Мистецтво Китаю

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Природа в образотворчому мистецтві Китаю

Мистецтво Китаю являє собою оригінальний і цілісний історичний тип, що складався протягом століть із різних етнічних джерел. Культура Китаю приваблює своєю яскравою самобутністю. її відрізняють багато тільки їй притаманних особливостей. Китайська дерев'яна архітектура привертає своєю легкістю, ясністю пропорцій, ошатністю візерункового різьблення і плавністю ритмів вигнутих дахів. Китайський живопис відзначений ліризмом, тональною гармонією неяскравих прозорих фарб. Буддійські статуї вирізняються спокійною важливістю поз, гідністю осіб і жестів, м'якістю ліній, позбавлених підвищеної динаміки. У Китаї була створена інша художня система, накопичений інший запас виражальних засобів.

Мистецтво Китаю завжди було тісно пов'язане з поширеними там релігійними уявленнями. Віротерпимість Китаю визначалася давнім співіснуванням там багатьох сект та релігійних шкіл, які увібрали в себе народні вірування. У надрах цих шкіл і філософських вчень розкривалися нові сторони пізнання світу, поглиблювалося його сприйняття. Покоління китайських зодчих, скульпторів і художників, прагнучи узагальнити свої уявлення про закони світобудови, зверталися то до скульптури і рельєфу, то до каліграфії і живопису. Китайське мистецтво вражає своїм різноманіттям, тонким і складним розумінням природи.

Не всі етапи китайської історії були рівною мірою плідними для розвитку мистецтва. Монгольська навала в кінці XIII століття, застійний характер феодалізму на пізніх стадіях його існування, а потім і колоніальна політика західноєвропейських країн гальмували поступальний рух китайського мистецтва. Проте внесок Китаю в історію світової культури дуже значний.

У Китаї, країні гір та неосяжних річкових долин, стихії безмежної природи мали владу над людиною. Саме тому еталоном життя китайців стала сама природа. Уособлення релігійних уявлень і філософських роздумів, вона сприймалася як величезний Космос, маленькою частинкою якого була людина. Все життя людини, вся її духовна діяльність стали співвідноситися з природою, а спілкування з нею перетворилося на складну та деталізовану естетичну систему. Відкриття естетичної цінності природи зумовило формування своєрідного просторового мислення, внаслідок чого виник самостійний жанр - пейзажний живопис. Саме він на десятки віків став провідним видом китайського мистецтва.

Безумовно, пейзажний живопис не вичерпував усього розмаїття тем та образів китайського середньовічного мистецтва. У пошуках істинного уявлення людини про світ різні покоління на різних етапах розвитку зверталися до естетичних можливостей усіх видів мистецтва: архітектури, скульптурної пластики, живопису, каліграфії. Наприклад, із введенням у Китаї буддизму символічний образ Всесвіту втілювався в образах милосердних та караючих божеств, які населяли небесні й підземні світи. Провідним видом мистецтва IV-VIII ст. є скельна храмова скульптура. У ХІ-ХІІІ ст., коли буддизм став занепадати, носіями філософських уявлень китайців виступають живопис і каліграфія. Особливості пізнього середньовіччя виявилися в архітектурних ансамблях та декоративно-ужитковому мистецтві. Проте в період розквіту середньовічної китайської культури різноманітні види художньої діяльності були підпорядковані саме живопису.

Живописне пейзажне начало визначило специфіку китайської поезії, каліграфії, ужиткового мистецтва.

Глибоким корінням живопис пов'язаний із середньовічним зодчеством Китаю. Подібно до художника-пейзажиста, який прагне не стільки фіксації конкретних деталей місцевості, скільки створення образу світу в цілому, де виборюють своє право на життя стихійні космічні начала, китайський зодчий, для якого поняття будинку поєднувалося з поняттям природного оточення, сприймав створені ним палаци та храми як невід'ємну частину неозорого природного ансамблю. У величних архітектурних комплексах Китаю, особливістю яких було використання природних просторів як живописного тла садово-паркових ансамблів, знайшов відображення всеосяжний погляд на світ середньовічного живописця.

