Зародження національної ідеї у дворянський період національно-культурного відродження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зародження національної ідеї у дворянський період національно-культурного відродження

Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику цариці Катерина II стосовно України, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу, відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством. Як слушно зауважує Д.Дорошенко, на ґрунті станових дворянських інтересів виникає рух, що використовував історичні традиції та історичні докази. На ґрунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії козацької України, поступово формувалася українська національна ідея.

В цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів -- літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О.Безбородько, В.Рубан, М.Ту-манський, О.Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з'явилися загальні праці з історії України, зокрема "Історія Малої Росії" (ч. 1, 1822 р.) Д.Бантиша-Каменського. Ф.Ту-манський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав "Літопис" Г.Граб'янки. Йому приписується авторство праці "Землеописание о Малыя России", де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.

На думку видатного історика України Івана Крип'якевича (1886--1967 pp.), українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. почала життя з історичних розвідок історії народу, історії козацтва. Це засвідчують праці О.Рігельмана "Летоиісне повіствування про Малу Росію, її народ і козаків взагалі", В.Рубана "Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 р." (1777 р.), О.Безбо-родька "Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 р.". А.Чепа підгагував "Збірку джерел до історії України", Я.Маркович надрукував "Записки про Малоросію, її жителів та виробництва" (1798 p.), що стали своєрідною енциклопедією про природу, історію, народну поезію і мову українського народу. Національна ідея особливо виразно зазвучала у тих працях, де йшлося про привілеї, вольно-сті, звичаї, права "шляхти, гетьмана війська запорозького, духовного стану, міщанства і всього народу".

В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий історичний анонімний твір "Історія Русі" (1846 p.). Видавець цього твору Й.Бодянський приписав його білоруському архієпископові Г.Кониському. З таким твердженням не погодилися М.Максимович, О.Лазаревський, М.Майков та ін. Одні дослідники дотримувалися думки, що автором твору був О.Безбородько, інші -- батько і син Полетики. Однак, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 -- 90-х років XVIII ст., тісно пов'язаних з О.Безбородьком.

"Історія Русів" -- найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII --початку XX ст. Він виконав важливу роль у формуванні національної свідомості українців. Яскраво, інколи у художній формі, "Історія Русів" подає картину історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. Багато уваги приділено Коззачині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжила традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія країни, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Обґрунтовуючи право народу України на свободу і державність, автори невідступно йдуть за теорією природного права народів. Вони висловлюють думку: народ України відстоює право на життя і свободу, на свою державність, бо всі народи завжди захищали і вічно захищатимуть своє життя, воль-ність і власність.

Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі "Опису весільних українських простонародних обрядів" (1777 р.) Г.Калиновського, який започаткував українську етнографію. Дослідження в сфері української фольклористики пов'язані з ім'ям М.Цертелєва, котрий 1819 р. видав збірку "Опыт собрания старинных малороссийских песней", де вперше надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки народних пісень М.Максимовича, в майбутньому першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору: "Малоросійські пісні" (1827 р.) та "Українські народні пісні" (1834 р.) видані в Москві, а "Збірник українських пісень" -- у Києві (1849 p.). Передмова М.Максимовича до першого видання -- це своєрідний літературний маніфест. національний політичний історичний

До цього періоду відноситься також поява "Грамматики малорусского наречия" (1818 p.) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою граматикою живої української мови.

Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773--1842 pp.), ім'я якого слід згадати разом з іменами Г.Сковороди, В.Капніста, Г.Полетики, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як "архітектор" відродження.

Офіційне відкриття університету відбулося в січні 1805 p., a 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790--1865 pp.). Статут університету, затверджений царем, передбачав створення наукових товариств, що мали досліджувати точні й філологічні науки, друкувати власні періодичні видання, наукові праці. Університет отримав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів.

В.Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. На посаду професора філософії було запрошено німця Йогана Шада. Навколо його філософської школи зібралася певна кількість освічених людей, які мали великий вплив на формування світогляду студентів та освіченого кола харківського громадянства. У лекціях, а також у праці "Теорія нації" він наголошував на великому значенні свободи і гідності людини. У цьому відношенні його ідеї були співзвучними з ідеями українського відродження, філософськими традиціями України.

В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст. зацікавлення німецькою класичною філософією помітно зросло. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з творами І.Канта, був П.Лодій із Закарпаття (1764-1829 pp.). У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787--1802 pp.). Потім П.Лодія запросили на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів. У власні наукові твори з проблем філософії він вводив русько-слов'янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, був автором підручника з логіки -- "Логічні настанови" (1815 p.), що отримав високу оцінку наукової громадськості.

