Культура Середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культура Середньовіччя

1. Хронологічні межі доби Середньовіччя

Середні віки - поняття не стільки хронологічне, скільки змістове. На різних етапах існування воно по-різному виявляє свої сутнісні характеристики. У Раннє - початкову межу якого нелегко встановити - ще досить сильними були елементи культури та соціальних відносин античності, і лите поступово вимальовуються форми соціального та духовного життя, притаманні середньовіччю. Радикальні зміни відбуваються як у прогресі техніки, розвитку міст, які так не схожі ані на античні поліси, ані на міста Нового часу, у системі організації виробництва й експлуатації основної маси селянства, так і в структурі пануючого класу феодального суспільства. Ще більшими були зміни у сфері духовного життя, мистецтва, літератури, теології.

За всіма цими ознаками середньовіччя умовно поділяють на раннє (V -XI ст.), високе, або зріле (XI - XIII ст.), та пізнє (XIV - XVI ст.). Але при зосередженні уваги на корінних проявах світовідчуття рядової людини дана періодизація виявляється не точною, адже відчуття світу людини аграрного за своєю природою суспільства змінюється повільніше, аніж культура людей освічених (ми говоримо про інші ритми змін). Динаміка «елітарних» форм духовного життя випереджає переміни в «глибинці». Притаманні низинному прошарку культури та ментальності настанови і способи поведінки характеризувалися незвичною стабільністю та чіпкістю, протиставленням змінам. Тож середньовіччя не закінчується в якийсь певний проміжок часу: Ренесанс, Бароко, Реформація й навіть раннє Просвітництво ще не були такими радикальними зрушеннями, щоб покінчити з ментальністю, притаманною середньовічній людині селянину, бюргеру. Якісь риси народних вірувань та уявлень про світ зберігалися задовго потому, як офіційно середньовіччя завершилось.

2.Особливості середньовічного світогляду

Християнство та його вплив на середньовічну культуру. Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С. Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну традицію в ставленні до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення до традиційності загалом.

У цій філософсько-етичній спроможності християнства криється його життєздатність, сприйнятливість до інших систем і традицій світосприймання. Церква врахувала можливості сприймання християнства, тому багато релігійних церемоній, заклинань, благословлінь, що мали забезпечити виживання та існування людини, за своїм походженням є суто язичницькими. Таким чином орієнтована діяльність духівництва виявилася безпомилковою, хоч й виходила з прагнення не допустити суспільно значущих рецидивів дохристиянської віри.

У відносинах, які встановилися між язичницьким спадком та християнством, простежуються дві тенденції, що актуалізуються залежно від історичної кон'юнктури: заборона використовувати та навіть читати древніх авторів; дозвіл широко звертатись до них, у чому не вбачали гріха. Святий Ієронім наголошує на компромісі у відносинах з античністю: «Християнські автори мають чинити з язичницькими подібно євреям у книзі Второзаконня, котрі своїм полонянкам брили голови, стригли нііті, наряджали в нове плаття, а потім брали за дружин».

Особливості структури світорозуміння людини середніх віків пояснюються самим ладом консервативного, переважно аграрного життя. «Це, - як пише Ле Г'офф, - печатка традиційною селянського суспільства, де істина та таємниця передаються з покоління в покоління, заповідаються «мудрецем» тому, кого він уважає достойним її наслідувати, й поширюється більшою мірою не посередництвом писаних текстів, а з «вуст у вуста», тими ідейними традиціями, котрі були орієнтовані на міф та ритуал». Виходячи з цього, можна говорити про орієнтованість середньовічної свідомості не на розвиток та зміни, а на відтворення кліше, які щоразу повторюються, на переживання світу в категоріях вічного повернення. А тому загальні місця, понятійні кліше панують у середньовічній літературі, автори якої й не прагнули до своєрідності та до вироблення власних ідей, через те й новаторство (літературне новаторство) особливої цінності не мало. Як зазначає А. Я. Гуревич, характерною рисою середньовічної богословської літератури була орієнтація на традицію та авторитет Писання, а оригінальність, як критерій оцінки якості літературного твору, визнається в останню чергу.

Основою самосвідомості середньовічної людини було почуття нерозривного зв'язку з її общиною, станом і соціальною функцією. Усе життя людини від народження до смерті було регламентоване. Вона майже ніколи не покидала місце свого народження. її життєвий світ був обмежений рамками общини і станової належності. Як би не складалися обставини, дворянин завжди залишався дворянином, а ремісник - ремісником. Соціальний стан для неї був так само органічним і природним, як власне тіло. Кожному стану властива своя система чеснот, і кожний індивід повинен знати своє місце. Становий індивід не відокремлював себе від своєї соціальної належності. Середньовічна людина, виконуючи безліч традиційних ритуалів, бачила в них своє справжнє життя.

Середньовічна думка не знала ідеї розвитку власної особистості. Для неї «віки життя» так само природні та неминучі, як і пори року. Дитинство в розумінні середньовічної людини не якийсь особливий період «підготування до життя», а її природний стан. Людина природно виростає, подібно дереву, всі фази росту і кінцевий результат якого визначені заздалегідь. Однозначно прив'язуючи індивіда до його сім'ї і стану, феодальне суспільство строго обмежувало рамки його «вільного самовизначення», йому не потрібно було вибирати ні рід занять, ні світогляд, ні навіть дружину. Усе це робили за нього інші, старші.

Для середньовічної людини знати самого себе значило насамперед «знати своє місце», ієрархія індивідуальних спроможностей і можливостей тут збігалася із соціальною ієрархією.

Християнство лежало в основі культури й усього духовного життя, а середньовічний світогляд визначається як переважно світогляд теологічний.

