого чину служителів церкви і були найміцнішою та найширшою зв'язуючою ланкою між духовенством і народом. Велика увага визначається матеріалами, зібраними і опублікуваними Порфирієм Бажанським, де відтворені цікаві події, пов'язані з дякоучительською справою, атмосфера, в якій жили і працювали дяки-подвижники народної освіти і церковного співу. Біограми окремих персоналій також містять відомості про особистість дяковчителів, що все життя посвячували справі народного просвітництва і розвитку музично-церковної освіти серед найширших верств народу. Абсолютна більшість цих матеріялів уперше вводиться у науковий обіг.

У розділі 3 "Навчальний процес у дяківських школах: курси, програми, методика". Окреслюються практичні засади навчання церковного співу, що зберігали як давні форми, зокрема, навчання за нотними ірмологіонами, що зберігало тяглість давньої практики церковно-музичної освіти, так і нові, що забезпечували новостворені посібники.

3.1. Нотний Ірмолой як давня школа церковного співу. Практика давньої форми навчання церковного співу за нотолінійними ірмологіонами була прикладом тісного переплетення власне навчальних завдань з практикою літургійного співу. Така методика базувалася, насамперед, на досконалому опануванні літургійним матеріялом. Тому в Україні, як і в Галичині, постійно створювалися нові рукописи і друки. З навчальною метою до ірмолоїв нерідко вписували спеціальні співочі азбуки, на зразок візантійський пападиків, які зосереджували увагу на власне музично-теоретичних питаннях, а тексти піснеспівів споряджалися різними ремарками, що пояснювали їх суть і призначення. Цікавими є різноманітні приписки учнів, в яких йдеться про дяківські школи, дякоучителів, форми і методи шкільної практики, в яких учні часто засвідчують свідоме відношення до навчання і церковного співу.

У параграфі детально висвітлюється значення ірмологіонів як основних практичних посібників з музичної грамоти, розглядаються методи навчання, що сформувалися протягом кількох попередніх століть і в XIX ст. залишалися актуальними. За ірмологіонами учні вивчали основи музичної грамоти й елементарної теорії музики, засвоювали репертуар богослужбових піснеспівів, опановували порядок їх застосування на різних церковних відправах; також опановували вокальну техніку та вивчали напам'ять основний поспівковий фонд, засвоювали специфічні церковно-музичні засоби - вміння співати у певному гласі, спів на подобен. В ірмологіони переписувачі і практики часто вносили виконавські ремарки, що посилювало навчальну функцію пам'яток і робило їх зручними в користуванні у шкільному середовищі, а також висвітлювало окремі нюанси практичного перебігу навчального процесу.

3.2. Церковно-музичні посібники Галичини: Петро Любович, Порфирій Бажанський, Дмитро Якубович, Ігнатій Полотнюк. Розвиток церковно-музичного шкільництва в Галичині та зміцнення його організаційних форм сприяло покращенню методів і форм навчання, що зумовило як певну трансформацію усталених нотолінійних ірмолоїв, так і появу нових посібників, переважно більш стислих і лаконічних, зорієнтованих на нові творчі завдання. До нашого часу дійшли наступні рукописні посібники: "Наука ірмологійного пінія" о. Петра Любовича, "Наука о сольках ірмолойних" о. Порфирія Бажанського та "Наука о церковном пінію" Дмитра Якубовича, "Напівник" Ігнатія Полотнюка, які вперше досліджуються нами і вводяться у науковий обіг. Перелічені посібники мають виразно практичне спрямування і орієнтуються насамперед на місцеву церковно-музичну практику.

