Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерства освіти і науки України

Запорізька Державна Інженерна Академія

Кафедра Українознавство

Студентське наукове товариство з історії української культури

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ГОНЧАРСТВА В УКРАЇНІ

Роботу виконав: Чумак Богдан Романович

Студент групи СП-15-1

Науковий керівник, доцент, кандидат мистецтвознавства:

Кириєнко Світлана Іванівна

м. Запоріжжя 2015



Зміст

Вступ

1.1 Розвиток гончарства на території України

1.2 Техніка та процес створення гончарних виробів

1.3 Регіональні особливості

2. Сучасне Гончарство

2.1 Опішне - музей-заповідник українського гончарства

2.2 Відомі українські гончарі

Висновок

Список використаних джерел і літератури



Вступ

Предмет дослідження: історія виникнення та розвитку гончарства в Україні.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що гончасрство, як один з найдавніших видів мистецтва, зібрало в собі традиції багатьох поколінь українського народу. Саме це мистевтво добре впливає і формує культурне світобачення сучасної української молоді.

Мета дослідження полягає у комплексному опрацюванні літератури та інтернет-ресурсів для розуміння культури минулої й сучасної України.

Дослідницькі наукові цілі:

1) Дослідити історію та розвиток українського гочарства з літератури та мережі інтернет.

2) Дослідити особливості гончарства в окремих регіонах України.

3) Систематизувати знайдену інформацію та зробити чіткий висновок.

Методи дослідження:

· теоретичний;

· емпіричний;

· спостереження.

Наукова новизна роботи полягає у тому, щоб ознайомити сучасне, молоде покоління з таким давнім мистецтвом, як гончарство, яке несе в собі культурний розвиток багатьох українських поколінь.



1.1 Розвиток гончарства на території України

Художня спадщина української народної кераміки зберегла нам незліченну кількість витончених форм, багатство і розмаїття кольорових рішень, орнаментальних мотивів, ще сформувались і розвинулися в більш як 80 центрах. Всього на Україні на порозі нашого століття було понад 650 гончарських осередків.

Розвиткові гончарства на території нашої батьківщини сприяла наявність великих покладів різноманітних глин. Керамічне виробництво зародилося тут ще в неолітичну епоху. Найдавніші посудини були гостродонними, що пояснюється відсутністю столу в побуті людей того часу. Предмети ліпилися вільноруч, мали товсті стінки і служили для зберігання зерна, їх випалювали на полум'ї багаття. Проте, незважаючи на технічну недосконалість, в них уже помітні відмінності у формах, у характері орнаментації, в загальній компо-зиції. Ці художні ознаки є передусім відображенням духовної культури окремих племен, їхніх уявлень про світ і красу.

Не зупиняючись на всіх етапах розвитку давньої кераміки, розглянемо лише декілька найважливіших періодів.

Надзвичайно цікавою сторінкою цього стародавнього мистецтва є так звана трипільська або мальована кераміка епохи міді (2500--2000 pp. до н. е.), поширена в лісостеповій та степовій смугах Правобережної України і за своїм стилем близька тогочасній кераміці берегів Егейського моря. Люди цих перших землеробських племен ліпили посуд вільноруч, але випалювали його вже у спеціальних печах-горнах. Трипільській кераміці властивий чіткий художній вигляд. Горщики та інший закритий посуд має здебільшого форму, силует якої нагадує зрізаний ромб чи квадрат. Крім посуду ужиткового характеру, виявлено шоломовидні та біноклевидні предмети, антропоморфні фігурки і моделі житла, що могли мати, певно, культове призначення. Надзвичайно багата й стилістично довершена трипільська кераміка. Жовто-рожевий горщик розмальовували кольоровими глинами: білою, рудою, інколи червоною, тобто тими ж глинами, якими нині користуються гончарі, називаючи їх «побілкою», «опискою», «червінкою», або «вохрою». Малюнки розміщували на верхній частині та шийці посудини. Найчастіше зустрічається орнаментальний фриз, в якому ритмічно чергуються кола, безконечники (меандри), дуги, зубці, ялинки, а також решітки. Художня культура митців виявилася в глибокому відчутті ритму, в створенні кольорових та графічних контрастів, в площинній побудові розписів.

