Життєвий шлях Михайло Вербицького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Життєвий шлях Михайло Вербицького

ВСТУП

Михайло Вербицький -- видатний прогресивний діяч української культури першої половини XIX ст. Це був період, коли викристалізовувалися засади української національної музичної школи, основоположником якої став великий класик вітчизняного мистецтва Микола Лисенко.

М. Вербицький плодотворно працював у різних галузях музичного мистецтва і створив низку талановитих хорових, оркестрових і музично-драматичних композицій. Його творчість мала особливо велике значення для демократичної культури західноукраїнських земель, що розвивалася в особливих і складних умовах.

Високий художній рівень творів Вербицького, майстерність композиторського письма дають право називати його першим західноукраїнським композитором-професіоналом, незважаючи на те, що він не закінчував спеціальних музичних шкіл і сучасники вважали його митцем-аматором.

Творчість М. Вербицького -- важлива сторінка в історії розвитку вітчизняного музичного мистецтва.

РОЗДІЛ І. ДИТЯЧІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ (ЯВІРНИК РУСЬКИЙ -УЛЮЧ-ПЕРЕМИШЕЛЬ)

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 році у селі Явірник Руський колишнього Яворівського повіту на Надсянні (тепер територія Польщі). Батько Михайла Михайло-Андрій Вербицький був греко-католицьким священиком, настоятелем церкви св. влм. Димитрія у селі Явірнику Руському. Згодом сім'я переїхала до села Улюч (за 6-7 км від Явірника Руського), де батько Михайла став настоятелем церкви св. Миколая.

Коли маленькому Михайлові виповнилося десять років, батько помер. Невдовзі мати вийшла заміж вдруге, а Михайла та його молодшого брата Володислава взяв на виховання далекий родич перемишльський єпископ Іван Снігурський, один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви. Іван Снігурський надавав великого значення навчанню родичів, тому обох братів віддав вчитися до гімназії.

У 1828 році при перемишльській катедрі владика Снігурський заснував хор, а згодом музичну школу, у якій навчалися і юні Вербицькі. Обоє братів одразу ж стали учасниками хору, бо були дуже музикальними та мали гарні, дзвінкі голоси (Михайло співав альтом, Владислав - дискантом). Уже на Великдень 1829 року цей хор дебютував в урочистому богослужінні, де Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти. Побачивши блискучий результат, Іван Снігурський запросив з Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алоїза Нанке, що став першим вчителем майбутнього композитора. Від Нанке молодий Вербицький дістав перші відомості з теорії музики та композиції. Вагомий вплив на становлення Михайла як композитора мали твори віденських класиків Й. Гайдна, В. А. Моцарта, а також українців М. Березовського, а особливо Д. Бортнянського.

Допомагаючи опікунові в канцелярії, юнак мав можливість ознайомитись з музичними книгами, привезеними до Перемишля з Відня у бібліотеці резиденції та поглиблювати знання з викладів нотних композицій у помічника Нанке і наступного диригента катедрального хору, також чеха, Вінцентія Срсавого. Отож, з половини 1830-х років походять його перші церковного характеру творчі праці, що мають в собі подібність зразків німецької та чеської хорових літератур.

Через багато років, згадуючи перемишльську школу (офіційна назва школи - Дяко-Учительський інститут), М. Вербицький називав її консерваторією в мініатюрі, а катедральний хор - доброю оперою.

У такій сприятливій музичній атмосфері, в оточенні людей, відданих рідній культурі, минула рання молодість Михайла Вербицького, окриливши його мріями про служіння мистецтву. Але в ті часи для юнака з його середовища, що прагнув здобути освіту, була відкрита лише одна дорога - до богослов'я. Цей шлях довелось обрати і Михайлові. У 1833 році він успішно закінчив гімназію, вступив у Львівську Духовну семінарію (рік вчився екстернатом), а у 1834 - врешті переїхав до Львова .

