Російське образотворче мистецтво

Размещено на http://www.allbest.ru/

Російське образотворче мистецтво

Початок XIX ст. - час культурного й духовного підйому в Росії. Проникнення елементів капіталістичних відносин в економіку підсилило потребу в грамотних і освічених людях. Міста стали основними культурними центрами. Культура розвивалася на тлі зростаючої національної самосвідомості російського народу й у зв'язку із цим мала яскраво виражений національний характер. Істотний вплив на літературу, театр, музику, образотворче мистецтво мала Вітчизняна війна 1812 р., яка небаченою мірою прискорила зростання національної самосвідомості російського народу, його консолідацію.

Зміни в економічному та політичному житті після падіння кріпосного права створювали нові умови для розвитку культури. Прославляння подвигу народу, ідея його духовного пробудження, викриття негативів кріпосницької Росії - такі головні теми образотворчого мистецтва XIX ст.

Для російського образотворчого мистецтва були характерні романтизм і реалізм. Але офіційно визнаним методом був класицизм. Академія мистецтв стала консервативним і відсталим закладом, який перешкоджав будь-яким проявам свободи творчості. Академія вимагала суворо дотримуватися канонів класицизму, заохочувала написання картин на біблійні та міфологічні сюжети. Молодих талановитих російських художників не задовольняли рамки академізму. Тому вони частіше зверталися до портретного, історичного та побутового жанрів.

Історичний жанр образотворчого мистецтва присвячений відтворенню подій минулого й сучасного, які мають історичне значення. Історичний жанр часто переплітається з іншими жанрами: побутовим (так званий історично-побутовий жанр), портретом (портретно-історичні композиції), пейзажем ("історичний пейзаж*), батальним жанром. Сформувався історичний жанр разом зі становленням наукового погляду на історію (повністю лише у XVIII- XIX ст.).

У XVII-XVIII ст. історичний жанр вийшов на перший план, умістивши в себе релігійні, міфологічні й власне історичні сюжети (Веласкес, Рубенс, Рембрандт).

У другій половині XVIII ст., в епоху Просвітництва, історичному жанру надається виховне й політичне значення: картини Ж. Л. Давида, що зображують героїв республіканського Риму, стали втіленням подвигу в ім'я громадянського обов'язку, вони пролунали як заклик до революційної боротьби. Той самий принцип лежить в основі історичного живопису іспанця Ф. Гойї.

У XIX ст. підйом національної самосвідомості, пошуки історичного коріння зумовили романтичні настрої в історичному живописі країн Західної Європи та Росії.

Рєпін Ілля Юхимович (1844-1930) - російський живописець. Народився в родині військового поселенця. Учився в Петербурзі. Рєпін - член групи "передвижників", товариства молодих художників, які порвали з академічними канонами й стали прихильниками реалістичного напряму (реалізму) в російському живописі. "Передвижники", прагнучи своєю творчістю служити народу, влаштовували пересувні художні виставки.

Поряд із картинами на сучасні теми велике місце у творчості Рєпіна посідав історичний живопис. Художника в історії, насамперед, цікавили сильні людські характери, зіткнення пристрастей, драматичні конфлікти, патетика почуттів, що знаходить вираження в яскравій експресії особистості. Картини Рєпіна на історичну тематику широко відомі - це "Царівна Софія" (1879), "Іван Грозний і син його Іван" (1881-1885), "Запорожці" (1878-1891).

Василь Іванович Суриков (1848-1916) - живописець, майстер історичної картини. Уже під час навчання в Академії він виявляє інтерес до історичного живопису. Багатоукладність російської дійсності, де поряд із суспільними силами нової буржуазної формації існували прошарки, які зберігали вірність патріархальним традиціям, що сягають корінням у допетровську Русь, відіграла велику роль у формуванні такого виняткового явища, як історична картина Сурикова. Найвідоміші його полотна - "Ранок стрілецької страти" (1881, Державна Третьяковська галерея), "Меншиков у Березові" (1883, Державна Третьяковська галерея), "Бояриня Морозова" (1887, Державна Третьяковська галерея).

