Українофільство в російській культурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

УДК 130.2(477:470+571)

Українофільство в російській культурі

Спеціальність 09.00.12 - українознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Северин Надія Василівна

Харків 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

кафедри теорії культури і філософії науки

Суковата Вікторія Анатоліївна,

Харківський національний університет

імені В.Н. Каразіна

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри філософії

Проценко Ольга Петрівна,

Харківський державний технічний

університет будівництва та архітектури

кандидат філософських наук, ст. викладач

кафедри етики, естетики та історії культури

Фрадкіна Наталя Володимирівна,

Національний технічний університет

«Харківський політехнічний інститут»

Захист відбудеться « 14 » жовтня 2009 р. о 15.15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.06 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків-77, пл. Свободи, 6, ауд. 253.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий «7» вересня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Українець Л.В.

українофільство російський культура

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Дисертаційна робота присвячена багатогранному явищу культури - феномену українофільства в російській культурі. Актуальність теми дослідження обумовлена цілою низкою сучасних проблем, які відбуваються в культурі України: пошуком та розвитком національної ідентичності, станом та перспективами етносу, визначенням ролі України у просторі крос-культурних комунікацій, необхідністю України, з одного боку, орієнтуватися на міжнародні стандарти, а з іншого - зберігати свої неповторні риси. Разом з тим, вивчення культури найближчих сусідів України сприяє поліпшенню стосунків між народами та культурному порозумінню. Також виховувати у молодого покоління любов до України, її історії, культурних надбань можна лише через розуміння особливостей її історичної долі, її внеску у світову культуру. Тому актуальність теми дослідження постає у зв'язку з необхідністю нового погляду на стосунки України з іншими державами, тим більше з Росією. Дослідження феномену українофільства в російській культурі є актуальним і тому, що в останньому десятиріччі XX ст. змінився суспільно-політичний вектор розвитку країн пострадянського простору. Український народ сьогодні сповнений духу національно-культурного відродження, який знаходить свій вияв у прагненні мільйонів людей до пізнання власної історії.

До цього часу українофільство розглядалося переважно з точки зору української історії, політичних та економічних зв'язків, але не у контексті культурних взаємовпливів. Тому існує необхідність розробки концептуально-методологічного апарату дослідження української культури в напрямку її самовизначення в умовах сучасних стосунків. Філософське осмислення внеску української культури і ментальності в розвиток світової, європейської, зокрема російської культури є необхідним для розвитку українознавчих досліджень та розуміння історії становлення україно-російських відносин.

Вплив української культури на російську досліджувався в дуже обмежених рамках, головним чином, в літературному та історичному аспектах, але українофільство як філософсько-культурологічна проблема залишалося поза увагою представників філософського знання. Отже, актуальність теми і основні напрямки дисертаційного дослідження значною мірою обумовлені наступними чинниками: 1) до цього часу феномен українофільства як самостійне культурно-філософське явище не мав науково-теоретичного осмислення, знаходився на периферії філософської думки, тому він потребує як культурно-історичного, так і концептуально-методологічного обґрунтування; 2) традиційно досліджувався вплив російської культури на українську, але вплив української культури на російську був поза увагою фахівців; 3) зважаючи на соціокультурні зміни, перспективи розвитку нового типу культурних та політичних відносин, які відбуваються в Україні та Росії, є необхідність дослідити вплив української духовної і матеріальної культури, української суспільної думки на російську культуру у певні періоди її існування.

Ступінь наукової розробленості проблеми. До проблеми українофільства зверталися в своїх історико-культурних та філософських працях Г. Сковорода, В. Соловйов, М. Бердяєв, С.М. Булгаков, П. Юркевич, Г. Кониський, О. Субтельний, М. Сумцов, М. Грушевський, Є. Маланюк, Д. Яворницький, І. Франко, Г. Вернадський, П. Куліш, І. Огієнко, О. Потебня, Леся Українка, C. Єфремов, Л. Гумильов, Ю. Лотман, Г. Грабович, І. Цехмістро та інші.

Дослідження феномену українофільства як самостійного культурно-філософського явища власне в українській культурі, спроба надання йому визначення, виділення головних чинників і періодів українофільства та окреслення його задач належить, головним чином, вченим XIX ст. М. Драгоманову, М. Костомарову, О. Стороженку, В. Антоновичу.

Виявлення та аналіз різних точок зору щодо витоків культур слов'янських народів - російської, української, білоруської - та їх крос-культурних взаємозв'язків проведено завдяки концепціям Г. Вернадського, М. Молчанова, Т. Снайдера, Е. Гийдела.

Дослідження феномену українофільства у просторі російської культури, літератури та мистецтва XIX ст. на прикладі творчості М.В. Гоголя належить Д. Чижевському, В. Бєлінському, Ю. Барабашу, І. Іваньо, Н. Гудзій, В. Звиняцковському, С. Зубкову, М. Громову, З. Кирилюку, Л. Ушкалову, О. Марченко, Н. Шип, А. Радзієвському, А. Матвєєвій.

Характеристика українського впливу на розвиток російської філософської та релігійної думки міститься у роботах П. Алексєєва, В. Смирнова, К. Фараджева, Н. Солнцева, В. Горського, С. Пригодія, О. Лосєва.

Значну увагу розгляду україно-російських відносин в історичному аспекті приділили Б. Крупницький, А. Каменський, К. Валишевський, М. Палютін, М. Дьомкіна, П. Голубченко, О. Гринів. Ідеї козацького вільнолюбства на культурному ґрунті Росії та інших країн досліджували К. Гейвуд, С. Плохій, Р. Говард, А. Панченко, С. Переверзенцев, С. Жеребкін.

Аналізу опозиції «свій» - «чужий» присвячені роботи Лєскова Н.С., Колесова В.В., Гумільова Л.Н., Байбуріна А.К., Поршнєва Б.Ф., Кона І.С., Бромлея Ю.В., Лотмана Ю.М., Оболенської С.В., Лавренової О.А.