РОЗДІЛ ІІ. НАВЧАННЯ ТА ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ КОМПОЗИТОРА (ЛЬВІВ-ПЕРЕМИШЕЛЬ-ЗАВАДІВ-СТРІЛКИ-МЛИНИ)

Львівський період життя (1834-1846 рр.) майбутнього композитора наповнений як радісними, так і прикрими хвилинами. Більшість цього часу він вчився в Духовній семінарії. Навчання мало тривати 4-5 років, але у М. Вербицького освіта розтягнулася аж на 17.

Навчаючись у Духовній семінарії, юнак захопився грою на гітарі. Причиною став нещасний випадок: Вербицький пошкодив ногу, не міг рухатися, тому гітара стала дієвою розрадою від нудьги. Першим вчителем гри на цьому музичному інструменті майбутнього композитора став І. Х. Сінкевич. Досконало оволодівши інструментом, композитор списав кілька нотних зшитків для гітари соло та солоспівів у супроводі гітари. Згодом майбутній композитор створить «Поученіє Хітари» - перший в Україні підручник для навчання гри на цьому музичному інструменті, а численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобудуть широку популярність у галицькому домашньому музикуванні.

Перебування у семінарії для активного, темпераментного та життєрадісного юнака не походило безхмарно. Уже в перший рік свого перебування у Львові він був покараний строгим карцером за участь у бунті, влаштованому семінаристами на знак протесту проти поганого харчування. Також на першому році навчання важко захворів - перебував протягом одинадцяти тижнів у лікарні семінарії (зламав ногу). Та й саме навчання видатного композитора проходило з перервами. Михайла двічі виключали з семінарії через «веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви».

Влітку під час вакансій 1837 року Михайло Вербицький одружився. Його обраницею стала австрійка за походженням Барбара Сенер. На той час майбутньому композиторові виповнився всього 21 рік, але сімейне щастя митця було недовгим. У 1839 році дружина Михайла померла, залишивши його одного з маленьким сином Іваном на руках (у шлюбі з Барбарою народилося двоє дітей, однак одна дитина померла у дитячому віці).

У 1837 році Вербицький залишив семінарію: оскільки створив сім'ю, то хотів закінчити навчання екстерном, однак слухачі старших курсів семінарії не мали такого права - тож довелося покинути семінарію. Серед причин припинення навчання Вербицького в цей період називають гострий конфлікт, що виник тоді між начальством семінарії і молодими пропагандистами хорового співу на чолі з І. Сінкевичем, та репресії проти Маркіяна Шашкевича та його однодумців.

Після втрати дружини Вербицький відновив навчання у семінарії на третьому курсі (1841 рік). Навчаючись там, починає керувати хором семінаристів. Проте і цього разу йому не вдається закінчити навчання, адже надто часто траплялися зіткнення між його темпераментним, живим характером і суворими правилами семінарського життя. На початку 1842 року його за якусь незначну провину виключили з семінарії, не давши можливості довчитися третій рік.

Задля добробуту дітей молодий Вербицький одружується вдруге. Цього разу його обраницею стала француженка, донька пралі генерала Фреснеля. В їхньому шлюбі народився ще один син Михайла Вербицького - Андрій.

У періоди, коли молодий Вербицький покидав навчання у семінарії, йому вдавалося заробляти на прожиття приватними уроками музики. Так, деякий час він викладав спів у вірменському монастирі бенедиктинам, а упродовж 1842-1843 pоків працював диригентом хору Ставропігійського інституту. Є відомості, що у 1844-1845 роках Вербицький ще раз отримав посаду вчителя співу у семінарії. Дружина також намагалася покращити матеріальне становище родини - давала приватні уроки французької. Але все це не давало твердої матеріальної бази для існування.