Значною своєрідністю відзначаються форми посуду племен «шнурової кераміки» (ці племена вважаються предками германців, балтів та слов'ян). Предмети прикрашені витискуванням крученого шнурка в м'які стінки кулястих амфор, келихів, кухлів, мисок, горщи-ків, друшляків для відціжування сиру.

Ліплені горщики, що своєю формою схожі на квітку тюльпана, миски з закрученими в середину вінцями, вузькогорлі посудини для рідини -- корчаги залишили нам скіфські племена VIII--VII століть до н. е. Особливість цієї кераміки -- застосування так званого відновлюючого безкисневого вогню, при якому червоний черепок набуває сірого кольору. Цей спосіб випалювання виключає кольорові ефекти, тому всі прикраси були лише рельєфні (наколи, ямки, карбики) або тонові (лисковані).

Ранньослов'янське виробництво досягнуло найвищого мистецького рівня в пам'ятках черняхівської культури II--V століть н. е., поширеної в зоні лісостепу. Тут виготовляли різноманітні миски -- великі й малі, інколи тривухі, вигадливо прикрашені глечики з високим горлом, кухлі, кубки, опуклобокі горщики з відігнути-ми вінцями, зерновики-корчаги, іноді дуже великих розмірів.

Вишукано прикрашався столовий посуд: рельєфні валики, часто з накарбованими ямками і мережкою доповнювалися лискованим орнаментом. Багато особливостей ранньослов'янської кераміки збереглося серед сільських гончарів на Україні до наших днів, що простежується у конструкції горнів, формах мисок.

Висока художня і технічна культура ранньослов'янських гончарів першого тисячоліття була основою для нових надбань у феодальний період. У Київській Русі виготовляли різний посуд: горщики, миски, глеки, черпаки, світильники, рукомиї, великі посудини для зберігання продуктів харчування. Горщики були видовжені, з широким отвором і невеликим вінчиком. Вироби, здебільшого сірого кольору, мали тонові розписи. Лискування вживалося мало, переважав ритований орнамент. Верхню частину горщиків і корчаг прикрашали прямі та хвилясті лінії, а також риски, ямки і карби, що утворювали ніжні орнаментальні смуги з жолобків та заглиблень і при від-повідному освітленні давали прекрасний художній ефект. Незначна частина ужиткових предметів вкривалася світло-зеленою свинцевою поливою. Починаючи з X століття, в містах розвивається будівельна кераміка. Виростають величні храми та оборонні споруди з пласкої цегли -- плінфи, стіни і долівки храмів та палаців вистелюють керамічними плитками, вкритими кольоровими поливами.

Галицькі майстри створюють на керамічних плитках рельєфні мотиви, де серед гнучких рослинних елементів знаходимо зображення птахів та звірів. У склепіння давньоруських храмів вмуровувалися великі глеки без вух -- голосники, що були резонаторами і в той же час полегшували вагу стелі. Навали монголів XIII--XIV століть, що призвели до занепаду ремесла феодальних міст, не спричинилися до істотних змін у характері сільського ремесла, в якому продовжували жити давні традиції. З його надр йшли майстри в міста, що поволі оправлялися від занепаду. Важливу роль в розвиткові середньовічного міського гончарства відіграли цехи, які з'являються на Україні в XIV столітті і досягають особливого розквіту протягом XV--XVII століть. Для української кераміки післямонгольського періоду характерне широке запровадження швидкообертового ножного гончарського круга, що остаточно витіснив ручне ліплення посуду. Змінюється силу горщиків -- вони стають ширшими, отримують накривку -- «покришку», з'являються ринки, кухлики та чарки. Як і в попередній період у XIV--XVI століттях панівною була кераміка сірого кольору, проте рельєфи і тонові розписи стають ніжнішими, складнішими. Набуває поширення витискування простих мотивів -- смужок, зірок, кружечків -- на сирих стінках за допомогою штампу, орнаментального валика або зубчастого коліщатка. Не можна не захопитися високим смаком, тактом і творчим хистом майстрів, які невибагливими засобами створювали довершені прикраси, що зосереджувалися здебільшого у горизонтальній смузі на верхній частині предметів. Проте, крім сірого посуду, який вимагав безкисневого вогню, в XV--XVII Століттях Щораз більше поширюється виробництво предметів, черепок яких мав червоний або жовтий колір, тобто колір паленої глини. Ці вироби -- теракоти, які в народі, на відміну від «сивих», звуть «рудими», почали розписувати кольоровими глинами, тими самими, що і в трипільській кераміці: здебільшого коричневою «опискою», рідше -- білою, червоною або вохрою.

