Мистецькі об’єднання в Україні в 20-30 роки XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Острозька академія»

Факультет політико-інформаційного менеджменту

Кафедра документознавства та інформаційної діяльності

Реферат

на тему

Мистецькі об'єднання в Україні в 20-30 роки XX століття

м.Острог 2015 рік

ВСТУП

Культурне життя в радянській Україні в 20-30-х роках було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР унаслідок "великого перелому". Воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців

Двадцяті роки стали часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед, збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р. більшовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого населення. Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувало її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею "мистецтва задля мистецтва". Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з них став вбачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу. Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям власної місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту. Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минулого необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом. 1920-ті - початок 1930-х рр. стали періодом потужного розвитку української культури. Доба карколомних зрушень у всіх сферах людського життя, а насамперед у його ідейно-світоглядних площинах, виявилася для України часом національної самоідентифікації як на політичному, так і на культурному рівні. Основу тогочасного мистецького оновлення складали переосмислені українськими художниками й теоретиками національні традиції та світова культурна спадщина попередніх епох. Реалістичні тенденції органічно співіснували з модерністичними напрямками й течіями, які, увиразнюючись на місцевому ґрунті, набували самобутніх національних ознак. Водночас художню практику й теорію характеризували ідеологічні настанови, пов'язані з проголошеною національною емансипацією та творенням мистецтва „переходової доби” та „пролетарської культури” загалом. Це особливо яскраво простежується на прикладі діяльності мистецьких угруповань досліджуваного періоду. Їх поява, новітні теоретичні розробки, реалізовані у творчості, стали чи не найхарактернішим явищем мистецького процесу в Україні першої третини ХХ ст. На багатоплановості тогочасного художнього життя, суперечливості творчих пошуків українських митців, стильових новаціях та їх зв'язку з європейськими мистецькими надбаннями, увиразненні національного характеру української культури акцентувалась увага у низці сучасних студій (Дж. Боулт, О. Голубець, Д. Горбачов, О. Ільницький, Л. Ковальська, О. Лагутенко, Т. Лупій, В. Маркаде, Ж.-К. Маркаде, М. Мудрак, О. Ріпко, Л. Соколюк, М. Шкандрій та ін.). Проте ця коротка хронологічно, але надзвичайно яскрава доба в історії вітчизняного мистецтва, без всебічного пізнання якої неможливе об'єктивне бачення культурного поступу ХХ ст., унаслідок тривалого періоду ідеологічної заангажованості та упередженості, ще й досі залишається недостатньо дослідженою в своїх ідейно-естетичних напрямках, стилях, доробках окремих митців. Для проведення теоретичних узагальнень щодо особливостей розвитку українського мистецтва 1920-х - початку 1930-х рр. найпильнішої уваги потребує діяльність провідних тогочасних художніх об'єднань України, визначення їх ролі в мистецькому процесі першої третини ХХ ст.

РОЗДІЛ 1

Розвиток художньої літератури в 20-х роках набув особливо бурхливого характеру. Організаційною особливістю літературного процесу в Україні в ці роки було виникнення і розпад великої кількості літературних організацій:

· «Нова генерація»

· ВАПЛІТЕ

· «Плуг»

· «Молодняк»

· «Західна Україна»

· «Ланка»

· ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників)

· «Гарт»

· «Біла студія»

· «Музагет»

· «Гроно»

· «Фламінго»

· «Комкосмос»(«Аспанфут»)