Філософськими проблемами захоплювався також М.Полетика (1768--1824 pp.). Він написав цікаву працю "Філософські проблеми про людину і її відношення та призначення". її видав французькою мовою в Галле (Німеччина) колишній викладач філософії Харківського університету Л.Якоб (1759--1827 pp.).

Великий інтерес до німецької класичної філософії виявив видатний український вчений, етнограф та історик М.Максимович (1804-- 1873 pp.), який був добре обізнаний з творами Ф.Шеллінга. На думку вченого, вихідною точкою філософії є "любов до мудрості", яку можна збудувати не лише на фундаменті розуму, а й серця.

Національне відродження в літературі пов'язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми "Енеїда" -- першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний шедевр, що привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення. З появою творів І.Котляревського українська мова завоювала право на існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.Квітка-Основ'яненко (літературний псевдонім -- Гри-цько Основ'яненко, 1778--1843 pp.). Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман "Пан Халявський", повісті "Українські дипломати", "Життя і пригоди Петра Столбикова". Окремі його твори ("Маруся"."Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Сватання на Гончарівці") є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах.

Разом з Г.Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є.Гребінка, Л.Борови-ковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін. У творах вони на перший план висувають духовне життя людини, оспівують героя-козака -- мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря -- виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М.Костомарову (1817-- 1885 pp.) -- автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей ("Сава Чалий", "Переяславська ніч", "Чернігівка" тощо). З-поміж харківських поетів-романтиків найобдарованішим був А.Метлинський (літературний псевдонім Амвросій Могила, 1814--1870 pp.) -- автор збірки "Думки і пісні та ще дещо".

Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є.Гребінки (1812--1848 pp.). Наслідуючи кращі літературні та фольклорні традиції, письменник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям -- людяності, працьовитості, доброті. Палкою любов'ю до України, захопленням її героїчною історією пройнята поезія Є.Гребінки. Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема "Богдан" (1843 р.) -- один із найкращих тогочасних творів про Б.Хмельницького.

Важливим чинником національно-культурного відродження стала поява видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшло 210 книжкових видань, що дорівнювало половині книжок, які того часу побачили світ в Росії.

В історії українського відродження важлива роль належала "Украинскому вестнику", що впродовж 1816--1819 pp. виходив щомісячно і мав понад 350 с Це був перший в Україні науковий і літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П.Гулака-Артемовського* українською мовою. Це викликало репресивні акції царизму, 1819 р. журнал закрили.

Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альманахів і збірників: "Украинский альманах" (1831 р.), "Утренняя звезда" (1838 p.), "Запорожская старина" (1833--1838 pp.), "Украинский сборник" (1838--1841 pp.). На їх шпальтах друкувалися твори І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи, народні пісні. Видання мали великий вплив на Т.Шевченка, його сучасників, пробуджували в середовищі освічених людей інтерес до живої української мови. Всі періодичні видання в Україні виходили російською мовою. Лише 1841 р. Є.Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах "Ластівка". На його сторінках вперше були надруковані твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Л.Боро-виковського, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості. Альманах "Ластівка" став помітним явищем на ниві національно-культурного відродження, помітно вплинув на піднесення літературного життя у Східній Україні та Галичині.

Важлива роль у національно-культурному відродженні українського народу належало світському театрові, організаційне оформлення якого відбулося наприкінці XVIII -- початку XIX ст. Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедіях Ф.Прокоповича та Ю.Щербацького. Новий тип українського театру пов'язаний з діяльністю так званого кріпацького театру, що був своєрідною ланкою на шляху переходу від шкільного до світського театру. Найвідомішим вважався театр поміщика Тро-щинського в с.Кобинці на Полтавщині, що здобув славу 'Нових Атен". Популярними на той час були трупи акторів-кріпаків поміщика Гавриленка в с.Озерки на Полтавщині та у с.Качанівка Чернігівської губернії. Театральні трупи також існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі.

Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві -- важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновилася робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого 1812 р. став Г.Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М.Щепкін, Т.Пряженковська.

Очолив Полтавський театр І.Котляревський, з ініціативи якого М.Щепкін був викуплений з кріпацької неволі. М.Щепкін (1788 -- 1863 pp.) зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у "Наталці Полтавці" та Чупруна в "Москалеві-чарівнику". Ці принципи знайшли подальший розвиток у творчості К.Соленика (1811 -- 1851 pp.), який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі на сценах Харкова, Полтави, Києва, Одеси. На ниві театрального мистецтва України плідно працював знаменитий на той час актор і режисер І.Дрейсіг (1791 -- 1888 pp.), котрий з великим успіхом виконував ролі Виборного, Чупруна і Шельменка, а також талановитий оперний співак і відомий український композитор С.Гулак-Артемовський (1813-- 1873 pp.).