Як у давнину, так і в наші дні майстри користуються курячим пір'ячком. Вмочивши його в ріденьку фарбу, повертають предмет на крузі, виводячи на його сирих стінках горизонтальні смужки, їх доповнюють рядки крапок, рисок, сосонок. Понині в більшості гончарських осередків України застосовують розпис «опискою», ефектний і нескладний у виконанні. На початку XVI століття міські ремісники починають широко вживати свинцеві поливи, які надають нових декоративних якостей тонкостінному посуду. Адже предмет, вкритий поливою, не втрачає свого яскравого кольору, добре зберігає первісний чепурний вигляд. Застосування поливи відкрило нову еру в художньому оформленні кераміки -- підглазурних розписів кольоровими глинами.

Українська народна кераміка знає декілька технік підглазурних розписів, проте всі вони вимагають, щоб лицевий бік сирого предмета був вкритий шаром рідкої глини -- ангобом -- здебільшого білого, рідше червоного, кольорів. Далі йде розпис іншими кольоровими глинами. Висушений предмет випалюють, потім обливають поливою і випалюють вдруге. Цю групу виробів називають «народною майолікою». Розглядаючи полумиски, тикви, кухлі, чарки та інші столові предмети, виконані майстрами XVII--XVIII століть, не можна не захопитися високим художнім і технічним рівнем виконання цих тонкостінних, часто значних розмірів, предметів. Саме такий, чудово розписаний глиняний посуд, як свідчать тогочасні джерела, служив гетьманові Богдану Хмельницькому, коли він приймав поважних гостей, зокрема послів чужоземних держав.

Встановлення капіталістичних відносин спричинилося до істотних змін в розвитку народних промислів, і зокрема гончарства. З'являються керамічні фабрики, що поступово витісняють кустарне виробництво. Професійну кераміку на Україні в другій половині 40-60-х років представляли два основні центри - Київ і Львів.

Найбільш представницьким у кількісному та якісному відношенні є загін митців-керамістів Львова. Наявність у місті відповідної матеріально-технічної бази, спеціальних учбових закладів, набутий художниками досвід створення численних оригінальних творів для серійного виробництва, унікальних робіт станкового характеру та декоративних композицій для архітектурно-просторового середовища; визнання творчих досягнень на республіканських, всесоюзних, міжнародних виставках і симпозіумах (у Вільнюсі в 1971 та 1975 pp., на міжнародних конкурсах 70--80-х років у Фаенці і Валлорісі, де львівські митці отримали понад десяток нагород) доз-воляють сьогодні говорити про львівську художню кераміку як вагоме явище в українському декоративно-прикладному мистецтві.

1.2 Техніка та процес створення гончарних виробів

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання -- глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір'ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час «дозрівати», перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували убалабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.

Після виготовлення виробу його ставили на спеціально влаштовані у хаті попід стелею дошки для підсихання. Потім його розписували та наносили емаль -- поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали у горні.

Реалізація гончарних виробів здійснювалася звичайно самими майстрами, які роз'їжджали по селах і вигуками «По горшки!» запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначалася кількістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари: розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби -- одна з характерних рис українських ярмарків.

Гончарний круг -- основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів. Відоме з IV тисячоліття до н.е. Спочатку було простішим, рунним, згодом -- досконалішим, ножним. З другої половини XIX ст. на Україні побутувала так звана шльонська модель ножного гончарного круга з нерухомою віссю. Пізніше поширився волоський, або німецький, тип з рухомою віссю. Крім осі (веретена) гончарний круг мав два дерев'яних круги: більший нижній(спідняк) і менший верхній (верхняк). На останньому гончар вручну формував виріб, а за допомогою нижнього ногами обертав знаряддя. Пальцями, а також дерев'яним ножем (стеком) посудині надавали необхідної, форми, а її стінкам -- певної товщини та гладкості. Рельєфне орнаментування робили спеціальними паличками. Розписували за допомогою курячого пір'ячка або так званого ріжка при повільному обертанні гончарного круга. Після закінчення роботи гончар тонким дротом зрізав виготовлену річ з круга -- саме тому всі такі вироби мають рівне пласке дно.

