На професійну сцену Микола Карпович вийшов у 1881 р. і до 1888 р. працював поруч з М. Кропивницьким і під його режисерською рукою, але і не уникнув мистецького впливу М. Старицького, який був деякий час (1883-1885) директором трупи, створеної М. Кропивницьким.

Використовував у своїй сценічній діяльності прізвище своєї матері - Садовський. Сценічні образи М. Садовського відзначалися історичною й соціальною конкретністю, психологічною глибиною та ідейною чіткістю.

Вихований на традиціях сценічного реалізму, як і його вчителі М. Кропивницький та М. Старицький, М. Садовський від початку до кінця своєї тривалої сценічної діяльності міцно стояв на позиціях народності та реалізму, але ці принципи він утверджував власними мистецькими засобами, посівши в колі найвидатніших діячів українського дожовтневого театру своє, тільки йому належне місце.

Як актор М. Садовський був самобутнім майстром, сценічна творчість якого ґрунтувалася на глибокому знанні життя народу, його психології, його історії, народнопоетичної творчості й побуту.

Діапазон творчих можливостей М. Садовського був надзвичайно широкий: він володів хистом однаково глибоким перевтіленням й Індивідуалізації в ролях драматичних і трагедійних (Назар Стодоля в однойменній драмі Т. Шевченка, Богдан Хмельницький і Тарас Бульба в однойменних драмах М. Старицького, Дмитро Подорожній у драмах "Не судилось", "Зимовий вечір" М. Старицького, Гнат, Тарас, Панас у драмах "Безталанна", "Бондарівна", "Бурлака" І. Карпенка-Карого, Сава Чалий у його ж однойменній трагедії, Командор у драмі "Камінний господар" Лесі Українки та ін.), характерних і комедійних (Микола і Виборний у "Наталці Полтавці" І. Котляревського, Карась у "Запорожці за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, Мартин Боруля в однойменній комедії І. Карпенка-Карого, Пузир, Іван Барильченко в його ж комедіях "Хазяїн" і "Суєта", Самрась Жолудь у драмі "Дві сім'ї" М. Кропивницького, городничий у комедії "Ревізор" М. Гоголя, Вишневський у комедії "Тепленьке місце" О. Островського та ін.).

Сценічні образи М. Садовського відзначалися історичною й соціальною конкретністю, психологічною глибиною й ідейною чіткістю.

Літнього сезону 1888 року М. Садовський разом з М. Заньковецькою заснували власну трупу, яка проіснувала десять років. Тут відбулося його становлення і зростання як актора, режисера і організатора театральної справи на Україні.

Ті самі принципи народності й реалізму, які утверджував Садовський-актор, лежали в основі його режисури. Вирішальне значення для формування Садовського-режисера мали уроки режисерської школи М. Кропивницького, від якого він сприйняв глибоке розуміння поняття ансамблю вистави, новаторський підхід до таких невід'ємних її компонентів, як декорації, реквізит, бутафорія, грим, костюм, підпорядкування цих компонентів мистецькому завданню - правдивому зображенню на сцені життя народу.

Демонструючи вірність принципам режисури М. Кропивницького, М. Садовський не меншою мірою в цей час прислухався й до М. Старицького, особливо після того, коли останній восени 1892 року ввійшов до складу товариства, очолюваного М. Садовським, і був у ньому деякий час, десь до 1895 року, за директора і режисера.

"Успіх нашої трупи викликав інтерес навіть у режисерів царських театрів і вони частенько навідувалися до нас за лаштунки, придивляючись до вбрання, хору та персоналу. І дещо позичили у нас задля себе. Приміром, режисер Маріїнського оперового царського театру Кондратьєв, побачивши, що дійсний народ, який ми ілюстрували, одягається зовсім не так пишно, як то досі він думав, і в опері "Жизнь за Царя" хор почав одягати в личаки і пістреві штани, а досі хор одягався в гарні чоботи і такі ж гарні штани. Навіть "Ваня" в цій опері, що раніше був одягнений, як панич, у дорогому кожушку, облямованому сивим смушком і в чобітках із жовтими одвернутими халявками, з першим дебютом п. Доліної, яка була дуже велика прихильниця наших вистав, був одягнений в личаки, пістреву сорочку і пістреві штани…" ("Мої театральні згадки")

