Національно-культурні процеси в сучасному українському суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Національно-культурні процеси в сучасному українському суспільстві

План

національний культура ідея україна

Вступ

1. Основні тенденції розвитку культури

2. Культурні процеси в сучасній Україні

2.1 Освіта

2.2 Література

2.3 Театр

2.4 Кіно

2.5 Музика

2.6 Мистецтво загалом

3. Національні ідеї і розвиток культури

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Утворення власної національної держави в Україні має створити належні умови для реалізації всіх класичних фаз і новоутворених підфаз чи підетапів національного відродження. Для України процеси національного відродження не можуть вважатися завершеними із досягненням основної мети, в повному обсязі, що і відрізняє українську ситуацію у галузі відродження від аналогічних процесів у багатьох наших сусідів.

Проблемність забезпечення цілісності процесу культурного саморозвитку в Україні полягає також у тому, що нині близько половини українського етнічного соціуму живе за межами Батьківщини. Як наслідок в українській культурі утворилися дві паралельні течії: одна - в Україні, друга - за кордоном, які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічними бар'єрами.

До того ж, тоталітарна політика десятиліттями запроваджувала модель уніфікованої, усередненої культури, нівелюючи унікальність національних культурних традицій, у результаті чого в радянському суспільстві виник химеризований соціальний прошарок, відірваний від культурної традиції, який тепер агресивно насаджує в українському мовно-культурному просторі оту уніфіковану модель “русскоязычной общепонятности”.

Нині національний культурний процес, аби зберегти свою духовну сутність, має убезпечувати себе також від глобальної квазікультури, в якій діють свої тенденції й механізми нівелювання національних культур, спрощення їх до стереотипів космополітичної, комерціалізованої ерзацкультури споживацтва. Аби протидіяти цьому, необхідний державний ресурс і правовий регулятивний механізм забезпечення подальшого повноцінного функціонування національної культури як духовної системи самоорганізації, самовідтворення й самореалізації українського соціуму в усій його неповторності.

1. Основні тенденції розвитку культури

Новий етап у розвитку української культури пов'язаний зі створенням у 1991 р. незалежної держави Україна. У розвитку національної культури намітилися нові тенденції, відкрилися якісно нові перспективи. Конституція України (1996 р.) закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена в розвитку національної культури. Саме на культуру покладається вирішення таких проблем, як інтеграція суспільства, його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне самовідтворення та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала б незворотність процесу державотворення.

Провідною тенденцією розвитку культури стало засвоєння величезної національно-культурної спадщини, що є фундаментом будівництва сучасної української культури. В контекст сучасної української культури увійшли твори таких велетнів української духовності, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, творчість великої плеяди митців українського відродження XX століття. Слід додати і опубліковані лише тепер раніше написані "в шухляду" твори радянського часу, а також численний доробок української діаспори. Останніми роками опубліковано численні джерела, монографії, наукові праці з української культури, нині виходить друком фундаментальна п'ятитомна праця вчених НАН України "Історія української культури".

Культурна спадщина і пам'ять повертаються до нас і у відроджених з руїн і забуття історико-культурних пам'ятках, зокрема таких всесвітньо відомих, як Михайлівський золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Богородиці Пирогощі на Подолі, Густинський монастир, Петропавлівський монастир у Глухові. Відновлюються численні скульптурні пам'ятки минулого, зводяться нові на честь видатних діячів нашої історії. У Києві - це пам'ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, комплекс споруд на Майдані Незалежності. Повертаються історичні назви селищам і місцевостям, вулицям, розпочато копітку роботу пареституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури, що з різних причин опинилися за кордоном.

Розвиток культури неминуче пов'язаний з її матеріальним станом. Нині представники влади констатують, що нагальні потреби культури фінансуються з держбюджету лише на третину від необхідного. Розв'язання ж цієї проблеми лежить насамперед через ефективне реформування економіки, вдосконалення податкової системи. У найбільш тяжкому становищі опинилися український кінематограф, книговидання, бібліотеки, народні виконавські колективи, заклади культури у провінції - тобто ті, що потребують державної підтримки і значних капіталовкладень.