Горно у гончарному виробництві -- споруда для обпалювання керамічних виробів з метою їх зміцнення. Являє собою цегляну або кам'яну куполоподібну напівземлянку, що складається із вхідного приміщення (пригребища, погребиці), та основного, де знаходиться піч. На Україні відомо два типи гончарного горна: прямокутний і круглий (грушоподібний). Горна будували одноярусними, коли піч сполучалася з обпалювальною камерою, і двоярусними, коли піч і камера були розділені. У двоярусних прямокутних горнах обпалювальна камера робилася закритою або відкритою. Між нею та піччю існувала горизонтальна перегородка з отворами (прогонами, душниками) для проходження гарячого повітря. Зверху або збоку обпалювальної камери влаштовувався отвір, через який її заповнювали посудом. Звичайно за один раз обпалювали від 150 до 500 речей. Обпалювання тривало звичайно п'ять-сім годин і робилося у два етапи. Під час першого кераміка остаточно висушувалася, а на другому етапі при температурі до 900° уже безпосередньо обпалювалася. Полив'яний посуд обпалювали двічі: спочатку у сирому вигляді, а потім -- після поливу;

У гончарстві народні майстри користувалися кількома техніками декорування: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штампик і ліплення.

Ритування («уріз», продряпування, гравіювання) -- це спосіб нанесення заглибленого жолобка дерев'яною паличкою або цвяхом на поверхню сирого черепка.

Глянсування, або лощення, роблять гладким предметом (переважно камінчиком) по сухому черепку лінії, смуги тощо.

При ріжкуванні ріжок наповнюється ангобом. У маленький отвір у його нижній частині вкладається гусяче перо або скляна трубочка, і цівка ангобу лягає на поверхню виробу. У сучасних техніках ріжок замінений на гумову грушу. Ріж кування майстри проводять прямі й хвилясті лінії, наносять цятки, розетки, листочки та інші орнаментальні елементи.

Фляндрування -- це з'єднання за допомогою гострого предмета трьох або чотирьох стрічок ангобів, подібно до мармурових розводів, -- чітких і зигзагоподібних.

У гончарстві сьогодні розрізняють чотири роди виробів: посуд різноманітного призначення; сакральні предмети (хрести, ікони, свічники тощо); іграшки; предмети для обладнання житла (кахлі, вази, підвазонники тощо).

1.3 Регіональні особливості

Кожен народ, кожна держава має свої національні особливості, які формувалися протягом десятків, сотень і навіть тисяч років. Унікальною країною в цьому плані є і Україна. За довгі роки на її території сформувалася безліч різноманітних народних промислів. Один з найцікавіших - це українське гончарство, яке в кожному окремому регіоні має свої особливості, незважаючи на наявність спільних рис.

Придніпров'я

(Васильків, Ірпінь, Нові Петрівці, Моринці, Гнилець)

Для придніпровського гончарства характерним є зображення рослин з різноманітними точками і рисками. Розпис виконувався переважно на білому, червоному і рожевому тлі. Місцеві майстри славилися не лише гарним мальованим повсякденним посудом, але й фігурним (у вигляді тварин і птахів) для святкових столів. Виготовлявся також оригінальний посуд, прикрашений зображеннями людських фігур.

Полтавщина

(Опішне, Хомутець, Комишня)

Для цього регіону властива декоративність. Розпис здійснювався по вологій поверхні. Полтавське гончарство відрізняється виготовленням тонкостінних виробів, розписаних двома-трьома кольорами. Широко поширеним було виготовлення декоративних скульптур і дитячих іграшок. На сьогоднішній день Опішня стала центром гончарства в Україні.