Віктор Михайлович Васнецов (1848-1926) - чудовий майстер епічного та історичного жанрів. Його мистецтво живилося джерелами, що йдуть із самої глибини народного життя. Російська природа, життя народу, його історія - основні теми в живописі художника ("Альонушка", 1881; "Богатирі", 1898).

Врубель Михайло Олександрович (1856-1910) - видатний живописець, графік, скульптор. Він увійшов в історію російського мистецтва як основоположник художніх пошуків початку XX ст. (синтезу мистецтв, символізму). Головна особливість його творчості - поєднання реального й фантастичного. Як і у Васнецова, казка займала велике місце у творчості художника.

Врубель - це новий тип художника. Роки його творчості (1880-1910) припадають на переломний час в історії російської культури. Це період зміни поняття про мистецтво, переоцінки цінностей, гострої боротьби напрямів.

Врубель учився в Академії мистецтв, що оновила свій склад свіжими силами. Передвижництво було вже на спаді. Але навряд чи можна пов'язувати Врубеля беззастережно з одним із напрямів тодішнього російського мистецтва.

Він був послідовником класичного реалізму в живописі. Прикладами його майстерності можуть служити два різні за виконанням портрети: М. Арцибушевої (1897) і дружини художника (1898).

Ілюстрації Врубеля до творів М. Лєрмонтова ("Демон, що сидить" (1890), "Лебідь" (1901), "Тридцять три богатирі", "Микула Селянинович", "Богатир", "Пан", "До ночі", "Бузок") принесли йому славу ще за життя.

Валентин Олександрович Серов (1865-1911) - російський живописець.

Вищими досягненнями раннього періоду є портрети-картини "Дівчинка з персиками" (1887), "Дівчина, освітлена сонцем" (1888) - обидві в Третьяковській галереї. У цих творах Серов, оспівуючи юність і красу, бачив головне своє завдання в безпосередності сприйняття моделі й природи. Риси раннього російського імпресіонізму виявилися в його творчості в розробці світла й кольору, переданні складної гармонії рефлексів, насиченні середовища повітрям, свіжості живописного сприйняття світу.

З початку 90-х років портрет став основним жанром у творчості Серова, набуваючи нових рис: психологічно загостреної характеристики людини й активно виявленого в ній артистичного начала. Відмовившись від багатоколірного, соковитого живопису другої половини 80-х років, Валентин Серов тепер надавав перевагу одній домінантній гамі чорно-сірих або коричневих тонів, почав використовувати ширший мазок, що сприяло гостроті передання натури. Імпресіоністичні риси в його живописі іноді позначаються лише в композиційній побудові портрета, у поданні характеру руху моделі.

Водночас у творчості Серова розвивався інший, протилежний напрям: він часто писав інтимно-задушевні, камерні портрети, переважно дітей і жінок. У портретах дітей художник прагнув характерністю пози й жесту виявити й підкреслити безпосередність внутрішнього руху, душевну чистоту і ясність світосприйняття дитини ("Діти", 1899, Російський музей; "Міка Морозов", 1901, Третьяковська галерея).

Ісаак Ілліч Левітан (1860-1900) - видатний російський художник, створив пейзаж настрою, у якому образ природи одухотворений людськими почуттями й міркуваннями. Левітан збагатив пейзажний живопис різноманіттям тем, емоційною глибиною та поетичним сприйняттям.

Народився в Литві, в містечку Кібарти Ковенської губернії, в родині службовця, закінчив Московське училище живопису, ліплення й зодчества.

Його пейзажі вражають витонченістю й глибиною, граничним лаконізмом зображення. Художник прагнув передати все багатство барв російської природи: вона молода й радісна ("Весна. Велика вода", 1897), сумна і сповнена таємничості ("У виру", 1892), блищить золотом опалого листя ("Золота осінь", 1895) і снігом, який тане ("Березень", 1895). Пейзаж Левітана часто називається "пейзажем настрою". Природа зображується в ньому так, як бачить її неуважний погляд людини, що цілком поглинута певним душевним станом.

