Т.Г. Шевченко – художник

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

На тему: «Т.Г. Шевченко - художник»



Тарас Шевченко - відомий у світі, в першу чергу, як митець слова. Однак це аж ніяк не забирає його слави, як художника. Та найперше його постать можна окреслити як борця, який став символом української нації. У його творчості поезія і живопис тісно пов'язані між собою.

Свого часу відомий художник Леонардо да Вінчі стверджував, що «малярство - це німа поезія, а поезія - промовисте малярство». Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним даром, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка живопис став потребою, вираженням його творчого духу.

Тарас Шевченко став першим художником, який проклав новий реалістичний напрям, і став основоположником критичного реалізму в українському мистецтві. Тарас Григорович був одним з найталановитіших майстрів офорту того часу та прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.



Шевченка без перебільшення можна назвати геніальним художником. У його картинах відбилася вся глибина і самобутність його особистості. Це прекрасно, що нині ми повертаємо собі національну самосвідомість під знаком Шевченка. Бо він був гуманістом та інтернаціоналістом, не мав ані краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів; любив Україну, за неї стояв непохитно, і себе віддав не тому, що хотів її підняти над іншими народами, а тому що хотів бачити її рівною з іншими у сім'ї світовій - «сім'ї вольній, новій».



З його біографії ми знаємо, що з 1838 по 1845 рік Шевченко навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, виявивши неабиякі здібності у живописі маслом, аквареллю, малюнку олівцем. Коли його ім'я вже здобуло певної слави, меценат Григорій Тарновський купує його картину «Катерина», поклавши початок своїй українській колекції.

У 1843-1844 роках Шевченко працює над серією офортів «Мальовнича Україна», самостійно вивчаючи техніку гравіювання. Повернувшись у 1845 році після закінчення Академії в Україну, Шевченко працював художником в Археографічній комісії аж до свого арешту. На засланні поетові забороняли писати та малювати, але завдяки допомозі та сприянню місцевої прогресивно налаштованої інтелігенції він зміг протягом усіх десяти років напівлегально займатися творчістю. Останні роки життя Тараса Григоровича, вже після звільнення, були відзначені найбільшими досягненнями не тільки в поезії, але й у живописі та графіці. У вересні 1860 року Академія мистецтв удостоїла Шевченка звання академіка гравюри.

Живопис посідає неабияке місце в житті Тараса Шевченка. Художник ставився до образотворчого мистецтва з глибокою щирістю, воно приносило йому розраду в гіркі хвилини його життя. Зараз його роботи, крім автобіографічного, мають ще й історичне та етнографічне значення. Прекрасно виконані малюнки окреслюють художні смаки та прагнення Шевченка, і є немовби паралеллю до його віршів, служачи ілюстраціями до життя поета.

Життєвість, реалізм, енергетика, талант і велич видно в живописних творах художника. Його історична спадщина налічує десятки полотен, які зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка. У його фондах є цінні експонати, що належать руці майстра, а це близько двохсот робіт: портрети, пейзажі, жанрові роботи в техніці акварелі, сепії, офорту, масляного живопису.

Творча біографія Тараса Шевченка як художника починається задовго до 22 квітня 1838 року - великого дня в його житті, дня звільнення з кріпацтва і вступу до Академії художеств.

Любов до малювання, до мистецтва проявилася у Тараса ще в дитинстві. Вона допомогла йому стійко переносити і деспотизм учителів-дячків, і труднощі роботи в майстерні Ширяєва, а пізніше - з успіхом опановувати професіональну майстерність художника в Академії художеств.

Блукання від богомаза до богомаза ні до чого не привело. Тарас повернувся у своє рідне село з тим, щоб пасти громадську отару. Та незабаром грамотний приглянувся панському управителеві, і Шевченко потрапив спочатку в кухарчуки на кухню, а потім опинився в козачках у пана П. Енгельгардта, хоча був зарахований у його двірню як «кімнатний живописець». Це хоч і приголомшило хлопцеву надію стати «хоч абияким маляром», але не викорінило її: «вона зріла йому на обрії життя, миготіла десь - хоч далеко-предалеко, так далеко, що хлопець не спроможен був сказати собі, де вона зоріє.

У таких людей, як Тарас, хоч би як вони не корилися, хоч би як не підлягали волі гнобителів людського життя і духу, довіку не зникне та підойма до світу і волі, якою наділила їх природа. Природа - се сам Бог! В які пута її не муруй, а вона змагатиметься за своє право людське - і до останньої спромоги протестуватиме за право жити по власній волі, відповідно своєму призначенню, аби тільки не шкодячи життю інших».Тарас не тільки потай перемальовував картини в панських покоях, а й собі збирав колекцію малюнків. Їх було вже чимало, і вони, спокушаючи, не давали спокою його молодій душі. Як тільки траплялася хоч трохи вільна часина, Тарас «кидав свої, часом недочищені, сковороди і каструлі, покидав пекарню, йшов у сад і там на деревах і на кущах розвішував свою колекцію, любувався з своєї галереї малюнків…».

Коли Тарасові минуло 18 літ, «Енгельгардт згодився віддати його знов до маляра в науку і законтрактував його на чотири роки до петербурзького маляра Ширяєва».Тож до вступу в Академію художеств Шевченко одержав певну професіональну художню підготовку в цього цехового майстра. Ширяєв був дуже відомий декоратор в Петербурзі. У його майстерні працювали непогані майстри декору, які «виконували великі і відповідальні замовлення, робили розписи в приватних будинках, урядових установах, театрах». Уже в перші роки перебування в майстерні Ширяєва Тарас пробує свої сили у самостійній праці з натури. Про це свідчать акварельні портрети «Енгельгардт» та «Невідома жінка».



Погруддя жінки. Папір, італійський олівець (47,5 Ч 38). [Вільно]. 1830. Копія з невідомого оригіналу.

Справа під рисунком поверх стертого напису, в якому, за даними Харківського інституту науково-судової експертизи від 10.II 1941 p., прочитується: R: V.. N.. Григорьевъ, -- напис олівцем: 1830 -- Года Рисовалъ Тарасъ Шевченко. Весь напис, і особливо слово «Шевченко», нагадує його автограф. Зліва внизу чорнилом авторський напис: На память Александру || Ивановичу Уварову || Т: Шевченко. Внизу нерозбірливий напис олівцем.

