Культура давніх слов'ян і антів

Рицарський кодекс знайшов відображення в рицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, рицар повинен дотримуватися правил "куртуазії". "Куртуазія", крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів рицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал.

По всій Європі розвивається і жанр рицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальне "рицарське" кохання, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи. Найбільш популярні сюжети - про рицарів "Круглого стола", про легендарного короля бриттів Артура, рицаря Ланселота, Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного рицаря.

7. Наука та освіта на Заході в середні віки

Освічених людей у середні віки було відносно небагато, і то, здебільшого, в монастирях.

Піднесення Європи, що почалося у X ст., спричинило потяг до знань і потребу в освічених людях. Освіта почала виходити за межі монастирів.

У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл. Нижчі школи існували при церквах, монастирях, даючи елементарні знання тим, хто бажав присвятити себе служінню Богові. Тут вивчали латинську мову, якою велося богослужіння, молитви і сам порядок богослужіння. Середні школи найчастіше виникали біля резиденцій єпископів. У них вивчали сім «вільних наук» -- граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію. Остання містила географію, астрологію, музику. Перші три науки складали «тривіум», наступні чотири -- «квадривіум».

Починаючи з XI ст., в Європі зароджуються вищі школи, що їх згодом назвали університетами (від лат. universitas -- сукупність). Така назва пояснюється тим, що перші університети були громадами, які об'єднували учителів і учнів (учні називали університет «альма матер» -- ласкава мати). Такі об'єднання мали свої чіткі правила поведінки, свою структуру і претендували на незалежність від влади міста, в якому знаходилися.

Перші подібні об'єднання виникли в італійських містах Саперно і Болонья, де вивчали медицину і римське право. Упродовж XII--XIII ст. кількість університетів постійно зростала. Найвідомішими були Паризький (Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в Англії), Саламанкський (в Іспанії) тощо. У 1500 р. в Європі нараховувалося 65 університетів.

Викладання в університетах велося латинською мовою. Це давало змогу студентам почати навчання в одному, а закінчувати в іншому закладі. Чіткого терміну навчання не було, тому окремі студенти вчилися досить довго. Студентів, які подорожували з одного університету до іншого, називали вагантами (бродягами). Основними формами навчання були лекції та диспути між професорами. Вивчення лише Святого Письма не задовольняло людей, які прагнули пізнати навколишній світ.

Одним із перших цікавість до природничих наук виявив професор Оксфордського університету, монах францисканського ордену Роджер Бекон. Він доводив, що знання можна отримати не в богословських суперечках, а тільки під час вивчення природи за допомогою дослідів. Бекон зробив чимало відкриттів. Особливого значення він надавав математиці, фізиці, хімії, намагався створити мікроскоп і телескоп, пояснив походження веселки. Вчений був переконаний, що можна побудувати саморухомі судна й візки, зробити апарати, які літали б у повітрі або рухалися морським дном.

Слава про його досягнення ширилася усією Європою. Заздрісники звинуватили дослідника у зв'язках із дияволом. Монаха кинули до в'язниці, де він провів 14 років і вийшов на волю лише перед смертю.

Але жага пізнання охоплювала чимраз ширші верстви суспільства. У Сицилійському королівстві, де тісно переплелися західноєвропейська та арабська культури, було перекладено численні природничі твори арабських і грецьких авторів. У славнозвісній медичній школі в Салерно розроблялися описи лікувальних якостей рослин, практичні рекомендації з протидій отруті, корисні настанови щодо підтримання здоров'я тощо.

Важливі практичні знання накопичували алхіміки та астрологи. Перші переймалися пошуками «філософського каменя», за допомогою якого звичайні метали можна було б перетворити на золото. Ці зусилля виявилися марними, але побіжно алхіміки вивчили властивості різних речовин, створили чимало приладів для дослідів тощо. Астрологи, які віщували долі людей за розташуванням небесних тіл, зробили багато відкриттів у царині астрономії.

Збагатилися й географічні знання європейців. Венеціанський купець Марко Поло здійснив подорож у Китай і Центральну Азію. Свої враження він описав у «Книзі», яка впродовж усього середньовіччя залишалася найулюбленішим чтивом європейців.