· Неокласики

«Нова генерація» Літературне угруповання за участю Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка. Утворене 1991 року в Івано-Франківську, де І. Андрусяк та І. Ципердюк під ту пору були студентами, а С. Процюк -- викладачем Педагогічного інституту ім. В. Стефаника. Перші публікації гурту -- 1991--1992 року в місцевому тижневику «Західний кур'єр», додатком до якого вийшло 3 альманахи, які так само звалися «Новою деґенерацією». Наприкінці 1992 року у видавництві «Перевал» вийшла поетична збірка літ-угруповання, яка теж звалася «Нова деґенерація». Передмову до неї написав Ю. Андрухович. Навесні 1993 відбувся вечір літ-гурту у Києві в Спілці письменників, який спричинив чималий резонанс у періодиці й роздратований, відверто лайливий відгук Олеся Гончара. Книжка ж «Нова деґенерація» була визнана найкращою книжкою 2003 року за опитуванням критиків часописом «Слово і час». Протягом 1993 -- 1995 років гурт провів низку вечорів у різних містах України, брав участь у поетичних фестивалях, опублікував добірки в низці часописів. Відтак же органічно перестав існувати як такий, що, за висловлюваннями його учасників, віджив себе. «У літературу добре буває входити гуртом, але працювати в ній кожен мусить сам», -- кажуть екс-„деґенерати“. У творчості спираються на український авангард 20-х років, для них характерні повстання колоніальної свідомості, руйнування міфів та стандартів через епатаж, іронію, самоіронію та сарказм.

І. Андрусяк із 1993 року жив у с. Вербовець Косівського району Івано-Франківської області, а з 1995 року мешкає в Києві; видав низку поетичних збірок і книгу прози, активно виступає в періодиці як критик і перекладач.

С. Процюк мешкає в Івано-Франківську; видав дві поетичних збірки, а з 2000 року перейшов на прозу; він автор трьох романів і двох книг повістей; активно виступає в періодиці як есеїст; роман «Інфекція» номінувався на Шевченківську премію.

І. Ципердюк мешкає в Івано-Франківську; видав збірку поезій у прозі, а відтак зайнявся журналістикою.

ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури) - письменницька організація, яка існувала у Харкові 1926-28. Виникла внаслідок розпаду спілки "Гарт". Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, в питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами -- Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем -- Аркадій Любченко. До складу організації входили: Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Аркадій Любченко, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Майк Йогансен, Григорій Епік, Павло Тичина, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Юрій Смолич, Іван Дніпровський, Олександр Копиленко, Петро Шатун та інші. В 1927 ВАПЛІТЕ видавала журнал «ВАПЛІТЕ», у якому серед інших друкувались: Никифор Щербина та ін. ВАПЛІТЕ має на меті об'єднати пролетарських письменників України, незалежно од мови, що нею вони пишуть свої літературні твори.. В основу своєї мистецької праці ВАПЛІТЕ кладе марксівський світогляд і програмові постуляти Комуністичної Партії, даючи широке право своїм членам користатись всіма художньо-літературними формами, як уже вживаними в світовій літературі, так і цілком новими. Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». 28 січня 1928 р. було конфісковано вже надруковане 6-те число літературно-художнього двомісячника «ВАПЛІТЕ» «через уміщення другого уривка з «Вальдшнепів» Хвильового, ВАПЛІТЕ змушена була «самоліквідуватися» [1]. Члени ВАПЛІТЕ продовжували літературну діяльність в альманасі «Літературний ярмарок» (1928-29) і організації «Пролітфронт». Члени ВАПЛІТЕ -- одні з перших жертв репресій сталінського режиму.

«Плуг» спілка селянських письменників в Україні. З 1931 -- Спілка пролетарсько-колгоспних письменників. Ліквідована після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року. Ініціатор створення і єдиний голова «Плугу» -- Сергій Пилипенко, його активні члени -- Андрій Головко, Андрій Панів, Іван Сенченко, Григорій Епік, Іван Кириленко, Олександр Копиленко, Докія Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, Павло Усенко, Антін Шабленко, Федір Кириченко та інші. З квітня 1922 р. плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що завдання «Плугу» -- «…боротьба із власницькою міщанською ідеологією серед селянства й виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, залучення їх до активної творчості в цьому напрямку». Члени «Плуга» висвітлювали життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і часом наївно-"пролетарську" орієнтацію інших літорганізацій, допомагаючи знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді. З іншого боку, плужани намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.

