Соціальна організація як чинник розвитку української духовної культури XVI-XVII ст.

Обґрунтовується висновок про те, що формальна і неформальна організації завжди взаємопов'язані й взаємовпливають одна на одну, а в культурно-історичному процесі ефективно функціонують і взаємодіють як строго регламентовані соціальні утворення, так і вільні об'єднання громадян, єдиною ознакою яких є міжособистісне спілкування, моральна підтримка, діалог. При цьому формальна організація фіксує й закріплює стале і повторюване у відносинах між людьми, а неформальна організація виражає міру організаційної лабільності, динамічності, гнучкості. Складна діалектика організаційних відносин у суспільстві є передумовою варіативності й неоднозначності його розвитку, історичної багатоманітності та багатогранності виявів соціальної творчості людей. Встановлено, що вивчення впливу на культурно-історичний процес соціальних груп і організацій призводить до поглиблення пізнання специфіки українського національного буття, більш чіткого окреслення його культурно-історичних координат.

У підрозділі 2.4. "Суб'єктоутворюючі компоненти культурно-історичної діяльності" здійснено аналіз проблем, пов'язаних з діяльністю соціальної організації як суб'єкта культурно-історичної діяльності, із з'ясуванням основних суб'єктоутворюючих компонентів такої діяльності. Встановлено, що категорія соціального суб'єкта є невід'ємним внутрішнім компонентом розуміння історії. При цьому констатується, що з особливою гостротою проблема соціального суб'єкта проявляється в переломні моменти історичного та суспільного розвитку, коли попередня (стара) стабільна організація життєдіяльності вичерпує себе, стає історично безперспективною. Внаслідок цього особливої актуальності набувають питання про можливості тих соціальних сил та історичну перспективу тих форм діяльності й спілкування, які можуть забезпечити поступальний розвиток суспільства. Необхідним у цьому зв'язку визнано врахування історичного досвіду функціонування соціального суб'єкта історичної дії, в ролі якого можуть виступати індивід, група, спільнота, соціальна організація.

Встановлено, що міра активності соціального суб'єкта визначається, не в останню чергу, способами організованості людської діяльності, використанням ресурсів самоорганізації в суспільстві, ступенем усвідомленості історичних завдань і можливостями вибору шляхів досягнення суспільно значущих цілей. Наголошується, що розуміння сутності та ролі в культурно-історичному процесі соціального суб'єкта пов'язане з аналізом структури й функціональних зв'язків людської діяльності, вивченням специфіки спілкування в рамках спільноти, а також із з'ясуванням конкретних причин, механізмів і наслідків реальної поведінки людей.

Показано, що проблема суб'єкта історичної дії набуває особливого значення в контексті характеристики буття людини і людської спільноти в культурі, розуміння їх як культурно-історичних феноменів. При цьому будь-які спільності, групи, організації виступають органічною частиною створеної людством культурно-історичної дійсності і складають важливий вимір гуманізації соціуму та його історії. На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що в конкретно-історичних умовах особливим чином проявляються властивості та функції соціальної організації як певної ланки, що опосередковує вплив різноманітних факторів життя суспільства на процес виробництва ідей, поглядів, цінностей, свідомості в цілому. З'ясовано, що, розглядаючи соціальну організацію як суб'єкт культурно-історичної діяльності, ми маємо можливість виділити особливості різних проявів людської активності й соціальної творчості в реаліях українського життя, з належною повнотою відтворити картину розвитку української культури в час її найвищого піднесення.

У третьому розділі "Соціальна організація в етнокультурному просторі українського життя XVI-XVII ст." досліджується роль соціальної організації у формуванні простору українського національного буття.

Підрозділ 3.1. "Природа та специфіка функціонування неформальних спільнот української інтелігенції в період національно-культурного піднесення XVI-XVII ст." містить у собі характеристику природи неформальних спільностей української гуманістичної інтелігенції, а також виявів їх активності в час поширення в Україні ренесансно-реформаційних ідей. Висловлено думку, що Відродження як пан'європейське культурне явище суттєво вплинуло на розвиток українського суспільства XVI-XVII ст. Акцентовано увагу також на тому, що, оскільки домінантним на українських землях у цей період був вплив православ'я і православної церкви, реформаційні та гуманістичні ідеї в Україні розроблялися на ґрунті східнослов'янських форм духовності, греко-руської культури.