Репертуар цього театру розширювався за рахунок російської та зарубіжної класики. А щоб обійти заборону царської цензури грати на українській сцені твори, перекладені з інших мов, Микола Карпович вдавався до незначної переробки п'єс і їх перекладу. Зокрема він переклав "Ревізора" Гоголя українською мовою, переробив "Горькую судьбину" Писемського на п'єсу "Нікандр Безщасний", переклав "Гальку" Монюшка, зробив інсценівку "Енеїди" Котляревського. Ці твори не сходили з афіш Київського театру М. Садовського аж до революції.

1898 року трупа М. Садовського злилася з "Товариством російсько-малоросійських артистів під орудою П.К. Саксаганського", а 1900 року до них на три сезони приєдналася і трупа М. Кропивницького. Слід зазначити, що це було сузір'я справжніх перлів-самоцвітів сценічного мистецтва.

Діяльність об'єднаної трупи корифеїв українського театру розпочалася виставою " "Глитай, або ж Павук" 4 липня 1900 року в Полтаві і мала тріумфальний резонанс. У репертуарі налічувалося близько 60 різних за жанрами вистав, що відповідали високим ідейним і художнім вимогам.

Пізніше, 1906 року, разом з М. Заньковецькою М. Садовський здійснив давню мрію українського громадянства про організацію в Києві першого стаціонарного українського професіонального театру. Працювати цей театр почав 15 вересня 1906 року в Полтаві, потім виїхав на гастролі в різні міста і лише навесні 1907 року переїхав до Києва, у приміщення Троїцького народного дому (нині - Театр оперети) для постійної праці.

Діяльність стаціонарного українського театру М. Садовського в Києві має велике історичне значення. Тут свято зберігалися і по-новаторському розвивалися реалістичні принципи акторської і режисерської майстерності; неабиякого значення надавалося художньому і музичному оформленню вистав. З цією метою було запрошено до співробітництва видатних художників і музикантів. Сам же М. Садовський сприймався у цьому театрі як видатний український митець-громадянин, неперевершений артист героїко-романтичного і трагедійного плану, народний самобутній талант, талановитий представник реалістичної школи М. Кропивницького.

На підтвердження цього Іван Мар'яненко говорить так: "Від природи він був щедро наділений внутрішніми і зовнішніми даними: могутня здатність перевтілення, пристрасний темперамент, швидке збудження, велична, рідкісної краси струнка постава, виразне обличчя, багата міміка, променисті очі, що передають відразу цілу гаму переживань, задушевний і зворушливий голос, музикальність, пластичність тіла, простота сценічної поведінки… Садовський ретельно готував кожну роль. Він цілком "знищував" себе і свою особистість, заглиблювався у внутрішній світ і психологію дійової особи, надавав яскравих узагальнених характерних рис, властивих тільки даному персонажу. Все було продумане і відшліфоване: міміка, жест і слово. В основу своєї гри М.К. Садовський вкладав життєвість, щирість, правду і ніколи не втрачав почуття міри в ефективних місцях ролі".

Будучи однодумцем Марка Кропивницького і Івана Карпенка-Карого, Микола Садовський зарекомендував себе актором могутньої творчої індивідуальності. Він створив цілу низку ролей героїчного і трагедійного плану, овіяних романтичною піднесеністю, позначених справжньою поетичністю, а також характерні та комедійні образи, в яких веселкою вигравали гумористичні і гостросатиричні риси. Корифей української сцени, він був майстром героїчного репертуару і поступався лише М. Кропивницькому.

Ціла низка талановитих сценічних образів, створених М. Садовським, гідно репрезентує зразки високої театральної культури, є прикладом вірного служіння своєму народу і об'єктом уважного вивчення нинішніми молодими діячами мистецтва.