«Молодняк» літературна організація молодіжних письменників, що перебували під ідеологічною опікою комсомолу України. Утворилася 1926 у Харкові після розколу "Гарту" та під час літературної дискусії 1925-28. Організацію складала творча молодь Харкова та Києва, головним чином -- вихідці з "Плуга". Згодом мала свої філії у Донецьку, Запоріжжі, Миколаєві. У декларативній заяві «Від літературної організації "Молодняк"» проголошувала: "Бадьорий і життєрадісний, з вірою у власні сили, виступає літературний комсомол, щоб виявити у своїх творах обличчя мільйонів пролетарської молоді, також відобразити і вселюдське життя через призму своєрідного юнацького світогляду". Декларацію підписали: Д.Гордієнко, П.Усенко, І.Ковтун, Л.Первомайський, О.Донченко, Т.Масенко, І.Момот, Я.Гримайло, П.Голота, В.Кузьмич, О.Кундзіч, М.Кожушний (Харківська група), М.Шеремет, Б.Коваленко, О.Влизько, О.Корнійчук, Л.Сміляяський, А. Клоччя, П.Радченко, І.Шевченко (Київська група). У наступні роки до об'єднання ввійшли І.Гончаренко, Є.Фомін, І.Бойко, Д.Чепурний, Г.Мізюн, Ю.Мокрієв, С.Крижанівський, С.Воскрекасенко та ін. «Молодняковці» оголосили себе «бойовим загоном пролетарського фронту». Тут не обійшлося без вульгаризації мистецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чужою і ворожою пролетаріату. Статті молодих критиків відзначалися ортодоксальністю, брутальною розправою з інакодумцями. Цьому угрупуванню можна протиставити об'єднання МАРС. І організація, і журнал чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів. У той же час своєю агресивною прокомуністичною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців, виступами проти ВАПЛІТЕ, організація сприяла деморалізації українського письменства. Видавався однойменний журнал «Молодняк», який згодом перейменували на «Дніпро» (виходить донині). Згодом значна група, «молодняківців" вийшла з організації, створивши разом із колишніми учасниками ВАПЛІТЕ нове літературно-мистецьке об'єднання "Пролітфронт", яке, як і сам "Молодняк", після сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-мистецьких організацій (1932), змушене було припинити своє існування.

«Західна Україна» - літературна організація, діяла 1925-1933 у Харкові. Спочатку це була секція Спілки селянських письменників «Плуг». Від квітня 1926 -- окрема літературна організація, що об'єднувала понад 50 письменників і художників -- вихідців із західноукраїнських земель в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві. Очолювали «Західну Україну» Дмитро Загул, згодом -- Мирослав Ірчан.

Програма й завдання організації, визначені її першим з'їздом (1930), були спрямовані:

1. на висвітлення тяжкого становища і революційної боротьби трудящих Західної України;

2. на пропаганду досягнень Країни Рад серед народних мас західноукраїнського краю;

3. на підготовку до воз'єднання з Радянською Україною.

Організація від 1927 видавала журнал «Західна Україна», тоді ж організувала видавництво «Західна Україна». 1930 «Західну Україну» прийняли в Міжнародне об'єднання революційних письменників. 1934 більшість членів «Західної України» увійшла до складу Спілки письменників України (нині -- Національна спілка письменників України). Значну частину їх було незаконно репресовано.

Найактивніші члени: Василь Атаманюк, Дмитро Бедзик, Василь Бобинський, Володимир Гадзінський, Мечислав Гаско, Володимир Гжицький, Любомир Дмитерко, Мелетій Кічура, Михайло Козоріс, Федір Малицький, Микола Марфієвич, Мирослава Сопілка, Микола Тарновський, Іван Ткачук, Агата Турчинська, Антон Шмигельський.