У контексті досліджуваної теми відзначено очевидну спорідненість організаційних процесів, що розгорталися в Західній Європі XIV-XV ст. і в Україні XVI-XVII ст. Наголошується, що середовище, яке породжувало в Україні неформальні організації та гуманістичний світогляд, так само, як і в Західній Європі, було переважно інтелігентським. Встановлено, що неформальні спільності української інтелігенції XVI-XVII ст., серед яких особлива роль належала літературним гурткам, товариствам інтелектуалів, об'єднанням однодумців, не були офіційними утвореннями з чіткою організаційною структурою, наперед визначеним родом діяльності, фіксованим членством тощо. Вони акумулювали особистісну, творчу енергію передових верств суспільства, а їх діяльність найбезпосереднішим чином слугувала підвищенню значення особистості в українській історії, особливо в періоди загальної нестабільності й потрясінь, передумови яких виникли в Україні на етапі розгортання передберестейського унійного процесу. Натомість інтегруючим чинником у гуманістичному середовищі визнавалось усвідомлення потреби в духовній єдності, спільність інтересів і занять.

Досліджено діяльність неформальних спільностей української інтелігенції в таких центрах духовного життя, якими були двори великих магнатів - К. Острозького, Я. Замойського, А. Курбського. Зроблено висновок, що за організаційною формою, характером культурно-просвітницької діяльності та міжособистісного спілкування вони були близькими до італійських академій і гуманістичних гуртків, які існували в епоху Відродження. Особливе місце відводиться характеристиці діяльності Острозького культурно-освітнього об'єднання, склад якого визначали видатні представники української культури XVI-XVII ст. - Д. Наливайко, Г. Смотрицький, М. Смотрицький, К. Острозький та інші, а також Києво-Печерського гуртка навколо архімандрита Є. Плетенецького. Встановлено, що важливою організаційною формою розгортання реформаційного руху в Україні стали громади социніан, антитринітаріїв на Волині, Вінниччині, Брацлавщині, Київщині, Житомирщині, в Галичині. Наголошується, що неформальні угруповання української інтелігенції, як і організації європейських гуманістів, за своєю природою і характером були елітарними об'єднаннями і продукували елітарну свідомість. Показано, що суттєвою ознакою функціонування неформальних організацій в українській культурі XVI-XVII ст. стало утвердження в інтелігентському середовищі нового стилю життя. Доведено, що характер стосунків між українськими гуманістами визначають співпраця, порозуміння, постійні контакти, духовне співробітництво в ім'я високих цілей. Ідеалом і життєвим зразком для них було не усамітнене чернече життя чи ізоляція від світу, а активна земна діяльність, спілкування і добрі справи на ниві поширення освіти, захисту православної віри. На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що, виступаючи органічною частиною національного буття в XVI-XVII ст., неформальні спільності української інтелігенції сприяли формуванню необхідної для розвитку національної культури духовної атмосфери, об'єднували українську спільноту.

У підрозділі 3.2. "Українські братства, їх етно-духовні пріоритети та культурна діяльність в загальноісторичному контексті життя України XVI-XVII ст." показано, що аналіз історично обумовлених форм організації людської життєдіяльності передбачає звернення не лише до специфіки соціальних спільнот, які мають виразний неформальний характер, але й з'ясування ролі в суспільному житті різних формальних організацій і структур. При цьому із сукупності громадських, правових, церковних, військових організацій XVI-XVII ст. виділяються братства як особливі людські об'єднання з властивою тільки їм організаційною специфікою, характером діяльності та формами спілкування. Підкреслюється, що з одного боку, братства успадкували чітку організаційну структуру ремісничих цехів, їхні корпоративні характеристики і формально-регламентаційні особливості, а з другого боку, їх природу визначають міжособистісні зв'язки, стосунки взаємодопомоги й підтримки. Особливе місце братств в українському духовному житті визначалося тим, що вони виступали як організації з яскраво вираженими національними ознаками, виникали на власному етнічному ґрунті й формувались на етнорелігійній православно-українській основі. Акцентується увага на тому, що виникнення й наступна діяльність братств стали результатом усвідомлення значною частиною українського населення необхідності згуртування та супротиву (як організаційному, так і релігійно-ідеологічному) чужим культурним впливам і конфесійно-політичним претензіям, у зв'язку з чим братства іноді розглядаються як своєрідна "антиструктура" (М. Попович) у тогочасному суспільстві.