З цієї причини наприкінці 1840-х років Вербицький був змушений покинути Львів, а згодом і науку у семінарії й повернутися з родиною на деякий час до Перемишля, де за допомогою свого опікуна Івана Снігурського одержав посаду нижчого урядовця при консисторії. Тут відбулося ще одне важливе для музичного розвитку М. Вербицького знайомство. При перемишльському латинському кафедральному соборі вже кілька років працював чеський музикант і композитор Францішек Лоренц, який, потоваришувавши з Вербицьким, значно допоміг йому своїм досвідом, знаннями і порадами.

У Перемишлі Михайло прожив бурхливий 1848 рік. Внаслідок «Весни народів» активізувалися аматорські гуртки, які намагалися створювати вистави якщо не українські, то, принаймні, переробки відомих на українські. Це був час справжнього театрального буму, який не повторювався ще десятки наступних років.

У той період М. Вербицький із запалом віддався мистецькій діяльності, усією душею поринув у театральні справи, одночасно виступаючи і як актор-співак, і як композитор. Він написав музику до кількох п'єс, що входили в репертуар перемишльського театру. Серед них такі, як "Верховинці", "Козак і охотник", "Проциха", "Жовнір-чарівник", "Гриць Мазниця", "Школяр на мандрівці", "Запропащений котик" та інші. Приступаючи до роботи на новій для нього ниві, Вербицький не був уже новачком у композиторській справі, адже писати музику (церковні пісні й невеликі світські хори) він почав набагато раніше, ще перебуваючи в семінарії.

Ймовірно, внаслідок впливу Івана Снігурського, а також через нестійкість театральних справ та матеріальні труднощі Михайло Вербицький таки повернувся до навчання в семінарії.

У 1850 році Михайло завершив навчання в семінарії та прийняти сан священика. Після висвячення отримав посаду сповідника в с. Завадові, що знаходився в колишньому Яворівському повіті. Його близьким сусідом, парохом в сусідньому селі, був давній приятель І. Сінкевич. В Завадові Вербицький пробув два роки. Опісля його перевели до с. Залужа в тому ж самому повіті. Мабуть тоді, в 1852 році, народився ще один син Вербицького Михайло. В Залужу М. Вербицький пробув усього кілька місяців і в 1852 році він уже призначений парохом с. Стрілки Старосамбірського повіту. Після трьох років перебування у Стрілках його переводять до с. Млини Яворівського повіту, де відомий композитор жив аж до смерті.

У 1858 році друга дружина Вербицького несподівано померла. Відтоді композитор жив самотньо, позбавлений сімейного тепла і затишку.

Помер Михайло Вербицький 7 грудня 1870 року у с. Млини (тепер територія Підкарпатського воєводства, Польща) від раку язика, проживши всього 55 років.

вербицький композитор український мистецтво

РОЗДІЛ ІІІ. ТВОРЧА СПАДЩИНА МИХАЙЛА ВЕРБИЦЬКОГО

Загалом творча спадщина Михайла Вербицького нараховує 143 композиції. Як зазначав сам композитор, його творчість можна поділити на три основні напрямки:

1. музика для церкви;

2. музика для салону;

3. музика для театру.

Стосовно творів на духовну тематику, то слід відзначити, що вони є найвагомішою ділянкою творчої спадщини Вербицького. Він був єдиним композитором першої половини ХІХ століття на теренах всієї України, який працював у цій галузі. Та це й не дивно, бо народився в священичій родині, і сам був священиком. Щоденно відправляючи Службу Божу, Вербицький відчував на собі облагороджуючий вплив літургійного співу і його особливого відчуття - гармонійного духовного стану, блаженного спокою в молитовному єднанні з Богом. Метою створеної Вербицьким Літургії було підтримати і поглибити в рідному українському народі головні християнські чесноти: віру, надію, любов. У музиці Літургії Вербицького помітні риси класичного стилю створів Дмитра Бортнянського, але поряд з цим Вербицький зумів створити і власний індивідуальний стиль, якому притаманні романтичні риси. Особливо це відчувається у ліричних частинах: «Тебе поєм», «Отче наш», «Ангел вопіяше». Задушевність, сердечність, часом з елегійним відтінком, емоційна відкритість сприяють посиленню особистісного начала в музиці. У ліричній мелодиці Вербицького відчуваються інтонації галицької міської пісні-романсу, зокрема, в «Отче наш». Завдяки пісенній наспівності Літургія зберегла свою популярність і в наші дні. Вона повністю або частково використовується в богослужбовій практиці і сьогодні.