«Ланка» Організація, створена 1924 p., об'єднала письменників різних напрямів, які намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність. Влітку 1924 року «Ланка» виокремилася з багатоликого «Аспису», що об'єднував київських письменників під керівництвом М. Зерова. Організація об'єднувала сім молодих київських письменників. Роль лідера приписують В. Підмогильному: „Перед тут вів Валеріан Підмогильний, організатор і душа «Ланки», який і дав цій групі її ім'я, що об'єднувало нас, таких різних своїм творчим обличчям, у одне здружене товариство“ (Б. Антоненко-Давидович). Назва організації мотивувалась тим, що ланчани прагли своєю творчістю «заповнити зяючу прогалину, що утворилася в українській літературі після великих катаклізмів, і всім разом стати ланкою в розірваному ретязі». Завдання письменників організації -- правдиво відбити в художніх формах добу, як вона синтезується в творчій уяві, мета організації -- товариське співробітництво, взаємодопомога, захист авторських прав. Формами діяльності визначалися студійна робота, відстеження розвитку літератури радянських республік і літератури світової, переклад на українську мову найкращих зразків світової літератури, участь у поточній пресі УРСР, влаштування прилюдних вечірок, диспутів. У 1924 році асоціація брала участь у поточній праці УСРР і здала збірник творів усіх своїх членів, влаштувала 3 вечірки. Свої літературні вечори Ланка проводила у залі Всенародної бібліотеки Української академії наук (тепер актова зала Жовтого корпусу університету Т.Шевченка). Валер'ян Підмогильний та Борис Антоненко-Давидович представляли позицію Ланки у дискусії 1925-26 років. 7 листопада 1926 року «Ланка» реорганізувалася в МАРС (Майстерню революційного слова). Метою організації було об'єднання революційних письменників і критиків Києва, а завданням -- боротьба з графоманством і зарозумілістю в літературі. Покладаючи в основу своєї мистецької праці «засади комуністичної партії», МАРС надавав своїм членам права користатися різними літературно-художніми засобами. До організації увійшли: Антоненко-Давидович, Брасюк, Галич, Качура, Косинка, Підмогильний, Плужник, Тенета, Фальківський, Ярошенко. Пізніше долучились Дмитро Тась та Іван Багряний. Від МАРСу узалежнюють діяльність видавництва МАСА. 1927 року письменники «МАРСу» серед інших супроводжують на Чернечу гору румунського письменника Панаїта Істраті. 1928 року під зовнішнім тиском МАРС розпадається, але його осердя -- сімку ланчан й надалі поєднують не лише дружні стосунки, але й спільні погляди на літературу, які вони зберігають до кінця життя. Від 1934 року учасники організації, за винятком М. Галич, були репресовані і тривалий час замовчувані.

«ВУСПП» - (Всеукраїмнська спімлка пролетамрських письмемнників). Українська літературна організація, заснована наприкінці 1926. ВУСПП утворилася із членів літературної організації «Гарт», що не ввійшли після її розпаду до ВАПЛІТЕ, а також зі членів організацій «Плуг», «Жовтень» і пролетарського письменницького молодняку. До складу цієї організації входили: Іван Кулик, Іван Микитенко, Володимир Сосюра, Микола Терещенко, Дмитро Загул, Володимир Коряк, Яків Савченко, Володимир Гадзінський, Леонід Первомайський, Наталя Забіла, Антон Шмигельський, Б. Коваленко, Іван Ле, Михайло Доленґо, Леонід Смілянський, Самійло Щупак, Дмитро Май-Дніпрович та ін. Перший з'їзд ВУСПП, що відбувся 25 січня -- 28 січня 1927, так формулював свої завдання:

«Перший з'їзд пролетарських письменників України, усвідомлюючи класові завдання пролетарської літератури й величезну відповідальність, що покладає пролетаріат, висуває гасло рішучої боротьби за інтернаціональний-класовий союз літератури України проти міщансько-націоналістичного, за вольовий активний пролетарський світогляд у літературі проти буржуазного пассеїстичного, за соціальну художність проти індивідуалістично-богемської». ВУСПП прагнув узяти під контроль усе літературне життя і перебирав на себе роль прямого речника партії в літературних справах (його політику фактично визначали керівники організації -- І. Кулик, В. Коряк, І. Микитенко, І. Кириленко). Поставивши собі ці завдання й організаційно оформившись, ВУСПП в особі своїх критиків почав вести завзяту ідейну боротьбу головним чином з такими літературними організаціями, як ВАПЛІТЕ, МАРС, а також і з окремими письменниками, незгодними з тактикою або літературними поглядами членів ВУСПП. У роботі цієї організації спостерігалися часто випадки вузькогрупової нетерпимості, тенденційно-групового висвітлення й оцінки літературних явищ, а також й інші негативні явища. Маючи у своїх рядах письменників різних напрямків, ВУСПП пропагує як єдиний стиль -- «пролетарський конструктивний реалізм». ВУСПП входить в ВОАПП (Всесоюзне об'єднання асоціації пролетарських письменників), має секції пролетарських літератур національних меншостей України -- російську і єврейську, що видають в Україні журнали на своїх мовах («Червоне слово», «Промет»). Крім столичної Харківської організації ВУСПП має відділення й в інших містах, випускає два органи: щомісячник «Гарт» і двотижневу «Літературну газету» (Київ).