Про родину Уварових Т. Г. Шевченко згадує у повісті «Художник»: «Праздник встретил я в семействе Уваровых. Не подумайте -- графов. Боже сохрани, мы еще так высоко не летаем. Это простое, скромное, купеческое семейство, но такое доброе, милое, гармоничное, что дай бог, чтобы все семейства на свете были таковы. Я принят у них как самый близкий, родной. Карл Павлович тоже их нередко посещает» (т. IV цього видання, стор. 169, 175, 176; т. V, стор. 176, 177, 182).

В літературі зустрічається під назвою «Жіноча голівка» («Каталог малярської творчості Т. Г. Шевченка, експонованої в Галереї», X., 1934, стор. 14, № 4, та інші джерела).

І. Л. Балясний вважає (без належних підстав), що цей рисунок зроблено «з погруддевої гіпсової скульптури жінки» («Шевченко-художник», зб. «Великий поет-революціонер», Одеса, 1939, стор. 221). Цю ж помилку повторює Л. Хінкулов у монографії «Тарас Григорьевич Шевченко» (М., 1957, стор. 30).

Попередні місця збереження: власність О. І. Уварова, Д. І. Толстого, РМ, ІТШ, ГКШ.

Майстерня Ширяєва стала особливо відомою в 1836 році після здійснення розпису стін і плафонів Великого театру в Петербурзі. Чимала частина цього декоративного живопису була виконана саме Тарасом Шевченком, в той час уже значним рисувальником.

На цей же час припадає зустріч в Літньому саду Тараса з Іваном Сошенком, земляком, молодим академістом, який став незабаром близьким другом художника-кріпака. В автобіографії Шевченко каже, що, «не вважаючи на увесь гніт троїстого генія Ширяєва, я в ясні ночі весняні бігав в Літній сад малювати списки з статуй і в один з таких сеансів познайомився з художником Сошенком».А Сошенко познайомив Шевченка з українським письменником Євгеном Гребінкою і конференц-секретарем Академії художеств В. Григоровичем, з російським художником О. Венеціановим, а пізніше - із знаменитим художником Карлом Брюлловим. Після знайомства з Шевченком Брюллов вживає особливо енергійних заходів для звільнення його з кріпацтва.

«Переговори з Енгельгардтом, в яких брали участь О. Венеціанов, К. Брюллов, І. Сошенко, велись давно, ще 1837 року, але довгий час не давали своїх наслідків, поки, нарешті, поміщик не погодився «відпустити» Шевченка за 2500 карбованців».Тоді К. Брюллов написав із В. А. Жуковського портрет, який потім розіграли в лотерею, а на виручені гроші був викуплений Тарас.

«І так Шевченко розкутий! Шевченко не крепак! Шевченко на волі!

З Моринець у Вільну, у Варшаву, у Петербург - от який довгий шлях мусив Тарас зміряти на своїм парубочім віку, доки вийшов на волю!»

Наступного ж дня, 23 квітня 1838 року, після свого звільнення від кріпацтва Шевченко почав відвідувати класи Академії художеств і майстерню К. Брюллова і незабаром став улюбленим учнем прославленого живописця.

Тільки тепер зміг Шевченко з усією пристрастю і захопленням віддатися улюбленій праці, зазнати радощів повної свободи і незалежності. «…Учуся, нікому не кланяюсь…Велике щастя бути вільною людиною».Тарас наполегливо працює, не пропускаючи жодного заняття, і Товариство заохочення художників призначає йому утримання в сумі 30 карбованців на місяць. Через рік за успіхи з рисунка він був нагороджений срібною медаллю і першим переведений в натурний клас за роботу «Боєць». Похвалу Ради Академії і срібну медаль 2-го достоїнства одержав за першу картину маслом «Сирітка-хлопчик під тином ділиться милостинею з собакою».

У подальших своїх роботах Тарас Шевченко відходить від академічних вимог, і прагне зображувати те, що йому було близьке і зрозуміле. Це не сподобалось професорам Академії, тож за свої талановиті роботи він перестав одержувати заохочення та медалі. «Впродовж усього навчання в Академії Тарас належав до числа її перших учнів, він з успіхом засвоює одну з її основних вимог - оволодіння майстерністю малюнка.

Художник Шевченко твердо стає на шлях створення реалістичної жанрової картини. Його праці цих років: «Циганка-ворожка» (акварель, 1841р.), «Катерина» (масло, 1842р.), «Селянська родина» (масло, 1843р.), офорти з серії «Живописна Україна» (1844р.), дедалі ясніше говорять про те, що Шевченко бачив своє покликання у створенні картин, які зображують побут, звичаї, історичне минуле українського народу».

Як в образотворчому, так і в поетичному мистецтві Тараса Григоровича провідним було правдиве зображення дійсності, життя народу, його визвольної боротьби.

У 1840 році виходить з друку перша невеличка поетична збірка Шевченка «Кобзар», схвально зустрінута передовою громадськістю.

Зміст творів Шевченка-художника завжди перекликається із змістом його поетичних творів.

У 1841 році Тараса нагородили «за успіхи в художестві» третьою і останньою (срібною) медаллю в Академії за картину «Циганка, яка ворожить дівчині».

Після 14 років розлуки Тарас побачився з братами і сестрами, приїхавши в свою рідну Кирилівку в 1843 році. Скільки років він рвався до колишнього «раю»! А проте «скрізь по Україні він бачив «пекло»; да таке ще пекло, що «українським полупанком можна здивувати Данта старого». Тарас бачив, що скрізь по колишньому «раю» мовчать люде, «забиті в кайдани»; бачив, що «розпинають вдову за подушне», а «сину, єдину дитину, кують і в військо віддають». Бачив скрізь по Україні, що «під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне».

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Кріпацтво серпом різало його серце. Так щиро , так глибоко любити свій народ, як Шевченко любив, і дивитися, як той народ мордують - о, се велика мука». І не було на Україні куточка, де б можна було сховатися Тарасові так, щоб бути з людьми і не бачити того лиха, що огнем пекло його душу»

«Шевченко побував і на лівобережжі, і на правобережжі України - на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, в місцях колишньої Запорозької Січі - на Хортиці, - «скрізь був і все плакав».

Зимою 1844 року Шевченко, тоді ще учень Петербурзької художньої академії, приступив до виконання задуманої ним серії офортів задля «Живописної України» на теми з історії України, українського побуту і пейзажу.

«Заходився оце, вернувшися в Пітер, - писав він згодом Я. Кухаренкові, - гравировать и издавать в картинах остатки нашої України».

