Размещено на http://www.allbest.ru/

Тропічно-африканський культурний регіон

План

Культура другого за величиною після Євразії материка, що називається Африкою, має давню й багату історію. Та знайомство з нею обмежується розглядом однієї з її форм, міцно пов'язаної з розвитком Стародавнього Сходу, а саме з Єгиптом. Справді, стародавній Єгипет підтримував зв'язки з таємничими землями на південь від Середземномор'я, які називалися пізніше "Лівією", "Ефіопією" чи "Африкою". Ці землі були надійно сховані розпеченими пісками пустелі, котру ми знаємо як Сахару, непрохідними болотами верхів'я Нілу, дрімучими лісами та річками, повними підступних пасток. Уже людей Стародавнього Світу вабили чудеса й багатства африканських країн, розповіді ж мандрівників, сповнені дивин, правдивих і вигаданих, породжували фантастичні образи. Стародавні римляни, котрі завоювали майже всю Ойкумену і яких важко було чимось вразити, відомі своїм висловом: "З Африки завжди приходить що-небудь нове".

Окремі відомості про ці землі накопичувалися в різних краях Ойкумени. "Піонерами" Африки були єгиптяни, потім фінікійці. Дослідження просторів третього континенту продовжили греки й римляни, потім араби та європейці.

Отже, стародавня єгипетська цивілізація формувалася під впливом багатьох африканських культур; чимало з джерел, які її живили, походять із місцевостей, що лежать на південь від Сахари й порогів Нілу.

Саме ця місцевість і розглядатиметься надалі нами як арена формування африканського культурного регіону. Культура країн так званого Магрібу та Єгипту зазнала сильного впливу ісламу.

Для сучасної Африки характерні різні антропологічні типи, що належать до кількох рас. На південь від Сахари живуть народи, які представляють велику негро-австралоїдку расу, котра має три підраси: негрську, негрильську й бушменську. За чисельністю й ареалом розселення переважають представники негрської підраси. На північному сході Африки (в Ефіопії та на півострові Сомалі) живуть представники перехідної ефіопської підраси, яка поєднує ознаки негроїдної та європеоїдної рас.

Колискою багатьох народів Африки була Сахара. На думку спеціалістів-археологів, кліматологів, істориків, антропологів та етнографів, Сахара в далекому минулому була зоною степів з багатим тваринним світом. Народи, що населяли Сахару, займалися полюванням, а пізніше - скотарством. Усе це віддзеркалилося в зображеннях і малюнках на скелях: найдавніші з них мають вік близько 10 тисяч років (так звані фрески Тассілі). На початку засушливого періоду в середині III тисячоліття до нашої ери частина жителів Сахари мігрувала на південь. Саме це населення помітно вплинуло на процеси етногенезу й формування традиційної культури Західної та Центральної Тропічної Африки.

Виходячи з певних культурно-історичних особливостей, у так званій Чорній Африці можна виділити чотири культурні зони. Перша - савана й ліси півночі Тропічної Африки, що охоплюють простір від південних рубежів Сахари до вологих прибережних лісів Верхньої Гвінеї та вододілу рік Судану й басейну Конго. На заході й сході, відповідно, зона Судану обмежена Атлантикою та Ефіопським нагір'ям. Тут розташована низка західноафриканських держав від Мавританії на південь до Камеруну, на схід - до Чаду та Республіки Судан.

Для первісної людини ліси й савани забезпечували широкі можливості для поселення, полювання, заняття землеробством і скотарством. Сусідство вологих тропічних лісів давало змогу вирощувати батати, ямс, маніоку, а також рис, банани та олійні пальми. До того ж усе це родило протягом цілого року. У сухих і вологих саванах було дуже ефективним полювання на великих травоїдних. Скотарство внаслідок того, що у вологих саванах досить значний ареал мухи цеце (близько 7 млн км2), яка с переносником сонної хвороби, розвивається переважно в сухих саванах. Стає зрозумілим, чому саме у вологих саванах у землеробстві так і не знайшов застосування плуг, а основним знаряддям обробітку землі довго залишалася мотика. Землеробство розвивалось у сухих саванах, де вирощували просо, арахіс, бавовник.