Негативною є тенденція різкого зростання комерціалізації частини культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах рийку, створюють комерційно виграшні, але низькопробні, розраховані на невибагливий смак культурні проекти. Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом та шпальтами газет практикують показ відвертого кітчу, антикультури, насаджують низькі культурні стереотипи [3, c. 47-48].

Найбільш ефективним способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура - найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації. Здійснення цього завдання потребує долучення щонайширшого і різноманітного спектру культурних надбань як України, так і світу, піднесення на рівень світових стандартів системи виховання та освіти, ролі інтелігенції в суспільстві та її соціального статусу.

Нині, як ніколи раніше, Україна має можливість скористатися кращим світовим досвідом з вирішення соціально-культурних проблем. Тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв'язків є однією з найхарактерніших ознак часу. У роки незалежності Україна підписала угоду про культурну співпрацю з урядами більше як 60 країн світу, із сотнями громадських культурних установ та фондів. Культурними акціями світового масштабу стали міжнародні конкурси артистів балету ім. С. Лифаря, що проводяться в Києві з 1994 p., міжнародний фестиваль сучасної музики "Таврійські ігри", міжнародний конкурс молодих виконавців класичної музики "Володимир Крайнев запрошує".

Величезний успіх у багатьох країнах світу мала виставка "Золото степів України", у США тріумфально пройшла виставка мозаїк Київської Софії та Михайлівського монастиря під назвою "Слава Візантії". Зміцненню міжнародного авторитету України сприяють також численні виступи за кордоном українських виконавських колективів, експозиції художників, виставки творів з колекцій провідних музеїв. Однак потенціал України як однієї з найбільших країн Європи у сфері культурної співпраці з іншими народами ще далеко не вичерпаний.

Суперечливі, іноді протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття - характерна ознака перехідного суспільства, культура якого протягом майже всього XX ст. перебувала в полоні тоталітаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, кожного громадянина. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є як могутній культурний потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, так і життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.

Першорядними засадами національної культурної політики має стати:

- визнання культури головним чинником збереження самобутності й самовідтворення української нації та забезпечення самоцінності й незалежності її саморозвитку;

- підвищення духовної ролі культури як головного чинника націєтворення у гуманітарній, науково-технічній, виробничій галузях, культивація національних духовних цінностей в усіх сферах суспільного життя [5, c. 86-88].

Визначальним дієвим чинником національної культурної політики України має бути українська загальнонаціональна ідеологія, сформована на традиційних духовних засадах. Необхідність української загальнонаціональної ідеології як системи духовно-соціальних орієнтирів і суспільно-правових норм для забезпечення стабільності, послідовності процесу націєтворення й державотворення - цілком очевидна. Тільки завдяки духовно-моральному ціннісному осердю національної ідеології, що є джерелом життєвої сили нації, можливо досягти консолідації українського громадянського суспільства і його спільних солідарних дій у творенні національної держави.

На основі духовної традиції Українського світу маємо виробити стратегію культурного саморозвитку українського соціуму й відновити цілісну систему української національної культури, яка забезпечує формування єдиного духовно-інтелектуального, інформаційно-енергетичного поля, в якому людина самореалізується на особистісному й суспільному рівнях.

Національна стратегія культурного саморозвитку має забезпечити долучення до української культурної спадщини й до всеукраїнського процесу культуротворення тієї частини української людності, яка перебувала за кордоном і була відгороджена від материкового мовно-культурного простору стіною ізоляції. При цьому слід зважати на той позитив, що закордонні українці, завдяки своїй інтегрованості у світ, помітно поширили у світовому культурному просторі духовно-інтелектуальні набутки української культури, і той цивілізаційний внесок багатьох поколінь українців ще належить осмислити й поцінувати. Активне залучення української закордонної культури до процесу націотворення уможливлюється введенням її інформаційно-енергетичного ресурсу в єдине українське національне духовно-інтелектуальне поле.

