Музична і танцювальна культура Америки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Музична і танцювальна культура Америки

У діалозі культур XX ст. значущості міжнародної мови набула джазова, рок- і поп-музика, яка передає пульс, світовідчуття бурхливої епохи. Ці інтернаціональні за своєю природою та культурним значенням музичні явища - "вихідці" з Північної Америки, що дає підстави деяким дослідникам вважати їх за походженням складовими американської народної музики.

Музична культура Америки нагадувала своєрідний "плавильний казан", в якому інтегрувалися різноманітні музичні елементи. Популярна музика Північноамериканського континенту складається з вельми розгалуженого спектра вокально-інструментальних форм, що виникли шляхом складного поєднання різних джерел, насамперед європейських професійних традицій і африканських фольклорних ритмоінтонацій.

Упродовж століть негри-раби, привезені до Америки з далекої Африки для найчорнішої праці, були позбавлені можливості розвивати власну культуру. їм судилися такі фізичні й моральні страждання, яких не зазнавав жоден інший народ. Тому музика замінила неграм усе. Відірвані від духовного коріння, лише в музиці вони знаходили "вихід" - вияв почуттів гніву, відчаю, душевного болю... Водночас це давало можливість реалізації художньо-творчого потенціалу, естетичних емоцій. Власний голос був чи не єдиним інструментом чорношкірого раба.

Згодом музична діяльність стала однією з найпрестижніших і найпопулярніших у колі доступних американським неграм професій. Таким чином, їхня природна музикальність була надзвичайно розвиненою. Є навіть приказка: "Зберіть четвірку негритянських хлопців, і перед вами - вокальний квартет".

У південних штатах Америки набули поширення жанри народної музики спіричуел і блюз. Спіричуел (від англ. - духовний) - давня релігійна народна пісня північноамериканських негрів на біблійний сюжет, що виконується хором без супроводу. Тематика і настрої пісень були співзвучними внутрішньому стану душі негрів-невільників, відбивали трагедію народу, його глибоку тугу. Чимало пісень цього жанру записав відомий негритянський співак Поль Робсон (1898- 1976). Пізніше виникла сольна духовно-релігійна пісня госпел на євангельські сюжети, створювана вже професійними авторами.

Блюз (англ. - меланхолія, сум) - тип світської фольклорної негритянської пісні з ліричним меланхолійно-сумним настроєм, що виконується солістом у супроводі гітари. її особливість - зміщення мелодії відповідно до метричної пульсації - граундбіту. "Імператрицею блюзів" називали Бессі Сміт (1894-1937), яка чудово передавала неповторну поезію, чуттєвість і журбу блюзових інтонацій: "Я сміюся тільки для того, щоб стримати сльози".

Картина витоків джазу буде неповною, якщо не згадати негритянські менестрельні театри Півдня, репертуар яких складався з пародій-карикатур на негрів і мав усі складові мюзиклу: гумористичні сценки й діалоги, пісні й танці під банджо або інструментальні ансамблі, циркові трюки. Тут зароджується стиль фортепіанної гри та відповідний жанр танцювальної п'єси регтайм (дослівно - "рваний ритм"). У його основі - дві ритмічні лінії, що не збігаються: мелодія із загостреним синкопованим ритмом, яка вільно варіюється, і чіткий "крокуючий" акомпанемент. У регтаймі "старенька" синкопа, що використовувалася в європейській академічній музиці лише спорадично, як родзинка, стала незмінною супутницею, яка визначає характер звучання. Композитор Скотт Джоплін, засновник жанру, ставився до регтайму як до високого мистецтва. Він є автором близько 600 регтаймів. Типові риси цього жанру приваблювали професійних композиторів А. Дворжака.

