Фізичні вправи та народні ігри в календарній обрядовості українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Інститут фізичної культури та здоров'я

ІНДЗ

На тему:

“Фізичні вправи та народні ігри в календарній обрядовості українців”

Виконав:

Бартошик В.Р.

Луцьк - 2013

План

Вступ

1. Гра як вид людської діяльності

2. Магічне значення народних ігор та фізичних вправ у календарній обрядовості українців

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Складний і тривалиий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через звязок з календарними циклами (зимою, весною, літом, осінню), від яких безпосередньо залежав побут наших предків. Часом їх ще називають аграрними, тобто пов'язаними з певними видами господарських робіт (плеканням посівів, збиранням врожаю).

Найдавнішим у багатьох народів був місячний календар. І це цілком природно, адже рух Місяця дуже легко спостерігати навіть неозброєним оком. Люди зауважили, що повернення Місяця в небесному просторі в одну і ту ж точку відносно Сонця відбувається приблизно через 30 діб; це добре простежується за місячними фазами -- різними формами видимої частини Місяця.

Відлік часу за Сонцем послужив основою сонячних календарів. Певний час обидві ці системи співіснували. На території України вже у IV тис. до н.е. користувалися місячно-сонячним календарем, за яким вираховували періоди настання весняних і літніх свят. Така практика дійшла до наших днів. Якщо свята Різдва і Купала, які ділять річне коло на дві рівні частини, визначають за сонячним календарем, то Великодень і Зелені свята -- за місячним.

Різні за формою елементи обліку часу пізніше отримали теперішню назву -- «календар», яка походить від латинського слова "саlеndаrium", дослівно -- «боргова книжка». «Календами» латиняни називали перші дні місяця, коли боржники повинні були сплачувати своїм кредиторам певні відсотки. Хоча термін «календар» запозичений, але власне системи обліку часу були відомі нашим предкам ще задовго до його виникнення. З пізніших часів дійшли до нас декілька календарів, які називають аграрними. На них звичайними зарубками позначали будні; косими хрестами, фігурками коней чи вершників -- святкові дні; косими і хвилястими лініями -- періоди дощів; стилізованими знаками рала, серпа -- періоди польових робіт. Одним з таких календарів був керамічний глечик, знайдений у 1899 р. під час розкопок поблизу с. Ромашки на Київщині. Майже через 70 років археологи віднайшли ще два подібні календарі -- глечик у с. Малаєшти (Молдова) та чашу в с. Лепесівка на Волині. Усі три знахідки належать до II--IV ст. н. е.

Але такими календарями користувалися далеко не всі. Астрономічні підрахунки настання того чи іншого сезону здійснювались елітарною частиною населення. До прийняття християнства на території України це були жерці, служителі язичницьких храмів,-- так звані «волхви», «відуни», тобто особи, які володіли певними знаннями, але тримали їх у таємниці. Вони й вираховували періоди настання праних сезонів, визначали пов'язані з ними календарні, свята -- терміни вшанування язичницьких божеств, яким поклонялися наші предки.

Відходили в небуття колишні служителі язичницьких храмів і культів, проти яких, у першу чергу, була спрямована боротьба християнської церкви. Забувалися назви божеств, на честь яких влаштовували свята наші предки. Та залишалася народна обрядова основа, яка впродовж наступних століть взаємодіяла з християнською обрядовістю. Так складався сучасний народний календар з християнськими датами і обрядами, доповненими прадавніми обрядовими елементами. Таке поєднання називають двоєвір'ям, але у світоглядній системі це вищий ступінь людського розвитку. Поєднання різновидових обрядових компонентів увійшло у плоть і кров українців. Ось чому ми сьогодні не уявляємо собі зими без Різдва Христового, перерядження і куті, весни -- без Великодня і писанок, літа -- без Зелених свят і клечання чи без купальських обрядів. Уособленням осені для нас залишаються святкування пам'яті Маккавеїв, Успення Богородиці, Спаса, поєднані з обжинковими обрядами.

Кожна пора мала свою важливу дату -- кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола. Основні їх фрагменти до певної міри збереглися у календарних циклах зими, весни, літа й осені.