Приділяють значну увагу розгляду україно-російських відносин у сучасний період на матеріалі літературних рецепцій О. Забужко, Т. Гундорова, Л. Смоляр, І. Михайлин та ін.

У літературознавчих студіях XIX ст. українофільство визначалося як зацікавленість українською історією та культурою, як підтримка деякими росіянами бажання українців писати і говорити українською мовою тощо. Незважаючи на це, проблема ще залишається мало дослідженою, особливо це стосується взаємозв'язку культур, їх взаємопроникнення та взаємозбагачення, а також впливів української культури на розвиток російської культури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в межах наукової комплексної теми кафедри теорії культури і філософії науки «Проблема духовності в науці і культурі» (д/р № UA 01008737Р).

Об'єктом дослідження дисертаційної роботи є українофільство як філософсько-культурологічний феномен.

Предметом дисертаційного дослідження є українофільство в російській культурі доби XVII-XX ст. як трансляція «українських ідей і образів» у російську сферу духовного життя.

Мета дослідження полягає у філософсько-культурологічному осмисленні феномену «українофільство», його ролі і місця в різних напрямках російської культури: освіти, літератури та мистецтва, філософської думки.

В рамках дисертації були поставлені наступні завдання:

- обґрунтувати феномен «українофільство» в російській культурі як соціокультурне явище і наявність теоретичних поглядів;

- дослідити феномен «українофільство» з точки зору постколоніальних концепцій, використавши постколоніальну методологію для концептуалізації цього феномену;

- розкрити модуси українофільства в російській культурі періоду імперії (серед. XVII ст. - XIX ст.), виділити й проаналізувати джерела виникнення українофільства як самостійної філософсько-культурологічної концепції, етапи його розвитку, зв'язок з історико-політичними подіями;

- довести значимість впливу української культурної та освітянської традиції на розвиток російської культури;

- розкрити феномен українофільства в російській літературі та мистецтві XIX ст. на прикладі творчості М.В. Гоголя;

- здійснити типолого-порівняльне дослідження творчості українських мислителів, російських письменників та філософів з метою виявлення впливу філософії Г. Сковороди на російську філософську думку доби XIX-XX століть;

- розширити інтерпретаційне поле концепту «українофільство», проаналізувати українські мотиви в російській культурі.

Теоретико-методологічна основа дисертаційного дослідження носить комплексний характер і базується на історико-культурному і філософсько-культурологічному аналізі культурних впливів з України на Росію у різні періоди її існування. Теоретичну основу роботи складають праці американських, канадських, українських дослідників, зокрема Г. Грабовича, Ф. Дворніка Е. Саїда, Б. Андерсона, Т. Снайдера, І. Огієнка, М. Грушевського, Ю. Лотмана, О. Забужко. У роботі використана методологія постколоніальної критики Е. Саїда. Особливого значення у дисертації набули роботи таких зарубіжних дослідників, як М. Молчанов, М. Шкандрій, М. Павлишин, М. Рябчук та української дослідниці О. Забужко. У творчих доробках цих авторів поставлена проблема національних та історико-культурних відносин з постколоніальної точки зору. Названі дослідники є основними методологічними авторами дисертаційної роботи, її теоретичним каркасом, їхні концепції екстраполюються на україно-російські відносини.

Застосовується компаративний метод, що полягає у порівнянні взаємозв'язків української і російської культур зі взаємозв'язками інших культур, у порівнянні національних рис характеру росіян та українців (у працях М. Сумцова, М. Костомарова, М. Бердяєва, В. Соловйова, В. Павленко і С. Тагліна).

Для аналізу витоків культур слов'янських народів - російської, української, білоруської - та їх крос-культурних взаємозв'язків використано загально-науковий принцип системності, а також реалізовано культурантропологічний підхід до мистецтва, науки та національно-етнографічних проявів. Як допоміжний у роботі використаний метод культурно-історичних аналогій.

Наукова новизна одержаних результатів роботи. Дослідження ґрунтується на широкому культурологічному, філософському та історичному емпіричному матеріалі, який раніше не вводився в простір філософських інтерпретацій і не визначався в системі україно-російських крос-культурних зв'язків. Принциповою новизною роботи є екстраполяція постколоніальної методології та ідей Е. Саїда, М. Павлишина, М. Шкандрія, Г. Грабовича, Б. Андерсона та інших західних славістів на україно-російські відносини в їх історичній ретроспективі.

Такий підхід у дисертаційному дослідженні знайшов своє відбиття у наступних положеннях, що визначають наукову новизну:

- обґрунтовано значущість феномену «українофільство» у становленні української ідентичності та усвідомленні сучасними представниками української держави самобутності своєї історії і культури, що дозволило запропонувати новий погляд на культуру України як не тільки власну культурну скарбницю, але й суттєвий ресурс для збагачення інших культур;

- проведена концептуалізація феномену «українофільство» в контексті постколоніальних студій, здійснена його періодизація та систематизація;

- розкрито модуси українофільства в російській культурі періоду імперії (серед. XVII ст. - XIX ст.), виділено й проаналізовано джерела виникнення та зв'язок з історико-політичними подіями українофільства як самостійної філософсько-культурологічної концепції та оригінального соціокультурного феномену;

- визначено статус українофільства в російській культурі та досліджені крос-культурні взаємозв'язки Росії з Україною й іншими народами (поляками, євреями, німцями) як джерело зміни культурно-національної самосвідомості;

- доведена наявність впливу української культурної та освітянської традиції: Києво-Могилянської академії, Львівського університету, Харківського університету, журналу «Основа», «одеської школи», української інтелігенції та літературних діячів Слобожанщини на розвиток російської культури, починаючи з середини XVII ст. до XX ст. ;

- здійснено типолого-порівняльне дослідження творчості українських мислителів, російських письменників та філософів, що дало змогу розширити погляд на українську барочну традицію і філософію Г. Сковороди з позицій її впливу на російську філософську думку доби XIX-XX століть;

- доведена значимість творчості М.В. Гоголя як медіатора, що пов'язував українську і російську культури, як транслятора української культури, що сприяв введенню нових для Росії культурних, національних, історичних мотивів;

- доведено, що концепт «українофільство» має системний і цілісний характер, найбільший прояв української культури позначився на головних сферах духовного життя Росії з домінуванням гуманітарного знання;

- розширено інтерпретаційне поле феномену «українофільство» завдяки включенню таких концептів: зацікавленість, пропаганда, запозичення, адаптація та інші.