Специфічним явищем Америки другої половини XIX ст. стала поява численних духових оркестрів - бендів. Виконавці-аматори, що інколи навіть не знали нотної грамоти, грали на слух танцювальну та маршову музику під час свят і вечірок, на парадах і карнавалах, у нічних кафе, кабаре, дансингах. Чимало подібних груп було в Новому Орлеані - батьківщині американського джазу.

На початку XX ст. у південноамериканському портовому місті Новому Орлеані зароджуються ранні форми джазу. У середовищі негритянського населення джаз-оркестри росли як гриби, створюючи новий неповторний і самобутній стиль. Серед найвизначніших майстрів цього стилю - художні керівники джаз-оркестрів: "король труби" Луї Армстронг (1900-1971) і композитор-піаніст Дюк Еллінгтон (1899-1974).

У новоорлеанський період розвитку джазу виникли колективи білих музикантів - диксиленди. З їх допомогою джаз поширюється в Чикаго, Нью-Йорку та інших містах. Вирішальну роль у його популяризації відіграли радіомовлення і грамзапис, що бурхливо розвивались у першій половині XX ст. Згодом з'явилися нові стильові течії і відповідні школи джазу: "нервовий" бібопу хардбоп (від англ, "твердий"), хот- і кул-джаз ("гарячий" і "холодний"), джаз-авангарду фрі-джаз ("вільний"), джаз-рок або фьюжн (від англ. - "сплав"), прогресивний джаз - синтез джазу та європейської професійної музичної школи.

Отже, спочатку джаз був дарунком африканців Америці, а згодом став даром Америки світовому мистецтву. Виринувши з американської південної провінції, шокуючи меломанів європейського академічного виховання, він захопив у полон своєї експресії, духовної енергетики багатомільйонну аудиторію всієї земної кулі. Без нього неможливо уявити культуру XX ст. Переможна хода джазу триває.

Слово "рок" уперше з'явилося в американській пресі 1967 р. Проте рок-музика виникла раніше, на початку 50-х, коли на основі ритм- енд-блюзу формується пісенно-танцювальний стиль рок-н-рол (від англ, "крутитися, гойдатися"). Він став результатом поєднання характерних рис кількох поширених американських вокальних жанрів, а саме: кантрі-енд-вестерн, госпел, буги-вуги, стилю диксиленд. Уведення в обіг нового терміна, що замінив стару назву, належить диск-жокею Алану Фріду, ведучому американської музичної розважальної радіопрограми. Коли цей ді-джей став імпресаріо, він організував перші концерти майбутніх рок-зірок.

Елвіс Преслі... З його ім'ям асоціюється уявлення про здійснення "великої американської мрії": простий хлопець, у минулому водій вантажівки, піднімається на американський рок-Олімп (звичайно, не без допомоги реклами фірм грамзапису), приміряє корону "короля рок- н-ролу" і стає казково багатим. Одна з перших пісень майбутнього кумира молоді "Все гаразд, мамо" стала сенсацією, інші невигадливі пісеньки (переважно про кохання) сприймалися як протест проти расових забобонів, сексуальних табу, застарілих традицій.

Отже, американська рок-музика, що інтегрувала прадавні африканські традиції, джаз та інші музичні елементи, формувалася протягом двох десятиліть (50-60-ті роки XX ст.) і набула таких характерних ознак: гіпертрофія метро-ритмічної основи, підвищена експресія вокального та інструментального інтонування, використання електроінструментів та підсилювачів звуку, значна роль візуального чинника (манера поведінки, стиль одягу музикантів, світлове оформлення тощо).

Терміном "поп-музика" позначають явища масової музичної культури, які мають відверто комерційний характер, включені в систему засобів масової інформації та в індустрію тиражування (грамзапис, відеозапис) і розваг. Таким чином, до поп-музики можна віднести зразки і джазу, і рок-музики, й різноманітні напрями естрадної музики. Первістком поп-музики став шлягер з його простими мелодіями і текстами про кохання.

