Размещено на http://www.allbest.ru/

Гармонія людини і природи в корейському мистецтві

Традиційна архітектура корейців відрізнялася від схожих за стилем взірців китайської та японської, яким, як вважають, вона поступається в довершеності виконання й оздоблення. Корейській архітектурі притаманні простота й органічний зв'язок із природним ландшафтом. У мальовничій гірській місцевості зводили монастирі й палаци, будували багатоярусні пагоди з дерева й каменю, зали, брами, мости. Абрис даху пагоди легко запам'ятовується за кінцями, що своєрідно загинаються догори. У пагодах втілено світоглядні уявлення корейців щодо ідеалу гармонії.

Більшість пам'яток давньої архітектури було знищено у вирі історії, а ті, що збереглися, оголошено національними святинями. Серед них - найдавніша на Далекому Сході дерев'яна астрономічна вежа в столиці держави доби Сілла м. Кьонджу (647), монастир Пульгукса, пагоди в монастирях Пуп-хванс і Чоннімс, південні двоярусні ворота Сеульської фортеці Намдемун (1405), оголошені "національним скарбом номер один", тронний зал королівського палацу Кьонбоккун.

Корейські житла мають прямокутне планування, будуються у формі квадрата, літер "Г" чи "П". Для інтер'єру характерні розсувні перегородки, меблів у кімнатах майже немає. Члени корейської родини здавна проводили більшу частину життя на підлозі (вона підігрівалася за допомогою спеціальних труб) на маленьких подушечках і товстих циновках.

Живопис

Корейський живопис дехто вважає імітацією китайського. Проте це не зовсім так. Безумовно, не можна заперечити значного зовнішнього впливу, однак манера письма, композиційні особливості та кольорова гама корейських митців мають власний національний колорит і відображають національні естетичні смаки, що, у свою чергу, позначилися на японському мистецтві.

Зародження живопису, зокрема фрескових розписів гробниць, припадає на середину епохи "трьох держав". Найбільш ранні зразки пейзажного живопису - графічні рисунки тушшю - містять зображення квітки лотоса, гір і дерев, риб і драконів, птаха фенікса. За доби держави Коре було створено Академію живопису, проте художня творчість вабила не лише митців-професіоналів, а й ченців, аристократів, навіть членів королівської сім'ї, які малювали пейзажі й портрети, рослини, тварин тощо.

Корейський живопис на шовку й папері має свої особливості. За графічними і кольоровими рішеннями він значно відрізняється від живописного мистецтва І інших народів Азії з його сміливими й енергійними мазками. Пейзажні образи нечіткі: небо, дерева, річки зображуються в блідо-сіруватих тонах. Живопис корейців можна назвати камерним.

У період Чосон корейські митці, імітуючи китайських живописців, виробили власну манеру й техніку письма, свідченням чого є численні пейзаж членів Академії. |Серед відомих художників тієї доби - Неп Сан Бек ("Кішки і горобці"), пейзажист Чон Соп ("Після дощу на горі Інван", "Рибальський човен"), представник жанрового живопису Кім Хоп До, який малював сценки з повсякденного життя ("Танець у масках", "Боротьба"), та ін,

Сучасні корейські художники експериментують у межах західноєвропейських стилів, зокрема абстрактного експресіонізму.

Своєрідний ренесанс переживає нині народний живопис. Удома корейці розвішують картини з відповідними символічними сюжетами: зображення тигра - на парадних дверях, "щоб відганяв злих духів", картинку із собакою - на дверях комірчини, а на ширмах у спальні зазвичай зображують квіти, птахів.

Для корейських митців (на відміну від представників класичного східного живопису) характерним є абстрактне фантазування на теми краси навколишнього світу (природи, людського життя), анімізм - одухотворене символічне, а не суто реалістичне зображення тварин, скель, дерев.