Паростки національно-культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури.

Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало утверджувати самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції посідав класичний стиль. На початку XIX ст. його замінив новий стильовий напрям -- ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набували своєрідних українських ознак.

З поміж видатних українських архітекторів того часу вирізнявся А.Меленський (1766-- 1833 pp.), котрий упродовж ЗО років був головним архітектором Києва. Він спорудив і перебудував у місті чимало будівель, зокрема корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру тощо. На Харківщині та Херсонщині плідно працював П.Ярославський (1750--1810 pp.). За проектом професора Київського університету італійця О.Оберетті був споруджений у класичному стилі головний корпус університету (1837 -- 1842 pp.). У 20 -- 30-х роках XIX ст. у Львові була побудована бібліотека Оссолін-ських, Львівська ратуша (1824--1835 pp.), Народний дім (1851 -- 1864 pp.) і низка житлових будинків.

Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод Руської православної церкви заборонив будувати церкви українського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина (1801 p.). Українську традицію у храмовому будівництві замінив стиль ампір, а згодом -- псевдовізантійський стиль.

Українська скульптура кінця XVIII --першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найталановитіші скульптори, що вийшли з українського середовища, прославились на ниві російського мистецтва. З-поміж них І.Мартос (1754-1835 pp.) родом з Ічні (тепер Чернігівська обл.) який став професором, а згодом ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсторіччя мистецької діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, у тому числі пам'ятники Мініну і Пожарському в Москві (1804-1818 pp.), A.Piшельє в Одесі (1823-1828 pp.).У м. Києві 1853 р. на мальовничому березі Дніпра за проектом скульптора В.Демут-Малиновського й архітектора К.Тона був споруджений пам'ятник князю Володимирові Великому. Тарас Григорович Шевченко (1814 -- 1861 pp.) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури. Він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Т.Шевченко -- автор понад 1 тис. творів образотворчого мистецтва. На жаль, не збереглося понад 165 його творів, у тому числі монументально-декоративні розписи та скульптури. Художник-реаліст, він одним із перших правдиво змалював життя і побут селянства ("На пасіці", 1843 p., "Селянська родина", 1843 р.). У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів "Живописна Україна", яку художник задумав як періодичне виданняпро історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам'ятки. Його славетна "Катерина" (1842 р.) написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну; дуб -- її силу та непокору.

Провідним жанром мистецької творчості Т.Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. У 1860 р. за серію офортів за творами К.Брюлова й автопортрети Т.Шевченко удостоєний звання академіка гравірування.

На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень -- "Українські мелодії" (1831 р.) М.Маркевича, "Пісні польські й руські галицького народу" у двох томах (1833 р.) В.За-леського, "Голоси українських пісень", збірка зібрана і видана М.Максимовичем (1834 р.). Все це засвідчує, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.

Аналіз праці “Історія Русів”

Це одна з найвидатніших пам'яток української історіографії, яку знайдено в рукописі 1828 року в бібліотеці князя Лобанова-Ростовського (Стародубський повіт). Пам'ятка не підписана і розповсюджена в численних копіях. У 1846 році пішла у світ із іменем Георгія Кониського за редакцією Осипа Бодянського в московських «Чтениях». Питання про авторство досі не вирішено. Так само не все з'ясовано і про час написання пам'ятки. Щодо цих проблем існують праці сучасних дослідників, зокрема, стаття Я. Дзири у книзі «Автопортрет нації» та монографія Я. Мишанича. Я. Дзира вважає, що пам'ятка вийшла з родини Полетик. Я. Мишанич оповідає про можливість авторства О. Безбородька - відомого культурного діяча України кінця ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. Вал. Шевчук дотримується думки, що написав твір Архип Худорба - один із славних представників козацької старшини (помер на початку ХІХ ст.).Мирослава Андрущенко виклала гіпотезу, що «Історія русів» має колективного автора.

