З другої половини ХVІІ ст., по мірі формування в Україні нової козацько-старшинської еліти, ініціатива заснування нижчих шкіл дедалі частіше виходила саме від представників останньої. Це великою мірою сприяло розширенню освітньої мережі. За даними перепису 1740-1748 рр. у Ніжинському полку на 202 поселення припадало 217 шкіл, На середину ХVІІІ ст. лише на землях Гетьманщини існувало майже півтори тисячі сільських та міських шкіл початкового рівня. Програма цих шкіл, як правило, передбачала навчання дітей читанню по букварю, знайомство з Псалтирем і Часословом, вивчення елементарних арифметичних дій, оволодіння співочою майстерністю.

Важливим центром освіти і культури залишається Києво-Могилянська академія. Найбільш відомими вихованцями та професорами Києво-Могилянської академії другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст., що уславилися на ниві науки, просвітництва та в духовній сфері, були Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Теофан Прокопович, Георгій Кониський, Стефан Яворський, Данило (Димитрій) Туптало та ін. Переважна більшість українських гетьманів - Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол - також були вихованцями Києво-Могилянської академії. Значна частина полкової та сотенної старшини, майже весь склад військових канцеляристів також здобували знання в стінах цього навчального закладу.

Важливим джерелом для вивчення історії України цього періоду залишаються козацькі літописи. Один з таких манускриптів, що датується 1623-1627 р., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернігівщині). Через кілька років після завершення літопису Самовидця почали писати історію козацького краю Григорій Граб'янка, Самійло Величко. Цілком імовірно, що ці козацькі літописи надихалися більш ранньою за друком книгою "Синопсис, чи коротке зібрання од різних літописців" (1672). За способом викладу матеріалу він нагадував давні літописи, однак дослідники відносять його до барокової культури, бо підкреслена патетичність, пишність та урочистість висловлювання, жвавий виклад подій, крилаті вислови, емоційність - прикмети барокового стилю.

Українська філософська думка другої половини XVIII ст. відчуває значний вплив видатного мислителя і поета Григорія Сковороди, який начебто підсумував барокову добу і перевів її в нові часи. Він є автором багатьох оригінальних творів. Серед них - філософські трактати ("Потоп зміїний", "Вхідні двері до християнської доброчинності" та ін.), байки (збірка "Харківські байки"), поезії (збірка "Сад божественних пісень"); Г. Сковорода віддає належне улюбленим жанрам свого часу - панегірикам та одам, а також пейзажним віршам, сатирам. Є в нього епіграми, відома велика кількість сковородинських афоризмів. Енциклопедичне освічена, людина, гуманіст Г. Сковорода відстоює "природну людину" і споріднену їй працю.

Специфіка національного варіанту бароко

Українською книжною мовою ставилися і багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Найбільш відомими виставами були драми "Олексій, чоловік Божий" невідомого автора, трагедокомедія "Владимир" Ф. Прокоповича (присвячена І. Мазепі).

Побутувала в цей час в Україні і народна драма ("Цар Ірод", "Коза", "Маланка", "Трон" тощо). Найоригінальнішим був народний ляльковий театр - вертеп. Цей мініатюрний театр був як маленький храм, що давав уявлення про світобудову. Поверхи вертепної скрині були своєрідною "моделлю світу" - земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночас з'єднуючи "земне" і "небесне", відбувалася дія. Ляльки не пересувались по сцені, а наче ілюстрували дію, не існували, а демонстрували чиєсь життя. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами - найчастіше виконувались молитви, канти, псалми.

З 50-х років XVIII ст. на Україні з'являються театральні колективи професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. З цього ж приблизно часу в Україні з'являється російський і польський класицистичний театр. Ряд аматорських груп виступали в Єлизаветграді, Кременчуці, Харкові, а в останні десятиліття виникли справжні професійні трупи. Ще у період розвитку шкільної драми та інтермедії (це 40-ві рр. XVII ст.) з'явився свого роду музичний театр. Ним став бурсацький концерт, що становив собою дотепну сценку з життя бурсаків, у якій співаки - дорослі й малі - грають самі себе.

Багато важить в українській культурі цього часу пісня. Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах. Партесний спів під назвою "київський" поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи його узагальнив композитор М. Ділецький ("Граматика музикальна"). Нотна грамота, гра на музичних інструментах, співання в хорі були обов'язковими для всіх слухачів Києво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська і Харківська колегії.

