Культура Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Утворення Київської Русі

2. Загальна характеристика соціально - економічного розвитку Київської Русі

3. Культура Київської Русі

Висновок

Використана література

київський русь мистецтво образотворчий

Вступ

Ми - українці і для нас важливо знати про наших предків, про народ який забезпечив нас всім що ми маємо зараз, про народ який забезпечив нас історичними пам'ятками.

Одним із найважливіших періодів в історії України є період Київської Русі. Київська Русь -- одна з могутніх держав Європи IX--XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими -- Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI--XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжя, Волзькій Болгарії, Хазарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також зайвий раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну державу.

1. Утворення Київської Русі

Походження Київської Русі - це одне із найзаплутаніших питань у вітчизняній історіографії, що зумовлено відсутністю достатньої джерельної бази, суперечливістю та неоднозначністю відомого історичного матеріалу.

Вперше до питання Русі звернувся літописець Нестор у своїй “Повісті минулих літ ” де привів бездоказову легенду про запрошення варягів на Русь. Середньовічні хроністи фундаторами Київської Русі вважали скіфів, сарматів, аланів та інших відомих їм народів східної Європи. В сучасній історичній науці існує декілька теорій походження Київської Русі, серед них найпоширенішою є норманська і антинорманська.

Норманська теорія.

У середині XVIII ст. німецькі історики Г.Байєр та Г.Міллер розробили так звану норманську теорію. Посилаючись на “Повість минулих літ ”, вони стверджували, що державність на землі Київської Русі принесли вихідці із Скандинавії - нормани, які вели активну військову, торгову й політичну діяльність. Нині норманістська теорія втрачає своє наукове значення.

Антинорманська теорія.

Започаткував цю теорію у XVIII ст. М.Ломоносов. Антинорманісти стверджують, що:

- східні слов'яни були в змозі самостійно утворити свою державу;

- що державність - це результат тривалого соціально-економічного, політичного, культурного розвитку, тобто вони мали всі необхідні внутрішні передумови;

- державотворчі процеси у східних слов'ян розпочалися ще до появи варягів;

- з'явившись на східнослов'янських землях, варяги переслідували свої власні інтереси: захоплення торговельних шляхів, обкладення даниною населення і т.п.

І норманісти, і антинорманісти посилаються на Лаврентіївський літописний список. При цьому більшість антинорманістів, як і всі норманісти, погоджуються на тому, що варяги і руси - скандинави.

Антинорманську теорію підтримували у свій час українські історики: М. Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалій та ін.

Довгий час протистояння норманської і антинорманської шкіл були деякою мірою зумовлені національною приналежністю їх прибічників та мало дещо заангажований характер. Впродовж ХІХ - першої половини ХХ ст. дискусії послідовників скандинавської і автохтонної концепцій походження Давньоруської держави втратили патріотичний підтекст, перемістившись у наукову площину. Проте з 40-х років ХХ століття у Радянському Союзі «варязька проблема» знову набула ідеологічного забарвлення, але це тривало тільки півсторіччя.

Компромісна (природно-історична) теорія.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі попередніх теорій визначає, що нормани протягом IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники інших слов'янських племен з Південної Прибалтики). Однак це не вони стали засновниками Київської Русі, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді, держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним і тривалим, його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II - поч.VII ст.)

Хозарська теорія.

Її автор професор Гарвардського університету О.Пріцак, який виводить коріння Київської держави з Хозарського каганату. На його думку, поляни були не слов'янами а різновидом хозар, а їхня київська гілка - спадкоємницею роду Кия, який заснував Київ у VIII ст. Однак, ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні пам'ятки хозарської культури в Києві зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Та все ж найбільше вчені схиляються до думки, що Київська Русь все ж таки утворилася завдяки слов'янам.

Слов'яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського походження. Індоєвропейці, широко розселившись по Європі і Азії, дали початок багатьом народам, у тому числі і слов'янам.

Як окрема етнічна спільність, слов'яни сформувалися на початок нашої ери Перші письмові згадки про слов'ян (венетів) зустрічаються у римських авторів І-ІІ ст. н. е. - Плінія, Тацита, Птоломея. На думку більшості вчених, батьківщина слов'ян охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли.

Звідси, в ІІ-УІІ ст. н. е. - в період Великого переселення народів - слов'яни широко розселилися у всіх напрямках. В результаті слов'янський етнос розпався на три гілки: західних слов'ян, південних слов'ян і східних слов'ян. Східні слов'яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії.

Західні слов'яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам.

Південні слов'яни - болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям.

Східні слов'яни - українцям, росіянам, білорусам.

З II ст. н. е. на території України між Дністром і Сіверським Дінцем розселилися племена антів, що входили до складу дніпро-дністровської групи черняхівської культури, добре дослідженої на сьогоднішній день.

