Розвиток культури в країнах Західної Європи та США у міжвоєнний період (освіта, література, мистецтво, кінематограф)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Херсонський Державний Університет

Факультет Психології Історії та Соціології

Кафедра Всесвітньої історії та історіографії

Контрольна робота

Розвиток культури в країнах Західної Європи та США у міжвоєнний період (освіта, література, мистецтво, кінематограф)

Виконавець: студентка 4 курсу 441 групи

Спеціалізації: правознавство,

Заочної форми навчання

Херсон 2014

Зміст

Вступ

1. Розвиток літератури

2. Розвиток кінематографа

3. Розвиток мистецтва та музики

Виcновки

Список використаної літератури

Вступ

Ще наприкінці XIX - на початку XX ст. у більшості розвинутих країн було прийнято закони про загальну обов'язкову початкову освіту всіх дітей шкільного віку. При цьому в державних школах навчання було безкоштовним. У міжвоєнний період інтерес суспільства до освіти залишався дуже високим, адже індустріальне суспільство XX ст. з його технологічним і технічним прогресом потребувало дедалі більше високоосвічених людей. Звідси - значна увага до вивчення у середніх школах і вузах предметів природничо-математичного (математика, фізика, хімія, біологія) та технологічного напрямів. У цей час дуже популярним було професійно-технічне навчання; тисячі майбутніх працівників торгівлі, управління виробництвом, сільського господарства, художніх промислів тощо проходили підготовку в професійних навчальних закладах. Традиційно високим залишався інтерес до гуманітарних наук (філософія, історія, право, література, мистецтво). Світ дедалі більше набував рис єдиного організму, тож роль міжнародних координаторів у педагогіці виконували такі впливові організації, як Міжнародна федерація вчителів середньої школи, Міжнародне бюро освіти та ін. У нових умовах постала потреба й в новій школі, тому педагоги висували найрізноманітніші теорії навчання й випробовували нові моделі вдосконалення школи. Так, у 30-х рр. набув поширення міжнародний педагогічний рух «нове виховання» (уНімеччині він називався «педагогікою реформ», а у США - «прогресивізмом»). Педагоги - прихильники «нового виховання» ставили за мету оновлення школи й виховання на підставі врахування інтересів дитини у конкретний час, за конкретних умов. Практичного застосування нові підходи набули насамперед у школах інтернатного типу. Вчителі й вихователі не змушували учнів зубрити, значну увагу приділяли естетичному, фізичному й трудовому вихованню, дитячому самоврядуванню, обстоювали ідею прогресу в освіті й вважали центральною постаттю у школі не вчителя, а дитину. Нова епоха потребувала її осмислення. Перша третина XX ст. дала світу ряд яскравих і неоднозначних філософських постатей, кожна з яких прагла пояснити природу й майбутнє людства. Однією з таких постатей був німецький історик і філософ Освальд Шпенґлер, славу якому принесла двотомна праця «Занепад Європи: начерк морфології світової історії». Цю книгу не відносять до значних філософських та суспільствознавчих досліджень, проте віддають їй належне як справжньому літературному шедевру. У ній О. Шпенґлер доводив, що історія є «живим організмом» і розвивається циклічно, переживаючи «весну», «літо», «осінь» і «зиму». Давній, середньовічний і сучасний періоди світової історії супроводжувалися певними типами культур: китайської, давньосемітської, єгипетської, індійської, «аполлонічної» (греко-римської), «магічної» (арабської, єврейської, іранської), мексиканської та західної. XIX ст., переконував О. Шпенґлер, стало початком «зими» в історії Європи, але у XX ст. у боротьбі проти влади грошей і проти розуму гору беруть кров і інстинкт; ера лібералізму, індивідуалізму, гуманізму, демократії та свободи поступається місцем ері цезаризму і планетарних війн. Людство підкориться Цезарям (авторитарним диктаторам) і знову опуститься до примітивного рівня розвитку - своєї «весни». Незважаючи на те, хотів того О. Шпенґлер чи ні, але його філософські погляди відіграли суттєву роль у руйнуванні демократичних ідеалів Ваймарської республіки й створили сприятливу атмосферу для піднесення націонал-соціалізму.Бертран Рассел, англійський філософ, займався питаннями захисту прав жінок, поширення соціальної свободи та великої власності, боротьбою проти війни та можна було б лише створивши світовий уряд, який би прийняв такі постанови, що новостворені національні уряди перевиховали б своїх громадян. При цьому він припускав, що світовий уряд може застосовувати заради відвернення війни засоби примусу. Великий вплив на своїх сучасників мав австрійський психоаналітик і філософ Зигмунд Фрейд з його теорією про те, що головні проблеми людства, зокрема притаманна окремим людям агресивність, пов'язані з його сексуальними потягами. Змальована 3. Фрейдом песимістична й похмура картина дійсності й майбутнього не давала відповіді на ключові питання, оскільки люди, на його думку, є ледачими, нерозумними і не схильними до самозречення. На відміну від марксистів, 3. Фрейд вважав, що не приватна власність робить людей агресивними, а навпаки - вона є наслідком такої агресивності. Важливими й революційними були відкриття в інших галузях наук, зокрема природничих наук. Так, у фізиці німецький фізик Макс Планк залишив помітний слід у царині термодинаміки, а своїми відкриттями у галузі квантової фізики поставив під сумнів достовірність учення Ісаака Ньютона про абсолютність (безвідносність) матерії, часу і простору.

