Українська драматургія і театр ІІ половини ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Розвиток української драматургії другої половини XIX ст.

2. Визначні постаті

1) Михайло Петрович Старицький

2) Іван Карпенко-Карий

3) Марія Костянтинівна Заньковецька

4) Микола Карпович Садовський

Література

Вступ

У другій половині XIX століття драматургія досягає свого найвищого піднесення, стає одним з провідних родів літературної творчості. Це піднесення драматургічної творчості було викликане самим життям і, зокрема, бурхливим розвитком українського театрального мистецтва. У другій половині XIX ст. український театр не тільки посів визначне місце в громадсько-культурному і політичному житті України, а й здобув широку популярність далеко за її межами.

Однією з найважливіших умов, що забезпечили піднесення справді народного, високоідейного, реалістичного сценічного мистецтва, було братерське єднання передових діячів російської і української театральних культур.

український драматургія театр

1. Розвиток української драматургії другої половини XIX ст.

Постійні переслідування українства не сприяли розвитку драматургії, адже, крім аматорських театральних труп, упродовж багатьох десятиріч Україна не мала професійного національного театру. Певне пожвавлення розпочинається з кінця 50-х років XIX ст., коли в різних регіонах України у Немирові, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Єлисаветграді, Кременчуці, Києві, Одесі аматорські трупи починають виставляти п'єси українських драматургів.

Драматургія досягає свого найвищого піднесення, стає одним з провідних родів літературної творчості. Це піднесення драматургічної творчості було викликане самим життям і, зокрема, бурхливим розвитком українського театрального мистецтва. У другій половині XIX ст. український театр не тільки посів визначне місце в громадсько-культурному і політичному житті України, а й здобув широку популярність далеко за її межами.

У багатьох містах діяли аматорські театри, котрі ставили перш за все українські п'єси. Аматорський театр розвивався у несприятливих умовах переслідування українського слова і культури. Емський указ заборонив вистави на «малоросійському наріччі», не дозволялося видавати українською мовою навіть тексти до музичних творів. Але театр здобував усе більшу популярність, на його захист виступали не тільки актори, письменники, підприємці, а й значна частина чиновників, серед них київський, волинський та подільський генерал-губернатор. Під їхнім захистом уряд у 1881 році змушений був передати питання про дозвіл на постановку українських вистав у південних губерніях на розсуд місцевих губернаторів, що дало змогу дещо розширити можливості для розвитку театрального руху. Всупереч перешкодам, які чинило російське самодержавство і Австро-Угорська імперія, друга половина XIX століття стала періодом помітного прогресу української культури.

У жовтні 1881 року було дозволено, з певними обмеженнями, українські вистави. І незабаром російська трупа Г.Ашкаренка почала ставити українські п'єси. 1881 р. (1882 р. - за деякими джерелами) рік утворення першої української професійної трупи (засновник - Марко Кропивницький, м. Єлисаветград), яка ставила своїм завданням створення на сцені реалістичних образів. Типовою рисою театральних вистав цієї доби також був побутовий реалізм, але більш поглиблений. До складу трупи ввійшли три брати Тобілевичі Ця трупа успішно виступала у Києві, Харкові та інших містах, але її матеріальне становище було дуже важке. З літа 1883 року на чолі цієї трупи став М.Старицький, який вклав в організацію української театральної справи великі кошти. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М.Л.Кропивницький, М.К.Садовський, І.К.Карпенко-Карий, П.К.Саксаганський, М.К.Заньковецька, М.К.Садовська, Г.П.Затиркевич та інші.

Театр другої половини XIX ст. прийнято називати «театром корифеїв». (У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, що вів за собою інших співаків.). У сучасному розумінні «корифеєм» називають людину, яка є видатним діячем у певній сфері мистецтва.

2. Визначні постаті

1) Михамйло Петромвич Старимцький

Народився 2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840 року в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер -- Черкаська область). Походив зі шляхетського роду. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було вісім років. 1852 року померла і мати -- Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків. Залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого дядька -- Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка.