Ще за життя Вербицький здобув визнання як творець улюблених і популярних хорів, солоспівів та театральної музики. Цьому сприяли пісенний характер мелодики, гомофонно-гармонічний тип викладу, використання фольклорних мотивів, зокрема, коломийкових. Значного поширення набув патріотичний хор «Тост до Русі», а також інші чоловічі акапельні хори: «До зорі», «Думка», «Поклін» та інші. Новаторство хорової музики Вербицького як фактора національного відродження полягає насамперед у тому, що він використовував поезію українських авторів: І. Гушалевича, В. Шашкевича, Ю. Федьковича.

Вербицький є також першим із галицьких композиторів, який звернувся до поезії т. Шевченка. Це був текст «Заповіту» в музичній інтерпретації для подвійного хору (мішаного і чоловічого), соліста (бас) і симфонічного оркестру. Кантана-поема Вербицького «Заповіт» прозвучала на святковому Шевченківському концерті у Львові 1868 року. Цікаво, що на цьому концерті було виконано ще один «Заповіт» для чоловічого хору, тенора соло в супроводі фортеп'яно. Це був твір молодого, майже нікому невідомого тоді композитора з Києва Миколи Лисенка, який відгукнувся на пропозицію львівської інтелігенції написати хор на слова Шевченка. Ось так символічно перетнулися творчі шляхи двох корифеїв - зачинателя української професійної музики в Галичині та фундатора української національної композиторської школи.

Загалом, хорові композиції Вербицького - це своєрідні мініатюри для чоловічого хору без супроводу, написані у формі дво- або тричастинної пісні. Гармонічна мова їх нескладна. Композитор користувався переважно основними функціями ладу, не дбаючи про особливу колоритність чи барвистість звучання. Творча індивідуальність Вербицького найяскравіше виявилась у мелодиці й ритміці композицій. За змістом хори Вербицького - це патріотичні пісні або невеликі пейзажні чи ліричні зарисовки. Зразком першого виду може бути хор "На погибель" (або "Дай, дівчино, нам шампана.

Театральна спадщина Вербицького - це музика для численних оперет, водевілів, історичних драм. Найвідоміша з них - «Підгіряни» на лібрето І. Гулашевича (1864). Для виконання в театрі також призначені так звані «симфонії», а точніше - оркестрові увертюри. Структурними особливостями ці твори нагадують західноєвропейські ранньокласичні увертюри. Усі вони здебільшого побудовані за одним принципом: починається «симфонія» повільним, наспівним вступом, що складається з одного або двох епізодів задумливого, ліричного або урочистого характеру.

Центральна частина побудована на кількох темах і своєю структурою наближається до форми сонатного алегро без розробки. У «симфоніях» Вербицького майже немає тематичної розробки, весь розвиток музичних думок іде за рахунок повторення і зіставлення цільних мелодій. Форма увертюр Вербицького нескладна. Незважаючи на це, композитор зумів влити в них стільки душевної теплоти, почуття, виявити таку творчу винахідливість, що його «симфонії» можна сміливо зарахувати до кращих здобутків українського дожовтневого мистецтва. Їх музика захоплює своєю виразністю і мелодійністю. Логіка й прозорість тем, стислість конструкції свідчать про розвинене архітектонічне чуття композитора. Але найяскравішою і найпривабливішою рисою увертюр є їх яскраво виражений національний колорит, адже Михайло Вербицький був неабияким знавцем фольклору. В його увертюрах дивує і захоплює багатство коломийкових мелодій, які кожного разу з'являються у новому вигляді, у нових варіантах, не втрачаючи разом з тим своїх специфічних рис, оригінальності й привабливості.

