Размещено на http://www.allbest.ru/

Літературно-мистецькі дискусії в Україні у 20-30 рр. двадцятого сторіччя

План

• Вступ
• 1. Українська радянська література 20-30-х рр.
• 2. Театр та драматургія у 20-х - 30-х роках ХХ століття
• 3. Інші мистецькі напрями 20-х - 30-х років ХХ століття
• Висновок
• Список використаних джерел
• Вступ
• Українська революція 1917 р., утворення Центральної Ради, проголошення Української Народної Республіки, боротьба за збереження української державності в 1917-1920 рр. привели до неабиякої активізації духовних сил українського суспільства.
• Російська революційна соціал-демократія впродовж 1917-1920 р., здійснюючи суспільно-політичні перетворення, виявила себе спадкоємницею імперського мислення, внаслідок чого Україна здобула статус, фактично рівнозначний культурній автономії в "єдиному і неподільному" просторі Радянської Федерації. Війна і революція не стали для України часом об'єднання українського народу, він залишився роз'єднаним у межах двох держав.
• Проте навіть за таких умов 20-ті роки стають часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед, збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р. більшовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого населення [10].
• Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувало її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею "мистецтва задля мистецтва". Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з них став вбачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу [10].
• Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям власної місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту [6].
• Це був час складних літературних процесів, формування національно-визвольного руху, патріотичного піднесення та осмислення політичних подій 1918-1920-х років, що й стали основними суспільними чинниками відповідних літературних процесів.

На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін в Україні після 1917 року з'явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Почасти таке розмаїття мистецького життя було пов'язане і з проблемою "вростання" інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання - "Літературно-критичний альманах" (до 1918 р.) і журнал "Музагет" (єдиний номер його вийшов 1919 p.), які присвячувалися наймодернішим творам. Деякий час виходили в Україні "Русь", "Родная земля", "Объединение" й інші видання, засновані літераторами й журналістами, які "емігрували" з охоплених революцією Москви та Петрограда і знайшли тимчасовий притулок у Києві, Харкові, Одесі, вони пропагували великодержавницькі й навіть монархічні ідеї. Водночас існує й багато видань, присвячених новій революційній літературі - журнали "Мистецтво" (1919-1920), "Шляхи мистецтва" (1921-1923), збірники та альманахи "Червоний вінок" (1919), "Гроно" (1920), "Жовтень" (1921), "Вир революції" (1921), "Буяння" (1921) тощо. Всі ці видання були, по суті, головною трибуною, де письменники могли реалізувати своє прагнення творити нову літературу рідною мовою.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок - своєрідних "громад", які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник "Плуг" - спілка селянських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову. Вона, звичайно, допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт". Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили [4].

Активними членами "Плугу" були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До "Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Свої твори ці письменники публікували в новозаснованих журналі "Плуг" (у 1925-1927 pp. виходив під назвою "Плужан"), альманахах "Плуг" і "Гарт" тощо. І плужани, й гартівці докладали багато зусиль до утворення своїх філій у різних містах республіки - в Одесі, Дніпропетровську, Харкові - і навіть за її межами. У Донбасі об'єднання пролетарських письменників називалося "Забой".

Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад. "Плуг", наприклад, плодив надмірний "масовізм" - залучення до письменницького об'єднання малообдарованих людей, заохочував мимоволі графоманів.

Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.

Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об'єднання літературних сил. Тим більше, що на чільне місце в літературі виходили високі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань - футуристи (які 1927 р. прибрали назву "Нова генерація"), неокласики, група "Ланка" (пізніше "Марс" - "Майстерня революційного слова"). Літератори - вихідці з окупованих Польщею західноукраїнських земель (Д. Загул, А. Турчинська, В. Бобинський, М. Кігура та ін.) утворюють групу "Західна Україна" (1926). Письменники-конструктивісти створюють групу "Авангард" [8].

Поряд із цими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників. У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і посещу світової та європейської літератури [3].

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства.

Літературне життя на Західноукраїнських землях У 20--30-х роках XX століття також характеризується різноманітністю угруповань, стильових течій, естетичних платформ. У Львові 1922 року виникла група "Митуса", куди увійшли Василь Бобинський, Олесь Бабій, Роман Купчинський, Юрій Шкру-Меляк, Левко Лепкий.