Практичне та теоретичне значення дисертаційного дослідження.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження визначається тим, що його результати дають змогу систематизувати напрацювання з українознавчої проблематики, розглянути їх у сучасному стані та історико-культурній перспективі. Матеріали дисертаціїї можуть бути використані у подальшому розвитку досліджень проблем сучасної культури, а саме, міжкультурної та крос-культурної комунікації, діалогу культур в цілому, а також послужити підґрунтям для видання монографії за досліджуваною темою.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані при створенні історико-культурних та українознавчих програм, при розробці курсів та спецкурсів з теорії культури і філософії науки, для загальної підготовки студентів до семінарських і лекційних занять з філософії та теорії культури, у видавничих розробках.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження пройшли апробацію на теоретичних семінарах кафедри теорії культури та філософії науки філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Основні ідеї та положення дисертаційного дослідження обговорювалися на 3 міжнародних науково-практичних конференціях:

на II Міжнародній науково-практичній конференції «Переяславская Рада и гармонизация украино-российских отношений: история и культура, наука и образование» (Харківський національний технічний університет «ХПІ», 13 грудня 2007 р.); II Міжнародній науково-практичній конференції «Пространство литературы - путь к миру, согласию и сотрудничеству между славянскими народами» (Харківський національний технічний університет «ХПІ», 14 грудня 2007 р.); V Міжнародній науково-практичній конференції «Наука і соціальні проблеми суспільства: освіта, культура, духовність» (Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, 20-21 травня 2008 р.).

Публікації. Основні ідеї та результати дослідження відображені у 7 наукових працях, з яких 4 статті опубліковані у фахових спеціалізованих виданнях, зареєстрованих ВАК України, решта - у матеріалах науково-практичних конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, 4 розділів, що містять 14 підрозділів, висновків, списку використаних джерел, який містить 198 найменувань. Повний обсяг роботи - 219 сторінок, з яких 205 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність проблеми дослідження, сформульовані мета і основні завдання. Визначено об'єкт та предмет дослідження, з'ясовано ступінь наукової розробленості теми в зарубіжній та вітчизняній літературі, охарактеризовано методологічні засади та інструментарій, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення здобутих результатів, зміст апробації результатів дослідження.

У першому розділі «Філософсько-культурологічне осмислення українофільства» окреслюється проблема дисертаційного дослідження розкривається її представленість у історико-культурологічних розвідках минулого, аналізуються концепції українофільства у сучасних культурологічних розвідках.

У підрозділі 1.1 «Ретроспективний огляд концепту українофільства» розглядається ступінь його розробленості в роботах XIX ст., аналізуються концепції М. Драгоманова, М. Костомарова, В. Антоновича, О. Стороженка як ключові. Драгоманов визначив українофільство як: а) діяльність української інтелігенції Києва, Полтави, Чернігова, Харкова та Одеси, спрямовану на заснування громад з метою створення ними недільних шкіл для розвитку української мови, вивчення етнографії, історії, філології тощо; б) дотримання звичаїв українських селян, носіння їхнього одягу та козацького вбрання, спілкування з селянами українською мовою, вивчення українських пісень і т. ін. М. Костомаров розумів українофільство як: а) намагання деяких малорусів писати рідною мовою; б) бажання вивчати багату скарбницю народної поезії. В. Антонович заповнює українофільство таким змістом: а) обізнаність вихідців з південноруського краю з історією своєї батьківщини, етнічними рисами народу; б) можливість українців літературно викласти свої переконання; в) любов до своєї батьківщини, побажання їй розвитку та успіху і т. ін. О. Стороженко трактував українофільство як: а) протест проти ополячення південно-західного краю; б) отримання освіти українською мовою; в) ідеалізацію дніпровського козацтва; г) свободу віри і особистості тощо.

Підрозділ 1.2 «Образи українця і росіянина у філософських пошуках» присвячено аналізу образу та національного характеру українців та росіян. Для всіх дослідників кінця XVIII - початку XX ст. існування національного характеру (народної душі, духу) було безперечним фактом, завдання полягало в тому, щоб вивчити й описати його. У період імперії найбільше уваги отримували дослідження російської ідентичності, на тлі якої існувала українська ідентичність як супровідна. В.С. Соловйов пропонував враховувати найсуттєвіші цінності й ідеали своєї нації та довів, що в ідеалі російського народу втілені морально-релігійні устремління, оскільки слово Русь в ідіоматичному виразі поєднується з означенням «святая». Для М. Бердяєва таємниця російської душі у її протиріччях, антонімічності, що виявляється у різних аспектах: з одного боку, російський народ - найбільш аполітичний, «бездержавний» народ у світі, з іншого - у Росії створена одна з наймогутніших державних бюрократичних машин, що пригнічують свободу духу і особистість, тобто місія звільнювати народи постає у протилежності з політикою пригноблення, пригнічення. М. Костомаров аналізував основні риси «двух русских народностей» (під якими розумів росіян і українців), які полягають у зовнішніх відмінностях: костюмі, домашньому житті - звичаях, обрядах, методах хазяйнування, мові та акцентував на тому, що тільки духовна суть може відобразити головні ознаки тієї чи іншої народності. Костомаров вважав, що українцям властивий дух терпимості, відсутність національної зарозумілості. Всі відомі дослідження характерологічних особливостей українців кінця XVIII - початку XIX ст. вказують на «наскрізні» риси для більшості з них - розвинуте особистісне начало, що проявляється у почутті власної гідності, незалежності й індивідуалізму.