Увертюри Вербицького були першими і єдиними впродовж усього XIX ст. спробами створити в Західній Україні національну симфонічну музику на професіональній основі.

За життя композитора оркестрові твори не принесли йому такої слави, як хори і сценічна музика. Можливо, це пояснюється тим, що в той час бракувало відповідної виконавської бази. Проте саме увертюри - чи не найцінніша частина спадщини Вербицького. Завдяки своїм яскравим музичним образам і професіональній майстерності музичного письма вони могли б і зараз бути окрасою програм наших концертних колективів, давати глядачам високу естетичну насолоду.

Твори Вербицького тривалий час, приблизно до Другої світової війни, становили основу репертуару західноукраїнських виконавських колективів. Важко назвати будь-який концерт чи святковий вечір того періоду, на якому б не звучала його музика. Композиції Вербицького міцно увійшли у практику домашнього музикування, витіснивши звідтіль низькопробні зразки зарубіжного бюргерського мистецтва. На його творчих традиціях виховувалося ціле покоління західноукраїнських музикантів, які з великою пошаною і любов'ю ставились до корифея рідного музичного мистецтва.

Ім'я Михайла Вербицького, видатного композитора і відданого борця за народність музичного мистецтва, дороге українським людям, які високо цінують кращі культурні здобутки минулого.

РОЗДІЛ ІV. ІСОРІЯ СТВОРЕННЯ МУЗИКИ ДО ГІМНУ УКРАЇНИ

Як відомо, Михайло Вербицький є автором музики до українського національного гімну «Ще не вмерла Україна» на слова Павла Чубинського.

За найпоширенішою версією твір поета з Наддніпрянщини Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» було надруковано у львівському журналі «Мета» № 4 за 1863 рік. Цей вірш дуже сподобався М. Вербицькому як своїм патріотичним змістом, так і легкістю форми. Спочатку Вербицький представив цю пісню як солоспів і сам виконав її на сходинах гімназійної «Громади» в Перемишлі, а згодом зробив з неї хорову композицію. Вперше цей хоровий твір виконали у Перемишлі в день празника Св. Івана Хрестителя - 1 липня 1864 року. На концерті був присутній старенький уже єпископ Тома Полянський. З глибокою побожністю він поблагословив композитора і його твір на слова П. Чубинського. Ця патріотична пісня духовно поєднала наддніпрянських українців з галичанами: «Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а ві Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людей серце болить» - писав у 1863 році П. Куліш у листі до редактора львівської газети «Слово».

Однак цю версію спростовує львівський музикознавець Олександр Зелінський. Він спростовує поширену думку, що вперше текст гімну «Ще не вмерла Україна» Михайло Вербицький прочитав у журналі «Мета», виданому до ювілею Тараса Шевченка, який міг опинитись в руках композитора не раніше січня 1864 року. Дослідник у своїй праці аргументовано доводить, що насправді Вербицьким твір було написано щонайменше на рік раніше - у 1863 році, бо тоді вже відомі його рукописні варіанти, перший з яких був для гітари, улюбленого інструменту Вербицького. Текст тоді відрізнявся від теперішнього.

У Львові твір «Ще не вмерла Україна» у хоровому опрацюванні вперше виконали на концерті присвяченому відкриттю українського театру в новозбудованому «Народному домі».

У 1885 році твір опублікували у збірці квартетів «Кобзар», і перший рядок звучав як «Ще не вмерли України ні слава, ні воля…». В 1918 році Станіслав Людкевич повторно видав збірник «Ще не вмерла Україна», у якому вміщено понад 200 патріотичних пісень, де першою був гімн на музику Михайла Вербицького, а останньою - той же ж гімн, але на музику «з України», яка нам не знайома, бо не прижилася. Мелодія Михайла Вербицького стала широко відомою лише трохи згодом - у 1920-х роках, коли січові стрільці та УГА принесли з собою її у Київ.