«Гарт» Спілку пролетарських письменників «Гарт» було засновано на початку 1923р. з ініціативи В. Еллана-Блакитного, а також В. Коряка, І. Кулика, В. Сосюри, М. Хвильового та інших. Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Блакитним, а також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Тичина, М. Йогансен, В. Поліщук, І. Дніпровський, О. Досвітній, А. Любченко, Г. Коцюба, П. Лісовий (П. Свашенко), М. Майський, П. Іванів, М. Христовий, Ю. Смолич, а згодом О. Слісаренко, М. Яловий, М. Бажан, Г. Шкурупій та інші. У статуті «Гарту» мовилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії». З волі В. Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора партійної лінії в культурному житті й відповідно на провідну роль в літературному й мистецькому процесі. І все ж «Гарт» об'єднав чи не найбільше число талановитих українських письменників, хоча чимдалі багатьох з них насторожувала перспектива перетворення літератури на «рупор» комуністичної партії. Метою організації, як зазначалося у статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Мова творів «гартян» мала бути українською. «Гартяни» не вдавались до гучномовних декларацій свого статуту. Внутрішні незгоди призвели до того, що в листопаді 1925 p., незадовго до смерті В. Блакитного, більшість письменників вийшла зі складу спілки, і «Гарт» після цього фактично самоліквідувався.

«Біла студія» ітературне угруповання українських символістів, створене 1918 року в Києві. До Білої студії входили Я. Савченко, К. Поліщук, Павло Тичина, М. Терещенко, В. Ярошенко, М. Семенко, Лесь Курбас та інші. Представники угруповання поєднували принципи езотеричних і містичних мотивів з ідеєю національного відродження, здійснювали пошуки філософської концептуальності на основі «філософії життя». Завдяки Білій студії з'явилися «Літературно-критичний альманах» і «Музагет». Саме символісти здійснили своєрідну революцію в естетиці. Якщо реалістичне мистецтво за допомогою конкретного образу пізнавало дійсність, то символісти на місце образу поставили символ, який став виконувати роль посередника між містичним світом з одного боку, і поетом або читачем - з другого. Девіз символістів: «Усе може бути символом». У результаті виникає двоплановість образу, символ одночасно є і явищем конкретного світу, і своєрідним шифром, за яким криється, як правило, внутрішній світ людини.

«Музагет» літературно-мистецьке угруповання (від лат. слів, що означають "водій муз"). Виникло 1919 в Києві і об'єднувало письменників та митців переважно естетсько-символістського напряму. Плутаність ідейно-творчих позицій визначили нежиттєвість угруповання: воно проіснувало менше року. Більшість членів угруповання згодом перейшла на позиції соціалістичного реалізму. Вийшов один номер журн. "Музагет" (1919, № 1--3), в передмові до якого редакція декларувала неприйняття революц. дійсності, ремствувала на умови життя, нібито шкідливі для творчості. У журналі, поруч з символістськими віршами Я. Савченка, Д. Загула, О. Слісаренка, В. Ярошенка та статтями критика Ю. Меженка, в яких обстоювалася аполітичність мистецтва, опубліковано поезії П. Тичини "Плуг", "Міжпланетні інтервали", статті і рецензії П. Филиповича, П. Тичини й В. Кобилянського, що критикували твори символістів; вміщено розділ бібліографії та хроніку мистецького життя Рад. України.