1. Розвиток літератури

Перша світова війна й революція 1917 р. у Росії -- ці дві події визначали творчість багатьох письменників. На війні зі зброєю в руках боролися Барбюс, Хемінгуей, Ремарк. Війна відбилася на їхнім світосприйманні й стала основною темою їх добутків. Романи французького письменника Анрі Барбюса (1873-1935) “Вогонь. Щоденник одного взводу” (1916), “Ясність” (1919) викривали сутність війни, призивали до єднання народів. Роман “Вогонь” відкрито тенденційний, у ньому представлені картини гігантської м'ясорубки -- війни бездушної, сліпої сили, протиріч і людяності кинутих у цю бойню людей. Політичну й суспільну підтримку Жовтневої революції в Росії виявили І. Бехер, А. Барбюс, Б. Шоу, А. Франс, Д. Рід, Р. Ролан, Т. Драйзер, М. Манн, Є. Синклер. Вони виступили на захист молодої Радянської республіки й засудили іноземну інтервенцію проти неї. Ріка закордонної літератури мала 3 потоки: 1) подальший розвиток критичного реалізму, 2) формування й розвиток модерністських потоків, 3) апологетична, конформістська література, що намагається підтримати, що похитнулися основи капіталістичного ладу, найчастіше пронизана антирадянськю ідеологією (Флойд Гіббонс “Червоний Наполеон”, 1929, П'єр Норд “Подвійне вбивство на вулиці Мажино”, 1936 і ін.). Ми торкнемося перших двох. Яскравим явищем у літературі реалістичного напрямку є література “загубленого покоління”. Закінчилася війна, почалися проблеми молодих хлопців, що повернулися з війни, яким батьківщина не квапилася надати робочі місця, хоча на війні вимагала віддати за неї життя. Термін “загублене покоління” належить Гертруді Стайн. Це група “розсерджених молодих людей”, що пройшли жахи війни, що й побачили післявоєнний мир не таким, яким він бачився з окопів. Справедливість у післявоєнному світі не восторжествувала, чесним людям у ньому місця не виявилося. “Чому ближче до передової, тим більше зустрічаєш чималих людей, і чому далі від неї, тим більше негідників і негідників, які роблять “своя справа” на війні”, -- писав один з “розсерджених” Є. Хемінгуэй. Його підтримували Ремарк, Річард Олдингтон, Дос Пассос і інші перші книги, що писали с, що шокують західну публіку. Не всі письменники залишилися на високій хвилі літератури” загубленого покоління”, Олдингтон пішов а публіцистику, Дос Пассос сам опустився нижче своїх героїв, лише Ремарк провів свою лінію до кінця. В 1946 р. у нього з'являється “Тріумфальна арка”, в 1954 р. -- “Час жити й час умирати” і ін. добутку. Эрік Марія Ремарк народився в Оснабрюке в родині робочого друкарні. У роки 1-ї світової війни був солдатом, після закінчення війни працював спочатку шкільним учителем, потім торговельним репортером, що служать і. Професійним письменником став наприкінці 20-х рр. Після фашистського перевороту в Німеччині Ремарк був змушено емігрувати, багато років жив у США, де й помер, не повернувшись на батьківщину після 2-ї світової війни. Його книги присвячені людям військового й післявоєнного покоління юнацьких ідеалів, що пережили крах, тяготи світової економічної кризи. У вигнанні Ремарк створив ряд романів про антифашистів-емігрантах (“Возлюби близького свого”, 1946). Друга світова війна відбита в романі “Час жити й час умирати”. Останній роман Ремарка -- “Тіні в раї” -- про долі німецьких емігрантів у Південній Америці -- видане посмертно в 1971 р. Сильний художник-реаліст, він зумів розкрити щиросердечний мир декількох поколінь людей своєї країни з таким гірким ліризмом, що його кращі добутки неможливо читати без напруженого, тривожного інтересу. До таких добутків ставиться роман “Три товариші”. У романі з великою ліричною силою показане життя далеких від політики людей -- колишніх фронтовиків, які пізнали гіркота розчарування. У важкі роки інфляції, що передували фашистському перевороту, вони випробували безробіття, безгрішшя, болісне відчуття неміцності, нестійкості існування. Суспільний ладо спустошив людей, позбавив щастя ціле покоління німецького народу. Герої роману не намагаються протистояти ладу, вони тримаються один за одного, зберігають фронтову дружбу й допомагають один одному. Життя нещадне до трьом друзям: безглуздо гине “останній романтик” Готфрід, поринає в розпач улюблену Роберт, що втратив, трагічно переживає загибель друга й горі Роберта Кестер. Цей роман мав приголомшуючий успіх в 50-е рр. у СРСР. Усі тиражі миттєво зникали з полиць магазинів. В один одного брали “тільки на одну ніч”. Це не могло не викликати заклопотаності й тривоги в офіційних ідеологів за безвинність радянського читача. У зв'язку із цим з'явився лайливий термін у літературі “ремарківщина”, як синонім бездуховності, розтлінності, занепаду в західній загниваючій літературі. Як можна, адже герої Ремарка через сторінку п'ють, спілкуються з вуличними дівками, темними ділками. Це немислимо для радянської людини. А їх неприкритий цинізм відносно суспільства, повне неприйняття його ідеалів і його суцільної фальші.

