Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток культури країн Північної Америки

План

Населення країни дуже строкате: європейці, що почали заселяти Північну Америку наприкінці XVI ст., кольорове населення - американські індіанці, чисельність яких за часів Колумба становила 5- б мли, метиси (нащадки білих та індіанців), африканці (нащадки переселених сюди рабів), мулати (нащадки від шлюбів білого та африканського населення), китайці, японці та ін.

Потрапивши до Північної Америки, всі вони надзвичайно швидко сприйняли англійську мову й культуру.

Матеріальна культура Північної Америки розвивалася дуже стрімко.

Найдавніші пам'ятки художньої культури цього регіону - це вали й кургани, зведені із землі і каміння в штатах Огайо, Іллінойс, городища в Цінціннаті, Луїсвіллі та Сан-Луї. Археологи знайшли тут вази з прикрасами, курильні люльки з глини або каменю із зображенням голови людини, домашнє начиння, прикраси зі срібла тощо.

Після ліквідації рабства (1865 р.) почався період надзвичайно інтенсивного розвитку виробництва. І наприкінці XIX ст. США зрівнялися з провідними державами світу.

Швидке зростання міст на початку XX ст., мільйони іммігрантів зі Східної Європи, Скандинавії, Ірландії, Італії, багато з яких здобули славу цій країні, зробили Північну Америку країною гомінких вулиць Нью-Йорка і пустель, країною білосніжної усмішки, країною, де реклама канонізує спосіб життя її населення, країною, де все працює, не зупиняючись на ніч (хмарочоси, дивовижна архітектура яких не підпорядкована законам естетики, порожні офіси залишаються освітленими, машини серед білого дня їдуть із ввімкненими фарами)...

Енді Уорхолл - "батько поп-арту" - сказав: "У цій країні кожний був або буде знаменитим принаймні упродовж десяти хвилин". І це так. Ефемерна слава приходить до того, хто переплутав рейс літака, - у нього беруть інтерв'ю. Найменшого відхилення від середньостатистичної моделі поведінки досить для того, щоб нагородити його увагою.

В американців розвинене почуття просторової свободи. Якщо європейці є вільними у своєму мисленні, то американці вільні у своїх діях. Рух - природний стан американця.

Культура в Америці - це простір, швидкість, кіно, технології... і великі письменники. Пригадаймо деяких із них: Фенімор Купер, Уолт Уїтмен, Герман Мелвілл, Генрі Лотфелло, Едгар По.

Едгара По мучили привиди, і він зробив важливе відкриття: єдиний засіб боротися з ними - перетворювати на оповідання.

Вершиною американського реалізму XIX ст. є творчість Марка Твена, діапазон якої надзвичайно широкий: під газетного гумору до філософської багатозначності. А його герої Том Сойєр та Гекльберрі Фіни утілені в бронзовому пам'ятнику в маленькому американському містечку Ганнібал, що на річці Міссісіпі. Саме тут у 1835 р. народився Семюель Клеменс - розумний, жвавий хлопчик, мрійник і фантазер, який став відомим на весь світ під літературним ім'ям Марка Твена.

XX ст. літературної Америки - це Джек Лондон, Роберт Фрост, Юджин О'Ніл, Скотт Фіцджеральд, Ернест Хемінгуей та багато інших.

Коли батько Е. Хемінгуея прочитав першу книжку сина, він у листі повідомив його, що не бажає бачити у своєму домі ні подібної мерзоти, ні його самого. А річ була в тому, що герої твору розмовляли не літературною мовою, а вживали вислови, які їм здавались доречнішими.

Відтоді молодий письменник перестав сповіщати батьків про свої літературні успіхи і продовжував жити так, як жив, - бадьоро й весело. Писав про кориду, полювання на левів, іспанську війну... Потрапив у п'ять аварій і у сім катастроф і залишився живим лише завдяки щасливому випадку. Любив жінок, а закохавшись, вважав своїм обов'язком одружуватися з ними.

Усі його звали коротко й шанобливо - Тато. Усе життя Ернест Хемінгуей випробовував свою хоробрість усюди, де тільки траплялася нагода. А якщо нагоди довго не було, він знаходив її сам. Іншого життя письменник не уявляв. І жінок він кохав відчайдушних - автогонщицю, актрису, військову журналістку - самостійних, сильних і сміливих.

У 62 роки, будучи ще не старим, але дуже хворим, він наклав на себе руки. Нагадали про себе старі рани і шрами, отримані у війнах та аваріях. Він не міг писати, навіть надиктовувати свої тексти - не тільки літери, а й слова, думки розтікалися, перетворюючись на кашу, а каші зі слів Хемінгуей не терпів, поклавши усе своє життя Хемінгуей на те, щоб слова були твердими, а фрази - викарбуваними.

Не менш цікавою є біографія авторки "Віднесених вітром" Маргарет Мітчелл. Вона народилась в Атланті, в родині ветеранів громадянської війни між Північчю та Півднем.

З дитинства заслуховувалась оповіданнями бабусі про історію роду, про героїчні подвиги предків. Згодом ці яскраві історії стали основою майбутнього роману. Писати оповідання Маргарет почала приблизно з дев'яти років, проте ховала їх подалі. У коледжі, де вона не бажала вчитися, стала бунтаркою і затятим ворогом гарних манер. У січні 1919 р. раптово померла мати і дівчина повернулася додому. Сподівалися, що вона стане однією з перших леді Атланти, даватиме розкішні бали й обіди з нагоди гучних історичних свят, проте Маргарет мріяла вирватися з цього середовища якомога швидше. Вона пішла працювати репортером в одну з найбільших газет Атланти. І вже після перших матеріалів, написаних блискучою відточеною мовою, газета стала її другою домівкою.