Форма предметів, їхній колірний "тембр" подається узагальнено- живописними колірними плямами. Так написані картини "Березень" і "Золота осінь" (обидві - 1895), що знаменують вищу точку в розвитку російського ліричного пейзажу. Ці картини - тонкі й проникливі пейзажі Левітана, із творчістю якого ввійшло в російський живопис поняття "пейзаж настрою". "Золота осінь" - своєрідний гімн прощання з квітучою природою, наповненою яскравим горінням барв.

У пейзажах Левітана природа одухотворена незримою присутністю людини, її настроями й думками, про її існування нагадують церкви, містки, хати, могили. Серед пейзажів Левітана виділяється група творів, де настрій переводиться в план роздумів про долю людини, долю Росії. Така знаменита "Володимирка" (1892) - картина, що зображує дорогу, якою здавна гнали засланців до Сибіру. До пейзажів із "філософською програмою" належить і картина "Над вічним спокоєм" (1894). Творчі пошуки художника, міркування про життя і смерть, про одвічність світу і тлінність людського життя знайшли відбиття в цьому масштабному полотні.

Творчість Левітана мала величезний вплив на наступне покоління пейзажистів.

Сучасне українське мистецтво. М. Мамардашвілі якось зазначив у своїх лекціях, що мистецтво - це неусвідомлена сповідь людства. Звертаючись до сучасного мистецтва, людина осягає, часто сама цього не помічаючи, суть світу, легко адаптується в складних, постійно змінних, умовах.

На відміну від традиційного, сучасне мистецтво завжди прагне розкрити світорозуміння, самопізнання людини.

Сьогодні твори Тетяни Яблонської, Івана Марчука, Феодосія Гуменюка, Андрія Чебикіна, Олександра Бородая та інших відомі далеко за межами України. образотворчий живопис шокотерапія нігілізм

Протягом двох тижнів жовтня в Палаці Націй Організації Об'єднаних Націй у Женеві працює виставка творів українських митців - художника Олександра Лебединая, скульптора Володимира Іванова і фотографа Слави Кріка. Комітет із культури ООН уже традиційно організує виставки художніх творів талановитих митців з усього світу.

Українська виставка в швейцарській Женеві проходить під майже грецькою назвою "Дар Посейдона".

Автор концепції проекту "Дар Посейдона", який синтезує різні види мистецтва - живопис, скульптуру й фотографію, - Володимир Іванов. Його вважають найбільш технологічним скульптором України: він працює не мармур, а сталь.

Другий учасник проекту - художник Петро Лебединець, який, шукаючи себе в мистецтві, пробував займатися графікою, чеканкою, різьбленням, але зупинився на живописі, пройшовши стадію фігуративного, захоплюючись Врубелем та імпресіоністами, і нарешті повернувшись до абстрактного живопису, який надихає його і понині. Картини митця вражають буянням теплих, чистих і яскравих кольорів; їх гармонійне поєднання зачаровує життєрадісністю і навіть певною музикальністю.

Чудові пейзажні фотографії українського майстра Слави Кріка освячують казковість світу стародавніх античних героїв і богів, і ми відчуваємо особливу атмосферу магічного острова, який грецький бог моря Посейдон подарував безстрашному героєві. Спадщина античного світу начебто інтегрує нас в європейській простір.

Симпатична теорія "шокотерапії" як одного з напрямів трансавангарду, який редукує мистецтво до терапевтичної функції. Ці ідеї були популярними в мистецтві Європи 80-х pp. XX ст. Ідеться про катарсис - очищення, яке глядач може одержати, пройшовши через емоційний шок. На цьому ефекті будують свою творчість А. Савадов, І. Чічкан, О. Чепелик, інші.

