Культура давнього світу та її вплив на становлення української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Інституту філології та суспільствознавства

Факультет іноземної філології

Кафедра історії культури та методики навчання гуманітарних дисциплін

Культура давнього світу та її вплив на становлення української культури

Індивідуально-дослідне завдання

Виконала:

студентка VI курсу,42 групи

факультету іноземної філології

Савчук Анастасія Олегівна

Викладач:

канд.істор.наук,доцент

Гордієнко Г.М

Умань-2015

Зміст

Вступ

1. Витоки української культури

2. Культура Київської Русі

3. Українська культура XIV - першої половини XVII століття

Висновки

Список літератури

Вступ

Розв'язуючи проблеми, пов'язані з кожною із національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження.

Жоден фактор, що визначає нації сучасного світу, не може пояснити самобутність кожної національної культури. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, що діяли в конкретному історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали їх унікальні культури.

Культура України її особливості, без сумніву, здебільшого зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас це призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації.

За характером українська культура належить до культур слов'янського типу, проте генетична спорідненість українців з іншими слов'янськими народами не виключає не лише культурної, а й етнічної унікальності населення.

2. Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об'єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців.

Що ж ми сьогодні розуміємо під категорією "українська культура як цілісна система"? Відповідаючи на це питання, слід зазначити, що:

по-перше, українську культуру сьогодні слід розглядати як єдине ціле;

по-друге, цілісна система культури включає в себе об'єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній;

по-третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму;

і, в-четвертих, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди. Врахування неймовірностей, злетів і спадів духовного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до визначення та аналізу періодів розвитку нашої культури.

1. Витоки української культури

Складні і багатогранні процеси походження народів та їх культур постійно привертають до себе увагу. За свою багатовікову історію український народ створив велику культуру, зробив значний внесок у культуру світову. Українська культура пройшла складний шлях.

Витоки української культури відносяться до часів первісного суспільства. Це одна з найдавніших європейських культур. На нинішній українській землі люди з'явилися близько 300 тисяч років тому. Вся територія сучасної України вже була заселена в пізньому палеоліті (35 - 40 тисяч років тому). Близько 8 тисяч років тому почався новий, кам'яний, вік - неоліт. Він тривав на території України до III тисячоліття до н. е.. У цей період людство пережило глибокі зміни, ніж за попереднє 2 - 3 млн. років. Люди знайшли нові способи добування їжі. Тоді відбувся перехід первісних людей від збиральної форми господарської діяльності до виробляючої, більш продуктивних форм господарської діяльності - мотичного землеробства і скотарства.

Найбільш ранніми землеробськими племенами на території України вважаються племена трипільської культури (за назвою села Трипілля на Київщині). Ця культура склалася на Правобережній Україні і розвивалася протягом IV - III тисячоліть до н. е.. (1500 - 2000 рр..).

Землю трипільські племена обробляли переважно за допомогою кам'яних і кістяних мотик. Пізніше стали застосовувати плуг. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно зберігали у великій глиняному посуді або спеціальних зернових ямах. Мололи зерно на кам'яних зернотерки. Також вирощували абрикоси, сливи і аличу, тобто ті культури, які дійшли до нашого часу. Внаслідок збідніння землі люди змушені були кожні 50 - 100 років переселятися на нові місця.

Поряд із землеробством, у племен розвивалося скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, свиней. Значне місце в господарстві належало збиральництво, мисливство та рибальство.

Трипільці були вмілими ремісниками. Вони перші на території України для виготовлення одягу поряд зі шкурою та хутром тварин, стали використовувати тканину, зокрема полотно, яке виготовляли з пряжі. Високої досконалості досягли трипільські племена у виготовленні глиняного посуду.

Жили трипільці в досить великих населених пунктах. Територія деяких поселень досягала декількох сотень гектарів, а населення - 10 - 15 тисяч чоловік. Це вказує на значні досягнення громадської організації трипільських племен. Будинки часто були 2 - - 3 - поверхові. Вони ділилися на декілька житлових приміщень, а також комори. У кожному приміщенні була піч і великі ємності для зберігання зерна. Будівельним матеріалом служила глина.

Трипільці шанували власних богів, вели астрономічні спостереження, мали свій календар, оригінальні уявлення про будову Всесвіту. Трипільські племена мали зв'язки з районами Східного Середземномор'я, звідки одержували вироби з міді.