Підрозділ 1.3 «Мотиви українства у сучасних культурологічних розвідках» присвячений аналізу проблеми культурних витоків України, Росії та Білорусі та розгляду сучасних постколоніальних студій. Аналізуються концепції, які існували у історичній та культурологічній думці XIX - XX століть: а) «традиційна» («Київ - «мать городов русских»: українців і росіян об'єднують економічні зв'язки, історичні корені, близькість мов, спільна культурна спадщина - Г. Вернадський, М. Молчанов); б) «західна» («першоджерело» сучасної культури України, Литви, Білорусі - Річ Посполита (Т. Снайдер).

Розглянуто концепції сучасних канадських та українських дослідників україно-російських культурних взаємин (М. Шкандрія, М. Молчанова, О. Забужко), у яких стосунки України і Росії досліджуються крізь призму постколоніальних теорій. М. Шкандрій вводить поняття «прикордоння», межової зони і показує, що Україна у такій ролі посідала важливе місце і в російській, і польській культурах. Межова територія виконувала роль колонізованого «Іншого», необхідного для формування російської і польської ідентичності.

За Молчановим, Україна відіграє особливу роль як для давньої, так і для сучасної етнонаціональної індивідуальності Росії, вона стає дзеркалом, в якому Росія намагається знайти своє власне відображення з найдавніших часів до сьогодні. Для сучасної Росії втрата України означає втрату власного «ідеального минулого», в якому Україна була єдиним загальнослов'янським ядром.

Другий розділ «Українофільство як самостійний вектор розвитку російської культури» присвячений розгляду прикладів культурних запозичень Росією у різні періоди свого існування, які набрали особливо широкого розмаху з середини XVII ст. Підкреслюється визначна роль українців у розвитку духовного й культурного життя Росії. Розглядається «орієнтальне» ставлення Росії до української культури, екстраполюються концепції Е. Саїда та М. Павлишина на україно-російські відносини.

У підрозділі 2.1 «Уявлення про українську культуру як «своє» і/чи «чуже» розглядається позиція українців в російській культурі у галереї «своїх» і/чи «чужих». У світлі імперської уяви Росії Україна була поділена на «своє» і «чуже», її іноді вважали за органічну частину Росії, а іноді - за чужий, екзотичний, загадковий край, тому його завоювання, поневолення й повна асиміляція були виправдані. Аргументується, що розпад російсько-українського зв'язку завжди загрожував імперській ідентичності самої Росії.

Статус українців змінюється в залежності від культурної ситуації в Росії, їх вважають «своїми» з причин: а) розповсюдження вищої освіти в Росії українською елітою у XVII - XVIII ст.; б) використання російськими композиторами - Глінкою, Чайковським, Бородіним, Римським-Корсаковим історії Київської Русі в своїх творах; в) використання російськими художниками в образотворчому мистецтві загальнослов'янської міфології, билин і казок, сюжетів середньовічної України, особливо періоду козацтва. Високо цінувалось українське духовенство, яке допомагало реформувати російську православну церкву і розвивати культурну й освічену громадськість імперії з 1700 по 1762 рр. Українські православні монастирі стали твердинями православної віри по всій Росії. На «чужих» українці перетворюються в ситуаціях політично-економічної конкуренції з росіянами та при намаганнях українців отримати національну незалежність.

Підрозділ 2.2 «Культурні запозичення українського у космополітичній імперії Петра I» присвячений розгляду іноземних запозичень з різних культур в Росії, які відбувалися у різні часи, особливо за Петра I. У підрозділі здійснена спроба показати, що багато досягнень Росії стали можливими завдяки діяльності українців та їхній участі у розвитку російської культури, а також завдяки російському «імперському космополітизму» часів Петра I. Поряд з українофільством йдеться мова про запозичення з англійської, голландської, французької культур. В Англії та Голландії росіяни вивчали навігацію та кораблебудування за наказом Петра I, який ставив мету зробити Росію морською державою і відкрити їй шлях до Європи через море - «прорубати вікно в Європу». У Франції, Італії росіяни здобували знання з медицини, архітектури, живопису і т. ін.

У підрозділі 2.3 «Вплив видатних представників української правлячої еліти на російську культуру (правління Єлизавети, Катерини II, Миколи I)» наводяться приклади впливу особистостей з Малоросії, служіння яких відіграло визначну роль у розвитку політики, освіти, культури Російської імперії. Акцентується увага на зміні ситуації: якщо за Петра I українці цінувалися за ступенем корисності для імперії, то за царювання Єлизавети, Анни Іоаннівни та Катерини II на перший план виступають фаворитизм, догоджання імператрицям. Досліджується роль О. Розумовського, К. Розумовського у часи правління Єлизавети Петрівни, які впливали на розповсюдження вищої освіти в Росії, а також канцлера О. Безбородька та першого міністра освіти Росії П. Завадовського за царювання Катерини II як визначних державних діячів. Вони виконували першорядні ролі в державі, будучи неординарними особами, шанованими громадянами в Росії. Головна заслуга українця О. Розумовського полягала в тому, що він на деякий час змінив політику Росії у відношенні до України: у 1750 р. Єлизавета повернула українцям гетьманство, і новим гетьманом став Кирило Розумовський. За 20 років правління Єлизавети при дворі «все українське стало в моді». Таким чином, зміст українофільства в цей період розширюється завдяки його розумінню як використання українських традицій, пісень, одягу, страв та інших проявів повсякдення.