Писати історичний роман М. Мітчелл почала, щоб трошки відволіктися від сумних думок, що мучили її після перелому ноги. Нога незабаром зрослася, але біль залишився, почався тяжкий артрит. Близько року Маргарет не могла ходити. Тяжкі передчуття і страх смерті непокоїли її. Отже, зрозуміло, чому письменниця почала роман із розв'язки, з останнього розділу, сповненого трагізму, сумних звісток, фатальних непорозумінь у стосунках між Батлером і Скарлетт.

До 1935 р. роман було практично завершено й покладено під купу журналів. А через місяць Маргарет впала і зламала хребет. Нерухома, замурована у гіпсовий корсет, вона безнадійно запитувала себе: "За що?"

Одного дня до Атланти приїхав відомий нью-йоркський видавець Гарольд Летем, що подорожував країною в пошуках нових літературних талантів. З великими сумнівами Мітчелл віддала йому свій твір. Не встиг видавець дочитати його до кінця, як йому принесли телеграму від Маргарет: "Я змінила рішення. Негайно поверніть рукопис".

Упродовж року Маргарет бомбардувала Летема то благальними, то загрозливими листами, за рядками яких вгадувалися сором, страх, самоприниження. Жодні клятви видавця і найнятих ним незалежних рецензентів не могли переконати авторку, що роман справді гарний. *Якщо вони його надрукують, я буду знеславлена на всю країну", - плачучи казала Маргарет чоловіку.

Роман "Віднесені вітром" побачив світ у 1936 р. Він був одностайно визнаний видатним літературним явищем.

Не менший успіх очікував у 1939 р. і на однойменний фільм - "один з кращих фільмів усіх часів і народів".

2. Голлівуд - "фабрика мрій"

Кінематограф став чи не найяскравішим явищем культурно- мистецьких здобутків США XX ст. Саме тому для людей усього світу слово "Голлівуд" не потребує жодних коментарів. Цей центр американського кіновиробництва, розташований у передмісті Лос-Анджелеса, справді здобув славу для Америки. Найкращі фільми Голлівуду увійшли до "золотого фонду" світового кіно; творчість провідних голлівудських митців ретельно досліджувалася фахівцями- кінознавцями; історії його становлення й розвитку присвятили свої романи С. Фіцджеральд ("Останній магнат") та Г. Робінсон ("Торгівці мріями"). Проте найвищою оцінкою творчих досягнень Голлівуду стала любов глядачів, у свідомості яких він залишається "фабрикою мрій".

Уже перші півтора десятиліття історії американського кінематографа пов'язані з великими досягненнями. У цей період було закладено жанрову основу ігрового кіно - "комічну", мелодраму та авантюрний фільм, - яка певним чином віддзеркалювала жанрову модель європейського кіномистецтва. Насамперед це стосувалося перших двох жанрів. Щодо авантюрного фільму, то його пріоритетним різновидом в американському кіно став вестерн. "Першими ковбоями" американського кіно стали актори У. Харт, Т. Мікс, Р. Кортпец, які з'явилися на екрані завдяки уславленому майстрові вестерну, постановнику багатьох картин цього жанру Т. Інсу. Т. Інс був одним із перших, хто заклав підвалини інституту кінопродюсерства.

Серед знакових постатей кінематографа США цього періоду треба назвати М. Сепнетта - засновника американської "комічної". На його студії "Кістоун-філм" були створені найкращі тогочасні кінокомедії, передусім пародійні. З ім'ям М. Сеннетта пов'язаний і початок творчої кар'єри Ч. Чапліна, що згодом приведе його до визначних фільмів "Малюк", "Пілігрим", "Парижанка", "Золота лихоманка" та ін. Саме із цих картин розпочав тріумфальний шлях екранами світу "бродяга Чарлі", образ якого створив сам митець.

Постаттю номер один у кіномистецтві Америки перших десяти років XX ст. судилося стати видатному режисерові, реформатору кінематографа Д. Гріффіту. Найвищі досягнення митця пов'язані з жанром мелодрами, проте в його інтерпретації традиційні сюжети підносилися до високих філософських узагальнень. Одним з головних творчих здобутків режисера є картина "Нетерпимість", у якій він осмислив проблему релігійної й соціальної нетерпимості, що супроводжувала людство упродовж усієї його історії, і закликав рішуче засудити це зло.

Кіномистецтво США завдячує Гріффіту ще одним досягненням - створенням акторської школи.

20-ті роки у кінематографі США пов'язані з активними художніми пошуками представників ігрового - Е. Штрогейм ("Жадоба"), Дж. Штернберг ("Доки Нью-Йорка"), К. Відор ("Натовп") - і документального кінематографа - Р. Флаерті ("Нанук з Півночі" та ін.). Ще одну яскраву сторінку в історію акторських досягнень країни вписали коміки Б. Кітон і Г. Ллойд.

