Мистецькі родини в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний Транспортний Університет

Факультет транспортних та інформаційних технологій

Кафедра теорії та історії держави і права

Реферат

на тему: «Мистецькі родини в Україні»

Виконав:

Студент групи МП - І - 2

Кондратюк Б.О.

Перевірив: к.і.н., доцент Гержод Г. І.

м. Київ

2015

Зміст

Вступ

1. Ктитори

1.1 Ханенки

1.2 Терещенки

2. Брати Кричевські

3. Сім'я Лесі Українки

Висновок

Вступ

Народне мистецтво України - це пласт української культури, пов'язаний з відтворенням світосприйняття українського народу, його психології, етичних прагнень, що охоплює всі види народної творчості, традиційно притаманні Україні: музику, танці, пісні, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, що розвиваються, як єдиний комплекс, і органічно входять у життя народу протягом усієї його історії.

Українське мистецтво розвивали не тільки митці, поети і т.д., а й ктитори такі як Ханенки, Терещенки й інші, вкладаючи свої кошти й сили для розвитку й покращенню симтецтва.

1. Ктитори

1.1 Ханенки

Ханенко Богдан Іванович був українським промисловцем, колекціонером, меценатом. Сім'я Ханенків володіла цінною колекцією творів мистецтва і зібранням букіністики. Богдан Іванович одним з перших почав збирати давньоруські ікони. Крім того, він зіграв ключову роль у заснуванні Київського художньо-промислового і наукового музею, відкритого в 1904 році. В цей час колекція Ханенків представлена в Державному музеї західного і східного мистецтва (Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків).

Богдбн Іванович Ханйнко (*11 (23) січня 1849[1]-- †26 травня (8 червня) 1917) -- колекціонер української старовини і творів мистецтва, археолог, меценат.

Народився в родовому маєтку Ханенків на Чернігівщині, пра-правнук Миколи Даниловича і син Івана Івановича Ханенка. Збірку археологічних знахідок й мистецьких творів передав до Музею мистецтв у Києві, на основі якого згодом засновано Музей мистецтв ВУАН, який потім довгий час називався Київський музей західного і східного мистецтва, тепер -- Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків (знаходиться на вул. Терещенківській). Ханенко провадив на власні кошти археологічні розкопи переважно на території Київщини. Видав збірник «Древности Поднепровья» (1--6, 1899-1907). Був членом Археологічної комісії, Історичного товариства Нестора Літописця і інших наукових товариств. Член Державної ради.

У 1871 закінчив Московський університет зі ступенем кандидата права. Обіймав посаду мирового судді в Петербурзі. У 1876-1882 роках -- член Варшавського окружного суду. Вийшовши у відставку подорожував по Західній Європі. З кінця 1880-х років оселився в Києві.

Був одружений на Варварі Миколаївні Терещенко, дочці цукропромисловця Миколи Артемовича Терещенка.

З 1892 -- директор-розпорядник, а потім -- голова правління Південно-Російського Товариства сприяння землеробству («Землеробський синдикат»). З 1896 -- директор-розпорядник і голова правління Товариства цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків. На початку 1890-х років -- член Всеросійського товариства цукрозаводчиків, Київського Біржового товариства, голова Київського комітету торгівлі і мануфактури.

У 1906-1912 роках -- виборний член Державної Ради від промисловців. Член партії октябристів.

Зібрав велику колекцію творів мистецтва і бібліотеку. Його дружина однією з перших почала збирати давньоруські ікони. Зіграв головну роль у заснуванні Київського художньо-промислового й наукового музею (офіційно відкритий в 1904), основу експозиції якого склала археологічна колекція Ханенків (3145 предметів).

За дарчою дружини, Варвари Ханенко, колекція була передана УАН (Державний музей західного і східного мистецтва).

Помер 26 травня (8 червня) 1917 року. Похований в Києві на некрополі Видубицького монастиря.

Народилася 9 серпня 1852 року в Глухові в родинному маєтку Терещенків. Старша дочка відомого цукрозаводчика, мецената й колекціонера Ніколи Артемовича Терещенка. Одержала домашню освіту, цікавилася, як і батько, мистецтвом[1].