Чернігівщина

(Ічня, Городня, Короп, Шатрище)

Тут майстри переважно займалися виготовленням кахлів, на яких зображували жанрові та біблійні сюжети, виконували розписи на козацькі теми та ін. Також тут виготовляли міцну цеглину і сіру побутову кераміку, прикрашену простими мальованими і штампованими орнаментами. Посуд деяких чернігівських майстрів разом з чіткими візерунками зображених рослин оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків.

Поділля

(Бубнівка, Бар)

Подільська кераміка відрізняється оригінальним орнаментом на вогненно-червоному тлі. Зображувалися пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду. Досить популярним було виготовлення ліплених фігурок тварин, птахів і т.д.

Галичина

(Коломия, Галич, Дрогобич, Косів)

Тут була створена високохудожня техніка гравірованого розпису, оригінальна форма кахлів, розписних мисок і багато інших неповторних виробів. На мисках, чашках зображувалися хлібороби, пастухи, солдати, музиканти, шинкарі і т.д.

Закарпаття

(Ужгород, Хуст)

Широко поширеною була глазурована розпис з квітковим орнаментом, нанесеним широкими мазками на рожевому фоні в стилі вільного малювання фаянсового посуду. Виготовлявся господарський та святковий посуд, прикрашений розписом. Також виробляли свічники, кахлі.

Слобожанщина

(Харків, Ізюм, Просяне, Нова Водолага)

Слобожанська цехова кераміка відрізнялася тисненими геометричними візерунками, схожими на різьблення по дереву. Також поширеним був поліхромний розпис. Найбільш широко використовувався синій колір.

Волинь

(Рокита, Дубровиця, Нові Петриківці, Острог, Кременець)

Тутешні майстри виготовляли посуд, кахлі, іншу кераміку. Використовувався переважно орнамент у стилі бароко - декор складався з різних ліній, що формують різноманітні візерунки. У сільській місцевості більш розвиненою була сіра глазурована кераміка з менш витонченими формами і майстерністю виконання. Найбільш поширеними кольорами були сірий, чорний і темно синій.



2. Сучасне Гончарство

2.1 Опішне - музей-заповідник українського гончарства

Про багатство української землі на талановитих людей ще здавна ходили легенди. Все вміли наші земляки: освоїли теслярство, столярство, бондарство, стельмаство, гребінництво, плетіння, ложкарство. Були серед них і вправні ковалі, і ткачі, і склодуви. Чи не у кожній родині займалися прядінням і ткацтвом. Та є ще одне ремесло, яке не лише стало окрасою українського народного мистецтва, а й успішно розвивається сьогодні.

В одному з письмових джерел 1734 року описується цікава подія: опішнянські умільці піднесли в дар гетьману Лівобережної України Данилу Апостолу цілий віз глиняних глечиків і горщиків. Тому надзвичайно приємно, що традиції нашого народу підтримують і сучасні гончарі.

Музей гончарства в Опішні, що на Полтавщині, вперше привітав відвідувачів у листопаді 1986 року. А от Національним музеєм-заповідником українського гончарства, яким ми його наразі знаємо, він став лише у 2001 році. Тут зібрана унікальна колекція виробів із кераміки, що налічує понад 30 000 експонатів. Серед них - роботи видатних гончарів: Івана Білика, Михайла Китриша, В. Омеляненка, які були нагороджені Національною премією імені Т. Шевченка та премією імені І.Нечуя-Левицького, а також родини Пошивайло, Олександри Селюченко та багатьох інших майстрів.

Більшість експонатів розташовані просто неба. Перед відвідувачами постає галерея великих керамічних скульптур на найрізноманітнішу тематику. Також при музеї функціонує бібліотека та архів гончарства, дослідницькі центри гончарства та кераміки. А у 1995 році відбулося відкриття Науково-дослідницького центру музею-заповідника, на базі якого кожного серпня проходять Всеукраїнські симпозіуми монументальної кераміки.

Завдяки науковому колективу, інтелектуальний потенціал якого у сфері дослідження гончарства не має рівних в Україні, Опішня справедливо вважається гончарною столицею України. Що ж до створеного Музею, то він - єдиний в Україні спеціалізований етномистецький, науково-дослідний, культурно-освітній та навчально-виховний заклад, який постає всеукраїнським центром дослідження, збереження і популяризації гончарської спадщини України. Науковими співробітниками розробляються 22 наукові теми з найрізноманітніших проблем археології, історії, етнографії, мистецтва та технології кераміки. Зокрема, куратором Центру спеціальних методів дослідження кераміки є дослідник східноєвропейського гончарства, доктор історичних наук Олександр Бобринський.