М. Садовський як режисер успадкував від М. Старицького неперевершену майстерність побудови масових (народних, за тодішньою термінологією) сцен. Ці риси режисерського стилю він засвоїв і розвинув у подальшій своїй сценічній практиці. А це означало, що він надавав особливої уваги індивідуалізації кожного учасника цих сцен, танцювальній майстерності, сценографічній мальовничості.

Характеризуючи режисуру М. Садовського в різні періоди його творчості, В. Василько говорить так: "Як режисер М. Садовський умів глибоко вникати не лише в ідейну суть п'єси, а й у її стильові особливості. У нього була надзвичайна художня чутливість легко вгадувати у п'єсі те, чого не відчули ще її майбутні виконавці. Характерна ознака творчого методу Садовського-режисера - заглиблення у людську психіку, проникнення у духовний світ образу, правдиве яскраве відтворення сподівань, бажань, думок, побуту народу, національного колориту. Основним законом творчості Миколи Карповича була правда життя на сцені - соціальна і психологічна правда поведінки, вчинків, переживань дійових осіб. Садовський не допускав грубого натуралізму ні в слові, ні в дії, ні в обстановці.

За його поглядами, сценічна правда не була натуралістичною копією життя, механічним перенесенням на сцену якогось вчинку чи події, а художнім узагальненим відтворенням. А ще Микола Карпович вимагав від акторів та інших співтворців спектаклю глибокого, органічного ансамблю, однієї манери гри, єдності тону і ритму вистави. У його театрі не було прем'єрства, а у постановках ніколи один актор, хай і видатний, не домінував над іншим. Вистави українського театру відзначалися цілковитою гармонією. Кожна з них мала свій стиль, який об'єднував усі компоненти постановки, починаючи від п'єси, гри акторів і закінчуючи бутафорією і формою.

Садовський не тільки відкривав широкі двері своєї творчої лабораторії для свіжого вітру чужої творчої думки, а й дозволяв іншим, на його думку, досвідченим майстрам сцени ставити в театрі деякі спектаклі за їхнім задумом і розумінням. Так було з п'єсою "Остання ніч" Старицького, яку Садовський дозволив поставити дочці письменника Марії Михайлівні Старицькій, давши їй повну волю утворити спектакль, обмежившись лише дорадчим голосом. Оце було зовсім новим у поводженні Садовського, котрий раніше, навіть працюючи разом з братами, намагався завжди накинути свою волю, свою точку зору на хід театральної справи.

Найбільшою новиною в театрі Садовського, крім п'єс російської класики, - були справжні опери світового репертуару в перекладі Садовського українською мовою ("Галька" Монюшка, "Продана наречена" Сметани, "Сільська честь" Масканьї). ішла також "Бранка Роксолана" галицького композитора Січинського, "Енеїда" М. Лисенка та давні українські опери "Утоплена", "Різдвяна ніч" Лисенка, "Пан Сотник" Козаченка, "Катерина" Аркаса, "Наталка Полтавка" й "Запорожець за Дунаєм". Постановка усіх цих творів вимагала прекрасних голосів, хору та оркестру. І вони в нього були. Окрім того, в театрі Садовського до кожної п'єси, до кожної опери готувалися окремі декорації, окреме оформлення. Це теж було великою новиною в українському театрі.

Як стверджує Софія Тобілевич: "Як діяч Садовський намагався тримати високо стяг українського театрального мистецтва, відгукуючись своїми постановками на всі події, що не могли не обурювати чесних людей. Тому своїм великим талантом Садовський придбав собі багато поклонників і друзів серед різних верств суспільства. Знали його і любили люди інтелігентного кола, захоплювалися ним робітники й селяни, молоді і старі.".

Згадуючи режисерську роботу М. Садовського, його сучасниця і акторка Леся Кривицька говорить, що. "до молоді Микола Карпович ставився уважно, працював з нею наполегливо. Якщо з акторами старшого покоління він репетирував часом не дуже старанно, а іноді міг залишити роль чи сцену недоробленими, то з нами був завжди надзвичайно чуйним і водночас вимогливим. Навчаючи молодого актора "плавати", Садовський не кидав його на середині річки, щоб той сам виплив, а обережно підтримував, допомагаючи дістатись до берега. Характерно, що Садовський рідко показував нам, як треба, вимагав не копіювати його рухи, жести, інтонації, а самим творчо приходити до тієї чи іншої мізансцени, інтонації, в залежності від внутрішнього стану, від логіки поведінки персонажа".