Вийшла заміж за Богдана Ханенка -- промисловця, колекціонера української старовини і творів мистецтва, археолога і мецената. Була однодумцем та активним помічником свого чоловіка в колекціонуванні предметів мистецтва.

У 1904 році у своєму маєтку в селі Оленівці Васильківського повіту Київської губернії Варвара Николівна організувала для дітейремісничу школу. Вироби майстрів неодноразово представлялися на виставках у Києві, Санкт-Петербурзі, де були відзначені золотою медаллю.

Варвару Ханенко було обрано головою комісії Київського художньо-промислового й наукового музею з організації першої Південноросійської виставки кустарних виробів, що відбулася у 1906 році. У 1907 році вона стала одним із ініціаторів утворення й діяльним членом Київського кустарного товариства. На Всеросійській виставці в Києві в 1913 році влаштувала окремий павільйон, де було представлено продукцію шести кустарних майстерень, заснованих і утримуваних нею.

Разом із чоловіком колекціонувала пам'ятки західного й східного мистецтва, на основі яких подружжя заснувало приватний музей. Після смерті Богдана Івановича в 1917 році колекція, згідно з його волею, перейшла у власність Варвари Ніколівни, а після її смерті мала перейти у власність Києва для організації загальнодоступного музею. Варвара Ніколівна мусила впорядкувати колекцію й підготувати її до перетворення на музей. Та найважливішим завданням було зберегти зібрання в надзвичайно непростий час. Через першу світову війну Варвара Николівна змушена була евакуювати значну частину зібрання з Києва до Москви, до Історичного музею. У 1921 році вона добилася повернення колекції до Києва. При цьому три десятка картин безслідно зникли, повністю було пограбовано квартиру в Санкт-Петербурзі, де зберігалися прекрасні твори мистецтва. Варвара Ніколівна відмовилася від пропозиції переїхати до Німеччини й відкрити там музей на привілейованих умовах. Вона звернулася до Української академії наук із проханням прийняти від неї в дар усі художні багатства, але з урахуванням умови Богдана Івановича: зібрання має називатися «Музей Богдана Івановича та Варвари Ніколівни Ханенків». Однак науковий комітет Головосвіти «через відсутність за Ханенком революційних заслуг» просив Академію наук «віднайти більш підходящу особу для назви колишнього музею Ханенка». Врешті-решт, було затверджено компромісну назву -- Музей мистецтв Всеукраїнської академії наук ім. Б. І. та В. Н. Ханенків.

Померла 7 травня 1922 року. Похована в Києві на цвинтарі Видубицького монастиря поруч із чоловіком.

1.2 Терещенки

Терещенки -- козацько-міщанський рід Глухівщини, який у 1870 отримав дворянський статус.

Родоначальник його Артем Терещенко (1794-1873) розбагатів під час Кримської війни на постачанні хліба й корабельного лісу для війська, потім зайнявся цукроварством та іншими галузями промисловості.

Після селянської реформи 1861 року Артем Терещенко і його сини -- Нікола, Федір і Семен, скуповуючи поміщицькі маєтки вУкраїні і Росії, стали на початку XX століття одними з найбільших землевласників Російської імперії (140 000 десятин землі) і цукрозаводчиків в Україні (у 1911-1912 Терещенки мали 10 великих цукроварень).

Нікола Терещенко (1819-1903) був відомим меценатом й одним з фундаторів Київського й Глухівського музеїв; мистецькі колекції Ніколи Терещенка стали основою майбутніх музеїв українського і російського мистецтва в Києві.

Його дочка Варвара була разом з чоловіком Богданом Ханенком фундатором музею західноєвропейського мистецтва у Києві й ініціатором художньої промисловості (майстерні вишивок) на Київщині.

Онук Миколи, Михайло Терещенко (1888-1956), російський політичний діяч, член IV Державної Думи, у 1915-1917 рр. був головою т. зв. Воєнно-Промислового Комітету в Києві, згодом міністром фінансів (березень -- травень 1917 р.) і закордонних справ (травень -- жовтень 1917 р.) Тимчасового Уряду; брав участь у переговорах з Укр. Центр. Радою. Після жовтневого переворотуеміґрував, помер у Монако.