З початком звукової ери значно розширюються виражальні можливості кінематографа. Проте саме в той час, коли перед ним відкриваються нові перспективи, країну охопила страшна економічна криза, яка дістала назву Великої депресії. культура американський голлівуд театральний

Крах провідних галузей промисловості, хвиля масового безробіття зумовили надзвичайно складну суспільно-політичну ситуацію. Але саме в цей період глядач, як ніколи, відчував потребу в кіно і знаходив порятунок від життєвих проблем у тиші кінозалу. Виник дивовижний парадокс - Велика депресія дала поштовх стрімкому розквіту кінематографа, а 30-ті роки XX ст. назавжди увійшли в історію як "золотий вік" американського кіно.

Проте ця ситуація здається парадоксальною тільки на перший погляд. Американські кіновиробники чудово усвідомлювали, що кіномистецтво покликане допомогти своїй країні і виконати велику компенсаційну функцію для мільйонів американців. Тому особлива увага приділяється кіножанрам, які давали змогу використати компенсаційні можливості якнайповніше. У цей час свій розквіт переживає пригодницький фільм, що насамперед ототожнюється з картинами М. Кертіца "Капітан Влад", "Морський яструб", "Пригоди Робін Гуда", в яких засяяла зірка відомого актора 30-х роках красеня Е. Фліпна. У зазначений період набувають популярності гангстерські стрічки. Визнаними майстрами цього жанру вважають режисерів Г. Хоукса ("Карний кодекс", "Обличчя зі шрамом") та Р. Уолша ("Буремні двадцяті" тощо), актора X. Богарта.

Особливе місце у кінематографі США 30-х роках посідає мелодрама, що з'являється на тогочасному екрані принаймні у двох різновидах: костюмній, яка репрезентована блискучими стрічками "Дама з камеліями", "Віднесені вітром" режисера В. Флеміпга (за М. Мітчелл) тощо, і музичній, що асоціюється зі стрічками "Сто чоловіків і одна дівчина", "Перше кохання" Г, Костера та іншими, в яких засяяла нова кінозірка - актриса Діна Дурбін.

Розглядаючи особливості американського кіно 30-х років, не можна не торкнутися принципово важливого моменту - його стосунків з європейським кінематографом. З різних як суспільно-політичних, так і суто творчих причин до Америки приїздять видатні кіномитці Європи. Це зумовило появу на екранах США фільмів жаху ("Франкенштейн" режисера Дж. Уейла, "Дракула" режисера Браунінга, "Кінг-Конг" режисера Е. Шедсака та ін.) - породження європейського кіно і зоряний акторський вибух, що, передусім, асоціюється з творчістю Грети Гарбо ("Королева Христина", "Анна Кареніна", "Дама з камеліями") та Марлеп Дітріх ("Марокко", "Шанхайський експрес", "Білява Венера", "Червона імператриця" та ін.).

У цей період на екрани виходять фільми про Тарзана - екранізація бестселерів Е. Р. Берроуза. Першу спробу зняти цей серіал було здійснено ще 1918 р., проте вона була невдалою. Однією з причин цього стала невідповідність образу головного героя уявленням глядачів - Тарзан, який тоді з'явився на екрані, був вельми непривабливий. У 30-ті роки Голлівуд знову здійснює спробу створити кінооповідь про пригоди нащадка англійських аристократів, які загинули в авіакатастрофі, а їхній син, урятований мавпами, дістав ім'я Тарзан ("Біла мавпа") і згодом став повновладним господарем джунглів. Успіх нової кіноверсії був приголомшливим. На екран одне за одним почали виходити продовження історії про Тарзана. У чому ж був секрет надзвичайної популярності цього циклу? Причин чимало. Це й екзотичний колорит фільму (дикі джунглі, хижі звірі), і принципово нове тлумачення образу головного героя: на екрані з'явився справжній красень - німецький спортсмен, чемпіон Олімпійських ігор з плавання Джонні Вейсмюллер, який віртуозно виконував найскладніші трюки, але найголовніше те, що кінематографісти у доступній формі утверджували ідеали, які є сенсом життя: дружбу, кохання, взаєморозуміння, віру в перемогу добра над злом.

Яскравим підтвердженням цього є поява на екрані більш ніж через п'ятдесят років нового Тарзана, якого зіграв всесвітньо відомий "Горець" - Крістофер Ламберт. Отже, потреба у фільмах відповідної спрямованості не зникає.

Фільм, що ми розглянули, є яскравим взірцем продукції так званого комерційного Голлівуду, тоді як його золоті сторінки безпосередньо асоціюються з високохудожніми кінотворами - визнаними шедеврами світового кіномистецтва. Насамперед, це фільми Дж. Форда "Грона гніву", "Юний містер Лінкольн", класичний зразок вестерну "Диліжанс* (див. с. 159) та ін.; У. Уайлера - "Лисички", "Грозовий перевал", "Ієзавель"; О. Уеллса - "Громадянин Кейн" та "Блискучі Емберсони".

30-ті роки - важливий період у розвитку кінокомедії. У цей час досягає свого апогею творчість Чарлі Чапліна. На екрани світу виходять два визнані шедеври митця "Вогні великого міста" та "Нові часи". Паралельно з Чапліном у жанрі кінокомедії працюють Ф. Капра - майстер соціальної комедії ("Це сталося якось уночі", "Містер Сміт їде до Вашингтона") та брати Маркс - представники комедії абсурду ("Мавпячі витівки", "Вечір в опері", "День у цирку" тощо).