Каліграфія в Кореї, як і в Китаї та Японії, також вважається мистецтвом. Каліграфічні зразки на папері й шовку, що прикрашали стіни, оцінювались як художні витвори - за відтінки туші, красу мазків, композиційну довершеність, загалом за індивідуальність, виразність, пропорційність і гармонійність. Корейська аристократія захоплювалася цим видом мистецтва, що вважалося символом освіченості.

Значного розвитку набуло декоративно-ужиткове мистецтво. Давні корейські майстри чудово володіли навичками обробки металів. Щоб переконатися в цьому, досить лише глянути на творіння їхніх рук - голови драконів, золоті сережки з ажурними підвісками і т. ін. До нашого часу збереглися дзвони та дзеркала з бронзи, рукоятки зброї, інкрустовані геометричними візерунками. Цікаво, що в друкарській справі корейці почали використовувати шрифти з металу за 200 років до того, як цей винахід з'явився в Європі.

Твори гончарного мистецтва Кореї належать до найдавніших періодів її історичного розвитку. Ще в X ст. з Китаю був завезений селадон. Виробництво порцеляни із селадоновою поливою розпочалося за доби Коре; найрізноманітніші вироби - вази, чайники з носиками у вигляді зіва черепахи, чаші у формі лотоса, глеки, курильниці - вирізняються унікальністю, витонченою красою.

Поступово набула розвитку нова техніка декору - інкрустація білою глиною (пастою), що давало змогу створювати візерунки з маленьких квітів або птахів (місімо). Згодом декор стали виконувати в техніці підполивного розпису (малюнок наносили окисом заліза). Виготовлялися вироби з білої порцеляни з підполивним розписом, виконаним синім кобальтом: це була так звана блакитна порцеляна епохи Коре.

З давніх часів у Кореї розвивалися такі ремесла, як різьблення по дереву, каменю, кістці; вироби з лаку, інкрустовані перламутром у вигляді рослинних орнаментів. Як матеріал часто використовували пластинки панцира черепахи або бичачих рогів, відполіровані й пофарбовані в яскраві кольори (найчастіше червоний і жовтий). При виготовленні комодів та інших меблів застосовували металеві петлі, які виконували подвійну функцію - утилітарну (скріплювали деталі конструкції) й суто естетичну.

У орнаментах давніх корейців переважає лінійний рисунок. Із часом на зміну абстрактним лініям приходять натуралістичні зображення (роги оленів, крила птахів, хмари). Поширений орнамент на давніх виробах декоративно-ужиткового мистецтва - зображення лотоса із закрученими шпичастими пелюстками та круглою рельєфною серцевиною. Натрапляємо і на інший мотив - дракон з коштовним каменем у пащі, в якому позначилися буддійські культурні традиції.

За доби Чосон (XV ст.), коли помітним став вплив конфуціанських поглядів, у роботах художників найчастіше натрапляємо на виконані кобальтовою фарбою "чотири пани" - сливу, орхідею, хризантему і бамбук, що, як вважалося, мали благородні якості. Серед улюблених мотивів розпису чосонської порцеляни - дерево сливи з птахами, виноградна лоза з гронами, сосна, півонії, риби, хмари, суцільні пейзажі.

Найпопулярніший візерунок як традиційного, так і сучасного корейського мистецтва - "діамант і квітка". Його бачимо на обкладинках книжок, шпалерах, дверях і вікнах палаців, храмів та житлових будинків.

У XX ст. корейці освоїли техніку масляного живопису, ознайомилися з новітніми стилями і і течіями сучасного західного мистецтва, одночасно зберігши національні традиції.

Скульптура

Найбільш ранніми зразками корейської скульптури з тих, які дійшли до нашого часу, є фігури, вирізані в скелі кручі Пангуде (провінція Північна Кенсан), а також глиняні, кам'яні і кістяні фігурки людей і тварин, знайдені під час розкопок стоянок епохи неоліту. Подібні фігурки з бронзи у великих кількостях створювалися в бронзовому віці. Однак тільки після затвердження буддизму в епоху "трьох держав" у розвитку скульптури відбулося якісне зрушення. Споруджувалися храми і пагоди найрізноманітніших форм зі статуями Будай. Найкращі зразки буддійської скульптури представлені у печерному храмі Соккурам, збудованому в середині VIII ст. поблизу Кенджу.