У верхів'ях Білого Нілу розкинувся найбільший в Африці район боліт, так званий Сед, перетнути який було практично неможливо до початку XX століття. Атлантичне узбережжя, бідне на затоки й лагуни, відкрите могутньому прибою, унеможливлювало розвиток каботажного (прибережного) плавання. Для товарного обміну залишалися шляхи по суходолу. Та вони теж були виснажливими й не завжди вигідними: через муху цеце було неможливо використати в'ючних тварин, від її укусів терпіли й люди; сміливців, які наважувалися долати неходжені лісові хащі й підступні ріки, атакували численні види кліщів, стрічкові черв'яки - поширеними були тропічна лихоманка, малярія, дизентерія та інші хвороби.

Друга велика зона Африки охоплює басейн ріки Конго. її територія охоплює держави Конго (Кіншаса), ЦАР, Камерун, Екваторіальну Гвінею, Габон та Конго (Браззавіль) й майже вся вкрита вологим екваторіальним лісом. Саме тут були сприятливі умови для ведення господарської діяльності. Сам тропічний ліс, хоч і багатий на фрукти та їстівні коренеплоди, рибу у своїх ріках, все ж виснажує поселенців і паразитами, й мікробами, і тим, що постійно відвойовує щойно оброблені землі. Дичина тут водиться переважно дрібна, лісові, так звані карликові, слони, як відомо, теж розмірами вразити не можуть. Збудники хвороб, що розвиваються у вологому тропічному кліматі протягом усього року, унеможливлюють розведення великої рогатої худоби. Отож, зі свійських тварин тут є птахи, кози та собаки. Усе це не може забезпечити необхідну кількість м'ясної їжі. До того ж у місцевих ґрунтах бракує деяких мікроелементів, необхідних для нормального фізичного розвитку людини.

Такі умови, звичайно, уповільнили розвиток людини, відсунули до пізніших часів, ніж це було в Північній Африці, появу перших великих державних об'єднань. Тропічний ліс став значною перешкодою, що гальмувала господарську діяльність і товарообмін.

Третя зона лежить у Східній Африці. її кордонами на заході є східні райони басейнів верхнього Нілу й Конго, а також система Великих африканських розломів; на півдні - нижня течія Замбезі й на сході - Індійський океан. У цій зоні розташовані Ефіопія, Джибуті, Сомалі, Кенія, Уганда, Руанда, Бурунді, Танзанія, Замбія, Малаві та північ Мозамбіку.

Східна Африка - це плоскогір'я з висотами за тисячу метрів над рівнем моря, над яким домінують гори вулканічного походження й згаслі вулкани. Особливо вражають вкритий вічними снігами Кіліманджаро (оспіваний Гемінґвеєм), Кенія й гірський масив Рувензорі. Саме тут, на схилах гір, виникли давні осередки землеробських культур, а поселення на досить вузькій стрічці узбережжя й у наші часи найбільш людні. Східноафриканські савани вирізняються багатим тваринним світом. Полювання завжди відігравало значну роль у структурі господарської діяльності народів, що населяли ці райони. Однак основою господарської діяльності було землеробство, а його важливими культурами - просо, батат, кунжут, арахіс, маніока. Вологий клімат узбережжя Кенії й Танзанії сприяв закладенню рисових й бананових плантацій. Давно тут з'явилися й плантації кокосових пальм. У саванах Кенії та Уганди оброблялася земля, а народи, які прийшли сюди з півночі, мали багато великої рогатої худоби. У районах, де відбувались активні контакти цих видів господарської діяльності, виникали її змішані форми.

Інтенсивним контактам культур цієї зони слугувала ціла низка озер, що вкривають дно Східно-Африканського розлому. Це, передусім, озера Альберт, Танганьїка, Ньяса (Малаві), Вікторія. Та судноплавною в Східній Африці є тільки ріка Шира, що з'єднує озеро Ньяса із Замбезі й далі з Індійським океаном. На відміну від Західної та Центральної Африки, тутешнє морське узбережжя має багато зручних гаваней і тому разом з прибережними островами Пемба, Занзібар стало перехрестям шляхів активної морської торгівлі.