На гроші, виручені від видання, Шевченко мав намір викупити з кріпацтва своїх братів і сестер з їх сім`ями. І не тільки. Роботу над «Живописною Україною» розглядав як свій громадянський патріотичний обов`язок. «Якби мені бог поміг докінчить те, що я тепер зачав, то тойді склав би руки та й у домовину. Було б з мене: не забула б Україна мене, мізерного», - писав він 23 вересня 1844 року в одному з листів.

«Живописна Україна» була задумана Тарасом Григоровичем як художнє періодичне видання. Вона мала виходити окремими випусками, по три естампи в кожному, чотири рази на рік. Один раз на рік мав видаватися пояснювальний текст до річного комплекту. Про мету і план видання говориться в багатьох шевченківських документах і листах».

План «Живописної України» найбільш докладно поданий в оголошенні, опублікованому в газеті «Северная пчела».

«Сюди увійдуть, - читаємо в оголошенні, - малюнки з таких предметів:

1) Краєвиди Південної Росії, примітні красою своєю або історичними подіями. Усе,що час пощадив від цілковитого знищення: руїни замків, храми, укріплення, кургани - знайдуть тут собі місце.

2) Народний побут нинішнього часу, обряди, звичаї, повір`я, зміст народних пісень і казок.

3) Найважливіші події, відомі з побутописання Південної Росії, починаючи від заснування Києва, які мали вплив на долю жителів цього краю».

Основою для роботи над цією серією послужили малюнки і ескізи, зроблені Шевченком під час поїздки по Україні. Його рішення виконати задуману серію в офорті було для свого часу сміливим і новим, тому що в Академії художеств, де у цей час панувала класична різцева гравюра, практично офортом не займались, і Шевченкові доводилось цією новою для себе справою займатися майже самостійно. Вивчаючи техніку офорту, він звернувся до Рембрандта, бо його творчість найбільше відповідала прагненню Шевченка до реалізму. Захоплення цим видатним художником-реалістом проявилось ще раніше, в перших учнівських працях Шевченка, в його любові до контрастів світла і тіні. Особливо помітно це в його автопортреті із свічкою (рисунок 40-х років, який не дійшов до нас), відтвореному в офорті у 1860 році.

Отже, Шевченко задумав показати в різних жанрах образотворчого мистецтва - в історичних і жанрових картинах, історичних , архітектурних і ліричних пейзажах - минуле й сучасне свого народу, красу рідного краю. Цей задум вражає не лише своєю широтою, а насамперед ідейною глибиною і зрілістю поглядів молодого художника, патріотичним прагненням розкрити історичну долю народу, показати його волелюбність і героїчну боротьбу проти гнобителів, розповісти про його життя і побут».

«Живописна Україна» Шевченка - це правдива, схвильована розповідь художника-патріота. Проте йому не вдалося повністю здійснити свій великий задум. Він спромігся видати лише два випуски «Живописної України», які вийшли наприкінці 1844 року. У кожному випуску було по три естампи. Історичне минуле представлене тут офортом «Дари в Чигирині 1649 року», сучасний Шевченкові народний побут і фольклор - естампами «Судня рада», «Старости» та «Казка», природа і стародавня архітектура України - пейзажами «У Києві» та «Видубецький монастир у Києві». Чотири офорти супроводжуються текстом, награвірованим Шевченком під зображенням безпосередньо на дошці.

Зупинимось на характеристиці цих офортів.

Історична композиція «Дари в Чигирині 1649 року» свідчить, як глибоко Шевченко зрозумів цю історичну подію і обстановку, в якій вона відбувалася. Образ Богдана Хмельницького цікавив митця все життя, але трактував він його по-різному. Про Богдана Хмельницького як про видатного політичного діяча і полководця Тарас Григорович висловлюється суперечливо в цілому ряді літературних творів ( «Гайдамаки», «Никита Гайдай», «Великий льох» та ін.). У малярському ж доробку цей образ подається лише в позитивному плані.



Дари в Чигрині 1649 року. Папір, офорт, 19,6 Ч 27,1

Під зображенням зліва підпис автора і дата: Т.Шевченко 1844. Посередині назва: Дары || въ Чигрыни 1649 року. Зліва від назви -- пояснювальний текст Шевченка до офорта: Изъ Царяграда, изъ Варшавы и Москвы, прыбували послы зъ великими дарами еднать Богдана и народъ Украинскій уже вольный и сильный. Султанъ, окроме великого скарбу приславъ Богданови червоный оксамитовый жупанъ на горностаевій хутри шталтъ княжой -- порфиры, булаву и шаблю, одначе рада (опрыче Славного лыцаря Богуна) присудыла еднать Царя Московського. Справа від назви цей же текст повторено французькою мовою. У листі до О. М. Бодянського від 6-7.V 1844 р. Шевченко цей же офорт називає «Дари Богданові і українському народові» .

Офортна дошка належала К. Свідзінському, а після 1855 р. знаходилась в бібліотеці Красінських у Варшаві. Сучасне місцезнаходження офортної дошки не встановлено.

Не менш цікавий офорт «Судня рада», в основі якого лежить гострий соціально-викривальний мотив. Тут Шевченко зображує сільський сход, який, за народним звичаєм, має розв`язати суперечку між односельцями. Селян судять їм рівні - такі ж селяни. Тарас Шевченко протиставляє цей справедливий, привселюдний народний суд судові царському, поміщицькому, чиновницькому.

«З глибокою шаною до носіїв народної правди й честі змальовує художник трьох стариків-суддів.

Але за рогом хати бачимо чоловіка, одягненого не по-селянському. Не важко здогадатися, що цей персонаж - писар, сільська п`явка, хабарник і п`яниця, який наживається з неписьменності й затурканості кріпаків. Тож викривна тема Шевченкового офорта: ось він, «представник влади», продажний вершитель селянської долі».

Судня рада. Папір, офорт 19 Ч 26,1; 26,1 Ч 32,1; (42,5 Ч 63,5).

Під зображенням зліва дата і підпис автора: 1844. Т.Шевченко.

Посередині назва: СУДНЯ РАДА. Зліва від неї пояснювальний текст Шевченка до офорта: Отаманъ сбира насело громаду колы що трапиця незвичайне на раду и судъ, коло оранды або на майдани, громада, порадывше и посудывше добре и давше миръ ворогамъ чито кару, розходыця пьючи почарци позвовои. Справа від назви -- цей же текст, повторений французькою мовою.

Офортна дошка зберігається в Київському державному музеї Т.Г.Шевченка АН України.