Із часу звільнення від догмату соцреалізму, а саме з кінця 80-х років XX століття, українська інтелігенція мріє, невпинно пише, говорить про необхідність мати в Україні Музей сучасного мистецтва.

Процес входження українського інноваційного мистецтва до загальносвітового музейно-галерейного обігу ускладнено пасивним ставленням держави до долі, умов роботи митців та проблеми художнього менеджменту. Спілка художників України цих завдань масштабно не вирішує.

Прихильники художнього нігілізму в сучасному українському мистецтві через 100 років повторюють шлях відкривачів "концептуалізму" та "тотального мистецтва".

Отже, саме в Америці, що на початку XX століття не мала художнього спадку, а згодом у Європі, в атмосфері шоку між війною 1914 та роками фашизму, було започатковано традицію "негативної естетики" - якісно нового мистецького бачення. Твір як конструкт втратив цінність. Натомість ідея - концепція, відірвана від матеріального втілення, набула ваги. Найвиразнішим прикладом е "Чорний квадрат" Казимира Малевича. Його естетична якість наближається до нульової, натомість концепція "нуля форми" була революційною в переході авангардизму початку XX століття до нового світобачення. Американський філософ Т. Бінклі глузував з мистецтвознавців та глядачів, які намагалися розглядати "фонтан- пісуар" Дюшана в категоріях естетики. Так само сьогодні в колі художників "Актуального мистецтва" викликають іронію героїчні намагання публіки й критики знаходити в їхніх творах зміст та естетичні якості: їх не повинно бути за визначенням - концептуально.

Ніхто не зобов'язаний милуватися псевдохудожньою халтурою, нашвидкуруч зліпленими імітаціями "під мистецтво" або фізіологічними подразниками як заміщенням мистецьких творів.

На контрасті із цими пропозиціями зрозумілою є перемога проекту Миколи Бабака "Діти твої, Україно". За ідеєю куратора проекту Олексія Титаренка зміст проекту розгортатиметься поступово у трьох залах.

Символіка фоторяду - образи дітей із Шевченкової землі, життя яких давно вже чи здиміло у трубах Освенцимів, чи розтануло в голодоморах, чи зійшло нанівець у радянському раю, - поєднується із фотохронікою з помаранчевого Хрещатика, де народ України зробив свій демократичний вибір. Музичний ряд довершує силу впливовості проекту та правди про Україну, яку так гранично втілено у метафорах-документах.

Цей проект, як і твори більшості постмодерністів України, котрі не зрадили красу та совісність, ставить під сумнів диктат глузливого абсурдизму й тотального нігілізму в сучасному мистецтві України.

На межі XX і XXI століть "мінімалізм" М. Кривенка, О. Животкова, нефігуративи В. Криволапа, інших, вигадливі інсталяції В. Бажая, "ленд-арт" А. Блудова, Ю. Єрмоленка, проект-епопея "Листи зі сходу України" Олександра Бабака, ще цілої низки митців дають взірці збереження духовності та народної пам'яті у модерністських трансформаціях.

Предтечею трансавангардного метафоризму в мистецтві України був геніальний Сергій Параджанов ще у 70-х роках XX століття.

Відповідно, модернізм моделює ірраціональну картину світу. Тому до певної міри образ XX ст. створено мистецтвом кінематографа. Кіно асоціюється не з реальністю, а з її антиподом - сновидінням (В. Руднєв). Те, що зняте і відображене на екрані, є реальним настільки, наскільки реальним є те, що бачить людина уві сні ("електричний сон наяву" О. Блока, образ Голівуду як "фабрики снів"). Кінематограф не відображає дійсність, він створює свою дійсність і, як візуальне мистецтво, довершено передає ілюзію як справжню реальність (не випадково при народженні кінематограф називається ілюзіоністом). Саме тому кіно звертається перш за все до ірреальних модульностей - до фантазій, сновидінь, спогадів (фільми А. Тараковського, Ф. Фелліні, А. Куросави, І. Бергмана, Ю. Іллєнка). Ця фундаментальна особливість кіномови - гра на межі ілюзії і реальності- стає можливою завдяки монтажу (ефект Кульшова). Режисерські експерименти Л. Кулешова, С. Ейзенштейна, Вс. Пудовкіна давали можливість з окремих фрагментів реальності вибудовувати нову дійсність з переконструйованими змістами.