Феномен зникнення трипільської культури до сих пір залишається нерозгаданим. Є припущення, що поступово ця культура під ударами кочівників згасла, трансформувалася. Коли вона зникла (в кінці III тисячоліття до н. Е..), В межах України ще довго не було такого самобутнього і яскравого культурно-історичного явища.

Походження трипільської культури ще остаточно не з'ясовано. Сучасна наука не встановила Етно-генетичний зв'язку трипільських племен з подальшими племенами на території України. Тому називати трипільців безпосередніми родоначальниками українського народу, стародавніми українцями не має сьогодні достатніх підстав. Український народ вийшов на історичну арену пізніше - в середньовічні часи. Стародавні культури ще не носять національний характер.

Але культура має свої закони розвитку. Вона спадкові. І якщо трипільці не є прямими попередниками українців, то цілий ряд елементів їх культури став органічною частиною культури українського народу. Це - система господарства, декоративний розпис будинків, характер орнаменту розмальованої кераміки. У цьому плані можна говорити, що українська культура є оригінальним синтезом автохтонних попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів.

Найдавнішим народом на українському дереві, який зберегла історія, були кіммерійці. Вони займали територію між Тиром (Дністром) та Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Історичні пам'ятки цих племен відносяться до IX - першій половині VII ст. до н. е.. Для кіммерійців характерно був кочове скотарство, висока культура бронзи та кераміки з кольоровою інкрустацією. Кіммерійські майстри одними з перших на території України почали виплавляти залізо.

Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірвано навалою скіфів - ірано мовних кочівників. Перші згадки про них, датовані серединою VII ст. до н. е.., містяться в ассирійських клинопису. У середині VII - другої половини VI ст. до н. е.. відбулося перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров'я і степовий Крим. В кінці VI в. до н. е.. тут сформувалося скіфське держава. Свого розквіту воно досягло в IV ст. до н. е..

Скіфи залишили після себе досить багато культурних пам'яток. Їх знаходять на півдні України в курганах, де хоронили скіфських царів. Для культури скіфів характерна кераміка, образотворче мистецтво, яке мало зооморфний характер. Його основою було зображення оленя, барана, коня, фантастичного грифона, гірського козла.

Традиції скіфського мистецтва продовжили сармати - кочівники зі Сходу. Вони завоювали і асимілювали більшу частину скіфів і господарювали в причорноморських степах майже 400 років - з II ст. до н. е.. до II ст. н. е.. Скіфи і сармати і на заході фракійці послужили безпосереднім етнічним субстратом для українців.

На узбережжі Чорного та Азовського морів греки в середині VII ст. заснували міста-держави: Ольвію, Херсонес, Пантікапей, Феодосію. Вони існували тут протягом майже тисячоліття. Їх занепад припадає на рубіж III - IV ст. н. е..

Грецькі міста-держави стали прямим джерелом античних традицій в українській культурі. Разом з грецькою колонізацією, на територію Причорномор'я і Наддніпрянщини прийшов лист. Звідси бере свій початок письмовий період української історії. Значну роль у культурному житті грецьких поселенців грали література, музика, театр, живопис, скульптура. У I ст. до н. е.. - III ст. н. е.. грецькі міста-держави підкорялися Риму, тому істотно впливала на розвиток української культури римська античність.

На рубежі нашої ери як самостійна етнічна спільність сформувалися слов'яни. З III в. до н. е.. до II ст. н. е.. Праслов'янська була характерна так звана зарубинецька культура (від с. Зарубинці на Переяславщині). Носії зарубинецької культури були осілими землеробами, але займалися і скотарством. Населення володіло поруч розвинених ремесел, знало виплавку заліза, ковальська справа. Посуд виготовляли на гончарному крузі з місцевих глин. У II ст. н. е.. зарубинецька культура припинила своє існування. На зміну їй прийшла черняхівська культура (від с. Черняхіва, нині Кагарлицького району Київської області). Поряд з нею існувала і київська культура.

У другій половині I тисячоліття в різних районах України існували Волинцевська (VI - VIII ст.), Роменська (VIII - X ст.) Та інші культури. Люди були об'єднані в східнослов'янські союзи племен - волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.