У XIV-XV ст. побачили світ чимало описів різних земель. Поряд із достовірними повідомленнями вони містили різні фантастичні історії, наприклад, про напівлюдей-напівчудовиськ. Такими фантастичними описами були сповнені книги про тварин і рослини. Враження від подорожей розширювали знання про світ і сприяли удосконаленню географічних карт. Так закладався підмурівок для майбутніх великих географічних відкриттів.

8. Нові художні стилі в середньовічному мистецтві

Мистецтво раннього середньовіччя несе відбиток переходу, в ньому змішані язичницькі і християнські мотиви. З втратою античних досягнень основним стало декоративно-прикладне мистецтво.

Про формування певного художнього стилю можна говорити приблизно з Х ст. Вже чітко простежується особливість середньовічного мистецтва - провідна роль в ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує характерні риси живопису, скульптури, є основою синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва Х - XII ст. отримав назву "романський". Він виник у монументальній кам'яній архітектурі, а в той час всі кам'яні споруди називалися римськими (Roma - Рим), на відміну від варварських - дерев'яних. На формування нового стилю вплинули і рівень будівельної техніки того часу (значний практичний досвід був накопичений, але складні інженерні прийоми не використовувалися), і реалії політичного життя (провідна роль церкви, зміцнення земельних володінь феодалів, безперервні війни).

Найбільш характерними для романського мистецтва типами споруд є замок (укріплене житло феодала) і храм, який зовнішнім виглядом також нагадує фортецю. Основою планування романського храму стала римська базиліка - велике прямокутне приміщення, розділене поперечними перегородками на декілька залів - нефів.Стіни були масивними, важкими, вузькі вікна розташовувалися високо над землею. Дахи спочатку споруджували з дерева, але часті пожежі примусили перейти до будівництва кам'яних склепінь. Перекривати великі площі не вміли, тому зводили додаткові опорні стовпи. Характерна деталь - у зовнішньому вигляді будівлі чітко простежується її конструкція і внутрішня будова. Приміщення прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в XI ст. найбільшою вважалася церква Клюнійського абатства - резиденція ордену бенедиктинців на півдні Франції. До наших днів вона не збереглася, оскільки була зруйнована в наполеонівські часи, коли романські споруди абсолютно не цінувалися.

По всій Європі живим відлунням середньовіччя залишаються рицарські замки, від одних збереглися тільки живописні руїни, але немало вистояло і залишилося майже незайманими. Спочатку замок являв собою дерев'яну вежу (донжон), розділену на декілька поверхів-ярусів, оточену валом, огорожею і ровом. Вибирали неприступне, пануюче над навколишнім ландшафтом місце - гору, край урвища, острів. Коли перейшли до кам'яного будівництва, замки поступово перетворилися в складні оборонні комплекси. Головний принцип їх будови полягав у створенні послідовних перешкод для нападників. Через рів, часто заповнений водою, в замок можна було потрапити тільки через підіймальний міст. Головне укріплення являло собою декілька рядів зубчатих мурів з вежами. Обов'язково всередині замку був колодязь або створювався великий запас води на випадок облоги. На окремому дворі будували будинок для власника, церкву, господарські приміщення.

У XII-XV ст. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя, побутового укладу, технічний прогрес призвели в художній сфері до виникнення нового стилю -готики. Готичний стиль формується, як і романський, в архітектурі. Термін "готика" ввели в епоху Відродження, виражаючи своє ставлення до варварської, як тоді вважали, архітектури середніх віків (готи - назва одного з варварських племен).

Найбільш яскраві готичні пам'ятники - міські споруди: ратуші і, головне, собори. У ратуші концентрувалася ділова, практична частина управління містом. Осердям же всього суспільного життя, безумовно, був собор. Крім основного призначення - проведення богослужіння - тут читалися лекції, проходили містерії - театралізовані вистави на біблійні сюжети, укладалися найбільш важливі договори. Собори будувалися на замовлення міських комун, які, як правило, не шкодували на їх зведення грошей, оскільки собор був свого роду символом, по ньому судили, яке місто. Собор часом бував таким великим, що його не могло заповнити і все населення міста. Готичний собор Паризької Богоматері панує навіть над сучасною столицею Франції, перевершуючи величчю все побудоване пізніше. Будівництво могло тривати десятиріччями, а то і сторіччями. Найбільш знаменитий довгобуд - Кельнський собор, який заклали у XIІ ст., а закінчували за старовинними кресленнями вже в XIX ст.