3.Місце церкви в культурі Середньовіччя

У середні віки зростали доходи та володіння церкви, посилювалась її могутність. В умовах відсутності стабільної централізованої влади вона накопичила значні багатства, котрі дістались їй від королів варварських держав, що виникли на території Західної Римської імперії.

Значущість католицької церкви була зумовлена винятковим значенням релігії в середні віки - вона являла собою ідеологічну форму позаекономічного примусу і була суттєвою рисою класових відносин у феодальному суспільстві. Релігійна ідеологія грунтувалась на ідеї Бога, який гарантував стійкість, незмінність існуючого порядку та являв собою частину космічного, природного порядку.

У середньовічній культурі існує чіткий розподіл між «ученою вірою» та «вірою народу». Так, М. Бахтін говорить про протистояння двох культур: церковної, ученої, офіційної та народної, сміхової, карнавальної.

Це є своєрідним парадоксом середньовічної культури, результатом перетину народної культури з культурою «вчених», освічених людей, книжковою культурою, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною.

Релігійна універсальність, яка грунтується на юридичному та аграрному характері індивідуальної релігійності, у регіоні свого існування не могла бути терпимою ні до релігійної Індиферентності, ні до іншої віри. Той, хто не приймав віру, не «поміщався» в існуючий суспільний устрій. Тісний зв'язок, що існував між церквою, державою та суспільством, призводив до того, що кожний, хто хотів жити в суспільстві, повинен був бути одночасно і християнином.

Підкреслюють досить сильний зв'язок ототожнення індивіда з церквою. У такій ситуації індивід не міг вийти з католицької церкви, з часом від неї відколювались лише цілі держави. Можна згадати розкол християнства на східне (православне) та західне (католицьке), у часи Реформації з Римом поривають князі та єпископи, а разом з ними цілі народи.

Християнство у феодальному суспільстві Західної Європи виконувало функцію ідеологічного інтегратора, що зумовило консолідацію його організації - римо-католицької церкви, яка являє собою строго ієрархічно централізовану систему на чолі з римським папою і прагне до верховенства в «християнському світі». Вікова споруда папської теократії ґрунтується на двох взаємопротилежних принципах - аскетизму (відречення від світу) та всесвітньої влади (володарювання над світом).

Аскетизм, відречення від світу та віра в бога були важливим інструментом у руках католицької церкви для досягнення її цілей. Багато що в цьому плані було взято християнством від попередніх епох і культур та трансформовано відповідно до потреб папської влади.

Контраст між аскетичним настроєм середньовічного суспільства Західної Європи та завойовницькими прагненнями римо-католицької церкви є характерною рисою середніх віків. Релігійний фанатизм - один із засобів у намаганні римо-католицької церкви встановити тоталітарне управління над західним суспільством.

Ефективним знаряддям у вирішенні таких завдань була Священна інквізиція. Ця організація практично контролювала всі сфери діяльності мільйонів людей, використовуючи різноманітні методи соціотехнічного, у тому числі й таємного, управління суспільством, а також тонкі способи проникнення в потаємні куточки людської душі. Інквізиція виникла в ХНІ ст. й закінчила своє існування в першій половині XIX ст. Під кінець середньовіччя Західна Європа, що перебувала під впливом католицької церкви, була покрита сіткою інквізиційних трибуналів, чия діяльність своєю безперервністю нагадувала дію законів природи. Маючи «довгі руки» та хорошу пам'ять Священна інквізиція діяла в ту епоху як міжнародна поліція. Вона викликала містичний жах через таємність її діяльності та надприродну пильність. Діяльності інквізиції властиві різноманітні методи та форми - від тортур у катівнях у середні віки до анафем, відлучень та Індексу заборонених книг у Новий та Новітній час.

Проте діяльність Священної інквізиції не змогла запобігти Реформації, і падіння тотальної влади римо-католицької церкви було неминучим.

Для боротьби з христовими ворогами та відступниками в середині XVI ст. було створено орден єзуїтів - напіввійськову напівчернечу організацію на чолі з Ігнатієм Лойолою. Саме цьому фанатичному орденові вдалося потіснити інші католицькі ордени та здійснити тотальний контроль над думками, духовним життям багатьох людей у світі. Орден єзуїтів став ефективним знаряддям у руках римської церкви в боротьбі з єресями та вільнодумством, сприяв збереженню впливу католицької церкви.

4.Філософські пошуки середньовічної доби

Яскравим прикладом поєднання культурного багатства античного світу з принципово новим християнським світовідчуттям є творчість отця церкви - теолога Блаженного Аврелія Августина (354 - 430), хоча потрібно підкреслити всю суперечливість ставлення Августина до античної культури взагалі. Як особистість і як філософ Аврелій Августин формувався в античному культурному середовищі, тому у своїх творах та проповідницькій діяльності використовував його досягнення, але як високий церковний ієрарх і політичний діяч мусив боротися з проявами язичництва. У своїй «Сповіді», чи не найвизначнішому творі, він наголошує на тому, що мирське знання не повинно слугувати суєтним цілям і відвертати людину від істини, шкільні науки мають підводити учня до пізнання Святого Письма. Мудрість підпорядковується вірі, а любов до мудрості перетворюється в Августина на любов до Бога. У своїй праці «Про Град Божий» Августин окреслив межі духовного втручання церкви й послідовно обґрунтував її роль у житті людини та суспільства. Протиставляючи «язичницькій» античній філософії новостворювану християнську теологічну систему, Августин у її філософські підвалини заклав містичний неоплатонізм. У традиціях неоплатонізму онтологія збігалася з теологією. Як християнський теолог Августин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує переваги теократичної системи, у якій світська влада підпорядкована церковній.