Четверта зона - Південна Африка, територія якої обмежена з півночі плато Лунда, системою Великих африканських розломів та нижньою течією Замбезі. До відповідного політичного регіону належать держави Ангола, південна частина Мозамбіку, Зімбабве, Ботсвана, Намібія, ПАР, Свазіленд і Лесото. Східна частина зони вже давно була освоєна людьми - на прибережній рівнині та в долинах передгір'ю вирощувалися найрізноманітніші культури. Скотарство вели переважно в гірських місцевостях, у савані й трав'янистих степах (вельдах). Далі на Захід природа створювала все більш несприятливі умови для господарської діяльності; спочатку гірські плато з бідними глинистими та кам'янистими ґрунтами (Карру), потім напівпустелю (південний захід Калахарі) й нарешті страшну пустелю Наміб, де ніколи не буває дощу й про яку кажуть, що Бог створив її у гніві. Значною мірою це компенсується природними умовами Капської області, яка нагадує північне Середземномор'я і де до приходу європейців були добре розвинуті мотижне землеробство, виготовлення кераміки, обробка заліза, торгівля. культура африка мавританський культовий

Так само, як у Західній (Судан), Центральній та Східній Африці, жодна з річок Південної Африки не є судноплавною. Інколи їх можна використати для водного сполучення у верхів'ях, найчастіше - в середній течії (Лімиопо) та зрідка - в гирлах (Замбезі, Кванза). Останні 35-40 років археологічних, антропологічних, палеонтологічних і геологічних досліджень у Східній та Південній Африці (передусім, експедиції під керівництвом Луїса, Мері та Річарда Лікі) мали результатом нові уявлення про місце та появу саме тут перших на Землі предків людини, про етапи розвитку її культури.

Приблизно 2,6-2 млн років тому з'являється і співіснує з австралопітековими новий прогресивний вид - Homo habilis, тобто Людина вміла. Ці та низка інших відкриттів дають підставу зробити висновок, що виокремлення людини з тваринного світу й виникнення первісної людської культури відбулося на території Африки 2,6-2 млн років тому. Звідси згодом почалося розселення предків сучасних людей спочатку в Азію, а потім і в Європу.

Типовою для всієї Тропічної Африки була відсутність стадії бронзи. На зміну неоліту в усій Африці прийшов залізний вік. Першим металом, що оброблявся, стало латеритне залізо. Перехід до металургії був полегшений наявністю "болотних", або річкових руд. Пізніше перейшли до їх видобування в багатих рудоносних районах (територія вищезгаданої провінції Шаба, долина ріки Кафуе на території сучасної Замбії). Звідси метали розповсюджувалися за межі рудовидобувних районів. Так, Шаба була відома своїми хрестоподібними відливками ханда. У багатьох народів ханда із Шаби слугували одиницями обміну. Цікаво що із заліза, імпортованого з Африки, вже в пізніші часи не раз кувалися знамениті дамаські й толедські мечі.

2. Культура народів Африки

Найбільш поширеною мовою жителів Пн. Африки є арабська, південніше, в екваторіальній Африці - мови банту та суахілі.

На основі змішання французької, англійської, іспанської або португальської з африканськими виникли креольські мови.

На півдні Африки розвинувся африкаанс - результат з'єднання різних місцевих наріч із нідерландською мовою. У більшості африканських країн однією з офіційних мов часто є європейська - та, якою розмовляли колонізатори.

Мистецтво Африки охоплює різні регіональні області, налічує кілька історичних епох, проте становить собою єдину художню систему. Самобутнє мистецтво народів Африки розвивалося переважно в західному Судані, на Гвінейському узбережжі та в Конго. Саме тут досягла найвищого розквіту художня творчість народів цього континенту: скульптура, живопис та архітектура. Власне африканське образотворче мистецтво - це мистецтво Західної та Центральної Африки.

Інший характер має мистецтво народів Східної Африки й півночі Судану, тобто регіонів, де був поширений іслам. Його вплив позначився на розвитку художньої культури, в якій майже не були представлені скульптура й живопис. Тут склалася особлива, місцева, банту-індо-арабська культура, пов'язана з Іраном, Індією і середньовічним арабським світом. Однак як у північній частині Судану, так і на східному узбережжі художня творчість місцевого африканського населення знайшла втілення переважно в народній архітектурі, а також у різьбленні по дереву.