Картина розвитку кінематографа США 30-х років буде неповною без ім'я Уолта Діснея - засновника американської анімації. Художній метод митця ґрунтувався на принципі "еклер" (олюдненні тварин і наданні їм рис пересічного американця). Цей прийом було використано, зокрема, для створення образів улюбленців глядачів мишенятка Міккі-Мауса, каченяти Дональда Дака, песика Плуто, а також героїв популярного фільму "Троє поросят". Вершиною творчості У. Діснея цього періоду стали шедеври світової анімації "Білосніжна і семеро гномів", "Фантазія" та "Бембі", що і сьогодні вражають своєю художньою бездоганністю і неперевершеною професійною майстерністю.

У роки другої світової війни в кінематографі США превалюють дві тенденції. З одного боку, це розвиток документального кіно (серіал "Чому ми воюємо?" Ф. Капри), з іншого - підвищена увага до жанру мелодрами в ігровому кінематографі ("Касабланка" М. Кертіца, "Міст Ватерлоо" М. Ле Роя, "Сестра його дворецького" Ф. Борзеджа та ін.).

Яскравим взірцем антифашистського спрямування в американському кіно є сатиричний фільм Ч. Чапліна "Великий диктатор". Використовуючи мотив двійника, митець створив на екрані образи перукаря Чарлі та диктатора Хінкеля - блискучу карикатуру на Гітлера.

Повоєнне десятиліття в американському кіно було складне й суперечливе. По-перше, проти видатних діячів Голлівуду велася відверто реакційна політика. Загалом це явище було характерним для тогочасного американського суспільства і дістало назву "полювання на відьом". Жертвами переслідувань стали визнані майстри кінематографа США, серед них Ч. Чаплін і Дж. Лоузі, які врешті-решт змушені були емігрувати до Європи, де продовжували працювати.

По-друге, кризові процеси в Голлівуді були зумовлені стрімким розвитком телебачення. Намагаючись протистояти його конкуренції, кінодіячі шукали найдієвіших засобів, зокрема активно займалися вдосконаленням техніки зйомки і звукозапису.

У 50-х - першій половині 60-х років в американському кіно відбуваються значні кадрові зміни. Ще активно працюють визнані голлівудські авторитети - У. Уайлер ("Кращі роки нашого життя", "Смішне дівчисько", "Бен-Гур"), Д. К'юкор ("Моя прекрасна леді"), С. Креймер ("Скуті одним ланцюгом", "На березі", "Нюрнберзький процес"). Свої найкращі стрічки знімає А. Хічкок ("Запаморочення", "Психо", "Птахи"), Фільмом "Птахи" в американському кіно було започатковано новий кіножанр - фільм катастроф, що Грунтувався на протиборстві людини з природними стихіями (вогнем, водою, землетрусом) та представниками тваринного світу.

Водночас дедалі активніше заявляють про себе молоді кінематографісти. Початком "конфлікту поколінь" стає вихід на екрани Америки фільмів "Марті" Д. Манна та "Дванадцять розгніваних чоловіків" С. Люмета, проте найсерйозніший виклик "старому Голлівуду" кинув кумир тогочасної молоді Дж. Дін - виконавець головної ролі у фільмі із символічною назвою "Бунтівник без ідеалу".

Серед визначних акторів другої половини 50-х - початку 60-х років особливе місце посідає улюблениця нового покоління американців різних суспільних верств Мерилін Монро. Сьогодні фільми за її участю ("Все про Єву", "Ніагара", "В джазі тільки дівчата" та ін.) доволі часто демонструються по телебаченню. Життю актриси присвячені документальні і художні стрічки, про неї написані книжки, але таємниця загибелі Мерилін Монро, яку досі ще не розкрито, продовжує хвилювати наступні покоління її шанувальників.

У другій половині 60-х - першій половині 70-х років Голлівуд переживає період тематичного оновлення.

Стівен Спілберг - видатний американський режисер, вихованець Каліфорнійського університету. Свій творчий шлях розпочав на телебаченні. Кінематографічним дебютом С. Спілберга був фільм "Двобій", в якому в алегоричній формі (велика вантажівка переслідує легковий автомобіль) режисер засудив будь-які вияви насильства. Ця стрічка стала для Спілберга символічною, певним чином визначивши лейтмотив його творчості - утвердження ідеалів гуманізму, що знайшли своє втілення у фільмах усіх жанрів, у яких працював режисер, - "Щелепи" (фільм-катастрофа).

Бездоганна професійна майстерність фільмів С. Спілберга зумовила високу оцінку його творчості з боку фахівців, а головне - великий інтерес глядачів. Показовим щодо цього є офіційний соціологічний факт: після виходу на екрани третьої частини пригод Індіани Джонса різко зріс конкурс на археологічні відділення американських університетів.

Справжнім творчим тріумфом С. Спілберга стала картина "Список Шиндлера" - чи не найвище досягнення світового кінематографа в осмисленні трагедії геноциду - страшного злочину проти людства, скоєного фашистами.

Цей фільм назавжди закарбував ім'я режисера у списку видатних митців XX ст. світового кіномистецтва. Насамперед це Ф. Ф. Коппола, У. Фрідкін, С. Люмет та ін.