1. Гра як вид людської діяльності

Важливе місце у змісті календарних свят і обрядів займають різноманітні рухливі ігри та забави. Вони значно підвищують емоційний фон святкувань, пов'язують у єдиний цикл всі форми обрядовості. Ігрова дія супроводжується відчуттям піднесення фізичних і духовних сил людини. Ігри дають їй справжню радість і розрядку від психонервового навантаження, спричиненого клопітким буденням нашого життя.

Поняття слова "гра" дуже широке і багатогранне. Відтак існує чимало підходів до його визначення.

Узагальнюючи ці та інші визначення, можна констатувати, що вони розглядають гру як певну діяльність дитини, спрямовану на задоволення її інтересів та вирішення виховних завдань.

Видатні теоретики, філософи, педагоги, досліджуючи рухливі ігри, дають їм різні тлумачення. Вони відводять грі важливе місце у вихованні дітей і молоді та вказують на необхідність використовування їх для розвитку сили і витривалості, гармонійного поєднання та взаємодії духовної і фізичної культури.

Еволюційний підхід до розуміння гри подав ще Г.Спенсер (англійський філософ і соціолог), який дослідив ігри вищих тварин і вказав на їх неутилітарну спрямованість та тренувальну функцію, пояснюючи її як прояв "надлишку сил". Німецький вчений К.Грос розробив теорію, в якій пояснював виникнення гри у тварин і людини необхідністю попереднього пристосування інстинктів до мінливих умов існування, згідно з якими у грі виявляються та тренуються ті інстинкти, які стануть організму в пригоді у майбутній боротьбі за існування. Проти цієї теорії виступив Ф.Бейтендек, який вважав, що у грі реалізується орієнтаційно-дослідницька діяльність тварин та дитини: вони починають грати з незнайомими їм предметами і в грі "досліджують" їх. Ця діяльність спрямовується трьома психічними потягами:

-до злиття;

-до звільнення;

-до відтворення.

Німецький педагог Вільгельм Август Лай вбачав у грі дитини природжені рефлекси, реакції та інстинкти, що ведуть до успішного самовиховання; і це повинно стати головним та висхідним пунктом всього виховання. На його думку, людина створена для діяльності, дитина прагне до діяльності, й самоосвіта у грі є не що інше як діяльність. Завдяки діянню в дитини розвиваються фізичні і духовні сили. Розглядаючи гру як біологічне явище за своєю природою і за своїм походженням, В.Штерн писав, що у грі внутрішні закони діють однозначно. Специфічний матеріал, над яким вправляються інстинкти руху, може змінюватися разом із середовищем, але загальні форми гри залишаються незмінними. За Штерном, мінливість сюжетів ігор під впливом умов життя є лише виявленням незмінної біологічної, інстинктивної природи гри.

Класифікуючи дитячі імпульси, які можуть бути придатні до школи, американський філософ і педагог Джон Дьюі пише: “Інстинкт будь що робити - находить своє висловлювання перш за все в іграх, в рухах, в жестах і в фантазії: після цього він стає більш чітким і шукає вихід в заданому матеріалі довершеної форми. ”

Усі ці концепції нехтують соціальною сутністю цього виду людської діяльності, що штовхає їх авторів на шляхи біологічного ре.цукціонпму.

На пашу думку, особливе відчуття гри до сфери людської діяльності і відношень між людьми показує, що гра не тільки черпає свої сюже'ги з життя дітей, але вона соціальна за своїм внутрішнім змістом І ' біологічним явищем. Між зоологічною поведінкою тварин, їх пристосованими діями і грою людини прямого зв'язку і наступності не існує. Це визначається корінними відмінностями в похо/жеіні ігор людини і так званих "ігор" тварин .

Психолог Л.С.Виготський писав: “Якщо ми звернимося до людини, ми побачимо, що в іграх дітей відбувається реальна їх професійна підготовка до майбутньої діяльності, за те головним представником на діяльності соціального характеру. Дитина помічає діяльність оточуючих його дорослих людей, заохочує її і переносить її в гру, в грі володіє основними соціальними відношеннями і проходить школу свого майбутнього соціального розвитку. ”. Саме цс і робить гру дійовим засобом соціалізації дитини, прилучаючи її о норм і цінностей суспільства.

Підтвердження тому, що гра в історії суспільства і в житті людини - явище соціальне, можна знайти в працях: Н.П.Днікієва, Л.С.Виготського, І.Гейзінга, Д.Б.Ельконіна, А.С.Макаренка, Ж.Піаже, Л.С.Рубінштейна, В.О.Сухомлинського, Д.Н.Узнадзе та ін.