Стародавні слов'яни досить добре знали природу свого краю. Але невміння правильно пояснювати явища навколишнього світу призвело до появи язичницької релігії - політеїзму (багатобожжя). Головним богом східних слов'ян був Перун - бог грому і блискавки. Користувалися повагою в той час Стрибог - бог вітру і негоди, Сварог - бог-коваль, Ладо - бог домашнього вогнища. Крім того, люди вірили в таких богів як Велес, Ярило, Коляда та ін За допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали пори року, зміни в природі, свою взаємозв'язок з нею. Слов'яни думали, що їх родовід походить від богів. Основу язичництва становило обожнювання сил природи, сонця як джерела життя, землі як годувальниці всього живого.

Для світогляду древніх слов'ян був характерний антропотеокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественного і природного, розуміння світу як ні ким не створеного, світу - як вічно живого вогню, який розмірено згасає і розмірено зігрітися.

Ще до запровадження християнства на Русі розвивалася монументальна архітектура - будувалися язичницькі рубані з дерева храми.

Язичницька релігія дала світові великі цінності і своєрідну культуру.

Християнство на Русі було прийнято в 988 р. (головні причини його прийняття - соціально-політичні), але язичницьке світогляд продовжувало ще довго співіснувати з християнством, втілюючись у феномені двовір'я (поєднання слов'янських вірувань і звичаїв з православними).

Прийняття християнства на Русі мало величезне значення: воно вплинуло на всі сторони життя Русі (допомогло встановити політичні, економічні, культурні зв'язки з країнами християнського світу); сприяло становленню міської культури в переважно сільськогосподарської за родом діяльності країні, орієнтувало людину на духовні перетворення, стимулювало його наближення до християнських ідеалів; сприяло розвитку різних видів мистецтва.

український культура русь первісний

2. Культура Київської Русі

Перша держава східних слов'ян - Київська Русь, існувало в IX - XIII ст. За різними підрахунками, воно мало від 3 до 12 млн. населення і охоплювало територію близько 800 тис. кв. км (майже половину її - в межах сучасної України). Двигуном нового культурного процесу стала християнізація Русі.

Плідна вплив на розвиток культури Київської Русі надали її зв'язки з Візантією, яка володіла багатим античним спадщиною, що складали основу європейської цивілізації. Освоюючи літературне багатство і мистецтво Візантії, більш розвинену візантійську культуру і через неї досвід і надбання європейської і частково східних цивілізацій, культура Київської Русі виявила яскраву самобутність.

Значну роль у формуванні національної культури зіграла слов'янська писемність, яка прийшла разом з християнством на Русь від "рівноапостольних" просвітителів Кирила (Костянтина) і Мефодія, за походженням - греків.

Література Київської Русі. Вся давньоруська література ділиться на перекладну та оригінальну. Переклад розглядався як частину власної національної словесності. Церковним характером літератури обумовлений вибір перекладних творів. Поряд зі Священним Писанням були перекладені твори ранньо - християнських авторів: Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Нісського, Кирила Єрусалимського. Перші оригінальні твори, написані східнослов'янськими авторами, відносяться до початку XII ст. Серед них виділяються: "Повість временних літ", "Сказання про Бориса і Гліба", "Житіє Феодосія Печерського", "Слово про закон і благодать". Жанрова різноманітність давньоруської літератури невелике: літописання, житіє, слово.

Розквіт отримує літописання місцевих феодальних центрів. Дійшли до нас пам'ятники представлені у вигляді літописних зводів. Найбільш відомі: Київський літописний звід 1198 р., з "цісарської" записом під 1174-1177 рр.. про вбивство Андрія Боголюбського; Володимирський літописний звід 1177 князя Всеволода Велике Гніздо, покликаний затвердити роль міста Володимира як столиці Північно-Східної Русі; Галицький літопис XIII ст., спочатку створювалася як суцільне барвисте історичне оповідання і лише пізніше розділена по роках.

Видатне місце в ряду літературних пам'яток епохи займає "Слово о полку Ігоревім" (1185 р.) - відгук на розгром військ сіверського князя Ігоря Святославича половецьким ханом Кончаком в 1185 р. Поема звернена проти "неодиночества" руських князів перед обличчям загальної небезпеки.Серед інших чудових творів епохи виділяється "Слово Данила Заточника" (1197), де у формі афоризмів описуються різні боки побутового життя Русі XII ст.