Українська держава має взяти під свій патронат усі культурні ініціативи українських закордонних громад, долучаючи їх до єдиного процесу українського культуротворення. Водночас закордонні українські громади зобов'язані самі долучатися до формування питомого інформаційно-культурного простору й поширювати українські культурні набутки в країнах свого оселення, сприяючи тим самим гідному утвердженню України у світі [6, c. 172-173].

2. Культурні процеси в сучасній Україні

2.1 Освіта

Великої шкоди було завдано національній школі у процесі русифікації освіти. В Україні помітно зменшувалась кількість шкіл з українською мовою навчання. Верховна Рада прийняла в 1989 р. "Закон про мови в Українській РСР", яким українська мова оголошувалася державною. Лише з цього часу в Україні наново відкриваються сотні шкіл з українською мовою навчання, організовуються тисячі україномовних класів у школах з російською мовою навчання. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, збільшується з 43,5 до 68 %.

У травні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про освіту", що визначив школу як основу духовного, соціального, економічного, культурного розвитку суспільства і держави. Освіта в Україні, наголошувалося в ньому, ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народами. Закон вніс кардинальні зміни в систему освіти, вона стала більш гнучкою та різноманітною. Поряд з класичною середньою школою з'явилася значна кількість ліцеїв, гімназій, коледжів. Ці заклади збагатили навчальний і виховний процес учнів, сприяли поглибленому розвитку їх здібностей. Зроблено певні кроки у справі гуманізації освіти. Значно поглибилось вивчення української історії, літератури, географії, народознавства, інших суспільних наук.

2.2 Література

Процеси оновлення суспільства широко охопили, насамперед, літературу. Письменники звільняються від догматів комуністичної ідеології. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів, історичних подій. Сьогодні перше місце посіла публіцистика, яка висвітлює політичні процеси і зміни, що відбуваються в суспільстві. Доречно відзначити наповнену високим громадянським пафосом творчість О. Гончара, І. Драча, Д. Павличка, П. Мовчана, В. Яворівського, І. Дзюби, Р. Лубківського, Р. Іваничука, О. Сизоненка, О. Мусієнка, Ю. Щербака, П. Осадчука та ін. Багато хто з них сьогодні перо письменника замінив на політичну діяльність, вони займають високі державні, партійні, дипломатичні посади, є народними депутатами, що істотно позначається на їх активній творчій праці.

Вагомий внесок у відтворення історичної пам'яті та повернення забутих імен діячів культури і мистецтва зробили Спілка письменників України та її друковані органи: газета "Літературна Україна", часопис "Вітчизна", "Жовтень" (з 1990 р. -- "Дзвін"), "Київ", "Прапор" (з 1991 р. -- "Березіль"), "Дніпро", "Всесвіт", академічні журнали "Радянське літературознавство" (з 1990 р. -- "Слово і час"), "Український історичний журнал", "Народна творчість і етнографія", тижневик "Україна" та щоквартальник "Пам'ятки України".

Завдяки цим виданням почали повертатися в українську літературу раніше заборонені імена письменників та їх твори, твори мистецтва, творчість митців діаспори, історичні дослідження. Так, зокрема газета "Літературна Україна" відкрила рубрику "Сторінки призабутої спадщини". З'явилися нові розвідки, були опубліковані твори Б. Лепкого, Г. Чупринки, М. Зерова, М. Куліша, В. Винниченка, М. Драй-Хмари, П. Савченка, Г. Михайличенка, В. Симоненка, В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка та ін. Тижневик "Україна" почав друкувати мистецтвознавчі розвідки про твори М. Бойчука та його школи, висвітлювати творчість таких художників, як Н. Онацький, О. Заливаха, І. Марчук, А. Антонюк, Ф. Гуменюк, які замовчувалися за часів застою.