Сучасна масова музична культура Америки - це грандіозний шоу- бізнес. Вирішальну роль допінгу відіграли в ньому нові технічні можливості - відеокасети. Саме завдяки відеокліпам небувалого злету популярності досягли сучасні естрадні співаки Майкл Джексон і Мадонна.

Тираж диска "Трилер" М. Джексона сягнув 35 мільйонів! Про таке не могли навіть мріяти ні Елвіс Преслі, ні "Бітлз" чи будь-хто з їхніх попередників. Американському рок-кумиру сучасності в образі фемінізованого юнака не можна відмовити в музичному таланті, емоційності, своєрідній естетиці сценічного руху, акторській самовіддачі, проте в його карколомній артистичній кар'єрі визначальним був професійно створений імідж, який підтримується невтомною фантазією, вигадкою, калейдоскопом візуальних ефектів, трюків - необхідних атрибутів естетизованої масової культури.

У комерційному музичному бумі сучасності жіночий рок успішно репрезентує Мадонна. Мільйонними тиражами розійшлися пісні з її альбомів, що культивують здебільшого "солодке життя". Створений для емансипованої співачки секс-імідж, що руйнує стереотипи портретів актрис естради і знімає традиційні табу, затьмарює в її кліпах головне - музику, проте це зовсім "не заважає" її суперпопулярності.

Арт-рок - напрям рок-музики, у багатопланових композиціях якого використовуються елементи академічної музики у формі прямого запозичення фрагментів або аранжувальних прийомів та інструментарію.

Літопис американської музичної культури XX ст. буде неповним, якщо не згадати одну важливу тенденцію - взаємопроникнення напрямів серйозної і легкої музики. Свідченням цього явища, з одного боку, є арт-рок та симфоджаз із використанням музики Баха, Генделя, Вівальді, Моцарта, Бетховена, Чайковського, Мусоргського, Шостаковича, з іншого - звернення професійних композиторів до кращих здобутків популярної музики, насамперед джазової.

Із цього погляду на особливу увагу заслуговує творчість Джорджа Гершвіна (1898-1937) - першого американського композитора, визнаного в усьому світі. У його творах зустрілися й органічно злилися начебто полярні світи легкої та серйозної музики. Його однаковою мірою приваблювали Бродвей і Карнегі-хол, Голлівуд і Метрополітен- опера. Мистецтво композитора виникло на основі симфонізації джазу; воно сповнене поетичної краси, музичного ліризму і гумору.

За допомогою небагатьох простих зворотів мелодії Дж. Гершвіна передають безодню ніжності, радості або печалі. Імпровізаційність композиторського мислення, гострота синкопованих ритмів, блюзові інтонації та інші джазові елементи, синтезовані з європейською класичною технікою, надають музиці Дж. Гершвіна особливої чарівності й неповторності. Вершина творчості композитора - опера "Поргі і Бесс", що втілила трагедію негритянського народу, - стала першою національною американською оперою.

У багатонаціональній фольклорній спадщині Америки збереглося чимало запальних, темпераментних танців, що передають дух американської традиційної культури. На фольклорній основі з переважанням негритянських інтонаційно-ритмічних елементів зароджувалися різні танцювальні стилі й жанри, суголосні з різними історичними періодами життя країни, наприклад так звані джазові танці першої половини XX ст.: буги-вуги, степ, рок-н-рол, кек-уок, чарльстон та ін. У другій половині XX ст. рок-н-рол дав життя новим танцям, що спочатку з'явились у СІЛА, а потім поширилися в інших країнах світу: твіст, шейк, брейк тощо. Розгляньмо деякі з танців Північноамериканського регіону, що вплинули на розвиток танцювальних традицій XX ст.

Диско - один із напрямів танцювальної музики 70-х років, що не без іронії визначається як "ритм без блюзу".