Цікаво, що Музей підтримує творчі і наукові зв'язки з найбільшими керамічними музеями США, Франції, Великобританії, Іспанії, Португалії, Нідерландів, Німеччини, Бельгії, Італії, Швейцарії та інших країн, Міжнародною академією кераміки в Женеві, Європейським центром світової кераміки в Гертогенбоші тощо. Також, що не менш важливо, Музей-заповідник виступив ініціатором створення Міжнародної асоціації музеїв кераміки.

До визначних пам'яток Музею можна віднести: гончарні осередки всіх історико-етнографічних регіонів України, унікальну збірку дитячої глиняної іграшки, колекцію зарубіжного гончарства. Збереглася тут і єдина в Україні виробнича гончарська споруда з горном початку ХХ століття (автор - Василь Кричевський).

Роботи опішнянських гончарів здавна користувалися попитом не тільки в Україні, а й за кордоном. Сьогодні в Опішні працюють два гончарних заводи - «Керамік» і «Художній керамік». Щоліта в селищі проводиться фестиваль гончарства під назвою «Здвиг».

Якщо ви забажаєте відвідати гончарну столицю України, то зможете пройти такими екскурсійними маршрутами: Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко, Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів, Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішнянської кераміки Леоніда Сморжа, визначні пам'ятки археології й керамології довкола Опішного, Більське городище, Національні виставки кераміки в Мистецькій галереї Центру розвитку духовної культури, Музей мистецької родини Кричевських і Маршрут вихідного дня.

Спогадів від цієї подорожі має вистачити надовго. Недарма посол Польщі в Україні у 1999 році Єжи Бар своє враження від Музею виразив словами: «Я думав, що глину побачу, а побачив народ».

2.2 Відомі українські гончарі

Омелямненко Васимль Онумфрійович

Омелямненко Васимль Онумфрійович (*3 серпня 1925, смт. Опішня, Полтавська округа, УСРР) -- заслужений майстер народної творчості Української РСР (1976), лауреат Премії імені Данила Щербаківського (1995), Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999). Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1998) та Національної спілки художників України (1971), найстарший гончар Полтавщини.

Народився у смт. Опішні у бідній селянській родині. Сім'я не мала своєї хати, наймала житло у односельчан на кутку Гончарівці, де споконвіку жили гончарі.До війни закінчив семирічну освіту, а середню здобував вже після війни у вечірній школі.1950 року Василь Омеляненко закінчив вечірню школу і 9 грудня 1950 став до роботи на заводі «Художній керамік».З того часу все його життя і художня творчість були пов'язані із заводом.Він сам, а більше, -- його твори, -- брали участь у численних виставка та конкурсах, як в Україні, так і за кордоном: у Бельгії, Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, США, Норвегії, Великобританії та інших країнах світу.

У 1971 році став членом Спілки художників УРСР. Працював у галузі декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка).Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України від 1998 року. Нині вже на пенсії, але не припиняє творчості.Входить до складу наглядової ради Національного музею-заповідника українського гончарства.

Ліпити з глини почав ще з дитинства, за його спогадами -- років з дев'яти. Ця його початкова творчість допомагала сім'ї прожити.

На початку 1960-х років декоративна скульптура «Баран» Василя Онуфрійовича вперше представляла опішнянський завод «Художній керамік» на виставці в Брюсселі (Бельгія).Після першого вдалого показу роботи Василя Омеляненка почали виставлятися на обласних та республіканських (в СРСР) виставках декоративно-ужиткового мистецтва. Майже завжди його твори відзначалися нагородами. Неодноразово ставав лауреатом республіканських та всесоюзних художніх виставок, конкурсів, фестивалів. Його вироби репрезентували українське мистецтво на міжнародних виставках у Бельгії, Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, США, Норвегії, Великобританії та інших країнах світу. Роботи В. Омеляненка займають достойні місця в престижних музейних зібраннях Європи.Його основні художні твори: «Гірський козел» (1971), «Лев» (1974), «Свято врожаю» (1976), «Бик» (1980). Унікальною є робота «Лев при двох головах» (1997) до Першого регіонального симпозіуму керамічної скульптури «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (друга премія Симпозіуму).