Велику справу зробив журнал "Пам'ятки України", започаткувавши рубрику, в якій наводилися бібліографічні матеріали про незаслужено забутих українських краєзнавців, проблемні статті істориків М. Брайчевського, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Ф. Шевченка. Часопис "Жовтень" ("Дзвін") у 1988 р. розпочав публікацію тритомної праці Д. Яворницького "Історія запорозьких козаків". Для українського народу відкрилися незнані досі твори письменників української діаспори Є. Маланюка, Т. Осьмачки, І. Багряного, І. Салічука, І. Костюка, поетів-борців, які загинули у боротьбі з фашизмом, -- О. Теліги, О. Ольжича (Кандиби).

У 1988 р. часопис "Київ" започаткував публікацію "Споминів" видатного українського історика М. Грушевського, а утворена згодом Археологічна комісія при АН УРСР почала готувати видання капітальної праці вченого -- його багатотомної "Історії України-Руси".

У цей час побачили світ твори українських письменників: поезія Ліни Костенко, поема "Чорнобильська мадонна" І. Драча, документальна повість "Чорнобиль" Ю. Щербака, публіцистика І. Дзюби, низка творів В. Шевчука, Є. Гуцала, М. Вінграновського, В. Дрозда, Р. Федоріва, Р. Іваничука, М. Руденка та ін.

У 1992 р. Кабінет Міністрів України затвердив новий склад Комітету з присудження держаних премій ім. Т. Шевченка. На відміну від попереднього, куди входили переважно компартійні функціонери, до нього увійшли провідні діячі культури О. Гончар (голова), Ю. Мушкетик, І. Драч, А. Мокренко та ін. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної Україні стали в'язень сталінських концтаборів Б. Антоненко-Давидович (посмертно), видатний письменник-емігрант, автор першого у світі широкомасштабного роману про злочини тоталітаризму "Сад Гетсиманський" І. Багряний (посмертно), дисиденти І. Калинець, Т. Мельничук, а також П. Мовчан, Р. Лубківський, публіцист С. Колесник, літературознавець М. Жулинський та ін.

2.3 Театр

Багато складних проблем постало перед українським театральним мистецтвом. Незалежна Україна дістала у спадок значну частину зросійщених театрів. Більшість музично-драматичних театрів Сходу і Півдня України були двомовними, однак частка українського репертуару була незначною. Після скасування цензурних обмежень провідні драматичні театри -- Київський ім. І. Франка та Львівський ім. М. Заньковецької -- здійснили низку талановитих постановок, які увійдуть до скарбниці театрального мистецтва. Стають україномовними багато обласних театрів.

Розвиток театрального мистецтва у другій половині 80 -- на початку 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як Р. Віктюк, І. Борис, С. Данченко, С. Моисеев, В. Петров та ін. Світове визнання і славу здобув Р. Віктюк, на думку діячів театру, він як режисер-новатор визначив театральну естетику XX ст.

У театрах опери і балету також відбуваються зміни. Так, починаючи з 1991 р. на базі Львівського державного театру опери і балету ім. І. Франка проводяться раз на три роки міжнародні конкурси співаків імені Соломії Крушельницької. В конкурсі беруть участь провідні співаки не лише України, а й багатьох зарубіжних країн, що важливо і престижно для пропаганди музичного мистецтва України. Лише в січні 2000 р. балетний колектив Національної опери України показав дві прем'єри -- балети "Вікінги" видатного сучасного українського композитора Є. Станковича і "Жар-птиця" класика музичної культури XX ст. І. Стравинського, українця за походженням. Проте, як зазначалося на засіданні колегії Міністерства, падіння престижу професії актора, режисера та інших пов'язане з вкрай низькою заробітною платою, соціальною незахищеністю та побутовою невлаштованістю їх представників.