Тематичне оновлення Голлівуду зумовило потребу в зміні героя. Так, у другій половині 60-х - першій половині 70-х років на екрані з'являються так звані антигерої. На відміну від легендарних красенів, "лицарів без страху й докору" 30-х років, нові герої мають певні людські слабкості, проте за будь-яких умов не втрачають почуття власної гідності. Такі образи втілили видатні актори, відомі всьому світові як блискуча голлівудська четвірка - Д. Хофман, Р. де Ніро, Дж. Ніколсон, Аль Пачіно.

Аль Пачіно, видатний американський актор італійського походження, вихованець Вищої школи виконавських мистецтв, органічно поєднує у своїй діяльності роботу в театрі та кіно. Проте всесвітня слава Аль Пачіно ототожнюється з кінематографом.

Характерною особливістю кінотворчості митця є "акторська універсальність", адже широта його художнього діапазону дає йому змогу блискуче працювати в різних жанрах: поліцейському бойовику ("Паніка в Нідл-парку", "Серпі- ко", "Море кохання", "Сутичка та ін.); психологічній драмі з елементами містики ("Адвокат диявола"); гангстерському фільмі ("Обличчя зі шрамом", "Шлях Карліто" та ін.), драмі ("Опудало", "Боббі Дірфілд" (екранізація роману Є. М. Ремарка "Життя в борг"), мелодрамах з елементами комедії ("Автора! Автора!", "Френсіс і Джонні") та ін.

В усіх своїх роботах Аль Пачіно демонструє найвищий рівень акторського професіоналізму. Кожний фільм з його участю - це художньо досконалий твір, що завжди викликає захоплення глядачів.

Однак найзначніші творчі здобутки у кінодоробку Аль Пачіно, насамперед, асоціюються з трилогією Ф. Ф. Копполи "Хрещений батько", в якій актор створив образ голови мафіозного клану Майкла Корлеоне, і фільмом "Аромат жінки" режисера М. Бреста - глибоко психологічною кінорозновіддю про пригоди сліпого полковника американської армії, за який митця було удостоєно найвищої премії Американської кіноакадемії - золотої статуетки Оскара.

У другій половині 70-х - першій половині 80-х років кіномитці намагаються осмислити в'єтнамську трагедію. У скарбниці світового кіномистецтва назавжди залишився геніальний епізод - політ американських гелікоптерів під музику "Польоту Валькірії" з опери Р. Вагнера "Перстень нібелунга", що символізує насування неминучої трагедії.

У зазначений період збагачується жанрова палітра американського кіно.

Одночасно з мелодрамами, новим різновидом бойовика ("Супермен" Р. Цоннера, "Конай, варвар"Дж. Міліуса), іронічними комедіями ("Інтер'єри", "Манхеттен" В. Аллена та ін.) на екрани виходять політичні стрічки ("Правосудця для всіх" С. Поллака), космічні фільми ("Зоряні війни" Дж. Лукаса") та ін.

Особливе місце у кіномистецтві США другої половини 70-х - початку 80-х років посідають фільми, що осмислюють феномен кіно- і телеіндустрії та долі людей, які пов'язали з ними своє життя.

Подією в американському і світовому кіномистецтві став вихід на екрани картини М. Формана "Амадей" - блискучої інтерпретації творчого й особистісного протистояння Моцарта й Сальєрі.

У це десятиліття професійного розквіту досягають Р. Редфорд, Дж. Ленж, М. Стріп - гідні спадкоємці великих акторських традицій кінематографа США. Вагомі здобутки американського кіно останніх двох десятиліть пов'язані, насамперед, з іменами Ф. Ф. Копполи (третя частина "Хрещеного батька", "Дракула Брема Стокера" тощо); С. Спілберга ("Список Шиндлера", "Парк Юрського періоду" та ін.); Р. Земекіса ("Форрест Гамп"); Д. Лінча ("Блакитний оксамит", "Твій Шке" та ін.). Проте водночас на екрани виходить чимало друго- і третьосортної кінопродукції.

Нині у голлівудський конвеєр включені майже всі сучасні кіножанри, що тяжіють до взаємодії: гангстерський фільм - "Честь сім! Пріцці" Дж. Х'юстона та "Замужем за мафією" Дж. Деммі (комедійна інваріація жанру), "Одного разу в Америці" С. Леоне, "Шлях Карліто" Б. де Пальма, "На гребені хвилі" К. Біглоу (з елементами драми); трилер - синтез детективу й фільму жахів - "Серце янгола" А. Паркера, "Мовчання ягнят" Дж. Деммі, "Мис страху" М. Скорсезе та ін.; вестерн - "Танці з вовками" К. Костнера, психологічні драми - *Марафонець" Дж. Шлезінгера, "Людина дощу" Б. Левінсопа, "Аромат жінки" М. Бреста, "Народ проти Ларрі Флінта" М. Формена; фільми катастроф - "Титанік" Д. Камерона та ін.

Характерною ознакою сучасного американського кінопроцесу є активне залучення до співпраці провідних зарубіжних режисерів - Л. Бессона ("П'ятий елемент", "Жанна Д'Арк"), Е. Кустуріци ("Андеграунд"), Дж. By ("Без обличчя"), Е. Менгели ("Англійський пацієнт", "Талановитий містер Ріплі") тощо.

Зоряний небосхил Голлівуду спалахує новими іменами. Поряд із визнаними зірками 80-х-90-х pp. А. Шварценеггером, С. Сталлоне, Р. Гірому Г. Фордом, К. Костнером, Т. Крузом, Н. Кейджем, Ш. Стоун, К. Бессінджер, Дж. Фостер упевнено почувають себе молоді актори А. ді Капріо, Е. Норт, Д. Лоу. Отже, коловорот акторського життя у Голлівуді нескінченний...