Підрозділ 2.4 «Орієнталізм в культурі Заходу та Росії» є спробою екстраполювати концепцію Е. Саїда на російсько-українські стосунки. Згідно з Саїдом, орієнталізм є «західним способом» реструктурування, культурної домінації і політичного панування над Сходом», на основі чого робиться висновок, що «малоросійство» є аналогічним «російським способом» всебічного домінування над Україною. Видатні російські письменники й поети писали про Україну і Кавказ як про складові частини Росії, яким відводилася роль «російського безсвідомого».

Росія виконувала роль «Сходу» для Західної Європи і відповідно відчувала потребу у своєму «Сході», яким стала Україна. На основі дослідження Е. Саїда «Орієнталізм» доведено, що суть «російського орієнталізму» полягала у ставленні до культури України як до культури нижчого ґатунку, яка не може розвиватися самостійно, а має включатися до російської імперської культури та виконувати роль екзотичної культури, що було одним з основних чинників, які спонукали російську культуру до запозичень з української та з культур інших народів, що входили до складу російської імперії.

На прикладі орієнтального Сходу Е. Саїд показує, як виникає інтерес до «Іншого», щоб знайти «своє», і доводить, що європейська культура значно зміцніла і змогла краще реалізувати свою ідентичність, зіставивши себе зі Сходом як з штучно створеною і частково прихованою сутністю протилежного змісту. Доведено, що Україна виступала джерелом розвитку російської цивілізації, була культурним суперником Росії і найзмістовнішим образом «Іншого», до якого найчастіше зверталися, щоб усвідомити себе і «своє» як сутність. Всупереч російському політичному домінуванню українська культура часто виступала в ролі зразка для російської культури. Стверджується, що «російський орієнталізм» є однією з причин запозичень російською культурою з української.

Третій розділ «Домінуючі тенденції українофільства у просторі духовної російської культури» присвячений аналізу джерел виникнення українофільства в Україні, виділенню основних періодів українофільства в Росії та їх характеристиці.

У підрозділі 3.1 «Еволюція концепту «українофільство» та етапи його становлення в Росії» з'ясовується походження категорії «українофільство». Висунуто концепцію, згідно з якою виділяються три джерела виникнення українофільства в самій Україні. Першим джерелом була Слобожанщина з центром в Харківському університеті на початку XIX ст., де розвивалися україномовні журнали. Другим джерелом названо українофільство в Києві у середині XIX ст. у зв'язку з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства. Третім джерелом вважається Галичина третьої чверті XIX ст. Галичани виступали проти панування Австро-Угорщини за освітянські організації та збереження самобутності української культури.

Враховуючи історію розвитку україно-російських відносин і російської суспільної думки, автором виділяється 6 найголовніших етапів становлення українофільства на теренах Росії:

1. Середина XVII ст. (починаючи з 1649 р., коли в Росії домінували духовно-просвітницькі впливи з Малоросії).

2. 1700-1762 рр. (роль української еліти в політичному й культурному житті Росії, вплив філософії Г. Сковороди на розвиток російської філософії).

3. 30-40-і роки XIX ст. (феномен Гоголя в російській культурі як транслятора української культури).

4. 60-і рр. XIX ст. (створення в Петербурзі журналу «Основа» і його роль у розповсюдженні українофільства).

5. 20-30-і роки XX ст. (вплив «одеської школи» на російську літературу).

6. Пострадянський період (з кінця 1990-х рр. на хвилі політичного інтересу до України).

Головним критерієм виділення названих етапів стала наявність українофільства як відносно самостійної концепції і очевидного соціокультурного феномену.

У підрозділі 3.2 «Феномен Гоголя у просторі російської культури та мистецтва» доводиться, що більш за все тема українофільства входить у російську літературу завдяки творчості етнічного українця з українською національною свідомістю М. Гоголя, який відкрив очі російському суспільству на Україну та її минуле, завдяки своєму таланту зробив власну батьківщину об'єктом зацікавлення, сприяв кращому взаєморозумінню українців та росіян і здійснив великий вплив на російську мову, розширивши та зміцнивши її основу.

Доведено, що у першій половині XIX ст. творчість Гоголя стала значним внеском у російську літературу. На думку В.Г. Бєлінського, з часу виходу в світ «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Миргороду» та «Ревізора» російська література взяла зовсім інший напрямок, і Гоголь здійснив у російській романтичній прозі такий же переворот, як Пушкін в поезії. Тобто, Гоголя можна вважати медіатором між двома культурами, транслятором українських цінностей, образів і сюжетів у російську свідомість, які були успішно адаптовані Росією як «свої».

Твори Гоголя послужили темою для створення опер російськими композиторами Глінкою, Чайковським, Мусоргським, Римським-Корсаковим, що поширило вплив українських образів в російській культурі.

У підрозділі 3.3 «Софіологія та «філософія серця» Г. Сковороди у російській філософії XIX- XX ст. (В. Соловйов, С. Булгаков, П. Флоренський, П. Юркевич)» досліджується роль України у розвитку філософської думки в Росії. Доведено, що український вплив бере початок ще в середині XVII ст. Стверджується, що в Україні на той час вже відбулося становлення власне українських богословських традицій; розповсюдження книгодрукування та збільшення кількості перекладених творів благотворно впливало на всі сфери культурної діяльності України. В курс навчальних дисциплін у Духовній академії (при Києво-Печерській лаврі) були введені філософські науки - діалектика, етика, метафізика у дусі Арістотеля, які пізніше успішно впроваджувалися в Росії українськими просвітителями та духовенством. Ця ситуація обумовила потяг до культурних запозичень Росією з України. В Україні на той час існували вищі освітні заклади (Острозька школа, Києво-Могилянський колегіум, Львівський університет), розроблялася літературна мова, утверджувалася культурно-просвітницька діяльність Петра Могили та літературні й філософські твори Г. Сковороди. В Росії ж у той час вищих навчальних закладів ще не існувало, вони створювалися за допомогою діячів з України.