З навалою Батия на Русь в російську словесність увійшла нова тема - боротьба з іноземними загарбниками і новий жанр - плач про загибель рідної землі. 1236-1246 рр.. датується "Слово про погибель Руської землі". Цей уривок недійшовшого до нас вступу до "Сказання про житіє Олександра Невського"

Архітектура.

З прийняттям християнства на Русі наприкінці X ст. почалося кам'яне будівництво. Перші споруди були зведені візантійськими майстрами. У 989 р. в Києві було закладено Десятинна церква Успіння Богородиці. На її зміст була відпущена десята частина доходів князівської скарбниці. Це була грандіозна для сучасників споруда площею 900 кв. м, увінчана 25 "верхами" - главами. Її зруйнували війська Батия у 1240 р.

У першій половині XI ст., В роки правління Ярослава Мудрого (ок.978 - 1055) у Києві були побудовані 13-глави собор Київської Софії, (довжина - 37 м, ширина - 35 м, висота - 29 м), покликаний затвердити рівність Русі з Візантією, і кам'яні Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіщення.

Великої досконалості добилися російські майстри в області мозаїки і фрески, запозичивши їх з Візантії. Прекрасними зразками музичного мистецтва є інтер'єри Софії Київської. Особливо відомого зображення Богоматері Оранти (молиться). Кисть вітчизняних майстрів проглядає у фрескового живопису Києва та Новгорода. Кияни, поряд зі строгими сюжетами зі Священного Писання на стінах Софійського Собору, зобразили сім'ю Ярослава Мудрого, танці, побутові сцени.

У середині XI ст. грецькими ченцями Антонієм і Феодосієм Печерськими був заснований перший християнський монастир у Києві - Києво-Печерська лавра. Поряд з Київським, відомий також Іллінський підземний монастир у Чернігові. Серед новгородських будівель XII ст. виділяються Собори Антонієва і Юр'єва монастирів, князівські храми Ніколи на Ярославовом дворище і Спаса на Нередице, невелика вулична церква Петра і Павла на Сінічной горі.

У XII - XIII ст. храми, за рідкісним виключенням, були одноглавий, невеликих розмірів, багато прикрашеними скульптурними зображеннями. Виробилися і національні форми, композиції культових будівель. Візантійська хрестово-купольна система була переосмислена. Для храмів стали характерними ступінчаста ярусність споруди, "веж" верху за рахунок підйому голови вгору на особливому постаменті, членування фасадів будівель плоскими напівколонами - пілястрами, обнесення храмів одноповерховими галереями, що використалися як усипальниць та місць загальних зборів.

Живопис в XII - XIII ст. розвивалася за двома напрямками: ікона і фреска. Іконописні сюжети прийшли на Русь з Візантії: це тип богородних ікон та ікон Спасителя. Серед них виділяються ікони Богоматір Розчулення і Богоматір Путівница.

На Русі існувала багата усна народна творчість - фольклор: пісні, приказки, байки, казки, загадки, заклинання. Улюбленими героями билин були Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович, богатирі Святогор і Кирило Кожум'яки.

Таким чином, можна сказати, що культура Київської Русі досягла високого рівня розвитку і не поступалася культурі більшості країн Європи.

3. Українська культура XIV - першої половини XVII століття

У XIV ст. велика частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об'єднується з Литвою в одну державу як рівна з рівною. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9 / 10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не перешкоджало литовським князям, які дотримувалися на захоплених землях правила: "Ми старовину не руйнуємо і нововведень не вводимо". Місцеві російські феодали зберегли свої володіння, а руські землі - автономію. Русичі займали в державі рівне становище з литовцями; основою литовського судочинства стала "Руська правда". Російську (українську) мову отримав статус офіційного, яким велася офіційна документація, складання грамот і законів, навчання у школах, відправлялася служба в церкві.

Культурні традиції Київської Русі дали поштовх становленню освітніх і культурних процесів у Литовському князівстві.

Книгодрукування. Засновником книгодрукування в Росії та Україні став Іван Федоров (1519 - 1583). Свою діяльність розпочав у Москві разом з Петром Мстиславцем в 1563 р. У 1566 р. вони переїхали в Україну. Свою діяльність вони почали в Заблудові, в маєтку гетьмана князівства Литовського Г. Ходкевича. Тут надруковано "учительне Євангеліє". Після від'їзду П. Мстиславця до Вільно І. Федоров уже один випустив "Псалтир" з "Часослова". З Заблудова він переїжджає до Львова і в 1573 р. відкриває першу в Україні друкарню, де в 1574 р. виходить "Апостол".