В 1919 р. виходить книга Джона Ріда “Десять днів, які потрясли мир” про події Великої Жовтневої революції в Росії 1917 р., свідком яких був сам письменник. Революція в Росії вплинула на Є. Синклера, який рішуче виступив на захист молодої Радянської республіки у відомому романі “Джиммі Хіггинс” (1919). Т. Драйзер в 1927 р. створює повість “Эрнита” -- яскравий зразок соціалістичного реалізму. В 1930 р. у Харкову зібралася Міжнародна конференція революційних письменників, яка прийняла розв'язок створити Міжнародне об'єднання революційних письменників (МОРП), ця організація проіснувала лише до 1935 р. через догматичні підходи в роботі. У Німеччині літературу нового типу починають створювати Б. Брехт, І. Бехер, Ф. Вольф, Є. Толлер. Брехт пише драму “Барабани в ночі”, вірші “Легенда про мертвого солдата”, “ Про дітей і хліб”. Література демократичної користі створюється й в Англії, і у Франції, і в США, у Чехословаччині, Польщі, країнах Латинської Америки. В 20-е рр. розбудовуються, що зародилися на початку ХХ в., у перед або в ході 1-й світової війни, модерністські течії: футуризм, експресіонізм, імажинізм, унанімізм, дадаїзм, сюрреалізм і ін. На деяких модерністів вплинула філософія Анри Бергсона (1859-1941) з його вченням про інтуїцію як особливому способі внутрішнього споглядання; на інших вплинуло навчання Зиґмунда Фрейда (1856-1939) -- психіатра, що створив теорію психоаналізу (звеличувалася сфера несвідомого, принижувалася роль розуму), яку стали використовувати як інструмент для розв'язку політичних, філософських, етичних і естетичних проблем. Із цими навчаннями були зв'язані цілі модерністичні групи й окремі письменники. В 1916 р. у Швейцарії виникла одна з модерністичних груп за назвою “дадаїзм” (дитячий белькіт). У групу ввійшли: румун Т. Тцора, німець Р. Гюльзенбек. У Франції до групи примкнули А. Бретон, Л. Арагон, П. Элюар. Дадаїсты абсолютизували “чисте мистецтво”, заперечували всякі принципи, за допомогою набору слів намагалися створити свій, не схожий на реальний, особливий мир. Вони писали безглузді вірші й п'єси, захоплювалися словесними трюками, відтворенням звуків, позбавлених якого-небудь змісту. Вільно виражали несвідоме внутрішнє “Я”. Дадаїсты негативно ставилися до буржуазної дійсності й буржуазному мистецтву, відкидали вони й реалістичне мистецтво. В 1923-1924 рр., виявившись у творчому тупику, група розпалася. На зміну дадаїзму прийшов сюрреалізм. Він оформився у Франції в 20-х рр. Сюрреалістами стали колишні дадаїсты: А. Бретон, Л. Арагон (“Анісі або панорама”, 1920, “Вільнодумство”, 1924), П. Элюар (“Столиця скорботи”, 1926, “Любов Поезія”, 1929). Плин опирався на філософію Бергсона й навчання Фрейда. Сюрреалісти затверджували верховенство підсвідомості над розумною й свідомою діяльністю людини. Вони вважали, що необхідно звільнити своє внутрішнє “я” від навколишнього буття, від життя. Інструментом для цього є абстрагування у творчості від зовнішнього миру, “автоматичний лист” поза контролем розуму, яке неможливо відтворити 2-й раз. На початку 30-х рр. почався процес розкладання й загасання сюрреалізму. Арагон і Элюар поривають із ним, переходять на позиції реалізму.