Пам'ятки стародавнього мистецтва Африки були виявлені й у Південній Африці. Так, у горах Матопо, що на півдні Родезії, у 1920-х роках були знайдені наскельні зображення міфологічного змісту, сцен землеробських та побутових обрядів. Безумовно, ці пам'ятки були створені народами високої культури, вже знайомими із землеробством.

На крайньому півдні африканського континенту, у Драконових горах, і в гірських районах Південно-Західної Африки виявлено численні розписи й малюнки. Стиль, сюжети й характер зображень є дуже різними, отже, ймовірно, що наскельні малюнки Південної Африки належать до різних епох і є пам'ятками художньої творчості різних народів.

Африка вважається колискою боді-арту (мистецтва прикрашання оголеного тіла). У художній культурі її народів збереглося чимало художніх традицій первісного суспільства. Тож неавтентичні форми мистецтва, пов'язані з прадавніми уявленнями африканців про красу людського тіла, набули на території Чорного континенту надзвичайного розвитку. Татуювання, пірсинг, натільний розпис, зміна природних пропорцій людського тіла досі поширені в культурі африканських племен.

Тіло прикрашали як чоловіки, так і жінки з декоративною метою і для того, щоб показати свій соціальний статус (наприклад, жінкам робили татуювання, за яким можна було визначити їхній сімейний стан, а чоловічі тату свідчили про мисливську вправність або військові перемоги). Також із ритуальною метою на тілі й обличчі робили порізи у вигляді сакральних символів, утираючи в рану суміш із попелу й селітри. Після загоєння ран на шкірі утворювалися грубі рубці.

Проколювання різних ділянок тіла практикувалося вже за кілька тисячоліть до нашої ери. Африканці носили всілякі металеві сережки, які вставляли у вуха, брови, губи, ніс. Загалом африканські племена - це єдине соціальне середовище, де позитивне ставлення до пірсингу залишається незмінним уже впродовж кількох десятків століть.

Землі, розташовані на захід від Єгипту, історично називали Магрибом. У перекладі з арабської Магриб - "країна, де заходить сонце", або "захід". Іноді Магрибом називали лише країну Марокко.

У VII-VIII ст. країни Північної Африки - Туніс, Алжир і Марокко - увійшли до складу Арабського халіфату. Мистецтво цих народів отримало назву "магрибське", або "мавританське".

Історія термінів "маври" і "мавританський", що походять від грецького слова "темний", сягає античної епохи, коли маврами називали корінне берберське населення давньої, розташованої в північно-західній частині Африки держави - Мавританії.

Перші значні пам'ятки арабо-берберської архітектури були створені в Північній Африці ще наприкінці VII ст. Серед них найвизначнішою є велична мечеть Сіді-Укба в Кайруані (Туніс), заснована як соборна мечеть міста, яке вважалося "надміру сухим містом ісламу", її сучасний вигляд остаточно склався до кінця IX ст. Зовнішньому вигляду кайруанської мечеті притаманні риси фортифікаційної архітектури: будівля оточена глухими масивними стінами, укріпленими контрфорсами, з мінаретом у вигляді високої і потужної квадратної вежі. Основне композиційне ядро - величезний внутрішній двір - оточене мармуровими і гранітними колонами, що Підтримують підковоподібні арки.

Про середньовічний живопис Північної Африки відомо дуже мало. Збереглися стародавні рукописи, прикрашені вишуканим геометризованим орнаментом, у забарвленні якого переважають золото та інтенсивний синій колір.

Прикладне мистецтво, яке отримало назву "іспано-мавританське", досягло високої досконалості. У ремісничих майстернях виготовляли парчу, дорогі шовкові тканини, вироби зі слонової кістки, фаянсовий посуд і чудово оздоблену зброю. За часів раннього Середньовіччя країни Європи отримували коштовні тканини майже виключно з арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, а також із Сицилії і мавританської Іспанії.

Найбільш ранні вироби іспано-мавританської кераміки належать до другої половини XIV ст. Це так звані альгамбрські вази. Серед них до найдосконаліших належить ваза Фортуни.