Головна зорова особливість готичної архітектури - спрямованість будівлі вгору. Готичні собори залишають відчуття легкості, надхмарності при своїй запаморочливій висоті. Як досягається подібний ефект? Основний технічний прийом готики - стрілчасте перекриття. У романських будівлях кам'яне склепіння даху було напівкруглим і спиралося на стіни. Щоб витримати навантаження, стіни мали бути масивними. У готичному проекті конструюється свого роду складний каркас з опорою прямо на фундамент. Таким чином, з'являється можливість зробити стіни легкими, наситити найрізноманітнішими прикрасами. У готичних соборах є безліч вікон зі складними рамами, величезні вітражі, галереї, переходи, вежі, скульптури. За зовнішнім виглядом абсолютно неможливо зрозуміти, яка внутрішня будова приміщення. Кожний з фасадів несхожий на інші. Наприклад, за фотографіями собору Паризької Богоматері, виконаними з різних боків, можна і не здогадатися, що це одна і та ж будівля.

Кожний з соборів присвячувався певній основній темі: Паризький - Богоматері, Шартрський - історії французького королівського дому. Прикраси соборів - рельєфи, скульптури, фрески, вітражі - справжня енциклопедія середньовічного світогляду і середньовічного життя. Наприклад, Шартрський собор прикрашають 9 тисяч скульптур. Химерно переплітаються тут біблійні сюжети, античні образи, побутові сцени, язичницькі мотиви, фантастичні фігури. Можна зустріти своєрідні карикатури в камені (один з рельєфів собору в Пармі зображає осла в одязі ченця, який читає проповідь вовкам). Траплялися зовсім несподівані рішення. На вежах собору в місті Лані стоять великі статуї биків - так городяни увічнили працю тварин по перевезенню каменів на будівництві. Віктор Гюго писав: "Книга архітектури не належала більше духовенству, релігії, Риму, але - уяві, поезії, народу... У цю епоху існує для думки, вираженої в камені, привілей, зовсім подібний нашій свободі друку: це свобода архітектури".

9. Романтизм та українське національне відродження

З кінця XVIII ст. українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад -- самодержавство, а власне Україна -- це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури. Утвердженню самодержавної влади мала слугувати «теорія офіційної народності», сформульована на початку 1830-х pp. реакційним міністром освіти Росії С.С. Уваровим, основними засадами якої стали православ'я -- самодержавство -- народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.

Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна, громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М. О. Максимович.

Навчальні заклади створювалися з метою поширення «общерусской» культури, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини XIX ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.

У середовищі української інтелігенції вчені виділяють три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії (М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний) названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.

До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку «єдинонеподільності» (Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, з певних питань -- М. Костомаров та ін.). Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди на православ'я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор[3, c. 468-469].

До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства.

Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ'я, братки закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мо-ми -- російською, польською, чеською, болгарською і сербо-хорватською, а раїни -- в єдиній федеративній слов'янській державі, побудованій на демократичних засадах.

Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ -- як цільну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло, як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та літературному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі веленої ним землі.

10. Національне відродження в Наддніпрянській Україні

Кінець XVIII -- початок XIX ст. -- вкрай несприятливий період в історії українського народу, позначений цілковитим підкоренням України. Більша її частина перетворилася на колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись на самобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долали потужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом і мріючи про відновлення автономної, а то й незалежної Української козацької держави. Не випадково масово переписувалися й вивчалися козацькі літописи, в яких розповідалося як про часи Київської держави, так і Гетьманщини та Січі. В народних масах пам'ять про козацьку славу дбайливо зберігали мандрівні музиканти-співаки -- кобзарі й бандуристи. Найвидатнішим кобзарем XIX ст. був Остап Вересай. Своєрідним предтечею національного відродження став видатний мислитель Григорій Сковорода (1722--1794), який проголосив, що «свобода -- це найдорожчий скарб» і славив гетьмана Богдана Хмельницького. Чинилися й дієвіші кроки. Ще на початку 60-х pp. XVIII ст. козацька старшина збирала петиції з метою зміцнити автономію Гетьманщини. Коли у 1767 р. Катерина II про око скликала «Уложенну комісію», котра мала б встановити нові закони у державі, й запропонувала надсилати відповідні пропозиції («накази») різних станів (крім кріпаків), це знайшло широкий відгук в українському суспільстві. Люди повірили облудним обіцянкам цариці й зайнялися розробкою пропозицій для майбутньої реформи. У Прилуцькому полку було чітко висловлене бажання провести вибори нового гетьмана. Представники Ніжинського полку висловили бажання відновити Гетьманщину як автономну державу. Тоді генерал-губернатор П. Рум'янцев звелів скасувати вибори у Ніжинському полку, заарештувати депутатів і віддати під суд за «державну зраду». Одинадцять осіб було засуджено тоді до смертної кари. Їх потім помилували, але стало ясно, що думки про відродження Гетьманщини є небезпечними. На засіданнях Комісії, яка зібралася в Москві у 1767 p., деякі автономістичні ідеї висловив Григорій Полетика, але того ж року Катерина II припинила діяльність Комісії раз і назавжди. Настала «мертва доба» в історії українства, коли панівні верстви українського суспільства перейшли на вірнопідданську службу Російській імперії, відмовились не тільки від прагнення до Української незалежної держави, а й взагалі від всього українського (мови, культури, традицій тощо), поступово русифікувались. За це верхівка українського суспільства отримувала право на спадкове дворянство і збереження визиску кріпаків.