Провідною галуззю економіки антів було сільське господарство. Поширилося орне землеробство, практикувалося двопілля, вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Анти не тільки забезпечили себе хлібом, а й вивозили зерно на зовнішні ринки. У всіх поселеннях знайдено залишки залізо - та бронзо плавильних майстерень.

Анти підтримували торговельні зв'язки з сусідами (скіфами, сарматами, готами та ін.), а також з провінціями Римської імперії.

Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общинного господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організації.

В IV ст. н. е. анти створили державне об'єднання (Антський союз) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче). Антський союз мав характер військової демократії. Проіснував до 7 ст. н. е. і розпався під ударами аварів.

Після його розпаду на території України, де розселилися східні слов'яни, утворилися окремі племінні об'єднання, розташування і назва яких відомі із літопису "Повість минулих літ": поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі.

У найбільш вигідному геополітичному положенні опинилися поляни, які проживали у Середньому Подніпров'ї: вони знаходилися майже в центрі східнослов'янських племен, на перехресті важливих торговельних шляхів. Саме поляни стали центром консолідації східнослов'янських земель, їх столицею був Київ, заснований, за даними археологів, у кін. V - першій пол. VI ст. н. е. За легендою, Київ заснували князь Кий, його брати Щек, Хорив і сестра Либідь.

Першими ж київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Дір і Аскольд.

За одними писемними відомостями, Аскольд і Дір були нащадками Кия, за іншими - дружинниками варязького князя Рюрика, який правив племенами ільменських словен у північних Новгородських землях. Як сповіщається в літописі, слов'янське населення запросило варязьких князів, аби ті забезпечили спокій в їхніх землях.

Саме Київське князівство стало територіальним, політичним, етнокультурним ядром, навколо якого згодом зросла Київська Русь.

2. Загальна характеристика соціально - економічного розвитку Київської Русі

Ранньофеодальний характер Київської Русі:

Київську Русь характеризують як ранньофеодальну державу: стрімка її феодалізація відбувалася при збереженні помітних залишків родоплемінного ладу. Серед них, перш за все, виділяються такі:

- збереження до XI ст. колективної власності на землю. (Індивідуальна земельна власність зародилася на Русі у другій пол. XI ст).

- збереження до X ст. (до адміністративної реформи Володимира Великого) племінних князівств;

- збереження таких форм родоплемінного ладу, як віче, народне ополчення.

Щоб зрозуміти, що являла собою Київська Русь, слід дати характеристику її економічного, соціального, політичного та етнічного устрою.

Економіка:

Загальновизнаним є той факт, що Русь мала розвинені для свого часу продуктивні сили і багату економіку.

Землеробство - провідна галузь, практикувалася 2-3 - пільна система. Основними зерновими культурами були жито, пшениця, просо, ячмінь, овес. Вирощували також бобові та технічні культури, городину. Із землеробських знарядь використовували переважно рало, плуг, соху.

Скотарство - набуло значного поширення, особливо в степовій зоні. Розводили велику і малу рогату худобу, коней, свиней, птахів.

Ремесло - існувало до 60 спеціальностей. Найважливішими його галузями були: чорна металургія, гончарство, ткацтво, ювелірне та деревообробне виробництво.

Торгівля-як внутрішня, так і зовнішня - мала велике значення в господарському житті. Експортували хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби. Імпортували тканини, вино, прянощі, вироби мистецтва і т.п. У X ст., з часів Володимира Великого, з'явилася власна монета - злотники й срібляники. З XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня - злиток срібла різної ваги (до 200 г).

Допоміжні галузі - мисливство, рибальство, бджільництво, бортництво.

Соціальна структура:

Суспільство Київської Русі еволюціонувало у напрямку до ранньофеодального, у зв'язку з чим відбувалися відповідні зміни в його соціальній структурі.

У соціальній структурі давньоруського суспільства XI ст. можна виділити такі основні групи населення:

Князі (представники правлячої та племінних династій), бояри (місцеві родовиті землевласники) та князівські дружинники. Володіли князівствами та місцевими вотчинами.

Основна група - селянство (смерди), які спочатку були вільними і економічно самостійними, але поступово потрапляли в економічну залежність від князів і бояр: платили їм данину, виконували примусові роботи.

"Холопи " - раби - використовувалися в домашньому господарстві.

Міщанство - складало багато - чисельну верству. За приблизними розрахунками, у містах проживало до 15% усього населення. Найбільшими містами були Київ (до 50 тис. чоловік) і Новгород (до ЗО тис. чоловік).

Духовенство - формується з прийняттям християнства.