1861 року повертається до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною. 1862 року одружився із сестрою Миколи Лисенка Софією Віталіївною. 1864 року повертається до Київського університету, але навчається вже на юридичному факультеті. 1865 року закінчує навчання у Київському університеті. 1871 року оселився у Києві. Увійшов у творчу співпрацю з Миколою Лисенком - вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів».Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).

Під тиском імперської влади Старицький змушений був у 1878 році емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну в 1880 році й знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.

У 1883 році Михайло Старицький став керівником і режисером першої об'єднаної української професійної трупи. У 1883 та 1884 роках видавав український альманах "Рада" (вийшло два випуски). У 1885 році через низку причин залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. В 1895 році залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості.

Помер у Києві 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі.

Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1881), «У темряві» (1893), «Талан» (1893).

Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890).

Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899).

В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів.

2) Іван Карпенко-Карий

Біографія:

Справжнє ім'я -- Іван Карпович Тобілевич (псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого -- героя п'єси Т.Шевченка «Назар Стодоля»).Народився в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку.Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше -- канцеляристом міської управи.

1864 -- на службі в повітовому суді.

1865 -- переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.

1870 -- одружився з Надією Карлівною Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія. Надія Карлівна народила йому 7 дітей.

1881 -- втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.

1883 -- в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького.

1883 -- одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького.

1884 -- заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».

1886-1887 -- опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».

1887 -- отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини, Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.

1888 -- з І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше -- до трупи іншого брата -- Панаса Саксаганського.

1890 -- вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».

1897 -- склав записку до з'їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з'їзду виголосив Панас Саксаганський.

1899 -- написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття.

1900-1904 -- створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

1906 -- захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна. 15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.

У художньому осмисленні суспільних процесів своєї доби, буття людини і світу взагалі І.Тобілевич (Карпенко-Карий) найповніше реалізував себе в жанрі комедії, яка завдяки своєрідній індивідуальній творчій манері драматурга стала самобутнім явищем в історії української культури і набула «характеру вельмиповажного театрального жанру».

Його «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» є класикою світової драматургії і неперевершеним взірцем для наступних поколінь комедіографів.

Саме І.Тобілевич (Карпенко-Карий) утвердив жанр комедії в українській літературі як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей.

Усього І. Карпенко-Карий написав 18 п'єс:

Бурлака (1883) Безталанна (1884) Бондарівна (1884) Розумний і дурень (1885) Наймичка (1885) Мартин Боруля (1886) Гроші (1889) Сто тисяч (1889) Батькова казка (1892) Паливода XVIII століття (1893) Лиха іскра поле спалить і сама щезне (1895) Понад Дніпром (1897) Чумаки (1897) Сава Чалий (1899) Хазяїн (1900) Гандзя (1902) Суета (1903) Житейськеє море (1904).

3) Марімя Костянтимнівна Заньковемцька

Народилася у багатодітній родині дворянина Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової.

1876 -- вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв'язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902--1924 рр. та з перервами, повертаючись після гастролей, -- до 1932 р. У Ніжині вона мала свій будинок, який зберігся до нашого часу.

27 жовтня 1882 р. -- у міському театрі Єлизаветграда (нині Кіровоград) під орудою М.Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського.

Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах М.Кропивницького, М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого.

З року в рік зростала майстерність Марії Костянтинівни як драматичної актриси. В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі.

1922 -- Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки республіки.

Померла 4 жовтня 1934 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

4) Микомла Камрпович Садмовський

Народився у селі Костувате на Херсонщині, вчився в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни прямо з училища іде на фронт добровольцем. Він бере участь практично у всіх найбільших битвах на Балканах, в переправі через Дунай, обороні Шипкинського перевалу, в кінці кампанії дійшов до самого Константинополя. Був нагороджений Георгієвським хрестом, представлений до офіцерського чину. Однак Микола Тобілевич не спокусився військовою кар'єрою, а вернувшись на Єлисаветградщину зайнявся сімейним захопленням -- театром.