Середньовіччя багате на мислителів, породжених культурою еллінів. Найяскравішою особистістю серед них виділяється Северин Боецій (480 - 525). Антична духовна спадщина, яку Августин переосмислив і в трансформованому вигляді ввів у систему цінностей християнського світогляду, була збережена і пристосована до потреб суспільства в нових історичних умовах завдяки Боснію.

У своїх філософських творах Боецій заклав основи нового типу філософського мислення, визначив нові критерії інтелектуального життя європейського суспільства. Сам стиль мислення, характер суджень, поетика Боеція за духом і за способом висловлення були близькі середньовічній людині. У своєму вченні Боецій немовби підсумовував розвиток філософії пізньої античності й одночасно визначав основні напрями філософсько-теологічної думки середньовіччя. Великий внесок Боеція і в розвиток середньовічної освіти. Оскільки мовою культури нового світу стає латинська, Боецій докладає зусиль до створення писаних латиною підручників та енциклопедій, у яких систематизовано античні знання з арифметики, музики, геометрії та астрономії. Так, до підручника з арифметики він додав учення Піфагора про числа; наголошував, що весь світ збудований на єдиних засадах гармонії, яку можна порівняти з гармонією в музиці.

Новаторство Боеція полягало в тому, що на перший план він висував систематичність, наголошуючи, що найважливішим у навчанні є прищеплення людині певною напрямку мислення, дотримання в розумовій діяльності строгої дисципліни, яка допоможе освоїти будь-який матеріал. За підручниками Боеція навчались у школах та університетах протягом усього середньовіччя, а не знати їх вважалось ганебним.

Боецій був одним з посередників між Стародавнім світом та середньовіччям. В одному зі своїх творів, «Про музику», ґрунтуючись на творах Нікомаха, Евкліда, Птолемея та відштовхуючись від античних традицій, Боецій визначає музику як мистецтво звуків та як гармонію. Таке широке трактування музики підводить Боеція до розрізнення трьох видів музики, а саме: «світової», людської та інструментальної. У свою чергу, теорія «світової» музики, якій відводилось головне місце в музичній концепції, була наслідком великого впливу піфагорійського вчення про «гармонію небесних сфер».

Музична теорія Боеція була дуже популярною в музичній естетиці середньовіччя, його твори канонізовані, а окремі судження набули характеру непорушного авторитету.

Значне місце в культурі середньовіччя посідають просвітителі Флавій Кассіодор (490--585) та Ісидор Севільський (570 - 636).

Опублікований у 537 - 538 рр. твір Кассіодора «Варії» подавав широкі відомості про соціальне, політичне, державне, культурне життя остготського суспільства, про сільське господарство, ремесло, торгівлю, військову справу, звичаї, народні повстання. У «Варіях» було змальовано портрети сучасників, дано пояснення природних явищ.

У пошуках способів створення, зберігання та передавання культурних цінностей, які б відповідали посиленню церкви та християнства в європейському світі, Флавій Кассіодор у середині 50-х років заснував у своєму маєтку «Віварій» монастир, який відіграв важливу роль у формуванні середньовічної культури. Три елементи структури монастиря Кассіодора як культурного центру стали традиційними для всього середньовіччя, а саме: бібліотека - сховище книг і рукописів; скрипторій - майстерня письма для розмноження та поширення рукописів; школа - навчальний заклад.

Слава першого середньовічного енциклопедиста ствердилась за Ісидором Севільським, 20-томні «Етимології» якого є першою всеохопною енциклопедією середньовіччя, де викладено світоглядні основи нового типу культури. Величезна кількість різноманітних фактів, об'єднаних, систематизованих та зорганізованих певним чином, відображували єдність та усталений характер світобудови. У його одній з найбільших у середньовічній Європі бібліотек мирно співіснували твори авторитетів церкви поряд з античними поетами та мудрецями.

Проте було й багато противників використання досвіду античності. До них у першу чергу відносимо папу Григорія 1 Великого (кін. VI - поч. VII ст.), започатковане яким негативне ставлення до всього язичницького проіснувало до кінця середньовіччя. Григорій 1 уважав неприйнятною доктрину мирного співіснування різноманітних ідеологій, про що свідчать його «Діалоги про життя італійських отців та про безсмертя душі». Така нетерпимість у сфері культури, суттєвим елементом якої є релігія Христа, сприяла зростанню нетерпимості до інакомислячих одновірців, що в подальшому стало однією з культурних підвалин інквізиції.

Григорій 1 увижається також засновником агіографії - виду церковно-історичної літератури, що містить описи жиггя святих та церковних діячів. Агіографія швидко набула популярності завдяки своїй близькості до народної релігії.

На XI ст. припадає розвиток схоластики (від лат. - учений, шкільний) - інтелектуального руху, суть якого полягає в теоретичному обгрунтуванні релігійного світогляду, в осмисленні за допомогою логічних закономірностей догматичних постулатів християнства. Центральною проблемою схоластики постає дискусія про природу універсалій - загальних понять. У вирішенні цієї проблеми намітились три напрями: реалізм, номіналізм і концептуалізм.

З протиборства різних напрямів у схоластиці постає відверте протистояння авторитету церкви, виразником якого був прихильник концептуалізму П'єр Абеляр (1079 - 1142), котрого сучасники називали блискучим розумом століття. Абеляр раціоналізував співвідношення віри та розуму, необхідною передумовою віри вважав розуміння того чи іншого теологічного постулату. Закликав вірити за допомогою свідчень розуму, а не на підставі бездоказових тверджень авторитетів церкви, що, безумовно, було єрессю для того часу.