У цьому ж році виходить "Азбука" - перша українська граматика. Ще одна друкарня І. Федорова почала діяти в Острозі (1578 р.), де була випущена "Острозька Біблія". Це один із значних пам'ятників культури слов'янського народу.

Архітектура. Постійна загроза нападу ворогів і боротьба проти різних завойовників зумовили своєрідний архітектурний тип - будинок-фортецю, який згодом переріс у фортецю-замок. Для оборонних цілей використовувалися також господарські будівлі та церкви. Оборонні споруди зводилися з місцевих та привізних матеріалів, в основному з дерева та каменю. Фортеці будували місцеві майстри, які враховували рельєф місцевості. Яскравим прикладом феодального замку можна назвати Хотинська фортеця: 30/40-метровие вежі, які мали товщину стін - 5 - 6 метрів. Фасад замку декоровано орнаментом з червоної цегли, що нагадує народну вишивку.

Після звільнення від татаро-монгольської залежності починається активне спорудження церков і монастирів. Так, у Львові перебудовується вірменська церква і зводиться собор святого Юра, у Луцьку - собор Івана Богослова.

Територія України охоплює різні природні регіони, кожний з яких має певні особливості. Це зумовило пошуки майстрами архітектурних стильових ознак, характерних для певної місцевості. Визначаються два великих напрями: один продовжує традиції кам'яного будівництва XII - XIII ст., Інше спирається на досвід розвитку народної дерев'яної архітектури. Але в обох простежуються стильові особливості оборонних споруд - вузькі вікна-бійниці, оборонні вежі. Яскраві приклади - українська церква в Зимно, Троїцька церква в Межиричі, близько Острога, церква-фортеця у Сутківцах.

Для архітектурних споруд цього періоду характерно істотний вплив Молдавії і країн Балканського півострова, особливо в прикарпатських районах.

В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, споруди перетворюються на звичайні житлові замки. Це характерно не лише для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому: замки у Бережанах, Острозі, Кам'янці-Подільському та ін Збагачення феодалів дає їм можливість споруджувати замки з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і організації балів.

З прийняттям Магдебурзького права в Україні почалася забудова міст за європейським зразкам.

Посилюється інтерес до старовини. Поновлюються старі храми. Так, П. Могила відбудовує храм Спаса на Берестові. Спроба наблизити образи святих до своїх співвітчизників стає нормальним явищем. Ця епоха в українському мистецтві ввібрала гуманістичні ідеї. Людина стає провідною темою мистецтва, а реалізм - головною якістю.

Іконопис. У XIV - XV ст. в Європі формуються гуманістичні тенденції, які суттєво змінюють світогляд людей. Україна активно реагує на ці зміни, запозичує набутий сусідами досвід. Формується українська, своєрідна школа іконопису. Для неї характерні стрункі, пропорційно складені фігури у сміливих і вільних позах, з яскраво вираженим українським етнічним типом. Сюжети наближаються до народних розписів в будинках. Розширюється тематика сюжетів: з'являються теми страшного суду, сатиричні трактування. Під впливом народної творчості в іконопису менш помітний аскетизм, образи святих стають теплими, людяними. Палітра світлішає. Популярними стають святий Георгій, Микола Чудотворець, Параскева П'ятниця та Богоматір з дитиною.

Таким чином, у живопису намітилися і закріпилися реалістичні тенденції, які незабаром переросли у світське мистецтво.

Братства. Історія створення братств сягає у глибину століть. Ще в Іпатіївському літописі 1134 - 1159 рр.. є згадка про "братчини", але до XV ст. вони не отримали широкого розповсюдження. Діяльність братств активізувалась у XV ст. Це було обумовлено пожвавленням релігійного життя, реформаторським рухом у Європі. Братства спочатку були суто світськими, але незабаром придбали яскраво виражений релігійний характер. Їх головна мета - захист батьківській віри. Найстарші з братств - Львівсько-Успенське (1439) і Віленської-Кушнірська (1458).

Велике значення братства надавали вихованню, формуванню моральних принципів. Вони мали свою виборну систему.

Благодійність була нормою життя братчиків, які різними способами допомагали старим, бідним, хворим, вдовам, сиротам, ув'язненим.