Досліджений вплив софіології Г. Сковороди на В. Соловйова, П. Флоренського, С.М. Булгакова та «філософії серця» Г. Сковороди на П. Юркевича. Під впливом візантійської софіології Г. Сковорода ще у XVIII ст. розробляв ідею Софії, він був першим в Україні й Росії, хто звернувся до цієї теми. Оскільки більшість російських філософів вчилися чи працювали в Києві або були знайомі з поглядами Сковороди завдяки викладанню філософії у Московському університеті П. Юркевичем, з'ясовано, що вони знали філософію Сковороди, продовжували її розвивати, тому їх можна вважати послідовниками «українського Сократа». Юркевич стояв біля колиски оригінальної російської філософії, він, як і Гоголь, належить і Росії, і Україні. Таким чином, образи української філософії увійшли в історію російської релігійно-філософської думки.

В підрозділі 3.4 «Ідеї козацького вільнолюбства на культурному ґрунті Росії» здійснюється спроба всебічного дослідження феномену українського козацтва, його ролі в історії, політиці й культурі Росії. Доводиться, що українське козацтво було головною силою російських армій у військових діях в Криму й на Кавказі; російські історики розглядали козацьку добу як спільну історичну героїчну минувшину, з нього черпали теми й сюжети як українські, так і зарубіжні літератори. Українське козацтво, яке назване вченими «золотою добою» (Е. Сміт, М. Грушевський), стало темою літературних і мистецьких творів діячів різних країн.

Наголошується, що вивчення історії козацтва дає змогу заново подивитися на українське минуле, яке здатне надихати на вирішення проблем і потреб сучасності та є важливим моментом у формуванні національних ідеологій, адже козацькі повстання та національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького були найгероїчнішими сторінками історії України і сприймалися імперською Росією як частина власного минулого.

Четвертий розділ «Українофільство: у пошуках національної ідентичності» складається з чотирьох підрозділів та є спробою пов'язати українофільство і пошуки національної ідентичності. Показано, що такий підхід - розвиток теми національної ідентичності і національної культури - є продуктивним.

У підрозділі 4.1 «Просвітницька діяльність української інтелігенції та її вплив на розвиток національної свідомості українців» увага акцентується на тому, що під впливом Г. Сковороди, І. Котляревського, завдяки створенню в 1805 р. Харківського університету почалося духовне пробудження на Слобожанщині. Університет став центром науки та сприяв розвитку українофільства, що поширювалося саме з Харкова. Доведено, що українська інтелігенція доклала своїх зусиль до розвитку мови, літератури, освіти, науки, розбудила живий інтерес до народної творчості, внесла в літературу простонародну мову і народну тематику. Діяльність інтелігенції стала важливою базою для розвитку української національної свідомості.

У підрозділі 4.2 «Українофільство в гуманітарному знанні Росії» зосереджено увагу на тому, що твори українських письменників І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, М. Костомарова, А. Метлинського, М. Максимовича, О. Бодянського та ін., які вносили в літературу народну тематику, починають друкуватися в Москві та сприяють поширенню українофільства в Росії. Підкреслюється роль Є. Гребінки у популяризації української історії, тематики та сюжетики в Росії. Починаючи з 1841 року, Є. Гребінка займає урядове становище в Петербурзі, працює викладачем російської словесності у Дворянському полку, зближується з росіянами П.П. Єршовим, В.Г. Бенедиктовим, Е.І. Губером, І.І. Панаєвим та ін., починає писати російською мовою. Із чотирьох томів його російських творів здобула популярність повість «Чайковський», яка сприяла популяризації України в Росії.

Розглядається трансляція українофільства в Росії, що здійснювалася через діяльність української інтелігенції XIX ст., яка своєю працею створила журнал «Основа» у 1861 р., що мав великий вплив на освічені й культурні кола Росії.

У підрозділі 4.3 «Трансляція українофільства в Росії: Т.Г.Шевченко» акцентується увага на діяльності Т. Шевченка, який став видатним явищем не тільки української, але й світової культури, завдяки йому скарбниця української культури влилася в загальний потік людської культури. Завдяки спілкуванню з Шевченком, знайомству з його творами російські інтелігенти Москви і Петербурга пізнавали Україну, її історію, проникалися інтересами народу, знайомилися з його мовою та підтримували право українців говорити своєю мовою. Це є підтвердженням впливу Т.Г. Шевченка на письменників Росії, на російську свідомість, на розповсюдження українофільських тенденцій в російському суспільстві.

У підрозділі 4.4 «Феміністський прояв українофільства» з'ясовується роль прогресивного українського жіноцтва у розповсюдженні українофільства в Україні і Росії. Доводиться, що українські жінки відіграли важливу роль у формуванні національної свідомості українства у XIX - XX ст., зростанні масового національного руху та здійсненні впливу на російську культуру. Приділяється увага діяльності жінок у сфері освіти українського народу завдяки заснуванню недільних шкіл та поширенню грамоти, піддається аналізу їхня літературна діяльність, за допомогою якої вони прагнули вплинути на духовне відродження українського народу. Створення Вищих жіночих курсів (1906р.) у Києві сприяли зростанню руху за заснування українських кафедр та викладання предметів українською мовою, читання лекцій з історії України з метою відродити рідну мову й культуру. Підкреслюється значний внесок у розвиток української національної ідентичності Марка Вовчка, Олени Пчілки, Христини Алчевської, Софії Русової, Ганни Барвінок, Любові Шульгіної та ін. Своєю самостійною просвітницькою діяльністю українські жінки здійснювали вплив на представників прогресивної громадськості Росії, в тому числі і на жінок.

У висновках викладено найважливіші наукові й теоретичні результати дослідження, яке підтвердило низку теоретичних положень, дало змогу розв'язати поставлені завдання, засвідчило доцільність вибору понятійного апарата та ефективність застосування запропонованої в дисертації методологічної програми. Основні результати виконаної роботи можна подати у вигляді таких теоретичних положень:

1. У дисертації проведено ґрунтовне філософсько-культурологічне осмислення феномену «українофільство» та модусів його існування у культурно-політичних вимірах російської культури.