Актор театру М. Садовського В. Василько свідчить, що. "Микола Карпович був актором величезної інтуїції, палкої емоційності. Прекрасно знав життя і закони сцени. Яскравий представник "театру переживань", за виразом К. Станіславського, він був самобутнім талантом. Тлумачив він образ глибоко змістовно, оригінально. Мав дар проникнення в самісіньку суть кожного персонажа, явища". Цього, як було сказано, він навчав і молодь.

Видатний актор Іван Мар'яненко завдячує М. Садовському, що навчився досить високої, як на той час, акторської техніки, навчився охоплювати не лише свою роль, але й цілу п'єсу в її дійовому та ритмічно-емоційному розвитку. Непідробна глибина переживань на сцені таких великих акторів, як М. Заньковецька та М. Садовський, були для нього зразком і дороговказом у роботі над новими різноманітними ролями, що їх мав він у театрі досить багато.

"Типовими рисами вдачі Миколи Карповича були воля, наполегливість, упертість і певною мірою самозакоханість. Остання риса чимало шкодила йому не лише в особистому житті, а й у його громадській діяльності: висловлюючись різко й категорично, він сам не любив зауважень". Так характеризує його Василь Василько.

З трьох славнозвісних корифеїв - братів Тобілевичів М. Садовський як актор, режисер, організатор театральної справи і як людина, на погляд Прохора Коваленка, - найвидатніша історична постать в галузі театрального мистецтва.

Будучи демократичного походження, він на все життя лишився переконаним демократом, ворогом всякого пригнічення і насильства над людиною. До дворянсько-аристократичних витівок і претензій ставився іронічно і завжди їх висміював.

Не поділяючи революційних поглядів, Садовський все ж органічно ненавидів царський самодержавний лад і в тісному колі не раз висловлював своє переконання, що "прийде час, і самодержавство лусне, як дощова бульбашка на воді".

Проте подій Жовтневої соціалістичної революції, яка повалила ненависний Садовському самодержавний лад, він не зрозумів, у січні 1919 року залишив рідну країну й емігрував за кордон до Чехословаччини. Там він поневірявся до 1926 року, коли, як свідчить Гнат Юра, за його допомогою і дозволом українського радянського уряду повертається в Україну і продовжує до самої смерті працювати в театрі і кіно, збагачуючи своїм багаторічним досвідом і великим талантом українську театральну культуру.

Величезна заслуга М. Садовського в тому, що він разом з М. Кропивницьким та М. Старицьким в останній чверті XIX ст. відкрив нову сторінку в історії театру, створивши професіональний український народний театр, а в 1907 році організував перший постійний український театр в Києві, яким керував до 1919 року.

Тільки завдяки невтомній праці, витримці і безперервній діяльності Садовського український театр не завмер, не припинив свого існування.

М. Садовський, як непохитний рицар-захисник і охоронець високої культури театру, ні на мить не опускав свого прапора у найглухіші часи царського гніту та чорної реакції. Він продовжував незмінно протягом 50 років стояти на чолі українського справді народного професіонального театру, який і до цього часу не втратив свого значення.

У своїх "Театральних згадках" він пише: "З цього короткого оповідання читач бачить, при яких тяжких обставинах доводилось боротися з цензурою, щоб загорювати хоч яку-небудь новинку і тепер, коли задля нас після 25-річної тяжкої боротьби настала немов би невеличка полегкість, мене іноді страшенно в досаду вводять жовтороті театральні рецензенти, які те й роблять, що ставлять догану: що пора покинути старий наш власний репертуар, а братися за новий, мовляв, світовий, європейський, забуваючи про те, що нашу ниву не можна так раптом орати, терном порослу, бо спершу треба виробити новий плуг, а задля нього новий леміш і чересло, а тоді й орати. Але й тоді, коли навіть ми викуємо новий плуг, зоремо ниву і посіємо, мовляв, нове зерно, ми не повинні зовсім занедбати свій власний національний репертуар. Він вислужив свою службу, ним ми проралили забите поле, а тепер, коли він не задовольняє вищі круги, яким натурально бажається вивести театр в широке європейське море, питомий старий репертуар повинен робити свою службу в народі і підіймати його до вищих потреб. Ми сміливо можемо гордитися ним, бо ніде, ні в одному народі такого народнього театру нема, як наш. А задля правдивого розвою народу він конче потрібний. "