Федір Федорович Терещенко (1888-?) -- небіж Миколи, був власником авіаційної майстерні і мріяв зробити Київ столицеюавіабудування. Літаки його конструкцій були взяті на озброєння російським військом в І світовій війні.

Мішель Терещенко (* 1954) -- український підприємець, меценат, громадянин Франції. Онук Михайла Терещенка, син Петра Терещенка З 2005 року проживає в Україні[1][2]. Отримав українське горомадянство 2015 року. 25 жовтня 2015 року, під час місцевих виборів, став міським головою м. Глухова, набравши більш ніж 60% голосів виборців .

Мішель Терещенко (* 1956) -- французький філософ. Правнук Івана Миколайовича Терещенка, онук Михайла Терещенка, син Івана Терещенка.

2. Брати Кричевські

Фемдір Григомрович Кричемвський (нар. 10 (22) травня 1879, Лебедин -- † 30 липня 1947, Ірпінь) -- український художник і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940).

Один з засновників і перший ректор української Академії образотворчого мистецтва.

Брат Василя Кричевського.

Народився 22 травня 1879 року у Лебедині (нині Сумська область) в сім'ї фельдшера, єврея-вихреста Григорія Якимовича Кричевського та його дружини, Прасковії Григоріівни. Здобував художню освіту в Московському училищі живопису, скульптури і архітектури, яке закінчив у 1901 р. У 1910 закінчив Петербурзьку академію мистецтв, після чого здійснив річну подорож поСхідній Європі, під час якої також навчався у Відні в Ґустава Климта, вплив якого помітний як в філософії, так і в технічній манері Ф.Кричевського (порівн. триптих Крічевського «Сім'я» з картинами Г.Климта «Життя та Смерть», «Три віки жінки»,«Поцілунок» та інші).

З 1913 Кричевський працював у Києві: викладав у художньому училищі (1913-1917), Українській академії мистецтв (1918-1922, був її першим ректором), у Київському художньому інституті (1924-1932, 1934-1941). Більшість творів художника зберігається у Національному художньому музеї.

Під час Другої світової війни залишився на окупованій території. Був головою Спілки митців України. Ніхто з друзів та колег не зрадив його з дружиною, незважаючи на їх походження. Наприкінці війни намагався виїхати на Захід, де вже перебував його брат Василь, але поїзд в якому він їхав не встиг відійти далеко від Кеніґсберґа, через швидкий наступ Червоної Армії. Кричевський був зааррештований НКВС і засланий до селища Ірпінь Київської області, де й помер з голоду[Джерело?], незважаючи на поміч, яку отримував від Тетяни Яблонської.

Незабаром Кричевський та його дружина приїхали до Києва. Але і в Києві на них чекали тяжкі випробування. Їх квартира по Георгіївському провулку № 12 була зруйнована внаслідок бомбардування. Дача в селі Шишаках згоріла. Під час пожежі згоріло багато його картин. Комітет у справах мистецтва допоміг Кричевським найняти житло в Ірпені. Тут художник проживав в будинку № 1 по вулиці Пролетарської революції, з літа 1946 року і до смерті.

Перепохований у Києві на Лук'янівському цвинтарі в 1965 році (ділянка № 25, ряд 15, місце 3). На його честь названо вулиці у Києві йІрпені.

Монументальний триптих Кричевського «Життя» є найяскравішим зразком українського модернізму з елементами ар нуво та українського релігійного живопису (площинність, локальні фарби, порожне тло).

Васимль Григомрович Кричемвський (12 січня 1873), Ворожба (Лебединський район) -- † 15листопада, 1952) -- український маляр, архітектор, графік.

Був патріархом великої родини Кричевських, яка дала українському мистецтву ряд видатних особистостей. Батько художників Василя та Миколи, митців, які здобули собі розголос особливо за свої праці аквареллю. Дід мисткині Катерини Василівни Кричевської-Росандич. Брат Федора Кричевського -- видатного митця і педагога.