Однак у кінці XIV ст., після того, як почала правити династія Чосон, мистецтво скульптури занепадає: суспільство, пройняте ідеями конфуціанства, не дуже високо його цінувало. У результаті традиції творення були втрачені і відновлені тільки в XX ст. Першим помітним корейським скульптором нового часу став Кім Бокджин, який здобув освіту в Японії наприкінці 20-х pp. нинішнього століття. Сучасні майстри скульптури працюють з різноманітними матеріалами, створюючи як реалістичні за формою, так і абстрактні твори.

Музичне і танцювальне мистецтво Кореї

Існують дві категорії! корейської музичної культури: чхонак (сукупність музичних традицій найвищих прошарків суспільства) і сонак (музика простих людей). Мелодії чхонак, як правило, повільні, урочисті і композиційно складні, з переплетенням довгих музичних фраз. У старовину вони виконувалися під час придворних церемоній і ритуалів. Народна музика включає в себе шаманські співи, жанри санчжо (музика ударних і інструментів) і пхансорі (музична драма).

У XIX ст. в Корею проникає західна музика - спочатку християнські гімни. У 1919 р. композитор Хон Нанпха склав пісню "Понсонхва" - один із перших творів в історії корейської музики в "західному стилі". Після Другої світової війни багато корейських музикантів відбули на навчання за кордон, де досягнули блискучих успіхів, були відзначені найвищими нагородами на міжнародних конкурсах і удостоєні честі бути запрошеними на роботу у відомі творчі колективи.

Перший філармонічний оркестр у Кореї був створений у 1945 р. У цей час в Сеулі та ряді інших великих міст працюють кілька симфонічних оркестрів. У 1948 р. вперше на сцені поставлено оперу Верді "Травіата". Зараз існує кілька оперних колективів, у тому числі Національна оперна трупа, оперна трупа під керівництвом Кім Чжагена і Сеульська оперна трупа. З 1950 р. функціонує Національний інститут класичної музики, головне завдання якого - зберігати і розвивати традиції національної корейської музики. У 1993 р. в Сеульському центрі мистецтв відкрито Національну школу музики - першу в Південній Кореї консерваторію.

Танець

У Кореї існує кілька видів традиційного танцю: шаманський, придворний, народний і танець у масках. Розквіт хореографічного мистецтва припадає на період панування буддизму, який не стримував розвиток танцю. Особлива увага під час виконання надавалася тому, щоб донести до глядача почуття екстазу. Пластика рухів вважалася неістотною. За роки колоніального японського панування і вже в наш час, коли країну охопили процеси індустріалізації та урбанізації, багато традиційних танців втрачено. Тільки у 80-х pp. зроблено спроби зберегти і відродити хореографічну спадщину минулого. Деякі з танців, наприклад комму (танець мечів), ханму (танець журавля), чхуненму (танець солов'я, який співає навесні), чхунянчжон (танець іволги), зараховані до розряду "культурних цінностей", а їх виконавці отримали звання "людина - скарб культури".

Що стосується сучасного танцю, то великий внесок у його розвиток зробили корейські студенти, які навчалися в 20-х pp. в Японії, зокрема Чо Тхеквон і Чхве Сінхі. У 1950 р. створено Сеульську балетну трупу. У 1956 р. танцюрист Нім Соннам, який повернувся після навчання в Японії, відкрив балетну студію в Сеулі. Нині існує близько 40 труп корейського традиційного танцю, 30 труп сучасного танцю, у тому числі під керівництвом Юк Вансун і Хон Сінджа, а також 10 балетних труп, включаючи "Юніверсал Белей Компані", створену в 1984 р. в Сеулі.