Офорт «Старости» - ще одна жанрова картинка з життя українського селянства. На ньому ми бачимо сцену сватання. Дія відбувається в селянській хаті. Наречена пов`язала старостам рушники і подає на тарілці своєму зарученому хустку. Вся сцена сповнена урочистості, глибокої людяності й теплоти.

Та Шевченка цікавить не сам обряд, а висока мораль простого люду. Тема сім`ї і шлюбу глибоко хвилювала художника. Він вводить глядача в світ високих, благородних почуттів, властивих простому українському народові.

… За старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люди з рушниками,

З святим хлібом обміненим.

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором…

Шевченко немовби протиставляє високу мораль трудящого люду розтлінній моралі панівних класів дворянсько-поміщицького суспільства. Разом з тим сюжет офорта сприймається як протест проти насильственного одруження «з волі пана», що було звичайним явищем на селі за часів кріпацтва.

Шевченко не раз звертався до цієї теми і в прозі, і в драматургії, і в поезії, де викривав гнилу, фальшиву мораль багатіїв, у середовищі яких шлюб із розрахунку - явище звичайне, а кохання є предметом купівлі й продажу. Подібні жанрові картини зустрічаються і в поетичній творчості Шевченка. У баладі «Тополя» - ворожіння, у поемі «Мар`яна-черниця» - сцена з приданим, у драмі «Назар Стодоля», поемах «Княжна», «Петрусь», «Наймичка», повісті «Княжна» та ін.

Старости. Папір, офорт 18 Ч 25,6; 23,8 Ч 29,9; (26,8 Ч 35,2)

Під зображенням зліва підпис автора і дата: Шевченко 1844.

Посередині назва: СТАРЩСТЫ, нижче -- ця ж назва, повторена французькою мовою. Зліва від неї -- пояснювальний текст Шевченка до офорта: Покохавшись лито чито два парубокъ здивчиною, роспизнавше и уподобавше одно другого, парубокъ додивчининого батька и матери посыла Старостивъ, людей добромовыхъ и натаку ричъ дотепныхъ; коли батько й маты побласловлять, то дивчина перевязавше старостамъ рушники черезъ плечи, подае зарученому своему на тарильци, або крамну, або самодильну хустку. Справа від назви -- цей же текст, повторений французькою мовою.

Офортна дошка зберігається в Київському державному музеї Т.Г.Шевченка АН України.

Український фольклор представлений офортом «Казка». Він побудований на сюжеті, що часто зустрічається в народній творчості, - Солдат обдурив Смерть. Сцена розмови Солдата зі Смертю набула в офорті жанрового характеру. Смерть з косою в руці одягнена в українське жіноче вбрання: на ній намітка, плахта і фартух. Безногий Солдат частує її тютюном. Цілком казковий сюжет. Але на реальному характерному українському пейзажі: старій хатині під деревами, вітрякові. Тож автор приховав їдку сатиру на миколаївську солдатчину. Перед нами не ілюстрація до казки, а страшна своєю життєвою правдою картина: покаліченого царською службою солдата, який, нарешті, повертається додому, на околиці рідного села чекає смерть.

Образ миколаївської солдатчини, страшного соціального лиха, від якого терпіло закріпачене село, часто постає і в літературних творах Шевченка.

Офорт «Казка» створив Тарас Шевченко в 1844 року, тобто разом з поемами «Сова», «Сон», «Кавказ», пізніше напише поему «Москалеву криницю».

Після великої зими

Вернувся і Максим безногий:

В поході, каже, загубив.

Та срібний хрестик заробив!

Два пейзажні офорти «Живописної України» - «Видубецький монастир у Києві» та «У Києві» - свідчать не лише про безмежну любов Шевченка до батьківщини, до її чарівної природи, а й про його високу майстерність пейзажиста. Це перші завершені пейзажі, виконані художником з натури. шевченко художник картина офорт

Під час подорожі по України в1843 році Шевченко вперше поглянув на рідну природу очима художника.

В офорті «Видубецький монастир у Києві» Шевченко показує одну з найцікавіших пам`яток древньоруського зодчества на Україні - Михайлівську церкву Видубецького монастиря, збудовану в XІ столітті. Старовинна церква, оточена густими деревами, притулилася до прибережних дніпровських горбів. Ліворуч видно річку, човни.

Органічний зв`язок з природою, з навколишнім пейзажем - найхарактерніша риса української національної архітектури.

Берег Дніпра і дорога, яка йде вдалину серед тінистих верб, освітлених яскравим літнім сонцем - такий сюжет офорта «У Києві».

Обидві ці роботи сповнені глибокого ліризму.

Природа входить невіддільним елементом і в поетичні твори митця, допомагає краще збагнути життя героїв, їх душевні переживання. Це балада Шевченка «Тополя», поема «Сон»



У Києві. Папір, офорт 17,6 Ч 25,7; 22,3 Ч 30; (36 Ч 44,3).

Зліва внизу рукою Шевченка вигравірувано дату і підпис: 1844 || Шевченко.

Під зображенням посередині назва: у Кыеви. Цей офорт в листах Шевченко називав «Печерська Київська криниця».

Офортна дошка належала К. Свідзінському, а після 1855 р. знаходилась в бібліотеці Красінських у Варшаві. Сучасне місцезнаходження цієї дошки не встановлено.

За три роки впертої праці він досяг у майстерності творення офортів високої майстерності, справедливо діставши славу першого офортиста Росії і одного з видатних офортистів світу. Художники та друзі називали Шевченка «російським Рембрандтом», а імператорська Академія мистецтв змушена була присвоїти Шевченкові почесне звання академіка гравюри.

«Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра. Быть

хорошим гравером значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит - быть распространителем света истины.

Значит - быть полезным людям», - напише Тарас Шевченко, працюючи у 40-х рр. XIX ст. над відомими офортами із серії «Живописна Україна».

Нагадаймо, що «гравюра, на відміну від творів малярства, являє собою не безпосередньо виконане, а спрацьоване у зворотному вигляді на твердому матеріалі, а потім відтиснуте графічне зображення. Про переваги техніки та способи її використання більш детально довідуємося у Д. Антоновича: «Вигода виготовляти зображення у такий спосіб є в тому, що оригінал малярського твору завжди буває один, а коли майстер повторить декілька разів свій твір, то це вже будуть повторення або й копії творів малярського мистецтва, тоді як гравюру можливо відтискувати у великому числі примірників, і всі відтиски однаково будуть оригіналами.