2. В роботі синтезовані концепції зарубіжних та українських дослідників: Г. Грабовича, М. Молчанова, М. Шкандрія, М. Павлишина, О. Забужко, за допомогою яких розроблена методологія постколоніальних досліджень на українському матеріалі.

3. Висунуто концепцію, за допомогою якої визначено джерела українофільства в Україні. Першим джерелом була Слобожанщина з центром в Харківському університеті на початку XIX ст., де розвивалися україномовні журнали. Другим джерелом названо українофільство в Києві у середині XIX ст., яке виникло завдяки діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Третім джерелом вважається Галичина третьої чверті XIX ст. Галичани виступали проти панування Австро-Угорщини за освітянські організації та збереження самобутності української культури.

4. В результаті дослідження виділено 6 найголовніших етапів українофільства в Росії: 1) середина XVII ст., 2) XVIII ст. (з 1700 по 1762 рр.), 3) 30-40-і роки XIX ст., 4) 60-ті роки XIX ст., 5) 20-30-ті роки XX ст., 6) пострадянський період. Головним критерієм їх виділення стала наявність українофільства як відносно самостійної концепції і очевидного соціокультурного феномену.

5. В результаті проведеного дослідження було розширене інтерпретаційне поле феномену українофільства завдяки включенню таких значень: 1) зацікавлення українською культурою; 2) пропаганда і підтримка української культури та літератури, підтримка російськими інтелігентами талановитих діячів літератури і мистецтва з України; 3) використання і запозичення російськими письменниками, композиторами, художниками українських мотивів, сюжетів, фольклору, символіки, концептуальних схем тощо; 4) залучення лідерів та фахівців з України до роботи на благо російської культури; 5) намагання постійно підтримувати стосунки з українцями; 6) використання українських традицій, пісень, одягу, страв та інших проявів повсякдення.

6. Доведено, що українофільство як культурний феномен проявлявся в сферах літератури, культури, духовності, філософії, мистецтва. За допомогою українців у Росії стали виникати перші публічні школи, бібліотеки, друкарні, академії, розповсюджувалася освіта. Українське духовенство допомагало реформувати російську православну церкву і розвивати культурну й освічену громадськість імперії. На основі емпіричного матеріалу доведена спроможність української культури бути прикладом для наслідування. Оскільки в українській культурі, як і в кожній національній культурі, є свої видатні особи, такі як «український Сократ» Г. Сковорода, філолог і філософ мови О. Потебня, історик і письменник М. Костомаров, яких Росія називає «своїми» вченими, використовує їхні досягнення й спирається на них, вважаємо за доцільне відмітити наявність в російській культурі запозичень з української культури.

7. В дисертації виділені чинники, що спонукали імперську Росію до запозичень з української культури, одним з яких був «російський орієнталізм». На прикладі змальованого Е. Саїдом орієнтального Сходу з'ясовано, що у російській культурі виникає інтерес до «Іншого», щоб знайти «Своє». Екстраполяція концепції Саїда є теоретичним внеском автора дисертаційного дослідження у розвиток українознавства та складає значну новизну роботи

8. На прикладі творчості М.В. Гоголя досліджений феномен транслятора українофільства у просторі російської культури та мистецтва XIX ст. Доведена значимість його творчості для російської літератури, в якій кінець 50-х років називається «гоголівським» завдяки введенню нових для Росії культурних, національних, історичних мотивів, ідей та образів, пов'язаних з Україною, і, перш за все, теми «маленької людини» і «національного Іншого» в російській суспільній думці.

9. Вперше з'ясована значимість українського впливу на розвиток філософської думки Росії, який розпочався ще в середині XVII ст., оскільки в курсі навчальних дисциплін Київської Духовної академії вивчалися філософські науки, які пізніше успішно впроваджувалися в Росії українськими просвітителями та духовенством. Проведене порівняльне дослідження творчості українських і російських мислителів дало змогу розширити погляд на філософію Г. Сковороди та її вплив на російську філософську думку періоду XIX-XX століть.

10. В роботі показано, як відбувалася трансляція українофільства в Росії, що здійснювалася через діяльність української інтелігенції XIX ст. Вона сприяла популяризації української історії, тематики та сюжетики в Росії. Створений у 1861 р. в Петербурзі журнал «Основа» мав великий вплив на освічені й культурні кола Росії, завдяки журналу росіяни почали усвідомлювати мету українофільства.

11. Всебічно проаналізовано феномен українофільства, обґрунтовано його значущість. у становленні української ідентичності та усвідомленні українцями сучасності самобутності своєї історії і культури, що дозволило запропонувати новий погляд на Україну як не тільки власну культурну скарбницю, але й суттєвий ресурс для збагачення інших культур. Оскільки культурологічні розвідки до цього часу носили переважно описовий характер, в роботі здійснена перша спроба міждисциплінарного аналізу.

12. Досліджена роль українського козацтва, яке вплинуло на формування образу мужнього воїна в російській масовій культурі. Козацтво сприймалося як «своє» і/чи «чуже» в залежності від політичної або культурної ситуації. Як «свої» козаки виступали в ролі партнерів, використовувалися для спеціальних завдань, як розвідники, вони були ефективними, надійними допоміжними силами. В такому випадку їхні послуги імперії вихвалялися. Як «чужі» козаки являли собою небезпеку, до них ставилися з недовірою, підозрою і селили там, де втекти за кордон їм було важко, в них Росія вбачала «сепаратизм», тому Січ була зруйнована у 1775 р.

13. В результаті дослідження дійшли висновку, що російське суспільство протягом тривалого часу цікавилося українською культурою та вдавалося до запозичень. Україна для Росії була предметом інтересу, уваги, захоплення, що сприяло самоідентифікації Росії, розвиткові духовно-просвітницьких тенденцій в Росії, уславленню та розбудові російської нації, збагачувало її надбаннями української культури. Зацікавленість Росії була спрямована на те, щоб фольклорна спадщина українців увійшла до її власної народної скарбниці.