Однак не вся козацька старшина мирилася з таким станом речей, її найкращі представники, розчаровані діями царського уряду, намагаються знайти інші шляхи до незалежності. Характерним прикладом цього є місія Василя Капніста (1791), представника відомого козацького роду, визначного поета, автора знаменитої «Оди на рабство», в котрій пролунав протест проти кріпацтва і посилення колоніальної політики царату щодо України. Він палко любив Україну і, як згадувала його донька Софія, «був готовий пожертвувати всім для її блага», як представник київської шляхти їздив у Петербург із петицією проти утисків та зловживань з боку російської адміністрації в Україні. У 1791 р. він відправився з таємною місією до Берліна і від імені українських патріотів просив підтримки уряду Пруссії в разі, коли в Україні вибухне повстання проти Росії. Але Пруссія, зайнята підготовкою до чергового поділу Речі Посполитої, не бажала вступати в конфлікт з Росією, і це стало головною причиною невдачі місії Капніста. Невдача Капніста потягла за собою крах надій українських патріотів на допомогу ззовні. У зв'язку з цим, а також із посиленням колоніальної політики царату відбулося перегрупування сил в середовищі патріотично налаштованої верхівки українського суспільства. На перший план виходить легальна культурницька діяльність. Це особливо помітно на прикладі патріотичного Новгород-Сіверського гуртка (остання чверть XVIII ст.), з яким був очевидно пов'язаний Капніст. Його члени (єпископ Варлаам Шишацький, Григорій Полетика, Федір Туманський та ін.), переважно вихованці Києво-Могилянської академії, які прагнули відновлення самостійної Української держави і пропагували цю ідею, опрацьовували відповідні програми реформ, поширювали патріотичні публіцистичні твори, тепер сконцентрували свою діяльність на культурно-освітньому полі.

Оскільки чимало українців були змушені працювати на чужині, в найбільших містах і столицях формуються українські гуртки. Найактивніше діяли українські гуртки, до яких входило чимало представників інтелігенції, в Москві, Петербурзі та Вільні. Прикладом може послужити діяльність Федора Туманського (1757--1810), журналіста, історика, перекладача, письменника й поета. Представник козацького роду, він здобув освіту у Кенінгсберзькому університеті, пізніше служив у Петербурзі, де видавав наукові й літературні журнали, активно діяв у товаристві перекладачів, яке перекладало російською з європейських мов художні твори. (До цього товариства входило чимало відомих українських літераторів.) Опублікував літопис Граб'янки, листи Б. Хмельницького та І. Мазепи, матеріали з історії Запорозької Січі.

Традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського (1769--1838) -- поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури, твору, що засвідчив появу сучасної української літературної мови й водночас уособлював початок українського національного відродження. Творам нової української літератури властиве художнє мислення, що грунтується на національній історії та дійсності.

