Поняття культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У історії і в сучасну епоху у світі існувало і існує величезна різноманітність видів культур як локально-історичних форм спільностей людей. Кожна культура зі своїми просторовими і тимчасовими параметрами тісно пов'язана зі своїм творцем - народом (етносом, етноконфесійною спільністю). Будь-яка культура ділиться на складові частини (елементи) і виконує певні функції. Розвиток і функціонування культур забезпечує особливий спосіб діяльності людини - соціальний (чи культурний), головна відмінність якого - дії не лише з предметно-речовими утвореннями, але і з ідеально-образними сутями, символічними формами. Культура виражає специфіку устрою життя, поведінку окремих народів, їх особливий спосіб світосприйняття в міфах, легендах, системі релігійних вірувань і ціннісні орієнтації, що надають сенс існуванню людини. Серйозну роль у функціонуванні культур грає комплекс релігійних вірувань самого різного рівня розвитку (анімізм, тотемізм, магія, політеїзм і світові релігії). Нерідко релігія (а вона виступає найважливішим елементом духовної культури) є провідним чинником у визначенні своєрідності культур і основною регулятивною силою в спільностях людини. Культура, таким чином, - це особлива форма життєдіяльності людей, що дає проявитися різноманіттю стилів життя, матеріальних способів перетворення природи і творення духовних цінностей. культура суспільство релігія мистецтво

1. Поняття культури

Слово «культура» є одним із найбільш вживаних сучасною мовою, що, з одного боку, говорить про його надзвичайну багатозначність, а з іншого - про погану вивченість й недостатню осмисленість цих значень, що за ним стоять. Невипадково у практиці слововживання цілісна багато аспектна культура найчастіше зводиться до одного з її проявів. Для одних культура в першу чергу - оволодіння багатством художніх цінностей, для інших вона ототожнюється з моральністю, треті вважають, що культура - це релігія, а релігія - це культура і що некультурними є ті, що не мають релігійного почуття й досвіду, для четвертих поза культурою залишається людина, незнайома з вищими досягненнями науки й техніки. Найбільш, мабуть, поширене ототожнення культури й етикету («культурним» є той, хто «вміє одягатись», «має гарні манери», «живе красиво» тощо).

Зрозуміло однак, що жодне з цих уявлень (як і сотні інших) не вичерпує поняття культури: «культура» - це щось більше, ніж мистецтво чи релігія, наука і т. д. , більше того, навіть узяті в сукупності, усі ці сфери і способи людського буття і діяльності лише констатують принципову невизначеність поняття «культура». Разом з тим, ні у кого не викликає сумніву та обставина, що в кожному з нескінченного ряду уявлень про культуру ця остання знаходить свій вияв і що кожен витвір людського суспільства відображає культуру цього суспільства. Отже, осягнення культури, незважаючи на складнощі осмислення самого поняття, можливе через пізнання якогось з її проявів. Справа лише у застосуванні відповідного - історико-культурного методу, який полягає у використанні культури як ключа до інтерпретації об'єктів, явищ і процесів людського суспільства та його історії.

Згідно поширеного розуміння, культура -- це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створених ними матеріальних і духовних цінностях. Під «культурою» розуміється все те, що створено, перетворено, оброблено, виховано і т. д. в результаті діяльності людини. Наведене визначення акцентує увагу на історичному змісті культури: культура як рівень розвитку людини і суспільства визначається, обумовлюється історичними обставинами їх існування, тобто, для кожної історичної епохи і кожного історичного періоду притаманна своя власна культура, формування, розвиток і занепад якої залежить від їх природнокліматичних, соціально-політичних, економічних та інших особливостей.

Вивчення суспільства через його культуру є надзвичайно актуальним, так як одні лише економічні й політичні характеристики не можуть служити ключем до розуміння соціальних явищ. Історико-культурний підхід допомагає усвідомити важливість таких феноменів суспільного розвитку, які технократичне мислення відсуває на задній план: мистецтво, релігію, філософію і, зрештою, саму людину. Аналіз переважаючих у суспільстві культурних цінностей не тільки допомагає визначити рівень його розвитку і стан, але і зрозуміти, чому дане суспільство живе так, а не інакше.

Природа і культура. Згідно сучасного розуміння людина - це вищий ступінь живих організмів на планеті Земля, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури. Це значить, що як біологічна істота людина є невід'ємною часткою природи, її, так би мовити, продуктом, а як суб'єкт, тобто джерело і носій пізнання й діяльності, цю природу перетворює, змінює, пристосовує для своїх потреб й цілей - тобто, є творцем культури. Таким чином, природа і культура - це ті дві сфери, в яких протікає життя людства і які нерозривно поєднуються в людині, що є одночасно і продуктом природи і творцем культури.