14. До перспектив роботи можна віднести подальше дослідження питання співвідношення національного й етнічного, аналіз складових національного менталітету українців та росіян, вияви своєрідності основних констант етносу протягом історичного розвитку та у сучасності. Робота може стати основою подальшого вивчення співвідношення взаємовпливів української та російської культур на сучасному етапі, оскільки в наш час склалася принципово нова система у взаємодії української та російської культур.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Северин Н.В. Представление о «своем» и «чужом» в российской культуре /Северин Н.В. // Вісн. Харк. нац.ун-ту ім. В.Н. Каразіна. - 2007. - № 751 : - Сер. Теорія культури і філософія науки. - С. 16-23.

2. Северин Н.В. Літературно-культурні стосунки України з сусідніми слов'янськими народами / Северин Н.В. // Вісн. Нац. техн. ун-ту «ХПІ». - 2007. - № 4 : - Сер. : Філософія. - С. 122-133.

3. Северин Н.В. Український вплив на російську культуру і духовність /Северин Н.В. // Вісн. Нац. техн. ун-ту «ХПІ». - 2007. - № 28 : - Сер. : Філософія. - С. 123-135.

4. Северин Н.В. Українські теми й сюжети у творах російських композиторів середини XIX століття / Северин Н.В. // Наук. вісн. Харк. нац. пед. ун-ту ім. Г.С. Сковороди. - 2008. - Вип. 26. - Сер. : Філософія. - С. 130-142.

5. Северин Н.В. Українофільські тенденції у літературно-культурних стосунках слов'янських народів / Северин Н.В. // Переяславская Рада и гармонизация украино-российских отношений : история и культура, наука и образование : матеріали II Міжнар. наук.-практ. конф. - Харків, 13 груд. 2007. - С. 552-560.

6. Северин Н.В. Что привлекало классиков русской литературы XIX столетия в творчестве Гоголя / Северин Н.В. // Пространство литературы - путь к миру, согласию и сотрудничеству между славянскими народами : матеріали II Міжнар. наук.-практ. конф. - Харків, 14 груд. 2007. - С. 97-106.

7. Северин Н.В. Вплив української культури на російську в XVII-XIX ст. /Северин Н.В. // Наука і соціальні проблеми суспільства: освіта, культура, духовність : матеріали V Міжнар. наук.-практ. конф.- Харків, 20-21 трав. 2008. - С. 102-105.

АНОТАЦІЇ

Северин Н.В. Українофільство в російській культурі. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.12 - українознавство (філософські науки). - Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Харків, 2009.

У дисертації проведено філософсько-культурологічне дослідження феномену «українофільство» в російській культурі у різних контекстах: історико-літературному, культурному, філософському. Обґрунтовано його значущість у становленні української та російської ідентичності, що дозволило запропонувати новий погляд на Україну як не тільки власну культурну скарбницю, але й ресурс для розвитку інших культур. Осмислено феномен «українофільство» та представлено його концептуалізацію в контексті постколоніальних студій.

Виділено та описано основні періоди розвитку українофільства в російській культурі, видокремлено чинники, які сприяли появі цього культурного феномену. Доведено, що одним із чинників, які спонукали Росію до запозичень з української культури, був «російський орієнталізм» та потреба в усвідомленні власної ідентифікації. Досліджений феномен М.В. Гоголя як транслятора українофільства у просторі російської культури та мистецтва XIX ст. Проведено порівняльне дослідження творчості українських і російських мислителів, що дало змогу розширити погляд на філософію Сковороди та її вплив на російську релігійно-філософську думку доби XIX-XX століть.

Показано, що російська культура збагатилася завдяки впливу видатних особистостей з України, української прогресивної інтелігенції, залученню лідерів та фахівців з України до роботи в Росії, які ідентифікувалися там як «свої», розширюючи російський світогляд і межі російської культурної ідентичності.

Ключові слова: українофільство, романтизм, «російський орієнталізм», софіологія, національна ідентичність, національна свідомість, «гоголівський період», «одеська школа», крос-культурні впливи.

Северин Н.В. Украинофильство в русской культуре. - Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.12 - украиноведение (философские науки). - Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина, Харьков, 2009.

В диссертации проведено философско-культурологическое исследование феномена «украинофильство» в русской культуре в разных контекстах: историко-литературном, культурном, философском. Обосновано его значение в становлении украинской и русской идентичности, что позволило предложить новый взгляд на Украину как не только собственную культурную сокровищницу, но и ресурс для развития соседних культур. Осмыслен феномен «украинофильство» и представлена его концептуализация в контексте постколониальных исследований.

Исследованы причины, которые способствовали возникновению этого культурного феномена и выделены основные периоды развития украинофильства в русской культуре. Доказано, что одной из причин, которые побуждали имперскую Россию к заимствованиям из украинской культуры, был «русский ориентализм».

С учетом известных экспликаций и в результате проведенного исследования содержание категории «украинофильство» было расширено благодаря включению таких концептов: 1) заинтересованность украинской культурой; 2) пропаганда и поддержка украинской культуры и литературы, поддержка русскими интеллигентами талантливых деятелей литературы и искусства из Украины; 3) использование и заимствование русскими писателями, композиторами, художниками украинских мотивов, сюжетов, фольклора, символики, концептуальных схем и т. д.; 4) привлечение лидеров и специалистов из Украины к работе на благо русской культуры и государства; 5) стремление постоянно поддерживать отношения с украинцами; 6) использование украинских традиций, песен, одежды, блюд и других проявлений повседневности.

Исследована роль Украины в развитии философской мысли в России. Доказано, что украинское влияние берет начало еще в середине XVII в., поскольку в курсе учебных дисциплин Киевской духовной академии изучались философские науки - диалектика, этика, метафизика, которые успешно внедрялись в России украинскими просветителями и духовенством.

...