В естетичному плані вони стояли на засадах символізму. На поетику символізму орієнтувалися й представники групи "Логос" (1923--1931), що видавали журнали "Поступ" і "Дзвони". Існували об'єднання модерністів й авангардистів - "Листопад", "Дажбог", однойменний журнал останньої групи редагували поети Богданігор Антонич Та Богдан Кравців. Естетичну платформу виклав Антонич у статті "По цей бік барикади", проголосивши широкий діапазон художніх шукань [1].

"Празька школа" - так називають українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, що творили у Празі та Подєбрадах (Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Олег Ольжич, Олена Теліга, Галя Мазуренко, Оксана Лятуринська, Іван Ірлявськии Та інші). Свої твори вони друкували в журналі "Вісник" (1933-1939), який редагував Дмитро Донцов.

Значну роль у розвитку української літератури відіграли письменники, які мешкали у Варшаві. Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна 1929 року об'єдналися в групу "Танк", згодом до неї увійшли Леонід Мосендз, Павло Чирський, Павло Зайцев, Юрій Липа та інші.

В часи сталінізму близько 500 українських письменників було знищено в таборах. Тому літературно-мистецький рух 20-х - початку 30-х років, для якого характерне високе духовне піднесення, називають "Розстріляним відродженням".

Під сумнів ставилася доцільність класичних літературних жанрів, існували теорії відмирання роману, лірики, трагедії, комедії як нібито "буржуазних" форм мистецтва. Поступово політика централізації літературного життя призвела до ліквідації творчих об'єднань і створення єдиної Спілки Письменників радянської України (1934). Творчість стала регламентованою, письменники оспівували "героїку" праці робітників і селян, показували їхнє "класове" чуття і ненависть до всього, що не сприймалося комуністичним режимом. Утверджували єдиний метод літератури - соціалістичний реалізм.

2. Театр та драматургія у 20-х - 30-х роках ХХ століття

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси - "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" - викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.

У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходом і Сходом. Якщо на межі століть галицькі видання відкривали свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20-30-ті роки східноукраїнська преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка "Західна Україна" з однойменним журналом, яку після повернення з Америки очолює Мирослав Ірчан. Імена Ярослава Гала-на, Степана Тудора, Петра Козланкжа, Ярослава Кондри, Олександра Гаврилюка, Василя Бобринського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошуки західноукраїнських авторів.

Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки "три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія", "Ротації". Творчість Б.І. Антонича співзвучна з поезією П. Тичини.

На розвитку театрального мистецтва 20-30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним відродженням".

Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр". Державний драматичний театр очолювали Олександр Загаров і В. Кривецький, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка [9].

Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з побутової, історичної й класичної тематики.

У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання - модерний український театр "Березіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру.

Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал.

Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т.Г. Шевченка [8].

У 1926-1933 pp. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О. Добровольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модернізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу.

У 1934 р. театр "Березіль" перейменовано в театр ім. Т.Г. Шевченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася трагічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соловецькому таборі особливого призначення.

Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст. [8].

3. Інші мистецькі напрями 20-х - 30-х років ХХ століття

У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематографу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля".

3. Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917 р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут - митці різних шкіл.

Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богомазов - художник-кубофутурист, автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав бачення авангардного мистецтва. К. Малевич - один із основоположників супрематизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах. Цікаво, що свій "Чорний квадрат" він характеризував як "живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближаючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з народним мистецтвом.

Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодного, який послідовно розробляв принципи сучасного українського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій давноруського іконопису [10].

Новий напрям монументального мистецтва XX ст. започаткував М. Бойчук, Цей напрям - так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольського періоду). В його творах присутня іконописна традиція ("Плач Ярославни").

Висновок

мистецтво україномовний література драматургія

20 - 30 роки XX ст. стали надзвичайно плідним періодом у розвитку вітчизняної культури. Духовне життя суспільства, відображало і стрімкі зміни, які відбулися у країни на рубежі двох століть, бурхливу політичну історію.

Головними складниками світогляду новітньої еліти й тематику її творчості складали бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти на хліб насущний. Але, працюючи "на грані", намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони наснажувались найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

У більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою "радянськістю" ховалися глибокі пошуки й запити.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє нам усю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур. Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х - на початку 30-х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Молоді митці, виховані в період національного пробудження початку ХХ ст. та національної революції 1917 року, перейняті енергією "вітаїстичних" осяянь, проголошуваних М. Хвильовим, спромоглися на небувалий розквіт жанрово-стильових структур літератури, розкривали кращі риси національної ментальності, надаючи їм нових якісних ознак. Подібні тенденції спостерігалися і в музиці, театрі, малярстві.

Список використаних джерел