Результатом тривалих художніх пошуків стало геніальне вирішення проблеми передачі простору та часу в їх невичерпності, відтворенні картини світу в його нескінченності та багатстві на горизонтальному чи вертикальному сувої. Багатометровий горизонтальний сувій розгортався в руках, даючи змогу глядачеві поступово ознайомлюватися із сюжетом, а вертикальний, який вішали на стіну, розкривав перед ним безкінечність світобудови (від землі до неба і навпаки). Композиція сувою, немовби навмисне незавершена, розімкнена з обох боків, підкреслювала безмежність світу. Людина в китайському пейзажі - мізерна частинка Всесвіту, що зливається з його ритмом, підкоряється його руху. Враження єдності та цілісності природи досягається завдяки тому, що художник віддає перевагу не різним фарбам, а одній туші.

Уже в VIII ст. китайські художники пейзажисти поряд із водяними мінімальними фарбами використовували чорну туш, що давало можливість створити єдиний цілісний образ природи. Особливість роботи з тушшю полягала в тому, що чіткий і швидкий малюнок неможливо було ані виправити, ані стерти. Склалися дві манери письма: одна - з точним промальовуванням деталей і форм, друга - вільна та живописна.

Як просторово-повітряне середовище живописці використовували білу матову поверхню рисового паперу, що не віддзеркалювала світло та легко вбирала в себе туш, і зернисту шовкову тканину. Ескізність і незавершеність, зведені у творчий принцип, активізували уяву глядача, спонукали домислювати твір, відчувати себе співучасником, співавтором творчого процесу.

Одна з найхарактерніших особливостей китайського живопису - гармонійне поєднання в ньому поезії та каліграфії. Як у живопису, так і в поезії кожен штрих, що зображує гілку дерева або персонаж, завжди має бути живою формою. Зображення та вірші мали однакове значення, утворюючи новий художній синтез, якого ще не знало світове мистецтво.

У китайському живопису одними з перших у світі отримали самостійне значення жанри, що на десятки століть стали традиційними.

Жанр жень-у ("люди") охоплював усе, що стосується образу людини: портрет, історичні й міфологічні сюжети, сцени палацового буття. Відомими живописцями цього жанру були Янь Лібень (600-(>73) та Чжбу Фан (VIII-IX ст.).

У жанрі хуа-няо ("квіти і птахи") знайшли поетичне відображення давні уявлення про значущість кожного явища природи. Філософська ідея "великого в малому" виражалася в тому, що одна гілка, одна квітка або птах містили у собі Всесвіт. У цьому жанрі працювало багато живописців, з вражаючою гостротою передаючи легку пір'їну птаха, який сів на гілку; красу розквітлої півонії; сумні чари кленового листка, що в'яне. Засновниками цього жанру вважають Сюй Сі та Хуан Цюаня (X ст.).

Кожний зображений природний мотив був символічно пов'язаний із побажаннями добробуту, здоров'я тощо. Так, пишна півонія символізувала знатність і багатство; стрункий бамбук - стійкість і мудрість; гранат з величезною кількістю зернят - велику родину; вічнозелена сосна - довговічність; поєднання сосни, бамбука та дикорослої сливи - вірну дружбу; персик - безсмертя.

Символічність природи, філософське сприйняття часу та простору в живопису та поезії знайшли відображення в жанрі шапь-шуй ("гори і води"). Саме в ньому гармонійно поєдналися уявлення китайців про головні сили Всесвіту: величезні гори з крихітними деревцями на вершинах як уособлення чоловічих активних та світлих начал - янь, тихі озера та річкові плеса як уособлення м'якості та пасивності темних жіночих - інь.