Психологи відносять гру до інтрогенної поведінки, тобто поведінки, детермінованої внутрішніми факторами особистості (потребами, інтересами). Своєрідність гри, зауважує Д.Н.Узнадзе, на відмінну від інших форм ентрогенної поведінки, в т >му, що "гра с генеральною формою поведінки: всі форми екстрагснної поведінки можуть скласти зміст гри". Тому гра може бути включеною в будь-який вид діяльності. Вони гру розглядають як різновид діяльності, переважно властивий дітям. Якщо у трудовій діяльності найважливішії і кінцевий продукт, результат, заради якого витрачається фізмчі а і первово-психічна енергія людини, то в ігровій діяльності основне - суб'єктивне вдоволення від самого процесу гри. Цю особливість гри суспільство використовувало як засіб навчання дітей і дорослих.

Для сучасної філософії гра - це термін, що ним традиційно позначають форму поведінки тварин і людини, в якій відтворюються характерні риси об'єктивно доцільних способів дій, в яких моделюються відношення співробітництва або конфлікту між індивідами. Серед ключових цінностей вони виділяють радість. Саме на отримання радості спрямоване інгрогенне або ігрове задоволення духовних потреб як вільної гри людських сил".

В довіднику "Естетичне виховання" гра розглядається, як вид людської діяльності, коли в певних ситуаціях відтворюються, засвоюються, вдосконалюються специфічні для людської культури форми та способи буття. Це одна з основних сфер естетичного виховання дітей. За допомогою гри індивідам передається досвід життєдіяльності старших поколінь.

Як бачимо, гра - предмет дослідження багатьох наук: філософії, психології, педагогіки, етнографії, культурології, біології тощо. 1 визначення даються стосовно сфери досліджень гри: для чого існує, для чого використовується, на що спрямована або що дає гра.

На думку австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна, поняттю гри взагалі неможливо дати спільне визначення чи схарактеризувати її за загальними ознаками.

Але не викликає сумніву, що гра є вільна і добровільна діяльність. На це ще вказували філософи античного світу Аристотель (384-322 р. до н.е.) та Марк Фабій Квінтліан (42-118 р. н.е.), говорячи про гру як відпочинок на дозвіллі. Вони вважали, що іграм необхідно виділити місце серед діяльності там, де працюючій людині потрібен відпочинок. Гра існує для відпочинку, а вся інша діяльність тягне за собою "напружену працю". На думку Аристотеля ігри повинні мати своє місце, час, зручний момент, бо вони є свого роду ліками, а рухи в них ведуть до заспокоєння душі та її відпочинку.

Продовжуючи думки і погляди філософів античного світу про виховання грою і впроваджуючи їх у життя, представник французького гуманізму Франсуа Рабле, описуючи систему навчання, згадував, що після занять вони виходили на свіже повітря і відпочивали, граючи в м'яч і лапту. При цьому "...вправно розвивали тілесні сили, як тільки що розвивали сили духовні". На думку французького мислителя епохи Відродження Мішеля Монтеня ігри повинні стати невід'ємною і досить значною частиною навчання. Виховувати повинні не одну душу і не одне тіло, а всю людину. Він вважав, що рухливі ігри повинні сприяти розвитку всіх сторін особистості.

Належне місце для гри відводив філософ-матеріаліст XVIII ст. Денді Дідро в плані університету чи школи публічного викладання всіх наук Російського уряду, де перша вільна половина дня від навчання використовувалася для різноманітних ігор, тому що відпочинок був необхідним як для вчителів, так і для учнів. "Відпочинок лише тоді відпочинок, коли він є своєрідною грою фізичних і духовних сил. Привчання дітей до активного, діяльного відпочинку - одне з дуже важливих завдань педагогів і вихователів" - пізніше зауважив В.О.Сухомлинський.

Особливі погляди на вільну гру мав український філософ Григорііі Сковорода. Дня нього гра є загальною основою, що підволікає людину від справ. Гра не особливий різновид діяльності - вона протофеномен діяльності як такої - чистого діяння, і взагалі гра не сумісна з будь-яким примусом. Неможливо грати за наказом. Людина вільно вибирає час і форму своєї гри, відкриваючи особливий естетичний простір. Гра служить для "сердечної радості".