Середньовічний Магриб та арабська Іспанія були одними з тих мостів, які з'єднали духовне життя Сходу і Заходу. Арабська культура залишила глибокий слід у побуті та культурі Іспанії. Особливо тривкими були традиції мавританського мистецтва в архітектурі, кераміці та інших галузях художнього ремесла. 3

3. Мистецтво народів Африки

Карфаген - місто, яке пов'язує Схід і Захід

Це давнє місто було столицею північноафриканської держави Карфаген, що існувала протягом VII-II ст. до н.е. на території сучасного Тунісу. Народом, який у стародавні часи населяв ці землі, були фінікійці.

Мистецтво Карфагена відчуло вплив давніх культур Єгипту та Греції, а згодом і Риму. Це яскраво виявилося у стильовому розмаїтті різних видів мистецтва. З одного боку, карфагеняни імітували східні стилі, а з іншого - запозичували традиції греків, етрусків. Загалом до V ст. до н.е. переважав вплив Сходу, а згодом - еллінської культури.

Ювелірного мистецтва фінікійці навчились у мікенців і єгиптян. У різьбленні по слоновій кістці простежуються єгипетські, мікенські та ассирійські мотиви.

Яскравим прикладом впливу еллінської культури є карфагенські саркофаги IV-III ст. до н.е. та поховальні споруди (мавзолеї), а також застосування в архітектурі давньогрецьких ордерів.

У часи, коли Карфаген став однією з провінцій Римської імперії, він отримав нову культуру. Римляни зводили нові храми й будівлі громадського значення. Через деякий час Карфаген став одним із найкрасивіших міст, другим за розміром та величчю після Рима. Для задоволення потреб городян був побудований цирк на 60 тисяч глядачів (карфагенський колізей), а також театр, амфітеатр, великі терми та акведук завдовжки 132 км.

Відголоски художніх надбань митців Карфагена відчувалися багато століть після руйнування міста. Мармур і граніт, що колись прикрашали римське місто, були вивезені та використані для будівництва соборів у Генуї, Пізі (Італія), а також, можливо, і Кентерберійського собору (Англія).

Мистецтво єгипетської Александрії в мозаїці

Вважається, що мозаїка зі скляних кубиків (тесер) виникла в III-II ст. до н.е. в єгипетському місті Александрія. Із винайденням такої техніки мистецтво монументального живопису набуло нових засобів виразності: однотипні геометрично правильні мозаїчні елементи давали митцям можливість ускладнювати художнє рішення твору - зображення набували тривимірності. Шліфування й полірування мозаїчної поверхні посилювали інтенсивність кольорів і напівтонів тесер настільки, що другорядні зображення (наприклад декоративні бордюри) відігравали роль рами для центрального панно.

Мозаїка з міста Тмуїс, розташованого в дельті Нілу, повністю розкриває потенціал цієї техніки. Обрамлене кількома рядами бордюра центральне квадратне панно зображує жіночу напівфігуру. Вона одягнена у військовий костюм, її голова увінчана головним убором у вигляді носової частини корабля (ростри), у руках вона тримає обвитий стрічками стяг флагманського корабля. Часто це панно трактується як уособлення Александрії. У панно проявляється нове ставлення до кольору: фігура більше не виглядає світлим силуетом на темному тлі - місце темного фону займає світло-блакитний колір, обличчя модельоване світлотінню багатих відтінків, одяг і головний убір викладені тесерами яскраво-червоного, пурпурового й золотого кольорів, грубі контури відсутні, майже зникають свинцеві вставки, широко застосовувані в ранніх єгипетських мозаїках (вони залишаються тільки в контурах древка прапора й геометричних бордюрів).

Мозаїчна плитка "Нільський сюжет" із храму Фортуни Прімігенії в давньому Пренесте відома також під назвою "Мозаїка Барберіні". Вона виконана в техніці, що дає змогу створювати реальну імітацію живопису. Мозаїчні твори, виконані в цій техніці, були вишуканими й високохудожніми.

Поєднання документальної точності, неприборканої фантазії і незрівнянної майстерності виконання є яскравим прикладом розквіту елліністичної традиції у створенні мозаїчних картин.