Отож, спочатку текст «Ще не вмерла Україна» існував як вірш, що виник на Наддніпрянській Україні, а піснею-гімном став у Галичині, де вже були певні традиції створення й побутування патріотичних пісень. На тлі галицьких пісень-гімнів «Ще не вмерла Україна» вирізняється широтою осмислення історичної долі народу, проникливістю погляду на перспективи його духовного відродження. Утверджувана піснею віра у національне визволення й культурне піднесення народу обабіч кордонів, заклик стати в бій кривавий від «Сяну до Дону», висловлене в гімні сподівання, що пісня волі «За Карпати відіб'ється, загомонить степами, України слава стане поміж народами» передвіщали прийдешні світлі часи воскресіння народу.

Саме як національний гімн «Ще не вмерла Україна» визнавався І. Франком, Лесею Українкою, українськими громадами в різних куточках світу. Особливо широко вживали цей гімн через те, що його авторами були наддніпрянець і галичанин - це підкреслювало соборність українських земель. Як державний, його законодавчо закріплено ухвалою сейму Карпатської України у1939 році.

Спрямована в майбутнє, головна пісня українського народу утверджує його волю віддати все за «нашу свободу». Саме цією спрямованістю в майбутнє, саме завдяки своєму визвольному пафосові пісня пустила, глибоке коріння у національну свідомість українців обох частин України, особливо в період створення Української Народної Республіки, коли вона виконувала функції загальнонаціонального гімну.

15 січня 1992 року музичну редакцію пісні-гімну «Ще не вмерла Україна» М. Скорика та Є. Станковича (для хору та фортепіано) як Державного гімну затвердила Верховна Рада України, що знайшло своє відображення у Конституції України. Всю оркестровку здійснив О. Морозов. Тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України», котрий запропонував президент Леонід Кучма. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучить «Ще не вмерла України і слава, і воля».

Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії. З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику Михайла Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.

Хоча М. Вербицький та П. Чубинський ніколи не зустрічалися в розділеній двома імперіями Україні, вони символічно єдині, як єдиним є гімн Незалежної і Соборної Української держави, що повернувся до пісенної скарбниці народу.

Усілякі лихоліття, що знищили багато пам'яток нашої культури, не торкнулися автографа автора музики. Рукописний текст цього твору (слова і музика) зберігається у рукописному відділі Наукової бібліотеки імені В. Стефаника АН України. Рукою композитора В. Матюка на першій сторінці написано: «Манускрипт Михайла Вербицького. На пам'ятку і до переховання в бібліотеці передаю хвальному товариству «Станіславівський Боян». Зіставлення тексту, опублікованого в «Меті», з рукописом М. Вербицького, засвідчує, що вони тотожні.

РОЗДІЛ V. ВШАНУВАННЯ КОМПОЗИТОРА

Поховали видатного композитора у с. Млинах біля дерев`яної церкви Покрови Пречистої Богородиці. Як згадували його сучасники, «за декілька років стежка до могили заросла травою», і лише в 1934 році з ініціативи академічного хору “Бандурист” (м. Львів) та на кошти громади Яворівського повіту був встановлений надмогильний пам'ятник із присвятою «Піонерові української пісні». Лише у 2005 році з ініціативи Степана Лукашика над могилою відомого українського композитора було споруджено пантеон, в посвяченні якого взяв і участь тодішній президент України Віктор Ющенко.

За часів незалежної України пам'ятник композиторові встановили у м. Яворів на Львівщині, а також назвали його іменем музичну школу та вулицю.

Є вулиця імені М. Вербицього також у Львові. Однак пам'ятника композиторів Львів досі немає. У 2013 році за ініціативи товариства «Надсяння» відбувся конкурс на проект пам'ятника композиторові у Львові. Переміг проект братів Сікорських, архітектор - Володимир Стасюк. Пам'ятник має бути встановлено у сквері на розі трьох вулиць - Вербицького, Чупринки і Бандери навпроти середньої загальноосвітньої школи №3.