Найстарші списки «Історії русів» свідчать, що її копіювання почалося раніше 1809-1818 рр. Уривки із «Історії русів» були надруковані в «Запорожской старине» І. Срезневського 1834 року. О. Бодянський, надрукувавши 1846 року «Історію русів», постраждав за це. Адже Микола І - лютий ненависник усього неросійського, не пробачив Бодянському автономістичні ідеї виданої ним праці. Осипа Бодянського у 1848 р. було позбавлено професури у Московському університеті. На жаль, видання 1846 р. залишилося єдиним друкованим текстом «Історії русів» упродовж більш як 100 років. У радянській Україні не було жодного видання пам'ятки аж до 1991року - до часів Незалежності. Зауважимо, що у середині ХХ ст. за океаном, у Нью-Йорку, 1956 р. було видано цю «страшну» для радянських ідеологів «Історію русів». У цьому була велика заслуга історика О. Оглобліна. Переклад книги з російської на українську тоді здійснив В'ячеслав Давиденко.

Коли саме написано «Історію русів», достеменних фактів немає. Але не раніше 1768 року, яким закінчується твір. Крім того, текстуальний аналіз засвідчує, що автор користувався «Літописом» Василя Рубана (1777 р.). Можливо, як джерело, використовувалася книжка «Літопис Малоросії» Ж.-Б. Шерера (1788 р.). Саме з цієї книжки автор «Історії русів» узяв, очевидно, поетичне оповідання про Павла Полуботка, котре не має аналогів у козацькому літописанні. В «Історії русів» також є згадка про Тмутараканський камінь, який знайдено у 1792 році. Але треба врахувати, що остаточний варіант книжки «Історія русів» з'явився десь у 20-х роках ХІХ століття. Час написання пам'ятки можна вказати тільки приблизно - останні п'ять років ХУІІІ - перші п'ять років ХІХ ст. Це був період ідеологічної боротьби за українську державність, коли вільнолюбні ідеї линули в Україну із Західної Європи й Північної Америки. Це був час завершення старої літературної традиції в Україні. Завершення традиції козацького літописання і початок нової літератури, утвердження нової літературної мови.

У визначенні проблематики «Історії русів» можна виділити дві основні складові частини. Йдеться про те, що автор відстоював загальнонаціональні інтереси українського народу, а також інтереси вузького кола осіб, до якого належав сам як нащадок козацької старшини. Це - інтереси національної української еліти. Походження слов'ян аргументовано біблійними оповідями про Ноя і його синів. І це не лише данина літописній традиції, що йде від «Повісті минулих літ», а ще й намагання показати давність української історії. Йдеться і про неперервність з давніх-давен історії України - з майже міфічних часів до кінця ХУІІІ ст. Етимологію слова «козак» він виводить від «козар», як і Григорій Грабянка. Автор пише про демократичні тенденції в Україні, шукаючи витоки у виборності керівних посад на Русі і доводить їх до виборного гетьманства.

Змальовуючи державний устрій козацької України, автор дійшов висновку, що більшість проблем у суспільстві викликані внутрішніми чинниками та їх можна було б залагодити власними силами. Хитра ж і підступна колоніальна політика Росії, Туреччини чи Польщі підсилювала ці чинники, провокувала все більше і більше суперечностей в українському державному механізмі, який поступово руйнувався і занепадав. Особливо це видно на виборах козацьких гетьманів після укладення союзу із Москвою. Автор засуджував російський, турецький та польський уряди, які втручалися в демократичні гетьманські вибори. З їдкою іронією написано про звичайних козаків, які дали підкупити себе «подарками» і «могоричами».

Відмінність «Історії русів» від козацьких літописів кінця ХУІІІ ст. полягає в її виразній ідеологічній спрямованості - ідеї автономізму, незалежності, у намаганні провести чітку грань між Україною та іншими державами, зокрема - Росією. Автор постійно нагадує читачеві, що Україна - не провінція і не окраїна іншої держави, яка підлягає чужому уряду. Це незалежна країна, котра живе самостійним і самобутнім життям, хоч і підпадає час од часу під вплив могутніх сусідів - Росії, Польщі, Туреччини. У творі засуджується тиранія. Йдеться про те, що будь-яка тиранія і насильницьке правління нетривалі й недовговічні. Історіограф підкреслює, що не сила, деспотизм і жорстокість, а лагідність і милосердя мусять бути найважливішими чеснотами володаря держави. В «Історії русів» використано легенду про відвідування Петром І Полуботка у фортеці, і що саме такі ідеї щодо володаря передавав Полуботок перед смертю російському цареві. Чужоземне керування державою швидко перетворюється на тиранію, яка є страшнішою, коли йде від іншої країни, від чужого володаря. Полуботок пригадав цареві всі утиски й страждання, яких зазнав український народ від російських напівграмотних чиновників, про тисячі загиблих українців на канальних роботах і в далеких походах.