На основі аналізу змісту діяльності братських організацій зроблено висновок, що вони були наслідком формування в Україні XVI-XVII ст., як і в Європі, феномена міської культури, виступили ідеологічними центрами і організаторами суспільно-політичного життя в українському місті. Зазначено, що видатну роль у громадському і релігійно-культурному житті, особливо у справі поширення та демократизації шкільної освіти, відігравали Львівське, Луцьке, Київське братства. Особливо підкреслюється значення діяльності Львівської братської школи, де навчалися або викладали відомі в майбутньому діячі української культури - Г.Дорофієвич, С. Зизаній, С. Беринда, К. Транквіліон-Ставровецький, Й. Борецький, І. Трофимович-Козловський та ін. Наголошується, що, будучи складовою реформаційного руху, братства рішуче виступали з критикою католицької церкви та її унійної доктрини. Водночас братства були тими осередками, які підривали монопольне становище православної церкви. Здійснений аналіз дозволив зробити висновок, що в самих принципах організації братств, у всіх виявах їх різнобічної діяльності були закладені значні можливості для поступу українського суспільства, для формування національної культури. Встановлено, що братства стали свого роду загальнонаціональною силою, метою якої було об'єднання українського етносу, формування національної свідомості, захист національно-культурних прав.

У підрозділі 3.4. "Роль церкви у формуванні простору українського національного буття на етапі піднесення та утвердження унійної доктрини" досліджено вплив церкви на розвиток духовного життя України XVI-XVII ст. Підкреслюється, що, починаючи з часів Київської Русі, вирішальну роль у виборі українським суспільством способу культурного розвитку, в збереженні національної ідентичності відігравала православна церква. Протягом століть вона була не лише важливим інститутом українського життя, а й спільнотою, що утверджувала зразки духовного єднання й консолідації. Встановлено, що за відсутності національної держави православна церква виступала інтегруючою і стабілізуючою силою у час великих духовних і політичних потрясінь XVI-XVII ст., а діяльність її була співзвучною потребі забезпечення цілісності національного культурного простору.

З огляду на проблеми духовно-конфесійного протистояння в XVI-XVII ст. проаналізовано механізми впливу католицької церкви на стан української свідомості. Водночас особлива увага приділяється осмисленню ролі греко-католицької церкви в культурно-історичному процесі. Її місце в духовній історії України виокремлюється не лише в контексті протистояння православ'я і католицизму після прийняття Берестейської Унії, але й тими кроками, які були зроблені нею в напрямку європейського поступу української спільноти, розвитку національної свідомості, розширення простору культурного існування українського етносу. Встановлено, що завдяки певним історичним обставинам був здійснений відхід від націодеструктивних тенденцій до відродження й утвердження націозберігаючої функції Унії.

При цьому обстоюється думка про виняткове місце православної церкви в українській історії XVI-XVII ст. Обґрунтовано, що православна церква, до якої належала більша частина українства, об'єднувала українську спільноту, створювала атмосферу духовного розвитку і національного становлення, визначала шляхи організації української культури, уможливлювала існування комунікативного простору, необхідного для формування особистості. Встановлено, що, зосереджуючи великі інтегративні можливості, церква впливала на поведінку української людини, репрезентувала її інтереси, відігравала досить значну роль у національному самовиявленні українства. Зроблено висновок, що в теоретичному дискурсі XVI-XVII ст. церква (Град Божий, Сіон, Царство Боже) постає як духовна спільнота, як зразок ідеально організованого людського буття.

У підрозділі 3.4. "Проекти ідеальної організації людського життя і світоглядні парадигми української духовності XVI-XVII ст." розглядаються проекти ідеальної людської спільноти, творцями яких були українські гуманісти. Обґрунтовано, що ці утопічні за своїм характером і змістом проекти складали невід'ємну частину гуманістичного мислення, були своєрідним віддзеркаленням духовного змісту історичної епохи та пошуків таких ідеалів життя, які б відповідали духовній сутності людини. Показано, що за контурами ідеальної людської спільноти, зразки якої творили українські мислителі XVI-XVII ст., проглядалися риси реальних людських утворень. Наголошується, що сформульовані українськими книжниками підходи і концепції розвивалися на основі переосмислення й засвоєння вихідних положень західноєвропейської Реформації та гуманістичних ідей. Ця обставина сприяла усвідомленню необхідності раціонального обґрунтування перспектив досягнення ідеальних форм людського співжиття, що знайшло відображення в творчості К. Транквіліона-Ставровецького, С. Зизанія, Х. Філалета, М. Смотрицького, К. Саковича та ін. Водночас відзначено, що іншими українськими мислителями (В. Суразький, І. Вишенський, Й. Княгиницький, Віталій з Дубна) пропагувалася ідея замкнутості української культури, відповідності її візантійським і давньоруським зразкам, а в творенні проектів ідеального світу чільне місце відводилось аскетичному способу життя, проблемам духовного самовдосконалення, внутрішній заглибленості тощо. Проте, незважаючи на різницю у поглядах, всі українські мислителі без винятку усвідомлювали необхідність руху до ідеального досконалого буття - духовної церкви, ідеальної духовної спільності, антиподом якої нерідко виступав світ - місце життєвого подвигу, "юдоль" плачу і зітхань. При цьому зауважено, що ідеалізація православними мислителями часів раннього християнства доповнювалася відстоюванням цінності людського буття, права на пошук особистого шляху до Бога. Обґрунтовано, що тема духовного єднання і духовної спільноти була співмірною з актуальними для українського суспільства потребами об'єднання та консолідації.