Способів, якими на металевих дошках виглиблюють рисунки, є багато: в основі це або способи безпосередньо видряпувати на металевій дошці зображення гострою голкою чи штихелем (спеціальним крицевим інструментом для дряпання металевої дошки), або способи витравлювання зображення на металевій дошці кислотами чи взагалі розчинами, що травлять метал. Крім того, вживають і сполучення цих обох способів: різання і травлення металевої дошки для виготовлення тої самої гравюри. Коли металева гравірувальна дошка виготовляється травленням розчинами, то тим способом виготовлена гравюра називається офортом. Офорти виготовляються в той спосіб, що гравірувальну металеву дошку покривають тоненьким шаром лаку, а коли він застигне, тоді голкою роблять на дошці потрібне зображення.

Там, де пройшла голка, лак знято, й туди проходить роз'їдаючий розчин, що протравлює відповідні місця» [2].

«На особливу увагу заслуговує техніка виконання офортів «Живописної України». Ці естампи - перші відомі нам спроби Шевченка в галузі офорта - переконують, що в техніці рисування голкою митець ішов своїм шляхом. В його гравюрах переважають спокійні, стримані паралельні лінії. Він заздалегідь обдумує і зважує кожен рух голки. В своїй манері офорта Шевченко насамперед мав на меті ясне й чітке опрацювання форми світлотінню. В цьому виявилось його реалістичне прагнення зробити естампи максимально зрозумілими для глядачів».[1; 23]

Чому саме Шевченко звернувся до техніки офорта для здійснення свого задуму «Живописної України», де й коли оволодів він цією технікою?

«На той час в Росії найпоширенішою естампною технікою була різцева гравюра на міді, а офорти застосовували як допоміжну техніку в роботі над нею. Пізніше інтерес у художників до офортів збільшився, тому що техніка офортів значно демократичніша, ніж гравюра різцем, і дає можливість тиражувати твори порівняно легко й швидко. Офорт має й іншу, дуже важливу перевагу перед різцевою гравюрою: він дає значно ширші можливості для реалістичного відтворення дійсності суто живописними засобами. Саме це і приваблювало Шевченка.

У кого ж він міг навчитися офорта?

Карл Брюллов був його вчителем. Друзі: Штернберг В., Петровський П., Козлов О. - були ще й співучнями по майстерні Брюллова. Можливо, бо вони теж займалися офортуванням. Можливо, Сапожников А., який перший почав робити копії з мідних гравірованих дощок за допомогою гальванопластики. Цілком ймовірно, що Шевченко користувався також порадами гравера Ф. Слюджинського, який, за дорученням Тараса Григоровича, друкував тираж офортів «Живописної України».1; 25-26]

Шевченкові офорти відкрили нову яскраву сторінку історії української культури. Однак, зіткнувшись із труднощами, особливо матеріальними (адже таке видання вимагало значних коштів), Шевченко змушений був шукати допомоги і в друзів, і в недругів, і в різних товариствах. Більшість його листів 1844 року містять заклики і прохання допомогти йому в здійсненні великого й складного задуму.[1; 54] Більшість відмовляла, навіть Товариство заохочування художників, видавши одноразову допомогу.

Та Шевченко потребував не тільки матеріальної підтримки. Широко задуманий ним план видання вимагав участі письменників, істориків.

З повідомлення «Северной пчелы» і листів Шевченка дізнаємося, що це мали бути вчений О. Бодянський, український письменник й історик П. Куліш, академік П. Бутков, історик А. Стороженко, польський письменник М Грабовський. Бодянський ввічливо відмовив, про допомогу інших названих нічого не відомо. Що ж до Куліша, то він не лише не допоміг художникові, а й одверто вороже зустрів повідомлення про вихід «Живописної України».

«Коли читаєш листування і документи, що стосуються «Живописної України», вражає наполегливість художника, мужність, з якою він боровся за здійснення своєї справи. З них можна простежити, як Шевченко вже на перших порах змушений був скорочувати, стискувати так широко й детально розроблений план».[1; 60]

Тож довелося відкласти на певний час випуск «Живописної України». Проте, працюючи художником Київської Археографічної комісії, Шевченко продовжував збирати для «Живописної України» творчий матеріал. Це вже був 1845 рік, і знову поїздка до України, і знову акварельні малюнки…

« У проспекті, надрукованому на зворотному боці обкладинки перших випусків, повідомлялося, що « в 1845 году выйдут картины следующие: 1-е. Виды. Чигирин. Суботове, Батурин, Покровская Сечевая церковь. 2-ое. Похороны молодои (невесты), Ой ходыв Чумак сим рик по Дону (песня), перезва (свадебный обряд) и Жныва. 3 -е. Иван Пидкова в Львове, Сава Чалый, Павло Полуботок в Петербурге, Семен Палий в Сибири».[1; 62]

Як бачимо, Шевченко, як ніхто до нього з українських художників, поставив перед собою завдання неабиякої патріотичної ваги, а саме: познайомити світову спільноту з життям і побутом української народу, з його минулим, з чарівною красою української природи.

Малюнки Шевченка 1845-1847рр. - це підготовчий матеріал для наступних випусків видання. «Тож не труднощі, з якими зіткнувся художник, готуючи перші випуски «Живописної України», а арешт у травні 1847 року і заслання перешкодили йому здійснити великий задум».[1; 83]

Арешт і заслання остаточно поклали край цій роботі. Інша справа, чи зміг би Шевченко взагалі видати й розповсюдити наступні випуски «Живописної України». Труднощі тут були не тільки матеріального порядку. Викривальна тенденція «Живописної Україні» рано чи пізно викликала б заборону цього видання царською цензурою, бо від таких передових творів того часу, від образів селян на естампах «Живописної України» Шевченка, за висловом сучасників, «пахло онучею». [10]

«Націоналісти в особі Куліша зустріли «Живописну Україну» з неприхованою люттю. Та інакше й не могло бути: демократичний захід Шевченка був глибоко ворожим і Кулішеві, і йому подібним».[1; 93]

Дуже цінною є для нас згадка про Шевченка-поета і його «Живописну Україну» російського громадського діяча Момбеллі:

«Шевченко закінчив курс малювання в Академії мистецтв, і хоча він не першокласний митець, проте в його малюнках і картинах, здебільшого недбало накиданих, вгадується талант. Досі він видавав у Петербурзі якийсь живописний журнал, що називався, здається, «Живописной Украиной» чи «Живописной Россией», -- не пам'ятаю вже...