В основу бурлескно-травестійної поеми «Енеїда» покладено однойменну епопею римського поета Вергілія, який своїм твором утверджував ідею божественного походження засновників Римської імперії. Згідно із законами жанру Котляревський зберіг сюжетну канву античного твору, його героїчний пафос, проте сповнив свою поему новими ідеями й надав їй абсолютно іншого, ніж у Вергілія, колориту. Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини XVIII ст., «Енеїда» Котляревського показала український народ з його мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Зроблено це було настільки майстерно, що поему Котляревського й досі вважають справжньою енциклопедією українознавства, причому такою, яка й нині читається із захопленням. Написана розмовною українською мовою, розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами, «Енеїда» утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм. Таке переосмислення античного сюжету свідчило про появу в українській літературі нового типу художнього бачення, що ґрунтувалося на матеріалі, взятому письменником з національної історії та дійсності. Котляревський стояв також біля джерел сучасного українського театру. Будучи директором Полтавського театру, він написав для нього дві п'єси: «Москаль-чарівник» і «Наталка-Полтавка», які здобули величезну популярність у народі й заклали підвалини класичного українського театрального репертуару. Для багатьох українців «Наталка-Полтавка» стала справжнім одкровенням, нагадала їм, хто вони є і чиїх батьків діти.

Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» (русами тут названо українців): блискуча пам'ятка української історичної прози й публіцистики кінця XVIII ст. розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Головні ідеї твору: критика самодержавства й кріпосництва, оспівування незалежної Козацької держави, козацьких прав та вольностей. Тут обґрунтована думка, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. Славні сторінки боротьби українців за волю й незалежність змальовано в епічному плані, вони суголосні народному героїчному епосу. З'явився цей анонімний твір у середовищі козацької старшини й поширювався в багатьох списках. Усвідомлюючи гостроту «Історії русів», її читали за зачиненими дверима й вікнами, а поширювали тільки між довіреними особами. Коли ж твір був надрукований аж через півстоліття (у 1846 р.) відомим українським вченим О. Бодянським, то виявилося, що він не втратив своєї актуальності: з волі царського уряду Бодянського навіть позбавили посади редактора журналу «Чтения Московского общества истории и древностей российских». Характерно, що «Історія русів» не перевидавалася і в роки радянської влади!

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії» (1822), писана з використанням багатющого матеріалу батька вченого -- видатного архівіста Миколи Бантиша-Каменського. Вона фактично є першою масштабною науковою узагальнюючою працею з історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.

1818 року побачила світ друкована граматика живої української мови («Грамматика малороссийского наречия ») Олексія Павловського. 1819 року Микола Цертелєв опублікував у Петербурзі фольклорну збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песен», яка складалася з 10 текстів, що вважають початком української фольклористики. Зародження наукової фольклористики пов'язують з ім'ям ученого-енциклопедиста, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича (1804--1873). Він був укладачем трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). Першу збірку видано в Москві. У ній зібрано 127 пісень історичного, побутового та обрядового характеру з коментарями упорядника. Ту збірку називають золотою книгою українства. Цим же шляхом йшов і геніальний Микола Гоголь (1804--1852), який не тільки збирав український фольклор, а й творчо використав його при написанні своїх безсмертних творів, особливо таких як «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» й «Тарас Бульба».

На початку XIX ст. чи не найважливішим осередком українського національного відродження став Харків -- центр Слобожанщини. Тут існував університет, заснований у 1805 р. зусиллями Василя Каразина й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства. Новий навчальний заклад (єдиний на той час вищий навчальний заклад у підросійській Україні) скупчив навколо себе найкращі інтелектуальні сили українського громадянства, діячів української літератури, історії, етнографії. Ректором університету довгий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський, який започаткував жанр байки-казки («Пан та Собака»), першим почав писати українські балади. У Харкові стали виходити журнали «Украинский вестник», «Украинский журнал» тощо, які вже своєю назвою засвідчували, що присвячені місцевому краю та його інтересам. Літературний рух у Харкові очолював основоположник сучасної художньої прози в новій українській літературі Григорій Квітка-Основ'яненко (1778--1843), редактор «Харьковского вестника». Спочатку він писав російською мовою -- офіційною в тодішній Російській імперії, але повернувся до рідних джерел і дав цим приклад й іншим. Квітка створив цілий ряд творів, серед яких вирізняються бурлескно-реалістична повість «Конотопська відьма», сентиментально-реалістичні оповідання «Маруся», «Козир-дівка» та ін., п'єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик». Викривально-сатиричні тенденції особливо відчутні у романі «Пан Халявський». Навколо Квітки-Основ'яненка об'єдналася талановита молодь, яка, заохочена своїм учителем, почала писати українською мовою.