Музиці диско притаманний одноманітний чіткий і швидкий ритм ударних, що нагадує стандартизований стукіт метронома. У гіпнотизуючому гуркоті синтезаторів губилися голоси співаків, мелодії, слова. Термін "дискотека" (як і саме явище) набув поширення далеко за межами Америки. Комерційна машина, що швидко запрацювала на популяризацію диско, "витягнула" його з провінційних дискотек на великий кіно- і телеекран. Захоплення диско набуло масштабів справжньої епідемії.

Яскравою сторінкою танцювальної культури Америки став американський сучасний балет. Його історія починається зі "Школи американського балету", організованої 1933 р. у Нью-Йорку Джорожем Балапчиним (справжнє ім'я - Георгій Баланчивадзе).

Театр США

Виникнення театральної культури на Американському континенті дослідники пов'язують з ритуальними дійствами давніх племен ацтеків і північноамериканських індіанців. Одним із найважливіших елементів у цьому процесі вважається маска. По всій території США маски фігурують у найрізноманітніших театральних дійствах, пов'язаних як із релігією, так і з соціальними явищами. Деякі з них зображували тварин, міфічних істот або реальних людей і використовувалися лише задля розваги, інші несли серйознішу інформацію про стосунки з природними або надприродними силами.

Театральне мистецтво другої половини XX ст. розвивалося у кількох напрямах. Поряд із класичним театром у 1950-х pp. з'явилися нові течії театрального мистецтва, представники яких шукали неконвенційні засоби мистецького виразу. Початковою загальною назвою руху за реформування театру був "альтернативний театр", згодом із нього почали виділятися окремі течії. Запропонована критиками та пресою назва "альтернативний театр" є умовною, самі його адепти вживали інші назви. Перебуваючи в опозиції до класичного театру та його естетики, молоді режисери й актори в 1950-х pp. почали шукати власні засоби творчого виразу. Спочатку такі альтернативні театральні колективи не відзначалися популярністю, граючи, як правило, лише для вузького кола своїх симпатинів та однодумців. Однак із часом альтернативний театр почав набирати все ширшої популярності.

Бродвейський театр - це особливий вид комерційного театрального мистецтва. Поблизу однойменної вулиці на острові Мангеттен в Нью- Йорку, в так званому Театральному кварталі, перебувають 39 великих театрів. Бродвей є основою американської театральної культури. Назва "Бродвей" стала прозивною. Спектакль (або шоу) називається "поставленим на Бродвеї", якщо він відбувся в одному з його театрів.

Оскільки в США, на відміну від інших розвинутих країн, відсутня державна програма підтримки театру, вважається, що Бродвейські шоу роблять легковажними, щоб залучити більше глядачів. Відвідування вистави на Бродвеї - популярна розвага туристів, які приїжджають до Нью-Йорку.

Вашингтонська національна опера (Washington National Opera, WNO) - театр і оперна компанія у Вашингтоні, заснована 1957 року як Вашингтонське оперне товариство. 2000 року Конгрес надав товариству статус національної оперної компанії (National Opera Company). Вистави Вашингтонської опери проходять у театрі при Центрі видовищних мистецтв ім. Кеннеді.

З 1996 року директором театру є Плачідо Домінго, який раніше, 1986 року, вперше виступив на його сцені у прем'єрі опери Ж. К. Менотті "Гойя", а також у сезоні 1988/89 років в опері "Тоска* Дж. Пуччіні.

Компанія під назвою "Вашингтонська національна опера" існувала також у 1919-1936 роках, проте сучасний театр не є її наступником.

Гортаючи сторінки історії театральної культури США, яка, на відміну від європейської, має значно менший період розвитку, ми переконуємося, що вона також сповнена великої кількості цікавих фактів і подій. Оригінальні театральні форми, різноманітність театральних колективів, значні успіхи в їхній діяльності, бурхливий розвиток національної драми у XX ст. - усі ці чинники й нині відіграють важливу роль у збагаченні світової театральної культури.

Размещено на Allbest.ru