Започатковані українськими гуманістами процеси й тенденції знайшли продовження в добу українського бароко. Аналіз організаційних засад барокової культури здійснено в четвертому розділі "Специфіка організаційних процесів в українському суспільстві другої половини XVII ст. і феномен українського бароко".

У підрозділі 4.1. "Образ світу в бароковій свідомості як проекція реалій українського життя другої половини XVII ст." розвивається думка, що характер і спрямованість соціокультурних процесів в українському суспільстві другої половини XVII ст. значною мірою зумовлювався тими змінами, які відбувалися в свідомості. З'ясовано, що феномен барокової свідомості виступає органічною частиною українського буття, відображаючи його багатоманітність й складність, життєву напруженість і динамізм. Обґрунтовано, що вироблена бароковою свідомістю парадигма високої духовної спільноти складає основу культури українського бароко, а також є засадою того специфічного духовного світу, в якому панують особливі потреби, почуття і цінності. Суперечлива сутність барокової свідомості відображена в творчості видатних українських мислителів - Л. Барановича, І. Галятовського, А. Радивиловського, Д. Туптала (Ростовського), І. Максимовича, І. Величковського, І. Орновського, С. Климовського та ін. При цьому універсальною рисою українського бароко визнано його "всеосяжну релігійність" (Д. Чижевський) з виразно українськими мотивами та христоцентричністю богомислення. Зазначається, що в добу бароко антропоцентричний світ, організований до вищих законів розумності й гармонії, змінюється динамічним, контрастним, неспокійним, у зв'язку з чим в українській літературі XVII ст. чільне місце посідає тема світових "марностей", суєтності світу, нестійкості й плинності усього земного. Втіленням єдності антитетичних начал буття - доброго і злого, високого і низького - постає людина.

Наголошується, що в українських барокових мислителів не викликала особливої симпатії безмірна земна активність людини, бажання насолод, індивідуалістичні прагнення та егоїстичні пристрасті тощо й натомість культивувалося свідоме їх обмеження і виховання християнської моральності. Проте на основі джерельного матеріалу доведено, що в епоху бароко не відкидалися повністю й ренесансні ідеї, які визначали людину як суспільно діяльну істоту, що реалізує своє призначення в земному житті й спрямовує своє життя на досягнення реальних цілей.

Зроблено висновок, що роздуми українських барокових мислителів про світ, про потребу духовного єднання й миру виходять за рамки суто богословських міркувань, під складною символікою яких криється трагедія "роздертого суспільства" (Г. Грабович). Крім того, створений бароковою свідомістю образ недосконалого, деструктивного, багато в чому ворожого людині світу, став свого роду проекцією реалій українського життя другої половини XVII ст., своєрідним віддзеркаленням бурхливих і трагічних подій в українській історії того часу.

У підрозділі 4.2 "Об'єднання української інтелігенції та духовної еліти доби бароко, їх роль у збереженні соціокультурної єдності нації" розглядаються природа, характер, форми діяльності неформальних організацій української інтелігенції та духовної еліти другої половини XVII ст., які виступали одним із головних суб'єктів розвитку культури українського бароко. Встановлено, що, успадкувавши групові та організаційні цінності неформальних угруповань і братств XVI-XVII ст., барокові об'єднання української інтелігенції, а також діячів церкви утверджували оптимальні соціальні форми людського співжиття та людської солідарності і сприяли, таким чином, досягненню соціокультурної єдності української нації. З'ясовано, що місцем зосередження української національної еліти, формування нової філософії та науки, нового стилю мислення стає відкрита П. Могилою Київська колегія, а з 1701 року - академія. Її значення в українській історії обумовлено тим, що вона була не лише першим вищим навчальним закладом в Україні, а й символом високої духовної спільноти багатьох поколінь українських інтелектуалів, спільноти, яку формували певні засади діяльності й спілкування. Обґрунтовано, що інтелектуальне коло, яке сформувалося в академії навколо П. Могили (Києво-Могилянський Атеней), являє собою зразок спільності однодумців, неформального угруповання близьких за свідомістю і стилем життя українських інтелектуалів, письменників й діячів церкви. До цієї спільності входили С. Косів, Й. Кононович-Горбацький, А. Кальнофойський, С. Почаський, Й. Калимон, Т. Баєвський, Х. Євлевич та ін.