Експресіонізм зародився в Німеччині. Експресіоністи, як і багато модерністів, наголошували на авторський суб'єктивізм, уважаючи, що мистецтво служить вираженню внутрішнього “я” письменника. Але разом з тим ліві експресіоністи Кайзер, Толлер, Газенклевер протестували проти насильства й експлуатації, були супротивниками війни.Метром модерністичної літератури визнавали англо-ірландського письменника Д. Джойса (1882-1971; роман “Улісс”, 1922), його літературний метод називався “потік свідомості”. Письменником-Модерністом уважають письменника Франса Кафку (1883-1924; романи: “Америка”, “Процес”, “Замок”). Популярність до нього прийшла після смерті, тому що його романи були опубліковано в 1925-1926 рр. Талановиті добутки були створені М. Прустом (“У пошуках втраченого”), Т. С. Элиотом (“Вірша”). Модерністична література не однорідна, у ній зустрічаються й шедеври, і бунтарські вправи, даючи оцінки, будемо пам'ятати про це. В 30-ті рр. у зв'язку зі світовою економічною кризою й погрозою з боку фашизму й наближенням 2-й світової війни підсилюється розмежування в літературному середовищі. Більшість письменників устала на непримиренну позицію стосовно фашизму. Багато повинні були емігрувати із країн, де перемогли фашистські режими. Покинули країну Генріх і Томас Манни, Л. Фейхтвангер, Є. М. Ремарк, Л. Франк, А. Цвейг, Б.Брехт. Інші були кинуті у в'язниці: В. Бредель, Л. Ренн, Б. Апиц. Треті замовчали й замкнули у внутрішній еміграції: Б. Келлерман, Г. Фаллада, Г. Гауптман.