Побут і традиції Індонезії

Про малайсько-полінезійське походження корінного населення країни свідчить високе суспільне становище жінки й те символічне значення, яке надається човнам. Унаслідок колективних творчих зусиль різних народів, що приходили на архіпелаг, відбулося нашарування різних культур. Свій вплив послідовно справили індуїзм і буддизм, що потрапили! на острови насамперед з Індії і з VIII ст. успішно закріпилися на Яві й Балі; іслам, привнесений у XIV ст. із Середнього Сходу купцями й проповідниками; європейські традиції, які впроваджувалися португальцями в XVI ст. і потім голландцями аж до початку XIX ст.

Мови корінних народнрстей Індонезії істотно різняться, хоча всі вони належать до малайсько-полінезійської мовної сімї. Винятком є тільки папуаські мови, на яких розмовляють в Іріан-Джаї і східних районах країни. У 1945 р. було прийнято єдину загальнонаціональну мову - бахаса індонесіа (індонезійську), основою якої є малайська. У сільській місцевості в побуті жителі інколи послуговуються яванською, сунданською і мадярською мовами.

Національний і релігійний склад. В Індонезії мешкають понад 300 етнічних і племінних і'руп, кожна з яких має власну мову, звичаї і соціальну організацію. Найчисельнішими з них є яванці - 67 млн. осіб (40-45%), сунди, або унданці, - 19 млн. (13%), дурці - 8,7 млн. (6%), малайці - 8 млн. (6%), мінангкабау - 5,6 млн. (3,9%). До інших великих народностей країни належать бугі, батакі (з північного схода о. Суматра), балійці (з о. Балі), банждари (з півночі о. Суматра), даякі, макасари, тораджі, сасаки та ін. Тут мешкає чимало представників некорінних народностей: китайці (понад 4 млн. осіб), араби (80 тис.), індійці (50 тис.), японці, європейці та ін.

Більшість індонезійців (майже 90%) сповідують іслам (сунітського напряму). У деяких частинах країни (на о. Суматра, на заході Яви і південному сході Калімантану) мусульмани суворо дотримуються релігійних канонів. Майже всі мешканці о. Балі сповідують індуїзм, а більшість китайців - буддизм і конфуціанство. У центрі островів поширений анімізм (віра в дахів, що ховаються у вулканах, ріках, деревах, скелях, могилах, барабанах тощо). Християни (католики і протестанти) становлять майже 10% населення.

Наприкінці 90-х років XX ст. внаслідок економічної кризи і політичної нестабільності :в Індонезії загострилися етнічно-конфесійні суперечності, що призвело до сутичок між мусульманами і християнами, спалаху антйкитайських настроїв.

На розвиток культури Індонезії вплинули індуїзм та буддизм (прийшли у VIII ст. з Індії і закріпилися на островах Ява та Балі), іслам і європейські традиції, що впроваджувалися португальцями та голландцями.

Культура і мистецтво, Своєрідність архітектури та традиційних ремесел і мистецтв Індонезії зумовлені впливом різних культур - буддійської, індуїстської, мусульманської п європейської. Країна відзначається унікальними пам'ятками індуїстської культури на островах Ява і Балі: храм Боробудар (VIII-IX ст.), храмовий комплекс Прамбанан, мечеть Мангкунегаран (XVI ст.) і палац "Кратон" (XVIII ст.) на о. Ява. Відомими є будівлі XVII-XVIII ст., Пеназькі ворота (XVII ст.) і Португальська церква (XVII ст.) в Джакарті, палац султана Джок'якарті (XVIII ст.) та ін.

У багатьох народів Індонезії розвинуте декоративно-прикладне мистецтво: Центральна Ява славиться виробами із золота й срібла, своєрідними кинджалами-крісами, багатобарвними тканинами. Серед музеїв найвідомішими є Музей Джакарти, Археологічний музей, Картинна галерея тощо.