З метою розкриття питання про особливу роль міжособистісної спільності в українському духовному житті значна увага приділена характеристиці конститутивних принципів функціонування Чернігівського літературно-філософського кола або Чернігівських Афін, тобто того неформального угруповання, главою якого був Л. Баранович. Зазначено, що ядро угруповання Л. Барановича складали його сподвижники й друзі, з якими він вчився, а потім працював у Київській колегії, а саме: І. Гізель, Ф. Софонович, І. Галятовський, А. Радивиловський, Д. Туптало, Л. Крщонович, І. Максимович, І. Величковський, П. Армашенко, О. Бучинський-Яскольд, І. Орновський та ін. Встановлено, що коло Л. Барановича - це приклад неформальної організації, ефективність і перспективи функціонування якої стверджувались через усвідомлення важливості для значного числа українства спільної справи й духовного єднання, а їх головними формами діяльності виступали освіта, видавнича справа, а також літературна і філософська творчість. Оцінюючи роль українських барокових мислителів, і, зокрема, Л. Барановича в утвердженні духовної єдності українського народу, зроблено висновок, що українська духовна еліта глибше, ніж політичні кола, усвідомлювала соціокультурну єдність нації, прагнула зберегти її ідентичність.

Обґрунтовано висновок, що діяльність об'єднань і угруповань провідних діячів української культури XVII-XVII ст. є унаочненням зростаючої ролі соціального суб'єкта історичної діяльності у складні й неоднозначні періоди української історії. Одним із найважливіших наслідків діяльності неформальних барокових угруповань у час Руїни стало утвердження зразків високоморального і духовного життя в непростому і нестабільному світі. Встановлено, що представники українського бароко зосереджували свою діяльність навколо усвідомлення необхідності духовного та політичного єднання українського народу і в такий спосіб закладали підвалини майбутньої української державності.

У підрозділі 4.3. "Динаміка трансформаційних процесів в українському суспільстві XVII ст. і формування передумов національної єдності" досліджується характер трансформацій, що відбувалися в українському суспільстві другої половини XVII ст., а також оцінюються перспективи досягнення політичної єдності в Україні. Показано, що неформальні організації української інтелігенції та духовної еліти, які виступали досить дієвою соціальною силою в різні періоди історичного розвитку і були помітним фактором українського духовного життя в XVI-XVII ст., своєю діяльністю все ж не могли охопити весь спектр суспільних відносин. Літературні гуртки, зібрання інтелектуалів, культурно-освітні об'єднання виступали лише передумовою наступних процесів формалізації та інституалізації, що об'єктивно відбувалися в українському суспільстві і, передусім, у царині влади, права та в церкві. Встановлено, що специфіка трансформаційних процесів в українському суспільстві значною мірою була визначена традиціями державно-політичного й культурного розвитку, витоки яких сягали часів Київської Русі. Обґрунтовано, що на середину XVII ст. національна ідея ототожнювалась з ідеєю державності. У зв'язку з цим висувається припущення, що духовна консолідація нації, виразниками якої були неформальні організації української інтелігенції і братства, була до певного часу своєрідною компенсацією нереалізованості ідеї національної держави й церкви.

Простежуючи динаміку суспільних процесів у XVI-XVII ст., дисертантка наголошує на особливій значущості церкви і церковних організацій у формуванні засад українського буття. Підкреслюється, що за умов політичної нестабільності українська церква перебрала на себе роль національної інституційності, виступаючи при цьому організуючою і стабілізуючою силою суспільного життя. Відзначається також, що в тогочасній українській ситуації церква мала наддержавний пріоритет, тобто була інститутом, який важив більше, ніж держава.

Доведено, що важлива роль у становленні конститутивних принципів українського життя відводилась праву. Встановлено, що українське життя XVI-XVII ст. значною мірою будувалося на нормативних приписах, а авторитет права в суспільстві був досить високим. Повага до права, яка досить органічно сприймалась в Україні, свідчить про сталі традиції засвоєння європейських форм державного й культурного життя. Все це не лише зумовлювало становлення нових моделей світосприйняття, політичної та правової культури, а й сприяло активному входженню України до культурного простору Європи і поширенню в Україні цінностей європейського життя. Зроблено висновок, що ефективне функціонування формальних інституцій в українському житті було можливе за умови духовної готовності українського народу до єднання, порозуміння, до реалізації могутнього ресурсу самоорганізації.