Декоративно-прикладне мистецтво Африки

У декоративно-прикладному мистецтві народів Африки, нерозривно пов'язаному з працею та побутовим устроєм життя, відобразилися творча фантазія народу й відчуття естетичної цінності людської праці. Зокрема, це стосується виготовлення меблів і посуду.

У низинах річки Конго побутує різьблена дерев'яна скульптура племен бавілі й баконго, дуже експресивна та грубувато-схематична за формами. Скульптура південного Конго - народів балуба, бапенде та інших - вирізняється ясним спокоєм образів і витонченістю форми. Схожими за стилістикою є різьблені вироби народу вачивокве, що жив на півночі Анголи.

Господарський уклад життя африканських племен в умовах первіснообщинного ладу сприяв тривалому збереженню самобутніх культурних навичок і традицій. Скульптура різних племен не тільки відрізнялася манерою виконання, а мала відмінності етнічного характеру.

Народи Західної Африки, головним чином узбережжя Верхньої Гвінеї, від Ліберії до Нігера, зберегли традиційну майстерність бронзового литва. У цих регіонах поряд із дерев'яною пластикою створювали і скульптурні вироби з бронзи. Найвищого розквіту це мистецтво досягло в народів південної Нігерії - йоруба, біні та іджо.

Особливий стиль наявний у скульптурах племені бата, що населяє узбережжя французької та португальської Гвінеї. Виготовлення та характер виробів декоративно-прикладного мистецтва Африки тісно пов'язані з місцем та умовами проживання їх творців.

Художній смак і властивий африканським народам стиль виявляються не тільки в окремих предметах, а й в оздобленні всього помешкання. Так, різьблений дерев'яний посуд у Судані розставляється на глинобитних, часто розписних підвищеннях. У районах тропічного лісу, де поширені дерев'яні житла, стіни й підлога покриваються плетеними циновками зі складним геометричним орнаментом. У степових районах переважають глинобитні будівлі, прикрашені різьбленням та розписом одвірків, карнизів, опорних стовпів та ін. Усе хатнє начиння (посуд, меблі, предмети побутового вжитку) також прикрашається орнаментом. Майстерність різьблення по дереву, орнаментування циновок, бісерних вишивок та ін. поширене в усіх народів тропічної Африки.

4. Африканські культові маски

Африканське мистецтво маски - це творчість цілого континенту. Феномен цього мистецтва пов'язаний зі світовідчуттям африканської людини, яка не відділяє себе від природи. Африканські маски існують від часів палеоліту та відіграють особливу роль у житті народів західного та екваторіального регіонів континенту.

Усі значні моменти життя людини: збирання врожаю, поховальні й весільні обряди, посвячення юнаків та дівчат - супроводжуються появою масок. Вважається, що під час танців та інших обрядових дій духи пращурів наділяють власника маски своєю містичною силою.

Матеріал, з якого виготовляють маски, надзвичайно різноманітний: це може бути дерево, кістка, теракота або їх комбінування із додаванням шкіри, хутра, волосся, пір'я, рослинних волокон, зубів, намиста та ін. Візерунки на масках вирізаються й покриваються фарбою, або просто розписуються, або викладаються з намистин і черепашок. Кожна деталь орнаменту має символічне значення. Наприклад, зигзаг - це стежка предків, складний шлях, яким потрібно пройти з гідністю, щоб духи предків були задоволені; шаховий орнамент - подвійність світу, протистояння добра і зла, знання і невігластва, чоловічого і жіночого начал. Для того щоб посилити виразність масок, митці вдаються до вельми своєрідних прийомів. Наприклад, очі й рот виконують у вигляді циліндрів, що виступають над пласкою поверхнею, ніс з'єднують із чолом, а масивні надбрівні дуги збільшують тінями навколо очей.

Загалом африканським маскам притаманний особливий внутрішній ритм, вони створюються в певному "емоційному ключі".