2.4 Кіно

Відбуваються зміни в українському кіно. Розпочато підготовку режисерів і сценаристів. Створюються україномовні фільми. Наприкінці 80 -- на початку 90-х років в Україні були створені фільми, які здобули широке визнання. Серед них "Лебедине озеро. Зона" С. Параджанова та Ю. Іллєнка, "Голод-33" О. Янчука. Фільм "Лебедине озеро. Зона" в 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди престижного кінофестивалю в Каннах.

У 1991 р. постановою Кабінету Міністрів України було створено Державний фонд української кінематографії, керівником якого призначено відомого кінорежисера Ю. Іллєнка. Цього ж року у Чернівцях відбувся перший Всеукраїнський кінофестиваль, присвячений пам'яті І. Миколайчука. На ньому демонструвалося 20 документальних, науково-популярних та анімаційних фільмів, серед яких "Танго смерті" О. Муравйова, "Кому вгору -- кому вниз" С. Клименка, "Козаки йдуть" С. Омельчука, "Ізгой" В. Савельева. Головний приз одержав фільм "Голод-33", який створив на студії ім. О. Довженка режисер О. Янчук. Високу оцінку і призи на фестивалі здобули фільми "Українці: Віра" режисера В. Шматолохи (Київнаукфільм), анімаційний "Страшна помста" режисера М. Титова, художника Н. Гузь. Лауреатами фестивалю стали актори Б. Ступка, Є. Германова з Росії та Й. Поллаку з Ізраїлю.

Позитивним явищем в українському кінематографі стали багатосерійні фільми за творами класиків української літератури. Це, зокрема, "Сад Гетсиманський" за мотивами творів І. Багряного, "Пастка" -- І. Франка, "Царівна" -- О. Кобилянської. Схвально було сприйнято українським глядачем показ у 1997 р. багатосерійного телефільму "Роксолана". У 1994 р. кіностудія ім. О. Довженка одержала статус Національної.

Високу оцінку дістало українське кіно на міжнародній арені. На 36-му кінофестивалі у Сан-Ремо фільмові "Ізгой", створеному за мотивами повісті А. Дімарова, присуджено Гран-прі. Успішно представили своє мистецтво кінематографісти України в 1994 р. на кінофестивалі в угорському місті Дьордь. Це форум молодих митців, на якому було репрезентовано понад 100 фільмів з країн Східної Європи, США, Японії, Австрії. З 10 призів 4 отримали українські кінострічки: "Кордон на замку" (режисер С. Лисенко), "Хроніка повстання у Варшавському гетто" (режисер Й. Дулевська), "Портрет, пейзаж, натюрморт" (режисер С. Бусовський), "Спілка одноногих" (режисер О. Столяров).

Важливою подією стало створення Спілкою кінематографістів Асоціації молодих кінематографістів України (АМКУ).

2.5 Музика

Незважаючи на економічні труднощі, відроджується в Україні музична творчість, розвивається сучасна українська пісня. Плідно працюють композитори О. Білаш, І. Карабиць, 0. Морозов, А. Горчинський. Відбуваються пісенні фестивалі -- "Червона рута", "Пісенний вернісаж", "Таврійські ігри", "Золоті трембіти" та ін. Нові пісні дарують слухачам і глядачам О. Білозір, В. Білонож-ко, С. Ротару, Р. Кириченко, П. Дворський, В. Зінкевич, А. Кудлай, П. Зібров, Л. Сандулеса, Т. Повалій та інші майстри естрадного мистецтва. Поряд з прославленими і відомими широкому загалу співаками і виконавцями, лауреатами ставали маловідомі українському слухачеві В. Врадій, А. Миколайчук, Е. Драч, М. Бурмака, Т. Курчик, ансамблі "Млин" (Львів), "Заграва" (Коломия), "Кому вниз" (Київ). Абсолютним лауреатом "Червоної рути" став кобзар В. Жданкін -- за особливу глибину виконання, яскраво національну визначеність. Останнім часом прийшли молоді виконавці української естрадної пісні І. Білик, О. Пономарьов, Ю. Юрченко і багато інших.