З 1881 р. в професійному театрі у трупах Г. Ашкаренка, М. Кропивницького, М. Старицького, а 1888 року організував власну трупу. У 1898 р. трупа Садовського об'єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще двома роками пізніше (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького. У 1905 р. на запрошення з Галичини Садовський очолював театр «Руської Бесіди» у Львові, чим (разом з М. Заньковецькою) сприяв значному піднесенню театральної культури на Західноукраїнських землях. Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу 1906 року в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 в Києві (див. Театр М. Садовського). Артисти київського міського театру у січні 1919 майже повним складом на чолі з Садовським переїхали до Кам'янця-Подільського.

У роки української державності Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів -- в червні 1919 його призначено головноуповноваженим з питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР; 1920 року в Галичині, з 1921 -- очолював театр «Просвіти» в Ужгороді. З 1923 р. жив у Празі. У вересні 1922 дирекція харківського театру ім. Т. Шевченка прохає уряд УСРР надати дозвіл повернутися М. Садовському. Після повернення до УРСР (1926 р.) Садовський у тодішній політичній ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах, знімався у головній ролі у фільмі «Вітер з порогів» (1929 р.); залишив спогади «Мої театральні згадки», опубліковані посмертно (1956 р.).

Як актор Садовський відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів, хоч і не позбавлених характером гри «нутром» (від великих емоцій до спаду). Садовський уславився в героїчно-історичному -- Богдан Хмельницький (в однойменній п'єсі М. Старицького), Сава Чалий (І. Карпенка-Карого), Гетьман Дорошенко (Л. Старицької-Черняхівської) і героїчно-побутовому репертуарі: Дмитро («Не судилося» М. Старицького), Опанас («Бурлака» І. Карпенка-Карого); був першим Командором («Камінний господар» Лесі Українки) і Городничим на українській сцені («Ревізор» М. Гогол); крім того, виступав у оперному репертуарі й уславився як виконавець українських народних пісень.

Садовський також вніс свій вклад до збагачення українського репертуару перекладами («Ревізор» М. Гоголя, лібретта опер «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани та ін.). Як режисер Садовський виховав цілу плеяду українських акторів (О. Петляш, О. Корольчук, Є. Хуторна, М. Малиш-Федорець, І. Ковалевський і багато ін.), даючи їм велику волю в творенні образу. Роль Садовського як культурного і громадського діяча виходить далеко за межі театру. У товаристві інших корифеїв і сучасних йому діячів у різних галузях культури й мистецтва (М. Лисенко, Л. Старицька-Черняхівська, В. Кричевський і багато ін.) діяльність Садовського сприяла народженню нового покоління української інтелігенції 20 століття.

Помер 7 лютого 1933 у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Література

1.Бібліографія у словнику «Українські письменники», т. III, 1963. - С. 169-192;

2.Старицький М. Твори у шести томах. - К.: Дніпро, 1988. - т. 1 . - С. 6-11.

3.Жадько Віктор. Некрополь на Байковій горі. - К., 2008. - С. 72-74, 107-110, 120, 129, 266.

4.Іван Карпенко-Карий // Історія української літератури у 2 т. Т. 1. -- К., 1987.

5.Галабутська Г. Життєві і творчі обрії Карпенка-Карого //Дивослово. -- 1995. -- № 12.

6.Василько В. Микола Садовський та його театр. К. 1962;

7.Мар'яненко І. Сцена, актори, ролі. К. 1964;

8.Український Драматичний театр, І. К. 1967.

9.http://lessons.com.ua/rozvitok-ukra%D1%97nsko%D1%97-dramaturgi%D1%97-drugo%D1%97-polovini-xix-st/

10.http://uk.wikipedia.org

Размещено на Allbest.ru