Характеризуючи останні визначні події у кінематографі США, не можна не згадати явище, що дістало назву "тарантіноманії". Йдеться про творчість К. Тарантіно. Його фільм "Кримінальне чтиво" певною мірою став епохальним для всього світового кінопроцесу. Це є свідченням того, що кіносвіт утомився від жорстокості і почав сміятися. Сьогодні К. Тарантіно вважають своєрідним символом нового кіно, яке завоювало прихильність як інтелектуалів, так і масового глядача.

3. Музична і танцювальна культура Америки

У діалозі культур XX ст. значущості міжнародної мови набула джазова, рок- і поп-музика, яка передає пульс, світовідчуття бурхливої епохи. Ці інтернаціональні за своєю природою та культурним значенням музичні явища - "вихідці" з Північної Америки, що дає підстави деяким дослідникам вважати їх за походженням складовими американської народної музики.

Музична культура Америки нагадувала своєрідний "плавильний казан", в якому інтегрувалися різноманітні музичні елементи. Популярна музика Північноамериканського континенту складається з вельми розгалуженого спектра вокально-інструментальних форм, що виникли шляхом складного поєднання різних джерел, насамперед європейських професійних традицій і африканських фольклорних ритмоінтонацій.

Упродовж століть негри-раби, привезені до Америки з далекої Африки для найчорнішої праці, були позбавлені можливості розвивати власну культуру. їм судилися такі фізичні й моральні страждання, яких не зазнавав жоден інший народ. Тому музика замінила неграм усе. Відірвані від духовного коріння, лише в музиці вони знаходили "вихід" - вияв почуттів гніву, відчаю, душевного болю... Водночас це давало можливість реалізації художньо-творчого потенціалу, естетичних емоцій. Власний голос був чи не єдиним інструментом чорношкірого раба.

Згодом музична діяльність стала однією з найпрестижніших і найпопулярніших у колі доступних американським неграм професій. Таким чином, їхня природна музикальність була надзвичайно розвиненою. Є навіть приказка: "Зберіть четвірку негритянських хлопців, і перед вами - вокальний квартет".

У південних штатах Америки набули поширення жанри народної музики спіричуел і блюз. Спіричуел (від англ. - духовний) - давня релігійна народна пісня північноамериканських негрів на біблійний сюжет, що виконується хором без супроводу. Тематика і настрої пісень були співзвучними внутрішньому стану душі негрів-невільників, відбивали трагедію народу, його глибоку тугу. Чимало пісень цього жанру записав відомий негритянський співак Поль Робсон (1898- 1976). Пізніше виникла сольна духовно-релігійна пісня госпел на євангельські сюжети, створювана вже професійними авторами.

Блюз (англ. - меланхолія, сум) - тип світської фольклорної негритянської пісні з ліричним меланхолійно-сумним настроєм, що виконується солістом у супроводі гітари. її особливість - зміщення мелодії відповідно до метричної пульсації - граундбіту. "Імператрицею блюзів" називали Бессі Сміт (1894-1937), яка чудово передавала неповторну поезію, чуттєвість і журбу блюзових інтонацій: "Я сміюся тільки для того, щоб стримати сльози".

Картина витоків джазу буде неповною, якщо не згадати негритянські менестрельні театри Півдня, репертуар яких складався з пародій-карикатур на негрів і мав усі складові мюзиклу: гумористичні сценки й діалоги, пісні й танці під банджо або інструментальні ансамблі, циркові трюки. Тут зароджується стиль фортепіанної гри та відповідний жанр танцювальної п'єси регтайм (дослівно - "рваний ритм"). У його основі - дві ритмічні лінії, що не збігаються: мелодія із загостреним синкопованим ритмом, яка вільно варіюється, і чіткий "крокуючий" акомпанемент. У регтаймі "старенька" синкопа, що використовувалася в європейській академічній музиці лише спорадично, як родзинка, стала незмінною супутницею, яка визначає характер звучання. Композитор Скотт Джоплін, засновник жанру, ставився до регтайму як до високого мистецтва. Він є автором близько 600 регтаймів. Типові риси цього жанру приваблювали професійних композиторів А. Дворжака.

Специфічним явищем Америки другої половини XIX ст. стала поява численних духових оркестрів - бендів. Виконавці-аматори, що інколи навіть не знали нотної грамоти, грали на слух танцювальну та маршову музику під час свят і вечірок, на парадах і карнавалах, у нічних кафе, кабаре, дансингах. Чимало подібних груп було в Новому Орлеані - батьківщині американського джазу.

На початку XX ст. у південноамериканському портовому місті Новому Орлеані зароджуються ранні форми джазу. У середовищі негритянського населення джаз-оркестри росли як гриби, створюючи новий неповторний і самобутній стиль. Серед найвизначніших майстрів цього стилю - художні керівники джаз-оркестрів: "король труби" Луї Армстронг (1900-1971) і композитор-піаніст Дюк Еллінгтон (1899-1974).