Протягом 1999 р. у Національному палаці "Україна" відбувся Всеукраїнський огляд народної творчості, коли всі області держави представляли свої мистецькі колективи. На початку року відбувся традиційний фестиваль української сучасної естрадної пісні "Пісенний вернісаж-98", концерти солістів М. Стеф'юк, Р. Кириченко, В. Зінкевича, Національного ансамблю танцю ім. П. Вірського (керівник Я. Вантух), Національного хору ім. Г. Верьовки, Волинського народного хору, Буковинського гуцульського ансамблю пісні і танцю.

Слід зазначити, що через економічні труднощі молоді талановиті співаки змушені виступати на оперних сценах Нью-Йорка, Москви, Парижа, Риму, Відня та інших міст Європи, а не у себе вдома. Мало хто в Україні знає таких всесвітньо визнаних артистів, як В. Лук'янець, Н. Дацко, М. Загорулько, С. Магера, О. Бень, А. Шкарган, які виконують провідні партії в оперних театрах світу, є переможцями на престижних європейських конкурсах.

2.6 Мистецтво загалом

Незважаючи на мізерне фінансування з боку держави, українське мистецтво подекуди навіть нарощує свій потенціал. Так, у Полтаві в 1999 р. була відкрита галерея сучасного українського мистецтва, у Києві -- «Мистецький арсенал», у Запоріжжі створено муніципальний театр «Хортиця», у нові приміщення вселилися Київський дитячий музичний театр і Київський театр ляльок. Окремі театральні колективи набули статусу державних. Серед них Львівський театр «Воскресіння» і Молодіжний театр ім. Леся Курбаса. В Україні виникли й нові творчі колективи: симфонічний оркестр національної філармонії України, ансамбль «Київські солісти» під керівництвом Б. Которовича, камерний оркестр у Черкасах, камерний хор у Чернігові та ін. За роки незалежності зуміли утвердитися окремі недержавні театри та концертні групи. Серед них театри «Бенефіс» і «Театр зірок» у Києві, «Люди і ляльки» у Львові, діють 6 театрів опери та балету, 25 філармоній, понад 40 академічних музично-драматичних театрів. Щороку майже 20 млн глядачів відвідують понад 40 тис. вистав.

Українське мистецтво зробило крок назустріч міжнародному культурному співтовариству. Світового визнання досягли міжнародні конкурси ім. М. Лисенка, артистів балету ім. С. Лифаря, піаністів ім. В. Горовця, конкурс молодих виконавців ім. В. Крайнєва.

Українські митці беруть активну участь у багатьох масштабних культурних заходах, більшість яких перетворилися на традиційні. До таких належать Всеукраїнське шевченківське свято «В сім'ї вольній, новій», Всеукраїнський фестиваль популярної пісні «Пісенний вернісаж», театральні фестивалі «Золотий Лев» у Львові та «Херсонські ігри» в Севастополі, «Зірки світового балету», «Чумацький шлях», фестиваль національних культур «Всі ми діти твої, Україно», «Гуцульський фестиваль» та ін.

Високий рівень майстерності в 1990-х роках продемонстрували українські кінематографісти. Фільми українського виробництва знаходили підтримку й зацікавленість у глядачів. Серед них фільми Ю. Іллєнка «Лебедине озеро. Зона», К. Муратової «Три історії», «Другорядні люди», «Чеховські історії», В. Криштофовича «Приятель небіжчика», Г. Кохана «Тупик». Не байдужими залишили глядачів кінофільми на історичну тематику Ю. Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», М. Мащенка «Богдан Хмельницький».