Більше йому щастить у літературі. Малоросія вважала його одним із своїх улюблених поетів, котрих так небагато. Він написав поему «Гайдамаки» й чимало інших віршів, назв яких не пам'ятаю. Майже всі його твори написані чистою малоросійською мовою. Я малоросійської мови не знаю або знаю надто слабо, а тому не можу судити; але малоросіяни кажуть, що Шевченко -- справжній поет, поет із почуттям, поет з натхненням.

Років зо два тому я зустрічав Шевченка у Гребінки. Шевченко завжди виявляв велику прихильність до своєї батьківщини -- Малоросії. ...Усе малоросійське його радувало і захоплювало. Мотив чи пісня малоросійська викликали сльозу з очей патріота».[1; 99]

Перше повідомлення про «Живописну Україну» ми подибуємо на сторінках журналу «Северная пчела»: «…Людина - громадянин світу і що все високе, все витончене знаходить відгомін в її душі. Що ж сказати про те, коли одного погляду досить, щоб воскресити в нашій пам`яті і батьківщину, і звичаї предків, і події, що яскраво вирізнилися із звичайного побутописання землі, де ми почали жити й почувати! Подвиг досягти цього великий, а посильне тому сприяння повинно становити наш обов`язок. Сповнений цього переконання, відомий і любимий поет-живописець Т. Г. Шевченко вирішив розпочати видання, яке він назвав Живописной Украиной».[1; 105]

«Живописна Україна» займає важливе місце в художній спадщині Тараса Григоровича Шевченка. Вона свідчить про те, що вже перші його зрілі твори були продиктовані прагненням правдиво показати життя народу і пройняті гострими соціальними мотивами.

Важливе місце належить «Живописній Україні» і в офортній спадщині Шевченка. Хоч після повернення із заслання художникові довелося багато в чому заново опановувати техніку гравірування, досвід, набутий за молодих років став йому в пригоді. Працюючи над своїми уславленими офортами, що принесли йому звання академіка гравюри, Шевченко звертався до тих же прийомів, що він їх застосовував у роботі над «Живописною Україною».[1; 122] «Художник спочатку наносив найтемніші місця рисунка, злегка травив їх у кислоті, а відтак поступово додавав усе нові й нові штрихи. Після кожного травлення ці штрихи виходили дедалі слабші й тонші, а попередні ставали ширшими й глибшими. Тому на відбитках, поруч із штрихами довгого травлення, зустрічаємо й штрихи тільки злегка затравлені, ніжні».[9; 31]

Створивши «Живописну Україну», художник заявив про себе як про одного із зачинателів критичного реалізму в нашому вітчизняному образотворчому мистецтві.

Поезія Т. Шевченка здобула загальнонародне визнання, принесла її творцеві любов читачів і невмирущу славу. Але не менш багатою і цікавою є творчість Шевченка-художника.

Образотворча спадщина Шевченка дуже велика: нині відомо понад 1000 портретів, пейзажів, історичних та жанрових композицій, виконаних художником у техніці офорта, акватинти, сепією й олівцем, аквареллю та олійними фарбами.

Оцінюючи значення Шевченка як живописця, його сучасник і друг художник Л. М. Жемчужников відзначав: «І на цьому шляху він був одним з перших, хто звернувся до рідного… Тоді як інші ловили "красу" із спокійним духом, писали мирний куточок, весілля, ярмарок, його дух хвилювався, страждав і виливався гіркими сльозами, які потім оберталися на неспокійне обурення…».

Ще в роки навчання в Академії художеств Шевченко захопився створенням реалістичних жанрових картин. Уже перший його живописний твір «Сирітка-хлопчик під тином ділиться милостинею з собакою», що, на жаль, не зберігся, був удостоєний срібної медалі.

Зміст живописних творів Шевченка часто перегукується зі змістом його поезій. Наприклад, картина «Катерина» виконана за сюжетом його однойменної поеми, а сюжет живописного полотна «Селянська родина» співзвучний його поетичним рядкам «Садок вишневий коло хати…».

Значне місце в живопису Шевченка належить портретному жанру. Художник зображував своїх товаришів, знайомих, самого себе, а крім того, виконував портрети і на замовлення. У написаному аквареллю ще під час перебування у кріпацькій неволі портреті Є. П. Гребінки Шевченко виявив значні здібності портретиста. А створений олійними фарбами три роки по тому «Автопортрет» (1840-1841) свідчить уже про великі досягнення художника в цьому жанрі. У портреті Маєвської Шевченко втілив один із кращих своїх жіночих образів. Він майстерно зображує привабливе молоде обличчя, тонко передає ледве вловиму посмішку, яка надає образові невимушеної життєвості і задушевності.

У цьому портреті, як і в портретах сім'ї Закревських, дітей В. М. Рєпніна, у портретах Горленко, Лизогуба, Кейкаутової та інших, створених ним під час подорожі Україною, Т. Г. Шевченко виявляє себе як художник, котрий досконало оволодів вершинами портретного реалістичного мистецтва. Він не просто копіював людське обличчя, а намагався проникнути у внутрішній світ людини, дати її глибоку психологічну характеристику.

Часто звертався Т. Шевченко й до акварельного живопису. Уже в ранньому своєму творі -- «Марія», виконаному за сюжетом поеми О. С. Пушкіна «Полтава», Тарас Григорович показав себе видатним майстром акварельного живопису. Витончений малюнок тут вдало поєднано з багатством кольорів.

Аквареллю Шевченко написав велику кількість творів, серед них жанрові картини, портрети й низку прекрасних пейзажів, зокрема «Новопетров-ське укріплення з Хівинського шляху», «Місячна ніч на Кос-Аралі», «Форт Кара-Бутак», «Крутий берег Аральського моря», виконані під час заслання (1847-1857), та інші.

Особливу славу Шевченко здобув своїми графічними творами, виконаними в різних техніках. Гравюру художник вважав одним із найбільш доступних для народу видів у мистецтві.

1844 року він виконав серію офортів під назвою «Живописна Україна», в яких зобразив сцени із життя і побуту простого українського народу, його історичного минулого, а також мальовничі краєвиди рідної України: «Судня рада», «Старости», «У Києві», «Видубицький монастир» та ін. У цих роботах Шевченко показав свою велику художню майстерність, яка виявилась в умінні легко оперувати світлотінню, досягати прозорості тонів.

Незважаючи на царську заборону писати і малювати, Шевченко під час заслання створив багато малюнків сепією та олівцем на теми із життя і побуту казахського народу. Найвідоміший з них -- «Казахські діти-байгуші», «Державний кулак», «Казашка Катя». Цікава також серія малюнків під назвою «Притча про блудного сина». В одному малюнку із цієї серії -- «Кара шпіцрутенами» художник сміливо показав те, що до нього не наважувався зробити жоден живописець,-- знущання з людини в царській армії, ганебне приниження людської гідності.