З XI ст., у результаті хрестових походів Західна Європа знайомиться з культурою Сходу та Візантії; виникають нові культурні центри в Іспанії та Сицилії. Поширення інтересу до греко-римського культурного надбання проявляється в перекладі латиною творів Птоломея, Евкліда, Гіппократа, Галена, Арістотеля. Саме на цей період припадає розквіт творчості арабського філософа Ібн Рушда (Аверроес) (1126--1198), про твори якого можна сказати, що це є своєрідне «матеріалістичне» трактування арістотелівської філософії. Іон Рушд, розвиваючи раціоналістичні тенденції арістотелізму, мав великий вплив на розвиток середньовічної філософії. Учення Арістотеля, усупереч офіційній забороні, здобуло всебічне визнання в наукових центрах Європи. Тому в цій ситуації церква опинилася перед необхідністю асимілювати вчення Арістотеля. Знайомство з працями грецьких та арабських учених сприяло поширенню в ХНІ ст. вільнодумства та раціоналізму.

Синтез арістотелізму та католицької теології здійснив Фома Аквінський (1225 - 1274), який прагнув підвести під теологічні принципи свідчення логіки та здорового глузду. Фома Аквінат створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я «Сума теології», у якій питання пізнання природи та суспільства розглядалися в ортодоксально-католицькому дусі. Він опрацював загальні принципи католицького богослов'я, що вважаються церквою непорушними і дотепер. Висуваючи ідею гармонії віри та розуму, Фома Аквінський, утім, підпорядкував науку богослов'ю (наука - служниця богослов'я). Томізм є найбільшим надбанням теолого-раціоналістичних пошуків схоластики, який спочатку викликав протистояння церкви, а пізніше, з кінця XIV ст., став її офіційною доктриною.

5. Розвиток освіти та мистецтва в добу Середніх віків

Бурхливий розвиток у XII--XIII ст. переживає освіта. Виникають школи при монастирях, міських соборах, парафіях, а згодом з'являються світські муніципальні та приватні школи, хоча й там освіта має переважно релігійний характер. Розвиток освіти був стимульований економічним та культурним піднесенням Західної Європи. Розвиток матеріального виробництва, торгівлі, дипломатії, мореплавства потребував освічених та просто грамотних людей, що сприяло необхідності масового поширення знань, розвитку наукових досліджень та відкриттів. З часом деякі школи трансформувалися в університети. Система кількаступеневої освіти мала такий вигляд: тривіум - квадривіум - медицина - право - теологія. Середньовічний університет складався з підготовчого факультету, або артистичного, де навчали основам наук: так званих сім вільних мистецтв, що були відомі ще з античності: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Математичні дисципліни - арифметика, геометрія, музика та астрономія мислились як науки про числові співвідношення, що лежать в основі світової гармонії. На артистичному факультеті навчались шість років, на наступних, вищих, медичному та юридичному - п'ять-шість, на богословському факультеті - 15 років.

Навчання в університеті велося латиною. Викладач на лекціях читав та коментував книги визнаних авторитетів, студенти ж конспектували лекції та брали участь у диспутах. Диспутант повинен був викласти свій погляд, вислухати заперечення та спростувати їх, що потребувало великої майстерності. Участь у публічному диспуті була обов'язковою умовою присвоєння вченого ступеня. Не кожному студенту було під силу опанувати середньовічну вченість, а тому підготовчий факультет зі ступенем бакалавра закінчувала лише третина, і лише один із шістнадцяти студентів ставав магістром. Наприкінці XV ст. в Європі налічувалось близько 80 університетів.

На 1455 р. припадає початок книгодрукування. Йоган Гутенберг (1399 - 1468) винайшов друкарську машину, і першою з надрукованих книг стала Біблія. середньовіччя культура світорозуміння

Джерела художньо-образного світосприйняття епохи: література, основні архітектурні стилі, живопис. Народженню нових форм культури доби зрілого феодалізму сприяли два важливі чинники, а саме: поява міст, які з кінця

XI ст. ставали центрами культурно-політичного життя, та хрестові походи,завдяки яким середньовічна Європа вперше відчула себе одним цілим таздобула високу мету.

Місто, яке, по суті, було зародком буржуазної республіки, починає формувати своєрідну міську культуру.

Вплив церкви визначав обличчя середньовічного мистецтва. Основним зразком середньовічного образотворчого мистецтва були пам'ятки церковної архітектури. Мистецтво було в руках церкви могутнім знаряддям впливу на маси з огляду на його доступність для всіх. Головним завданням художника було втілення божественних засад, а з усіх почуттів людини перевага надавалась стражданню. Бо, за вченням церкви, це - очищувальний вогонь. Але світське мистецтво в період розвиненого феодалізму стає альтернативою церковного.

На початку XII ст. відбувається становлення куртуазного роману з його культом лицарства (яке теж можна віднести до особливостей епохи). У XI - XII ст. складається морально-етичний образ лицаря, що відрізнявся світським характером, вільним від аскетизму. Лицар повинен молитися, уникати гріха,пихатості та низьких учинків, він мав захищати церкву, вдів та сиріт, а також турбуватися про підданих. Він повинен бути хоробрим, вірним, не позбавляти нікого його власності; бути щедрим і справедливим; шукати товариства хоробрих та вчитися в них здійсненню великих діянь за прикладом Олександра Македонського. Такий образ відображено в рицарській літературі.

Особливе місце в рицарській літературі належить віршованій повісті з любовно-пригодницьким сюжетом, запозиченим з кельтських переказів та легенд. Головна з них - історія короля Артура та його лицарів, що жили в V - VI ст. й збиралися за круглим столом. З цих легенд склався цілий цикл романів про короля Артура та святий Грааль.

Найвідомішим твором рицарського роману є «Трістан та Ізольда», популярність якого в європейській літературі XII - XIII ст. пояснюється тим, що центральне місце в ньому відводиться земній, людській любові, яка привертала увагу середньовічних поетів. Ані ідеал служіння сюзеренові, ані ідеал служіння Богові вже не відповідали новим духовним потребам часу.