У підрозділі 4.4 "Модель духовної спільноти в культурі українського бароко: особливості осмислення засад самоорганізації суспільства" на підставі аналізу творів мислителів українського бароко характеризується теоретичний ідеал людської спільноти як рефлексії на життєві реалії в час Руїни і як вияв назрілої потреби у самоорганізації українського суспільства. Ідеальна спільність у бароковій свідомості виступає втіленням зразків гармонійного, неконфліктного співіснування людей, умовою здійснення спільної діяльності заради високих цілей, способом самореалізації особистості в період нестабільності та змін.

Наголошується, що міркування барокових мислителів про ідеальний проект людського життя не можна вважати абстрактними і відстороненими від дійсності, тому що створені Л. Барановичем, І. Максимовичем, І. Галятовським варіанти соціальної утопії відображали особливості історичної та соціокультурної ситуації в Україні другої половини XVII ст. Встановлено, що найвища ціль й ідеальна форма людського існування визначаються українськими мислителями через поняття царства Божого, Горного Єрусалиму, Сіону, Нової церкви. При цьому інтерпретація ними Царства Божого чи Нової церкви дещо відрізняється від традиційного біблійного, оскільки маються на увазі обставини українського життя. Зокрема, в творчості Л. Барановича фіксується принципова відмінність ідеальної організації буття від реальних політичних і соціальних форм українського життя, породжених Руїною. Головною силою в утвердженні нових вимірів існування людини Л. Баранович вважає Меч духовний - слово, силу духу і духовну єдність. Висловлено припущення, що в цьому випадку йдеться про деякий раціонально-комунікативний зв'язок людей, про людську спільноту, побудовану на засадах духовної єдності, співпраці й порозуміння. Доведено, що в бароковій свідомості досконала людська спільнота виступає якісно новим рівнем буття і результатом багатьох соціотворчих дій, у яких реалізуються як особисті, так і громадські інтереси. Вона може сприйматися як передумова здійснення самоорганізаційних процесів в українському житті.

Суттєвим визнано те, що українські мислителі віддають перевагу не офіційним, юридично-правовим чи державним механізмам формування нової організації життя, а чинникам переважно духовним і моральним. Показано, що консолідуючою силою упорядкованого суспільного цілого в бароковій творчості виступає людина, яка розуміється як "новий Адам" (Л. Баранович). При цьому людина наділяється тими соціальними рисами, що забезпечують якісно новий рівень самоорганізації. Йдеться про такий стан людського співбуття, який формується спілкуванням, духовною співпрацею, усвідомленням причетності до духовної спільноти. Обґрунтовано, що концепції Л. Барановича та його однодумців можна розглядати не просто як варіант християнської утопії, а як теоретичний проект перебудови української реальності, як теоретичну спробу раціоналізації людського буття, подолання хаосу, як пошук шляхів самоорганізації українського суспільства.

У Висновках підводяться підсумки проведеного дослідження і узагальнюються отримані результати. На підставі нової епістемологічної програми дослідження осмислено природу соціальної організації, її форми, вплив на розвиток української духовної культури. Встановлено, що організація виконує важливі функції в рамках соціального цілого, а її діяльність орієнтована переважно на реалізацію життєво значущих цінностей і забезпечення необхідної для суспільства соціальної інтеграції.

Обґрунтовано, що помітну роль соціальна організація у різних своїх історичних виявах відіграла в розвитку української духовної культури, особливо в період культурно-національного відродження XVI-XVII ст. і в час, коли національна культура досягла свого апогею - в добу українського бароко. Неформальні інтелігентські спільності, братства, культурно-освітні об'єднання, зібрання інтелектуалів у цей час були не лише історичними формами організації українського життя, але й важливим засобом соціального утвердження самої культури. Одним із найсуттєвіших результатів діяльності організації в українській культурі XVI-XVII ст. стало поширення гуманістичного світогляду, утвердження цінності особистості та значущості людського єднання.

Специфіку функціонування соціальної організації в національному контексті визначила та обставина, що в українській культурі XVI-XVII ст. органічно поєднались ідеї Відродження і Реформації. Образ створеної культурної та соціальної реальності доповнювався і посилювався реформаційною ідеєю оновлення світу та церкви, а діяльність організацій української інтелігенції здійснювалась у координатах православної духовності.

На підставі аналізу творчості українських барокових мислителів встановлено, що створений ними ідеал людської спільноти, невід'ємними атрибутами якої є духовне єднання, порозуміння й християнська любов, виступає теоретичною альтернативою недосконалим й невідповідним людській суті формам організації людського життя і може сприйматися як спроба вироблення засад самоорганізації українського суспільства. Показано, що у формі утопій формулювалася ідея про необхідність згуртування суспільства, про консолідацію українського етносу як умови розвитку національного життя.