Побіч малярства, у якому Василь Кричевський був типовим представником ліричного «українського імпресіонізму», графіки, де він пов'язував сучасність із здобутками книжкових прикрас 17-18 століть, виконавши у цьому дусі, між іншими цінними працями, проект прийнятого Центральною Радою українського державного герба, його вважають творцем нового українського стилю в архітектурі.[1]

Народився 1873 року в селі Ворожба на Слобожанщині. Він був найстаршим з 8-ми дітей міщанина. Навчався в місті Харкові в залізнично-технічному училищі. По закінченні був помічником міського архітектора.

1903 року одержав першу нагороду на конкурсі будинку Полтавського Земства, який був побудований за його планами і став зразком нового архітектурного стилю (Український архітектурний модерн) (УАМ),[1] спертого на спадщину українського народного будівництва. Між 1904-1908 роками він бере участь у керівництві будівництвом та художньому оформленні цього будинку.

У роках 1912-1913-му Василь Кричевський керував майстернями килимів Ханенків у селі Геленівці Васильківського повіту Київської губернії і керамічною школою вМиргороді.[1] На замовлення відомого мецената-мільйонера Богдана Ханенка В. Г. Кричевський виконав картони (ескізи) килимів на теми українського народного мистецтва. Оленівська майстерня виткала ті килими для подружжя Ханенків.

За української влади він був обраний першим ректором Державної Академії Мистецтва в Києві, а пізніше був професором Архітектурного Інституту і Мистецького Інституту в Києві, який большевицька адміністрація переорганізувала з Державної Академії Мистецтва.

Василь Кричевський керував мистецькою частиною у випродукуванні великих українських фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило». «Борислав сміється» та«Звенигора» в роках 1925-1927. В роках 1935-1936 він оформив фільм «Назар Стодоля», а 1937 року перший в Україні кольоровий фільм «Сорочинський ярмарок». 1940 року в Києві була влаштована велика індивідуальна виставка його праць, яка мала 1055 експонатів.[1]

Під час війни Василь Кричевський залишив Київ і виїхав спочатку до Львова, де був ректором Вищої Образотворчої Студії. Потім викладачі та студенти переїхали на Лемківщину.

Пізніше до Німеччини, 1949 року на постійне місце проживання до Каракасу (Венесуела, де помер 15 листопада 1952 року.[1] Через деякий час відбулося перепоховання Митця на українському цвинтарі св. Андрія в м. Бавнд-Брук, штат Нью-Джерсі, США[4].

Протягом довгих років збирав предмети української народньої творчости і, будучи тонким знавцем української етнографії, зумів скомплектувати одну з найбагатших колекцій того типу в Україні. На жаль, збірка Василя Кричевського, що містилася в будинку Миколи Грушевського, згоріла під час артилерійського обстрілу більшовиками у 1918 році.

Частина робіт художника перебуває за кордоном, найбільша в Українському музеї Нью-Йорка. 2003 року онука Василя Кричевського Оксана де Лінде передала приблизно 300 робіт Кричевського від його доньки, що мешкає у Венесуелі, Галини Кричевської-Лінде до Харкова, Полтави, Лебедина, Києва в дарунок українським музеям. Зокрема, до 40 творів містяться в колекції Харківського художнього музею.

ханенки терещенки кричевські

3. Сім'я Лесі Українки

Доля дуже рано навчила Лесю Українку мужності. Вона змушена була змагатися з тяжкою хворобою, що вразила її ще в дитинстві, зробила недосяжною її блискучу музичну кар'єру і мучила поетесу всі подальші роки. Проте оця ще дитяча зневага до фізичного і душевного болю супроводжувала Лесю Українку все її життя.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Мати її -- письменниця Олена Пчілка -- і батько -- юрист -- багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з'явилось ім'я -- Леся Українка.

Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. “Мені часом здається, -- писала вона, -- що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт”. Цей “жарт” -- початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів”

На початку 1893р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки -- “На крилах пісень”. Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш “Contra spem spero”, що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро -- як заклик і гасло -- прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері “Досвітні огні”.

1892р. у Львові виходить “Книга пісень” Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади.

У 1894 -- 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики “Невільничі пісні”. Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. З 1893р. вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв'язки з особами, які були на засланні і багатьма студентами “сумнівної політичної благонадійності”.