Автентична гра за Сковородою безкорислива. Вона заснована на неволодінні в найсуворішому смислі слова і виключає примусовість будь-якої зовнішньої "користі" або "цілі". Гра маніфестує незалежність від тих чи інших утилітарних завдань і від дії самих законів, що детермінують діловий світ. Найкорисливіша в світі гра знаменує в духовному творінні людини "ерудоване і корисне". Світ чекає від людини цілісності. Тому світові потрібна людська повнота, користь від якої саме в ній.

Сковорода не дає поняттю "гра" категоріального статусу і не розвиває його в буквальному значенні філософії гри. Скоріше він створює, творить гру в нашому розумінні, надаючи унікальну для нового часу можливість придивитися до пройнятих смислом і свідомістю діянь, до конкретних проявів аутентичної гри людини.

На думку філософа, засновника німецького класичного ідеалізму. Канта, з усіх видів задоволення прекрасного і не зацікавленого є вільне задоволення, яке представлене у грі, де характерною і істотною особливістю є свобода. Для нього гра є найбільш адекватний стан пізнавальних здібностей особистості.

Тому це змушує людину задуматися над об'єктивною доцільністю гри.

Ф.В.Дістервег, послідовник Песталоці, також відстоює вільну самодіяльність у дитячому віці, яка проявляється переважно через фізичну діяльність, тобто через гру, і повинна використовуватися для набуття технічних навиків. А духовний розвиток проявляється через вільну гру уяви.

Таким чином, ми маємо першу з основних ознак гри - вона вільна, вона - сама свобода. Про це зазначає у своєму тлумачному словнику В.Даль: “Грай - лякай, задовільняй, веселися, забавляй, проводь час весело, будьщо роби для забави, від скуки від безробіття”, що виражається у довільній різноманітності рухів "тіла і розуму".

Сучасні теоретики, філософи, педагоги також наголошують на свободі у грі. Зокрема Ю.М.Лютман, характеризуючи гру як моделюючу діяльність, В.І.Устіненко - як структурну модель поведінки, пишуть, що ігрова діяльність проявляється у вільній творчій активності імпровізаційного характеру. Грою можна назвати будь-яку послідовність “розумових дій” (Г.Хуціашвіли, 1989), свобода якої обмежена визначеними правилами і яка не має свідомої матеріальної цінності. “Переважна більшість ігор були лише формою проведення дозвілля” - зауважує В.Скуратівський.

З свободою, безперечно, пов'язана й друга основна ознака - тимчасова діяльність. Вона проявляється в розумовій або у фізичній діяльності, і в залежності від змісту і форми гри вони можуть співіснувати.

З ігрової діяльності випливає третя ознака гри - її обмеженість. Кожна гра має місце дії і визначений час, тобто вона відбувається в певних часових і просторових вимірах. Гра починається і в певний момент закінчується. А поки вона триває, в ній панує рух у просторі, бо гра відбувається в межах своєї ігрової території, де діють власні правила і закони. Якщо правила не дотримуються - то це не гра.

При визначенні формальних ознак гри, всі дослідники наголошують на її незацікавленості, бо гра не виробляє матеріальних благ і цінностей. У грі відбувається самовираження (наслідувати або бути кращим від когось, тобто сильнішим, спритнішим і кмітливішим від своїх товаришів). Воно задовольняє всі види суспільних ідеалів. Самовираження відбувається в основному в іграх, які містять елементи суперництва. Суперництво тримає гравців у напрузі, як кажуть "напружена ігра". Саме елемент напруги переважає в індивідуальних іграх. І він наростає в міру того, як гра набуває характеру змагання. Саме елемент напруги надає ігровій діяльності певної етичної цінності, бо він випробовує гравця з усіх боків: його витривалість, сміливість, винахідливість і моральні якості. І тому дії гравця можуть бути непередбачувані, але в межах визначених правилами у грі. Формальні ознаки також вказують на те, що гра є вільною діяльністю.