Посібник П. Любовича подає короткі музично-теоретичні відомості, викладає техніку опанування основними жанрами і формами літургійного співу, спираючись як на давню традицію монодичного співу за нотолінійними ірмолоями, так і на практику самолівки. Задля кращого розуміння музичного змісту церковних піснеспівів і оптимального методу його вивчення автор наголошує, що ноти для учня є добрим способом сприйняття співу не лише слухом, але й зором, що значно полегшує вивчення нотних текстів напам'ять. Ясність і простота викладу сприяли швидкому опануванню як елементарної музичної грамоти, так і розуміння логіки музичного розвитку, що забезпечувало загальну музичну грамотність населення Галичиниу XIX ст.

Праця "Наука о сольках" П. Бажанського також поєднує давнішу практику і тогочасну, а основною метою автора було наближення давнішої української практики церковного співу з новішим, головно, багатоголосим співом. Музично-теоретичний посібник Бажанського складається з 24 параграфів, включно з розділами про церковний спів, які логічно доповнюють власне музичний компонент богослужб із суто літургійними завданнями.

Перші десять параграфів присвячені елементарній теорії музики, в них викладається система сольмізації із апеляцією до минулої ірмолойної практики до середини XVII ст., пояснюється структура звукоряду та його розміщення на нотоносці, тривалості нот, інтервали. Окремо наголошується на виробленні у співаків правильного та рівномірного дихання, акцентується засвоєння співаками спеціальних знаків фразування, спів у ключах до за ірмолоями. Надалі, у другій частині, йдеться про техніку вокалу, поставу тіла, особливості звуковидобування, види співів, техніку вторування, вимови.

Дмитро Якубович акцентує головно на розвитку вокальної майстерності. З усіх відомих нам музично-теоретичних посібників, створених у XIX ст. в Галичині, цей посібник повністю присвячений вихованню співака. Тут викладені "поученія" учням-співцям про раціональні форми способів постановки голосу, звуковидобування, загальну поставу тіла при співі, пояснюються фізіологічні основи співу та ін. Автор перконує, що виразний, красивий звук можливий лише за умови вільного та рівномірного дихання, при плавному інтонуванні з відповідним емоційним почуттям, що відповідало б думці словесного тексту. Наприкінці своєї Науки П. Любович викладає практичні поради для створення на слух другого голосу - вторування, що збагачувало одноголосий репертуар. Сукупно такі вимоги мали велике значення для виховання загальної культури співу та дисципліни церковних співаків.

Ігнатій Полотнюк, як талановитий практикуючий дяк виклав, насамперед, своє бачення способів і навиків навчання богослужбового співу. Автор зібрав в одне ціле основні форми і розділи літургійного репертуару, відповідно його систематизувавши. Він вдало поєднав ірмолойний репертуар з галицькою самолівкою. При записі мелодій використав зрозумілішу для широких кіл практиків і аматорів церковного співу круглу італійську ноту та скрипковий ключ. Важливо, що вихід Напівника (1902) став поштовхом до публікації церковного півчого репертуару круглою нотою Бокшаєм та Малиничем на Закарпатті (1906), Матюком у Галичині (1912). Посібник Полотнюка, на жаль, був лише першою частиною ширше задуманого проекту, до якого було заплановано залучити три літургії, парастас, акафісти та деякі інші служби та напіви. Передчасна смерть не дозволила реалізувати цей задум, але й перша частина стала популярним посібником для дяківських шкіл і літургійного співу.

Перелічені посібники відіграли велику роль у розбудові церковного мистецтва Галичини. З позиції нашого часу у їх розумінні є, звичайно, певні труднощі, головно, термінологічного характеру, оскільки у ХІХ ст. галицько-українська музична термінологія ще не була усталена. Проте аналіз матеріялів свідчить про помітне намагання авторів створити відповідну музичну термінологію на основі новітніх музично-теоретичних засад. З цією метою використовуються буквальні переклади (переважно з німецької мови та італійської), відшукуються українські відповідники або терміни залишаються без перекладу. Тож матеріал посібників є також джерелом до вивчення укрїнської музично-церковної термінології - одної з важливих ділянок історії національного сакрального мистецтва, що репрезентує його зв'язок із культурними традиціями як греко-візантійського так і західноєвропейського музично-церковного мистецтва..