2. Розвиток кінематографа

Кінематограф, зігравши свою пропагандистську роль у роки 1-ї світової війни, починав свій розвиток у складній соціально-політичній обстановці в Європі й більш сприятливої в США. 20-ті рр. для кінематографа США були роками підйому, на ці роки доводиться розквіт американської німої комедії, пов'язаний з іменем Ч. Чапліна. Звукове кіно вже не дало в області комедії настільки значних і цільних фігур, як Чаплін. В 20-ті рр. всесвітню популярність одержав німецький кінематограф, який до 1-ї світової війни відставав від кіно Франції, Італії, США. Під час війни починається бурхливий розвиток кіно, кайзерівський режим підтримував кінопромисловість, побачивши в ній засіб пропаганди. Формуються кадри постановників і акторів, імена яких після війни одержують всесвітню популярність, -- Эрнст Любич, Фрідріх Мурнау, Фриц Ланг, Роберт Провині, Пауль Вегенер, Эмиль Яннингс і ін. Післявоєнна Німеччина на краю економічного й політичного краху перебувала в тяжкій атмосфері несправджених надій, загального розчарування, тривоги й непевності в майбутньому. Це визначає песимістичну, нервову й тривожну тональність німецьких фільмів 20-х рр. Естетичною базою для такої кінопродукції був експресіонізм. В 1919 р. з'явився, що вразив сучасників фільм, що викликав суперечки Р. Провині “Кабінет доктори Калигари” з жорстоким і сумним сюжетом. Тут розповідалося, як людей розумна, вольовий і одночасно жорстокий, цинічний посилає на злочини й убивства цілком підлеглого йому психічно хворого юнака. Похмурий сюжет доповнювався похмурими декораціями й гримом акторів, контрастами світла й тіні. Перед здивованими глядачами став мир зламаних ліній, скривлених будинків, мертвої природи. Деформація натури як би відбивала деформацію душі, психічно нездорову атмосферу. У Провині натуральність була навмисно вигнана з кадра - навіть натура стала намальованої на полотнах. Навмисна ненатуральність тут органічно зливалася з жорстокою фантастичністю сюжету. “Кабінет доктора Калигари” уважається початком німецького кіноекспрессонізма. За цією картиною пішли картини інших режисерів, де розповідалося про вампірів, різного роду чудовиськах і т.д. Ці фантастичні похмурі сюжети перегукувалися з духовним кліматом, у якому жили німецькі обивателі, по-своєму відбивали психологічну й моральну атмосферу Веймарської республіки. Про експресіонізм критика писала, що він не є художньою школою із чіткими принципами, а скоріше стан душ, загублених у післявоєнному хаосі. У той же час приймання експресіонізму використовувалися для створення картин іншого змісту. В 20-ті рр. у німецькому кіно з'явився інший напрямок, внутрішньо пов'язане з експресіонізмом: “каммершпиль”. Воно також прагнуло показати трагізм людини в буржуазному світі, але тут обиралися більш життєві ситуації, у яких брав участь невелике коло персонажів, тобто сюжети були камерними (звідси й назва). Зусилля художників були спрямовані на дослідження людської психіки, у картинах відчувалися акценти критики буржуазної дійсності. Приналежна до цього напрямку стрічка Фрідріха Вільгельма Мурнау (1889-1931) ”Остання людина” (“Людей і ліврея”) уважається одним із шедеврів світового кіно. “Останньою людиною” робить адміністрація ресторану старого швейцара, переводячи його на посаду доглядача в туалет. Старий у розпачі: його хвилює не нова робота -- він не прагне розставатися з гарною лівреєю, у якій почував себе значною й важливою людиною. За задумом, фільм повинен був показати страшну вузькість інтересів маленької людину. Але ця думка здалася керівництву занадто “сміливої”, і воно зажадало від Мурнау змінити фінал. Мурнау нічого не став переробляти, але до сцени, що показує старого, що смутно сидить за столиком у входу в туалет, додав сцену казкового характеру. Нібито один з відвідувачів почуває себе погано й віддає богу душу на руках старого, що кинувся на допомогу. Умер самотній мільйонер, що заповів своє багатство людині, на руках у якого він помре... Насильно доданий фінал не знімав критичної гостроти фільму, що розповідав про низи суспільства, про людей, духовно пограбовані, позбавлених навіть почуття власної гідності. До середини 20-ті рр. експресіонізм згас, з'явилися нові художники з новими творчими поглядами, з'явилися нові фільми про різні шари суспільства. Розвиток німецького кіно був перерваний приходом до влади фашистів. Багато кінематографістів емігрували, а ті, хто не встигнув емігрувати, або замовчали, або змушені були підкоритися відомству Геббельса й робити картини, перейняті фашистською ідеологією. експресіонізм кінематограф мистецтво

Першим звуковим фільмом в історії кіно вважається “Співак із джазу”, створений в 1927 р. однієї з голлівудських студій, яка прогоряла й намагалася новинкою врятувати своє комерційне положення. (Фільм мав приголомшуючий успіх. Почалося масове виробництво картин, побудованих на простенькому сюжеті й виконавській майстерності естрадних співаків і танцюристів. Подібна форма музичного фільму панувала в кінематографі 30-х рр. усіх країн, у тому числі й у радянському кіно. Глядачі любили музичні фільми, любили зустрічатися в кінотеатрах з новими піснями. Тому пісні звучали чи не в кожній картині.) Необхідність у звуці стала відчуватися наприкінці 20-х рр. Постановникам доводилося іноді давати величезна кількість титрів, щоб зміст фільму став більш зрозумілим (“Страсті Жанни д'арк”, 1928, датського режисера Карла Дрейера). У той же час прогрес у радіотехніку наприкінці 20-х рр. робив реальним створення апаратури для запису й відтворення звуку. Технічні можливості збіглися з художніми потребами. В 1929 р. у США у фільмах з'являється колір.