Поглиблено уявлення про те, що історія неформальних спільностей української інтелігенції та братств XVI-XVII ст. є свідченням існування потенційних передумов для формування в Україні автономних структур громадянського суспільства. Різні форми організації охарактеризовано як сили, що структуризували тогочасне українське суспільство, стимулювали перехід його на якісно новий рівень, визначаючи в історичній перспективі європейський шлях розвитку України.

Основні положення і висновки дисертації викладено у таких публікаціях автора

1. Петрук Н.К. Українська духовна культура XVI-XVII ст.: соціальна організація і формування простору національного буття. - Хмельницький: ПП Ковальський, 2007. - 288 с. (19,54 д.а.).

2. Петрук Н.К. Неформальна організація в європейській духовній культурі. - Хмельницький: ПП Ковальський, 2004. - 195 с. (13,62 д.а.).

3. Духовні орієнтації молоді: динаміка і формування / В.П. Андрущенко, В.Ф. Барановський, Л.В. Губерський та ін. - К., 1994. - С.194-206 (0,8 д.а.).

4. Петрук Н.К. Соціальна організація та проблеми розвитку ліберального суспільства // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури: Зб. наук. праць / Відп.ред. П.І.Гнатенко. - Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2001. - С.213-221 (0,5 д.а.).

5. Петрук Н.К. Сучасна комунікація і перспективи гуманізму // Філософські пошуки / Гол.ред. М.М. Верников. - Вип.XI-XII. - Львів-Одеса-Хмельницький: ІФЛІС-ЛФС "Cogito"; Вид. "Центр Європи", 2001. - С.196-204 (0,5 д.а.).

6. Петрук Н.К. Організація як суб'єкт розвитку давньоруської культури // Вісник КНУ ім. Т.Г. Шевченка. Філософія. Політологія. - 2002. - Вип.43. - С.165-167 (0,3 д.а.).

7. Петрук Н.К. До питання про роль організації в розвитку української культури XVI-XVII ст. // Філософія. Культура. Життя / Міжвуз. зб. наук. праць. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2002. - С.79-86 (0,5 д.а.).

8. Петрук Н.К. Парадигма комунікативної філософії і методологічні засади аналізу суспільства // Наукове пізнання: методологія та технологія. - 2002. - № 10. - С.43-46 (0,5 д.а.).

9. Петрук Н.К. Ідея духовної спільноти у творчості Г.С. Сковороди // Філософські пошуки / Гол.ред. М.М. Верников. - Вип.XIV-XV. - Львів-Одеса: ІФЛІС-ЛФС "Cogito"; Вид. "Центр Європи", 2003. - С.24-29 (0,4 д.а.).

10. Петрук Н.К. Неформальні угруповання української інтелігенції XVI-XVII ст. та їх роль в розвитку культури // Наукове пізнання: методологія та технологія. - 2003. - №2 (11). - С.116-122 (0,5 д.а.).

11. Петрук Н.К. Етика відповідальності як виклик нерозумності сучасного світу // Вісник Дніпропетровського університету. - 2004. - Вип.10. - С.249-255 (0,5 д.а.).

12. Петрук Н.К. Українські гуманісти XVI-XVII ст.: новий погляд на організаційні засади життєдіяльності особистості // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. праць / Відп.ред. М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - Вип.14. - К.: Віпол, 2004. - С.178-188 (0,6 д.а.).

13. Петрук Н.К. Організація як суспільний феномен: засади соціально-філософського аналізу // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол.ред. В.В. Лях. - Вип.43. - К.: Укр. центр духовної культури, 2004. - С.102-114 (0,6 д.а.).

14. Петрук Н.К. Українські братства як праформа громадянського суспільства // Практична філософія. - 2004. - №4 (14). - С.59-65 (0,5 д.а.).

15. Петрук Н.К. Організація як суб'єкт історії (до питання про роль неформальних організацій гуманістів в європейській історії) // Перспективи. - 2004. - №2-3(26-27). - С.32-38 (0,5 д.а.).

16. Петрук Н.К. Біографія творчої особистості як вияв самосвідомості історичної епохи // Філософські пошуки / Гол.ред. М.М. Верников. - Вип.XVII-XVIII. - Львів-Одеса: ІФЛІС-ЛФС "Cogito"; Вид. "Центр Європи", 2004. - С.607-617 (0,5 д.а.).

17. Петрук Н.К. Неформальна організація і розвиток структур громадянського суспільства // Наукове пізнання: методологія та технологія. - 2004. - №2 (14). - С.106-112 (0,5 д.а.).