Тісний зв'язок гри із святом показав голландський історик культури І. Хейзінг у книзі “Людина яка грає”, що була видана в 1938 р„ а пізніше багато разів перевидавалася. Книга присвячена вивченню феномену гри, як початкового імпульсу людської історії, що обумовила розвиток всіх форм культури і навіть суспільних інститутів. Поняття "гра" розглядається як дія, що наділена сакральним містом і значенням. Вона -не просто гра, а “свячена гра”, що веде людину до стану збудження і навіть несамовитості, внаслідок чого у неї виникають уявлення про інший, священний світ.

На думку Хейзінга, для всякої гри характерні дві риси:

1) гра є духовна або тілесна діяльність, що не має безпосередньої практичної мети і несе людині радість сама по собі;

2) гра проводиться за встановленими і взаємно визнаними правилами.

Ідеї Хейзінга щодо тісного зв'язку свята з грою поділяв Ортега-дс-Гасет. На його думку, втрата святом ігрового елементу негативно впливає на його зміст.

Подібні міркування у своїх концепціях свята висловлювали Й. Пі пер, О.Ф.Больнов, X.Кокс та інші.

К. Гросс розглядав гру з точки зору біологічної доцільності, яка і в людей і в тварин виконує головну мету, - готує їх до життя. На його думку, незважаючи на окремі елементи навчання і виховання, гра визначається інстинктами.

К. Бюхер вважає, що ранні ігри були тісно взаємозв'язані із мистецтвом, виникли раніше від праці як результат наслідування тварин і служили естетичній насолоді.

Із новіших теорій гри звертають на себе увагу дослідження голландського філософа І. Гуіцінга. На його погляд, гра не пов'язана з дійсністю, матеріальними інтересами, не приносять ніякої користі. Культура і праця виникають у процесі гри, під час якої найкраще виявляються творчі здібності людини.

У радянській науковій думці показувалося, що гра виникла пізніше від праці. Одними з перших в цьому відношенні були роботи Г. В. Плєханова, в яких поряд з великим суспільним значенням гри для розвитку мистецтва і зміцнення контактів між людьми підкреслювалася її вторинність відносно до праці.

Пізніше були опубліковані роботи Л.В. Певгової, В.Г.Богораза, A.M. Рейнсона-Правдіна, в яких на фольклорних матеріалах народів Півночі зроблена спроба розкрити соціальні корені ігор, визначити їх виховне і освітнє значення, здійснити їх науково-обгрунтовану класифікацію.

Дуже значний і багатий матеріал про виникнення, зміст та функціонування ігор поданий у докторських дисертаціях В.Г. Яковлева, Е. С. Вільчковського, працях Цьося A.B.

2. Магічне значення народних ігор та фізичних вправ у календарній обрядовості українців

Паші далекі предки мали анімістичний світогляд, за яким тварини, рослини, предмети поряд з тілесною природою мають душу. Фольклорні та писемні пам'ятки показують, що давні слов'яни вшановували гаї, озера, колодязі. Це вшанування проводилося у формі певних обрядових дій, які мали чітковизначему мсту. Відповідно до різних об'єктів природи, пір року і трудових процесів виконувалися різні рухи, танці, фізичні вправи і т.д.

Народні ігри та заб; ви, особливо весняні, відображали, з одного боку, побут люде і, з іншого, - своїм змістом впливали на оточуючий світ і людішу. Тому, розглядаючи магічне значення ігор, доцільно розкривати ці чві їхні сторони.

Найстаріші ігри, що були створені за багато років до прийняття християнства, мали філософських зміст. У ті далекі часи людина хотіла н аіїпі і зрозуміти звідкіля і як виник світ, закономірності природних змін, народження, розвитку, завмирання та воскрсі іния всього живого. Тому форми рухів у весняних іграх часто нагадують небесні сили. Наприклад у веснянці "Кривий танець" три хлопчики, яких садять чи ставлять трикутником, символізують небо, повітря і землю або основні етапи людського'житп.: народження, розвиток сил, та старість і смерть. Дії гравців знаменують рух сонця, а точніше - сонячної системи, - сонце вічно "ходить" по небу "то вгору, то в долину" (схід та захід) і люди не могли "вивести кінця", тобто розгадати причини природних змін.

За народними поглядами, порами року були певні образи- істоти, які між собою вели боротьбу. Окремі народні ігри та забави "допомагали" весні перемогти стару зиму. Боячись суворості і помсти зими, "щоб вона не повернулась назад", хоровод вдавав паче закликає зиму ("Коструб") стати у згоді з весною. Коли ж весна остаточно опанувала землею, то залишає зиму, а учасники гри виявляють велику радість.