3. Розвиток мистецтва та музики

Революційні події в Росії і Європі виявили величезний ідейний вплив на світове. У цей час відбувається сплеск агітаційно-графічного мистецтва. Різного роду політичні плакати, газетно-журнальні карикатури були у великому ході. Чітко визначилося ліве крило серед живописців. Але свою прихильність до революції й демократії вони виражали всілякими методами від реалістичних, експресіоністичних до абстрактних. У багатьох країнах сформувалися групи пролетарського мистецтва (у Німеччині, США, Франції й ін.). У Франції живопис розбудовувався в руслі художніх напрямків, які оформилися на початку ХХ ст., насамперед фовізма й кубізму (на виставках 20- 30-х рр. переважали саме ці роботи). В 20-ті рр. передвоєнні “бунтарі” стали метрами й почивали на лаврах. Вони крім Пікассо нічого сприймали й не сотворяли нічого неймовірного. Ці художники “просто” пишуть картини, знаючи, що їх куплять. Наприклад, милостивий живопис Матісса була гарна для знівеченої Європи. У житті мистецтва затверджується новий тип художника -- пристойно оплачуваного дизайнера-стиліста, що працює в промисловій фірмі або на підприємстві. Наприклад, колись бунтарське абстрактне мистецтво (раціоналістичні плини) у Франції знайшло своє застосування в архітектурі й художньої промисловості. У декоративних цілях різновиду абстрактного мистецтва використовували архітектори, мебельники, модельєри і т.д. Спробу зблизити абстрактне мистецтво з математикою й інженерією у своїх конструкціях зробили В. Татлин брати, що й покинули Росію, Антон Певзнер і Наум Габо. Прихильники конструкцій називали себе конструктивістами. Абстракціоністи претендували на абсолютну самостійність, на безроздільне панування в сучасному мистецтві, із цього приводу створювали мудрі теорії, які розуміли тільки вони. Абстрактне мистецтво виросло на базі кубізму після 1-й світової війни. На базі ж кубізму виник пуризм -- раціоналістичний плин, що пропонує в якості художнього символу машину, де немає нічого зайвого. Предмет повинен зображуватися скупими схематичними засобами. У живописі найбільшим представником пуризму був Фернан Леже (1881--1955), що раніше примикав до кубістів. Місто і його мешканці -- основна тема його картин. Помітну лепту в абстрактне мистецтво внесла функціоналістська архітектурна й художньо-промислова школа “Баухауз”, створена в Німеччині в 1919 р. У ній працювали художник з різних форм абстракціонізму -- від раціоналістичного геометрізма Лазаря Лисицкого до містичного ірраціоналізму В. Кандинского й П. Клеї. Значний вплив на французьку культуру 20- 30-х рр. виявив сюрреалізм -- мистецтво “надреального” миру, тісно пов'язане з теорією психоаналізу З. Фрейда. Апелюючи до патологічної свідомості й підсвідомості (снам, галюцинаціям, бреду), сюрреалісти створили свою концепцію божевільного, абсурдного миру, де все вселяє замішання й страх. Сюрреалізм оформився в 1924 р., тоді з'явився перший маніфест сюрреалізму, написаний А. Бретоном, за ним пішли інші маніфести й виступу. (В 1928 р. Бретон видав книгу “Сюрреалізм і живопис”.) Сюрреалісти виступали під прапором революції й критики буржуазного суспільства. Сюрреалісти вважали, що мистецтво необхідно вивести з-під контролю розуму, інтелекту. “Не може бути реалізму в живописі... Можна писати гіпнотичні бачення”, -- проголошував А. Бретон. Сюрреалісти у своїх картинах змішували кошмарну, нерідко антигуманну фантастику з натуралізмом, залучали й неокласичні приймання, щоб додати кошмарам якусь піднесеність і багатозначність. Так, С. Дали в “Припиненні меблевого вигодовування” з'єднує виписаний фотографічно пейзаж і нереальний сюжет. Розквіт сюрреалізму пов'язаний з настроями занепокоєння, непевності в майбутньому під час погрози нової війни. На тлі загострення соціально-економічної обстановки оформляються демократичні організації діячів культури. В 1932 р. створюється “Асоціація революційних письменників і художників Франції”, вона видає журнал “Коммюн”. В 1935 р. у Парижу відбувся перший Міжнародний конгрес на захист культури.