Посилення експлуатації панівною верхівкою безпосередніх виробників у містах і селах викликало опір народних мас, що часто виявлялося у формі збройних повстань. Повстання охоплювали чималу територію Київської Русі, і в них брали участь різні прошарки населення. Помітним виявом народного руху, зокрема, було повстання 1113 р. у Києві. Повстання киян спричинилося невдоволенням політикою великого князя Святополка Ізяславовича, за правління якого Південна Русь зазнала численних братовбивчих міжусобних війн, що призводили до голоду й зубожіння трудового люду. Так, в результаті гострих сутичок правлячої династії з феодалами Галицької землі до Києва припинилися поставки солі. З цієї обставини швидко скористалися місцеві лихварі й сам князь, монополізувавши торгівлю сіллю. Вістря народного гніву було спрямовано не тільки проти безпосередніх торговців - спекулянтів, але й проти князівської адміністрації, світських та церковних феодалів. Повстанці розгромили і пограбували двір київського тисяцького Путяти й збиралися вчинити напад на будинки інших феодалів та монастирі. Побоюючись розростання конфлікту, київські "мостиві мужі" звертаються до переяславського князя Володимира Мономаха з проханням посісти великокнязівський стіл і вгамувати повстання в Києві.

Форма правління:

Київська Русь була ранньофеодальною монархією: київський князь зосереджував у своїх руках усю адміністративну, воєнну, судову владу і управляв державою за допомогою найближчого оточення - особистої дружини, удільних князів (управляли підлеглими їм князівствами), намісників (управляли невеликими містами).

Віче існувало як орган місцевого самоуправління.

Територіально-політичний устрій:

Територіальне Київська Русь не була єдиною і монолітною державою. Вона складалася приблизно з 15 удільних князівств, які характеризувалися значною самостійністю у внутрішньому житті. В оцінках територіально-політичного устрою Давньоруської держави існують розбіжності, її називають і конфедерацією, і співдружністю князівств. До адміністративної реформи Володимира Великого (близько 988 р) влада в удільних князівствах належала місцевим племінним династіям, які протистояли київському князю в його прагненні об'єднати під своєю владою племінні князівства. Володимир же замінив племінних вождів своїми синами (а їх він мав 12), вірними боярами, зміцнивши тим самим владу київського князя. Радянські історики пропагували теорію, згідно з якою в Київській Русі сформувалася єдина давньоруська народність (спільна літературна мова, культура психічний склад), з якої після розпаду Київської держави, з часом, утворилося три народи -український, російський і білоруський. Ця теорія була створена на догоду радянській ідеології і не має під собою належних підстав. Єдиної давньоруської народності не було, вона не могла скластися ні до утворення Київської Русі, ні в період її існування. Чому? По-перше, до об'єднання в одну державу східнослов'янські племена існували самостійно, вони знаходилися в різних природних умовах і відчували впливи з боку різних етносів. По-друге, в період Київської Русі, в умовах панування натурального господарства, були відсутні необхідні тісні контакти між населенням великої території держави.

3. Культура Київської Русі

У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа -- самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності. Також часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення.

Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки зрубних будівель. Окремі з них -- справжні шедеври народної архітектури. Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в писемних джерелах під назвою "хороми". У великих містах князівсько-боярські і купецькі "хороми" мали два і більше поверхи. Житло бідноти -- однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст -- кліті, заборола, башти, а також церкви, храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею 1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійською культурою обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Довгий час вважалося, що першою кам'яною спорудою була Десятинна церква (989--996 рр.). Проте аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю думку. Перші кам'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і успадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Десятинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її "Мраморяною". Перший кам'яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння, поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі "міста Ярослава" у Києві. На цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури, як Софіївський собор (1037 р.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм -- все це вражало пишнотою. За прикладом Софії Київської зводились однойменні собори (1045--1050 рр.) у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярослава Мудрого Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною церквою.

У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в багатьох давньоруських містах. У цей час засновуються монастирі й саме в них зводяться нові кам'яні храми. У Києві -- це собори Дмитрівського, Михайлівського, Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Першим взірцем монастирського храму був Успенський храм Печерського монастиря (1078), будували його грецькі майстри. Володимир Мономах побудував схожий храм у Ростові. У Києві близький до Успенського був Михайлівський Золотоверхий храм (1108р.).

У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Київська, Чернігівська і Переяславська архітектурні школи. Характерними пам'ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.), Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі; Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у Чернігові. Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітектура Володимира-Волинського з відомим Успенським (Мстиславовим) собором 1160р. Також центром архітектури княжої Русі був древній Галич.

Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сірого вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив білокамінний Успенський собор (1157р.). Під час розкопок у Галичі знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до наших днів, церква св. Пантелеймона (1200р.), і на ній бачимо впливи романської архітектури сусідніх країн (Польщі, Моравії і Угорщини). Літопис свідчить, що в Холмі місцевим зодчим і різьбярем Авдієм була зведена церква св. Іоанна. її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий розпис, позолота, вставлені вітражі.