Для того, щоб весна п іийшла швидше, наші предки проводили спеціальні ігри ("Подоляночка", "Білозорчик-Білоданчик"), зміст якм,\ полягай у чаклувань і - викликанні весни воскресіння матері природи. Під глибокими снігами та морозами земля "заснула", "занедбала" свою красу. С.'мний і повільний спів: "Тут була Подоляночка... тут вона япапа, до землі припала" - констатація факту понищення зелені з::м; і морозами і снігами. Поступово спів жвавішає і запрошує "влаги" - дівчина встає, це "природа воскресає". Спів "умий лице' означає весняні дощі, веселі танці і підстрибування в кінці грі пробудження природи. У веснянці "Білозорчик-Білоданчик" юбражується весняний вітер -легень, що розганяє ранкові "білі" тумани. Тут яскраво і- образно зазначається (прагнеться), щоб земля озулася і вбралася, вмилася весняними дощами.

Віра в силу слова і рухів створила окремі веснянки-гаївки вегетаційного змісту, які, за давнім анімістичним світоглядом, позитивно впливали на проростання зерна, на розвиток рослин, на високий урожай. Учасники хороводу намагалися передати оточуючій природі енергію, розбурхати сили, розбудити її до життя, викликати велику життєдайну силу природи й примусити її допомагати буйному росту рослин, високому чрожшо. У багатьох іграх ("Мак", "Горошок", "Огірочок") простежується імітація оранки, сіяння, скородіння, сходів, росту, збору врожаю. Ці дії учасників хороводів мали мету - допомогти швидшому і кращому розвитку рослин. М. Грушевський з цього приводу зазначав: "Сей мотив - хороводними, імітаційними рухами пособляти зростові потрібних рослин... Такі забави... колись стояли, мабуть, в дуже тіснім зв'язку з магічними, вегетаційними танками, церемоніями, діями, котрих серія починалася з початком сонячного року і переходила через весь господарський сезон, пильнуючи розбудити, зміцнити, можливо, розвинути природні явища, добродійні, корисні й потрібні, а знейтралізувати ворожі й шкідливі".

Таким чином, в давні часи вегетаційні ігри були специфічними молитвами, що мали викликати швидкий розвиток псвпих рослин та багатий урожай. календарний звичай гра обрядовість

Особливою художністю, високою емоційністю та винятковими рисами любові до природи характеризуються хвалебні весняні ігри. Весняне сонце, теплий вітер, зелені луки, дерева, квіти - все це породжує відповідний гарний настрій, надію і натхнення на житгя. Зрозуміло, що наші предки хвалили весну, яка подавалась, як правило, в образах птахів. Найулюбленішими серед них були ластівки, гуси, лебеді, перепілки, жайворонки, зозулі, соловейки, шпаки, орли та горобці. Птахи були також вісниками весни, кохання, краси. В них, за допомогою ігор ("Воробчик", "Перепілка"), благали про ранню весну, розвиток рослин, приплід тварин.

Частина весняних ігор мали лицарсько-дружинний зміст. Якзазначає М. Грушевський, у різних народів весною відновлювалися військові походи. Наприклад, у римлян тиждень від 17 до 24 березня був військовим переглядом, чищенням зброї, військових танців. У германських племен військовий перегляд припадав на травень. Не були винятком і стародавні слов'яни. Тому в старій обрядовості весна асоціювалася з покликом "іти на війну -- бити ворога".

Прийшла до нас весна красна,

Або:

А вже і весна воскресла,

Що ж вона нам принесла:

На жіпочки рубочки,

На дівочок віночки,

Щоб ішли до війни.

Стародавні дружина характеризувалася тим, що вона не мала ні князя, ні іншого провідника. Це було товариство рівних членів - "другів" між собою. В одній із колодок говориться: Блудило блудців сімсот молодців Ой виблудили вони на круту гору...

У численних веснянках яскраво відображено життя і організація парубочих громад, їх військові походи, велике почуття гідності, хоробрості, відваги і любові до свого народу, здатність до його захисту.

У пізніші часи на чолі дружини ставав ватажок-герой, який наділявся пайгрізнішими і найблагороднішими рисами особистості.