До 85-річчя Василя Омеляненка Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному організував персональну виставку майстра, що відбулась під час ІІ Тижня Національного Гончарного Здвиження в Опішному «Здвиг-2010» у будівлі колишнього Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства.

Відзнаки:

· 1976 року за визначний внесок у розвиток українського народного мистецтва В. Омеляненку присвоєне почесне звання «Заслужений майстер народної творчості Української РСР».

· 1995 року його нагороджено Премією імені Данила Щербаківського.

· 1999 року майстер став лауреатом Державної премії України імені Т. Шевченка.

Гавримло Ничимпорович Пошивамйло

Гавримло Ничимпорович Пошивамйло (7 квітня 1909 -- 24 січня 1991) -- один із творців української народної кераміки ІІ половини XX століття, представник опішнянської школи художньої кераміки.

Народився в Опішні в родині потомственого гончаря-посудника, кустаря Ничипора Тарасовича Пошивайла (кінець 1880-х -- 1936 р.) та гончарки Ганни Іванівни Пошивайло (Оначко) (початок 1890-х -- 1964 Р.), батько якої був відомим опішнянським цегельником. Дід Тарас (середина 1860-х -- початок 1900-х) у останній чверті XIX століття виготовляв полив'яний посуд, а його дружина Килина (кінець 1860-х -- 1930) ліпила дитячі іграшки. Представники родини займалися гончарством щонайменше з XVIII століття. Як згадував сам Гаврило Пошивайло:

« «вони займались тільки одним гончарством: робили, возили по ярмарках і базарах. І так було з покоління в покоління…». »

Закінчив семирічну школу. 1929 р. одружився на Явдосі Данилівні Бородавці. Із 1937 р. навчався в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки.З жовтня 1943 по травень 1945 роках брав участь у воєнних діях Німецько-радянської війни в складі 53 мотострілецької бригади. Був поранений, контужений. Нагороджений орденами «Червоної зірки» (1944 р.), «Вітчизняної війни ІІ ступеня» (1985 р.), медалями, у тому числі «За відвагу» (1943 р.). гончарний мистецтво музей опішня

Основи гончарного ремесла перейняв від батька. Першими виробами були глиняний посуд («монетка») і свистунці. Працював як гончар-кустар, гончарем артілі «Художній керамік» та промартілі «Художній керамік», творчим майстром Опішнянського заводу «Художній керамік», гончарем Опішнянського заводу «Керамік».

Виготовляв мальований посуд (горщики, глечики, вази, барила, куманці, миски, тарелі), зооморфний посуд (барани, леви, бики, птахи), ритуальні вироби (куришки, свічники), декоративну скульптуру на теми народного побуту (барині, вершники, сюжетні композиції), дитячі іграшки («монетки», «солов'ї», свистунці).

Уперше в українському гончарстві створив сюжетні композиції на теми гоголівських героїв, Сорочинського ярмарку.

Упродовж другої половини 1970-х -- 1980-х рр. був постійним учасником Сорочинського ярмарку, свят народної творчості, днів ремесел, етнографічних ярмарків у Києві та інших містах України.Продовжував творити до кінця життя. За рік до смерті Гаврило Ничипорович виніс гончарний круг з кімнати, мовляв, що той уже своє відкрутив, але й надалі продовжував ліпити свистунці, барині, скульптурки.

Творчі досягнення відзначені почесним званням «Заслужений майстер народної творчості Української РСР» (1989 р.). Із 1970 р. був членом Спілки художників СРСР. У 1998 р. посмертно нагороджений Золотою медаллю Христа-Спасителя: «За життя, гідне людини».

У 1999 р. в оселі сім'ї Пошивайлів був створений Меморіальний музей-садиба.

Івамн Івамнович Левимнський

Івамн Івамнович Левимнський (* 6 липня 1851, Долина, нині Івано-Франківська область -- † 4 липня 1919, Львів) -- український архітектор, педагог, підприємець, громадський діяч.