Слід згадати, що сам М. Садовський був прекрасним виконавцем українських народних пісень і оригінальним виконавцем народного танцю, - він не носився по сцені, як звичайні танцюристи, весь його танок відбувався майже на одному місці. Здавалося, що в ньому крім ніг брала участь вся постать. Але скільки грації було в ній, у поворотах голови, в оригінальних і легких па.

Ось як про виконавську майстерність М. Садовського згадує Максим Рильський:". Роки брали своє. А проте згадую одне чудо. Не раз уже говорено мені про М. Садовського як незрівнянного виконавця народної пісні і народного танцю. Але ось про що хочу розповісти. В одному домі, десь під кінець 20-х років, гостював М. Садовський. Було це взимку, артист був дуже тепло одягнений, закутаний аж у два бащлики, які він довго розв'язував, покашлюючи у передпокої. Печать самотньої і невеселої старості лежала на ньому, хоч він і бадьорився перед молоддю, яка його оточила. І от раптом після вечері комусь на думку спало попросити М. Садовського заспівати одну з улюблених його пісень - "Ой мала я два садочки. "

Чим же я буду співати? - одповів-запитав Микола Карпович своїм глухим, надтріснутим, хриплим голосом. А молодь, проте, не відставала від нього, і він таки заспівав. Чим? Справді, чим? Це був не спів у точному розумінні слова, це був і не той "говорок", яким іноді заміняють спів драматичні актори. Це був - іншого слова не знайду - повів, повів величезного ліричного почуття, для вияву якого головним знаряддям було до краю щире слово. Пісня справила потрясаюче враження на слухачів. Микола Карпович це відчув - і розвеселився. Він попросив одного з присутніх заграти на піаніно козачка - і зробив "виходку" з уявною шаблею, якою він закінчував дію в "Запорожці за Дунаєм" і яка щоразу викликала бурю оплесків. І ми ще раз на хвилину побачили Миколу Садовського в розквіті сил, такого, яким він був і яким залишився в наших серцях. "

В театрі М. Садовського вперше в історії українського театру вистави одержували високохудожнє оформлення. Відомий майстер, народний художник Іван Бурячок створив багато декорацій, старанно виконаних, пишнобарвних і поетичних.

Машиністом сцени в театрі працював К. Домбровський, про талант якого теж не можна не згадати. Успіх посередньої п'єси "Чарівниця" великою мірою залежав від сценічних ефектів. П'єса закінчувалася пожежею та обвалом хати. Пожежа відбувалася без будь-яких світлових ефектів, проте глядач бачив, як горять стіни, огорнуті найсправжнісіньким димом. Секрет таких ефектів машиніст сцени таїв. Всі знали, що він одержував багато запрошень перейти працювати в інші театри на більш вигідних умовах, та всіх їх він категорично відхиляв. К. Домбровський залишався патріотом українського театру. Цей робітник сцени так добре запам'ятовував усі постановки, що в дні хвороби чи відсутності помічника режисера сам обставляв сцену, нагадував артистам, які їм за роллю потрібні речі.

Так успішно театр працював до початку першої світової війни 1014 року. Події великої історичної ваги розкидали по світу і акторів театру Садовського, і його глядачів. Вже під час війни багато українських акторів і хористів було мобілізовано. Більшість із них значилися в Київському гарнізоні і військові власті, особливо комендант Київського гарнізону Медер, переслідували акторів, які тікали з казарми на вечірні вистави. Адміністрації київських театрів, в тому числі й українських, доводилося хитрувати, щоб обійти Медера і його шпигунів. На афішах і в програмах міняли прізвища відомих акторів, які були мобілізовані, і вони виступали під новими іменами.М. Садовський у своїх спогадах розповідав як йому і трупі театру вдавалося відбитися від атак Медера та його штабу.