У цілому лицарська література, незважаючи на її обмежений характер, сприяла розвитку середньовічної культури, появі інтересу до особистості людини та її переживань. Любовно-лірична тематика, яку розробляли трубадури (у Німеччині - мінезингери), менестрелі відкривала можливості для вияв індивідуальності. Ними було створено нові віршовані форми - балада, серенада, сонет.

Важливим явищем духовного життя XIII ст. був розвиток давньоскандинавської словесності, у якій розрізняють: едичні (давні героїчні та міфологічні) пісні; поезію скальдів - норвезьких та ісландських поетів IX - XIII ст.; саги - прозові твори народного давньоскандинавського епосу. Найвідомішим твором германського героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів».

Стильові особливості середньовічного мистецтва найбільшою мірою втілювала архітектура. Середньовіччя витворило два основні стилі: романський та готичний. Романський стиль (від лат. штатів - римський) був поширений у X - XII ст. і відбивав прагнення королівської влади та церкви спертися на авторитет Римської імперії. В архітектурних спорудах використовувалися прості, суворі, урочисті, масивні форми склепінь та арочних конструкцій. Романський стиль характеризується органічним злиттям раціональної структури споруд та їх могутніх конструкцій з високою експресивністю багатофігурних скульптурних композицій, у котрих теми Нового Заповіту (насамперед Страшного суду) виражені мовою пластики, що загалом відрізняється від античного зразка. Слово «готика» походить від італ.слова - готський, варварський. Для готичного мистецтва характерним є панування лінії, вертикалізм композиції. віртуозне деталювання, підпорядкованість елементів логіці цілого, нерозривний зв'язок архітектури та скульптури. Провідним типом готичної архітектури стає собор, що зумовило розвиток складної каркасної конструкції (стрілчасті арки, які опираються на стовпи). Багатокольоровий вітраж, гобелен, ілюстрації манускриптів втілювали естетичні смаки феодальної верхівки, яка в епоху хрестових походів доторкнулася до витонченості Сходу. У церковному мистецтві розквіт готики відобразив культ діви Марії з характерною суперечністю містичної екзальтованості та життєрадісних мирських мотивів.

Загалом середньовічна художня культура набула своїх найхарактерніших форм у кожному з видів мистецтва: у літературі - це життя святих, у архітектурі - собор, в живописі - ікона, у скульптурі - зображення Христа, Богоматері та Святих, а саме середньовічне мистецтво можна охарактеризувати як символічнe.

Література

Першими ознаками середньовічної літератури стали поява християнських євангелій (1 століття), релігійних гімнів, творів Августина Блаженного, переклад Біблії латинською мовою, здійснений Єронімом (до 410 року). Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу і християнством.

Основні особливості світогляду людини Середньовіччя:

1. Теоцентризм. Тео -- Бог, спрямованість до бога. В основі всієї системи цінностей лежить релігійна ідея. Вся Епоха Середніх Віків була сформована християнством. Християнство виникає в 1 столітті й незабаром витісняє язичництво, має тотальний вплив на все духовне життя людей. Християнство займає монопольне положення, вся ціннісна шкала людини визначається релігією -- всі сторони життя. Християнство приносить нові уявлення про час -- лінійний час, рух від створення світу до його загибелі, Страшного Суду. В античності було циклічне уявлення про час, світ уявлявся вічним. З'являються есхатологічні мотиви. Есхатологія -- вчення про кінець світу.

2. Для середньовічної людини було характерним уявлення про дуалізм світу: земна і духовна частини. Земний світ -- видимий. Духовний -- небесний, горішний

3. Зміна моральних пріоритетів. В античності головна -- громадянська доблесть. Приклад: епітафія Есхіла. В Епоху Середньовіччя -- віра й вірність (станова вірність). Вірність феодалові. Васальна вірність своєму сюзеренові.

4. Символізм й алегоризм. Випливає з дуалізму. У реальних проявах земного світу бачиться одкровення, божественні знаки.

Співвідношення середніх віків й античності, є моменти культурної наступності. Грамотні були церковнослужителі. Духівництво до античної спадщини ставилося дуже вибірково. Зовсім забули міфологію, античну драму. Деяких авторів шанували: Платон, Аристотель і Вергілій.

Латина в епоху середньовіччя довгий час залишалася єдиною мовою -- освіта, церква, політика. У перших університетах викладали тільки на латині -- це мова інтернаціонального спілкування. Величезна кількість літератури на латині.

Література Раннього Середньовіччя

Література цього періоду досить однорідна за своїм складом і складає єдине ціле. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний епос, що представлені поетичними пам'ятками кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів («Старша Едда», саги, поезія скальдів), а також англосаксів («Беовульф»). Саме монахи, єдині носії грамотності у той час, записували і зберігали цю літературу. Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком. Окремо існувала література латинською мовою, переважно християнського характеру (Августин Блаженний).

Література Зрілого Середньовіччя

Релігійна література

Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять: пісні, молитви, гімни, літургійна поезія і драма, проповіді, хроніки.

Паралельно із цим існувала сміхова, несерйозна література -- її створювали школярі й нижчі клірики.

Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни.

Народна поезія, що тісно пов'язана з класичним епосом, досягає свого апогею у жанрі балади (15 століття).

Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів -- кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів, труверів і міннезінгерів, а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура.

Міська література понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх -- у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон).

Архітектура. Мистецтво

У перші століття епохи Середньовіччя (приблизно до часів Карла Великого) будівельна справа була дещо занедбана, що спонукало тогочасних майстрів до вивчення архітектурних здобутків стародавніх римлян. Як наслідок, у X ст. в Західній Європі починає формуватися романський (римський) архітектурний стиль. Це був перший загальноєвропейський стиль, який поширився в ХІ-ХІІ ст.