А коли в Іспанії почалася громадянська війна, організований у Франції комітет захисту іспанської культури виступив із закликом допомогти іспанському народу. Передові письменники й художники Франції взяли активну участь в антифашистському русі, який привів до створення Народного фронту, завдяки якому у Франції не був зроблений фашистський переворот. В образотворчому мистецтві прогресивні тенденції проявлялися слабкіше, чим у літературі. Незважаючи на прогресивну цивільну позицію багатьох художників, у їхнім мистецтві майже не звучала суспільна проблематика. Виключенням є, мабуть, лише Пікассо. У графіку Пікассо, навпаки, взяв гору гуманістичний інтелектуальний початок. Його графічні роботи населені образами класичної міфології (“Скульптор і модель”, 1933, офорт із “Сюїти Воллара”). Ми бачимо, що творчість Пікассо дуже різнопланово, але поступово в нього уриваються грізні передчуття, на його полотнах стало з'являтися судорожне метання (“Плачуча жінка”, 1937). В 1937 р. він пише грандіозну трагічну композицію “Герника” (350х782) -- саму знамениту політичну картину ХХ ст. В 30-ті рр. демократичне мистецтво набирало сили, у нього вливаються художники республіканської Іспанії й англійські антифашисти, вони входили в “Міжнародну асоціацію художників”, засновану в Лондоні в 1933 р.

В Італії впливовим був напрямок неокласицизму, засноване на раціональних класичних канонах по враженнях від мистецтва Прадавнього Рима й Відродження, доведених до рівня дисципліни скупо відібраних об'ємних форм. У дусі цього мистецтва працювали Ф. Казорати, У. Оппи й П. Маруссинг -- членів групи “Новоченто”, що зародився в 1921- 1922 р. Поступово програма “Новоченто” стала носити догматичний характер, і їй стало надаватися значення національної художньої програми. Згодом група одержала підтримку фашистського режиму. Засобу неокласики були притягнуті для шовіністичної пропаганди гасел “величі Нації” і ідеалу “сильної особистості”. Режим надавав цьому руху національний характер, стимулював в 30-е рр. художників (А. Фуни, М. Сирони й ін.) на твір парадних демагогічних розписів, статуй і картин. У такій обстановці неокласицизм перетворився в псевдокласичне мистецтво з імперськими претензіями. Цьому офіційному напрямку протистояла група “Корренте”, сформована в Милане в 1938 р., у яку входили художники з антифашистськими переконаннями (Р. Биролли, Р. Гуттузо, Г. Мукки й ін.) і створювали мистецтво Опору. Неокласичне мистецтво довелося по смакові й фашистському режиму в Німеччині. Тут до цього стилю були додані національна романтика, грубий і примітивний натуралізм, культ “надлюдини” і агресивної варварської сили, у такому виді він відповідав вимогам фашистської пропаганди. Казенними художниками третього рейха були: скульптор А. Брекер, живописець І. Залигер і ін. У Німеччині 20-х рр. продовжували існувати відзвуки експресіонізму початку століття, у творчості різних художників і скульпторів. Слідом за різними авангардистськими хвилюваннями 20-х рр., у Німеччині відбувається масовий поворот до реальності до зображення предметного миру, цю нову хвилю умовно. Музичне мистецтво цього часу являло собою досить строкату й різноманітну картину. У ній були присутні авангардистські експерименти, початі ще на початку століття, політичні пісні, симфонічна музика, опери, оперети, мюзикли, у цей час народжується джаз. Зупинимося лише на деяких напрямках музичного мистецтва. Головна “хвороба” XX в. -- втрата позитивного ідеалу -- поширилася й на музику. У музичному мистецтві набагато яскравіше показані зразки зла й руйнування, чому образи добра й творення. Це відчувається у творчості різних композиторів: австрійця Густава Малера (вокальна симфонія “Пісня про землю”), німців Арнольда Шенберга, Альбана Берга ( експресіоністичними добутками вони виносять вирок дійсності). У пошуках позитивного ідеалу багато композиторів устали в ряди руху Народний фронт. Багато французькі, німецькі (Эйслер) і ін. композитори писали масові пісні. Тема патріотизму, протесту проти насильства й жорстокості звучить і в ораторії Артюра Онеггера “Жанна д'арк на багатті”. Деякі писали музику для люди, що музицирующих (Пауль Хиндемит) і пропагували музичну класику серед народних мас (Антон Веберн). Більшість же композиторів усе більше відривалися від масового слухача, надавалися писанню музики заради музики. Такі добутки, що виражають внутрішній мир композитора складною музичною мовою, були не доступні для розуміння. У цім руслі продовжувала свою роботу нова Віденська школа на чолі із Шенбергом, але із приходом фашизму, композитор емігрував у США в 1933 р. Шляху відновлення лежали через звертання до класичних сюжетів, стародавніх музичних форм (“Цар Эдип” залучив трьох композиторів Р. Леонквалло в 1920, І. Стравінського в 1927, Д. Энеску 1932) і фольклору (росіяни пісні Стравінського, іспанські пісні Мануэля де Фалья, сільські угорські наспіви Бартока). В 20-е рр. нова хвиля в музичному мистецтві Франції була пов'язана із творчістю знаменитої “Шістки”. У неї входили Л. Дюрей, Д. Мийо, А. Онеггер, Ж. Орик, Ф. Пуленк і Ж. Тайфер. Усіх цих музикантів поєднував головний творчий принцип: створювати добутку, позбавлені неправильного пафосу, близькі до повсякденного життя з усією її прозою й щоденністю.