Тут розпочав свій самостійний творчий шлях Микола Костомаров (1817--1885) -- у майбутньому видатний український історик, який створив фундаментальні праці переважно з історії Київської Русі та Гетьманщини («Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа і мазепинці» та ін.). Він же під псевдонімом Ієремія Галка писав вірші, художні твори, публіцістичні статті. У своєму творі «Две русские народности» Костомаров навів аргументовані докази відмінностей між росіянами та українцями. До харківського літературного гуртка належали також Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський та інші митці, захоплені ідеями західноєвропейського романтизму й українського національного відродження. Усі вони вважали, що, пишучи українською, рятують рідну мову від умирання. Поетичні твори харківських романтиків -- так називають той літературний гурток -- сприяли стилістичному збагаченню літературної мови, розширювали сфери її застосування.

Харківські романтики багато попрацювали задля збереження перлин українського фольклору. Особливо відзначився в цій справі вихованець, а потім професор Харківського університету, визначний філолог-славіст, етнограф, один із засновників харківського гуртка поетів-романтиків Ізмаїл Срезневський. Він, зокрема, підготував до друку 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників «Запорожская старина», що виходили друком впродовж 1833--1838 pp. у Харкові. Найвагомішими є два перших випуски, де вміщено думи і пісні про Національно-визвольну війну 1648--1658 pp., уривки з козацьких літописів, перекази, уривки з «Історії русів».

Отже, на кінець XVIII -- 40-ві pp. XIX ст. припав перший етап національного відродження в Наддніпрянській Україні -- період «збирання спадщини». Він відзначався зверненням до історичного минулого, інтересом до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллями української інтелігенції тоді з'явилися численні історичні та етнографічні дослідження, збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української мови як літературної та становлення нової української літератури.

11. Діяльність кирило-мефодіївського братства

Кирило-мефодіївського товариство (братство) - таємна політична національно-патріотична організація (грудень 1845 -- березень 1847, Київ). Засновники: В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров. Згодом до них приєдналися 9 осіб, серед них Т.Шевченко, П.Куліш. Зв'язки з К.-М.т. підтримували ще близько 100 чоловік. К.-М.т. ставило головною метою досягнення державної незалежності України у федеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. "Братчики" виступали за повалення самодержавства та ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Складена колективно програма товариства "Книга буття українського народу, або Закон Божий" у 109 положеннях за допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку. Права і обов'язки членів К.-М.т. регламентувалися статутом. Громадську роботу кирило-мефодіївці зосередили навколо освіти народу і піднесення економіки України, видання популярних книжок, запровадження широкої мережі початкових навчальних закладів, готували агітаційні відозви із закликами розгортати національно-визвольну боротьбу. Заарештовані царськими властями, які вбачали у К.-М.т. небезпечну антиурядову організацію, за вироком, затвердженим Миколою І, всі 12 "братчиків" були покарані засланням у різні місця імперії. - таємна політична національно-патріотична організація (грудень 1845 -- березень 1847, Київ). Засновники: В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров. Згодом до них приєдналися 9 осіб, серед них Т.Шевченко, П.Куліш. Зв'язки з К.-М.т. підтримували ще близько 100 чоловік. К.-М.т. ставило головною метою досягнення державної незалежності України у федеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. "Братчики" виступали за повалення самодержавства та ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Складена колективно програма товариства "Книга буття українського народу, або Закон Божий" у 109 положеннях за допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку. Права і обов'язки членів К.-М.т. регламентувалися статутом. Громадську роботу кирило-мефодіївці зосередили навколо освіти народу і піднесення економіки України, видання популярних книжок, запровадження широкої мережі початкових навчальних закладів, готували агітаційні відозви із закликами розгортати національно-визвольну боротьбу. Заарештовані царськими властями, які вбачали у К.-М.т. небезпечну антиурядову організацію, за вироком, затвердженим Миколою І, всі 12 "братчиків" були покарані засланням у різні місця імперії.

Перша офіційна згадка про Кирило-Мефодіївське товариство пов'язана з доносом, коли в березні 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства -- першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти -- викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко -- підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.

Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося на широкий контекст панславінізму: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств -- через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем». Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати незалежно.

Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більіність висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть властям, -- це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.

Відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола і дописав до вироку таке: «...под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать». Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.