«Гроно» українська літературно-художня група. Створена в Києві в жовтні 1920 року з ініціативи Валеріана Поліщука. У числі організаторів і активних учасників були Григорій Косинка, Павло Филипович, Дмитро Загул, Гео Шкурупій, Антоніна Матули, Вероніка Черняхівська, Микола Терещенко, Микола Любченко, М. Стасенко і художники Микола Бурачек, Марко Кірнарскій, В'ячеслав Левандовський, Сергій Пожарський і Георгій Нарбут . Виступала проти «пролетарської» ідеології інших груп і закликала до «синтезу існуючих тенденцій» і «гармонійному співіснуванню колективу та особистості» («Кредо», 1920). «Гроно» відокремилося від «Пролеткульту» з його масовізму і партійним диктатом творчості. Члени організації свого творчої діяльності дотримувалися власного методу, названого «спіралізм», що поєднував риси футуризму та імпресіонізму. В цілому, ідейна платформа, як і сама група, були досить аморфними, проте пізніше його учасники стали членами груп, орієнтованих на «високе мистецтво». Випускало літературно-мистецтвознавчий альманах під тією ж назвою - «Гроно». Діяльність групи була недовгою, своє існування припинила в 1921 році.

«Фламінго» першу україн­ську футуристичну організацію «Фламінго» він утворив у 1919 р., до якої увійшли О.Слісаренко, Гео Шкурупій, В. Ярошенко, художник А. Петрицький та ін. Вони пропагують модернізм у мис­тецтві, протиставляючи його народницькій літературі, видають «Універсальний журнал», «Мистецтво» (редактор М. Семенко). Поступово українські футуристи лівіють, а то й «сповзають» на пролеткультівські позиції. Символами футуристів була жовта лілія та жовта блуза, яку замінюють синьою, що мало вказувати на їх пролетарське походження (з такими атрибутами вони про­водили літературні вечори). 1921 р. О. Слісаренко утворює науково-мистецьку групу «Ком-космос» (Комуністичний космос), а на початку 1922 р. М. Семенко перетворює її в «Аспанфут».

«Аспанфут»(Комкосмос) літературна організація, що утворилась у 1921 р. в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Комкосмос» з ініціативи М. Семянка. До неї, окрім нього, входили Гео Шкурупій, Ю. Шпол, О. Слісаренко, Мирослав Ірчан, Марко Терещенко, М. Бажан, Ю. Яновський, А. Чужий та інші. Асоціація мала видавництво «Гольфштром». Члени організації прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва тощо. У 1924 р. «Аспанфут» було перетворено на «Асоціацію комункульту». Українські панфутуристи стояли на таких засадах: засудили «салонову» буржуазну культуру, проголосили де конструкцію (руйнування) мистецтва, пропонуючи створити нове «мета мистецтво» -- штучний синтез різних галузей культури й спорту.

Неокласики група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття. На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925-1928 pp. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим. Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р. Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923). До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму. Неокласики належать до так званих письменників доби розстріляного відродження.

Літературно-мистецькі угруповання існували в Україні до 1932 року, коли у квітні вийшла постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій". У 1934 р. відбувся 1-й Всесоюзний з'їзд письменників, на якому було утворено єдину Спілку письменників СРСР. Відтоді розпочалося постійне адміністративне втручання у творчий процес, репресії та переслідування діячів культури. З цього часу соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва. художній література образотворчий мистецтво

Риси: ілюстрування індустріалізації й колективізації, прославлення партії й вождів, патріотична тематика з ухилом у публіцистику, в основному це було «правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» тобто література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Позитивними героями літератури соціалістичного реалізму були робітники, селяни-незаможники, а представники інтелігенції поставали як жорстокі, аморальні, підступні. Представники: «Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського, «Голубі ешелони» П. Панча, І.Ле «Історія радості», «Дніпро» Н. Рибака, «Іван Богун» Я. Кочури.

РОЗДІЛ 2

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця монументаліста професора Київського художнього інституту М. Л. Бойчука. Наявність великої кількості напрямів, шкіл та угруповань.

Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ) -- творче об'єднання українських радянських художників (1925--1932). Виступала за консолідацію революційних художніх сил і створення мистецтва в довершених сучасних художніх формах, які відповідали б класовій ідеології пролетаріату. Декларувала рівноцінність ужиткового й образотворчого мистецтва. Обстоювала перевагу монументального мистецтва над станковим. До складу асоціації входили художники:М. Бурачек,О. Довгаль,В. Касіян,С. Кишиньовський,С. Прохоров,М. Шаронов,О. Богомазов,Д. Бурлюк,В. Меллер. Товариство художників імені Киріака Костанді (1922-1929) -- об'єднання митців реалістів та аматорів мистецтва - в основному колишніх членів Товариства південноросійських художників (Костанді очолював це товариство). Серед членів Є. Буковецький, П. Васильєв, П. Волокидін, В. Заузе, Д. Крайнєв, О. Стіліануді. До нього входили художники, педагоги, літератори, історики. І.Рєпін був обраний почесним членом. Проводились виставки, публічних доповідей і лекцій з питань образотворчого мистецтва. Теми сучасного життя у творчості членів Товариства були відображені мало у кінці 20-их років, їх творчість втрачала актуальність.

Асоціація художників Червоної України (АХЧУ) 1923-1932

Основна мета -- об'єднання митців для активної участі в соціалістичному будівництві на основі «реалістичного» відтворення революційної дійсності, творчого опанування прогресивних традицій вітчизняного мистецтва, насамперед художників-передвижників. АХЧУ мала філії в Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Чернігові, Херсоні, Миколаєві.

Виставки: Федір Кричевський. «Сім'я». Темпера. (1925--1927); Друга пересувна художня виставка АХЧУ «Культпохід на Донбас»

Творчість членів АХЧУ засвідчила досягнення молодого українського радянського мистецтва в різних жанрах:

· історичному -- Ф. Кричевський, І. Їжакевич, Г.Світлицький, П. Васильєв;

· портретному -- М. Козик, М. Жук, Ф. Кричевський, Ф. Красицький, І. Шульга ;

· побутовому -- В. Коровчинський, А. Черкаський, О. Сиротенко, К. Трохименко.

Об'єднання сучасних митців України (ОСМУ) 1927-1932. У 1927 з АРМУ вийшла група художників на чолі з В. Пальмовим і, об'єднавшись із групою Л. Крамаренка (група київських художників-монументалістів), утворили ОСМУ. Діяли місцеві осередки організації в Харкові, Одесі, Житомирі.

Завдання мистецтва - формування нової психології широких робітничо-селянських мас і бути чинником боротьби за комуністичні форми суспільної життєдіяльності. Митці намагалися зменшити розрив між існуючим рівним художньої культури і сприйняттям його народних мас.

Роботи членів об'єднання були в експозиціях на українських, всеросійських і престижних зарубіжних виставках, де їх часто купували для колекціонери. Існувало до 1932.

У 30-х рр. після постанови ЦК ВКП (б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" (1932) мистецькі об'єднання були розпущені, а натомість створені організації митців, що підтримували ідейно-політичну платформу Компартії.

Театр та кіномистецтво в Україні у 20 - 30 рокахXX ст.

У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922р. було створено український драматичний театр ім. М. Заньковецької. Л. Курбас заснував "Березіль" -експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Курбас прагнув до оновлення театрального мистецтва, виступав проти розважальності і штампу на сцені. Перебував під впливом конструктивізму та експресіонізму. У різний час у "Березолі" виступали Д. Антонович, А. Бучма, Л. Гаккебуш, М. Крушельницький. Л. Курбас проводив експериментальну і навчальну роботу в театрі. У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся

Курбаса «Народний Малахій» та «Мина Мазайло» з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України. Продовжували працювати корифеї сцени -М. Старицький і П. Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри.

Новий вид мистецтва -кіно -швидко поширилося і набуло популярності в Україні. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни. Працюють кінорежисери П. Чардинін, В. Гардін, І. Кавалері-дзе. Були такі твори як "Микола Джеря" (1927), "Борислав сміється" (1927), "Фата моргана" (1931).