Вже з перших своїх кроків братства зрозуміли, що освіта - найкраща зброя для захисту своєї віри, подальшої діяльності та утвердження в суспільстві. Тому при всіх братствах відкривалися й активно працювали школи, вихованці яких несли ідеї братства в маси.

При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віленська, Київська, Могилевська та ін Вони залишили помітний слід в культурі свого народу: випускали різноманітну літературу, а головне - підручники. Братства долучали до самоосвіти своїх членів. Вони приймали до своїх лав усіх, хто бажав і міг щось зробити для розвитку освіти і культури свого народу. По суті, рух братств виконувало ту ж роль, яку на заході виконувала реформація (тобто церковна влада опинялася під контролем міської громадськості). Братства проіснували до революції 1917 р.

Полемічна література. У XVI в. велика частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) потрапили під владу Речі Посполитої. В Україні з'явилися польські магнати, яким король роздарував землі, національна культура і православна церква зазнали жорстоких утисків. Підтримуючи ідею об'єднання католицької і православної церкви під владою Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст. систематично пропагувала унію, використовуючи проповідь, літературу та школу. Велася полеміка між прихильниками унії та її опозицією, в результаті якої виник унікальний жанр - полемічна література. У ній значну увагу було приділено питанням розвитку освіти, друкарства. Об'єктом гострої критики православних полемістів - Г. Вишенського, К. Острозького, П. Могили, Х. Філарета, була унія і її апологети. Вони захищали повноваження православної церкви. У католиків пропаганду унії взяв у свої руки орден єзуїтів, висунувши талановитих проповідників, таких як В. Гербест і П. Скарга. Вони доводили верховенство католицизму перед православ'ям, проголосили порятунок православних через унію.

Києво-Печерська лавра активно включилася в боротьбу проти уніатства. Був виданий цикл антиуніатських книг: "Книга про віру", "Києво-Печерський патерик," Постанова запорожцям "та ін Характерна особливість видань цього періоду - звернення до читача, де в популярній формі впроваджувались ідеї державності та переваги православ'я.

Полемічна література дала поштовх розвитку української культури, протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів на боротьбу за свою віру і свободу. Справила великий вплив на розвиток літератури та філософської думки.

Реформаційний рух. Друга половина XVI - початок XVII ст. - Час відродження національної самосвідомості українського народу і патріотичної спрямованості всіх культурних починань. Ці процеси були тісно пов'язані з політичними та культурними рухами в Європі, які отримали назву Відродження.

Ренесанс затвердив гуманізм, основними постулатами якого були встановлення справедливості суспільного ладу і повагу людини як особистості. Гуманістичні ідеї в Україну несла українська інтелігенція, яка вчилася в західноєвропейських університетах і поверталася на батьківщину. Це С. Оріховський, П. Русин, Ю. Дрогобич, С. Кленович та ін.

Але гуманізм в Україні був позбавлений соціальної спрямованості, економічної підтримки, як в Італії, тому не міг відіграти вирішальної ролі в культурному житті. Але однією з загальних завдань була боротьба за визволення від іноземного ярма, проти примусового покатоличення і ополячення. Цьому завданню в Україні більшою мірою відповідали ідеї Реформації. Боротьба з національними і релігійними утисками - провідна тема багатьох народних дум і пісень.

На українському ґрунті Реформація мала певні особливості, головними з яких були: відродження української культури, боротьба за світський характер суспільного життя, звільнення науки з-під влади церкви і т. п.

Освіта. У XVII ст. основним культурним центром стає Київ.

У 1631 р. створена школа при Києво-Печерській лаврі. Її засновник Петро Симеонович Могила - видатний культурний діяч України. Автор ряду книг "Євангеліє вчительське", "Требник", співавтор катехізису "Православне сповідання віри".

У 1632 р. відбулося злиття Лаврської і Київської братської шкіл і створено Києво -Могилянський колегіум (з 1701 р. - Києво-Могилянська академія).

На землях Лівобережної України середню освіту давали колегіуми у Чернігові, Харкові, Луцьку, Вінниці та ін Їх навчальні програми передбачали вивчення рідної та іноземних мов. Обов'язковими були: історія, географія, малювання. Випускники колегій могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії, яка була першим вищим навчальним закладом у східних слов'ян.