Пам'ять про М. Садовського

1. Садовський, Микола Карпович. Мої театральні згадки: 1881-1917/Микола Садовський. - К.; Харків: Держвидав України, 1930. - 120, [1] с.: портр.

2. Садовський, Микола. Змова проти світу: політичний нарис. - Норт Батлфорд: [б. и.], 1968. - 31 с.: портр.

3. Садовський, Микола. Спомини з російсько-турецької війни 1877-1878 р. / Микола Садовський,. - Репринт. вид. - Кіровоград: [б. и.], 1993. - 94 с.

4. Садовський М. Українські артисти в Петербурзі: Тріумф українського театру в Петербурзі // Хроніка 2000. - 2003. - №55-56. - с.581-612

На честь М. Садовського зроблено:

Вершин акторської майстерності М. Садовський досягав у героїчно-романтичних ролях - Богдана Хмельницького, Сави Чалого, Тараса Бульби, Назара Стодолі та ін. Багато критиків зазначали, що "його гетьмани та воєводи були шедеврами, про які можна, було писати цілі розвідки".

Знявся в головній ролі у фільмі "Вітер з порогів" ("Останній лоцман”, 1929). Як режисер відстоював принципи сценічного реалізму, розширив репертуар своїх труп, використовуючи українську класику, а також п'єси тогочасних українських драматургів (Б. Грінченка, О. Олеся, В. Винниченка), російських авторів (М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова), твори польських, єврейських, німецьких письменників; сприяв розвиткові українського музичного театру (опери Г. Козаченка, Д. Січинського, С. Монюшка, Б. Сметани). Написав лібрето до опери М. Лисенка "Енеїда".

Велику цінність мають мемуари "Спомини з російсько-турецької війни" (1917) та "Мої театральні згадки" (1907-1929).І. Мар'яненко в праці "Моє життя-моя праця" говорячи про героїчного актора, зазначає: "Я ніколи не забуду його, уже літнього чоловіка, в ролі молодого хлопця Дмитра, в п'єсі М. Старицького "Не судилось". Сцена, де він довідується про те, що його кохана дівчина Катря (М. Заньковецька) любить панича, слова, що в цій сцені ринули з глибини душі Заньковецької: "не судилась я тобі", - ці слова повторював Дмитро Садовського: "не судилась. така моя доля". повторював голосом, в якому було стільки любові й безнадійності що здавалося, ніби дивною музикою забриніли найніжніші струни людської душі. І в залі, й за кулісами - все завмирало, наступав катарсис. Таких творчих вершин досягають лише геніальні майстри.

"Це був дійсно талант з Божої ласки, бо як відомо, жодної професійної школи він не проходив. Чудові зовнішні дані, музичність, гарний голос (бас-баритон), що, правда, на старість став сиплуватим й глуховатим, величезна інтуїція і здібність швидко, без детального аналізу, схоплювати словесну ідею драматурга й чудово перетворювати її в мистецький образ. "

"А як чудово танцював Микола Садовський! Він був надзвичайно оригінальним виконавцем українського танцю. Козачок він танцював так, як ніхто за моєї пам'яті. Він не носився по сцені, як звичайні танцюристи, - весь його танок відбувався майже на одному місці і, здавалося, був побудований так, що у ньому брала участь вся постать. Але скільки грації було в постаті Садовського, в ракурсах голови, які оригінальні й легкі були па! Часто він ніби зупинявся на пальцях, розводив руки, ударяв один об один закаблуками, виразно поводив плечима і кидав на партнерку палкий погляд з великим, але стриманим темпераментом. Лишалося враження, ніби це тільки початок танцю, за яким криється безодня засобів його вияву. Імпозантна постать, мальовничий костюм доповнювали виразний і переконливий у своїй винятковій простоті танок М.К. Садовського. Елемент такого танку мені доводилося спостерігати в народі, на селі"

Використана література