Крім Холма, традиції галицької білокам'яної архітектури розвинулися у Львові, де в кінці XIII ст. і на початку XIV ст. було збудовано церкви св. Онуфрія, св. П'ятниць і св. Миколая.

Наприкінці XII -- поч. XIII ст. монументальна архітектура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм.

У Києві та на Київщині були зведені храми -- Трьохсвятительський (1189р.), св. Василія (1190р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) у Білгороді. Деякі з них, на думку дослідників, побудував київський архітектор Петро Милоніг. Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився у П'ятницькій церкві (поч. XIII ст.), що в Чернігові.

У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значного розквіту набуває монументально-декоративний живопис. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.

З середини XII ст. в самостійних князівствах -- Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському -- створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку.

Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона "Ярославська оранта" -- одна із найдавніших, присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони "Георгія-воїна", "Дмитра Солунського", "Архангела", або "Ангела-Золоте Волосся". У цей період з'являються ікони із зображенням перших руських святих -- Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона "Волинської Богоматері" (ХІП ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали "Ізборник" 1073 р., "Трірський псалтир" (1078--1087 рр.). На думку дослідників, мініатюри "Трірського псалтиря" виконано у Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю відзначаються мініатюри "Різдва Христового", "Розп'яття", "Христос на троні", "Богоматір на троні".

Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські "зміївники", лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю, вироби художнього ремесла Русі, шо у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30-40 роках ХІ ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму.

Наступне новаторство - сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер'єру. Для візантійських храмів типовим було сполучення мармурового облицювання стін з мозаїками.

Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику, до яких належить композиція “Сім'я Ярослава Мудрого '', а також розписи в північній і південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала під час богослужіння.

Осібним видом мистецтва Київського Русі була книжкова мініатюра. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було привозити з Візантії, то книги треба було або перекладати, або писати місцевою мовою. Книжкова мініатюра (хоч вона часто мала перед собою візантійський оригінал) виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками.

Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з іншими народами.

З художніх ремесел найвідоміша метало пластика, інші ж - кісткорізьбляне, деревообробне, ткацьке - відомі менше. Майстри працювали на замовлення князів та бояр, а часом і широкого загалу, створюючи коштовні й високохудожні вироби.

Внесок Київської Русі у розвиток культури

Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов'ян, протягом IX--XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про їх самобутність і спростовують тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо були популярними серед вчених в XIX і на початку XX ст.

Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю писемних пам'яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській. За Володимира і Ярослава працювали школи. Народилася і утвердилася любов до книги, утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення книги. Утворюються бібліотеки -- перша з них була при Софійському соборі у Києві. Київські князі були високоосвіченими людьми -- "книголюбцями". Так, Ярослав Мудрий, за свідченням літописця, "почитая часто в день й в нощи", був палким прихильником книги. На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна література. На жаль, до наших днів дійшло мало світських творів, але "Слово про Ігорів похід" серед них посідає чільне місце. Один із найвизначніших світських творів періоду Київської Русі -- це "Поучение" дітям Володимира Мономаха, в якому він закликає їх до миру і злагоди та подає ідеалізований образ політика, державного діяча, воїна.

Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває специфіку мислення і мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут образи богатирів -- це уособлення патріотизму і мужності, героїки і безмежної відданості Батьківщині.

Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев'яна архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна церква. Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П'ятниці на торгу в Чернігові, а також собори у Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах.

Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота: намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та ін.

Культурі Київської Русі притаманні також спільні риси в різних галузях духовної і матеріальної культури -- житті, одязі, речах побуту, декоративно-прикладному мистецтві, обрядовості, усній народній творчості, що на сьогодні являє для нас єдину спільність -- культуру Київської Русі.

Висновок

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала важливу роль в історії східнослов'янських народів. Утворення Давньоруської держави поліпшило суспільно-політичний, економічний і культурний розвиток слов'ян. Київська Русь мала важливе значення на міжнародній арені. Також прославилася своєю військовою могутністю, успішно протистояла нападу кочівників. Русь захищала західноєвропейську цивілізацію зі сходу.

Давньоруська держава мала високий економічний рівень розвитку. Важливу роль на Русі відігравало скотарство та землеробство, також розвивалося ремесло. Культура Київської Русі була духовно і матеріально багатою, навіть деякі традиції виявилися настільки міцними, що дійшли до сьогодні.

Основою культури Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен.

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва.

Використана література

1. Грушевський М.С. Історія України-Руси; К. "Наукова думка", 1991.

2. Дорошенко Д.І. Нарис історії України; К. "Глобус", 1991.

3. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. К., 1992.

4. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. К., 2001.

5. Крип'якевич І. Історія української культури. К., 1999.

6. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005.

7. “Мистецтво. Книга для читання з історії живопису, скульптури, архітектури. ” М. 1961.

8. Матеріали Internet: http:// uk.wikipedia.org.

Размещено на Allbest.ru