Висковки

Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об'єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Категорія "українська культура як цілісна система" порівняно нова. З початком демократичних перетворень у суспільному житті українського народу та з проголошенням державної незалежності України, наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Та й сам український народ науковцями тепер розглядається як єдине соціально-етнічне ціле, яке виникло, сформувалося і розвивається в умовах суворої історичної об'єктивності, без штучного поділу його на "східняків" і "західняків", українців материкової України та українців діаспори (близького і далекого зарубіжжя), українську "буржуазну" та українську "пролетарську" нації тощо.

Українська культура також поділяється ними за такими ж об'єктивними критеріями. Проте, виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.

Що ж ми сьогодні розуміємо під категорією "українська культура як цілісна система"? Відповідаючи на це питання, слід зазначити, що:

по-перше, українську культуру сьогодні слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і за її межами, тобто в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі;

по-друге, цілісна система культури включає в себе об'єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури, як і культури будь-якого іншого народу, брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства;

по-третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура, як оригінальна і своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена в сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. Отже, для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку. Цілісність культури в даному разі означає розгляд і оцінку національно-своєрідного в органічному, езотеричному (глибинному) взаємозв'язку його із загальнолюдським;

по-четверте, об'єктивно спричинена нерівномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обгрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізові тієї чи іншої її складової. Це неприпустимо, хоча, інколи траплялося і таке. На певних етапах історичного розвитку української культури на передній план висувались то її самодіяльно-фольклорні жанри, то художня література, то суспільно-політична, релігійно-філософська думка. В останні десятиліття провідні позиції в культурі посідають природничо-технічні науки, від розвитку яких відстають гуманітарні науки, окремі види професійної творчості (кіно, телебачення тощо). Але це аж ніяк не означає того, що увага в культурознавстві може переважати при розглядові та вивченні якоїсь однієї частини культури, яка саме сьогодні вийшла у своєму розвиткові на передній план. Це й буде неприпустимим порушенням основоположних принципів аналізу культури як цілісної системи;

і, по-п'яте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди. Врахування неймовірностей, злетів і спадів духовного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до визначення та аналізу періодів розвитку нашої культури. Український культурний процес, незважаючи на відомі історії певні перепони, навіть на Батиєве нашестя, відроджувався знову і, вже починаючи XIV ст., розвивався по висхідній аж до XVIII ст., тобто до ліквідації української автономії, і далі: в період неволі, переслідувань і заборон (кінець XVIII--кінець XIX ст.); активного пожвавлення (початок XX ст.), яке закінчується пожовтневим ренесансом (20-ті роки XX ст.); трагедією в лещатах сталінщини (30-ті -- середина 50-х років); скованістю в часи стагнації; сучасний процес відродження. Такий підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Україні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культури як до єдиного цілого духовного світу нашого народу.

Далі окреслимо головні періоди у розвиткові української культури і дамо їм коротку характеристику. При цьому, розглядаючи періодизацію української культури, зазначимо, що сьогодні вона вже не є якимось химерним покручем меншовартісних "молодших братів", як це завуальовано стверджувалось у працях деяких, як виявилось, не зовсім компетентних авторів, інституцій радянської культурологічної науки. Нерідко початки української культури означувались у виданнях радянської доби в кращому разі роками закінченням історії Київської Русі -- так званої "спільної колиски східнослов'янських народів", тобто XIV, а то й XV--XVIIстоліттями. При цьому "забували", а точніше -- свідомо обходили мовчанкою, що історія українського народу та його культури починається ще з правічних часів, коли він, будучи єдиним автохтоном на своїй землі, творив глибокі народні традиції, високі взірці культури, опановував і нерідко втрачав (тепер уже з відомих нам причин) державні форми свого життя.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її субстрату (носія) -- українського народу та української нації, передусім історичних умов їх формування. Це пов'язано з тим, що для аналізу характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, традицій його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права слід зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку, тобто чітко простежити періодизацію української культури через призму її національної об'єктивності.

Список літератури

1. Берестовська Д. С. Культурологія: Навч. посібник. - Сімферополь, 2003.

2. Кононенко Б.І. Основи культурології: Курс лекцій. - М., 2002.

3. Культурологія: Навч. посібник / За ред. А. А. Радугіна. - М., 1998.

4. Петрова М.М. Теорія культури: Конспект лекцій. - С.-П., 2000.

5. Самохвалова В.І. Культурологія: Короткий курс лекцій. - М., 2002.

6. Скворцова Є.М. Теорія та історія культури: Підручник. -М., 1999.

Размещено на Allbest.ru