Веснянки родшшо-нобутового змісту, що відображають життя роду, взаємини між членами родини мали, в першу чергу, виховний вплив на людей. Так, у веснянці "Вінок" мати видає свою дочку заміж за нелюба, що призводить до трагічного кінця. Тому з найдавніші х часів у свідомості нашого народу сформувалась чудові; мораль -- не можна силувати дівчину виходити заміж за хло щ>, якого вона не кохає.

Невід'ємним комік центом календарних ігор було закликання добра, багатства та успіху в домі та родині. У змісті ігор було також малювання ідеального перебільшеного багатства, могутності, поваги, і сенові цих магічних актів лежала віра наших предків в чудодійні здібності слона давати те, що тім представлено .

За невеликим винятком, майже кожна веснянка має мотиви кохання, залицяння або одруження, тобто подружній та еротичний зміст. Найбільш типовими є "Царенко", "Любка", "Чсрнуш-ка" та інші. У цих веснянках подається прагнення парубка або дівчини одружитися, "звити рідне гніздечко", "водити дітей", вести господарство.

У веснянці "Царенко" подано образ юнака, який шукає собі пару:

Ходить Царенко; ходить блукає

Ходить Царенко далі Дунаєм,

Ходить Царенко темним гаєм -

Ходить Царенко долі шукає

Потрібно зауважити, що в давні часи хлопці "умикали" дівчат під час купальських або інших ігор, а потім одружувалися з ними. Як правило, забирали дівчат з іншого роду. Отож у цій веснянці подано типовий образ парубка, який ходить, "блукає" і шукає собі певну дівчину для "умикнення".

Крім того, ігри з мотивами кохання зближували стосунки між хлопцями і дівчатами. До них відносяться групові ігри між дівочою та парубочою громадами. Так, у грі "Мости" дівочий полк добивається перепустки від парубків, які стережу ть "мосту". Ніякий викуп, окрім однієї дівчини, за перепустку хлопці ІІС хочуть брати.

В окремих іграх ("Вербова дощечка", "Панас", "Сусідка", "Чіт чи лишка") відображається намагання угадати долю, характер, вид діяльності майбутніх жінки або чоловіка.

Велика частина весняних та інших ігор присвячується пошануванню покійників. Згідно з віруваннями наших предків душі померлих людей або відлітали у вирій і періодично верталися через "Небесні ворота" на землю, або перебували в лісі, над водою чи біля хати. Тому ігри, які відбувалися саме в цих місцях, мали задобрити душі покійників, привернути їх на свою сторону і забезпечити собі добробут і щастя.

Окремі ігри, що відбувалися при покійникові, згідно з давнім уявленнями мали мету повеселити померлих людей, підтримати . їх родичів.

Життя наших предків проходило у тісному зв'язку з природою. Тому, враховуючи певну залежність людини від довкілля, зміст багатьох ігор мав профілактичний характер. За допомогою рухів, танців і фізичних вправ наші предки викликали велику життєдайну силу природи, сприяли росту і розвитку рослин, захищали поля від злих сил природи.

Окремі календарні ігри ("Котка, "Битка"), на думку наших предків, сприяли зародженню нового життя. Їх, як правило, виконували на Великдень.

Біг, як правило, стани ті мсту підвищити родючість ззмлі., стриГжи та підстрибування ;нрияли буйному і високому росту, льону, конопель, жита. Плавання і купання викликали дощ, зміцшоаали здоров'я, очищували людину від усього злого. Таким чином, календарні ігри та оізічні вправи з давніх часів мали магічне значення, що з іачпо підвищувало інтерес до систематичного їх виконання.

Висновки

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть.

За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але обряд і свято - не одне і те ж. Свято включає в себе обряд чи обряди як необхідну складову частину, але до обряду не зводиться. Свято - більш широке явище. Воно включає і необрядові дії, котрі часто навіть переважають. Крім того, свято не має суворо установленої форми. Вона може значно видозмінюватися в залежності від творчості його учасників, самодіяльність яких не регламентована.

Якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі - безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань, у зв'язку з пам'ятними подіями в життя суспільства, колективу, сім'ї, особи.

Народний український календар поділяється на такі періоди: свята календарного циклу, які в свою чергу включають: зимові свята, весняно-літні свята, свята осіннього циклу та трудові свята й обряди, які поділяються на традиційні трудові свята, новітні трудові свята, професійні трудові свята. Для кожного з періоду притаманні свої обрядові особливості.