Картини Лі Сисюня (651-716), Лі Чжаодао (700-750), Ван Вея (699- 759) та інших китайських майстрів не були замальовками з натури, вони створювалися по пам'яті та з уяви. Уся композиційна будова, особливості перспективи були розраховані на те, щоб людина, яка їх сприймає, відчувала себе не центром світобудови, а лише маленькою її часточкою, підпорядкованою законам Всесвіту. У пейзажних композиціях лінійну перспективу замінила розсіяна, що не мала єдиної точки сходження. Складалося враження, що простір сягає у височінь: гірські вершини "злітають" у небеса, хатини та лісові стежки губляться у нескінченному просторі, маленькі самотні фігурки мандрівників, які піднімаються гірськими схилами, ще більше підсилюють відчуття безкрайності та неозорості.

Майстри китайського пейзажного живопису перетворили пейзажну картину на засіб витонченого духовного спілкування, спосіб передачі почуттів, думок і символічних добрих побажань. Саме в них знайшли своє найповніше та найрізноманітніше втілення естетичні ідеали китайців.

2. Ієрогліфічне письмо

Донині точно невідомо, коли вперше виникли китайські ієрогліфи. Є відомості, що це сталося за часів династії Інь (1401-1122 pp. до н.е.), але є переказ про те, що китайські ієрогліфи винайшов історіограф небесного імператора Хуанді на ім'я Цан Цзе чотири тисячі років тому. "Цан Цзе винайшов ієрогліфи, і з цієї нагоди Небо обсипало землю просом, а злі духи ридали ночами", - так мовиться в легенді.

Відомий учений і каліграф епохи династії Тан (618-907 pp. н.е.) Юй Шинань так сказав про винахід Цан Цзе: "Він створив шість видів ієрогліфічних рисок, узявши за зразок контури гір і потоків, річок і морів, сліди дракона та змії, птахів і звірів".

Відомий танський письменник і художник Цзан Яньюань пояснив, як слід розуміти цей факт: "Небо не могло більше приховувати від людей свої таємниці. Люди, навчившись писемності, вже могли розпізнати небесні таємниці. Це схоже на щасливий акт провидіння, коли зерна проса самі сипляться з Неба". мистецтво китай ієрогліфічний живопис

Легенда також каже про те, що китайські ієрогліфи дозволили людям пізнавати принципи й основні закони будови Всесвіту. Злі духи не могли більше так легко вводити людей в оману і брехати їм, тому вони плакали. Китайські ієрогліфи - це справжній скарб культури Стародавнього Китаю. Китайці говорять про "єдність Неба і людини", що також відображається в ієрогліфах.

Найдавніші китайські ієрогліфи писали на черепахових панцирах і кістках бика. їх називають "цзягувень", що дослівно перекладається як "текст на панцирі та кістках". Згодом, після появи технологій плавлення бронзи, китайські ієрогліфи почали писати на бронзових посудинах. Вони називалися "цзіньвень", що означає "текст на бронзі".

3. Літературні та музичні традиції китайського народу

Китайська поезія - одна з найдавніших національних поетичних традицій у світі. Традиційна поезія Китаю, відома протягом трьох тисячоліть, розділена на жанри: "ши", "ци" і "цюй", а також "фу". З початку XX століття існує також розвинена поезія, заснована на західній традиції.

Говорячи про час виникнення та ствердження в Китаї поетичної традиції, і старі китайські вчені, і сучасні дослідники в цілому одностайно співвідносять ці процеси з епохою династії Чжоу (ХІ-Ш ст. до н. е.). Саме тоді, на рубежі VI-V століть до н. е., побачив світ перший для Китаю літературно-поетичний пам'ятник - антологія "Ши Цзін" ("Книга пісень"), поява якої свідчить і про складання відносно чітко оформлених поетологічних концепцій. До збірки ввійшли народні пісні, ритуальні гімни як віддзеркалення світу почуттів і вірувань прадавніх людей. З тогочасним життям знайомлять обрядові, хвалебні пісні та оди "Ши Цзіну". Як заявляють дослідники, ця збірка мала вплив на подальший реалістичний розвиток китайської поезії наступних епох.