У новоорлеанський період розвитку джазу виникли колективи білих музикантів - диксиленди. З їх допомогою джаз поширюється в Чикаго, Нью-Йорку та інших містах. Вирішальну роль у його популяризації відіграли радіомовлення і грамзапис, що бурхливо розвивались у першій половині XX ст. Згодом з'явилися нові стильові течії і відповідні школи джазу: "нервовий" бібопу хардбоп (від англ, "твердий"), хот- і кул-джаз ("гарячий" і "холодний"), джаз-авангарду фрі-джаз ("вільний"), джаз-рок або фьюжн (від англ. - "сплав"), прогресивний джаз - синтез джазу та європейської професійної музичної школи.

Отже, спочатку джаз був дарунком африканців Америці, а згодом став даром Америки світовому мистецтву. Виринувши з американської південної провінції, шокуючи меломанів європейського академічного виховання, він захопив у полон своєї експресії, духовної енергетики багатомільйонну аудиторію всієї земної кулі. Без нього неможливо уявити культуру XX ст. Переможна хода джазу триває.

Слово "рок" уперше з'явилося в американській пресі 1967 р. Проте рок-музика виникла раніше, на початку 50-х, коли на основі ритм- енд-блюзу формується пісенно-танцювальний стиль рок-н-рол (від англ, "крутитися, гойдатися"). Він став результатом поєднання характерних рис кількох поширених американських вокальних жанрів, а саме: кантрі-енд-вестерн, госпел, буги-вуги, стилю диксиленд. Уведення в обіг нового терміна, що замінив стару назву, належить диск-жокею Алану Фріду, ведучому американської музичної розважальної радіопрограми. Коли цей ді-джей став імпресаріо, він організував перші концерти майбутніх рок-зірок.

Елвіс Преслі... З його ім'ям асоціюється уявлення про здійснення "великої американської мрії": простий хлопець, у минулому водій вантажівки, піднімається на американський рок-Олімп (звичайно, не без допомоги реклами фірм грамзапису), приміряє корону "короля рок- н-ролу" і стає казково багатим. Одна з перших пісень майбутнього кумира молоді "Все гаразд, мамо" стала сенсацією, інші невигадливі пісеньки (переважно про кохання) сприймалися як протест проти расових забобонів, сексуальних табу, застарілих традицій.

Отже, американська рок-музика, що інтегрувала прадавні африканські традиції, джаз та інші музичні елементи, формувалася протягом двох десятиліть (50-60-ті роки XX ст.) і набула таких характерних ознак: гіпертрофія метро-ритмічної основи, підвищена експресія вокального та інструментального інтонування, використання електроінструментів та підсилювачів звуку, значна роль візуального чинника (манера поведінки, стиль одягу музикантів, світлове оформлення тощо).

Терміном "поп-музика" позначають явища масової музичної культури, які мають відверто комерційний характер, включені в систему засобів масової інформації та в індустрію тиражування (грамзапис, відеозапис) і розваг. Таким чином, до поп-музики можна віднести зразки і джазу, і рок-музики, й різноманітні напрями естрадної музики. Первістком поп-музики став шлягер з його простими мелодіями і текстами про кохання.

Сучасна масова музична культура Америки - це грандіозний шоу- бізнес. Вирішальну роль допінгу відіграли в ньому нові технічні можливості - відеокасети. Саме завдяки відеокліпам небувалого злету популярності досягли сучасні естрадні співаки Майкл Джексон і Мадонна.

Тираж диска "Трилер" М. Джексона сягнув 35 мільйонів! Про таке не могли навіть мріяти ні Елвіс Преслі, ні "Бітлз" чи будь-хто з їхніх попередників. Американському рок-кумиру сучасності в образі фемінізованого юнака не можна відмовити в музичному таланті, емоційності, своєрідній естетиці сценічного руху, акторській самовіддачі, проте в його карколомній артистичній кар'єрі визначальним був професійно створений імідж, який підтримується невтомною фантазією, вигадкою, калейдоскопом візуальних ефектів, трюків - необхідних атрибутів естетизованої масової культури.

У комерційному музичному бумі сучасності жіночий рок успішно репрезентує Мадонна. Мільйонними тиражами розійшлися пісні з її альбомів, що культивують здебільшого "солодке життя". Створений для емансипованої співачки секс-імідж, що руйнує стереотипи портретів актрис естради і знімає традиційні табу, затьмарює в її кліпах головне - музику, проте це зовсім "не заважає" її суперпопулярності.

Арт-рок - напрям рок-музики, у багатопланових композиціях якого використовуються елементи академічної музики у формі прямого запозичення фрагментів або аранжувальних прийомів та інструментарію.

Літопис американської музичної культури XX ст. буде неповним, якщо не згадати одну важливу тенденцію - взаємопроникнення напрямів серйозної і легкої музики. Свідченням цього явища, з одного боку, є арт-рок та симфоджаз із використанням музики Баха, Генделя, Вівальді, Моцарта, Бетховена, Чайковського, Мусоргського, Шостаковича, з іншого - звернення професійних композиторів до кращих здобутків популярної музики, насамперед джазової.

Із цього погляду на особливу увагу заслуговує творчість Джорджа Гершвіна (1898-1937) - першого американського композитора, визнаного в усьому світі. У його творах зустрілися й органічно злилися начебто полярні світи легкої та серйозної музики. Його однаковою мірою приваблювали Бродвей і Карнегі-хол, Голлівуд і Метрополітен- опера. Мистецтво композитора виникло на основі симфонізації джазу; воно сповнене поетичної краси, музичного ліризму і гумору.