У травні 2005 р. вперше в історії вітчизняного кіно український молодий і талановитий режисер Ігор Стрембіцький за короткометражний чорно- білий фільм «Подорожні» здобув Золоту пальмову гілку 58-го Каннського фестивалю. На 34-му кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму «Ізгой» режисера Володимира Савельєва було присуджено гран-прі. Незважаючи на окремі творчі здобутки, український кінематограф перебуває в глибокому занепаді.

Україна підтверджує свій мистецький авторитет й високою школою естрадного співу. Закономірною стала перемога співачки Руслами Лижичко на пісенному фестивалі «Євробачення-2004».

Разом із професійним мистецтвом багато уваги приділяється розвитку аматорського. Всеукраїнські огляди народної творчості сприяють зростанню виконавської майстерності, збагаченню репертуару, підняттю сценічної культури народних колективів.

Важливу роль у творчому становленні молоді відіграв Указ Президента України «Про надання державних стипендій найбільш обдарованим молодим митцям України». Згідно з цим указом, щорічно призначається 50 стипендій юним виконавцям, артистам, художникам. Стали популярними різноманітні конкурси юних виконавців, у Києві працює Дитяча академія мистецтв. Усе це стимулює творчу працю молоді й сприяє підготовці нових поколінь митців.

3. Національна ідея і розвиток культури

Культурна своєрідність національної спільноти є однією із складових підґрунтя для розвитку національної ідеї як політичної категорії, здатної об'єднувати людей задля досягнення спільної мети. Питання, яке актуалізувалося за останнє десятиліття, пов'язане, насамперед, з обґрунтуванням системи “світоглядних координат”, покликаних забезпечувати відповідну форму взаємодії всередині спільноти, народу, нації.

Не викликає сумніву той факт, що опертя на культурні принципи і традицію дозволяє виробити таку національну ідею, яка здатна до консолідації етнічної спільноти у її змаганні за національну довершеність, яка, в свою чергу, втілюється у самоусвідомленні нацією своєї самості в просторі політичного буття.

Як зазначав Деніел Белл, культура - це певною мірою система значень, яку витворює суспільство з метою формування та використання зв'язків зі світом. Аналіз ролі культури в націотворчому процесі змушував багатьох мислителів звертатися до питання про те, що є визначальним у формуванні тих соціальних зв'язків, на тлі яких формується культурна своєрідність нації. Так, наприклад, Л. Дойял і Я. Гоф відзначали, що в будь-якій культурі присутня головна потреба - потреба діяльності в межах суспільства, одним із показників єдності якого є єдність культурна. Ця діяльність спирається на певну парадигму ціннісного вибору, який формується протягом історії та зберігається традицією. Культурні цінності, що складають тканину культури, є водночас основою для створення механізмів регулювання людської діяльності. Не лише матеріальне та духовне виробництво, а й політичне життя вимагає звернення до проблеми цінностей у процесі формулювання ключових засад для аналізу поступу в розвитку спільноти, народу, нації. Соціально-психологічні реакції, які відбуваються під впливом зміни ціннісної парадигми, визначають форми поведінки людей. Конфлікт, який може виникати у представників політичної еліти між відповідальністю перед суспільством та вірністю світогляду й системі цінностей, також дається взнаки в періоди зміни ціннісної парадигми, коли ті чи інші культурні змісти набирають більшої ваги у порівнянні з попередніми етапами історичного розвитку. В українській історії така доля спіткала ідею національної держави, сформованої на принципі територіальної єдності (В. Липинський), ідею “свободи культуротворення” і ролі історичних студій у формуванні національно-свідомої громади (В. Петровський) та ін.