Літературні досягнення чжоуської епохи є лише одним із проявів підйому духовного життя країни, який спостерігався в VI-III ст. до н. е. На зазначені сторіччя припадають утворення китайської писемної культури (створення численних і різноманітних письмових пам'яток), формування провідних філософських шкіл, починаючи з конфуціанської і даоської, становлення анналістичної традиції, розквіт образотворчого мистецтва. У добу Хань (206 р. до н. е. - 220 р. н. е.) з'явився і широко розповсюдився прозопоетичний жанр "фу". Ранні представники - Цзя І (201-169 pp. до н. е.), який створив поеми з лаоським забарвленням "Плач по Цюй Юаню", "Ода про сову"; Мей Шен (?-141 р. до н. е.) і його "Сім настанов". Найвизначнішим майстром у жанрі "фу" був Сима Сянжу (179-118 pp. до н. е.), автор ліричних поем "Палац Чаньмень" і "Красуня". До поетичного спадку ханської доби належать народні пісні "юефу", в яких зображувалась любов і сімейне щастя.

Витоки музичної культури Китаю сягають сивої давнини. Найдавніша музична пам'ятка - "Книга пісень" ("ІІІицзін") - створена у період ХІ-УІ ст. до н. е. і містить 305 гімнів, магічних пісень та од. Ці класичні взірці свідчать про багатобічні зв'язки музики з життям, природою, Всесвітом. Деякі вчені припускають, що легендарну збірку впорядкував Конфуцій.

Уже на ранніх етапах розвитку китайська музична культура поділялася на офіційну музику конфуціанських церемоній і простонародну - світських розваг. Існували оркестри з великою кількістю виконавців (від 300 до 800). У Стародавньому Китаї при імператорському дворі було створено спеціальну музичну палату, в якій працювало близько 800 осіб - чиновників і виконавців. Крім ритуальних, двірських, існували військові оркестри. Провідну роль у них відігравали ударні та духові інструменти з металу. Військова музика часто супроводжувалась танцями, виконавці вдягалися у спеціальні костюми, використовували відповідний реквізит (піки, панцирі, щити).

За доби Тан - золотої ери китайської культури - у мистецтві, зокрема музиці, виникає так званий танський стиль, що згодом поширився в інших країнах Індокитаю - Кореї, Японії, В'єтнамі.

Китайська музична культура розвивалася під впливом різних філософсько-релігійних ідей. В одній із книг Даоцзи серед дарів Дао музика згадувалася навіть раніше за їжу: "Великий образ Дао несе людям мир, спокій, музику та їжу". У конфуціанських трактатах розроблялася космологічна концепція природи музики, підкреслювалися морально-виховні моменти (досягнення соціальної гармонії). У буддійському світогляді, поширеному на Далекому Сході, наголошувалося на містичних засадах музики, її розглядали як засіб духовного самовдосконалення. Загалом китайці вважали, що музика відображає гармонію природи, є основою законів Всесвіту.

Особливої національної неповторності надає китайській музиці - народній і професійній, давній і сучасній - пентатоніка. Це переважно п'ятизвукова (до - ре - мі - соль - ля), а пізніше - семизвукова.

До характерних рис китайських народних пісень належать комбінування інтонацій шляхом зворотних (дзеркальних) орнаментальних поспівок, швидкі переходи з високого до низького регістру і навпаки, нерозривна єдність тексту й мелодії, інколи - з жестом і танцем. Вокальна музика не просто поєднується з інструментальною: акомпанемент, підтримуючи мелодію, супроводжує її, "мов тінь" (окрім, зрозуміло, вступу та заключної частини).

Інструменти китайців надзвичайно різноманітні - понад 100 видів, виготовлених на високому рівні майстерності. Наприклад, під час розкопок давнього поховання було знайдено 124 музичні інструменти. Серед археологічних знахідок - 65 дзвонів, що досить оригінально добиралися: з кожного можна було видобути лише два звуки, проте всі разом вони утворюють звукоряд з 90 музичних тонів, що охоплюють понад 5 октав!

Поряд із дзвонами часто використовували барабани, флейти, гонги з різким звучанням у високому регістрі. Більшість китайських національних інструментів дуже давнього походження. Палітра звучання зумовлена розмаїттям матеріалів, з яких вони виготовлялися: камінь, мідь, глина, шкіра, дерево, гарбуз, шовк.