За допомогою небагатьох простих зворотів мелодії Дж. Гершвіна передають безодню ніжності, радості або печалі. Імпровізаційність композиторського мислення, гострота синкопованих ритмів, блюзові інтонації та інші джазові елементи, синтезовані з європейською класичною технікою, надають музиці Дж. Гершвіна особливої чарівності й неповторності. Вершина творчості композитора - опера "Поргі і Бесс", що втілила трагедію негритянського народу, - стала першою національною американською оперою.

У багатонаціональній фольклорній спадщині Америки збереглося чимало запальних, темпераментних танців, що передають дух американської традиційної культури. На фольклорній основі з переважанням негритянських інтонаційно-ритмічних елементів зароджувалися різні танцювальні стилі й жанри, суголосні з різними історичними періодами життя країни, наприклад так звані джазові танці першої половини XX ст.: буги-вуги, степ, рок-н-рол, кек-уок, чарльстон та ін. У другій половині XX ст. рок-н-рол дав життя новим танцям, що спочатку з'явились у СІЛА, а потім поширилися в інших країнах світу: твіст, шейк, брейк тощо. Розгляньмо деякі з танців Північноамериканського регіону, що вплинули на розвиток танцювальних традицій XX ст.

Диско - один із напрямів танцювальної музики 70-х років, що не без іронії визначається як "ритм без блюзу".

Музиці диско притаманний одноманітний чіткий і швидкий ритм ударних, що нагадує стандартизований стукіт метронома. У гіпнотизуючому гуркоті синтезаторів губилися голоси співаків, мелодії, слова. Термін "дискотека" (як і саме явище) набув поширення далеко за межами Америки. Комерційна машина, що швидко запрацювала на популяризацію диско, "витягнула" його з провінційних дискотек на великий кіно- і телеекран. Захоплення диско набуло масштабів справжньої епідемії.

Яскравою сторінкою танцювальної культури Америки став американський сучасний балет. Його історія починається зі "Школи американського балету", організованої 1933 р. у Нью-Йорку Джорожем Балапчиним (справжнє ім'я - Георгій Баланчивадзе).

4. Театр США

Виникнення театральної культури на Американському континенті дослідники пов'язують з ритуальними дійствами давніх племен ацтеків і північноамериканських індіанців. Одним із найважливіших елементів у цьому процесі вважається маска. По всій території США маски фігурують у найрізноманітніших театральних дійствах, пов'язаних як із релігією, так і з соціальними явищами. Деякі з них зображували тварин, міфічних істот або реальних людей і використовувалися лише задля розваги, інші несли серйознішу інформацію про стосунки з природними або надприродними силами.

Театральне мистецтво другої половини XX ст. розвивалося у кількох напрямах. Поряд із класичним театром у 1950-х pp. з'явилися нові течії театрального мистецтва, представники яких шукали неконвенційні засоби мистецького виразу. Початковою загальною назвою руху за реформування театру був "альтернативний театр", згодом із нього почали виділятися окремі течії. Запропонована критиками та пресою назва "альтернативний театр" є умовною, самі його адепти вживали інші назви. Перебуваючи в опозиції до класичного театру та його естетики, молоді режисери й актори в 1950-х pp. почали шукати власні засоби творчого виразу. Спочатку такі альтернативні театральні колективи не відзначалися популярністю, граючи, як правило, лише для вузького кола своїх симпатинів та однодумців. Однак із часом альтернативний театр почав набирати все ширшої популярності.

Бродвейський театр - це особливий вид комерційного театрального мистецтва. Поблизу однойменної вулиці на острові Мангеттен в Нью- Йорку, в так званому Театральному кварталі, перебувають 39 великих театрів. Бродвей є основою американської театральної культури. Назва "Бродвей" стала прозивною. Спектакль (або шоу) називається "поставленим на Бродвеї", якщо він відбувся в одному з його театрів.

Оскільки в США, на відміну від інших розвинутих країн, відсутня державна програма підтримки театру, вважається, що Бродвейські шоу роблять легковажними, щоб залучити більше глядачів. Відвідування вистави на Бродвеї - популярна розвага туристів, які приїжджають до Нью-Йорку.

Вашингтонська національна опера (Washington National Opera, WNO) - театр і оперна компанія у Вашингтоні, заснована 1957 року як Вашингтонське оперне товариство. 2000 року Конгрес надав товариству статус національної оперної компанії (National Opera Company). Вистави Вашингтонської опери проходять у театрі при Центрі видовищних мистецтв ім. Кеннеді.

З 1996 року директором театру є Плачідо Домінго, який раніше, 1986 року, вперше виступив на його сцені у прем'єрі опери Ж. К. Менотті "Гойя", а також у сезоні 1988/89 років в опері "Тоска* Дж. Пуччіні.

Компанія під назвою "Вашингтонська національна опера" існувала також у 1919-1936 роках, проте сучасний театр не є її наступником.

Гортаючи сторінки історії театральної культури США, яка, на відміну від європейської, має значно менший період розвитку, ми переконуємося, що вона також сповнена великої кількості цікавих фактів і подій. Оригінальні театральні форми, різноманітність театральних колективів, значні успіхи в їхній діяльності, бурхливий розвиток національної драми у XX ст. - усі ці чинники й нині відіграють важливу роль у збагаченні світової театральної культури.

Размещено на Allbest.ru