Народився в родині директора народної школи. Після смерті батька, у 1859 році, через скрутне матеріальне становище, мати з дітьми переїжджає до Стрия, де береться до праці. Там Іван Левинський закінчує чотири класи початкової школи. На подальше навчання не було коштів, тому він був змушений заробляти їх самостійно. Маючи добрий голос, пішов до церкви допомагати дякові співати. За підтримки старшого брата, у нього з'явилась можливість переїхати до Львова і закінчити Львівську реальну школу, де поряд з основними загальноосвітніми дисциплінами давались деякі знання технічно-прикладного характеру. У 1868 році Левинський вступив до Львівської технічної академії на будівельний відділ, а по закінченню з відзнакою у 1875 році -- був залишений при ній, як наукова сила.Від 1901 -- надзвичайний професор будівництва Львівської політехнічної школи, від 1909 -- професор Політехніки. Після захоплення поляками Львова під час українсько-польської війни був звільнений з роботи, зазнавав нападок від шовіністично налаштованих осіб.

Похований на Личаківському цвинтарі Львова, поле № 73.



Висновок

Гончарство традиційно було чоловічим ремеслом, жінки виконували допоміжні роботи, зокрема, розпис. Передача професійних знань у українському гончарстві традиційно здійснювала всередині родини: від батька до сина. Гончарство зосереджувалося в осередках -- селах і містах. Часто ним займалися усі мешканці села. Незважаючи на відносно невеликі заробітки, гончарство було дуже шанованим ремеслом, воно мало високий суспільний статус. Гончарі, серед яких існувала градація, часто об'єднувалися у ремісничі корпорації -- цехи, які виступали носіями професійних знань, допомагали гончарям і їхнім родинам в разі скрути тощо. Свою продукцію, асортимент якої відповідав національно-культурним традиціям України, гончарі продавали на ярмарках або возили по селах. Для написів на посуді характерне міфологічне осмислення, своєрідне обігрування символічного зв'язку «людина -- глиняний горщик», адже людина, за міфами, також зроблена з глини Богом. Згідно з написами на посуді, кахлях, черепиці, Бог-Творець був першим гончарем. Уявлення про Бога як про горшечника, гончаря було досить відомим. Посуд прикрашали знаками-оберегами від відьомських чар: хрестиками, відбитками пальців.

Отже українське гончарство має далеке минуле і несе в собі велику спадщину українського народу. Гончарствое - це одне з народних мистецтв, у якому зібранно багатство українськго народу, а саме його культурний розвиток.



Список використаних джерел і літератури

1. Українська радянська енциклопедія: у 12 томах / за ред. М. Бажана. 2-ге вид. К.: Головна редакція УРЕ, 1974-1985.. Том 3., К., 1962.

2. Український Радянський Енциклопедичний Словник: В 3-х т. / Редкол.: … А. В. Кудрицький (відп. ред.) та ін. 2-ге вид. К.: Голов. ред. УРЕ, 1986. Т. 1. А. Калібр. 752 с. С. 430.

3. Голубець, О. М. Львівська кераміка / О. М. Голубець. К.: Наукова думка, 1991. 120 с.

4. Гончарство Макарового Яру кінця ХІХ - середини ХХ століття: документи і матеріали / уклад. О. Пошивайло. Опішне: Українське народознавство, 2008. 400 с.: фотоіл. (Гончарний здвиг Донбасу ; Кн. 3).

5. Українське гончарство: національний культорологічний щорічник: науковий збірник за минулі літа / Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному ; уклад. О. Пошивайло. К.: Молодь; Опішне: Українське народознавство. 1993. Кн. 1. 520 с. (Етномистецтвознавчі розвідки)

6. http://www.ukrfolk.kiev.ua.

7. http://produced.in.ua/easy/565-znay-nashih-abo-yak-ukrayinc-goncharstvo-rozvivayut.html.

8. http://www.folkartpoltava.narod.ru/HTML/ua/Omelyanenko.htm.

9. http://tereveni.org/topic/28409/.

10. http://rukotvory.com.ua/info/honcharstvo-v-ukrajini-korotko-z-istoriji/.

11. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BD%D1%87%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE.

Размещено на Allbest.ru

...