Без барабанів у Китаї не відбувається жодного видовища чи процесії. Про надзвичайне значення цього інструмента в музичній культурі країни свідчить той факт, що в оперних оркестрах на маленькому барабані грає сам диригент.

З-поміж струнних інструментів у Китаї найпопулярніші цинь та піпа.

Цинь - старовинний струнний інструмент, один з найдавніших різновидів цитри. Продовгуватий корпус виготовляли з дерева, сім струн - із шовку. З давніх-давен серед ученої еліти було поширене сольне виконавство на цині. Використовували його також для супроводу співу, декламування віршів, в оркестрах і ансамблях.

Улюбленим струнно-ударним інструментом китайців був також япьципь (нагадує цимбали).

Піпа - струнно-щипковий інструмент, китайська модифікація лютні. На грушоподібному корпусі кріпляться 4-5 шовкових струн - отже, звук глухий, м'який, негучний.

Існують також різноманітні смичкові інструменти, наприклад такі, що нагадують 2-4-струнні народні скрипки. Багатий інструментарій групи духових. Таким чином, у культурі китайського народу можна зустріти різновиди практично всіх основних груп музичних інструментів, відомих європейцям. Подібні до них інструменти побутують у Кореї, Японії, В'єтнамі.

Про роль музики в сучасному Китаї промовисто свідчить той факт, що екскурсійне турне його столицею, як правило, передбачає три обов'язкові програми: сходження на Велику Китайську стіну, ознайомлення з особливостями китайської кухні у ресторані "Пекінська качка" та перегляд виступу трупи Пекінської опери. Цей специфічно китайський сценічний жанр музичної драми поєднує елементи вокального мистецтва, драматичного діалогу, акробатики, ушу. Отже, в ній своєрідно синтезувалися різні традиції китайського народу, що формувалися упродовж тисячоліть: з одного боку, мистецькі - музичні, драматичні, з іншого - спортивні, циркові.

У Пекінській опері склалися суворі вимоги до манери співу, усного монолоіу, рухів, бойових сцен. Декорації майже відсутні, театральний реквізит - це власні символічні прийоми: вираз обличчя, рухи тіла, музичний супровід (переважно у виконанні оркестру народних інструментів). Китайському глядачеві, наприклад, цілком зрозуміло, коли на сцені персонаж "відчиняє" двері, "зачиняє" неіснуюче вікно або "скаче" на уявному коні. Засобами кількох прийомів ушу невелика група акторів відображає баталію цілих армій. За допомогою гриму створюються виразні маски.

Нині у Китайській Народній Республіці (у Пекіні, Шанхаї та інших містах) працює чимало театрів традиційної музичної драми, класичної опери, балету, сучасні симфонічні оркестри. Стародавні китайці звертали велику увагу на спокій та гармонію з природою. Тому для досягнення такого стану вони використовували глибоку і красиву музику. Зокрема, дуже цінним музичним інструментом вважалися гуцінь (цитра, щипковий інструмент) і ерху (китайська скрипка), оскільки вони здатні створити музику, що виходить за рамки буденного світу, можуть очистити від поганих думок і зробити людину шляхетною. Музика і щастя в уявленнях китайців стали невіддільними: музика робить людину щасливою, а щастя надихає людину співати і грати музику. Вважалося, що китайська музика виробляє цілющий ефект, тому в стародавньому Китаї її використовували для лікування хвороби, очищення свідомості, заспокоєння і нормалізації біоритмів тіла людини. Саме тому стародавня китайська музика, на відміну від сучасної, повинна була виконуватися розмірено і повільно. Пізніше виявили, що багато трав також можуть зцілювати людей від хвороб, і тоді ієрогліф "музика" був доповнений верхньою частиною - "травою", і ця нова картинка - "музика" плюс "трава" - стала новим ієрогліфом зі значенням "ліки". Таким чином, китайську музику можна цілком обґрунтовано вважати першими ліками якщо не в усьому світі, то принаймні в Китаї.

Размещено на Allbest.ru