Висновки. Естетичні запити соціального середовища Європи, зокрема Галичини, як провінції Австрійської імперії, формували нові вимоги до сакрального мистецтва, зокрема, співу та відповідною навчально-педагогічної бази. Демократизація культури уможливила доступ до сакрального співу нового авторського літургійного репертуару, що потребувало відповідних музично-теоретичних методик. За цих умов сакральне мистецтво, зокрема, музично-церковне набирає суттєвого значення і формує нову професійну освітню базу для розвитку національної культури. Такий поступ добре прослідковується у процесі дослідження історії музично- церковної освіти Галичини австрійської доби (1772-1918 років), що дало наступні результати:

- встановлено, що освітня система та шкільництво були важливими чинниками формування української культури від найдавніших часів і ці процеси віддавна перебували під особливим патронатом Церкви, а перші навчальні заклади, де засвоювалося та шліфувалося мистецтво церковного співу організовувалися при монастирях та церквах;

- з'ясовано, що завдяки впровадженню у літургійну практику українських богослужбових нотолінійних збірників - ірмологіонів, в Україні ранньомодерної доби церковно-музична освіта досягла однієї з найбільших вершин, що прямо пов'язано з добре налагодженим музичним навчанням у середовищі братських шкіл, колегіумів, академій. Цей досвід став основою розвитку музично-церковної освіти в Галичині XIX ст.;

- визначено, що ініціаторами розвитку галицької музично-церковної практики були представники церковної еліти, в середовищі якої поруч із сакральним мистецтвом розвивалися світські музичні жанри, музичний театр, створювалися музичні товариства й видавництва, музична критика, формувалося музикознавство, і, головно, музичне шкільництво;

- структуровано і охарактеризовано музично-церковні навчальні заклади Галичини, в яких викладався церковний спів, визначено, що в цьому середовищі виробилися оптимальні методи і форми навчання, які готували дяківські та церковно-співочі кадри;

- з'ясовано, що дяки та дяко-вчителі були основними освітніми провідниками християнської молоді;

- визначено, що практичні засади навчання церковного співу зберігали як давні форми навчання, зокрема за нотними ірмологіонами, що забезпечувало тяглість церковно-музичної освіти, так і нові, на основі новостворених посібників;

- досліджено та введено до наукового обігу галицькі церковно-музичні посібники Петра Любовича, Порфирія Бажанського, Дмитра Якубовича, Ігнатія Полотнюка, що орієнтувалися на нові творчі завдання. З'ясовано, що перелічені підручники мають виразне практичне спрямування і орієнтуються, насамперед, на місцеву церковно-музичну практику. Так, за австрійської доби сформувалася струнка система всебічної освіти, яка орієнтувалася на найширші верстви галичан і забезпечила високий рівень музично-церковної освіти і шкільництва Галичини.

Одержані результати дають підстави для узагальнень історії музично-церковної освіти в Галичині австрійської доби. На підставі аналітичного осмислення архівних матеріалів та документів освітніх закладів, а також авторських навчальних посібників Петра Любовича, Порфирія Бажанського, Дмитра Якубовича та Ігнатія Полотнюка пропонується визначення основних напрямків розбудови навчально-педагогічної бази. Ці матеріали залучаємо до загального процесу формування музично-церковної практики в Україні, що зумовило значний імпульс сакральної творчості не тільки в Галичині, але й в інших регіонах України. У наш час відродження літургійного співу в Україні значно актуалізується досвід минулих століть, зокрема у ділянці підготовки відповідних професійних кадрів - носіїв духовно-музичної культури: дяків, співців, регентів, вчителів співу і музики, композиторів. Тому розглянута у дисертації проблематика є відкритою для продовження наукових досліджень, зокрема з питань історії, педагогіки, культурології тощо

У додатках містяться фотографії, архівні документи, матеріали посібників, історичні довідки