18. Петрук Н.К. Про суб'єктивні виміри історії й специфіку соціально-філософського пізнання // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. праць / Відп.ред. М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - Вип.15. - К.: Віпол, 2005. - С.39-45 (0,5 д.а.).

19. Петрук Н.К. Неформальна організація як форма соціальної інтеграції // Філософські науки: Зб. наук. праць. - Суми: СумДПУ, 2005. - С.154-162 (0,5 д.а.).

20. Петрук Н.К. Осмислення перспектив людини та суспільства у філософії українського бароко // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол.ред. В.В. Лях. - Вип.47. - К.: Укр. центр духовної культури, 2005. - С.53-62 (0,5 д.а.).

21. Петрук Н.К. Образ реальності у свідомості українського бароко // Філософські проблеми гуманітарних наук. Альманах / Відп.ред. Л.В. Губерський. - 2005. - №6-7. - С.66-72 (0,5 д.а.).

22. Петрук Н.К. Організація як фактор національної консолідації (доба українського бароко) // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. праць / Відп.ред. М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - Вип.16. - К.: Віпол, 2005. - С.257-264 (0,5 д.а.).

23. Петрук Н.К. Діалектика відносин формальної та неформальної організації в суспільстві // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол.ред. В.В. Лях. - Вип.51. - К.: Укр. центр духовної культури, 2005. - С.45-57 (0,5 д.а.).

24. Петрук Н.К. Україна і Європа: історичні передумови єдності (організаційний аспект) // Практична філософія. - 2006. - №1. - С.88-94 (0,5 д.а.).

25. Петрук Н.К. Неформальна спільність і формування засад самоорганізації суспільства (на матеріалі історії українського бароко) // Українознавство. - 2006. - №1. - С.245-249 (0,5 д.а.).

26. Петрук Н.К. Українські спільноти XVI-XVII ст. як суб'єкт європейського освітнього процесу: Зб. наук. праць НДІУ / За заг.ред. П.П. Кононенка. - Т.XIV. - К.: Полігр. центр "Фоліант", 2007. - С.157-163 (0,5 д.а.).

27. Петрук Н.К. Духовна спільнота як вияв соціокультурної інтеграції (на матеріалі історії українського бароко XVI-XVII ст.) // Нова парадигма: Журнал наук. праць / Гол.ред. В.П. Бех. - Вип.65. - Ч.2. - К.: Вид. НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2007. - С.106-113 (0,5 д.а.).

28. Петрук Н.К., Ковальова Н.І. Про елітарну концепцію гуманізму // Проблеми філософії / Відп.ред. М.Ф. Тарасенко. - Вип.87. - К.: Либідь, 1991. - С.16-23 (0,5 д.а.). Особистий внесок здобувача: здійснено аналіз змісту елітарної свідомості гуманістичної інтелігенції доби італійського Відродження.

29. Петрук Н.К. Роль неформальної спільності в духовному житті: спадщина М.С. Грушевського в світлі сучасності // Матеріали міжвуз. науково-практичної конференції, 29-31 травня 1991 р. - Рівне, 1991. - С.98-99 (0,2 д.а.).

30. Петрук Н.К., Воєцька Т.В. Культурна спадщина Волині та її роль в розвитку української культури // Велика Волинь: минуле і сучасне: Тези міжн. наук. краєзнавчої конференції, 8-11 вересня 1993 р. - Житомир, 1993. - С.150-153 (0,2 д.а.). Особистий внесок здобувача: досліджено форми діяльності української інтелігенції XVI-XVII ст.

31. Петрук Н.К. Духовна спільнота як фактор розвитку української культури // Філософська спадщина Г.С. Сковороди і сучасність. Матеріали IX Харківських міжнародних Сковородинівських читань. - Харків, 2002. - С.258-261 (0,3 д.а.).

32. Петрук Н.К. До питання про комунікативні засади соціальної організації // Філософські пошуки / Гол.ред. М.М. Верников. - Вип.XIV-XV. - Львів-Одеса: ІФЛІС-ЛФС "Cogito"; Вид. "Центр Європи", 2003. - С.266-272 (0,5 д.а.).

33. Петрук Н.К. Раціональність та форми її інституалізації // Вісник КНУ ім. Т.Г. Шевченка. Філософія. Політологія. - 2004. - № 66-67. - С.74-75 (0,2 д.а.).

34. Петрук Н.К. Ідеал людського буття у філософії українського бароко // Матеріали міжн. наук. конференції "Дні науки філософського факультету - 2005", 26-27 квітня 2005 р. - К., 2005. - С.100-104 (0,3 д.а.).

Размещено на Allbest.ru