12. Культурно просвітницький рух у галичині ХІХ столітті

Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший -- присвячений збиранню народної спадщини (1816--1847 pp.); другий -- організаційний (1848-1860 pp.); третій -- політичний (1861-1918 pp.).

В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-като-лицьке духовенство. Досліджуючи історію Греко-католицької церкви в Україні, М.Грушевський наголошував, що ця церква "...стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна".

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Анге-ловича, М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Перемиської єпархії налічувалося понад 380 таких шкіл. Навчання у школах велося польською мовою. Це викликало протест греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити навчання українською мрвою.

Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. І.Могильницький (1777-- 1831 pp.) був автором першої в Галичині граматики української мови. У науковій розвідці "Відомості о руськом язиці" (1829 р.) він висловив думку стосовно української мови як народної, що має право на самостійне існування у сім'ї братніх слов'янських мов, а також про єдність галицьких і "малоросійських" українців. І.Могильницький прагнув "оживити пам'ять про руський народ", існування і колишня самостійність якого має такі самі історичні та політичні засади, як чеський й угорський народи. З ініціативи І.Могильницького було створене товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 p.). Воно мало на меті розповсюдження книжок, що слугували б душпастирям для "навчання вірних", а парафіянам -- для "духовної поживи". Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання -- важливого елемента питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І.Франко, назвавши його "зірницею відродження в Галичині".

Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М.Герасевич -- автор твору з історії української церкви, В.Компаневич -- дослідник історії монастирів, І.Лаврів-ський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою "Повість временних літ".

Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. В цей час у середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання "Руська трійця". До нього увійшли Мар-кіян Шашкевич (1811 -- 1843 pp.), Іван Вагилевич (1811-1866 pp.) та Яків Головацький (1814-- 1888 pp.). Активну участь в діяльності гуртка брали Микола Устиянович (1811 -- 1885 pp.) і Григорій Ільке-вич (1803--1841 pp.). Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: "нарід руський -- одне з головних поколінь слов'янських, ...русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру".

"Руська трійця" виходила далеко за межі культурних завдань. Це засвідчують спогади Я.Головацького про М.Шашкевича, який на початку діяльності гуртка заявив: "Нам, молодим русинам, треба об'єднатися в гурток, вправлятися в слов'янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську писемність в Галичині".

Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності "Руської трійці" були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, а й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М.Максимовича, М.ІДертелєва, І.Срез-нєвського, а також польських, чеських і сербських письменників, які відкрили слов'янський світ.

Великий інтерес діячі "Руської трійці" виявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник -- "Син Русі", куди увійшли вірші руською мовою, а в 1835 р. -- фольклорно-літературна збірка "Зоря" ("Писемце посвячене рускому языку"). Якщо перший збірник до друку не призначався (М.Шашкевич розглядав його лише як пробу сил), то "Зорю" не пропустила до друку цензура, вбачаючи в ньому велику небезпеку галицького сепаратизму.

Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці". Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. Вступне слово, яке написав до "Русалки Дністрової" М.Шашкевич, закликало до культурного та літературного відродження "русинів", духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.

Вспоминайте, браття милі... Може спомин собі дасть Воскресити в новій силі Руську славу, руську власть!

"Русалка Дністровая" опублікувала збірки народних дум і пісень з передмовою І.Вагилевича, оригінальні твори М.Шашкевича ("Загадка", "Погоня", "Тута за милою", "Сумрак вечірній"), Я.Го-ловацького ("Два віночки"), І.Вагилевича (поеми "Мадей", "Жу-лин і Калин"), а також переклади сербських пісень, три історичні пісні "із старих рукописів" тощо.

Важливим було й те, що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана не церковно-слов'янська суміш, а народна мова. Всі твори друкувалися не латинкою або кирилицею, а "гражданкою".

Вихід у світ "Русалки Дністрової" з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія Греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів "Руської трійці". Власті Галичини і вище духовенство ставилися до появи альманаху вороже. На їх прохання віденська цензура конфіскувала основний тираж, а губернське управління дало розпорядження знищити 100 примірників, що потрапили до Львова, передавши лише примірник до університетської бібліотеки. Деякі конфісковані примірники альманаху випадково збереглися. Переслідувань зазнали і діячі "Руської трійці". М.Шашкевич не зміг отримати парафії, І.Вагилевич рятувався від утисків, перейшовши до протестантизму, а Я.Головацький змушений був покинути у Львівському університеті професорську посаду й емігрувати в Росію.