Серед графічних творів Шевченка значне місце посідають портрети діячів культури, близьких та друзів, автопортрети. На особливу увагу заслуговують «Автопортрет з свічкою», портрет відомого артиста-трагіка Айри Олдріджа, «Автопортрет 1843 року».

1858 року приїхавши до Петербурга, Шевченко здійснив свою давнішню мрію -- почав опановувати нову для нього техніку акватинти. Одним із перших видатних творів, виконаних у цій техніці, є «Притча про робітників на винограднику», сюжет для якого художник узяв з відомої картини Рембрандта. За цю та низку інших гравюр Петербурзька Академія художеств 1860 року присвоїла Т. Г. Шевченкові звання академіка гравюри.

Висновок. За своє небагаторічне творче життя Шевченко-художник встиг виконати велику кількість творів високої художньої якості в різних жанрах і різних техніках.

Ще за свого життя він був для багатьох представників демократичної інтелігенції прикладом самовідданого служіння народові. Шевченко визначив напрями розвитку не лише літератури, а й образотворчого мистецтва України шляхом гуманізму, народності, боротьби за кращу долю людей.

В оповіданні Марка Вовчка «Максим Тримач», що увійшло в збірку «Народні оповідання», родинно-побутовий мотив розроблено в дусі українських народних пісень і балад. Тобто за жанрово-стилістичними ознаками його можна визначити як романтичне оповідання. Сюжет оповідання переносить читача у світ стародавніх українських повір'їв і легенд, пісень-балад, в часи козацтва, коли в умовах бойового, неспокійного, сповненого небезпек і злигоднів життя складалися могутні, вольові й горді характери українців. У ньому виразно виявлено романтичний струмінь, опоетизовано виключних, сильних особистостей, піднесених над оточуючим середовищем, поставлених у незвичайні, ускладнені ситуації. Цей сюжет побудовано на епізодичній події саме такого, незвичайного характеру.

Проте письменниця не ідеалізує давнину, вона критично ставиться до патріархальних форм давнього козацького й селянського життя з його соціальною нерівністю й деспотичною, непохитною владою старшого покоління. Герої Марка Вовчка не миряться зі сваволею старших, родинним деспотизмом і, зовні ніби підкорившись, виявляють гострий внутрішній протест або трагічно виходять із конфлікту.

В оповіданні «Максим Тримач» освячена патріархальними традиціями селянського побуту покірливість дітей волі батьків призвела до загибелі вродливу, з сильним характером дівчину Катрю. Вона з батькової волі надовго розлучається з коханим, а коли дізнається про загибель Семена, кидається в Дніпро і тим самим утверджує нездоланну силу свого кохання.

Суворий, невблаганний батько, старий Максим тяжко переживає, сумно йому в хаті. А як подивиться на Дніпро, так і плаче за дочкою, визнаючи: «Загубив я твій вік молоденький!» Винуватця трагедії ніхто не карає, він сам усвідомлює свою провину, тяжко страждає, карається. Багато переживши і передумавши після смерті старшої дочки, меншу доньку Максим одружив уже з тим, хто їй був до вподоби.

Утворі «Максим Тримач» загальний романтичний колорит пов'язаний з реалістичністю оповіді. Зокрема висвітлено соціальну причину тяжкого побутового конфлікту: багатий Максим Тримач не хоче віддати заміж свою дочку за бідняка Семена.

Похмура, трагічна тема баладного характеру зумовила й відповідне звучання оповідання «Максим Тримач». Воно відзначається емоційністю, схвильованістю викладу.

Висновок. При аналізі сюжету романтичного оповідання Марка Вовчка «Максим Гримач» відчувається зв'язок з народною баладою, яка хоч і має романтичний характер, але малює передусім реальні події.

Опорні слова й поняття: романтичне оповідання, родинно-побутовий мотив, балада, романтичний колорит, реалістичність оповіді, жанр, сюжет, зв'язок із народною творчістю.

Серед плеяди видатних діячів української культури Тарасові Григоровичу Шевченку (1814-1861) належить особливе місце. Поборником правди і свободи називають його. Він своєю полум'яною поетичною і мистецькою творчістю виражав споконвічні вільнолюбні прагнення нашого народу.

Тарас Шевченко як художник займає одне з найпочесніших місць в українському образотворчому мистецтві. Він прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.

Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до малювання. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Малював ними стіни, лави, стіл... Малював у хаті і надворі, вдома і в гостях... Якось прийшла сестра Катерина з панщини і не впізнала своєї хати: візерунками розмальовані стіни, долівка і навіть призьба. Хлопець любив зображувати птахів, звірів, людей.

Талант художника проявився в Тараса Шевченка значно раніше, ніж талант поета. Якщо перші літературні спроби припадають на 1836-1837 роки, то найбільш ранній малюнок, що дійшов до нас і відомий під назвою “Погруддя жінки” або “Жіноча голівка”, датований самим автором ще 1830 роком. З цієї юнацької роботи і розпочалась творчість видатного художника.



Одалиска 1840 г. 16,3 х 20,5 см. Национальный музей Тараса Шевченко, № г-297.

Сон бабусі і онучки 1840 г. 21,9 ? 27,6 см. Національний музей Тараса Шевченка, № г-800.

Юний Шевченко прибув у лютому 1831 року до столиці Російської імперії Петербурга, подолавши разом з іншими кріпаками пана Енгельгардта сотні верст глибокими снігами Прибалтики і російської Півночі. З цього часу почалося його тривале столичне життя, сповнене боротьби за існування, незгасного бажання стати вільним, вивчитися на професіонального художника.

1832 року пан віддав Шевченка на навчання в майстерню одного з найкращих художників В. Ширяєва, законтрактувавши його на чотири роки.

Нестача денного часу і заклопотаність, бажання стати справжнім художником змушували Шевченка в білі ночі виходити в Літній сад і змальовувати статуї. Тут відбулась перша зустріч Тараса зі своїм земляком художником І. Сошенком, який зацікавився обдарованим юнаком і вирішив допомогти йому. І.Сошенко давав поради і консультації художнику-початківцю, знайомив його з видатними діячами російської і української культур (Карлом Брюлловим, Василем Григоровичем, Олексієм Венеціановим, Василем Жуковським, Євгеном Гребінкою), спільними зусиллями яких талановитого кріпака було викуплено з кріпацтва.