Отже, боротьба проти чужоземної тиранії, боротьба за правду є священною для пригнобленого народу та його проводу, яким в «Історії русів» виступає козацтво в цілому і козацька верхівка зокрема. Чітко висловлюється у творі з цього приводу Богдан Хмельницький: «Лучше теды и благополезнейшие нам за веру Святую Православную и за целость отчизны на пляцу военном, от оружия бранного полягти, нежели в домах своих яко невестюхам, побиенным быти». Автор виступає проти братовбивчих внутрішніх війн, але оборону вітчизни від нападників вважає священним обов'язком.

В «Історії русів» часто акцентується увага на самостійності України, повній свободі вибору нею власної долі. Підкреслюється, що, приєднуючись до Польщі чи Москви, населення України вважало себе повністю рівним і діяло на умовах цілковитої рівноправності.

Центральною фігурою «Історії русів» автор виводить Б. Хмельницького, який «Отечество свое и народ так любил, что покоем своим здоровьем и самою жизнью всегда ему жертвовал без малейшего роптания». Найбільш суперечлива фігура твору - гетьман Іван Мазепа. Автор не хвалить його відверто, але й не пише про нього так негативно, як це робили інші сучасні історики. Відчуваючи амбіційність, кар'єризм гетьмана Мазепи, автор пише про нього як про видатного і далекоглядного політика.

Для автора Меншиков - злий геній України, знаменитий своєю безглуздою жорстокістю і типовим самодурством. Крім того, автор нагадує минуле Меншикова - пиріжника, який був фанатичним ворогом українців, намовляв російського царя проти них. Страта прихильників Мазепи в Лебедині - один з найбільших злочинів Меншикова. Однією з найважливіших проблем в «Історії Русів» є співіснування двох слов'янських народів - російського й українського.

Якщо говорити про поетику твору, то треба зазначити, що автор відійшов від барокової пишності та велемовності, яку ми зустрічаємо в літописах Грабянки чи Величка. В «Історії русів» ми бачимо деякі початки романтичного стилю. Художність твору підсилюється за допомогою вставок з легенд, бувальщин, переказів, символічних образів битви, унії, зрадників, кари і тощо. Початок «Історії русів» витримано в класичному літописному стилі - як і «Повісті минулих літ». Вона починається біблійним оповіданням про перших людей. Родовід русів іде від самого Ноя та його сина Яфета. Автор прагнув показати історію України від давнини до кінця ХУІІІ ст. як безперервний процес розвитку русів (українців). Згадаємо, що з Біблією пов'язане ще одне оповідання - про козацького гетьмана Павла Полуботка, що був в'язнем Петропавлівської фортеці. Легенда говорить, що до вмираючого Полуботка у в'язницю прийшов попрощатися цар Петро І, і гетьман сказав, що не тримає на нього зла, бо скоро постануть обоє перед судом Божим, який Павла з Петром розсудить. Як і у Святому Письмі, Петро і Павло - ідеологи християнства і постійні ідейні противники, що так і не дійшли між собою згоди. В «Історії русів» зафіксована під 1654 р. історична пісня «Да не буде лучче». Є тут і згадка народної пісні «Чайка» Івана Мазепи.

А загалом, щоб довести самобутність української історії, утвердити право українців на свою державу, автор вдавався до політичного трактату, до полемічної публіцистики, історичної оповіді, риторичних промов та обробки фольклорних сюжетів і образів. Ця різножанрова мозаїка і є найхарактернішою рисою індивідуального стилю автора «Історії русів». На його думку, споконвіку існували московці (росіяни) і народ малоросійський (руси, українці). Народ України «вольный и готовый всегда умереть за свою вольность...». Напротивагу українцям «в народе Московском владычествует самое неключимое рабство и невольничество в высочайшей степени...».

Дослідники, зокрема Вал. Шевчук, відносять «Історію русів» до вершинних творів барокового стилю, ставлячи пам'ятку в один ряд з «Енеїдою» І. Котляревського, творами Г. Сковороди та «Воскресенієм мертвих» Г. Кониського. Цей твір мав великий вплив на формування історичного світогляду українців в патріотичному дусі. Впливові «Історії русів» підлягало і з неї черпало теми, сюжети і образи багато письменників. Зокрема, М. Гоголь, І. Срезневський, М. Костомаров, Є. Гребінка,

А. Метлинський, П. Куліш, О. Маркевич. А найбільше - Т. Шевченко, який добре знав «Історію русів», мав її у своїй бібліотеці (1846 р. видання). Поема «Сон» Т. Шевченка є цьому свідченням.

Размещено на Allbest.ru