Рекреація і туризм. Щороку Індонезію відвідують до 4 млн. туристів, однак складна соціально-політична ситуація в країні і терористичні акти відлякують рекреантів.

Країна має екваторіальні ліси, савану з а багатою ендемічною флорою та фауною, висотну поясність, безліч вулканів і теплі моря. Велика тут і етноконфесійна атрактивність: в Індонезії мешкають понад 150 народів, які різняться звичаями і ритуалами. Відомими курортами країни є Вандунг і Богора на Яві, Брастаг на Суматрі.

корейський живопис індонезія монголія

Культура Індії. Прото індійська культура

Культура Індії - одне з унікальних явищ у світовій культурі. Це одна з найстародавніших культур, котра й по сьогоднішній день існує на підвалинах, що склалися в глибині віків. Серед багатомільйонного населення Індії співіснують різноманітні расові типи. їхня різноякісність складалася тут протягом тисячоліть зусиллями різних народів, серед яких були і племена джунглів - бхіли, коли, сантали і греки, саки й кушани, гуни, араби, тюрки, афганці та інші. Основу населення становлять індоарії (72%). Нині в Індії співіснує близько 80 етносів, котрі розмовляють 834 мовами й діалектами.

Індія впродовж свого історичного існування не лише зустрічалася з притаманними раннім історичним стадіям людства процесами сутичок з різними завойовниками, а й потрапляла на довгі століття в іноземне поневолення. Так, певною цілісністю індійська культурна спільнота характеризувалася за часів держави Нандів (VI-V ст. до н. є.), за царювання Ашоки (III ст. до н. є.), в царстві Кушан (II ст. н. є.), Гуптів (IV-VI ст. н. є.). Певна цілісність була притаманна державним утворенням періоду мусульманського завоювання: Делійський султанат за правління Мухаммада Туглука (XIV ст. н. є.), імперія Великих Моголів (XVI-XVII ст. н. є.). Першою спільноіндійською державою стала британська Індія з XVIII століття.

Культура Індії, створювана протягом століть зусиллями різних народів, попри всі соціально-політичні перешкоди завжди виділялася своєю внутрішньою єдністю, мала тільки їй властивий характер, будучи, власне, продуктом глибинної духовної цілісності, що й тепер визначає непорушну спільність народів цього регіону.

Виникнення культури на півострові Індостан вчені відносять ще до IV тисячоліття до нашої ери.

До середини XIX ст. світ нічого не знав про найдавнішу цивілізацію в долині Інду, вважаючи, що культуру в Індію принесли арії. Однак випадкове відкриття англійського генерала Каннінгема в районі села Хараппа (штат Пенджаб), який знайшов цікаві печатки з абсолютно невідомими до того написами, примусило переглянути цю точку зору і почати з 20-х років XX ст. планомірні розкопки.

Були знайдені великі міста - Хараппа, Мохенджо-Даро, Калібанган та ін. Вони будувалися за схожими проектами і складалися із "цитаделі" ("верхнього" міста) і "нижнього" міста з житловими спорудами. Будівлі зводилися з обпаленої цегли, зв'язуючим матеріалом був мулкий або гіпсовий розчин. Вулиці перетиналися суворо перпендикулярно, на перехрестях кути будівель закруглялися, щоб не перешкоджати рухові. Будинки не мали прикрас і вікон, що виходять на вулицю. Жителі цих давніх міст були дуже консервативними. Розташування вулиць не мінялося століттями, а нові будинки зводилися на місці старих. У всіх містах була система каналізації, причому здійснювалося як водопостачання, так і відведення стічних вод. Нічого подібного в інших державах того часу ще не зустрічалося. Існували також громадські купальні, які служили для ритуального обмивання.