Французький біолог і філософ П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955) зазначив: «Людський організм є настільки складним і чутливим, є таким пристосованим до земних умов, що важко уявити собі, яким чином він зміг би акліматизуватись на іншому небесному тілі, навіть якщо він здатен подолати міжпланетні простори». Отже, людина є «плоттю і кров'ю» природи планети Земля і пов'язана з нею усіма властивостями й характеристиками своєї істоти. Однак, людина як homo sapiens (людина розумна) і homo faber (людина-творець) своєю працею діючи на природу і природні матеріали, вирощує рослини, розводить тварини, виробляє знаряддя праці і найрізноманітніші предмети, змінює ландшафт, будує споруди тощо. Тому оточує людину вже не природа як така, а штучне середовище, створене працею самої людини, тобто «друга природа», природа перетворена, виведена із свого першопочаткового стану - культура. Саме походження латинського слова cultura вказує на це: воно сходить до colere - «обробляти», «доглядати», «вирощувати».

Разом з тим, давно помічено, що там, де людина починала створювати які-небудь предмети, котрі раніше не існували у природному світі, це не проходило для неї безслідно. Перетворюючи натуральні, природні матеріали - камінь, глину, дерево, кістку, метал, вона одночасно перетворювала і саму себе, тобто вдосконалювала свої уміння й навички, розвивала творчі здібності, кмітливість, винахідливість, уяву, образне і поняттєве мислення, тобто стала багатшою в розумовому та емоційному відношення. Й усі ці набуті людиною властивості та якості також являлись культурою, але культурою не зовнішньою, матеріалізованою у створених людськими руками неодушевлених речах, а культура внутрішня, розумова, що є невід'ємним надбанням і багатством людини. Німецький мислитель Карл Маркс (1818-1883) відзначив, що праця людини - це процес, в якому вона, діючи на зовнішню природу і змінюючи її, «одночасно змінює і свою власну природу». Так і латинське поняття cultura включає значення «розвиток» і «виховання». Недарма римський оратор і мислитель Марк Тулій Цицерон (106-43 до н.е.) стверджував, що «розвиток душі» (cultura animi) - це процес, дуже подібний до «обробки землі» (cultura agri), тобто душа (розум) і земля - це ті об'єкти, на які спрямовуються зусилля людини з метою покращення їх стану: «окультурена» таким чином земля дасть хороший урожай, а «розвинена» душа «народить» інтелектуальні та моральні чесноти. Отже, культура - це також розвиток людського розуму й душі, а значить, «покращення», «удосконалення» природи самої людини.

Суспільство і культура. Процес становлення людини і суспільства тривав дуже довго, але по мірі вдосконалення знарядь праці та засобів координації колективної діяльності розвивалась свідомість і мова людини. Добування, збереження і підтримка вогню, пошуки їжі, організоване полювання і розподіл здобичі вимагали від членів первісного стада приборкання тваринних інстинктів, дисципліни і взаємодопомоги. Тісне об'єднання членів суспільства, їх спільні зусилля компенсували примітивність знарядь, ставши одним із головних засобів боротьби людей з природою; вони сприяли їх перемозі у цьому важкому поєдинку, надзвичайно збільшивши здатність людства до виживання. Якщо при зміні клімату вимирали такі могутні тварини як мамонти, печерні ведмеді і шаблезубі тигри, то людина, набагато слабша у фізичному відношенні, тим не менше, зуміла вистояти.

Таким чином, суттєвим елементом людської культури є суспільність, здатність людей до колективного життя і діяльності, які є неможливими без самообмеження індивідів та їх уміння підпорядковуватись суспільним правилам і нормам. Це, в першу чергу, вимоги слухняності і незлобивості, поваги до жінки-матері і шанобливості до старших, стійкості у нестатках і мужності у боротьбі з небезпеками. Все це згладжувало природну нерівність між молодими й старими, сильними і слабкими, здоровими й хворими, і тим самим підтримувало єдність суспільства, забезпечувало його подальше існування. Саме у цьому аспекті трактував культуру австрійський психіатр і мислитель Зиґмунд Фрейд (1856-1939): «Слово “культура” характеризує всю сукупність досягнень та інституцій, що віддалили наше життя від життя твариноподібних предків і служать двом цілям: захисту людини від природи і впорядкуванню відносин між людьми».