Міфологічне кіно мислення О. Довженка візуалізує духовне само окреслення українства. У фільмі "Земля" він відкриває цілісний світ національних цінностей і долучає його до світового міфологічного простору. У довженковому світі сили космосу завжди панують над силами хаосу: невмируще джерело їхнього моїуття автор віднаходить в антеєвій дотичності буття народу до самої землі.

Герої "Тіней забутих предків" С. Параджанова, "Криниці для спраглих" Ю. Іллєнка, "Камінного хреста" Л. Осики живуть в етнічному космосі, світі обрядів і ритуалів. Для глядача можливість опинитися на найдальшій периферії культури, на Гуцульщині, яка зберегла саме завдяки віддаленості національні коди буття, створювала ситуацію національної самоідентифікації, яку було вилучено із життя в реаліях радянського "інтернаціоналізму".

Безпосереднє відображення ментального життя свідомості через зчеплення асоціацій, нелінійність, обірваність синтаксису стає сутністю прийому "потік свідомості". Він являє собою форму, яка імітує внутрішній монолог. Драму людей замінено драмою ідей.

Потік свідомості використовує проза нового роману (Франція, 50-ті роки), в якій культивується позасюжетність, обірвана фраза, невмотивованість, відсутність розв'язки.

Специфіка джазової і рокової музики також пов'язана з експресивністю, імпровізаційністю, інтенцією до максимального виявлення виразних можливостей ритмічного руху.

Російський балет. Історія світового балету зберегла чимало легендарних імен. У Стокгольмі, столиці Швеції, перед старовинним будинком Музею танцю споруджено пам'ятник. У скульптурі з бронзи втілено образ видатної російської балерини Галини Уланової в партії Лебедя (скульптор Олена Янсон-Манізер). Хто з вас не пам'ятає танець маленьких лебедів або адажіо Одетти-Одилії з казково-фантастичного балету П.Чайковського "Лебедине озеро"? Ця музика стала улюбленою для багатьох людей в усьому світі, адже ідеї боротьби проти темних сил, що стоять на заваді щастя, зрозумілі представникам різних культур, людям різного віку, різних художньо-естетичних інтересів і уподобань.

Балет - вид музично-сценічного мистецтва, зміст якого розкривається в хореографічних образах. Французьке слово "ballet" походить від італійського "танець". Французька назва та італійське коріння не випадкові. Балет виник в епоху Відродження в Італії, де здавна любили веселі танцювальні сценки на карнавалі, які згодом перетворилися на танцювальні спектаклі. У Франції набув популярності придворний урочистий балет. Видатний французький драматург Ж.-Б. Мольєр створив лібрето кількох комедій-балетів, музику до яких написав композитор Ж.-Б. Люллі. У Королівській академії танцю (Париж) сформувалася школа класичного танцю - своєрідна мова хореографічного мистецтва, яка в основному збереглася до наших днів.

Балет (фр. ballet від італійського ballo - танець, пляска) - музично- хореографічний спектакль, в якому органічно співіснують музика, танець, драматичне дійство та елементи образотворчого мистецтва на основі загального драматичного плану. Танець у балеті складає (або ставить) балетмейстер, якого в програмках й афішах називають хореографом або постановником, а виконують артисти балету, або, як про них говорять, танцівники.

Адажіо (adagio) - повільний музичний темп, по метроному від 96 до 120 ударів за хвилину.

Лібрето (італ. Libretto - книжечка) - літературний текст, який лежить в основі музично-сценічного твору, головним чином опери. Часто під "лібрето" мають на увазі короткий переказ змісту опери, балету, оперети.