Серед свят календарного циклу, особливо серед зимових, існують різні за походженням свята, але мають однакові обряди. Такими святами виступають День Катерини, День Андрія, які схожі своїми обрядами ворожіння дівчат “на закликання долі”; Різдво Христове та Новий рік, яким притаманне колядування, щедрування, посівання тощо.

Цей збіг можна пояснити тим, що, наприклад, свята Катерини й Андрія складають своєрідну пару, тому що комплекс їхніх обрядів ворожіння мав переважно любовно-магічне спрямування. Ось чому саме з приходом зими, коли існує тільки холод, який розігрівається любовною магією. Саме тому в День Катерини та Андрія в різних місцевостях України, зокрема і на Кіровоградщині, спостерігаються зібрання неодруженої молоді.

Також серед свят календаря українського селянина мали місце і свята, які були позбавлені народної обрядовості. Серед таких свят - День Варвари, День Сави, коли працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння, День Ганни, День Олексія.

Всі ці вище перераховані свята були названі на честь святих християнських великомучениць та великомучеників, і тому звідси випливає суть їхнього християнського походження.

Рік українського календарного циклу являє собою певні етапи життя Ісуса Христа.

Перший етап - це свято Різдво Христове, назване на честь народження Ісуса Христа та період його земного життя.

Другий етап - це свято обрізання Господнє за єврейським звичаєм.

Третій етап - Хрещення Ісуса Христа та вічна пам'ять про нього.

І, нарешті, четвертий етап - це церковне свято Великодня, яке пов'язане з останніми днями Христа на землі і наступне його Воскресіння.

У циклі весняно-літніх свят мають місце етапи визрівання сонця. Наприклад, у День Варвари народний календар фіксував поворот сонця на літо. День почав збільшуватись, а ніч зменшуватись.

Можна також стверджувати, що до недавна календарна обрядова традиція була досить стійкою, про що свідчать буквально лексичні збіги описів великодніх, купальських та інш. свят інформаторами В.М. Яструбова та інформаторами старшого покоління авторки цієї роботи вже через сто років. Правда серед молодшого покоління ці традиції в значній мірі забуті. Відійшли в минуле масові гадання, вечорниці, народні молодіжні ігри. Цьому сприяло переслідування народної обрядовості як забобонів, релігійних пережитків в радянський час. Крім того втраті традицій сприяє і зміна способу життя Українського населення. Переважна більшість його ниніпроживає в містах не адаптованих до проведення народних обрядів, та й спосіб життя сучасного сільського населення в певній мірі наблизився до міського з відповідними наслідками. Правда останнім часом спостерігається подекуди тенденції по відродженню народних календарних свят, але й ці спроби, скоріше, імітують лише окремі театралізовані елементи обрядів (ходіння з козою, вертеп, спалення Маслиниці, млинці...), а не відтворюють суть магічної взаємодії селянина й природи.

Серед розглянутих трудових свят й обрядів, можна виділити професійні трудові, новітні професійні та традиційні трудові свята. Особливу увагу було приділено історії виникнення того чи іншого свята.

Такі свята як 8 березня, День захисника Вітчизни, День вчителя вже стали традиційними. Їх святкують на роботі, в установах, має широке поширення серед населення. Вони відзначаються колективами.

Традиційні трудові свята також вже трансформувались, і вже не мають такого значення як раніше. Свято першої борохни, першого снопа, обжинки не відзначаються так широко, як раніше, оскільки зараз вже на більш високому рівні сільськогосподарська техніка.

Список використаної літератури

1.Вільчковський Е. Теорія і методика фізичного виховання дітей дошкільного віку. -Львів:ВНТЛ, 1988. - 366 с.

2.Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. К: Оберіг, 1993.-592 с.

3.Завацький В.І., Цьось A.B., О.І.Бичук., Л.І.Пономаренко. Козацькі забави: Навчальний посібник. - Луцьк.: Надстир'я, 1994. -112 с.

4.Сфімова Н.Г. Методика проведення рухливих ігор. К: Радянська школа, 1969: - 102 с.

5.Цьось A.B. Фізичне виховання в календарній обрядовості українців: Навальний посібник. - Луцьк.: Надстир'я, 2000. - 376 с.