Однак, зрозуміло, що суспільство і життя у ньому неможливі без виховання людини: латинське слово cultura також означає «виховання», а cultor - це «вихователь», «наставник», який, подібно тому, як селянин - землю, а філософ - розум, «культивує» підростаюче покоління. Будь-яке суспільство повинне забезпечити виховання, освіту, навчання своїх громадян, оскільки у цьому - запорука його існування. Наприклад, у Стародавній Греції й Римі граматичні й риторичні школи, навчаючи читанню, письму, літературі, музиці, риториці готували молодь до суспільного життя у відповідності з нормами і законами поліса - міста-держави або імперії. Отже, культура в епоху Античності розвивала в людині розумну здатність судження й почуття прекрасного, що дозволяло їй набувати відчуття міри і справедливості у справах громадянських і приватних. Цікаво, що при цьому індивід не втрачав свого зв'язку з Природою, тому що антична культура розглядала людину як невід'ємну частку Всесвіту. За такого розуміння людська особистість не протиставляє себе Природі - Космосу, а споглядає його, осягаючи свою із ним сутнісну єдність.

Релігія і культура. У наші часи «культура» звичайно асоціюється з вихованням і освітою, і в цьому контексті сприймається як щось доповняюче, а іноді й виправляюче людську природу й навіть протистояче їй. Культурна людина усім зобов'язана вихованню й освіті; це і складає зміст культури всіх народів, що зберігають культурну наступність і традиції як форму колективного досвіду у взаємовідносинах з природою. Між тим, у цьому випадку базові значення поняття «культура» несвідомо спотворюються, оскільки не береться до уваги ще одна важлива обставина: cultura - це також «поклоніння», «шанування», «культ». У першу чергу це - релігійний культ. У старожитності людина постійно перебувала в оточенні богів: вона зустрічалась з ними у полі і в гаї, у затінку дерев, у гротах й річкових заплавах, боги мешкали й у місті, й у домі громадянина, вони оберігали міські закони й безпеку громадян. Про богів складали барвисті історії, в яких вони виступали як творці світу, людей і суспільства. Їх боялись і приносили їм жертви, щоб відвернути стихійне лихо, хворобу чи особисту невдачу, й на них покладались у своїх сподіваннях на щасливе земне життя й посмертне вічне блаженство.

Втім, існує тенденція взагалі ототожнювати культуру з релігією, виводячи «культуру» з «культу» - віри, традицій, вищого сенсу буття, заданого Вседержателем. Відомий російський релігійний мислитель Олександр Мень стверджував, що віра у Вищий сенс Всесвіту сьогодні, як і у давнину, є стержнем, який надає внутрішньої єдності будь-якій культурі. Адепти релігії, її ревні захисники стверджують, що ті, хто забувають це, взагалі не мають права вважатись культурними людьми. У цьому є багато правди, тому що в культі, як сукупності суб'єктів, предметів, засобів, способів релігійної діяльності, а також релігійних ідей, завжди був присутній момент сакральності (святості), поклоніння божеству чи божествам. Навряд чи варто сумніватись у тому, що релігійна діяльність, релігійний досвід - це одна із фундаментальних характеристик, знаменуючих вихід людини з натурального стану, виникнення власне людського буття. Тому є цілком правомірним вважати релігії й культи надзвичайно важливим компонентом культури, якщо не однією з її базових підстав.

Разом з тим, поряд з релігійним завжди існувало світське відношення до дійсності: усі часи й епохи знали немало людей, скептично налаштованих до справ віри й культу або й послідовних атеїстів. Тому, віддаючи належне релігійній культурі та її величезному впливу на долі людства, не слід закривати очі на могутній потік вільнодумства, що проникає у все історичне буття людей. Отже, необхідно брати до уваги, що є релігійна культура і культура світська, тобто така, що будується поза рамками релігій і культів на основі скептичного й раціоналістичного світобачення, з опорою на «здоровий глузд» і наукові досягнення.

Мистецтво і культура. Серед усіх форм і способів людської культурної діяльності мистецтво займає особливе місце, тому що на противагу до господарства, політики, юриспруденції і т.д. мистецтво безпосередньо людському існуванню не потрібне. Тому багато хто схильний ставитись до нього з погордою, вважаючи зайвим, таким, що перешкоджає досягненню інших, утилітарних цілей, таких як зміцнення влади, ведення війни тощо. Насправді мистецтво виявляє, виражає, переказує і фіксує на свій власний спосіб принципові цінності людського існування, надаючи їм особливого, незалежного сенсу.

Передумовою художньої діяльності у будь-якому виді чи жанрі мистецтва є естетичне відношення до світу. До сфери естетичного можна віднести все те у життєвому світі (природному, соціальному, культурному), що здатне виразити що-небудь у формах, які почуттєво сприймаються або виступає об'єктом неутилітарного самодостатнього споглядання, даючи людині духовну насолоду, звичайно, в результаті конкретно-чуттєвої дії на її органи сприйняття -- головним чином на зір і слух.