У 20-30-х р. розвивалося документальне і науково-популярне кіно. На Київській кінофабриці режисер Дзиґа Вертов поставив ряд документальних фільмів: "Одинадцятий" (1928), "Людина з кіноапаратом" (1929), що зробили значний вплив на розвиток української кінопубліцистики. У кінематографі світової слави зажив О. Довженко (1894--1956) -- один з основоположників української кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно. Він з 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями ("Сумка дипкур'єра", "Звенигора", "Щорс", "Арсенал", "Земля" та інші.). Новаторським і визначальним у творчості О. Довженка став фільм "Звенигора"

(1928) -вперше до фільму введено епічну, філософську та ліричну стихії -поетичне кіно.

Шедевром світового кіно став фільм О. Довженка "Земля" (1930), у якому режисер порушує важливі загальнолюдські проблеми. У 1958 р. цей фільм було визнано одним з 12 кращих фільмів світу.

З середини 30-тих всі твори, які ставились на сцені і всі кінофільми перед тим як постати перед глядачами проходили через цензуру партії, а ті хто не задовольняли ідеологію заборонялись.

ВИСНОВОК

У художньому процесі в Україні 1920-х - початку 1930-х рр., який, з одного боку все більше підпадав в залежність від політики влади, а з іншого - продовжував шлях, спрямований на художньо-естетичне оновлення українського мистецтва на основі переосмислення національних традицій та світової культурної спадщини, досягнень новітнього європейського мистецтва, особлива роль належить художнім об'єднанням, діяльність яких в історії національної культури має чимало “білих плям”. Одна з них - теоретичні засади цих угруповань та їхніх окремих членів і відображення теоретичних принципів у творчій практиці. Уведення до наукового обігу багатьох архівних та інших рідкісних джерел, систематизація нових та раніше відомих даних дозволяє створити ґрунтовну фактологічну базу для дослідження заявленої проблеми. Ми дізнались, що характер діяльності українських митців, які увійшли до об'єднання АРМУ (1925 - 1932), до сьогодні багато в чому залишається перекрученим. Підкреслено, що, як і АХЧУ, асоціація прагнула обмеження експансії російського мистецтва та його традицій на українських теренах. Висвітлено, що саме ця асоціація у своєму статуті обґрунтувала теоретично-концептуальні засади розвитку новітнього українського мистецтва, а основою творчої практики її представників став художній експеримент. Наголошено на професійній універсальності армівців, які не лише прагнули охопити широкий спектр видів мистецтва та його новітніх течій, а й активізували пошук нових формальних засобів у той час, коли з подачі ідеологічних структур форма відокремлювалась від змісту і проголошувалась її другорядність та пріоритет політизованого змісту. Ці тенденції посилювалися і трансформувалися під впливом поширення комуністичної ідеології з її установкою на колективізм та пролетарську диктатуру. Колективістський фактор, притаманний перш за все ядру АРМУ - бойчукістам, як один із важливих ознак революційності асоціації, протиставлявся індивідуалістичним художнім концепціям, зокрема учасників АХЧУ. Творча практика армівців свідчить про максимальний ступінь реалізації проголошених теоретичних засад. Визначено, що художня критика в Україні 1920-х - початку 1930-х рр. щодо діяльності мистецьких об'єднань відігравала суперечливу роль. З одного боку, висвітлюючи їх діяльність, стимулювала творчі змагання митців, експериментальний пошук, розглядала актуальні проблеми мистецького процесу (змісту і форми, станковізму й монументалізму, образотворчості та безпредметництва тощо.). З іншого - сприяла політизації і заідеологізованості мистецтва. Діяльність мистецьких об'єднань відіграла визначну роль у становленні українського національного мистецтва пореволюційної доби. Теоретичні розробки та творча практика об'єднань засвідчили не лише різноманітність мистецьких пошуків, а й становлення та розвиток національного мистецтва на принципово нових засадах і якісно новому естетичному рівні, в тісному й синхронному взаємозв'язку із загальноєвропейськими тенденціями та світовим художнім поступом. Однак ідеологічний тиск тоталітарного режиму увірвав розгортання цієї яскравої сторінки в історії вітчизняної культури.

Размещено на Allbest.ru