Уперше слово "балет" (у перекладі з італійського - "танцюю") вимовив італієць Доменікіно да П'яченца. На початку 15-го ст. він служив учителем танців при дворі правителя однієї з областей Італії - Феррари. Якось Доменікіно да П'яченца запропонував придворним виконати на балу чотири різних танці як єдине ціле. Склавши для цього подання ще й загальний фінал із церемонними виходами й уклонами, він назвав всю цю дію балетом.

Однак балет у тому вигляді, в якому ми знаємо його зараз, народився не в Італії, а у Франції. У 1581 р. у Парижі відбувся грандіозний спектакль "Комедійний балет королеви". Історики розповідають, що тривав він п'ять із половиною годин. У поданні брали участь і співаки, і читці, але події сюжету розкривалися насамперед за допомогою танцю. Так чотириста років тому з'явився той вид театрального спектаклю, що ми сьогодні називаємо словом "балет". Він з'єднує в собі музику, танець, мистецтво декорацій і створює, таким чином, зовсім особливий вид сценічного видовища. Танець у балеті складає (або ставить) балетмейстер, якого в програмках й афішах називають хореографом або постановником, а виконують артисти балету, або, як про них говорять, танцівники. Танець - головний виразний засіб у балеті. У танці розкриваються зміст балету, характери діючих осіб, їхні думки, почуття. Величезне значення в балеті має музика - її драматична, емоційна сила, багатство й краса мелодій і ритмів.

Важлива роль у балеті належить декораціям, костюмам, освітленню. У Росії перший балетний спектакль відбувся при дворі пануючого Олексія Михайловича у 1673 р. у підмосковному селі Преображенському. Його підготував іноземець - офіцер інженерних військ Микола Ліма. Називався він "Балет про Орфея та Евридіку". Джерела російського балету - у народних танцях, то величних і співучих, то бешкетних і зухвалих. Російські артисти по-своєму поставилися до техніки танцю, запропонованої їм закордонними постановниками й педагогами. Вони розвинули її, збагатили якостями, властивими народному танцю: виразністю, натхненністю, свідомістю.

На цій основі й почало формуватися те мистецтво, що ми називаємо тепер російським балетом. В історії російського балету багато славних сторінок. У 19-му ст. він став зразком для балету всього світу. Цим він зобов'язаний композиторам Р. І. Чайковському, творцеві безсмертних балетів "Лебедине озеро", "Спляча красуня", "Лускунчик"; A. К. Глазунову, авторові "Раймонди"; балетмейстерам М. Петіпа, Л. Іванову, М. Фокіну. У поставлених ними спектаклях танцювали прославлені балерини А. Павлова, Е. Гельцер.Т. Карсавіна, танцівники B. Ніжинський, В. Тихомиров і багато хто інший. На цій великій спадщині виріс російський балет. Серед його творців відомі хореографи К. Голейзовський, Ф. Лопухів, Р. Захаров, Л. Якобсон, І. Вольський, Ю. Григорович, О. Виноградов й інші. Багато спектаклів залишаються в пам'яті на все життя. Незабутні балети "Попелюшка" й "Ромео й Джульетта" С. Прокоф'єва, "Спартак" А. Хачатуряна (він визнаний гідним Ленінської премії), "Дон Кіхот" Л. Мінкуса, "Бахчисарайський фонтан" Б. Асаф'ева й багато інших. Радісні, святкові дитячі балети "Доктор Айболить", "Чиполліно", "Петя й Вовк", "Білий пароплав", "Синій птах" стали улюбленими балетами наших дітлахів. "Ми хочемо не просто танцювати, а говорити танцем" - у цих словах видатної російської балерини Галини Уланової закладений глибокий зміст, відбите завзяте прагнення до змістовності в балетному мистецтві. Ці слова доповнюють те чудесне визначення, що дав російському балету А. С. Пушкін: "...душой исполненный полет..."