5. Сучасні тенденції розвитку культури Африки

Традиційні культури негритянських народів Африки мають свою специфіку, що складається в їхній орієнтації на минуле. Це значить, що традиційне африканське мислення виділяє тільки сьогодення і минуле, яке сприймається зовсім по-іншому, ніж у сучасній європейській культурі

Два виміри специфічної орієнтації африканців на минуле кенійський учений Дж. Мбіті назвав термінами, узятими з мови суахілі: саса - тепер і залгані - давно. Саса - це усвідомлення людиною свого власного існування, час, в якому вона сама бере участь чи брала участь. Чим старша людина, тим довший період саса. Майбутнє має тільки коротку цінність, немає майбутнього "самого по собі", мислення про майбутнє є дуже короткою проекцією саса на поточні потреби. І якщо саса - це автономний мікрочас, то залгані - макрочас, усе, що було до поточного моменту, "цвинтар часу", за висловом Дж. Мбіті. Однак даше ефектне визначення не слід розуміти буквально, у дусі сучасної європейської культури - адже "цвинтар часу" є живим, він постійно присутній в африканському сьогоденні.

Ця орієнтація на минуле, постійне взаємопроникнення саса і залгані знаходить своє вираження в різних сферах традиційних культур Африки: у сфері релігійних вірувань і обрядовості, у сфері усної літератури, у сфері мистецтва й ін.

Культури Африканського континенту зробили значний внесок у скарбничку світової культури. Насамперед у контекст європейської культури органічно ввійшов джаз, народжений на основі африканських традицій, його ритми приносять насолоду, тому він зробив блискавичну кар'єру і відразу був включений у класичний репертуар. Поява в Європі африканської пластики мала найбільше значення для світової художньої пластики. Відлуння культури Чорної Африки можна знайти у творчості таких великих художників XX ст., як М. Вламінк, А. Дерен, Г. Матісс і, насамперед, Пікассо. Останньому вдалося сполучити двомірну перспективу, прийняту в західному живописі, із третім виміром, представленим у формах африканської скульптури.

Саме це сполучення привело до кубізму. Кубістськими формами африканської скульптури перейнялися художники найбільш абстракціоністських угруповань, і кубізм увійшов в історію світової культури як один із найцікавіших художніх напрямів. Африканська скульптура з'явилася також джерелом натхнення для творчості представників німецького експресіонізму - Е. Нольде, Е. Хірхнера й ін. Здатність до синтезу, що характеризує мистецтво Чорної Африки, дотепер є одним з напрямів художніх пошуків світової культури. Чарам африканської культури піддавалися такі поети і письменники, як Гійом Апполінер, Жан Кокто й ін., а художні кола з ентузіазмом зустріли збірки міфів, поезії і легенд, зібраних на Чорному континенті Лео Фробеніусом, а потім опублікованих у численних книгах і статтях. Можна навести низку інших прикладів, що свідчать про життєдайний вплив культур Чорної Африки на світову культуру, однак і так ясно їхнє значення для людей XX ст.

Негритюд - концепція, що розвинулася впродовж останніх 60 років у контексті всесвітньої боротьби народів із темним кольором шкіри за свободу та єдність. Вона репрезентує інтелектуальний відгук антильських та сенегальських негрів, що здобули французьку освіту, на французьке колоніальне правління, зокрема політику асиміляції. Е. Сезер з Мартініки вперше вжив термін "негритюд" у 1935 р. У сучасній Франції про темношкіру людину кажуть "чорний", раніше казали "негр", що мало зневажливий відтінок, подібно до американського "нігер". Е. Сезер навмисно поклав в основу терміна слово, що мало негативні конотації.

Після підхоплення та розвитку сенегальською інтелігенцією, негритюд, наприклад, 40-50-х pp. став філософським та історичним виявом прагнень африканців до політичної й культурної свободи й самореалізації. Із часів незалежності франкомовних африканських територій він продовжував служити рушієм для вираження африканських сподівань у сучасному світі.

Провідний ідеолог негритюду, молодший сучасник Е. Сезера - Л. С. Сенгор (певний час президент Сенегалу) - тлумачив негритюд як сукупність культурних цінностей Чорної Африки, а пізніше сформулював концепцію: негритюд - це комплекс цивілізаційних цінностей - культурних, економічних, соціальних, політичних, - які характеризують чорні народи, точніше негроафриканський світ.

Почуття спільності, ритму, хист до міфотворчості є сутнісними елементами негритюду, що міцно вкарбовані в усі витвори та дії чорної людини.

Размещено на Allbest.ru