Християни почали засвідчувати свою любов до Господа в будівництві розкішних храмів. Матеріалом для них був витесаний білий і рожевий камінь. Храми були такі великі й міцні, що при необхідності могли витримати ворожі набіги й дати прихисток парафіянам і прочанам.

У Х-ХІІ ст. у європейській архітектурі панував романський стиль. Характерні споруди -- замки, храми -- були схожі на фортеці. їхню масивність замінили легкість, стрімкість готичних будівель: соборів, палаців, ратуш, житлових будинків тощо. Мистецтво готики (XIII-XV ст.) було ближчим до життя і почуттів людей. Середньовічні храми Західної Європи нерозривно пов'язані із скульптурою. Готичні фігури були невіддільні від стіни. Майстри ніби оживляли камінь, передаючи в зображеннях внутрішню красу, сильні почуття і зовнішню чарівність.

Час зберіг для нас численні пам'ятки середньовічного мистецтва: ікони, фрески, мозаїки, мініатюри, гравюри тощо. Продовжуючи готичні традиції, художники пізнього Середньовіччя проявили поглиблений інтерес до духовного світу особистості. Це сприяло появі в живописі пейзажу, портрета.

Романські храми зводилися за зразком базилік.

Так стародавні римляни називали великі громадські будівлі з кількох частин, де засідали суди й велася торгівля. Храми, збудовані в романському стилі, мали, як правило, такий вигляд: продовгуваті приміщення, поділені колонами опорних стовпів на три або п'ять частин. Зверху колони прикрашали капітелі (різьблений скульптурний орнамент). У західній частині храму будували портал (головний вхід), а в східній -- вівтар (місце богослужіння). Романські храми мали товсті стіни, масивні кутові вежі й невеликі вузькі вікна, тому вони нагадували фортецю. Усередині приміщення стіни прикрашали фресками -- розписом фарбами по свіжій, ще вологій штукатурці.

Саме в цей час з'являються рельєфи, які іноді розфарбовували, що надавало зображенням чіткості, виразності.

Малі вікна, порівняно невисокі стіни робили романські храми похмурими, наче сповитими мороком. Зодчі прагнули наповнити будівлі світлом, це стало можливим за законами нового стилю, який назвали готичним (від назви племені готів). Він розвинувся в XIII-XIV ст. і, на противагу романському стилю, вважався варварським.

Розквіт готичного стилю припадає на період перемог міських комун. У містах, що здобули право на самоуправління, артілі ремісників зводили ратуші. Тут знаходилися органи міського самоврядування. Ратуша була великою кам'яною спорудою, над якою здіймалося вістря вежі -- своєрідний символ незалежності міста.

Але найвеличнішою будівлею готичної архітектури є собор -- символ багатства й могутності міста. Готичні собори були величними, спрямованими до висоти небес. Якщо в романському храмі склепіння спиралося на товсті стіни, то в готичному соборі -- на арки, які трималися на стовпах. Це робило споруду просторішою і світлішою. Цьому сприяли й велетенські вікна. Для підсилення гри світла використовували кольорове скло. Із нього викладали розмаїті вітражі із зображенням людей і рослин. Окрасою готичних соборів були портали, арки, статуї, кам'яне різьблення, орнаменти, химери (фантастичні фігури звірів), живописні полотна.

10 цікавих фактів про середньовічну моду

Чоловіки в панчохах, вагітні німфи, принцип капусти та інші дивацтва середньовічної моди.

Факт 1: Чоловіки в панчохах

Ще в ранньому середньовіччі чоловіки почали носити штани, які називалися шоси і найбільше нагадували сучасні жіночі панчохи. Штани шилися з вовни, щільно облягали ногу і спеціальними підв'язками прив'язувалися до верхнього одягу. Мода на них протрималася до кінця пізнього середньовіччя.

Факт 2: Коротке волосся -- символ зради

Так-так, існує думка, що волосся жінкам коротко стригли, упіймавши їх на зраді законному чоловіку. Гордістю заміжньої жінки були довгі, доглянуті і обов'язково прикриті при виході з будинку коси.

Факт 3: Високе чоло -- це красиво

Ідеал краси початку 15-го століття -- дівчина з високим чолом. Щоб виправити природний недолік, середньовічні красуні вищипували волосся зі скронь. Це допомагало зорово збільшити чоло і наблизиться до жаданого модного стандарту.

Факт 4: Вагітні німфи

Інша модна тенденція початку 15 століття -- вагітність. При відсутності такої, щоб не відстати від моди, дівчата часто підкладали під одяг (або прив'язували) спеціальні шкіряні подушки, неспішно прогулювалися і вигинали спини.

Факт 5: Тенденції Сходу

У сучасній моді умови диктують західні модельєри і дизайнери. В епоху хрестових походів все було зовсім по-іншому: лицарі-тамплієри зі Сходу доставляли своїм дамам серця інформацію про нові фасони, візерунки, головні убори, які дівчата потім активно використовували для своїх нарядів.

Факт 6: Білий -- не актуальний

Тканина білого кольору для пошиття одягу практично не використовувалася. Вся справа в тому, що біла, незабарвлена тканина вважалася надто дешевою, тому модниці віддавали перевагу яскравим кольорам, для одержання яких використовували дорогі барвники. До речі,заміж в білому теж ніхто не виходив.

Факт 7: Принцип капусти

Кожна порядна дівчина у середньовіччі одягала на себе мінімум три шари одягу: нижню сорочку, нижнє плаття, верхнє плаття. Всі три шати доходили до п'ят і мали довгий рукав. Часто нижнє і верхнє плаття робили з вовни, що додавало одягу значної ваги.

Факт 8: Міфи та легенди про нижню білизну

Нижньої білизни в сучасному розумінні у середньовічних модниць не було. На голе тіло одягалася довга біла сорочка.