У певному сенсі мистецтво (як і релігія) є синонімом культури, тому що, як зазначив німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1803), естетичне споглядання індивідуального заключає у собі ідеальний вимір, а це значить, що художнє освоєння дійсності завжди прагне до загальної значущості. Добре ілюструє це положення вірш англійського митця Вільяма Блейка (1757-1827):

В одном мгновенье видеть вечность,

Огромный мир - в зерне песка,

В единой горсти - бесконечность

И небо - в чашечке цветка.

Важливим є й те, що мистецтво відображає історико-культурну ситуацію в цілому, володіє повнотою історичного змісту, оскільки митець в образно-символічній формі виражає найсуттєвіші риси свого часу, - навіть якщо він свідомо прагне уникнути у своєму творі будь-яких прикмет сучасності. Разом з тим, видатні мистецькі твори також яскраво втілюють універсальні проблеми, що мають відношення до кожної окремої людини, такі як сенс життя і щастя, добро і зло, любов і ненависть, честь і гідність, совість, вина й відповідальність тощо. Вони є вічними для будь-якого етапу історії і для кожної людини. Люди початку XXІ ст. переймаються долею героїв Шекспіра, їх глибоко зворушує лірична поезія Стародавнього Єгипту чи Середньовічної Європи, музика Баха й Моцарта викликає захоплення, а полотна старих майстрів змушують уважно до них приглядатись у пошуках відповідей на вічні запитання.

2. Види культури

Крім основних форм культури («матеріальна культура», «духовна культура», «культура людини», що включає «соціальну (тобто політичну, економічну, правову, моральну) культуру людини», і «фізична культура») виділяють також різні її види. Серед безлічі класифікацій можна зупинитися на тій, яка спирається на поняття суб'єкта-носія культури, як найбільш узагальненої і універсальної. Застосовуючи все, що ми вже знаємо про це поняття, отримуємо такий розподіл видів культури:

§ культура суспільства,

§ культура колективу (організації),

§ культура особистості.

Жоден з видів культури не зводиться до двох інших ані в сумі, ані по окремості.

І потрібно зазначити, що будь-яка класифікація форм і видів культури, певною мірою, відносна, і в реальній діяльності вони переплітаються, взаємопов'язані між собою. Складність соціокультурної реальності обумовлюється також історичною мінливістю (варіативністю) всіх її істотних характеристик. Тому теоретичні поняття суб'єкта, видів і форм культури потребують подальшого тлумачення за допомогою конкретного історичного матеріалу.

Культура суспільства

Так, культура суспільства - це об'єктивна цілісність культурної творчості, структура і закономірності якої не залежать від діяльності окремих колективів або особистостей, первинних по відношенню до них.

Культура колективу

Cкладається як результат накопичення досвіду, традицій спільної діяльності групи людей, об'єднаної однією метою.

Культура особистості

Визначається не тільки мірою засвоєння суспільної і колективної культури, але і суб'єктивністю, унікальним характером кожного конкретного «Я».

Висновок

Культура як форма діяльності зрештою призначена для збереження і розвитку свого власного змісту, тобто людини. Призначення культури, її "обов'язок" або роль, яку вона грає в людському житті, виражені в її функціях. Усі функції здійснюються заради людини як громадської істоти. Чи пізнає він світ або намагається захистити природу, чи вірує він в Бога або розділяє високі ідеали гуманізму - усе це він робить заради себе самого.

Сучасне наукове визначення культури відкинуло аристократичні відтінки цього поняття. Воно символізує переконання, цінності і виразні засоби (вживані в літературі і мистецтві), які є загальними для якоїсь групи; вони служать для впорядкування досвіду і регулювання поведінки членів цієї групи. Вірування і погляди підгрупи часто називають субкультурою.

Засвоєння культури здійснюється за допомогою навчення. Культура створюється, культурі навчаються. Вона не отримується біологічним шляхом, кожне покоління відтворює її і передає наступному поколінню. Цей процес є основою соціалізації. В результаті засвоєння цінностей, вірувань, норм, правил і ідеалів відбуваються формування особи дитини і регулювання його поведінки. Культура формує осіб членів суспільства, тим самим вона значною мірою регулює їх поведінку.

Про те, наскільки важлива культура для функціонування індивіда і суспільства, можна судити по поведінці людей, не охоплених соціалізацією.

Список використаних джерел

Никитина В., Паевская Е. и др. Литература Древнего Востока. - М., 1962.

Рассел Б. Історія західної філософії - К., 1994.

Самарин Р. Зарубежная литература. - М., 1987.

Стамеров К. Нариси з історії костюмів: У 2 Т. - К., 1978.

Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2 Т. - К., 1995.

Размещено на Allbest.ru