27 лютого 2015 депутати Тернопільської міської ради прийняли рішення про присвоєння комунальній установі - тернопільській музичній школі № 2 імені Михайла Вербицького.

Щогоріч - 2015 року - святкуємо 200-ліття з дня народження М. Вербицького. У багатьох містах України, а також Польщі з цього приводу відбулися святкові урочистості.

Національний банк України випустив ювілейну монету на згадку про автора музики до гімну України номіналом 2 гривні. Монету було введено в обіг 4 березня 2015 року. Вона належить до серії «Видатні особистості України». На аверсі монети розміщено: угорі - напис «УКРАЇНА», стилізовану композицію: на тлі державного прапора України рядки - «ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНИ / І СЛАВА, І ВОЛЯ, / ЩЕ НАМ, БРАТТЯ / МОЛОДІЇ, / УСМІХНЕТЬСЯ / ДОЛЯ», під якими - малий Державний Герб України, праворуч і ліворуч зображено групи виконавців гімну; унизу - номінал «2 ГРИВНІ», рік карбування монети -- «2015» (праворуч), логотип Монетного двору Національного банку України (ліворуч). На реверсі монети зображено портрет Михайла Вербицького, ліворуч від якого - рослинний орнамент, ліру, під якою стилізований нотний ряд, роки життя: «1815» (ліворуч), «1870» (праворуч) та унизу праворуч - напис півколом «МИХАЙЛО ВЕРБИЦЬКИЙ».

Також з ініціативи Укрпошти до 200-річчя з дня народження композитора було випущено поштову марку з його портретом. Її презентація відбулася спочатку у с. Млинах, де похований композитор, а згодом у Яворові.

З нагоди 200-ліття від дня його народження, 4 березня 2015 року, численні делегації від Прикарпаття взяли участь в урочистих заходах, які представники української діаспори в Польщі провели на цвинтарі в с. Млинах Підкарпатського воєводства, де поховано М. Вербицького, та в Перемишлі. А напередодні, 28 лютого, в с. Явірнику Руському Перемишльського повіту відкрили меморіальну таблицю на дзвіниці храму, парохом якого був о. Михайло.

Святкування 200-ліття Михайла Вербицького мало щільну програму і у Львові. Зокрема, відбулось чотири тематичні експозиції та до десяти концертів з цієї нагоди. В репрезентації однієї з виставок, представленій у соборі Святого Юри, взяв участь праправнук композитора Андрій по лінії його першої дружини. Можна вважати, що цьогоріч пам'ять Михайла Вербицького належно вшанована, але найважливішими для композиторів є звучання, перевидання і впізнаваність їхніх творів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Димкевич В. Один з творців національного гімну / Віра Димкевич // Шлях перемоги: всеукраїнський тижневик. - Львів-Лондон-Мюнхен-Нью-Йорк-Торонто, 2012. - № 1-2 (11 січня). - С. 8.

2. Загайкевич М. Вербицький Михайло Михайлович / М. Зайкевич // Українська музична енциклопедія: Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. - 2006. - С. 322-325.

3. Захарчук О. Провісник українського духовного відродження Галичини Оксана Захарчук // Успенська вежа. - 2010. - С. 5.

4. Зелінський О. До історії Державного гімну України: підручник / Олександр Зелінський. - Львів: СПОЛОМ, 2008. - 140 с.

5. Кріль М. Старосамбірщина: історія і культура / М. М. Кріль. - Львів: ЛА «Піраміда», 2009. - 600 с.

6. Лисько З. Піонери музичного мистецтва в Галичині / Зиновій Лисько. - Львів-Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1994. - С. 34-85.

7. Томкін В. Творці українського Державного гімну України. Михайло Вербицький / Василь Томків // Самостійна Україна. - К., 2009. - № 3. - С. 64-69.

Размещено на Allbest.ur