Світська музика розвивалася в містах і у великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Музикантів, співаків і артистів балету готували в школах при деяких маєтках, а також - в останній третині XVIII ст. - в Глухівській співацькій школі, в спеціальних музичних класах при так званому Новому харківському училищі.

Чарівною величчю наповнена музика А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського - композиторів, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їх іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики - концертів, кантат, ораторій.

Еволюція образотворчого мистецтва

Одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII - XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Твори Рутковича, особливо 1690-х років, відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П'ятдесятниці. Творчість його молодшого сучасника Йова Кодзелевича більш класицистична. Окреме місце серед його творів займає "Нерукотворний Спас" із іконостаса Загоровського монастиря. Справжній шедевр Кодзелевича - "Успіння" богородчанського іконостаса із ведутою на задньому плані.

Так склалося, що пам'ятки старого українського живопису збереглися лише на Галичині та Волині. На Лівобережжі і в центральних районах України вони здебільшого не вціліли. Хоча, безперечно, в ці часи значна роль як київського, так і загальноукраїнського іконопису належала малярській школі Києво-Печерської лаври.

У розглядуваний період продовжує свій розвиток український портретний живопис. Портретам козацької старшини не властива бундючність і гонористість. Йому притаманний зв'язок із традиціями іконописання (парсуни). Класичний "козак-бандурист" чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворого воїна, а лише ознаки суму та елегійних роздумів.

З другої половини XVII ст. як самостійний жанр виокремлюється гравюра. Новий етап у розвитку графічного мистецтва пов'язаний з творчістю О. та Л. Тарасевичів. Так, "Патерик", що вийшов 1702 р. у Києві, став видатним явищем української культури саме завдяки гравюрам Л. Тарасовича. Майстром різноманітних за жанрами гравюр, особливо панегіричних "тез", був І. Щирський. Заслужили визнання і панегіричні гравюри І. Мігури - серед них найвідоміші конклюзії на честь гетьмана Івана Мазепи і Варлаама Ясинського. Усі види мистецтва цього часу споріднює спільне прагнення до декоративності, пишності і репрезентативності, та у графіці є ще й інтимність, лірика.

Скульптуру, яка була елементом монументально-декоративних композицій іконостасів і декору в архітектурі, відзначають теж пафос і рух. Найвідоміший майстер цієї доби - Йоганн Георг Пінзель, скульптурними роботами якого прикрашені собор св. Юра у Львові, ратуша у Бучачі. У кінній статуї Георгія-Змієборця на соборі все пройняте стрімким рухом - і кінь, що скаче з розвіяною по вітру гривою, і плащ вершника, і фантастичний змій, що кільцями звивається під ратицями коня. Ратуша в Бучачі демонструє інтерес майстра до античної символіки - прекрасні і монументальні Геракл, Нептун та інші персонажі давньогрецького фольклору. Задумана як апофеоз роду великих феодалів Потоцьких, скульптура ратуші славить людський героїзм, протистояння злу.

У XVIII ст. посилюються контакти українського живопису з російським. Як вже згадувалось, у Києві працює над розписом Андріївської церкви художник В. Антропов. З України виїжджають до Петербурга і стають там уславленими художниками Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, Г. Сребреницький, К. Головачевський, І. Саблуків.

Досягає високого професійного рівня декоративно-ужиткове мистецтво цієї пори. Торгово-ремісничі центри і Західної України, і Подніпров'я сприяли розвиткові майстерності: у Києві було 20 ремісничих об'єднань, у Львові - 37 цехів. Сам перелік виробів промовистий: ткацтво, гутництво, килимарство, меблі, художнє лиття (срібні пояси, ґудзики, столові вироби, посуд, ювелірні вироби, срібні хрести, зброя, дверні замки, окуття дверей та брам, дзвони), кераміка (посуд, кахлі, якими викладали цілі сюжети), вишивання та гаптування (плащаниці, гаптовані та вишивані ікони - наприклад, гаптована золотом і сріблом на білому атласі ікона "Богоматір" у Путивльському монастирі) та ін.

Образотворче мистецтво пройшло за цей час різні стадії, вирішило чимало професійних завдань і створило пам'ятки нев'янучої краси і цінності.

Барокова архітектура