Факт 9: Справжню красуню повинно бути чутно здалеку

У 14 столітті модним стало вішати на свій одяг велику кількість бубінців. Їх пришивали до сукні, поясів, одягали перев'язі з бубінців поверх нарядів, а також прикріплювали до взуття. Уявляєте, який галас стояв на вулицях середньовічних міст? Ще бубонці чіпляли до гаманців, які носили на поясі. Крадіям було непросто зрізати такого гаманця!

Факт 10: Кишені вигадали значно пізніше!

Усі потрібні речі носили на поясі - до поясу прив'язували гаманець, ключі, ніж, гребінець і багато іншого, що зараз ми носимо в кишенях.

Одяг в часи Середньовіччя

Раннє Середньовіччя

Стиль одягу раннього Середньовіччя залишився в Європі з періоду «великого переселення народів». Це хутряні та шкіряні плащі, шкіряні та кістяні елементи захисного одягу, примітивне взуття та обмотки для штанів. Довгі й короткі туніки, що надягалися одна на одну, плащі -- від шкір до зшитих шматків тканини, сколених, зв'язаних, прошнурованих, з обробкою і без. Штани: короткі, до колін, довгі, прикріплені обмотками до литок та заправлені в шкіряні панчохи або взуття -- постоли.

Пізнє Середньовіччя

Період панування церкви визначав спосіб життя середньовічної людини, соціальні межі суспільства й естетичне кредо. Хрестові походи (1095-1270) сприяли впливу східної модина європейську. Уніфікація, продиктована бідністю і примітивністю виробництва, спричиняє гонитву за об'ємами та розміром. Лицарські турніри і все супровідне обмундирування -- лати, штандарти і герби, бліо, попони коней -- у своїй строкатості і асиметрії малюнків породиликостюми, які так і називалися -- «гербовими».

Жіночий одяг епохи пізнього Середньовіччя

Його особливості можна коротко охарактеризувати так: прояв жіночності. В міру того, як формувався культ Прекрасної Пані, слабшав вплив церковного вчення про гріховність тіла. Жінка починає відчувати свою силу, покладаючись на фізичну привабливість. А костюм підкреслює жіночу красу, видозмінюючись разом з розвитком стилю свого часу.

В ХІІІ ст. жіночий одяг має ті ж назви, що й чоловічий: сорочка («шеміз»), котта і сюрко.Але з'являється й багато нових елементів, що мають свої назви.

Сорочку прикрашають вишивкою, і її видно з-під комірця котти. Щоб відтінити шкіру обличчя, сорочку зафарбовували слабким розчином шафрану, який давав кремовий відтінок. Між сорочкою і коттою в холодну пору року жінки одягають вузьку безрукавку на зразок чоловічого дублета на хутрі, при цьому надають перевагу білим шкіркам -- ягняти, горностая, черевця білки. Дублет з хутра називався пеліссон.

У ХІV ст. з'являється жіночий упелянд -- святковий одяг феодалів. Зимові упелянди шили з фландрського сукна на хутрі, а літні -- з шовкових і парчевих тканин. Був ще одинрізновид упелянда: весільне плаття-сюрко з відкидними рукавами, які переходять у шлейф.

Цю детальність поверхності одягу починаючи з 30-х років змінює інше рішення, характерне готичному стилю. Маленький вузький ліф сюрко тепер має вузькі довгі рукави, на кінцях яких є невеликі, опущені вниз раструбами «бомбард», які візуально подовжують руку. Глибокий трикутний виріз комірця спереду переходить в такий самий виріз на спині. Його прикрашають смужкою хутра чи оксамиту. Спідниця, яка розширяється до низу, переходить в шлейф. Високий конусоподібний головний убір «еннен» з довгою вуаллю, гостроносе взуття.

Одяг лицарів

З Х ст. всі лицарі були закуті у залізо. Костюм їх складався з таких частин. На голові --металевий шолом. Кольчуга становила сітчасту туніку, що часто доходила до колін з таким же сітчастим капюшоном, який покривав голову під шоломом і защіпався таким чином, що захищав і щоки. У кольчуги були рукави, що защіпаються на кисті руки; вся вона була цільна.

Поверх всього надівався плащ, що прикріплювався на плечі і залишав вільною праву руку.

Ноги, для прикриття яких колись служили панталони, гетри і чоботи з поясом, одягаються тепер у металеву панцерну і кольчужну тканину такої ж роботи, як броня і кольчуга.

Озброєння лицаря складалося з короткого меча і списа. Він наполовину (до шиї) прикритий величезним довгастим щитом. Перев'язь, що оперізує його, проходить через отвір в броні або кольчузі.

Кольчуга, безсумнівно, мала великі переваги перед бронею. Остання вийшла з ужитку вже в середині XII століття, а з кольчугою ми зустрічаємося ще в середині XIV століття.

Пізніше костюм лицаря був реконструйований. Спочатку він складався з цільної металевої кольчуги. Її монолітність і важкість обмежували рухи воїна, були вкрай незручні в поході і в бою, нерідко навіть служили причиною хвороби. Монолітну кольчугу розчленували на окремі частини -- лати, з'єднавши їх шарнірами, гачками, пряжками на ділянках руху. Таким чином, були знайдені форми плоских деталей, відповідних об'ємам окремих частин фігури: спинки, переду, рукавів. На тканині ці окремі частини або деталі крою стали розташовувати з урахуванням її пластичних властивостей (розтяжності пайових і поперечних ниток).