Циганка-ворожка. 1841. [Петербург]. Бристольский папір, акварель. 26,5 ? 20,7 см Національний музей Тараса Шевченка, № г-824.

Катерина.Час сторення: 1842 Розміри: 93 ? 72,3 Техніка: олія.Картина зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка

Марія.1840 г. 24,7 х 20,1 см. Папір, акварель, бронза.



Звільнення дало право Шевченку вступити до Академії мистецтв. Він став одним з найулюбленіших учнів Брюллова. Тарас переходить з класу в клас в числі найкращих учнів. У малярстві він робить дедалі помітніші успіхи. За час навчання в Академії мистецтв його тричі нагороджують срібною, а потім золотою медалями за малюнки з натури і живописні твори. Тарас Шевченко мріяв поїхати в казкову Італію, щоб познайомитися із шедеврами малярства, скульптури і архітектури. Та академія послала іншого, а власних коштів на таку подорож у Шевченка, звісно, не було. Друга заповітна мрія - повернутись назавжди в Україну.

У 1843 році Тарас Григорович приїхав в Україну. Під час подорожі любов до рідного краю наштовхнула його на створення цілої серії картин під назвою “Живописна Україна”, на яких відображено історичні місця, побут і природу країни. Повернувшись в Петербург, він завершує навчання в Академії мистецтв, видає на власні кошти і поширює альбом під назвою “Живописна Україна”.

Згодом Шевченко знайшов роботу в Київській археографічній комісії. Художникові довелося побувати у різних місцях України, де він змальовував й описував історичні пам'ятки. З часу його подорожей залишилось чимало акварелей, простих і природних за своїми сюжетами. В 1845-1847 роках Тарас Григорович створив ряд портретів, які переконливо свідчать про зростання художника, про поглиблення психологічної характеристики образів.



Перерване побачення Копія з малюнка К.П. Брюллова. Папір, акварель. 23 ? 18,5 см Національний музей Тараса Шевченка, № г-801.

Жінка в ліжку Папір, акварель. 23,1 ? 19,1 см Національний музей Тараса Шевченка, № г-757.



Знахар Папір, олівець, туш, перо, кисть. 21,4 ? 15,9 см Національний музей Тараса Шевченка, № г-392.

Портретам належить велике місце в Шевченковому доробку. Він почав працювати над ними ще кріпаком. В академії продовжував роботу в цій галузі. Незабаром він стає одним із відомих і популярних портретистів. Створені ним образи відзначаються невимушеністю, природністю, вдалою композиційною побудовою і свіжістю барв, намаганням дати психологічну характеристику людині. Шевченко зробив великий внесок у розвиток побутового жанру і став його основоположником в українському мистецтві. Особливо хвилювало художника підневільне, часто трагічне становище жінки.

Небагато з тих, кому випало безсмертя, здобули його такою дорогою ціною, як Тарас Шевченко. Доля не шкодувала для нього найжорстокіших випробувань і страждань. Прожив Шевченко лише 47 років, з них 25 - у кріпосному рабстві, 10 - у тюрмах та на засланні. А решту - постійно перебував під недремним жандармським оком, воюючи із нестатками. Помер він самотнім у казенній комірчині, не здійснивши навіть природної людської мрії про сімейний затишок у власному домі.

Укріплення Іргизкала 1848-1850. Папір, акварель. 20 х 29,5.

Аскольдова могила 1846. Папір, сепія, акварель. 26 х 37.



Костел св. Олександра у Києві 1846. Папір, акварель. 25,5 х 34,6.

Місячна ніч на Косаралі 1848-1849. Папір, акварель. 15x29,2.

Відомо, що поезія і живопис тісно пов'язані між собою. Однак особливості кожного з цих видів мистецтва здавна цікавили теоретиків і шанувальників мистецтва, виливалися в дискусії про те, який з них є впливовішим, сильнішим. А відомий художник Леонардо да Вінчі дійшов висновку, що “малярства - це німа поезія, а поезія - промовисте малярство”. Не випадково в історії світової культури поєднання в одній особі живописця і поета зустрічається часто. Очевидно, це доля щедро обдарованих творчих натур, яким тісно в межах одного виду мистецтва. До таких творчих натур відноситься і Т.Шевченко.

Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним генієм, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка малювання стало потребою, вираженням його творчого духу. У Шевченкові поєднувалися і боролись водночас поет і художник. Про свою пристрасть до писання і малювання Кобзар оповів у вірші “А.О. Козачковському”

Довго те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя - дяка,

Гарненько вкраду п'ятака -

Бо я було трохи не голе.

Таке убоге - та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або “Три царіє со дари”.

Дослідниця спадщини Кобзаря З.Тархан-Береза підкреслює, що поетичних творів Шевченка до нас дійшло понад 240, а мистецьких - олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків - майже 1200. сама ця кількість свідчить про його глибоку закоханість у малярство. Не випадково його твори виставлялися на академічних виставках, а за видатні успіхи у гравюрі Шевченкові було присвоєно звання академіка. Для Шевченка тема жіночої долі була згустком крові, що запеклась у його серці. Навіть назви творів “Наймичка”, “Відьма”, “Сова”, “Слепая”, “Мар'яна-Черниця” красномовно промовляють про долю героїнь цих творів. Як же втілювалися образи жінок у малярській творчості Кобзаря? Згадаймо зустріч Катерини - матері з офіцером або ж Івася - поводиря з батьком - паном. Трагічні за своїм змістом, глибокі за психологічною мотивацією, ці сцени ніби зливаються з живописним полотном. Дослідники живописної спадщини Шевченка зазначають, що картину “Катерина” він написав у 1842 році. До появи “Катерини” не лише в українському, а й в загальноросійському мистецтві не було твору з таким гострим і злободенним соціальним сюжетом. Уперше героїнею живописного полотна стала людина з народу - дівчина-кріпачка, жертва панської розпусти, принижена й ображена в найкращих почуттях.

“Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село; у царині під куренем дідусь силить, ложечки собі струже, а вона, сердешна, тіль не плаче ... а москаль дере собі, тільки курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тільки мріє. Отака ота картина!” (Т.Шевченко. Лист до Г.С.Тарнавського від 25 січня 1843 р.). Такого епізоду, який ліг в основу живописного полотна, у поемі немає, як немає і образу діда. Тому вважати картину ілюстрацією до однойменного поетичного твору Шевченка не можна. Це самостійний твір на спільну з поемою тему і побудований відповідно до специфіки образотворчого мистецтва.

...