Вивчення історії дозволяє формувати усвідомлення власної унікальності, яке спирається на чітке протиставлення “свого-чужого” та обумовлює творення специфічної на ціональної ідеї. Душевні поривання без зв'язку з минулим прирікають людину на страждання та неспокій, які призводять особистість до трагедії. Саме тому безперервна тяглість історії та опертя на традиції дозволяє спільноті виробити механізм самозбереження. Наприклад, як справедливо зазначав Вадим Скуратівський, спадщина Давньої Русі ще й сьогодні дається взнаки, коли ми говоримо про своєрідну українську культуру та специфічні ознаки національної ідеї українського народу.

Творчість, яка є виразною ознакою культурного життя, стає засобом самопізнання та способом трансляції духовності, здійснюваних через посередництво талантів, є частиною спільноти та виразниками її своєрідності.

Ціла низка вітчизняних дослідників, які працювали як за кордоном, так і в межах самої України, наголошували на визначальній та провідній ролі еліти в процесі перетворення “етнографічної сировини” (за О. Бочковським) на довершену національну спільноту. Звертаючись до питання про вивчення специфіки українського етногенезу, більшість цих авторів твердила, що звернення до аналізу та усвідомлення історії й культури дозволяє наблизитися до визначення всієї повноти перетворення етносу в національну спільноту.

Про роль культуротворчої еліти в бутті національної спільноти писали також В. Старосольський, Л. Ребет. Ці мислителі наголошували на різних аспектах націогенези, але постійно підкреслювали, що жодна зі складових цього історичного процесу становлення нації не є визначальною і не виконує своєї функції щодо суспільства поза всією системою зв'язків. Культуротворча історія народу складається з формування та реалізації різних ідей в контексті її зв'язку з проблемами розвитку суспільства, яке здійснюється через багатовекторну взаємодію між особою та суспільством. В межах цієї взаємодії починають зароджуватись ознаки “відрубності”, яка знаходить втілення у кристалізації національної ідеї [1, c. 2-5].

Висновок

Складність сучасного періоду в історії України полягає у тому, що прагнення скористатися надбаннями політичних та соціальних наук натикається на суттєві перепони, спричинені наслідками історичного минулого. Відсутність тяглості у формуванні та трансляції культурних складових не дозволяє відповісти на запитання, як сприйматимуть та засвоюватимуть українську культуру, наприклад турок чи голландець, які схочуть стати частиною українського суспільства; чи їхні нащадки будуть уважати себе українцями турецького чи голландського походження і якщо так, то за якими ознаками. Усі ці запитання потребують детальнішого дослідження з метою використання їх вирішення у практичному житті українського суспільства.

Дослідження структури культури може бути проведено у відповідності до того, в яких сферах життєдіяльності вона втілюється. Різноманітні сфери життєдіяльності людської спільноти реалізуються у економічній, політичній, етичній, естетичній, релігійній діяльності. Структурні компоненти культури можуть аналізуватися у їхньому зв'язку із зазначеними сферами життєдіяльності, і тоді мова може йти про культуру політичну, релігійну культуру, мистецтво і т. ін. (Л. Губерський). На перших етапах становлення людської спільноти всі різновиди життєдіяльності існували синкретично, і тому культура вибудовувалася як цілісний феномен, у межах якого формулювалися цілі, визначалися інтереси, які з часом знаходили вираження у діяльності людей у процесі націогенезу.

Список використаної літератури

1. Капелюшний В. Процеси культурно-національного відродження України // Історія України. 2004. № 33-34. С. 2-7.

2. Кремень В. Становлення і розвиток політичної культури українського суспільства// Вісник Української академії державного управління при Президентові України. 1998. № 2. С. 4-6.

3. Обyшнuй М. І. Національний світогляд: фактори формування і розвитку // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, філософія. Політологія. Вип. 37. К., 2001. С. 47-48.

4. Рафальський О. Процеси культурної самоорганізації національних меншин в Україні: (Проблеми та перспективи) // Сучасність. 2001. № 3. С. 145 - 153.

5. Сенченко М. "Культурна революція" в Україні, або Управління деградацією // Дніпро. 2005. № 1-2. С. 85-132.

Размещено на Allbest.ru