У 900-х рр. міцніють зв'язки Лесі Українки з соціал-демократичним рухом. З групою товаришів вона займається розповсюдженням соціалістичної і марксистської літератури, перекладом праць теоретиків соціалізму, виданням цих творів за кордоном і транспортуванням у Росію. У 1907р. при обшуку у Лесі Українки вилучено 121 брошуру, серед них були три видання “Маніфесту Комуністичної партії”, три праці В І. Леніна,чотири праці К. Маркса, п'ять -- Ф. Енгельса, біографія К. Маркса і Ф. Енгельса та ін.

Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах.

В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.

На характер і тенденції новаторства Лесі Українки-драматурга проливають світло її статті, в яких викладена теорія соціальної драми. Виходячи з концепції змістовності жанру, авторка багато уваги приділяє його еволюції.Датовані 1913-м -- останнім роком життя -- твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов'язки митця, його творчий подвиг.

Леся Українка померла 1 серпня 1913р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі. “Пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… Отак все посуватимуся в легенду.”

Олена Пчілка (псевдонім Ольги Петрівни Косач; 5 (17) липня 1849, Гадяч -- 4 жовтня 1930) -- українська письменниця, драматург, публіцистка,громадська і культурна діячка, перекладачка, етнограф, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925); мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова.

Свій творчий шлях розпочала з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка «Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва, в 1881 році вийшла збірка перекладів з Миколи Гоголя і з Олександра Пушкіна й Михайла Лєрмонтова «Українським дітям», видала своїм коштом «Співомовки» С. Руданського (1880). З 1883 року почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», перша збірка поезій «Думки-мережанки» (1886). Одночасно брала діяльну участь у жіночому русі, в 1887 році разом з Наталією Кобринською видала у Львовіальманах «Перший Вінок».

У 1890-х роках жила в Києві, у 1906--1914 роках була видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908--1914). Національні і соціальні мотиви становили основний зміст творів Олени Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмам, показувала, як національно свідома українська молодь в добу глухої реакції шукала шляхів до визволення свого народу.

Михайло Драгомаов:

Теоретична розробка Драгомановим проблем національного розвитку України відзначається глибиною та різнобічністю. Вчений вважав себе продовжувачем ідей Кирило-Мефодіївського братства, славного іменами Костомарова, Шевченка, Куліша, та значення національної програми Драгоманова виходить поза межі учнівства й самого лише продовження перерваної праці провідних діячів-українців 1840-х років. Драгоманівський федералізм для діячів різних українських партій початку ХХ століття був об'єктом гострої критики, причому, які зі стану непримиренних борців за вільну Україну, так із боку тих, хто вважав себе за справжніх марксистів-інтернаціоналістів. Уже за часів діяльності Драгоманова пошук та відбір тих чи інших варіантів, як ми сказали б тепер, моделей розвитку України підноситься на вістря ідейної боротьби та протистояння. Драгоманов справедливо вбачав загрозу порозуміння українців з представниками решти національностей на спільній землі. Тому він із занепокоєнням вдивлявся у сплеск націоналістичних настроїв в окремих гуртах земляків і попереджав: “наше національство зовсім не таке уже мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про москалів, поляків, євреїв, і подумайте, що б сталося з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим національникам узяти уряд на Україні в свої руки” [16; с. 25].

Висвітлюючи мету національного розвитку, Михайло Петрович намагався оживити національні традиції сучасним суспільно-політичним змістом. З його погляду чільним серед завдань визвольного руху України було її повернення до сім'ї вільних і культурних європейських народів, до цінностей та засад сучасної цивілізації, з розвитком якої була міцно пов'язана Україна в минулому. Впевнений, що єдиний слушний шлях поступу українців - це рух до європейської цивілізації, Драгоманов не тільки теоретичні орієнтири цієї мети накреслював, а й усім своїм талантом ученого, публіциста, політичного діяча служив їй.

Вчений вважав, що майбутня єдність України врешті має бути здобута попри всі держави і кордони.

Він виступав проти теорії примусової, обов'язкової національної єдності. На противагу цьому він висував два вихідні принципи побудови майбутньої державно-політичної цілісності України: по-перше, права людини та громадянина, а по-друге, місцеве самоврядування територіальних та національних громад.