"Русалці Дністровій" належала вагома роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтведила, що народна пісня, легенда і звичаї становлять першоджерело національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху -- єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст "Русалки Дністрової", І.Франко зауважив, що "вона була на ті часи явищем наскрізь революційним".

Другий етап українського національного відродження в Галичині розпочався після революційних подій 1848 р. у Відні, які мали великий вплив на всю Австрійську імперію. Під їх тиском австрійський уряд змушений був піти на певні поступки. У 1848 р. він прийняв нову Конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу); була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян.

З метою захисту національних і політичних прав українського населення при активному сприянні Греко-католицької церкви у Львові 1848 р. була створена перша політична організація -- Головна Руська Рада (ГРР). У діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена ГРР, звернулася до монарха Австрії Франца Иосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою, всі цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.

Голова Руської Ради організувала культурно-освітнє товариство -- "Галицько-руську матицю", відкрила народний просвітній інститут -- "Народний дім"; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету -- "Зоря Галицька", яка виходила у Львові з 1848 р. до 1857 р. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботу якої очолив професор Я.Головацький. Окремі предмети викладалися українською мовою.

Отже, заслуга Греко-католицької церкви полягає в тому, що вона зуміла очолити національне відродження українців Галичини кінця XVIII --першої половини XIX ст. Внаслідок її діяльності національний рух набував масового характеру.

Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIX ст. багато в чому пов'язаний з діяльністю "народовців". У 1868 р. вони заснували у Львові Товариство "Просвіта", яке мало на меті поширення освіти серед народу. За активної допомоги вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень, бібліотек, де діяли хори, театральні трупи, спортивні секції, кооперативи.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів "Просвіти", як Анатоль Вахнянин (1841 -- 1908 pp.), Омелян Огоновський (1833-1894 pp.), Омелян Партацький (1840-1895 pp.) до 1914 р. товариство налічувало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі Львівської філії і близько 200 тис. -- у сільських читальнях. Виникали перші молодіжні товариства "Сокіл" та "Січ". На 1914 р. ці юнацькі групи налічували 974 місцевих відділення і понад 33 тис. членів. Все це засвідчувало, що народовці перейшли до активної діяльності в масових організаціях.

Третій політичний етап українського національного відродження в Галичині охоплює період останньої чверті XIX --початку XX ст. В умовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, виникли політичні групи, які висували й обстоювали українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації "Руська Рада" (1870 p.), "Народна Рада" (1885 p.), а згодом й політичні партії.

В цей період у діяльності передових діячів української культури спостерігалося поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей. З-поміж них провідне місце належало українській націона\ь-ній ідеї. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. У сфері духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких корифеїв української культури, як І.Франко та М.Грушевський.

У середині 70-х років XIX ст. у духовному та суспільно-політичному житті Галичини почав зароджуватися новий радикальний напрям, очолений І.франком та його однодумцями М.Павликом, О.Терлецьким, С.Даниловичем, К.Трильовським, Ф.Вовком та ін. Це невелике коло молодих людей мало на меті докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи, спрямованої на згуртування передових суспільних сил на боротьбу проти національного і соціального гноблення.

З ініціативи І.Франка, М.Павлика та С.Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини створила 1890 р. Русько-українську радикальну партію -- першу в Україні політичну організацію європейського типу. Кінцевою метою програмної діяльності радикали вважали соціальне визволення селян та робітників, проголошення незалежності України. В 1899 р. партія розпалася на дві різні -- Національно-демократичну, куди увійшли видатні представники національно свідомої інтелігенції М.Грушевський, 1.Франко, Ю.Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є.Олесницький та інші, а також Українську соціально-демократичну партію, до якої належали молоді радикали -- прихильники марксизму Ю.Ба-чинський, С.Вітик, М.Ганкевич, МНоваківський, Д.Яросєвич та ін. Українська національно-демократична партія головним гаслом програмної діяльності вважала єдність, соборність усіх українських земель, незалежність Української держави.

Тезу політичної самостійності України в Галичині вперше висунули 1895 р. Ю.Бачинський у книжці "Україна irredenta", a на Наддніпрянській Україні -- М.Міхновський 1900 р. у брошурі "Самостійна Україна".