Ідеал краси

Культ Прекрасної Дами створив цілу низку законів, якими вимірювалася чоловіча і жіноча краса. Дама, яка бажала вважатися красивою, повинна була володіти такими якостями: високим зростом, блискучими золотистими локонами, темними, але аж ніяк не зрощеними бровами, блискучими очима, рожевими щоками, пухкими вухами, не особливо високими грудьми, вузькою талією, білими ручками і маленькими ніжками з високим підйомом. Від чоловіків же вимагалося гладко виголене обличчя, маленький рот, яскраво-червоні губи і кучері, що доходять до плечей. Ідеал чоловічої краси -- це мужній лицар з окресленим розвиненим тілом. Мужність, фізична сила, а не візантійські аскетизм і безтілесність -- основні риси чоловічої краси поряд з гарними манерами, встановленими кодексом честі.

Крім того, існував цілий ряд вимог в сенсі пристойності. Згідно з цими вимогами, дами повинні були ходити дрібними кроками, опустивши очі; вважалося непристойним класти ногу на ногу, жестикулювати, тягнути по землі за собою плаття, голосно жартувати чи сміятися. Чоловікам теж наказувалося, як вони повинні себе поводити. Ці відомості можна було почерпнути в особливих кодексах пристойності.

Їжа

Оскільки раннє Середньовіччя вважалося голодною епохою, неважко припустити, що те, чим люди харчувалися, безпосередньо залежало від їх соціального статусу. Їжа селян відрізнялася від тієї, якою харчувалися дворяни. Голод для одних -- обжерливість для інших.

Основними продуктами харчування селян були переважно каші і різні злакові, такі як ячмінь, овес, жито, і бобові: горох, сочевиця, боби, квасоля. Хліб теж входив в основний раціон, але при цьому він відрізнявся своєю якістю. Для бідняків це був житній хліб грубого помелу і всілякі коржики, а для багатіїв -- пшеничний хліб з просіяного борошна. Вкрай популярна в ті часи була ріпа.

Оскільки бідняки не могли дозволити собі м'ясо, вони відловлювали різних птахів, переважно дрібних. Але тут теж є невелика поправка: голуби вважалися великим делікатесом і привілеєм дворян, які утримували цілі голубники. Їжа заможних селян була більш різноманітною. У раціон входило м'ясо домашніх птахів, сири і риба, яку ловили часто потайки в сусідньому ставку.

Середньовічні гостини та комори з їстівними припасами знаті постають у багатьох історичних романах, тому скласти уявлення про їх харчування значно легше, ніж про харчування простолюдина. Головним показником заможності було м'ясо. Насамперед -- дичина, оскільки полювання на неї була привілеєм виключно аристократії -- це олені, лані, косулі, куріпки, кабани, зайці, перепели, фазани. Потім домашня птиця -- гуси, курчата, голуби. І, нарешті, свиняче м'ясо.

М'ясо солили, коптили і маринували для більш довгого зберігання. Але, незважаючи на таку любов до м'яса, в епоху раннього Середньовіччя риба подавалася на стіл частіше. У широкому асортименті були північний оселедець, лосось, форель, короп, вугор, щука. Розумілися на лобстерів і закушували їх молюсками. Бенкети та застілля раннього Середньовіччя не відрізнялися особливо вишуканою кухнею і етикетом аж до середини VIII століття.

Традиційний бенкет складався з наступних етапів подачі страв: спочатку подавалися легкі закуски -- сири, кислі овочі та фрукти, щоб підготувати шлунок до більш важкої їжі. Потім був овочевий суп, в який додавали шматочки хліба і м'яса. І, нарешті, головною стравою було печене. Смажені блюда підкреслювали високий статус господаря, бо він володів каміном і різними пристосуваннями для приготування печені.

До м'яса традиційно подавали соуси. Основу таких соусів становили оцет або вино і різноманітні трави. Весь цей бенкет неодмінно супроводжувався розпиванням великої кількості вина. По закінченню трапези слугам дозволялося з'їдати зі столу залишки, а те, що не доїдали слуги, роздавали біднякам. Їжа на таких банкетах подавалася на тарілках і в спеціальних горщиках для тушіння. Співвідношення поданих тарілок до кількості гостей часто становило одна до двох.

Для прийому їжі використовували ложку і ніж. Вилка отримала своє широке застосування в Європі в XIV столітті, а в XVII столітті стала неодмінним атрибутом усіх знатних трапез. Іноді тарілку заміняв шматок житнього хліба, на який клалося м'ясо. Після поїдання м'яса хліб роздавали біднякам.

Вживання вина в середньовіччі заслуговує окремої уваги. Воно було найголовнішим напоєм будь-якого часу дня, підходило для всіх випадків. Денна норма цього напою становила від півтора до двох літрів. Зберігалася воно в той час досить погано, тому його слід було вжити протягом двох років. Часто у вино додавали мед, трави і ароматичні речовини.

Пиво вживалося тільки в деяких регіонах -- Північна і Центральна Англія, Шампань, Фландрія, Артуа. Той напій, який вони пили, лише віддалено нагадує пиво, яке ми п'ємо зараз. Його не ароматизовували хмелем. Середньовічне пиво дуже швидко псувалося, тому його випивали відразу після виготовлення.

Розквіт середньовічної кухні з розкішними обідами й вишуканими стравами припадає на XIV-XV століття. Різноманітності таких екзотичних страв, як солов'їні язички, верблюжі п'яти, гребені живих півнів, мізки павичів, молочка мурен і язиків фламінго, які подавалися на королівських бенкетах, позаздрить шеф-кухар будь-якого мішленівського ресторану.

Середньовічна кухня подарувала нам чималу кількість рецептів і методів консервування їжі. Наприклад, густий кастильську суп, який варять вже п'ять століть, і знаменита пармська шинка, яка теж нараховує багатовікову історію. А вечері в середньовічному стилі з костюмованими виставами в середньовічних замках, тавернах і корчмах багатьох країн Європи стають все більш і більш популярною розвагою для туристів.

Размещено на Allbest.ru

...