У Росії балет набув поширення в XVIII ст. Тут тривалий час працював один із представників французької школи класичного танцю Шарль Дідло. На петербурзькій сцені він поставив чимало балетних спектаклів, у яких виступала, зокрема, й славнозвісна Авдотья Істоміна, чиє виконавське мистецтво оспівав О. Пушкін.

Становлення російської школи класичного танцю у XIX ст. пов'язане з діяльністю балетмейстера Маріуса Петіпа, який поставив на петербурзькій сцені понад 60 балетів, а також з музикою Петра Чайковського (1840-1893) - автора трьох знаменитих балетів: "Лебедине озеро", "Спляча красуня", "Лускунчик".

Відомі тісні зв'язки композитора з Україною. Проте навіть фахівці не завжди знають про козацьке коріння його роду. Прадід композитора Федір Чайка був православним шляхтичем (сотником) на Полтавщині, де народився дід композитора Петро Федорович Чайковський (у селі Миколаївка). Він навчався у Київській академії, потім став лікарем. Петро Ілліч часто і подовгу бував у Кам'янці і Вербівці на Черкащині, у Низах та Тростинці на Сумщині, у Симаках і Браїлові на Поділлі, неодноразово відвідував Київ, Харків, Одесу та інші міста України. Він залюбки використовував український музичний фольклор у багатьох інструментальних творах, присвятив українській тематиці опери "Мазепа", "Черевички". У Вербівці, в маєтку Давидових, де жила родина його сестри, композитор написав два акти свого першого балету "Лебедине озеро".

П. Чайковський надав глибинного змісту балетній музиці, в якій використовував принципи симфонічного розвитку. Він вважав, що балет здатний виразити складні почуття, велич душі людини. Співтворчість композитора з балетмейстером М. Петіпа збагатила танцювальну лексику, утвердила нове розуміння балетної драматургії.

Історичне значення мав балетний дебют російського композитора Ігоря Стравінського (1882-1971). Його балети "Жар-птиця", "Петрушка" у постановці талановитого балетмейстера Михайла Фокіна, "Весна священна" у постановці відомого танцівника та балетмейстера Вацлава Ніжинського були створені для "Російських сезонів" у Парижі, які на початку століття організував Сергій Дягілев - відомий антрепренер, палкий пропагандист російського мистецтва за кордоном. Сценічне оформлення, декорації, костюми, навіть лібрето "Петрушки" розробляв художник Олександр Бенуа; сценографія "Весни священної" належала Миколі Реріху, також співавторові лібрето.

І. Стравінський народився в родині відомого співака петербурзького Марийського театру. Він прожив у Росії 30 років, своїм духовно- музичним батьком вважав М. Римського-Корсакова.

Найдорожчий спомин його юності - зустріч з П. Чайковським, музикою якого захоплювався (на теми П. Чайковського композитор пізніше напише балет "Поцілунок феї").

Молоді роки І. Стравінського пов'язані з Україною. З 1896 р. він майже щороку проводив літо у місті Устилуг на Волині, зупиняючись у родині своєї майбутньої дружини Катерини Носенко. Донині зберігся дім, побудований за планом композитора, а також дві паркові алеї з посадженими ним деревами. Українська природа, прадавні весняні обряди, танці й хороводи надихали композитора на створення епізодів "Весни священної", котра народжувалася в Устилузі.

І. Стравінського завжди вабив театр з його культом краси. Багатство колористичної фантазії і стилізація фольклору "Жар-птиці", архаїка праслов'янської пісенності і танцювальності "Весни священної", міський побутовий фольклор "Петрушки" зі сценами народних ярмаркових гулянь - ось головні характерні риси балетів композитора. Незвичним є сюжет інтелектуально-філософського балету "Петрушка". Три ляльки: пустунка Балерина, поетичний Петрушка (закоханий у Балерину і зраджений нею) і примітивний Арап (щасливий суперник Петрушки) - становлять класичний трикутник, долями героїв якого керує фокусник, чаклун. Трагедія Петрушки розігрується на тлі веселого святкового балагану під час гуляння, чим ще більше увиразнюється психологічний контраст театральної дії.