Висновки

Катастрофічні наслідки першої світової війни, соціальних катакліз-мів, що настали за нею, докорінно вплинули на світогляд мільйонів людей усіх континентів планети, змінили психологію культуросприйняття не лише окремих індивідуумів, а й цілих соціальних прошарків суспільства. Загибель мільйонів людей, незліченних матеріальних і культурних цінностей підірвала віру в гармонію світовлаштування, спонукала до перегляду попередніх уявлень про призначення і критерії культури, духовності. Переглядала свої світоглядні, естетичні позиції і творча інтелігенція. У значної її частини переважаючим стало нігілістичне ставлення до всього, що більш-менш було пов'язано з універсальними людськими цінностями, до усталених норм і принципів культуротворчої діяльності. На передній план у культурному житті вийшли модерністські (авангардистські) течії, які, принаймні, так вважали, адекватно відтворювали загальні суперечності епохи, соціальну невлаштованість життя, хаотичне бродіння умів. Нове світосприйняття зумовлювало і пошуки нових художніх форм, здатних адекватно його втілити. Як художній метод модернізм (виник наприкінці XIX -- початку XX ст.) став свого роду запереченням традиційних норм творчості, це був принцип «навпаки» щодо реалізму. Модернізм «розклав» традиційний художній образ, абсолютизувавши його окремі елементи: зміст образу (натуралізм), його виразність (абстракціонізм), емоційну насиченість (експресіонізм), багатозначність, надприродність (сюрреалізм).

В узагальнюючому плані можна сказати, що в міжвоєнний період стверджувалась культура, орієнтована 'на глибини індивідуальної психології.

Список використаної літератури

1. Дмитриева Н.А. Краткая история искусства. (Страны Западной Европы XVII й XVII вв.) - М.: Искусство, 1991. - 455 с.

2. История эстетической мысли. В 6 т. - т. 2 - М.: Искусство, 1985. - 503 с.

3. Ренессанс. Барокко. Классицизм. Проблема стилей в заподноевропейском искусстве ХV-ХVІІ вв. - М.: Искусство, 1969. - 314 с.

4. Енциклопедія мистецтва. - М., 2000.

5. Виппер Б. Р. Статті про мистецтво. - М., 1990.

6. Українська та зарубіжна культура. - К., 2001.

7. Левчук Л. Т., Панченко В. І. , Шинкаренко О. В. та ін. Історія світової культури.- К.: Либідь,1994.

Размещено на Allbest.ru