Завдяки розкопкам у басейні ріки Інд виявилось існування в IV-III тисячоліттях до нашої ери високорозвиненої культури міського типу, що за рівнем свого розвитку відповідала сучасним з нею єгипетській і месопотамській культурам. Це так звана індська цивілізація, яка ще відома за назвами двох відкритих археологами поселень - Мохеджо-Даро й Хараппи. Однотипність характеру відкритих осередків вказує на домінування та значне поширення цієї цивілізації. її територія простягалася приблизно на 1600 км із заходу на схід і на 1250 км - із півночі на південь. Очевидною є й самостійність і суверенність індської культури, яка не лише прямо не наслідувала культурних надбань Єгипту й Месопотамії, а й у дечому навіть перевищувала їхній рівень.

Найбільша складність дослідження цієї культури пов'язана з неможливістю поки що повністю розшифрувати індську писемність. Якщо культури Месопотамії та Єгипту вивчені завдяки знайомству з їхніми писемними пам'ятками, індська культура відома лише за матеріальними рештками. Однак і вони є свідченнями високорозвинутого культурного існування в Індостані протягом IV-III тисячоліть до нашої ери.

Для хараппської культури характерний був високий рівень урбаністичного способу життя з досконалою для тих часів технологією обробки металів (мідь, бронза), каменю, керамічного виробництва, землеробства (зі складною та ефективною зрошувальною системою) і скотарства (з використанням транспортних засобів), з розвиненою торгівлею, в тому числі й зовнішньою. Про наявність писемності свідчать понад 2 тисячі знайдених написів, що складаються з 400 різноманітних знаків.

Щодо питання про те, хто був творцем цієї цивілізації, то дослідники констатують той факт, що це були не індоарії, які з'явилися на Індостані значно пізніше, й висувають гіпотезу про існування протомундів і протодравідів - попередників нині існуючого дравідійського етносу, який є одним з найдавніших корінних етносів на півострові.

За матеріальними залишками хараппської культури прослідковуються панівні в ті часи релігійні уявлення та з'ясовуються характерні ознаки культових традицій. Багатоманітні теракотові статуетки й циліндричні печатки зберігають, з точки зору дослідників, образи не лише хараппців, а і їхніх божеств. Спеціальні кімнати для обмивання з високорозвинутою каналізаційною системою вважаються ознакою поширення культових обмивань. За багатьма рисами сталості культури протягом тисячоліть дослідники припускають теократичний характер хараппської цивілізації, де панують "незмінні традиції храму". Саме в деяких рисах релігійних образів виявляються тенденції наслідування індської цивілізації наступною індійською культурою.

Ремісники навчилися добре обробляти метали - мідь, олово, бронзу, золото, срібло, але при цьому абсолютно не знали заліза. Про існування торгівлі свідчать знахідки гир і вимірювальної лінійки.

Археологи знаходять багато статуеток із глини, м'яких порід каменю. Особливу увагу фахівців привернула бронзова статуетка оголеної танцівниці і скульптурне зображення чоловіка з бородою, який умовно іменується "жерцем".

Дуже своєрідними є печатки-амулети із зображеннями людей, богів і тварин і, найголовніше, зі зразками писемності. Вона не була алфавітною і складалася з малюнків (піктограм). Рядки розташовувалися горизонтально і включали до 8 знаків. Писали справа наліво. Розшифрування цих написів поки ще не завершено. З малюнків на печатках можна робити висновки і про певний зв'язок релігії жителів Хараппи з пізнішими релігійними віруваннями Індії (наприклад, зображення богів у позі йоги).

Причини зникнення індської цивілізації на початку II тисячоліття до нашої ери залишаються не з'ясованими. Припускається, що можливими причинами могли бути природні катаклізми, обтяжені до того ж набігами завойовників. Однак є всі підстави вважати, що багаті традиції цієї культури (не лише релігійні, а й, наприклад, землеробські) не зникли безслідно. Залишаючись у культурному досвіді того корінного населення, яке зустрілося з індо-аріями, хараппська культура відіграла свою стимулюючу роль у розвитку як матеріальної, так і духовної культури індоаріїв на шляхах формування власне індійської культури.

Размещено на Allbest.ru