Конкретним політичним знаряддям і формою втілення демократичного устрою майбутньої України Драгоманов вважав місцеве самоврядування. В ньому діяч бачив оптимальний засіб задоволення національно-культурних та національно-політичних потреб українських та інших громад у майбутній демократично-федеративній республіці.

На його думку, саме на рівні громад та їх територіальних спілок найкраще можуть регулюватися як загалом суспільно-політичні, так і національні процеси. Михайло Петрович гадав, що майбутнє самоврядування найбільш спроможне враховувати інтереси громадян своєї території, економіко-географічні та етнічні особливості, а отже, сприяти розв'язанню національних проблем у конкретній місцевості.

Драгоманов прагнув дати Україні більш конкретні принципи побудови багатонаціональної державно-політичної спільності на Україні. Він підкреслював, що кожна національна громада на Україні повинна мати не тільки повні права на національно-культурний розвиток, але й утверджувати й реалізовувати ці права через власне національно-адміністративне самоврядування. На дотримання національних прав меншостей, спрямована й пропозиція драгоманівської «Громади» про право кожної з національних груп на Україні, незалежно від чисельності, на власну школу, від початкової до вищої. І це також було б однією з серйозних гарантій для всіх етнічних груп. В основі національної політики майбутньої республіки Драгоманов бачив безвиняткову рівність прав та обов'язків усіх громадян, безвідносно до расових та національних, соціальних і конфесійних особливостей світоглядно-політичної орієнтації. Програма національного розвитку України, яку шляхом слухань, спроб і знахідок виробляв М.Драгоманов - духовний продукт свого часу. Але й досі не втрачають значимості її головні засади, такі як розуміння історичної необхідності розвитку державності та суспільства на основі демократизму, за ініціативою всіх громадян і національних груп, що живуть на Україні, при безумовному розвитку й захисті прав національних і політичних меншостей, прав особи, за умов пошуку тривких компромісів в ім'я спільного добробуту, злагоди й поступу.

Джерела

http://www.khanenkomuseum.kiev.ua/ua/History/fundators.htm

· Проект «Українці у світі»

· Варвара Ханенко. Вона зробила зі свого дому музей мистецтв

· Енциклопедія українознавства : Словникова частина : в 11 т. / Наукове Товариство ім. Шевченка ; гол. ред. проф., д-рВолодимир Кубійович. -- Париж ; Нью-Йорк ; Львів : Молоде життя, 1954-2003.

· Ковальчук О. Василь Григорович Кричевський. Митець і педагог (1873-1952) (До 130-річчя з дня народження) // Народна творчість та етнографія. -- 2003.- № 1-2. -- С. 42 -- 46.

· Професори НАОМА (1917-2007) //Дослідницькі та науково-методичні праці: Зб. наук. пр. Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. -- К. -- 2007. Спецвипуск.

· Цалик С. М., Селігей П. О. Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури. -- Київ: 2010. -- С. 16-31.

· Рубан-Кравченко В. В. Кричевські і українська художня культура ХХ століття. Василь Кричевський / В. В. Рубан-Кравченко. -- К. : Криниця, 2004.

· Роботи Федіра Кричевського(рос.)

· Мистецька спадщина Кричевських на Сумщині

1.Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки // Слово і час. - 1991. - №3.

2. Борисюк Т. “Лісова пісня” Лесі Українки… // Слово і час. - 1990. - №3.

3. Давидюк В. Позатекстова міфологічна символіка “Лісової пісні” // Дивослово. -1994. -№2.

4. Драй - Хмара М. Боярина // Леся Українка. Бояриня. - К., 1991.

5. “Хотіла б я піснею стати”: Матеріали для проведення позакласного часу з теми “Леся Українка та музика” // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях і колегіумах. - 2000. - №2 (журнал, присвячений Лесі Українці).

6. Криловець А. “Сім струн я торкаю” // Дивослово. -- 1995. -- № 7.

7. Шевчук Т. Тестові завдання до теми “Творчість Лесі Українки” //Дивослово. -- 1995. -- № 8.

8. Геник-Березовська З. Драматична творчість Лесі Українки в тогочасному літературному контексті // Геник-Березовська З. Грані культур: Бароко. Романтизм. Модернізм. -- К., 2000.

Размещено на Allbest.ru