Валети І. Стравінського з оркестровими ефектами, сміливими ритмами, ладогармонічними знахідками, новаторським трактуванням фольклору відкрили нову еру в історії музичного театру.

Зіркою першої величини в російській трупі С. Дягілева була балерина Анна Павлова (1881-1931). До неї в балеті панував віртуозний блиск, культ танцювальної техніки. Анна Павлова створила еталонні образи високої духовності, краси, щирості. Серед них - "Лебідь" К. Сен-Санса, "Вальс" із "Шопеніани". Останній образ художник Валентин Серов втілив у портреті балерини на афіші "Російських сезонів" у Парижі. Гастролі російської балетної трупи на всіх континентах забезпечили грандіозний успіх Анни Павловой Вона стала легендою балетного мистецтва.

Славу російського балету на світовій музично-театральній арені примножив інший вихованець петербурзької школи, учень М. Римського-Корсакова Сергій Прокоф'єв (1891-1953). "Чи може художник стояти осторонь від життя?.. Я дотримуюся того переконання, що композитор, як і поет, скульптор, живописець, покликаний служити людині й народу..." У цих словах геніального композитора Сергія Сергійовича Прокоф'єва розкривається зміст і значення його творчості, всього його життя.

Він народився і провів дитячі роки в Україні, у селі Сонцовка на Донеччині. П'ятирічним створив першу фортепіанну п'єсу, а в дев'ять - оперу. З-поміж багатьох захоплень обдарованого хлопчика (шахи, видання щомісячної газети, вирощування квітів, гербарій, залізниця, військові кораблі тощо) найцікавіше - щотижневі театральні, зокрема музично-театральні, вистави дитячої трупи під його керівництвом. За словами матері композитора, в ньому рано прокинувся "творець сцени".

Відомо, що С. Прокоф'єв - автор величезної кількості творів: опер, симфоній, інструментальних сонат і концертів, ораторій і кантат, музики до кінофільмів. За характером він - композитор-оптиміст, який тяжіє до світлих образів, веселих забав, радісного гумору.

Танцювальність завжди була притаманна музиці С. Прокоф'єва. Вершинним досягненням композитора вважають великий балет- трагедію "Ромео і Джульетта", який завдяки новаторській трактовці хореографії, симфонічним прийомам музичного розвитку став геніальним втіленням шекспірівських глибоко психологічних образів, загальнолюдських конфліктів.

Шекспір на балетній сцені?.. Прокоф'єв кидає виклик авторитетам. Розпочався експериментальний пошук нової музичної та пластичної мови, драматургічних і оркестрових засобів. Музику балету пронизують основні мелодичні лінії лейтмотиви, які поєднують низку образів-портретів у єдине ціле. У низці хореографічних образів неначе оживає дух епохи Відродження. Балет став загальновизнаним шедевром трагедійного жанру.

На сюжети, російських народних казок С. Прокоф'єв створив яскраво національні балети "Казка про блазня" і "Оповідь про кам'яну квітку", в класичних традиціях написано поетичну "Попелюшку".

Незабутні прокоф'євські образи Джульєтти й Попелюшки втілила на музично-театральній сцені Галина Уланова. Актриса збагатила традиції лірико-романтичного танцю Анни Павлової, сповнила характеристики хореографічних героїв психологізмом, особливою поетичністю, багатою гамою емоційних нюансів. Героїням Уланової - неперевершеного майстра пластичних деталей - притаманні зовнішня скромність і велика внутрішня сила. Після виступів за кордоном, де мистецтво балерини набуло широкого визнання, вона писала: "В усьому світі вважають, що саме душа нашого танцю, або, як говорив Станіславський, "життя людського духу", зачаровують над усе".

Нині російський балет відомий в усьому світі, жодна країна не може зрівнятися з ним у цій мистецькій царині.

Размещено на Allbest.ru